1. Пригадайте, в якому році V з’їзд Рад срср затвердив план першої п’ятирічки?

У 1927 р. 2. У 1928 р. 3. У 1929 р. 4. У 1930 р. 5. У 193І р.

Вкажіть, яка форма соціалістичного змагання виникла влітку 1930 р. на шахтах Донбасу?

1. Рух ударників виробництва. 2. «Громадський буксир».

3. «Ізотовський рух». 4. Рух за випуск надпланової продукції.

«Зустрічні плани».

Визначте, з якого року в СРСР розпочалася форсована колективізація сільського господарства?

З 1928 р. 2. З 1929 р. 3. З 1930 р. 4. З 1931 р. 5. З 1932 р.

Назвіть керівника антисталінської партійної організа­ції «Союз марксистів-ленінців».

1. М. Бухарін. 2. С. Сирцов. 3. В. Толмачов.

4. К. Радек. 5. М. Рютін.

Пригадайте, справу якої «антирадянської» організа­ції було розглянуто на судовому засіданні в Москві у березні

р.?

1. «Антирадянського об’єднаного троцькістсько-зінов’євського центру».

«Антирадянської групи М. Ейсмонта і В. Толмачова».

«Антирадянського правотроцькістського блоку».

«Антирадянської організації у Червоній армії».

«Паралельного антирадянського троцькістського центру».

ищіш І? РАДЯНСЬКИЙ союз

V часи другої світової війни

Д

руга світова війна (1939-1945 рр.) стала одним із най­більших за масштабами і руйнівними наслідками зброй­ним конфліктом в історії людства. У ній взяли участь більше 60 держав, в яких проживало 80 % населення планети, бойові дії охопили територію 40 країн. За роки війни було вбито по­над 50 млн чоловік, більше 12 млн загинули в таборах смерті, 95 млн стали інвалідами. Військові витрати держав, що взяли участь у війні, склали 1117 млрд доларів.

Участь у війні Радянського Союзу наклала величезний від­биток як на історію всього світу, так і на його власну історію. За словами американського історика А. Вайнера, війна «зміни­ла радянську систему фізично і символічно. Вона слугувала підтвердженням початкового революційного пророцтва, одно­часно майже повністю затьмаривши його. Вона була доказом, а, можливо, причиною як безсилля, так і легітимкості режиму... Вона спонукала і надихнула людей на самоутвердження, на те, щоб взяти на себе нові ролі, висунути нові вимоги; вона на­завжди розділила радянську історію і життя на дві різні епохи».

Стосовно характеру війни в радянській історичній науці тривалий час панувала думка, що вона з самого початку була несправедливою, загарбницькою як з боку фашистських дер­жав, підтриманих Японією, так і з боку держав антигітлерів­ської коаліції, і лише після вступу в неї СРСР війна набула визвольного характеру для всіх країн, що боролися проти фа­шизму і мілітаризму. В сучасних дослідженнях переконливо доведено, що з перших днів війни вона була справедливою,

визвольною для всіх без винятку країн, які зазнали агресії з боку фашистських держав.

Водночас неможливо ігнорувати й той факт, що з самого початку Другої світової війни СРСР виступив самостійною воєнно-політичною силою, якій, використавши можливості радянсько-німецького договору про ненапад, вдалося в ре­зультаті Польської, Фінської, Прибалтійської і Бессарабської кампаній окупувати і анексувати більшу частину території Східної Європи, що значно зміцнило його стратегічні позиції і обороноздатність.

З початком безпосереднього збройного протистояння СРСР і країн фашистського блоку для народів Радянського Союзу світова війна набула характеру Великої Вітчизняної війни, в ході якої вирішувалося питання щодо самого існування Ра­дянської держави та її національно-державної єдності. В ре­зультаті титанічних зусиль радянських людей була здобута іс­торична перемога над фашистською чумою, врятовані народи планети від поневолення і знищення, зміцнені основи демо­кратії і прогресу. Провідними державами післявоєнного світу стали СРСР і СІ НА, які перетворилися на наддержави. Лише вони мали такий економічний і воєнний потенціал, що дозво­ляв здійснювати політичний вплив на процеси планетарного масштабу.

СРСР в умовах розгортання Другої світової війни [1 вересня 1939 - 21 червня 1941 В.)

Напад 1 вересня 1939 р. сухопутних військ вермахту на Польщу та оголошення З вересня війни Німеччині Велико­британією і Францією поклали початок Другій світовій ві­йні. Тридцять п’ять польських дивізій протрималися лише тиждень, хоча кремлівське керівництво, за словами голови радянського уряду В. Молотова, розраховувало мінімум на «сім "ижнів польського опору». Польський уряд, незважаючи на триваючі бої на фронті, перебрався до Румунії, кинувши напризволяще свою армію і народ. Такий перебіг подій при­скорив і дії радянської сторони, яка, керуючись таємним про­токолом до радянсько-німецького договору про ненапад від

серпня 1939 р., вирішила «прийти на допомогу українцям і білорусам, які опинилися під загрозою Німеччини».

17 вересня частини Червоної армії перейшли радянсько- польський кордон на всьому його протязі, що означало безпо­середній вступ СРСР у світову війну, як самостійного її суб’єк­та. У доповіді на сесії Верховної Ради 31 жовтня Молотов був змушений визнати, що Радянська держава реально воювала проти поляків, здійснюючи бойову взаємодію з німецькими військами, що наступали з Заходу. Поодинокі вогнища опо­ру польської армії, яка не чекала наступу червоноармійських частин, були ліквідовані, а 450 тис. польських військовослуж­бовців, у тому числі 18,8 тис. офіцерів взяті в полон. Доля ба­гатьох із них виявилася трагічною. За рішенням Політбюро ЦК від 5 березня 1940 р. 21 857 полонених поляків, переважно офіцерів, було розстріляно в Катині поблизу Смоленська. Як наголошують О. Барсенков і О. Вдовін, «Катинська справа» стала свого роду «злочином у відповідь» сталінського режиму на знищення поляками полонених червоноармійців у часи ра­дянсько-польської війни 1920 р.

За підсумками «визвольного походу» на територію Поль­щі Радянський Союз приєднав до своїх земель райони, які у 1921 р. Польща отримала згідно з Ризьким мирним догово­ром. Литві був переданий Вільнюс, який перебував у скла­ді Західної Білорусії, а сама вона, так як і Західна Україна, об’єдналися з радянськими Білорусією й Україною. У листо­паді 1939 р. Західна Україна і Західна Білорусія де-юре ввій­шли до складу СРСР, кордони якого були відсунуті на захід на.200-250 км. Відразу після приходу Червоної армії приєд­нані території зазнали насильницької радянизації. За словами

В. Косика, тут «зникли всі політичні партії. Всі соціокультурні й економічні товариства, усі підприємства, допомогові уста­нови, що існували за польської адміністрації, були розпуще­ні, а їхнє майно стало державною власністю. Преса, приватні школи, комерційні установи були ліквідовані, землі великих землевласників (переважно поляків) були роздані селянам. Але тільки на кілька місяців, бо вже з весни 1940 р. почалася широка кампанія колективізації... Релігійне життя зіткнулося з безпрецедентними труднощами. Почалися перші депортації до Сибіру... У цій атмосфері терору кожен готувався до аре­шту чи депортації. Ця ситуація не змінилася аж до війни між Німеччиною і СРСР».

Намагаючись зміцнити свої позиції у Східній Європі, СРСР запропонував Німеччині дещо переглянути умови таємного протоколу від 23 серпня 1939 р. З цією метою у Москві напри­кінці вересня того ж року відбувся новий тур переговорів між

В. Молотовим і І. фон Ріббентропом, який завершився під­писанням договору «Про дружбу і кордон між СРСР і Німеч­чиною». У відповідності з підписаним 28 вересня договором кордон між СРСР і Німеччиною пройшов по ріках Західний Буг і Нарев. До договору також додавався таємний протокол, в якому зазначалося, що умови підписаного 23 серпня 1939 року документа змінюються «таким чином, що територія Ли­товської держави включається у сферу інтересів СРСР, позаяк з іншого боку Люблінське воєводство і частини Варшавського воєводства включаються у сферу інтересів Німеччини».

Підписання Радянським Союзом договору про дружбу і кордон з нацистською Німеччиною більшістю істориків оці­нюється як значний стратегічний прорахунок Сталіна. Об’єк­тивно, уклавши дві політичні угоди з «ворогом усього миро­любного людства», СРСР ставав союзником агресора, забез­печуючи йому спокійний тил на Сході. Довіра до зовнішньої політики «першої в світі країни перемігшого соціалізму» була підірвана, оскільки в очах світової прогресивної громадськості Радянський Союз робив докорінний поворот у своїй антифа­шистській політиці. Таку більш ніж сумнівну переорієнтацію СРСР визнав і В. Молотов, проголосивши привселюдно, що «не тільки безглуздо, а й злочинно вести таку війну, як війна за знищення гітлеризму...».

У жовтні 1939 р. СРСР, виходячи з незацікавленості Ні­меччини в Балтійському регіоні, про що йшлося у таємному протоколі до останнього радянсько-німецького договору, за­пропонував уряду Фінляндії відсунути на кілька десятків кіломе­трів радянсько-фінський кордон на Карельському перешийку і передати Радянському Союзу в оренду територію біля входу у Фінську затоку для забезпечення захисту Ленінграда. Нато­мість фінам пропонувалися вдвічі більші території в радянській Карелії. Однак ці пропозиції були відкинуті, а обидві держави взяли курс на вирішення проблеми збройними засобами.

Використавши як привід «майнільський інцидент» - об­стріл 26 листопада 1939 р. радянських прикордонних постів поблизу села Майніяа, оголошений фінами провокацією Мо­скви, ЗО листопада частини Червоної армії перейшли кордон з Фінляндією, яка, на думку радянського керівництва, не була серйозним противником. Однак замість «блискавичної війни» радянським військам довелося впродовж 105 днів вести запе­клі бої, втративши при цьому понад 126 тис. чоловік убити­ми, обмороженими та померлими від ран. Лише прорвавши у лютому 1940 р. могутню систему фінських укріплень («лінію Маннергейма») і розпочавши наступ на Хельсінкі, Червона армія добилася перелому у війні, а 12 березня було підписано мирний договір між СРСР і Фінляндією. До Радянського Сою­зу відійшли Карельський перешийок з Виборгом і Виборзька затока, західне і північне узбережжя Ладозького озера, части­на території на півночі Карелії та на фінському узбережжі Пів­нічного Льодовитого океану. Фінляндія погодилася також пе­редати СРСР в оренду півострів Ханко, де мала бути створена радянська військово-морська база. За підсумками цих подій

березня 1940 р. у складі СРСР утворилася нова, дванадця­та за рахунком Карело-Фінська союзна республіка, уряд якої очолив відомий діяч Комінтерну О. Куусінен.

Військові дії СРСР проти Фінляндії викликали в країнах Заходу масове обурення громадських і політичних кіл. Під їх тиском 14 грудня 1940 р. Радянський Союз як «агресор» був виключений з Ліги націй.

Таємні протоколи з Німеччиною підготували базу для роз­ширення радянської експансії на захід. Практично без вико­ристання збройної сили Радянському Союзу вдалося приєд­нати території колишньої Російської імперії, втрачені у 1918­1920 роках. Так, у червні 1940 р. на вимогу Радянського уряду Румунія повернула СРСР території Бессарабії і Північної Бу­ковини, населені переважно українцями. Бессарабія ввійшла до складу Молдавської АСРР, яка була частиною України, проте незабаром було утворено нову союзну республіку Молдавію.

Влітку того ж року Литва, Латвія й Естонія були звинуваче­ні урядом СРСР у порушенні пактів про взаємодопомогу, під­писаних ще у вересні-жовтні 1939 р. На їх території ввійшли радянські війська, підтримка яких забезпечила формуван­ня у цих республіках прорадянських «народних урядів», які очолили антифашисти, що прагнули об’єднатися з СРСР. На виборах у народні сейми Литви і Латвії та у Державну думу Естонії перемогу святкували комуністи, які проголосили від­новлення Радянської влади у цих республіках та звернулися з проханням до Верховної Ради СРСР прийняти Литву, Латвію й Естонію до складу Радянського Союзу У серпні 1940 р. їх прохання було задоволене. Втім, західними державами це було розцінено як анексія Прибалтики Радянською державою.

Намагаючись зміцнити свої далекосхідні рубежі, Радян­ському Союзу вдалося після тривалих і складних переговорів 13 квітня 1941 р. підписати пакт про нейтралітет з Японією. Після ратифікації він мав діяти впродовж п’яти років і міг бути продовжений на такий же період, якщо не буде заяви з боку однієї з сторін (за рік до закінчення строку дії пакт>0 про його денонсацію.

Розширення масштабів Другої світової війни змусило ра­дянське керівництво здійснити низку внутріполітичних захо­дів, спрямованих на посилення військової й економічної мо­гутності країни. Зокрема, після прийнятгя на вересневій 1939 року сесії Верховної Ради СРСР Закону про загальний вій­ськовий обов'язок чисельність армії і флоту зросла до початку літа 1941 р. з 1,9 млн чоловік до 5,3 млн чоловік. Щоправда, це складало лише 61 % від мобілізаційних планів РСЧА на випа­док початку бойових дій. Причому війська першого стратегіч­ного ешелону Червоної армії на західному напрямку до червня

року' були укомплектовані особовим складом тільки на 55 %. До керівництва армією залучалися командири, які відзначи­лися в Іспанії, Монголії та Фінляндії. 7 травня 1940 р. маршал

С. Тимошенко змінив К. Ворошилова на посаді наркома обо­рони СРСР. З січня 194] р. його заступником став генерал ар­мії Г. Жуков, якого було призначено начальником Генераль­ного штабу РСЧА. Дефіцит командного складу частково був подоланий відновленням на службі частини раніше репресо­ваних офіцерських кадрів. Однак, як свідчив пізніше Г. Жу- ков, напередодні війни з Німеччиною організація і озброєння Червоної армії залишали бажати кращого, на низькому рівні була протиповітряна оборона, а механізовані з’єднання лише починали формуватися.

Покращилися й економічні показники, які були досягнуті за рахунок посилення трудової дисципліни, використання ре­сурсів соціалістичного змагання та запровадження 26 червня 1940 р. семиденного робочого тижня з восьмигодинним ро­бочим днем замість колишньої шестиденки з семигодинним робочим днем. Цьому сприяло й приєднання після 17 вересня

р. значних нових територій з їх економічними і людськи­ми ресурсами.

За кількісними показниками виробництва військового спо­рядження і техніки СРСР вже у 1940 р. випереджав Німеч­чину, хоча й дещо відставав за якісними характеристиками озброєнь. Проте це відставання швидко скорочувалося. Окре­мі зразки радянської техніки, запущені у серійне виробни­цтво, були значно кращими, ніж зарубіжні аналоги. В СРСР тривала подальша спеціалізація галузевої промисловості і створювалася нова економічна база воєнної промисловості на Уралі та Далекому Сході. Щорічний приріст випуску озбро­єнь у СРСР у 1938-1940 рр. був втричі більшим, ніж приріст усієї промислової продукції. Однак, за оцінками фахівців, на­віть такі стрімкі темпи виробництва озброєнь могли повністю задовольнити потреби Червоної армії і Військово-Морського флоту лише у ] 942-1943 рр.

Виходячи з цього, початок воєнного протиборства з Німеч­чиною, переговори з якою у листопаді 1940 р. про сфери впли­ву і нові умови співробітництва закінчилися безрезультатно, керівництвом Радянського Союзу, насамперед И. Сталіним, прогнозувався не раніше 1942 р., а тому завершити процес переозброєння армії і флоту до 22 червня 1941 р. СРСР не вдалося.

Від поразок радянських військ влітку 1941 р. до перемоги під Москвою

Ще у грудні 1940 р. А. Гітлер підписав таємну директиву № 21 під назвою «Варіант Барбаросса», згідно з якою перед­бачалося «розбити Радянську Росію в ході короткострокової кампанії». Нацисти планували розгромити Червону армію за допомогою «швидкого висування танкових клинів». Кінцевою метою німецького «бліцкригу» був вихід НІмеЦЬКО'-фаШИСТ- ських військ на лінію Архангельськ-Волга. Особливе місце в директиві нацистського фюрера відводилося захопленню Ле­нінграда і Москви та знищенню авіацією центрів індустрії на Уралі.

Поруч з операцією «Барбаросса» нацисти розробили і план «Ост», яким передбачалося ліквідувати Радянську державу, колонізувати західні території СРСР, виселити звідти десят­ки мільйонів росіян, українців, білорусів та заселити ці землі німцями, асимілювавши залишки корінного населення. Вод­ночас планувалося знищити всіх євреїв, а також значну части­ну слов’янського населення.

Готуючись до війни з СРСР, німецьке командування у лю­тому 1941 р. розробило директиву щодо дезінформації та мас­кування підготовки нападу на Радянський Союз. У ній були намічені спеціальні заходи, якими передбачалося переконати радянське політичне і військове керівництво у тому, що Ні­меччина планує не просування на схід, а вторгнення на Бри­танські острови. Щоб створити ілюзію підготовки нападу вермахту на Англію, його керівництво наказало розповсюди­ти матеріали про неіснуючий «авіадесантний корпус», який нібито мав висадитися на англійському узбережжі, надрукува­ти топографічні карти Великої Британії, німецько-англійські розмовники тощо.

Слід відзначити, що у новітній українській і зарубіжній іс­торіографії тривають дискусії щодо так званої «превентивної війни» Німеччини проти СРСР з метою захисту своїх традицій­них геополітичних інтересів і боротьби проти загрози третьому рейху з боку сталінського режиму. Неспроможність такої точ­ки зору, яку свого часу висловлював як сам Гітлер, так і його воєначальники, намагаючись виправдати німецьку агресію, в історичній літературі доведена вже давно. Однак залучення до наукового обігу нових архівних документів з історії СРСР 1939-1941 рр. показує, що традиційна офіційна версія про ви­нятково оборонні наміри Радянського Союзу в умовах розгор­тання Другої світової війни стає все менше обгрунтованою. Як наголошує московський історик М. Мельтюхов, вже з жов­тня 1939 р. Генштаб Червоної армії «почав розробку плану на випадок війни з Німеччиною, і у 1940-1941 рр. було розробле­но мінімум чотири варіанти оперативного плану Червоної ар­мії, зміст яких свідчить про підготовку лише наступальних дій радянських військ», а «відсутність будь-яких згадок про мож­ливі оборонні операції Червоної армії показує, що мова йде не про підготовку «удару у відповідь», а про напад на Німеччину і її союзників». Підтверджують цю думку і слова В. Молотова, який у^той час був другою людиною в радянському керівництві після И. Сталіна. У бесіді з письменником І. Стаднкжом Мо- лотов визнавав, що ні дати німецького нападу в Кремлі «точно не знали», ні того, чи взагалі нападе Німеччина у 1941 р. У той час як радянські війська активно зосереджувалися на західних кордонах. «Час згаяли, - резюмував Молотов. - Випередив нас Гітлер!». Певно що випередив, оскільки німецькі війська пер­шими завдали нищівного удару Червоній армії по всьому ра­дянсько-німецькому кордону.

Тривожні повідомлення про можливість німецької агресії проти СРСР надходили до Кремля із найрізноманітніших дже­рел, але Сталін вперто їх ігнорував. За словами одного із най­ближчих його соратників А. Мікояна, «вождь усіх народів» був переконаний, що допоки Німеччина не розправиться з Англі­єю, вона не ризикне воювати на два фронти і не порушить ра­дянсько-німецький договір про ненапад від 23 серпня 1939 р. Без будь-якої уваги була залишена розвідувальна інформація з Берліна, Бухареста, Лондона, Стокгольма, Токіо, зокрема, від радянського розвідника Р. Зорге, який назвав навіть день по­чатку війни - 22 червня. Цю ж дату назвав радянському керів­ництву і німецький посол в СРСР граф фон Шуленбург - при­хований противник війни з СРСР. Проте Сталіна ці пересторо­ги мало цікавили. Намагаючись відтягнути збройний конфлікт з нацистами, він прагнув не дати Гітлсру жодного приводу для нападу і тому зволікав зі здійсненням найневідкладніших за­ходів щодо приведення радянських військ у стан повної бойо­вої готовності.

Більше того, 14 червня 1941 р. у радянській пресі було опубліковано повідомлення ТАРС. яке заперечувало всілякі чутки про можливість війни і наголошувало на тому, що «Ні­меччина так само неухильно виконує умови радянсько-німець­кого пакту про ненапад, як і Радянський Союз». Поза всяким сумнівом, це повідомлення притупило пильність радянських військ і населення, викликавши певність у тому, що уряд має якісь одному йому відомі дані, які дозволяють залишатися спокійним і переконаним у безпеці західних кордонів СРСР.

І лише в ніч на 22 червня під тиском нової загрозливої ін­формації щодо дій Німеччини Сталін, нарешті, дозволив Нар­комату оборони дати у військові округи директиву про можли­вий напад німців 22-23 червня та про приведення всіх частин у повну бойову готовність. Але вже було пізно: війська одер­жали цю директиву вже після вторгнення ворога на радянську територію. Тим самим, за словами Г. Куманьова, саме Сталін забезпечив противнику раптовість першого удару і в опера­тивно-тактичному, і в стратегічному плані.

Армія вторгнення налічувала 5,5 млн чоловік, близько 4300 тан­ків, 4980 бойових літаків, 47,2 тис. гармат і мінометів.

їй протистояли сили п’яти радянських західних прикор­донних округів і трьох флотів, які майже вдвічі поступалися супротивнику в живій силі, мали дещо меншу кількість ар­тилерії, але переважали ворога у танках і літаках, щоправда, у більшості своїй застарілих зразків. На відміну від німець­ких, 75 % радянських військ не мали сучасного досвіду ве­дення війни.

Особливо відчутною була перевага німецько-фашистських військ на напрямках головних ударів, які були визначені «планом Барбаросса». Група армій «Північ» (командуючий генерал-фельдмаршал В. Леєб) переслідувала мету знищити радянські війська в Прибалтиці і захопити Ленінград. Група армій «Центр» (генерал-фельдмаршал Ф. Бок) наступала у на­прямку Мінськ-Смоленськ-Москва. Група армій «Південь» (генерал-фельдмаршал Г. Рунштедт) повинна була розгроми­ти сили Червоної армії на Правобережній Україні, вийти на рубіж Дніпра, захопити Київ і продовжувати наступ далі на південний схід. Вирішальне значення у здійсненні бліцкригу відводилося військам Ф. Бока, у той час як радянські страте­ги помилково вважали, що головного удару ворог завдасть на південно-західному напрямку.

На кінець першого дня війни німецько-фашистські війська просунулися в глиб радянської території на відстань від 20 км в Україні до 80 км в Прибалтиці. Водночас німецька авіація роз­бомбила близько 70 аеродромів, де було знищено 1489 літаків. 322 радянських літаки були збиті у повітрі. До 10 липня гли­бина ворожого вторгнення на вирішальних напря^мкаx склала вже від 300 до 600 км. Були виведені з ладу сотні радянських танків. Прикордонні гарнізони Червоної армії потрапили в гли­боке оточення, але продовжували чинити героїчний опір - обо­рона Брестської фортеці, якою керував капітан І. Зубачов, три­вала з 22 червня до 20-х чисел липня 1941 р.

Намагаючись запобігти паніці й паралічу влади, И. Сталін узяв на себе керівництво відбиттям агресії. У перший тиж­день війни він працював по 14-16 годин на добу. Вже 22 черв­ня було оголошено про мобілізацію військовослужбовців, а наступного дня створено Ставку Головного Командуван­ня (10 липня її перетворили на Ставку Верховного Коман­дування), до складу якої ввійшли нарком оборони маршал

С. Тимошенко (голова), начальник Генштабу Г. Жуков, Й. Ста­лін, В. Молотов, маршали С. Будьонний та К. Ворошилов, нар­ком ВМФ М. Кузнєцов. Фактично керівництво Ставкою, яка жодного разу не збиралася у повному складі, здійснював Сталін.

червня при РНІ< були створені Рада у справах евакуації (Л. Каганович) та Радінформбюро (О. ІЦербаков), а 30 черв­ня - прийнято мобілізаційний народногосподарський план. Вищим надзвичайним органом влади став утворений того ж дня Державний комітет оборони (ДКО) на чолі з Й. Сталіним. Він проіснував до 5 вересня 1945 р. Спочатку до його скла­ду ввійшло 5 чоловік (Й. Сталін, М. Молотов, К. Ворошилов, Г. Маленков, Л. Берія), а пізніше кількість його членів зросла до 9, кожен з яких відповідав за певну ділянку роботи. Всього за роки війни ДКО прийняв більше 10 000 рішень щодо керів­ництва економічним і воєнно-політичним життям країни.

З часом при ДКО виникло багато спеціальних органів, що мали великі повноваження: у лютому 1942 р. - Транспортний комітет, у грудні 1942 р. — Оперативне бюро ДКО, у серпні 1945 року - Атомний комітет на чолі з Л. Берією тощо.

Як наголошує російський історик В. Шестаков, «малоефек­тивна в умовах мирного життя радянська тоталітарна система виявилася більш ефективною в умозах воєнного часу. Її мобі­лізаційні можливості, помножені у роки Великої Вітчизняної війни на патріотизм і жертовність радянського народу, зіграли важливу роль в організації відсічі ворогу, особливо на почат­ковому етапі війни».

1 все ж, незважаючи на певні успіхи, реорганізація системи управління у перші дні і тижні війни залишала бажати кращого. Як згадував пізніше Г. Жуков, «важко було розібрати, де закін­чується Державний комітет обороки і де починається Ставка, і навпаки. На практиці виходило так: Сталін - це Ставка і Дер­жавний комітет оборони - теж Сталін. Він командував усім, він диригував, його слово було остаточним і оскарженню не підля­гало». 8 серпня 1941 р. Ставка, нарешті, набула свого остаточ­ного вигляду і стала називатися Ставкою Верховного Головно­командування. Її очолив И. Сталін (нарком оборони з 19 липня), який здійснював безпосереднє командування частинами РСЧА і ВМФ. Йому підлягали всі представники Ставки на фронтах.

Після певної реорганізації в липні 1941 р. Ради у справах евакуації, яку очолив М. Шверник, ефективність евакуаційних заходів підвищилася, і до лютого 1942 р. вдалося вивезти в тил понад 12,4 млн чоловік, сотні тисяч тонн сировини, паль­ного, величезні ресурси сільського господарства, а також інші матеріальні й культурні цінності. «Повість про те, як цілі під­приємства і мільйони людей були вивезені на схід, як ці під­приємства у найкоротший строк І б нечувано важких умовах відновлені і як їм вдалося значною мірою збільшити вироб­ництво впродовж 1942 р. - це передусім повість про неймо­вірну людську стійкість»» - писав у своїй книзі «Росія у війні 1941-1945» відомий англійський публіцист О. Верт.

Однак унаслідок швидкого просування противника чима­ло матеріальних цінностей довелося залишити в окупованих ворогом районах. Деякі підприємства майже повністю діста­лися фашистам. Наприклад, евакуація була фактично зірвана на провідних металургійних, коксохімічних і вогнетривких заводах Сталінської (нині - Донецької) області.

Тим часом ворог нарощував свої удари. За три тижні війни йому вдалося повністю розгромити 28 радянських дивізій, ще 72 дивізії РСЧА втратили більше 50 % свого особового складу та бойової техніки. Водночас війська фашистської Німеччини до цього ще ніде не зустрічали такого опору і не несли таких великих втрат. До середини липня 1941 р. на радянсько-німець­кому фронті вони щоденно втрачали в середньому 4 тис. чоло­вік. А у другій половині липня - понад 7 тис. До кінця третього місяця війни загальні втрати вермахту склали більше 500 тис. солдатів і офіцерів, що майже вдвічі перевищувало втрати Ні­меччини за увесь попередній період Другої світової війни.

Червона армія намагалася завдавати агресору відчутних ударів у відповідь, але зупинити його наступ у прикордонних районах не змогла. Німецько-фашистські війська продовжу­вали розвивати наступ; 24 червня вони захопили Вільнюс, 28 червня - Мінськ, ЗО червня - Львів, а 1 липня - Ригу. СРСР втратив за перші тижні боїв територію, на якій до війни ви­роблялося дві третини промислової і сільськогосподарської продукції. В цілому етап оборонних боїв, важких невдач і від­ступу Червоної армії тривав з червня до грудня 1941 р. За цей час загальна кількість військовополонених, захоплених воро­гом, досягла 3,9 млн чоловік.

У спробах переломити катастрофічну ситуацію на фрон­тах і зупинити стрімке просування військ противника на усіх стратегічних напрямках влада вдалася до екстраординарних заходів, передусім репресій проти армійського командування. Зокрема, 4 липня 1941 р. відбулася зміна керівництва Західного фронту: командуючий генерал армії Д. Павлов і начальник шта­бу генерал-майор В. Климовських були заарештовані, а пізніше розстріляні. Така ж доля спіткала і командуючого 4-ї армії ге­нерал-майора О. Коробкова. Всього з липня 1941 р. до березня 1942 р. було страчено ЗО представників вищого комскладу (у 1950-х рр. вони були реабілітовані), більше 25 генералів потрапили в полон або пропали безвісти, десятки втратили свої посади.

16 липня 1941 р. було відновлено інститут військових ко­місарів у корпусах, дивізіях і полках (він діяв до 9 жовтня

р.), а також інститут політруків в ротах, на батареях і в ескадрильях. Ці інститути обмежували принцип єдиноначаль­ності в армії і повинні були сприяти зміцненню дисципліни командирів і рядових солдатів, їх готовності битися до кінця. За місяць по тому, 16 серпня, Сталін підписав наказ № 270, який вимагав «розстрілювати на місці» дезертирів із комскла­ду та не здаватися в полон тим, хто потрапив в оточення. Сім'ї «злісних дезертирів» підлягали репресіям, а рідні полонених солдатів позбавлялися будь-яких пільг чи матеріальної допо­моги з боку держави.

Репресивна політика не оминула й мирне населення. У серпні 1941 р. були виселені в Сибір і Казахстан радянські німці (близько 1.5 млн чоловік). Більшість із них потрапили до сформованих, за прикладом громадянської війни, трудових армій. У вересні 1941 р. в орловській в'язниці були розстріля­ні 170 політичних в’язнів, у тому числі відомі революціонери X. Раковський та М. Спиридонова.

У ході напружених кровопролитних боїв перших місяців війни частини Червоної армії змушені були залишити При­балтику, Білорусію, Молдавію, значну частину українсько­го Правобережжя. В результаті двохмісячної Смоленської битви (Смоленськ фашисти захопили 29 липня, але бої на сході від нього тривали до 10 вересня) німецький план блис­кавичної війни був зірваний. Більше того, на цьому напрямку вперше у ході війни 30 серпня - 8 вересня 1941 р. війська Резервного фронту під керівництвом Г. Жукова, якого неза­довго до того Сталін усунув з посади начальника Генштабу, провели успішну наступальну операцію в районі м. Сльні. Втрати ворога склали більше 50 тис. чоловік. За героїзм, ви­явлений під час цієї операції, чотири кращі стрілецькі дивізії першими в Червоній армії одержали звання гвардійських. Як наголошують О. Барсенков і О. Вдовін, «це була перша, хоча й невелика за масштабами, перемога радянської зброї у Ве­ликій Вітчизняній війні».

Менш успішно розгорталися події на південно-західному і південному напрямках. Противник, змушений призупинити наступ на Москву, переніс головний удар на Київ, розрахо­вуючи оточити і знищити головні сили Південно-Західного фронту, а після цього знову рушити на Москву і розвину­ти наступ на Ростов. 72 дні тривала запекла битва за Київ, героїчна оборона якого також зіграла свою роль у затримці ворожого наступу на Москву. Внаслідок заборони Сталіна на своєчасний відхід радянських військ з-під Києва (його було захоплено фашистами 19 вересня), 15 вересня вони потрапи­ли в оточення. Всього у ньому опинилось 452 720 чоловік, у тому числі 58 895 чоловік командного складу, і лише не­велика їх частина змогла вийти з ворожого кільця. Чимало солдатів разом з командуючим Південно-Західним фронтом генерал-полковником М. Кирпоносом загинули, а ще більше потрапили в полон.

На північно-західній ділянці радянсько-німецького фронту в результаті вимушеного відступу частин Червоної армії во­сени 1941 р. німецько-фашистські війська на початку вересня 194! р. блокували Ленінград, де на той час знаходилося по­над 3 млн чоловік, серед яких переважали люди похилого віку. Г. Жуков, який 12 вересня змінив К. Ворошилова на посаді командуючого Ленінградським фронтом, організував глибоко ешелоновану оборону і, запровадивши жорсткі заходи пока­рання аж до організації загороджувальних загонів та розстрілу відступаючих, переломив хід подій, активізував оборону міс­та. стабілізував становище на фронті. Ленінград перетворився на неприступну для ворога фортецю. Водночас дві спроби си­лами Ленінградського і Волховського фронтів прорвати його блокаду (10-26 вересня і 20-28 жовтня) були невдалими вна­слідок недостатньої їх підготовки.

Загалом до жовтня 1941 р. очевидним став провал, німець­кого плану «блискавичної війни». Як відзначав у своєму що­деннику начальник генштабу сухопутних військ вермахту Ф. Гальдер, «загальна ситуація все очевидніше і ясніше по­казує, що колоса - Росію... ми недооцінили. Це твердження можна розповсюдити на всі господарські і організаційні сто­рони, на засоби сполучення і, особливо, на суто воєнні мож­ливості росіян».

Підтвердженням підсумків початкового етапу війни стала Московська битва (30 вересня 1941 р. -20 квітня 1942 р.), яку можна розділити на три етапи: стратегічну оборонну опера­цію (30 вересня - 5 грудня 1941 р.), контрнаступ Червоної ар­мії під Москвою (5 грудня 1941 р. - 7 січня 1942 р.) та Ржев- сько-Вяземську стратегічну наступальну операцію (8 січня - 20 квітня 1 942 р.).

Гітлерівський генштаб розпочав розробку операції «Тай­фун», за якою передбачалося захопити Москву, відразу після розгрому радянських військ під Києвом. Вона передбачала, що у взятті радянської столиці візьмуть участь три чверті німець­ких військ на Східному фронті, включаючи майже всі танкові частини. Усього на час нового наступу на Москву у групі ар­мій «Центр» налічувалося близько 1,8 млн чоловік, 1700 танків, понад 14 тис. гармат, близько 1400 літаків. Тим самим була створена чисельна перевага вермахту над радянськими вій­ськами Західного (командуючий - 1. Конєв), Резервного (С. Будьонний) та Брянського (О. Єременко) фронтів, які до того ж діяли розрізнено і неузгоджено. Незважаючи на впер­тий опір Червоної армії, фашисти, захопивши у ході наступу міста Вязьму, Можайськ, Калінін і Малоярославець, підійшли до Москви на 80-100 км. 7 жовтня німецькі війська в районі Вязьми оточили чотири армії (близько 600 тис. чоловік) Захід­ного і Резервного фронтів. Важке становище склалося і в смузі Брянського фронту, війська якого ворог розчленив на три час­тини. їх відхід відбувався у винятково складній обстановці.

Опинившись у безвихідному становищі, бійці оточених ар­мій не склали зброї, продовжуючи відчайдушний опір ворогу, їм вдалося скувати дії від 28 до ЗО фашистських дивізій, поло­вина з яких і до середини жовтня не змогла вивільнитися для подальшого наступу на Москву.

Запізнілі спроби радянських військ відійти на нові позиції не дозволили стабілізувати фронт; 12 жовтня німці захопили Калугу а згодом підійшли до Тули. 14-15 жовтня на підсту­пах до Москви склалася найбільш критична ситуація, про що свідчило прийняття ДКО 15 жовтня 1941 р. постанови «Про евакуацію столиці СРСР м. Москви». Вона вимагала негайно евакуювати в тил дипломатичний корпус, урядові установи, населення, різні матеріальні цінності. Сталін повинен був ева­куюватися 16 жовтня «або пізніше, дивлячись за обставина­ми». «У випадку появи противника біля воріт Москви» НКВС доручалося підірвати найважливіші підприємства, склади та установи, а також все електрообладнання метро, за винятком водогону та каналізації.

За таких умов Г. Жуковим, якого відкликали з Ленін­града, була проведена реорганізація управління фронтами:

0 жовтня Західний і Резервний фронти були об'єднані у За­хідний фронт під командуванням Г. Жукова, а 17 жовтня на базі військ правого крила Західного фронту було створено Калінінський фронт на чолі з І. Конєвим. 20 жовтня у Москві запровадили стан облоги, до неї терміново підтягувалися усі можливі резерви Ставки. Саме вони разом з частинами мос­ковського ополчення зіграли важливу роль у зриві німецько­го наступу.

На початку листопада на фронті настало тимчасове за­тишшя. Виграний час був використаний для зміцнення обо­рони. створення резервів і їх перекидання до підмосковних рубежів. Близько 130 тис. москвичів вступили до народного ополчення, батальйонів винищувачів танків. До 15 листопада у внутрішніх військових округах було сформовано 75 стрі­лецьких бригад загальною чисельністю понад 300 тис. чоло­вік, із яких 33 прибули на Західний фронт. Під Москву були також перекинуті додаткові дивізії з Сибіру, Далекого Сходу, Середньої Азії.

Відчайдушний опір радянських військ призвів до перегру­пування ворожих частин і відновлення їхнього наступу на Мо­скву лише 15-18 листопада 1941 р. Завзято обороняли столи­цю з’єднання генерал-майорів І. Панфілова, О. Бєлобородова, Л. Доватора, полковника М. Катукова. В ході другого етапу на­ступу гітлерівців з 16 листопада до 5 грудня і941 р. вони втра­тили понад 155 тис. чоловік вбитими ї пораненими, близько 800 танків, 300 гармат та мінометів, 1.5 тис. літаків. Втрати Червоної армії на першому етапі Московської битви склали 514 338 чоловік (41Л % від початкової кількості бійців).

Вийшовши на рубіж, що знаходився за 25-30 км від Мо­скви, і зіткнувшись з впертою і активною обороною радян­ських військ, гітлерівці вичерпали свої наступальні можли­вості. ЗО листопада 1941 р. генерал-фельдмаршал фон Бок записав у своєму щоденнику: «Думка про те, що противник перед фронтом групи армій, знесилившись, впаде, виявилася, як показали бої за останні 14 днів, міражем. Стояти біля во­ріт Москви, де з’єднується мережа шосейних доріг і залізниць майже всієї Східної Росії, рівнозначно веденню важких обо­ронних боїв з переважаючим за силою противником. І ру па ар­мій «Центр» в обмежений час не в змозі це зробити... Наступ, таким чином, не має ні сенсу, ні мети».

грудня 1941 р. розпочався успішний контрнаступ радян­ських військ, який покінчив з німецькими планами захопити Москву і знаменував собою перехід Московської битви в її нову фазу стратегічного протистояння сторін. Така операція стала можливою завдяки формуванню в тилу десяти резерв­них армій і зміні співвідношення сил на користь Червоної ар­мії. Першими перейшли у контрнаступ війська Калінінського фронту, які 16 грудня визволили м. Калінін. Слідом за ними, 6 грудня, контратакували ворога війська Західного фрон­ту, яким 9 грудня вдалося визволити м. Єлець, а 15 грудня - м. Клин. Водночас контрнасгупальну операцію розпочав Пів­денно-Західний фронт, яким командував маршал С. Тимошенко. Паралельно на Волховському фронті (К. Мерецков) успішно розвивалася Тихвінська наступальна операція (10 листопа­да - ЗО грудня 1941 р.). у ході якої було визволено м. Тихвін. На південній ділянці радянсько-німецького фронту ЗО грудня радянські війська визволили м. Керч.

Намагаючись переломити ситуацію на свою користь, Гітлер 8 грудня віддав наказ про перехід до оборони на всіх ділянках фронту, а 19 грудня особисто очолив командування сухопут­ними частинами вермахту, усунувши з посади командуючого В. фон Браухича. Незабаром втратили свої посади ще 35 ге­нералів вермахту, у тому числі Г. фон Рунштедт, Ф. Фон Бок.

В. Леєб, Г. Гудеріан та ін. За дезертирство покарання отрима­ли 62 тис солдатів і офіцерів.

Такі жорсткі заходи врятували німецьку армію від ката­строфічних наслідків поразки під Москвою та сприяли ста­білізації фронту, який на початку березня 1942 р. проходив по лінії Великі Луки-Брянськ-Кіров-р. Ока. У ході грудневого наступу Червоної армії було розгромлено 11 танкових. 4 мо­торизованих та 23 піхотних дивізії вермахту, визволено понад

тис. населених пунктів та усунено загрозу захоплення Москви противником.

У січні - березні 1 942 р. наступ радянських військ розви­вався на ржевському і вяземському напрямках. Незважаючи на відчайдушний опір гітлерівців, німецькі частини були відкинуті від Москви ще на 80-250 км, повністю були очи­щені від ворога Московська і Тульська області, багато ра­йонів Калінінської, Смоленської, Рязанської та Орловської областей. У ході Ржевсько-Вяземської операції німецькі вій­ська втратили вбитими і пораненими понад 330 тис. чоловік, у той час як втрати Червоної армії склали близько 780 тис. чоловік.

Значення перемоги радянської зброї біля стін Москви важ­ко переоцінити. Вперше у ході Другої світової війни фашист­ські армії зазнали поразки, був розвіяний міф про їхню непе­реможність, а план «блискавичної війни» повністю провалив­ся. Війна набула затяжного характеру Водночас перемога під Москвою запобігла вступу у війну на боці Німеччини Японії і Туреччини, стимулювала уряди Великої Британії і США до створення антигітлерівської коаліції.

Воєнні дії навесні-влітку 1942 р. Трагедія відсталу Червонш армії

До весни 1942 р. становище на радянсько-німецькому фронті відносно стабілізувалося. Обидві сторони гогувалися до бойових дій у весняно-літній період.

У березні 1942 р. у Кремлі відбулася військова нарада, де розглядалися конкретні плани дій радянських військ на весня­но-літню кампанію. І до наради, і під час її проведення серед радянського військового керівництва виявилося кілька точок зору на перспективи подальшого ведення війни.

Генеральний штаб, на чолі якого тоді перебував маршал Б. ПІапошников, пропонував навесні і влітку 1942 р. зосе­редити увагу на створенні глибокоешелонованої оборони на всій протяжності фронту, накопиченню резервів, особливо танкових, з тим, щоб мати достатньо сил для майбутніх на­ступальних операцій.

Дещо по-іншому оцінював ситуацію Г. Жуков. Погоджу­ючись з Генштабом стосовно оборони, він пропонував про­вести наступальну операцію на московському напрямку, де у фашистів зберігалися значні сили - близько 70 дивізій, які мо­гли у будь-який момент розпочати новий наступ на радянську столицю.

Свою позицію стосовно стратегії війни у 1942 р. на нараді висловив і Й. Сталін. Він доводив, що радянським військам негоже відсиджуватися в обороні, а потрібно провести низку масштабних наступальних операцій у Криму, в районі Харко­ва, на орловсько-курському та смоленському напрямках, під Ленінградом і Дем'янськом, щоб розгромити ворога вже до кінця року До речі, така ж мета була поставлена Сталіним пе­ред Червоною армією і в його наказі від 23 лютого 1942 р. Без­перечно, що в умовах, коли економіка СРСР лише розпочина­ла повільний вихід із кризи, викликаної війною й евакуацією, і не могла повністю забезпечити потреби фронту', здійснити це було нереально.

Зрештою, на нараді в Кремлі перемогла точка зору Сталіна, якого підтримали маршали К. Ворошилов та С. Тимошенко. Незважаючи на заперечення Б. Шапошникова. Сталін дозво­лив командуючому Південно-західним фронтом С. Тимошенку провести наступальну операцію на харківському напрямку. Причому Генштабу було заборонено втручатися в будь-які пи­тання стосовно цієї операції. Як пригадував маршал Г. Жуков, «події травня і червня показали, що у цьому рішенні було до­пущено надзвичайно великий прорахунок».

Розробляючи план бойових дій проти СРСР на літо 1942 р.. командування вермахту враховувало, що його війська вже не мають достатніх сил і резервів, щоб наступати на всіх осно­вних напрямках, а тому головний удар було вирішено завдати на Півдні. Влітку 1942 р. чисельність фашистських військ, які діяли проти Червоної армії, зросла до 237 дивізій, а до осені їх кількість досягла 266. Цікаво, що проти англійців у Північ­ній Африці у той час діяли всього лише 4 німецькі та 11 іта­лійських дивізій. Головна мета нового наступу німецько-фа- пгис гських військ полягала в тому, щоб розгромити радянські армії Південно-Західного і Південного фронтів, форсувати Дон, оволодіти районами Нижньої Волги і Кавказу, а потім до­битися й загальної перемоги. Для захоплення сировинних ре­сурсів кавказьких республік та виходу на Волгу командування вермахгу зосередило на південному крилі радянсько-німець­кого фронту могутнє угруповання, до складу якого входило 90 дивізій. Намагаючись приховати справжні наміри вермахту, гітлерівська розвідка на початку 1942 р. провела спеціальну операцію під кодовою назвою «Кремль». За допомогою дезін­формації радянське керівництво переконували в тому, що го­ловним напрямком німецького наступу буде московський, що гітлерівці знову спробують захопити Москву На жаль, Сталін, який був надзвичайно підозрілою і недовірливою за характе­ром людиною, цій дезінформації повірив, наказавши головні резерви Червоної армії тримати саме під Москвою.

Першого удару у весняно-літній кампанії 1942 р. гітле­рівці завдали військам Кримського фронту, де 8 травня пере­йшла в наступ їх ударна група під командуванням генерала Е. Манштейна. В результаті погано організованої команду­ванням Кримського фронту (командуючий генерал-лейтенант Д. Козлов) оборони і некомпетентного втручання у його справи представника Ставки ВГК генерал-лейтенанта Л Мехліса кровопролитні бої для радянських військ закінчилися повною катастрофою. В оточення потрапили майже дві радянські ар­мії, було втрачено Керченський півострів, а згодом, 4 липня, після 250-денної оборони частини Червоної армії змушені були залишити й Севастополь. Загальні втрати оборонців міс­та склали понад 200 тис. чоловік.

Чимало солдатів і офіцерів Червоної армії, які не змогли евакуюватися з Криму на «велику землю» і уникли фашист­ського полону, знайшли притулок в Аджимушкайських ка­такомбах поблизу Керчі. Так звана «Аджимушкайська обо­рона» тривала п’ять з половиною місяців. Це була героїчна і водночас трагічна сторінка війни. В катакомбах знаходилося близько 20 тисяч чоловік, але не лише бійців, а й цивільного населення - жінок:, дітей, людей похилого віку. Вони не мали достатніх запасів води, продовольства, медикаментів, боєпри­пасів, але трималися і чинили опір ворогові 170 днів! Знищити «підземний гарнізон» фашистам вдалося лише застосувавши заборонені міжнародним правом отруйні речовини. В остан­ній радіограмі з катакомб прозвучало: «Увага, увага, увага! Всім! Всім! Всім! До всіх народів Радянського Союзу! Ми, за­хисники міста Керчі, задихаємось від газів, помираємо, але в полон не здаємось».

Невдалою для радянських військ виявилася спроба де­блокувати влітку 1942 р. місто на Неві. У ході Любаньської операції під Ленінградом була оточена і знищена кинута на прорив блокади Друга ударна армія Волховського фронту під командуванням генерала О. Власова, який, потрапивши в по­лон 13 липня 1942 р., розпочав співпрацювати з гітлерівцями і згодом створив та очолив Російську визвольну армію (РВА) з радянських військовополонених, яка воювала на боці гітле­рівців. Усього ж в районі М'ясного Бору загинули і пропали безвісти 60 тис. чоловік.

Невдачі зазнали радянські війська і в ході Ржевсько-Вязем- ської наступальної операції, яка розпочалася ще 8 січня 1942 р. і тривала до 20 квітня того ж року. Її проведення коштувало Чер­воній армії великих втрат: більше 270 тис. чоловік загинуло, а ще понад 500 тисяч зазнали поранень і контузій. Однак, незважаючи на такі втрати, ця операція мала важливе воєнно-політичне зна­чення. Радянським військам вдалося відкинути супротивника на 80-250 км, повністю визволили Московську і Тульську області, деякі райони Калінінськоїта Смоленської областей.

І все ж найбільших успіхів на радянсько-німецькому фрон­ті наприкінці весни 1942 р. вермахт досяг на українському Лі­вобережжі.

травня 1942 р. за згодою Ставки на харківському на­прямку і на ділянці Лозова-Барвенково—Слов’янськ пере­йшли у наступ війська Південно-Західного, а незабаром і Пів­денного фронтів. їм вдалося у перші дні досягти незначного просування, але розгромити ворога в районі Харкова вони не змогли. Для цього війська не мали достатніх резервів. Коли Ставка одержала інформацію, що частини Червоної армії, які наступали в районі Барвенково, опинилися під загрозою оточення, Сталін не дав згоди на припинення наступу. В ре­зультаті близько 20 радянських дивізій були оточені ворожими військами: багато бійців, які втратили надію прорвати вороже кільце і не бажали потрапити в полон, билися до останньої краплини крові. За неповними даними, загальні втрати Пів­денно-Західного і Південного фронтів у травні 1942 р. склали більше 277 тис. чоловік, 775 танків, понад 5 тис. гармат і мі­нометів тощо.

Невдачі Червоної армії в Криму, під Харковом та Ленінгра­дом, а також в Донбасі, під Воронежем, Ржевом призвели до того, що німецько-фашистські війська знову заволоділи стра­тегічною ініціативою і, підтягнувши свіжі резерви, розпочали швидке просування до Волги і у напрямку Кавказу Проте й у таких надзвичайно складних умовах, як писав пізніше про­фесор Д. Волкогонов, «радянський народ, простий радянський солдат продовжував боротися, боротися, боротися, не відаючи, що багато колосальних жертв, які ми мали під Мінськом, Ки­євом, у Криму, під Харковим, у ряді інших місць, величезною мірою пов’язані з некомпетентністю Верховного головноко­мандувача, непідготовленістю багатьох «скоростиглих» коман­дирів, які змінили тих, кого ЗНИЩИЕ «вождь» перед війною».

Уже з кінця травня 1942 р. ситуація на фронті викликала необхідність проведення нової евакуації, яка охопила пере­важно Ростовську, Воронезьку, Орловську, Сталінградську, Ворошиловоградську (зараз - Луганська) області та Північ­ний Кавказ. Упродовж літа й осені 1942 р. в тил було евакуйо­вано сотні тисяч людей, 150 найбільших підприємств, значну кількість худоби, продовольства та різних матеріальних цін­ностей. Збереження цих ресурсів дозволило у майбутньому використати їх потенціал для потреб фронту.

Невдовзі ворог захопив родючі правобережні землі Дону і східні промислові райони Донбасу, а до середини липня 1942 р. йому вдалося взяти Ростов-на-Дону, форсувати Дон і створити безпосередню загрозу Кавказу. 17 липня розпочалася Сталін- градська битва, а 25 липня - битва за Кавказ.

Для оборони волзьких рубежів Ставка ВГК виділила час­тину військ із свого резерву. 12 липня було створено Сталін- градський фронт, який очолив С. Тимошенко. Однак значна частина його військ була недостатньо укомплектована і зне­кровлена у важких боях під час відступу до Сталінграда. На допомогу радянським бійцям керівництво міста підняло всіх його жителів, мобілізувало населення області. Швидкими темпами споруджувалися укріплення, на підприємствах Ста­лінграда цілодобово виготовлялося військове спорядження, боєприпаси, ремонтувалася бойова техніка.

липня 1942 р. Й. Сталін як нарком оборони СРСР під­писав наказ № 227 («Ні кроку назад!»), якому судилося ввійти в історію Радянської держави як одному з найбільш суворих і жорстоких директивних документів. І в наші дні він викликає неоднозначну оцінку істориків, ветеранів війни щодо своєї до­цільності. змісту і наслідків.

Фактично, звинувативши за невдачі і відступи Червону ар­мію, котра, як наголошувалося у наказі, «віддає наш народ під ярмо німецьких поневолювачів, а сама втікає на схід», нарком оборони закликав бійців і командирів припинити подальший відступ без наказу командування. З метою «ліквідації настро­їв відступу» в межах фронтів і армій створювалися штрафні батальйони, а у межах армій «добре озброєні загороджувальні загони» (до 200 чоловік у кожному).

Безперечно, ситуація на фронті вимагала вжиття рішучих заходів щодо наведення у військах порядку і залізної дисци­пліни, і у цьому відношенні наказ № 227 відіграв позитивну роль, певною мірою забезпечивши стабілізацію становища на окремих ділянках фронту.

Водночас важко заперечувати й те, що цей документ мав і негативні наслідки, оскільки посилював у військах далеко не завжди справедливі дії репресивних органів, викликав се­ред бійців і командирів тотальну підозрілість, почуття страху і взаємної недовіри. Звертає на себе увагу і той факт, що й після

липня на південному крилі радянсько-німецького фронту частини Червоної армії продовжували відступати, не завжди одержуючи на це дозвіл «зверху».

Битви за Сталінград і Кавказ точилися з надзвичайною за­пеклістю. На півдні ворожий наступ зупинили бійці Північно- Кавказького (з 1 вересня Закавказького) фроиіу у передгір’ях західної частини Кавказького хребта, на перевалах центральної частини Кавказу і на рубежі Терека в районі Моздока. Маючи значну перевагу у танках і авіації, фашисти прорвалися до Го­ловною Кавказького хребта і навіть на деякий час підняли^-пра­пор зі свастикою над Ельбрусом. В оборонних боях за Кавказ особливу стійкість виявили бійці 44-ї армії генерала Г Петрова. До складу армії входили національні дивізії, сформовані у За­кавказзі - три азербайджанські, три грузинські, одна вірменська і одна змішаного складу з народностей Північного Кавказу

На підступах до міста Орджонікідзе (нині - Владикавказ) героїчний подвиг здійснили брати Дмитро та Іван Остапенки. Вогнем із протитанкових рушниць за один день вони підби­ли 20 танків ворога. Тринадцять із них підбив Дмитро, а ре­шту - Іван. Дмитру було присвоєно звання Героя Радянського Союзу, а Івана нагородили орденом Леніна.

Восени 1942 р. лінія фронту на Північному Кавказі стабілі­зувалася. Гітлерівці своєї мети не досягли.

Особливо важкі бої розгорнулися на Нижній Волзі. Тут оборону мужньо тримали частини ,62, 64, 51 та 57-ї армій. В умовах, коли Сталінград став фронтом, а його підприєм­ства знаходилися під постійним обстрілом ворожої артилерії і повітряними бомбардуваннями, робітники продовжували ремонтувати і випускати нові танки, які прямо з заводських воріт йшли в бій.

Не спадала напруга й на інших ділянках радянсько-німець­кого фронту: у серпні-вересні війська Західного і Калінінсько- го фронтів перейшли в наступ на ржевському і вяземському напрямках, а воїни Ленінградського і Волховського фронтів - у районі Синявина. Це не дозволило німецькому командуван­ню герекинути звідси частину своїх військ під Сталінград.

1 все ж становище залишалося критичним. 25 серпня 1942 р. у Сталінграді було оголошено стан облоги. Розпочалася масова евакуація цивільного населення міста і заводського обладнан­ня. З кінця серпня до середини вересня було евакуйовано 300

із 400 жителів. Ті, які залишилися у місті, будували барикади, працювали на уцілілих підприємствах, ремонтували військову техніку. Місто стало фронтом.

Корінний перелом у Великій ВІТЧИЗНЯНІЙ ВІЙНІ та його наслідки

Взяттю Сталінграда фашистське командування надавало особливого значення. Вихід до Волги і оволодіння містом до­зволяли противнику відрізати центральні райони СРСР від постачання хлібом і нафтою та використати ці найважливіші ресурси для забезпечення своїх армій.

Сталінградська битва, яка складалася з двох широкомасш­табних бойових операцій: оборонної (17 липня - 18 листопада 1942 р.) та наступальної (19 листопада 1942 р. -2 лютого 1943 р.) виявила спочатку військовий паритет сторін, а з часом - по­ступове збільшення переваги радянських військ, досягнутої в ході кровопролитних боїв за місто.

серпня, коли супротивник впритул підійшов до Сталін- градських стін, до міста для координації оборонних операцій радянських фронтів прибув Г. Жуков. Тим часом гітлерівцям

вересня вдалося прорватися на південну околицю міста: найзапекліші бої. які тривали два місяці, розгорілися вже без­посередньо у міських кварталах. Безпосередню оборону у місті вели частини 62-ї армії під командуванням генерала

В. Чуйкова та 64-ї армії на чолі з генералом М. Шумиловим. Особливо важкі бої йшли за Мамаїв курган, в районі елевато­ра, залізничних вокзалів. Уся 65-кілометрова територія міста, яке витяглеся вздовж правого берега Волги, стала зоною не­бувалих в історії вуличних боїв.

Кращий снайпер Сталінграда Василь Зайцев, який зни­щив 242 фашистів, заявив: «Для нас, бійців і командирів 62-ї армії, за Волгою землі немає! Ми стояли і будемо стояти на смерть!». Ці слова стали крилатими, їх повторював кожен за­хисник міста.

Напруга боїв у Сталінграді не спадала ні у жовтні, ні у лис­топаді. Сталінград став своєрідною гігантською вогненною топкою, де згорали фашистські війська. Гітлерівське коман­дування кинуло на штурм міста майже всі свої резерви і по­повнення, які надходили на Східний фронт. До середини лис­топада 1942 р. німецько-фашистські війська втратили у боях за Сталінград 700 тис. солдатів і офіцерів убитими і поране­ними, понад тисячу танків, більше 2 тисяч гармат і мінометів, 1400 літаків.

Навіть під час запеклих вуличних боїв радянське коман­дування не обмежувалося лише оборонними планами. Ще

вересня Генштаб розпочав розробку наступальної опе­рації під Сталінградом, яка дістала назву «Уран». 28 ве­ресня Сталінградський фронт під командуванням генерала К. Рокосовського було перейменовано на Донський, а Півден­но-Східний (командуючий генерал О. Єременко) - на Сталін­градський. До середини листопада до Сталінграда були пере­кинуті значні сили з резервів Червоної армії. їх переміщення і зосередження ретельно маскувалися. Враховуючи досвід війни, радянське командування на напрямках головних ударів мало подвійну, а інколи й потрійну перевагу над противником у чисельності військ і бойової техніки.

19 листопада розпочався контрнаступ радянських військ Південно-Західного (командуючий генерал М. Ватутін) та Дон­ського фронтів північніше Сталінграда. Фронт було прорвано на ділянці 3-ї румунської армії, причому в малому кільці було знищене 27-тисячне угруповання противника. 20 листопада у наступ перейшли і війська Сталінградського фронту південні­ше міста. За п’ять днів по тому передові частини Південно-За­хідного і Сталінградського фронтів з’єдналися в районі міста Калач, оточивши 330-тисячне відбірне військо вермахту.

Стратегічна ініціатива відтепер перейшла до радянського командування, але спроби миттєво ліквідувати оточене угрупо­вання супротивника не дали очікуваних результатів. Було допу­щено серйозний прорахунок в оцінці його чисельного складу. Спочатку вважалося, що в оточення потрапило 85-90 тис. чо­ловік, а їх виявилося у кілька разів більше. Тому ліквідація ото­чених військ затяглася. Генерал-фельдмаршал Ф. Паулюс, який командував оточеними, марно переконував Гітлера у необ­хідності вивести війська з-під Сталінграда; фюрер вимагав оборонятися до останнього солдата. Спроба танкової групи Е. Манштейна «Дон» деблокувати оточених у грудні 1942 р. зазнала провалу.

10 січня 1943 р. радянські війська під командуванням К. Рокосовського розпочали ліквідацію оточених у районі Сталінграда військ (операція «Кільце»), а 2 лютого залишки 6-ї армії Ф. Паулюса здалися в полон. Усього у Сталінград- ській битві вермахт втратив четверту частину сил, які діяли на Східному фронті. Втрати Червоної армії склали під Сталін- градом 470 тис. чоловік.

Успішне проведення Сталінградської операції було відзна­чене присвоєнням звання Маршала Радянського Союзу видат­ним полководцям - Г. Жукову (18 січня) та О. Василевському (16 лютого). 6 березня того ж року маршальське звання одер­жав і И. Сталін. Усього за роки існування Радянської держави маршальські звання були присвоєні 41 полководцю.

Перемога Червоної армії під Сталінградом переросла у наступ по всьому фронту від Ленінграда до Кавказа. Війська Ленінградського (командуючий - Л. Говоров) і Волховського (командуючий -К. Мерецков) фронтів у результаті наступаль­них боїв у районі Шліссельбурзько-Синявинського виступу 18 січня 1943 р. прорвали блокаду Ленінграда. Між Ладозь­ким озером і лінією фронту було утворено коридор шириною 8-11 км, який з’єднав Ленінград з «великою землею». Завдяки цій «дорозі життя» жителі міста на Неві дістали можливість одержувати продовольство і медикаменти.

Успішним був і наступ радянських військ на південній ді­лянці радянсько-німецького фронту, де було визволено Пів­нічний Кавказ, а також у центрі де за першу половину 1943 року були визволені Ржев, Вязьма, Курськ та багато інших міст і селищ.

До літа і943 р. фронт стабілізувався. Обидві сторони готу­валися до літньої кампанії. Німецьке командування ще з квіт­ня розробляло плани операції «Цитадель», сподіваючись, за словами Гітлера, «домогтися успіху швидко й тотально». Пла­нувалося оточити і знищити війська Центрального (коман­дуючий - К. Рокосовський) і Воронезького (командуючий - М, Ватутін) фронтів у районі Курська і далі розвивати наступ на Москву Для здійснення операції в район Курської дуги було направлено більше 900 тис. солдатів і офіцерів вермахту, близько 100 тис. гармат і мінометів, 2700 танків і штурмових гармат, понад 2 тис. літаків.

Радянському командуванню було відомо про підготовку ворогом операції «Цитадель», а тому воно мало час для під­готовки глибокосшелонованої оборони з великими резервами військ. Лінія оборони включала 8 рубежів протяжністю до 300 км. 5 липня 1943 р. за кілька годин до початку німецько­го наступу передові позиції фашистів були піддані шаленому обстрілу радянської артилерії, що серйозно вплинуло на пла­ни ворога і його бойовий дух. Ціною великих втрат за 7 днів німецьким військам вдалося просунутися на орловсько-курсь­кому напрямку на 9-15 км. а на бєлгородсько-курському- на 15-35 км. Проте далі розвинути наступ вони не змогли - він захлинувся. Гітлерівський генерал Г. Гудеріан пізніше пи­сав: «У результаті провалу наступу «Цитадель» ми зазнали поразки. Бронетанкові війська, поповнені з великими трудно­щами, внаслідок значних втрат у людях і техніці на тривалий час були виведені з ладу... Ініціатива повністю перейшла до противника».

Радянське Верховне Головнокомандування оцінило ре­зультати оборонного етапу битви під Курськом як свідчення повного провалу ворожого плану літнього насту¹ пу. У наказі відзначалося, тцо цього разу остаточно викрито «легенду про те, що німці влітку в наступі завжди здобувають перемогу, а радянські війська змушені нібито відступати».

липня війська Центрального, Брянського (команду­ючий - М. Попов) та частини Західного (командуючий ~

В. Соколовський) фронтів у ході операції «Кутузов» перейшли у контрнаступ на орловському напрямку. Саме тут, під ІІрохо- ровкою, розгорнулася небувала в історії війн танкова битва, в якій з обох сторін взяли участь близько 1200 броньованих машин. Битва тривала 18 годин і коштувала ворогу понад 300 знищених танків і 10 тис. вбитих солдатів.

серпня активізували свої дії й перейшли у наступ час­тини Воронезького фронту У ході бойової операції «Рум'ян- цев» вони 5 серпня визволили від фашистів Бєлгород. Того ж дня війська Центрального фронту звільнили від оку­пантів Орел. На честь визволення цих міст у Москві 5 серпня прогримів перший переможний салют (12 залпів із 124 гармат). Незабаром такі салюти стали традицією, а всього за роки війни перемоги радянської зброї були відзначені 355 салютами.

Успішний наступ радянських військ з кожним днем наро­щував темпи, і 23 серпня 1943 р. частини Степового фронту під командуванням І. Конєва витіснили ворога з Харкова. Ви­зволення цього важливого промислового і культурного цен­тру Лівобережної України свідчило про остаточну перемогу у Курській битві. Вермахт втратив убитими і пораненими понад 500 тис. чоловік, 1,5 тис. танків, 3.7 тис. літаків. Такі втрати для фашистської Німеччини виявилися непоправними, гцо іде більше змінило співвідношення сил у війні на користь Чер­воної армії. Водночас відзначимо, що перемога на Курській дузі була досягнута меншою, ніж раніше, кров’ю. На полях під Курськом смертю хоробрих полягли 183 тис. радянських солдатів і офіцерів.

Розгром німецько-фашистських військ у Курській битві закріпив корінний перелом у ході війни, знаменував собою остаточний перехід стратегічної ініціативи до радянських Збройних сил.

Видатною наступальною операцією літньо-осінньої кампа­нії 1943 р. стала битва за Дніпро. Саме тут було зірвано план Гітлера щодо створення неприступного «східного валу» та пе­рехід до затяжної позиційної війни з метою поступового ви­снаження сил Червоної армії.

До кінця серпня 1943 р. радянські війська скоординованими зусиллями чотирьох фронтів прорвали ворожу оборону і, вий­шовши наприкінці жовтня до Дніпра, негайно розпочали його форсування. 5 листопада частини 1-го Українського фронту ввійшли в Київ, а наступного дня столиця України була по­вністю очищена від ворога. За успішне форсування Дніпра близько 2500 солдатів і офіцерів Червоної армії були удостоє­ні звання Героя Радянського Союзу.

В результаті визволення Києва на захід від нього утворив­ся великий плацдарм, що мав важливе стратегічне значення. Розуміючи це, фашисти перекинули у цей район свіжі підкрі­плення і всередині листопада розпочали контрнаступальні дії. Однак об’єднаними ударами війська 1-го та 2-го Українських фронтів розгромили вороже угруповання. Остаточно втратив­ши будь-яку надію утримати в своїх руках «східний вал», про­тивник розпочав відхід на захід.

Таким чином, у ході бойових операцій Червоної армії вліт­ку і восени 1943 р. від ворога було визволено низку областей РРФСР, Лівобережну Україну, Донбас, захоплено плацдарми під Новоросійськом («Мала земля») і в Криму (на північно- східній околиці Керчі і на південь від міста, в районі Ельті- гена). З листопада 1942 до грудня 1943 р. було звільнено від окупантів 46,2 % радянської території, втраченої у 1941-1942 роках, на якій до війни проживали більше 41 млн чоловік.

У результаті перемоги на Курській дузі і літньо-осіннього наступу радянських військ було завершено корінний перелом у ході Великої Вітчизняної війни і всієї Другої світової війни на користь СРСР та інших країн антигітлерівської коаліції.

Єдність швнтуітилу

Важливим чинником корінного перелому у війні на радян­сько-німецькому фронті стала перебудова економіки країни на воєнний лад, яка завершилася в середині 1942 р. До цього часу з червня 1941~го були евакуйовані і стали до ладу діючих по­над 2,5 тис. підприємств на Сході країни. Питома вага підпри­ємств військово-промислового комплексу на Уралі та в інших східних районах зросла з 18,5 % у червні 1941-го до 76 % у червні 1942 р. Наприкінці 1942 р. СРСР мав налагоджене вій­ськове господарство, яке у 1943 р. збільшило випуск продукції у порівнянні з попереднім роком на 20 %.

Завдяки трудовому героїзму працівників тилу, успіхам у розвитку воєнної промисловості, всієї економіки СРСР було завершено переозброєння Червоної армії новітньою бойо­вою технікою: на фронт широким потоком йшли першокласні танки, літаки, велика кількість артилерії, мінометів, автома­тів, боєприпасів усіх видів. Значного розмаху набув у країні патріотичний рух за створення фонду оборони з особистих коштів. Люди віддавали свої заощадження на купівлю бойової техніки та спорядження.

Поступово відроджувалося життя на розорених та спусто­шених землях, в зруйнованих містах і селах. 21 серпня 1943 року. Раднарком СРСР і ЦК ВКП(б) прийняли постанову «Про невідкладні заходи щодо відновлення народного господарства в районах, визволених від німецької окупації». На допомогу населенню цих районів прийшли республіки, краї й області, які не постраждали від окупації. У 12 союзних і автономних республіках були створені спеціальні шефські комітети, які провели велику організаторську роботу. З руїн піднімалися фабрично-заводські підприємства, починали працювати зато­плені водою шахти тощо. Незважаючи на труднощі воєнного часу, в країні з 1 червня 1941 р. до 1 січня 1946 р. було по­будовано 3,5 тис. нових і піднято з руїн 7,5 тис. великих про­мислових підприємств.

Надцентралізована система управління економікою в СРСР в умовах війни якнайкраще продемонструвала свої переваги. За роки війни в країні було випущено майже вдвічі більше вій­ськової техніки і озброєнь, ніж у Німеччині та її союзників. Якість радянської бойової техніки - винищувачів О. Яковлєва,

С. Лавочкіна; штурмовиків С. Ільюшина; бомбардувальників

Туполєва, М. Полікарпова, В. Петлякова; середніх і важких танків М. Кашкіна, О. Морозова, Ж. Котіна; артилерійських озброєнь В. Грабіна, Ф. Петрова, І. Іванова - була вищою ка тлі аналогічних зразків німецької армії. З 1942 р. було освоєно серійний випуск особливо грізних для ворога реактивних сис­тем залпового вогню («катюш»),

У 1942 р. було вирішено і проблему стрілецької зброї: за­води Тули й Іжевська відправили на фронт 4 млн гвинтівок, освоїли виробництво автоматів Г. Шпагіна, які відзначалися своєю високою надійністю в бою. Всього за роки війни радян­ська промисловість випустила 1515,9 тис. кулеметів усіх ти­пів, 12139,9 тис. гвинтівок і карабінів, 6173,9 тис. пістолетів- кулеметів. Для боротьби з танками були створені нові зразки протитанкових рушниць В. Дегтярьова і С. Смириова.

Справжній Танкоград було створено у Челябінську, де роз­містилися евакуйовані з Ленінграда цехи Кіровського заводу, Харківський та Сталінградський тракторні заводи. На його потужностях створювалися важкі танки, в той час як середні Т-34 випускалися на Уралмаші та Горьковському кораблебу- дівельному заводі «Червоне Сормово». Влітку 1942 р. в ева­куйованому до Нижнього Тагілу Інституті електрозварюван­ня АН СРСР під керівництвом Є. Патона була створена лінія автоматичного електрозварювання бронекорпусів танків Т-34. Ця новітня технологія підвищила продуктивність праці у 8 ра­зів і вперше у світі дозволила поставити виробництво танків на потік. Усього з 1942 р. і до кінця війни в СРСР було випу­щено 103,5 тис. танків, 105,7 тис. бойових літаків, 163,2 тис. гармат різних видів і калібрів, 10 тис. установок реактивної артилерії.

Генералами і маршалами від нафти, металургії і транспор­ту, машинобудування і сільського господарства називав И. Сталін у роки війни талановитих і вмілих організаторів вироб­ництва: наркома боєприпасів Б. Ванникова, наркома середньо­го машинобудування і танкової промисловості В. Малишева, наркома мінометного озброєння П. Паршина, наркома зв’язку

Пересипкіна, наркома чорної металургії І. Тевосяна, нарко­ма озброєнь Д. Установа, наркома авіаційної промисловості

Шахуріиа та багатьох інших. Завдяки їх таланту і досвіду було одержано перемогу над ворогом і на трудовому фронті.

З початком війни загальна чисельність робітників і служ­бовців в народному господарстві СРСР істотно скоротила­ся - з 31,2 млн чоловік у 1940 р. до 18,4 млн чоловік у 1942 році. Основним джерелом додаткових трудових ресурсів у пе­ріод війни стало населення, яке раніше не відігравало провід­ної ролі в суспільному виробництві, передусім жінки, молодь і підлітки. Так, жінки у 1945 р. складали близько 60 % усіх робітників і службовців і майже 70 % працівників сільського господарства.

Намагаючись створити резерв кваліфікованих кадрів сіль­ського господарства, РНК і ЦК ВКП(б) 16 вересня прийняли постанову про навчання необхідним на селі професіям учнів старших класів середніх шкіл, технікумів і студентів вузів. У цілому питома вага молоді у віці до 18 років в народному гос­подарстві суттєво зросла - з 6 % у 1939 р. до 15 % у 1942-му.

Активно здійснювалася в роки війни підготовка кадрів і через систему ремісничих і залізничних училищ, шкіл ФЗН, які випустили до 2,5 млн кваліфікованих робітників. У ціло­му чисельність працюючих у народному господарстві країни робітників і службовців у 1945 р. складала більше 76 % від рівня 1940 р.

З метою збільшення продуктивності праці на селі 12 січня

р. уряд ухвалив постанову про запровадження грошових премій за перевиконання планів працівниками МТС. Невдо­взі, 13 квітня того ж року, РНК і ЦК ВКП(б) прийняли спільне рішення про підвищення обов’язкового мінімуму трудоднів для колгоспників, а ще через місяць було ухвалено додатково оплачувати працю трактористів МТС і колгоспників, яка спри­яла підвищенню врожайності сільськогосподарських культур.

Таким чином, як наголошує російський історик М. Ходяков, «органи влади проводили в роки війни комбіновану політику, намагаючись підвищити продуктивність праці за допомогою реалізації комплексу заходів, спрямованих як на підвищення матеріальної зацікавленості трудящих, так і на посилення ад­міністративного тиску».

Важливий внесок у перемогу над ворогом зробили радян­ські вчені. Вже 23 червня 1941 р. Президія Академії наук СРСР ухвалила рішення перебудувати всі підвідомчі їй установи у відповідності з потребами оборони. Президент АН СРСР

В. Комаров очолив цю роботу. Широким фронтом розгорнулися дослідження, спрямовані на мобілізацію ресурсів східних ра­йонів країни для допомоги фронту. Вчені взялися за розробку нових видів озброєнь та військової техніки. У 1942 р. відбу­лося випробування першого радянського реактивного літака, а у 1943 р. СРСР розпочав роботи по створенню ядерної зброї. Зокрема, 12 квітня 1943 р. була створена Лабораторія № 2 Ака­демії наук СРСР, яка у лютому наступного року одержала ста­тус інституту. Наукове керівництво атомним проектом очолив 39-літній професор Ленінградського фізико-технічного інсти­туту І. Курчатов. Шлях до успіху разом з ним прокладали його брат Б. Курчатов, В. Давиденко, Г. Флеров, а також фізики- теорегики Ю. Харитон, Я. Зельдович, І. ГІомеранчуіс та ін.

Академіками М. Бурденком, О. Бакулєвим, С. Спасоку- коцьким, О. Вишневським проводилися роботи по створенню спеціальних препаратів для якнайшвидшого відновлення здо­ров’я поранених бійців. Завдяки зусиллям учених-медиків і самовідданій праці лікарів і медичного персоналу понад 70 % поранених після лікування знову поверталися на фронт. Під час війни 43 військових медики були удостоєні звання Героя Радянського Союзу, а понад 115 тис. лікарів, фельдшерів, мед­сестер і санінструкторів одержали бойові ордени.

Продовжувалися також і теоретичні дослідження. А. Алі- ханов і Д. Скобельцин вивчали космічну радіацію, В. Векслер сформулював принцип прискорення елементарних частинок, Л. Лаядау розробив теорію руху квантової рідини.

Представники гуманітарних наук зробили значний вне­сок у патріотичне виховання радянських людей. Історики, філологи, філософи, економісти і правники у своїх працях викривали людиноненависницьку сутність фашизму. Кращі наукові дослідження відзначалися державними преміями та нагородами.

Наукові установи, що були евакуйовані з західних радонів на схід, стимулювали розвиток багатьох нових галузей знання в союзних і автономних республіках. Це створило передумо­ви і викликало необхідність створення у 1943-1944 рр. акаде­мій наук в Азербайджані, Вірменії, Казахстані та Узбекистані. Було відкрито низку філій АН СРСР. У 1944 р. була створена Академія медичних наук СРСР.

Наближали остаточний розгром фашизму і діячі літерату­ри та мистецтва. Письменники, поети, журналісти, фотоко­респонденти, кінооператори, художники і артисти присвятили свій талант служінню народу, що кував перемогу на фронтах війни. Творчість К. Симонова. О. Твардовського, О. Толстого, М. Шолохова, О. Бека та багатьох інших талановитих радян­ських літераторів перетворилася на грізну зброю. Широкою популярністю користувалися історичні романи «Багратіон»

С. Голубєва, «Генералісимус Суворов» Л. Раковського, «Оме­лян Гіугачов» В. Шишкіна та ін.

Символом боротьби з агресором стала пісня «Священна ві­йна», слова якої написав В. Лебєдєв-Кумач, а музику О. Алек- сандров. Крім популярних патріотичних і ліричних пісень, створених у грізні воєнні роки, найбільш відомими музични­ми творами стали Сьома симфонія Д. Шостаковича, увертю­ра «1941» та опера «Війна і мир» С. Прокоф’єва, патріотична ораторія «Сказання про землю руську» Ю. Шапоріна, балет А. Хачатуряна «Гаяне».

■ Уже в липні 1941 р. у Москві було сформовано першу фронтову бригаду артистів, яка виїжджала безпосередньо на фронт. Усього за період війни на фронті побувало понад 40 тис. артистів різних мистецьких жанрів. Великою любов’ю бійців і трудівників тилу користувалися відомі майстри мистецтв Л. Русланова, К. Шульженко, Л. Утьосов, знаменитий тенор

С. Лемешев, піаніст Е. Гілельс, скрипаль Д. Ойстрах та ін. Десятки тисяч виступів були проведені артистами у тилових госпіталях. Навіть у обложеному Ленінграді і в прифронтових містах працювали театри. Кінематографісти, ризикуючи жит­тям, створювали героїчну хроніку війни. Працівниками кіно­мистецтва було відзнято за роки війни близько 5 млн метрів фронтової кінохроніки. В тилових студіях створювалися такі високохудожні стрічки, як «Два бійці» (режисер Д. Луков), «Секретар райкому» та «В шість годин вечора після війни» (режисер І. Пир’єв), «Нашестя» (режисер О. Роом), «Райдуга» (режисер М. Донськой) та багато інших.

У творчості радянських художників на першому місці у роки війни були такі жанри, як плакат, карикатура, зарисов­ка. Гострою сатиричною зброєю стали «Вікна ТАРС». Тільки в Москві і Ленінграді було випущено близько 1500 плакатів. Збільшувалася галерея портретів героїв фронту і тилу. Чудові картини створили К. Юон, О. Дейнека, О. Пластов та багато інших. Продовжували створюватися і монументальні твори.

Значну роль у вирішенні проблеми трудових ресурсів та забезпеченні кадрами багатьох галузей економіки у роки ві­йни відіграли ув'язнені Головного Управління таборів НКВС, кількість яких за останній передвоєнний рік суттєво збільши­лась. За підрахунками російських учених, до початку війни загальна кількість людей, які утримувалися в таборах, в’язни­цях та колоніях, склала 2,3 млн чоловік.

З самого початку війни припинилося звільнення ув’язне­них, звинувачених у шпигунстві, бандитизмі та зраді Батьків­щині. Як правило, вони утримувалися у спеціальних в’язницях і таборах, розташованих на Крайній Півночі та Далекому Схо­ді. Посилена охорона поєднувалася з використанням їх праці на вугільних шахтах, нафтових промислах, добуванні залізної руди та лісозаготівлях. Численні прохання «політичних» про відправку їх на фронт здебільшого не задовольнялися.

У відповідності з Указами Президії Верховної Ради від 12 лип­ня і 4 листопада 1941 р. про дострокове звільнення деяких ка­тегорій ув’язнених та згідно з рішеннями ДКО у 1942-1943 ро­ках Червону армію поповнили 975 тисяч колишніх ув’язнених ГУТАБу. Чимало з них за бойові подвиги одержали звання Героя Радянського Союзу та були удостоєні урядових нагород.

Ув’язнені ГУТАБу активно використовувалися і на трудо­вому фронті. Лише за перші три роки війни на підвідомчих НКВС будовах працювало більше 2 млн чоловік, у тому чис­лі 448 тис. на будівництві залізниць, 310 тис. - у промисло­вому будівництві, 320 тис. - у таборах лісової промисловос­ті, 268 тис. - на будівництві аеродромів і шосе. Як зазначає М. Ходяков, ув’язнені побудували 612 оперативних аеродро­мів і 230 аеродромів зі злітно-посадочними смугами, групу авіаційних заводів у Куйбишеві, 4700 км шосейних доріг та понад 1000 км нафтопроводів. Це була суттєва допомога фронту, яка, як і робота радянського тилу в цілому, наближа­ла час Перемоги.

Всенародний рух опору

З перших днів війни на захоплених радянських землях ні­мецько-фашистські окупанти почали запроваджувати «новий порядок», який передбачав нещадну експлуатацію фашистами росіян, українців, білорусів та інших народів Радянського Со­юзу, фізичне знищення десятків і сотень тисяч жителів СРСР, передусім євреїв і циган, підтримку атмосфери страху, заляку­вання та цілеспрямоване створення умов для масового голо­ду на окупованих територіях і, нарешті, масове насильницьке вивезення цивільного населення Росії, України й Білорусії на примусові роботи до Німеччини. За останніми підрахунками, загальна кількість жертв окупаційного режиму склала більше

млн чоловік. Понад 4,8 млн радянських громадян було ви­везено на роботи до рейху.

Брехливою пропагандою, обіцянками та погрозами фашис­ти намагалися залучити на свій бік частину населення окупо­ваних територій, незадоволеного більшовицьким режимом та національною політикою в СРСР. Із колабораціоністів форму­валися поліцейські частини, різні армійські загони тощо. Як наголошують О. Барсенков і О. Вдовін, на окупованих тери­торіях лише в поліції та місцевій адміністрації у 1942 р. пере­бувало 60,4 тис. чоловік. За участю місцевих журналістів ви­ходило 130 газет, із яких 60 друкувалися українською мовою, а 16 російською.

Слід зазначити, що радянське керівництво, враховуючи, з одного боку, можливість колабораціоністських настроїв серед певної частини населення СРСР, а з іншого, - під приводом нібито наявності «великої кількості диверсантів і шпигунів серед німців Поволжя», у серпні 1941 р. прийняло рішення «переселити все німецьке населення, яке проживає в районах Поволжя, в інші райони». Мова, звичайно, йшла не про еваку­ацію, а про справжню депортацію цілого народу. Близько 380 тис. німців Поволжя були в адміністративному порядку переселені у східну частину країни, чимало з них були кину­ті за колючий дріт таборів. Автономна радянська республіка німців Поволжя припинила існування. Незабаром вийшов на­каз про їх відрахування із діючої армії.

В кінці війни депортаціям й жорстоким репресіям були під­дані також калмики, інгуші, кримські татари, греки, карачаїв­ці, балкарці та деякі інші народи Криму і Північного Кавказу Все це було грубим порушенням московськими можновладця­ми принципів національної політики Радянської держави та елементарної законності.

Водночас треба пам’ятати і той факт, що за даними радян­ської армійської розвідки, восени 1943 р. на кавказькій ділянці радянсько-німецького фронту проти частин Червоної армії ра­зом з німецькими військами діяли національні формування з колишніх військовополонених - вихідців з Кавказу та Серед­ньої Азії. У складі вермахту були також легіони з мусульман Поволжя і Криму, козачі з'єднання, західноукраїнські і при­балтійські есесівські дивізії. Загальна чисельність таких фор­мувань сягала 1 млн чоловік.

Однак зрадники і різного роду колабораціоністи не мали шансів переконати у своїй правоті основну масу народу, про­тиставити його керівництву країни і серйозно вплинути на хід війни. У переважної більшості жителів окупованих ворогом територій «новий порядок» викликав масовий опір, який на­був різноманітних форм - саботажу заходів окупантів, розгор­тання мережі підпільних організацій і груп, створення парти­занських загонів тоїцо.

Боротьба в тилу фашистів спочатку розгорталася, як пра­вило, стихійно, розрізнено, без необхідної координації, поста­чання та засобів зв’язку. Так само стихійно відбувалося і фор­мування партизанських загонів, до яких входили бійці і ко­мандири Червоної армії, які вийшли з оточення, але не змогли перейти через лінію фронту, патріотично вихована молодь, що не бажала миритися з окупацією, а також представники різних верств населення, які також не хотіли потрапити в рабство до фашистів. Уже у перші місяці війни на окупованій території діяли 18 підпільних обкомів партії, які об'єднували 65,5 тис. комуністів - партизанів і підпільників. До осені 1943 р. кіль­кість підпільних обкомів збільшилася до 24, а загальна кіль­кість партизанів під час війни досягла 2,8 млн чоловік.

Враховуючи небезпеку партизанського руху, Гітлер поста­вив перед військовим командуванням завдання «до початку зими (1941-1942 рр.) знищити партизанів і тим самим уми­ротворити Схід позаду лінії фронту, щоб уникнути значних збитків для ведення бойових дій вермахту».

Для виконання наказу фюрера були задіяні всі засоби: про­вокації, використання агентурної мережі, пропаганда серед місцевого населення з метою очорнити дії партизанів і х п. Фашисти створювали навіть псевдопартизанські загони, які займалися грабунками населення. Але все було марно. Тому основна ставка у боротьбі з партизанами була зроблена на проведення каральних операцій з використанням не лише спе­ціальних підрозділів, але й частин, знятих з фронту, танків, артилерії й навіть авіації.

Розгортання партизанського руху викликало необхідність його координації. Загальну стратегію діяльності партизанських загонів визначала Ставка ВІ К, а безпосередню взаємодію з за­гонами на місцях - Центральний штаб партизанського руху (ЦШПР). Він був створений рішенням ДКО від ЗО травня 1942 р. і діяв до січня 1944 р. Очолив ІДШІІР П. Пономаренко, який з 1938 р. працював першим секретарем ЦК КП(б) Білорусії.

ЦШГІР встановлював зв’язок з партизанськими загонами і з’єднаннями, спрямовував їх діяльність, систематизував і узагальнював досвід партизанської боротьби, постачав парти­занам зброю, боєприпаси та медикаменти, готував кадри для ведення партизанської війни, здійснював взаємодію партизан­ських загонів з Червоною армією.

Партизанські штаби створювалися також в областях та республіках. Так, особливе значення серед штабів парти­занського руху мав Український штаб на чолі з генералом Т. Строкачем, який з 1943 р. безпосередньо підпорядковував­ся Ставці ВГК.

Уже до кінця 1941 р. у партизанських загонах на території України боролися з ворогом понад 28 тис. бійців, а наприкінці

р. загальна чисельність партизанів складала у республіці близько 300 тис. чоловік. Центром концентрації партизанських сил України був Спадщанський ліс, де базувався Путивль­ський загін під командуванням С. Ковпака. За роки війни йому вдалося пройти більше 10 тис. км, розгромивши фашистські гарнізони у 39 населених пунктах. Регулярно загін С. Ковпака поповнювався бійцями й інших партизанських груп, зокрема, до нього увійшов 2-й Путивльський загін під командуванням

С. Руднєва. Окрім цих двох партизанських командирів, серед керівників партизанського руху в Україні виділялися також

О. Федоров, 11. Вершигора, О. Сабуров, М. Попудренко, М. Наумов та ін.

Широкого розмаху боротьба з гітлерівцями набула і на території Білорусії, де нею керували В. Корж, Т. Бумажков, Ф. Павловський та інші відповідальні партійні працівники.

Природними союзниками партизанів були безкраї ліси, бо­лота, гори. У такій місцевості виникали справжні партизанські краї та зони. Вони існували в Ленінградській, Калінінській, Смоленській областях, на Брянщині, у Білорусії. Навесні 1942 року їх налічувалося 11, а пізніше ця кількість постійно збіль­шувалася. В партизанських краях і зонах за активної участі населення відновлювали роботу органи Радянської влади або їх функції виконувало партизанське командування, налаго­джувалося сільськогосподарське виробництво, працювали підприємства місцевої промисловості, школи, лікарні, друку­валися радянські газети.

Розширенню партизанського руху сприяла різноманітна діяльність партизанів і підпільників серед населення окупо­ваних районів: розповсюдження інформації про становище на фронті, рятування тисяч людей від вивезення до Німеччи­ни, знищення гітлерівських посіпак, допомога у проведенні сільськогосподарських робіт тощо. Зі свого боку, населення надавало допомогу партизанам продовольством, одягом, взут­тям, переховувало їх та попереджало про небезпеку, постійно поповнювало партизанські загони. В одному з партизанських документів Житомирщини читаємо: «Проведена партизанами масово-політична робота, надана допомога населенню, по­всякденний зв’язок з населенням - все це прищепило велику любов населення до партизанів. Народ побачив у партизанах своїх захисників. Населення переконане у перемозі над фа­шизмом, ненавидить фашистів, йде в партизанські загони для боротьби з ненависними окупантами».

Велику роль у розвитку народної війни в тилу ворога віді­грала нарада керівних працівників наркомату оборони, ЦШПР

з представниками підпільних партійних органів, командирами і комісарами великих партизанських загонів, яка за дорученням ЦК ВКП(б) відбулася наприкінці серпня - на початку вересня 1942 р. За її результатами нарком оборони Й. Сталін видав на­каз від 5 вересня 1942 р. «Про завдання партизанського руху».

Важливим об'єктом бойової діяльності партизанів стали комунікації, передусім залізниці та стратегічно важливі шосе. Коли розпочалися широкомасштабні наступальні операції Чер­воноїармії, ЦШПР спланував і здійснив кілька могутніх скоор­динованих ударів партизанів по тилах противника і особливо по його комунікаціях. Так, з 3 серпня до 15 вересня 1943 року на окупованій ворогом території РРФСР, Білорусії й України для надання допомоги радянським військам у завершенні роз­грому ворожих дивізій на Курській дузі проводилася операція «Рейкова війна». В її ході партизани Білорусії підірвали 761 во­рожий ешелон, України - 349, Смоленської області - 102. Низка залізниць була виведена з ладу, фашистів позбавили свободи маневру, вони зазнали великих труднощів у перевезенні своїх військ, постачанні фронту резервами і боєприпасами.

Досвід «Рейкової війни» було використано партизанами і в іншій операції, яка дістала кодову назву «Концерт». Про­ведена з 19 вересня до кінця жовтня 1943 р., вона охопила 193 партизанських формування Білорусії. Прибалтики, Ле­нінградської й Калінінської областей. Протяжність операції по фронту⁷ склала близько 900 км, в глибину - 400 км. Її проведен­ня було пов'язане з майбутнім наступом радянських військ на смоленському і гомельському напрямках та битвою за Дніпро.

Всього у роки війни в тилу ворога, за неповними дани­ми, налічувалося більше 6 тис. партизанських загонів, в яких перебувало понад 1 млн чоловік. У ході проведених опера­цій партизани знищили, взяли у полон і поранили близь­ко м^:льйона фашистів та їх прислужників, вивели з ладу

тис. танків і бронемашин, 42 тис. автомобілів, 1100 літаків, 9400 паровозів, зруйнували і пошкодили 1600 залізничних мостів, пустили під укіс близько 20 тис. ешелонів. Лише у літній період 1942 р. активність народних месників скува­ла дії 24 ворожих дивізій, 15 із яких змушені-були постійно охороняти комунікації. Ці цифри красномовно посвідчують про те, що радянські партизанські загони завдали окупантам значно більших втрат і збитків, ніж, зокрема, націоналістичні формування (Українська повстанська армія, загони <клісових братів» у Прибалтиці та ін.), які також боролися проти гітле- ризму та намагалися відстояти право своїх народів на ство­рення суверенних держав.

Надзвичайно важливим чинником війни стала взаємодія партизанських загонів з частинами регулярних радянських військ. Якщо у 1941 р. під час оборонних боїв ця взаємодія об­межувалася переважно проведенням розвідувальних операцій, то з весни 1943 р. розпочалася систематична розробка планів Червоної армії з врахуванням можливостей використання пар­тизанських сил. Яскравим прикладом спільних дій партизанів і військових частин стала Білоруська операція 1944 року під кодовою назвою «Багратіон». У її ході могутнє угруповання білоруських партизанів було, по суті, одним із фронтів, який узгоджував свої дії з чотирма іншими фронтами регулярної армії, які визволяли Білорусію.

Ратні подвиги партизанів у роки війни дістали високу оцік- ку Радянського уряду і командування Збройних сил СРСР. Понад 127 тис. із них були нагороджені медаллю «Партизану Вітчизняної війни» 1-го і 2-го ступенів; більше І 84 тис. одер­жали інші бойові нагороди, а 249 чоловік стали Героями Ра­дянського Союзу, причому С. Ковпак і О. Федоров - двічі.

Вирішальні перемоги Радянської армії у 1944-1945 рр.

До початку 1944 р. німецько-фашистські війська продо­вжували оку по ву вати значні території СРСР - Естонію, Лат­вію, Литву, Карелію, частину Білорусії й України, Молдавію і Крим. Однак становище гітлерівської Німеччини різко по­гіршилося. На січень 1944 р. вермахт налічував 314 дивізій і 8 бригад, а також 38 дивізій і 18 бригад союзників. Із них на радянсько-німецькому фронті діяли 198 дивізій, 6 бригад та усі війська сателітів Німеччини. В їх складі перебувало близько 4,9 млн чоловік. Ворог перейшов до жорсткої позиційної обо­рони, і потрібні були величезні зусилля для його розгрому.

Радянська армія у цей час налічувала 6,3 млн солдатів і офі­церів. Повної переваги Збройних сил СРСР над вермахтом (за винятком артилерії і авіації) ще не було. До того ж. фашисти продовжували утримувати, в своїх руках низку важливих ра­дянських військово-морських баз, внаслідок чого можливості базування і операцій Балтійського і Чорноморського флотів були обмежені.

У грудні 1943 р. радянське командування вирішило розгор­нути широкий наступ по всьому фронту - від Баренцового до Чорного моря. 14 січня 1944 р. Ленінградський фронт під ко­мандуванням генерала Л. Говорова розпочав стрімкий наступ, в результаті якого було визволено від окупантів шерег міст, зокрема Новгород, та повністю ліквідовано (27 січня) блокаду Ленінграда, яка тривала 900 днів і ночей.

Ще раніше, наприкінці грудня 1943 р., в наступ на фронті довжиною 1400 км перейшли війська 1, 2, 3 та 4-го Україн­ських фронтів. їм активно допомагали Чорноморський флот, Азовська військова флотилія, партизанські з’єднання України, Молдавії й Криму. 28 січня 1944 р. війська 1-го і 2-го Укра­їнських фронтів під командуванням генералів М. Ватутіна та 1. Конєва оточили на правому березі Дніпра в районі Кор- сунь-Шевченківського 10 німецьких дивізій. Незважаючи на відчайдушний опір ворога, за три тижні по тому угруповання супротивника було остаточно розгромлене. Втрати вермахту склали 55 тис. солдатів і офіцерів убитими і понад 18 тис. взя­тими у полон. Ця перемога ще більше зміцнила бойовий дух радянських військ та значно деморалізувала противника.

В результаті зимового і весняного наступу 1944 р. німецько- фашистські війська зазнали відчутної поразки, що змусило їх відступити від Ленінграда і Новгорода на 120-300 км, а на пів­денному крилі радянсько-німецького фронту - на 600-700 км. 26 березня 1944 р. частини Радянської армії вийшли до Дер­жавного кордону СРСР, перенісши бойові дії за межі країни.

У другій половині 1944 р. наступ радянських військ набув грандіозного розмаху. Удари небувалої сили завдавалися про­тивнику то на одній, то на іншій ділянці фронту, примушую­чи його постійно маневрувати резервами, які танули з кожним днем. Ось лише коротка хроніка тих подій. У червні розпочався наступ частин Радянської армії з метою визволення Карелії та виведення з війни Фінляндії. Війська Ленінградського фронту разом з кораблями Балтійського флоту впродовж кількох днів прорвали ешелоновану оборону фінських військ на Карельсько­му перешийку і 20 червня штурмом оволоділи містом Виборг. Ця перемога дозволила ще ширше розгорнути наступальні дії, в результаті чого Фінляндія у вересні 1944 р. підписала з СРСР перемир’я, а невдовзі й оголосила війну фашистській Німеччині.

Влітку 1944 р. нова наступальна операція радянських військ під кодовою назвою «Багратіон» розпочалася не в західних районах України, як передбачалося командуванням вермахту, а в Білорусії. Вона тривала з 23 червня до 29 серпня і закінчи­лася розгромом 67 дивізій і 3 бригад супротивника та виходом військ 1-го Прибалтійського фронту на територію Прибалтики, 2-го і 3-го Білоруських фронтів - до кордонів Східної Пруссії, а військ 1-го Білоруського фронту - на рубіж річок Наиев і Вісла. В результаті Білоруської операції було знищене одне з найсильніших угруповань фашистів - група армій «Центр».

Не встиг ворог оговтатися від поразки у Білорусії, як вій­ська 1-го Українського фронту⁷ завдали ударів на львівському та рава-руському напрямках військам групи армій «Північна Україна». І тут у липні-серпні 1944 р. ворожі війська зазна­ли повної поразки. Частини Радянської армії визволили тери­торію всієї Західної України, південно-східні райони Польщі, форсували Віслу і закріпилися на великому плацдармі захід­ніше Сандомира.

Не витримала удару радянських військ і група німецьких армій «Південна Україна», яка прикривала шлях на Румунію і Балкани. Після триденних наступальних боїв, які розпоча­лися 20 Серпня 1944 р., війська 2-го (командуючий - генерал Р Малиновський) та 3-го (командуючий - генерал Ф. Толбухін) Українських фронтів оточили на південний-захід від Кишинева 22 фашистські дивізії та ще кілька окремих частин і з'єднань. До

серпня вони були розгромлені. Одночасно 2-й та 3-й Україн­ські фронти продовжували наступ у глиб Румунії. Разом з ними у боях за визволення Румунії взяла участь румунська дивізія імені Тудора Владимиреску, сформована на території СРСР у 1943 р. із румунських військовополонених. 1 І^і дивізія стала ядром На­родної армії нової Румунії, уряд якої 24 серпня заявив про вихід країни з війни на боці Німеччини та оголошення їй війни.

Розгром фашистських військ у Румунії сприяв піднесенню революційного, антифашистського руху в сусідній з нею Бол­гарії. У ніч на 9 вересня 1944 р. у Софії розпочалося народне повстання, в результаті якого влада в країні перейшла до рук створеного Вітчизняним фронтом Болгарії уряду. Він розірвав стосунки з Німеччиною, оголосив їй війну.

Восени 1944 р. війська Українських фронтів продовжували наступальні дії з метою визволення Чехословаччини, Угорщини і Югославії та остаточного розгрому супротивника на півден­ному крилі радянсько-німецького фронту. 28 вересня частини Радянської армії перейшли югославський кордон. Спільно з за­гонами Народно-визвольної армії Югославії воші просувалися до Белграда. 20 жовтня після запеклих семиденних вуличних боїв столиця Югославії була очищена від фашистських військ. На день раніше було ліквідоване 20-тисячне угруповання гіт­лерівців, оточене південно-східніше Белграда.

Наприкінці жовтня радянські війська розпочали наступ на будапештському напрямку і 26 грудня оточили 188 тисяч солдатів і офіцерів вермахту в угорській столиці. Визволений від фашизму угорський народ утворив Тимчасовий уряд, який

грудня оголосив війну Німеччині. Опір гітлерівців в оточе­ному Будапешті був надзвичайно впертим, і лише 13 лютого 1945 р. місто було повністю очищене від фашистів.

Не менш успішно розгорталися події і на північному крилі радянсько-німецького фронту. Зокрема, 17 січня 1945 р. спіль­ними зусиллями радянських бійців і частин Війська Польсько­го була визволена Варшава.

В цілому частини і з’єднання Радянськоїарміїу 1944 р. про­вели близько 50 наступальних операцій, які мали велике воєн­но-політичне значення. У підсумку були розгромлені основні угруповання німецько-фашистських військ. Лише за літо й осінь 1944 р. вермахт втратив 1,6 млн чоловік. Фашистська Німеччина втратила також майже всіх своїх європейських со­юзників, фронт наблизився до її кордонів, а у Східній Прусії перетнув їх.

У січні — першій половині квітня 1945 р. радянськими вій­ськами були проведені Східно-Прусська, Вісло-Одерська, Східно-Померанська, Нижньо-Сілезька та Верхньо-Сілезька наступальні операції. їх результатом став розгром головних військових угруповань німецько-фашистських військ та визво­лення майже всієї Польщі, значної частини Чехословаччини, всієї Угорщини, східної частини Австрії з її столицею Віднем.

Завершальною стратегічною наступальною операцією на радянсько-німецькому фронті стала Берлінська операція, про­ведена Радянською армією 16 квітня - 8 травня 1945 р. з ме­тою розгрому німецько-фашистських військ на берлінському напрямку, оволодіння Берліном і виходом на рубіж річки Ель­ба для з'єднання з військами союзників. Верховний Головно­командувач поспішав зі взяттям Берліна, оскільки йому було відомо і про наміри союзників першими ввійти в Берлін, що означало б їх політичну перемогу у війні, і про спроби Гітлера укласти сепаратне перемир’я з ними.

Задум Берлінської операції в основному був визначений ще у листопаді 1944 р. Радянські війська повинні були роз­бити основні сили супротивника, захопити німецьку столицю і примусити фашистську Німеччину беззастережно капітулю­вати. И. Сталін призначив маршала Г. Жукова командуючим 1-м Білоруським фронтом і доручив йому очолити проведення операції.

Підготувавши на східних підступах до Берліна могутні лі- нії'обОрони, які мали велику кількість вогневих рубежів і мін­них полів, гітлерівці залучили до бойових дій все населення, здатне тримати зброю, в тому числі і 13-14-літніх підлітків. У битві за Берлін з обох сторін взяли участь 3,5 млн чоловік, 7750 танків і самохідних артилерійських установок, 52 тис. гармат та мінометів, понад 1100 бойових літаків.

Розгорнувши загальний наступ на німецьку столицю вран­ці 16 квітня 1945 р., ударні частини Радянської армії 21 квітня увірвалися до берлінських передмість і вже наступного дня почали штурм рейхстагу. 25 квітня Берлін опинився у кільці військ союзників, які об'єднали свої зусилля задля остаточно­го розгрому військ противника.

У ході Берлінської операції частини Радянської армії роз­громили 70 піхотних, 23 танкових і моторизованих дивізії вермахту, знищили більшу частину німецької авіації, взяли у полон близько 480 тис. чоловік. Берлінська операція - одна з найбільших операцій у Другій світовій війні - закінчилася по­внити розгромом військ гітлерівської Німеччини. І травня над рейхстагом радянські розвідники встановили Прапор Перемо­ги, а вже наступного дня Берлін капітулював.

8 травня 1945 р. о 23 годині у берлінському передмісті Карлхорсті німецький фельдмаршал В. Ксйтель підписав Акт про беззастережну капітуляцію фашистської Німеччини. За Радянський Союз його підписав маршал Г. Жуков. У Європі цей день став Днем Перемоги. В СРСР святом Перемоги було оголошено день 9 травня.

Впродовж 6-11 травня радянські війська, надаючи допомо­гу повсталому населенню Праги та інших міст Чехословаччи­ни, розгромили німецько-фашистські війська, які відмовили­ся капітулювати. В ході Празької операції було взято в полон 860 тис. ворожих солдатів і офіцерів, захоплено 9,5 тис. гармат

і мінометів, 1,8 тис. танків і самохідних артилерійських уста­новок, більше тисячі літаків та багато інших військових трофе­їв. Визволення Чехословаччини дозволило народу цієї країни здобути свободу і стати на шлях демократичного розвитку.

Отже, під могутніми ударами Радянської армії, яка взаємо­діяла з військами США, Англії, Франції, патріотичними си­лами Югославії, Польщі, Чехословаччини, Болгарії, Румунії, Угорщини, Албанії та інших країн, було повалено гітлерів­ський третій рейх.

Але за цю справді велику і довгожданну Перемогу Радян­ський Союз заплатив надто високу ціну. У полум’ї війни, за підрахунками комісій Генштабу і російських воєнних істори­ків, загинуло близько 27 млн радянських громадян. Лише у боях на території країн Центральної і Південно-Східної Євро­пи свої життя на вівтар Перемоги поклали до 1,5 млн бійців Радянської армії; близько 600 тис. із них упокоїлися на поль­ській землі, понад 280 тис. - під час визволення Угорщини і Чехословаччини. Загальні збитки Радянського Союзу за 1941 - 1945 рр. склали астрономічну суму - більше 2,6 трильйона карбованців (у довоєнних цінах).

Далеко не всі ці втрати були неминучими або пояснюва­лися об’єктивними причинами чи диктувалися інтересами за- хисгу Радянської держави. Багатьох жертв і руйнувань можна було б*напевно, уникнути або принаймні зменшити їх трагічні наслідки, якби радянське суспільство не зазнало напередод­ні агресії й під час збройної боротьби з фашизмом згубного впливу сталінщини.

СРСР І СОЮЗНИКИ

Напад фашистської Німеччини на СРСР, а згодом і крах гітлерівського «бліцкригу» на Східному фронті корінним чином змінили міжнародну ситуацію. Якщо перші заяви державних лідерів Великої Британії і США У. Черчілля і Ф. Рузвельта про підтримку СРСР у його протиборстві з на­цизмом були, як і радянсько-англійська угода про спільні дії у війні проти Німеччини від 12 липня 1941 р., більше схожі на декларації про наміри, ніж на конкретні кроки щодо об'єд­нання зусиль задля розгрому спільного ворога, то перспек­тива затяжної війни вермахту на Сході примусила політиків провідних західних держав зробити переоцінку Радянського Союзу як воєнного союзника. Цьому сприяли також числен­ні дипломатичні і військові місії, серед яких варто виділити відвідування СРСР радником президента США Г. Гопкінсом у липні-серпні 1941 р.

Підсумком цього процесу стало приєднання СРСР 24 ве­ресня 1941 р. до підписаної у серпні того ж року так званої «Атлантичної хартії» - документа, який започаткував ство­рення антигітлерівської коаліції, та початок переговорів про поставки зброї і військового спорядження Радянському Со­юзу на радянсько-англо-американській конференції у Москві

вересня - 1 жовтня 194] р. Тим самим у вересневі дні 1941 р. закінчився перший декларативний період становлення антифашистської коаліції, вже в ході якого Й. Сталін у листах до У. Черчілля «якнайрішучіше не просив, а вимагав і ство­рення другого фронту, і різкого посилення військової і еконо­мічної допомоги СРСР з боку Англії».

Основним змістом наступного етапу, який тривав до Мос­ковської конференції 1943 р., стало становлення та зміцнення економічного співробітництва СРСР і країн коаліції. Особли­вого значення набули поставки до СРСР військового споря­дження і продовольства згідно з ленд-лізом. В основному вони надходили через окупований союзниками (СРСР і Великою Британією) Іран (23,8 %), тихоокеанськими водними шляхами (47,1 %) та Північним морським шляхом (22,7 %). Починаючи з 1942 р., ці поставки набули досить широких масштабів, сяг­нувши 11,2 млрд дол.,зяких 9,8 млрд припадало на долю США. Радянський Союз за роки еійни одержав 427 тис. вантажівок, 13,5 тис. танків, більше 22 тис. літаків, 4,5 млн т продоволь­ства тощо. Хоча ці цифри й поступалися обсягам виробництва аналогічної продукції в СРСР, їх стратегічний характер важко переоцінити: кожний дев’ятий танк, кожний сьомий літак, які воювали в Радянській армії, були закордонного виробництва. Оцінюючи значимість ленд-лізу для Радянської держави, один

із її керівників А. Мікоян наголошував, що без нього «ми б на­певне ще рік-півтора зайвих провоювали».

Наприкінці 1941 - у першій половині 1942 р. закінчилося і юридичне оформлення антигітлерівської коаліції. Майже по­вне знищення японцями 7 грудня 1941 р. на Гавайських ост­ровах Тихоокеанського флоту США призвело до оголошення наступного дня Англією і США війни Японії. За три дні по тому війну США оголосили Німеччина та Італія. Отже, на­прикінці 1941 р. усі великі держави стали учасниками світової війни. Зміцненню антигітлерівської коаліції сприяла деклара­ція Об’єднаних Націй, підписана 1 січня 1942 р. у Вашингтоні представниками 26 держав світу (в тому числі СРСР і Кита­єм), а також радянсько-англійська і радянсько-американська угоди відповідно від 26 травня і 11 червня 1942 р. До початку бойових дій проти Японії у 1945 р. в антигітлерівській коалі­ції налічувалося 56 держав.

Людські і матеріальні ресурси країн-учасниць коаліції зна­чно переважали ресурси Німеччини та її союзників, однак основний тягар збройної боротьби з фашистським блоком, як і раніше, доводилося нести Радянському Союзу Уряди Великої Британії і США, незважаючи на постійні обіцянки, затягували відкриття другого фронту в Європі, обмежуючись бойовими діями на другорядних театрах війни - у Північній Африці та на Тихому океані.

Становище СРСР і його роль у коаліції зазнали суттєвих змін після Сталінградської і Курської битв, коли перемоги Червоної армії призвели до корінного перелому у ході війни* Зміцненню міжнародних позицій СРСР і особисто И. Сталіна сприяли також зростання економічного потенціалу країни та зміни у внутрішній політиці Радянської держави - ліквідація у травні 1943 р. Комінтерну та відновлення 8 вересня того ж року патріаршества (новим Патріархом Московським і всієї Русі було обрано митрополита Сергія).

В умовах, коли правителі третього рейху бачили єдиний для себе вихід у затягуванні війни та пошуках можливостей укладення сепаратного миру з державами Заходу, перед ра­дянською дипломатією постало завдання зірвати розрахунки і плани гітлерівців. Перший крок на цьому шляху було зробле­но на конференції міністрів закордонних справ СРСР, Великої Британії та США, що з 19 до ЗО жовтня 1943 р. пройшла у ра­дянській столиці. На ній було прийнято декларацію про дове­дення війни до повної і беззастережної капітуляції Німеччини та про принципи післявоєнного мирного облаштування Євро­пи. У ці ж дні глави союзних урядів підписали декларацію про відповідальність фашистів за вчинені ними злочини.

Головним підсумком Тегеранської конференції (28 листопа­да-' 1 грудня 1943 ^.), де вперше за одним столом зібралися голова РНК СРСР И. Сталін, президент США Ф. Рузвельт та прем'єр-міністр Великої Британії У. Черчілль, стало позитив­не вирішення питання про відкритгя другого фронту на півночі Франції (операція «Оверлорд») впродовж травня 1944 р. з одно­часною підтримкою десантом союзників на півдні Франції (опе­рація «Драгун») та стратегічним наступом радянських військ на Східному фронті. СРСР підтвердив також, що після капітуляції Німеччини він допоможе союзникам у війні з Японією.

Виконуючи рішення Тегеранської конференції, союзники

червня 1944 р. відкрили другий фронт у Нормандії, а вже

серпня звільнили від нацистів Париж. Водночас тривав грандіозний наступ військ Радянської армії на Північному За­ході Росії, у Фінляндії та Білорусії. Спільні узгоджені дії со­юзників підтвердили ефективність антигітлерівської коаліції і прискорили розпад фашистського блоку б Європі, тоді як роз­рахунки Німеччини на розкол коаліції союзників виявилися неспроможними.

Успішні дії союзників у 1944 р. викликали необхідність скликання нової конференції глав держав. Ялтинська (Крим­ська) конференція, яка пройшла з 4 до 11 лютого 1945 р., на­самперед вирішувала питання, які стосувалися облаштування життя в Європі після капітуляції Німеччини. Була досягнута домовленість про окупацію Німеччини, її демілітаризацію, денацифікацію та демонополізацію, про німецькі репарації. За пропозицією СРСР, окупацію і управління Німеччиною у повоєнний час крім трьох великих держав повинна здійсню­вати також і Франція. Було вирішено питання про суд над на­цистськими злочинцями та про кордони Польщі, Вони мали проходити на сході згідно з «лінією Керзона» з компенсацією територіальних втрат за рахунок німецьких земель у північно- західному регіоні. Тим самим за СРСР закріплювалися землі Західної Білорусії і Західної України. Остаточно були виріше­ні і питання про терміни заснування і структуру Організації Об’єднаних Націй (ООН), в якій поруч з СРСР представни­цтво отримували Україна та Білорусія. Радянський Союз та­кож вкотре вже підтвердив свою участь у війні проти Японії.

Після капітуляції Німеччини 8 травня 1945 р. влада на оку­пованій союзницькими військами її території перейшла до урядів СРСР, СІМА, Великої Британії та Франції, які з метою управління німецькими землями створили Контрольну Раду, військові адміністрації в зонах окупації та міжсоюзницьку ко­мендатуру Берліна.

Остання конференція керівників СРСР, США та Великої Британії (17 липня - 2 серпня 1945 р.) пройшла у берлін­ському передмісті Потсдамі. Радянську делегацію очолював И. Сталін, американську - Г. Трумен, який змінив померлого у квітні 1945 р. Ф. Рузвельта, англійську - спочатку У. Черчілль, а після поразки консерваторів на парламентських виборах його наступник - К. Еттлі.

У центрі уваги конференції знову була німецька проблема. У Черчілль і Г. Трумен пропонували розчленити Німеччину на кілька невеликих держав, у той час як И. Сталін був про­ти цього. Радянська делегація виступала за остаточне викорі­нення фашизму, але за збереження Німеччини як єдиної і де­мократичної держави. Після тривалих дискусій Потсдамська конференція прийняла рішення у тому ж дусі, що й конферен­ція в Ялті. Було ухвалено передати Радянському Союзу місто Кенігсберг (з 1946 р. - Калінінград) разом з більшою части­ною Східної Прусії - твердині німецького мілітаризму, а ре­шту прусських земель приєднати до Польщі. Для підготовки мирних договорів з Німеччиною союзники створили на кон­ференції постійно діючу Раду Міністрів закордонних справ. У ході конференції американською делегацією була зроблена спроба політичного тиску на СРСР, керівництво якого було проінформоване про успішне випробовування в СІНА ядерної зброї. В цілому робота Потсдамської конференції продемон­струвала наростання суперечностей і протиріч у відносинах між союзниками по антигітлерівській коаліції.

Важливим підсумком конференції в Потсдамі став вступ СРСР у війну з Японією. У відповідності з ялтинськими до­мовленостями Радянський Союз ще 5 квітня денонсував пакт про нейтралітет з Японією, а після капітуляції Німеччини по­чав передислокацію військ на Далекий Схід, де великою про­блемою для союзників була мільйонна японська Квантунська армія, яка базувалася на території Маньчжурії і Кореї і могла впродовж тривалого часу чинити опір військам коаліції. В та­ких умовах підтримка радянських військ була бажаною навіть після застосування американцями у серпні 1945 р. ядерної зброї проти японських міст Хіросіма та Нагасакі.

Загальне керівництво радянськими військами на Далеко­му Сході здійснював маршал О. Василевський. Під його ке­рівництвом був розроблений план Маньчжурської операції (9 серпня - 2 вересня 1945 р.), яка передбачала спільні дії Забай­кальського (командуючий - маршал Р. Малиновський), 1-го Далекосхідного (маршал К. Мерецков) та 2-го Далекосхідного (генерал М. Пуркаєв). Допомагати радянським сухопутним військам мали Тихоокеанський флот, яким командував адмі­рал І. Юмашев, та Амурська військова флотилія під керівни­цтвом адмірала М. Антонова. Разом з радянськими частинами в операції взяли участь і підрозділи монгольської народної ар­мії. Кількісна перевага радянських військ над противником, перевага в техніці, у бойовому досвіді зумовили розгром япон­ських армій упродовж двох тижнів. Уже 19 серпня команду­вання Квантунської армії заявило про свою готовність скласти зброю, визнавши свою поразку. До вересня 1945 р. радянські війська звільнили від японської окупації Північно-Східний Китай, Північну Корею, Курильські острови і Південний Са­халін. Ці перемоги разом з новими успіхами союзників при­звели до капітуляції Японії і закінчення Другої світової війни.

вересня 1945 р. на борту американського лінкора «Міссурі» відбулося підписання Акта про капітуляцію Японії. Від Радян­ського Союзу цей документ підписав генерал К. Дерев’янко. СРСР повернув собі втрачені на початку XX століття території (Південний Сахалін, Курили) та утвердився як Тихоокеанська держава. Перемога у війні й її підсумки продемонстрували не лише суттєво зрослий економічний потенціал Радянської дер­жави, але й її новий статус наддержави.

ДОКУМЕНТИ ТА МАТЕРІАЛИ

ДОКУМЕНТ 1

ІЗ СПОГАДІВ МАРШАЛА РАДЯНСЬКОГО СОЮЗУ Г. К. ЖУКОВА ПРО ПОЧАТКОВИЙ ЕТАП ВІЙНИ

Невдачі і важкі втрати, що були понесені на початку війни, ускладнили хід боротьби. Війська з боями відходили в‘глиб кра­їни. Державний Комітет Оборони, Центральний Комітет нашої партії і партійні організації на місцях вживали необхідних за­ходів, щоб роз'яснити народу вимушені обставини тимчасового відступу...

Ступивши на нашу землю, ворог незабаром відчув не лише не­нависть радянських людей до німецько-фашистських окупантів - йому було завдано відчутних втрат тими, хто пішов у підпілля.

В ті дні у радянського командування не було іншого виходу, окрім того як перейти до оборони на всьому стратегічному фрон­ті. Ні сил, ні засобів для проведення наступальних, особливо ве­ликих операцій не було. Потрібно було створити значні страте­гічні резерви військ, добре їх озброїти, щоб переважаючою си­лою вирвати ініціативу у противника і перейти до наступальних дій, розпочати вигнання ворожих сил із Радянського Союзу

Все це було зроблено, але пізніше.

До стратегічної оборони наші війська переходили в процесі вимушеного відходу. Діяти довелося у невигідних оперативно- тактичних угрупованнях, за відсутності сил і засобів для глибокої побудови оборони і особливо її кістяка - протитанкової оборони.

Не можна не згадати про слабкість зенітних засобів нашої протиповітряної оборони і відсутність належного авіаційного прикриття з повітря. Панування у повітрі на початковому етапі війни було на боці противника, що значно підривало стійкість нашої армії.

І все ж, незважаючи на шерег помилок та часом недостатню опірність самих військ, стратегічна оборона була в основному організована.

Як відомо, на другому і третьому етапах війни, коли гітле­рівцям довелося відчути гіркоту поразок на всьому радянському

фронті, вони не змогли справитися з побудовою такого роду обо­роги.

Найголовнішими цілями нашої стратегічної оборони у той момент були:

затримати фашистські війська на оборонних рубежах яко­мога довше, з тим щоб виграти максимум часу для підтягування сил із глибини країни і створення нових резервів, перекидання їх і розгортання на найважливіших напрямках; .

завдати ворогу максимум втрат, вимотати і знекровити його і цим дещо урівноважити співвідношення сил;

забезпечити заходи, які вживаються партією і урядом щодо евакуації населення і промислових об’єктів у глиб країни, вигра­ти час для перебудови промисловості на потреби війни;

зібрати максимум сил і перейти в контрнаступ, з тим щоб зірвати гітлерівський план війни в цілому

Здійснюючи стратегічну оборону, наші війська не лише від­бивалися від ворога на суші, у повітрі і на морі, але й, що найго­ловніше, у ряді випадків завдавали суттєвих контрударів ворогу. Скрізь, де тільки можна було, наші війська і партизани своїми мужніми діями завдавали фашистським загарбникам величезних збитків.

ДОКУМЕНТ 2 НАКАЗ НІМЕЦЬКОГО КОМАНДУВАННЯ

жовтня 1941 р.

Про поведінку військ на Сході.

З питання ставлення військ до більшовицької системи у бага­тьох випадках є ще невиразні уявлення.

Основною метою походу проти більшовицької системи є по­вний розгром державної могутності і викорінення азіатського впливу на європейську культуру.

У зв’язку з цим перед військами постають завдання, що ви­ходять за рамки звичайних обов’язків воїнй.

До боротьби з ворогом за лінією фронту ще недостатньо сер­йозно ставляться. Все ще продовжують брати в полон підступ­них, жорстоких партизанів і виродків-жінок; до одягнутих у напіввійськову чи цивільну форму окремих стрільців із засад і бродяг ставляться все ще як до справжніх солдатів і направляють їх до таборів для військовополонених. Полонені російські офі­цери розповідають з уїдливою посмішкою, що агенти Рад вільно ходять вулицями і частенько харчуються із похідних німецьких кухонь. Подібне ставлення військ пояснюється лише повною легковажністю. Керівництву зараз своєчасно роз’яснити сенс справжньої боротьби.

Постачання їжею місцевих жителів і військовополонених є непотрібною гуманністю.

Все, в чому вітчизна відмовляє собі і керівництво з великими труднощами відправляє на фронт, солдат не повинен роздавати ворогу, навіть у тому випадку, якщо це трофеї. Вони є необхід­ною частиною нашого постачання. Війська зацікавлені в лікві­дації пожеж лише у тих приміщеннях, які повинні бути вико­ристані для постою військових частин. Все інше, що є символом колишнього панування більшовиків, у тому числі і споруди, має бути знищено. Ніякі історичні чи художні цінності на Сході не мають значення.

Для збереження важливоїу воєнно-господарському відношен­ні сировини та промислових об’єктів керівництво дає спеціальні вказівки.

Необхідне повне роззброєння населення в тилу частин, які воюють, враховуючи протяжність і вразливість шляхів підвозу. Де можливо, ховати і охороняти трофейну зброю і боєприпаси. Якщо ж умови бою не дозволяють цього, то зброю і боєприпаси виводити з ладу. У випадку застосування зброї в тилу армії з боку окремих партизанів застосовувати до них рішучі і жорстокі захо­ди. Ці заходи розповсюджуються також і на чоловіче населення з метою попередження можливих з їх боку замахів. Пасивність численних антирадянських елементів, які займають очікувальну позицію, повинна бути ліквідована шляхом роз’яснення, і вони повинні бути залучені до активного співробітництва у боротьбі проти більшовизму.

Якщо вони не йдуть на це, то хай не скаржаться на те, що з ними поводяться, як з прибічниками радянського ладу Страх перед німецькими заходами повинен бути сильнішим загрози з боку бродячих більшовицьких залишків.

Не вдаючись у політичні міркування на майбутнє, солдат по­винен виконувати подвійне завдання:

Повне знищення більшовицької єресі, радянської держави і його збройної сили.

Нещадне викорінення ворожої хитрості і жорстокості і тим самим забезпечення безпеки життя збройч сил Німеччини в Росії.

Лише таким шляхом ми можемо виконати свою історичну мі­сію визволення назавжди німецького народу від азіатсько-єврей­ської небезпеки.

ДОКУМЕНТ З

ІЗ ПОЛОЖЕННЯ ПРО ШТРАФНІ БАТАЛЬЙОНИ ДІЮЧОЇ АРМІЇ

вересня 1942 р.

]. Штрафні батальйони мають за мету дати можливість осо­бам середнього і старшого командного, політичного і керівного складу усіх родів військ, які завинили у порушенні дисципліни внаслідок боягузтва чи відсутності стійкості, на більш важкій ді­лянці бойових дій.

У межах кожного фронту створюються БІД одного до трьох штрафних батальйонів, дивлячись за обставинами.

Особи середнього і старшого командного складу, які на­правляються до штрафного батальйону... підлягають_розжалу­ванню в рядові. ,

Ордени і медалі у штрафника відбираються і на час його перебування у штрафному батальйоні передаються на зберігання у відділ кадрів фронту.

...Виплата грошей сім’ї (штрафника) згідно з грошовим атестатом припиняється, і вона переводиться на грошову допо­могу, встановлену для сімей червоноармійців...

За бойову заслугу штрафник може бути звільнений до­строково згідно з поданням командування штрафного батальйо­ну, яке затверджене Військовою Радою фронту.

За особливо видатну бойову заслугу штрафник, окрім того, може бути представлений до урядової нагороди.

Всі звільнені із штрафного батальйону відновлюються у званні і в усіх правах.

Штрафники, які одержали поранення в бою, вважаються такими, що відбули покарання, відновлюються у званні і в усіх правах...

ДОКУМЕНТ 4

ДОВІДКА ШТАБУ ПАРТИЗАНСЬКОГО РУХУ

КАРЕЛЬСЬКОГО ФРОНТУ ПРО ПРИЙОМИ БОРОТЬБИ НІМЦІВ З ПАРТИЗАНАМИ

Серпень 1942 р.

Ленінградська область

Дані останнього часу підтверджують, що одним із основних методів конгррозвідувальної роботи гестапо, спрямованої на бо­ротьбу з партизанами, є насадження широкої мережі інформаторів

із місцевого населення. Крім інформаторів, гестапо вербує із міс­цевих жителів також і в загони для активної боротьби з партизана­ми і нашою розвідкою. Подібні загони і банди виявлені: в районі Порохів діє заг ін «самозахисту» у кількості 700 чоловік. У Поро­хові організована «мисливська група» із кількох місцевих жителів. Банда із 150 чоловік діє в районі Дєдовичі - Пожеривиці.

З метою піймання партизанів і розвідників гестапо практикує періодичні нальоти цих загонів на окремі пункти.

Як інформаторів, крім місцевих жителів, гестапо поселяє в селах своїх агентів за своїми ж документами під виглядом міс­цевих жителів. У Порохівському районі є до 60 чоловік таких інформаторів-агентів, про яких не знає і староста.

Широка мережа агентів і інформаторів є в Кінгісепсько- му, Гдовському, Полновецькому, Островському, Сошихінському, Славківському та ін. районах.

Агентура вербувалася переважно із числа колишніх комуністів і комсомольців рад. Активу, перед якими ставилося завдання - на­лагодити зв’язок з паргизанами, повідомляти про це гестапо.

Органи гестапо почали широко застосовувати провокацій­ний метод виявлення партизанів чи розвідників, який полягає в тому, що під виглядом партизанів чи розвідників в ліси направля­ються групи агентів гестапо, які мають підроблені документи, а іноді й радіоапаратуру. їх завданням є встановлення зв’язку з пар­тизанами та групами розвідки, виявлення їх баз і місць розташу­вання. Ці групи діють під виглядом партизанів чи розвідників.

Дія населення, яке залишилося у прифронтовій зоні, з ме­тою ізоляції його від партизанів, німцями запроваджено виключно жорсткий режим. Так, на кожний населений гіункг Тосненського і Мгинського районів призначені коменданти. Всі раніше вида­ні прописки у населення відібрані. Пересування між населеними пунктами заборонені. Для всього населення, у тому числі і дітей, запроваджені нарукавні пов’язки, без яких населення не може з'являтися на вулиці. Колір пов’язок різний для кожного села.

ДОКУМЕНТ 5

ЛЕНД-ЛІЗ У ЦИФРАХ

Загальний обсяг поставок до СРСР згідно з ленд-лізом склав

млрд 260 млн 344 тис. доларів, у тому числі 9,8 млрд дол. із СПЇА. Чверть усіх вантажів склало продовольство.

Деякі вантажі, які одержав СРСР згідно з ленд-лізом у 1941­

рр.

Із Великої Британії: 7400 літаків; 4292 танки; 5000 проти­танкових гармат; 472 млн снарядів; 1800 комплектів радіолока­ційного обладнання; 4000 радіостанцій; 55 тис. км телефонного кабелю; 12 тральщиків.

Крім того, продовольства, медикаментів і заводського облад­нання на 120 млн фунтів стерлінгів.

Із Канади: 1188 танків. Автомобілі, промислове обладнан­ня. Продовольство.

Із США: 14 795 літаків; близько 7500 танків; 376 тис. ван­тажних автомобілів; 51 тис. джипів; 8 тис. тягачів; 35 тис. мо­тоциклів; 8 тис. зенітних гармат; 132 тис. кулеметів; 345 тис. т вибухових речовин; 15 млн пар солдатського взуття; 69 млн кв. м вовняних тканин; 1981 локомотив; 11156 залізничних вагонів; 96 торговельних кораблів; 28 фрегатів; 77 тральщиків; 78 вели­ких мисливців за підводними човнами; 166 торпедних катерів; 60 сторожових катерів; 43 десантних кораблі; 3,8 мли автомо­більних шин; 2 млн км телефонного кабелю; 2,7 млн г бензину; 842 тис. т різної хімічної сировини.

Окрім того, продовольства на 1,3 млрд дол., а також верстати, дизель-генератори, радіостанції, шинний завод, обмундируван­ня, медикаменти, різне обладнання і запасні частини.

Що стосується бойових кораблів, то основна їх маса (крім

англійських тральщиків, які надійшли у 1942-1943 рр.) була одержана, лише починаючи з другої половини 1944 р.

Тральщики із США і Канади ввійшли до складу Балтійського і Чорноморського флотів вже після перемоги над Німеччиною. Значна частина кораблів, які одержав Тихоокеанський флот, та­кож не могла бути використана у військових діях проти Японії.

Хоча загальний обсяг поставок склав приблизно 4 % валового промислового виробництва в СРСР у 1941-1945 рр., ленд-лізівська техніка в окремих видах озброєнь склала вельми значний відсоток. Зокрема, стосовно автомобілів - близько 70 %, стосовно танків -

%, літаків 10 %, у тому числі морської авіації - 29 %.

ДОКУМЕНТ 6

ЛЮДСЬКІ ВТРАТИ НА РАДЯНСЬКО-НІМЕЦЬКОМУ ФРОНТІ

У 1941-1945 рр.

Ціна перемоги

Безповоротні втрати особового складу збройних сил, у тому числі прикордонних і внутрішніх військ НКВС, у 1941-1945 рр. склали 11 440 100 чоловік. Із них:

убито й померло від ран на етапах, в евакуації і в госпіта­лях - 6 329 600;

пропало безвісти, потрапило в полон - 4 559 000; небойові втрати (загинуло в результаті пригод, нещасних ви­падків, померло від хвороб та ін.) - 555 500.

Людські втрати Радянського Союзу під час Великої Вітчизня­ної війни, вирахувані методом демографічного балансу, були оці­нені в 27 млн чоловік, у тому числі втрати військовослужбовців Збройних сил - 8 700 тис. чоловік.

Під час проведення мобілізації на визволеній від окупа­ції території СРСР до Червоної армії повторно було призвано 939 700 військовослужбовців, які знаходилися в полоні і на окупованій території, а 1836 тис. чоловік повернулися з по­лону після закінчення війни.

Кількість радянських військовополонених визначається у межах 5 200 000-5 750 000 чоловік, причому основна їх маса (3,9 млн чол.) припадала на перепій період війни (червень 1941-го - листопад 1942 р.).

Ціна поразки

Загальні людські втрати збройних сил Німеччини в Другій світовій війні дорівнюють 13 448 000 чоловік, або 75,1 % від кількості мобілізованих і 46 % від усього чоловічого населення Німеччини на 1939 р., включаючи Австрію. З них:

демобілізовано із збройних сил для використання у воєнній економіці - 2 000 000;

демобілізовано із збройних сил внаслідок поранення та хво­роби на тривалий строк і інвалідів - 2 310 000;

поранені і хворі, які знаходилися у госпіталях на кінець війни -

З 810 000;

потрапило в полон -3 357 000.

Безповоротні людські втрати фашистської Німеччини на ра­дянсько-німецькому фронті склали 6 923 700 чоловік (включаю­чи її союзників).

ЗЙПИШИЯ ДО РОЗДІЛУ

Пригадайте, як нацистська Німеччина готувалася до війни

з СРСР. Які для цього були розроблені плани і що вони перед­бачали?

Вкажіть, чи проводилася в Радянському Союзі підготовка до майбутньої війни? Що робилося для зміцнення обороноздат­ності країни? Які були позитивні і негативні аспекти розвитку Червоної армії?

Розкажіть, якими були причини і масштаби поразок Черво­ної армії влітку і восени 1941 р.?

Пригадайте, де і чому навесні і влітку 1942 р. радянські вій­ська зазнали важких поразок?

Визначте, в чому полягала роль Сталінградської битви в іс­торії Другої світової війни?

Вкажіть, у чому полягало історичне значення розгрому ні­мецько-фашистських військ на Курській дузі?

Розкажіть, яким був рух Опору на окупованих гітлерівцями територіях СРСР?

Охарактеризуйте, як проходило становлення антигітлерів­ської коаліції у роки Другої світової війни?

Назвіть найважливіші наступальні операції радянських військ у 1944 р. Яке вони мали значення для перемоги над фа­лі измом?

Поясніть, у чому полягали підсумки та уроки Великої Ві­тчизняної війни радянського народу?

ТЕСТОВІ ЗАВДАННЯ

]. Пригадайте, в якій битві на радянсько-німецькому фронті гітлерівські війська змушені були вперше перейти до оборони?

1. Мінській. 2. Смоленській. 3. Київській.

4. Прикордонній. 5. Московській.

Визначте, який орган у роки Великої Вітчизняної війни здійснював усю повноту влади в СРСР?

1. Політбюро ЦК ВКІІ(б). 2. Верховна Рада СРСР.

3. Державний Комітет оборони.

Ставка Верховного Головнокомандування. 5. З’їзд Рад СРСР.

Вкажіть дату початку контрнаступу військ Червоної ар­мії під Сталін градом.

1. 4 липня 1942 р. 2. 28 липня 1942 р. 3. 25 серпня 1942 р.

19 листопада 1942 р. 5. 2 лютого 1943 р.

Визначте, якою була кодова назва бойової операції Ра­дянської армії на території Білорусії влітку 1944 р-?

1. «Рум'янцев». 2. «Кутузов». 3. «Багратіон».

«Уран». 5. «Кільце».

Назвіть прізвище керівника Центрального штабу партизанського руху СРСР.

Т. Строкач. 2. Л. Говоров. 3. П. Пономаренко.

І. Конєв. 5. Л. Берія.

РАДЯКбЬКА КРАЇНА У ПОВОЄННІ РОКИ

(середина 1940-х - початок 1950-х прЛ

Історія Радянського Союзу у перші роки після закінчення І Другої світової війни (вересень 1945-го - березень 1953 р.) включила в себе кілька досить складних і суперечливих проце­сів як у внутрішньому жигті країни, так і на міжнародній арені. Перемога народів СРСР у найстрашнішій війні, яку знало люд­ство. стала зоряним часом Радянської держави, але разом з тим вона виявилася важливим рубежем, що обумовив прихід нової

На жаль, упродовж тривалого часу розвиток Радянської держави у ці роки, взаємовідносини влади й суспільства, ви­значення повоєнного соціально-економічного і політичного курсу, нові підходи і догми у зовнішній політиці та чимало інших проблем практично не досліджувалися в радянській іс­торіографії, а якщо й досліджувалися, то лише під кутом зору концепції «відбудови зруйнованого війною народного госпо-

Лише з середини 1990-х рр., коли виявилися доступними для вивчення архівні фонди вищих органів державної влади і документи керівництва ВКП(б) - КПРС, у вивченні історії перших післявоєнних років було зроблено справжній прорив. Завдяки дослідженням О. Данилова, О. Зубкової, В. Лельчука, О. Рижикова, Р Піхої, В. Попова доведено, що головним зміс­том 1945-[953 рр. було не стільки «відновлення і розвиток народного господарства СРСР у роки четвертої п’ятирічки», скільки «стабілізація політичного режиму, який зумів за роки війни не лише зберегтися, але й помітно зміцніти». З іншого боку, відсутність легітимних механізмів передачі вищої влади неминуче призводила до загострення боротьби за неї між різ­ними партійними групами і окремими особами.

Водночас кінець 1940-х - початок 1950-х рр. - це час ши­роких економічних дискусій у наукових колах і керівництві країни щодо шляхів та напрямків розвитку економіки. У ході цих дискусій не виключалося й обмежене використання ма­теріальних стимулів до праці, зміна акцентів в орієнтації на окремі галузі промисловості, використання економічних ме­тодів для насичення товарного ринку тощо.

Важливим завданням Радянської держави після закінчен­ня Другої світової війни було збереження провідних позицій СРСР на міжнародній арені. Принципово відмінні національ­ні інтереси СРСР і країн Заходу, що виявили себе ще на за­ключному етапі війни, лягли в основу розв’язання так званої «холодної війни», в ході якої ставка на воєнну силу у відно­синах між колишніми союзниками стала головним інстру­ментом політики. В таких обставинах радянське керівництво розпочало широкомасштабну підготовку до можливого воєн­ного протистояння з США та їх союзниками, що обумовило надмілітаризацію усіх галузей господарства з СРСР, призвело до посилення диспропорцій у його розвитку' та до зниження рівня життя народу

Вплив війки на свідомість радянських людей

Соціально-політична історія Радянського Союзу у післяво­єнний період, якщо намагатися вивільнити її від тенденцій­ного зображення, була вкрай драматичною, неоднозначною і часом несподіваною. З одного боку, переможне завершення Другої світової війни зробило Радянську державу одним з ви­знаних світових лідерів, значно зміцнивши її міжнародний авторитет, а з іншого - країна, якій було завдано найбільших на планеті людських і матеріальних втрат, вимагала відбудови практично всіх сфер життя. Крім того, відносини з союзни­ками по антигітлерівській коаліції, які вже на завершальному етапі війни почали виявляти свою недовготривалість і супе­речливість, дуже швидко перетворилися на глобальну політи­ко-гд ео логічну конфронтацію.

Покоління переможців - громадян СРСР стало, по суті, но­вим соціумом із однаковими проблемами, спільними настро­ями і прагненнями. Дух фронтового братерства, що з’явився під час війни, визначав у наступні роки загальну атмосферу в радянському суспільстві. І більшість простих радянських людей, і кремлівські можновладці сприймали перемогу над силами фашизму і реакції як найважливіший доказ стійкості і життєздатності радянського ладу. Причому навіть ті з них, які критично оцінювали окремі елементи радянської системи, не уявляли собі можливості її зміни або побудови будь-якої іншої. Підтвердженням цього стали вибори до Верховної Ради СРСР, що відбулися 10 лютого 1946 року. Зокрема, Й. Сталін, даючи вказівки партійним органам як краще провести цю важливу політичну кампанію, підтвердив довоєнний курс на завершен­ня у найближчі 15-20 років побудови в країні соціалізм}; на­голосивши на можливості, завдяки радянському суспільному ладу, переходу до створення в Радянському Союзі комуністич­ного суспільства. Так, виступаючи перед виборцями 9 лютого

р., він заявив: «Війна показала, що радянський суспіль­ний лад є кращою формою організації суспільства, ніж будь- який нерадянський суспільний лад».

Зрозуміло, що за таких умов формування свідомості насе­лення СРСР мало суперечливий характер. Під гаслами колек­тивізму та рівності громадян тоталітарний режим продовжу­вав наступ на .будь-які прояви інакодумства та свободи, але надзвичайно складні історичні випробування обумовили та повною мірою унаочнили патріотизм і мужність радянських людей, їх готовність до самопожертви заради Батьківщини. Настрої тієї доби, правда, вже значно пізніше, відомий радян­ський письменник В. Некрасов, автор резонансної повісті «В окопах Сталінграда», передавав так: «Переможців не су­дять! Ми пробачили Сталіну все! Колективізацію, тридцять сьомий рік, розправу із соратниками, перші дні поразки».

Мільйони людей в СРСР щиро вірили в мудрість вождя, вірність і непохитність комуністичних ідеалів, що стали за­порукою переможного закінчення найкривавішого збройного конфлікту в історії людства, пишалися воєнною могутністю своєї багатостраждальної країни, яка вистояла і загартувалася у полум’ї війни.

Разом з тим, не варто забувати і про болючі проблеми жит­тя народу у повоєнний період, які розкривають далеку від: па­радності, від традиційних ідеологічних штампів і героїчних символів повсякденність. У житті і в психології «покоління переможців» переплелися у єдине ціле всі складнощі і про­тиріччя післяреволюційної історії країни. Життя радянських людей ускладнювалося не тільки в результаті розрухи і коло­сальних втрат, але й внаслідок особливостей функціонування соціально-політичної системи Радянської держави з її репре­сивним механізмом, що, по суті, не зупиняв своїх обертів. Так, американський історик А. Вайнер наголошує, що війна змі­нила радянську систему фізично і символічно. Вона стала не лише підтвердженням початкового революційного пророцтва, але й водночас практично повністю затушувала його, ставши доказом, а можливо, й причиною як безсилля, так і легітим- ності радянського режиму. Саме війна змусила і надихнула людей на самоствердження, на те, щоб узяти на себе нові ролі, остаточно і назавжди поділивши радянську історії на дві різні епохи.

Після 1945 року багато в чому змінилися побут і повсяк­денне життя громадян Країни Рад, а це, в свою чергу, поро­джувало з їхнього боку потік нових думок та поглядів щодо радянської дійсності. Відтак, у повоєнний період особливого значення набули колективні (групові) настрої, що виступали найбільш динамічним і рухливим елементом масової свідо­мості. Зауважимо, що, виникаючи як локальні, вони здатні у драматичні часи історії швидко охоплювати великі людські маси, заряджаючи їх енергією ентузіазму або. навпаки, стри­муючи волю мас до масштабних перетворень і породжуючи соціальну апатію. Війна вплинула і на більш глибокі пласти суспільної свідомості, породжуючи певну ментальну транс­формацію. У нових і до того ж надзвичайних умовах пере­осмислювалося поняття «народ», на новому підгрунті фор­мувалося почуття національного єднання народів СРСР. Вод­ночас народжувалися і продукувалися нові міфи, на які була надзвичайно багатою радянська історія. Створені у період воєнного лихоліття символи продовжували існувати й надалі, уособлюючи в собі сповнене протиріч поєднання правди і ви­мислу, реальної повсякденної героїки, яка трансформувалася крізь призму офіційної пропаганди. За словами американсько­го дослідника радянської епохи М. Маля, війна і перемога в ній Радянського Союзу створили «нову ауру навколо культу Сталіна не лише в очах підданих Вождя, а також задля пер­спективи, яка відтепер виникала для світового комуністично­го руху. Сім років, які Сталін ще був при владі, засвідчили про перебування руху на вершині успіху та про кульмінацію його єдності. Однак ці роки стали й часом, коли комунізм та його Вождь виглядали найзловіснішими перед рештою світу».

Натомість громадська свідомість перших повоєнних років була не тільки простором панування колишніх та створення нових міфів. Протягом усього періоду «пізнього сталінізму» менталітет і масові настрої характеризувалися складністю і мозаїчністю. Даний факт засвідчують численні документи тієї доби, які останнім часом з’явилися у науковому обігу - листи громадян до владних структур, доповіді державних та право­охоронних органів, статистична інформація тощо. Тобто дер­жавній пропаганді так і не вдалося повністю викорінити неза­лежні народні думки і оцінки, в тому числі й ті, що суперечили офіційній марксистсько-ленінській ідеології. Причому часто- густо сприйняття радянськими людьми повоєнної дійсності характеризувалося цілковитою раціональністю, як антитезою повністю міфологізованій свідомості. Раціональність світо­сприйняття обумовлювалася, головним чином, необхідністю вижити, боротися за існування, щоденно вирішувати нагальні проблеми, від яких залежало життя конкретних людей, їх ро­дин і соціуму в цілому.

Повернувшись до своїх зруйнованих домівок, радянські люди, як і їх далекі предки після перемоги у Вітчизняній війні 1812 року, сподівалися на суттєві зміни у своєму житті. Від­чуття свободи, народного торжества, Перемоги, яка дісталася надто дорогою ціною, породжувало надію. Люди прагнули жити краще, без страху перед завтрашнім днем, вірячи, що не буде більше насильства, нескінченних «штурмових» кампа­ній, постійних жорстких нестач найнеобхіднішого, які стали однією з рис радянського способу життя.

Сталінське керівництво ж навпаки. Перемога, як писав Д. Волкогонов, «переконала у непохитності всіх створених державних і громадських інститутів, глибокій життєздатності системи, вірності внутрішньо- і зовнішньополітичного кур­су». У «Зверненні ЦК ВКП(б) до всіх виборців у зв’язку з ви­борами до Верховної Ради СРСР» не було сказано жодного слова про демократію, народовладдя, участь простих людей в управлінні державою. Натомість наголошувалося на непо­рушності «блоку комуністів і безпартійних», на тому, що «ра­дянські люди могли на багаторічному досвіді переконатися в правильності політики партії, яка відповідає корінним інтер­есам народу», на необхідності якнайшвидшого відновлення економіки держави.

У цьому зв’язку перед керівництвом країни вкотре вже по­стало питання, як примуси™ населення активніше працюва­ти у суспільному секторі народного господарства. Особливо гострим воно було на селі, оскільки за часи німецької окупа­ції у багатьох селян сформувалося стійке і вкрай негативне ставлення до колгоспно-радгоспної системи. Згідно з даними, які наводилися у Закритому листі ЦК ВЮІ(б) місцевим пар­тійним комітетам, у 1947 р. в цілому по країні 14,8 % (понад

млн чоловік) колгоспників не відпрацювали необхідного мі­німуму трудоднів, а більше 300 тис. взагалі не працювали на колгоспних ланах.

З метою попередження ігнорування сільським населенням праці в колгоспах Президія Верховної Ради СРСР своїм таєм­ним указом від 2 червня 1948 р. зобов’язала каральні органи виселити у віддалені райони країни осіб, які «злісно ухиля­ються від трудової діяльності і ведуть антигромадський, пара­зитичний спосіб життя». У відповідності з цим указом з 1948 року до березня 1953 року до Карелії, Сибіру і на Далекий Схід було відправлено на спецпоселення 33 тис. чоловік та 1 3 тис. членів їх сімей.

Важливим елементом суспільного життя Радянської дер­жави у перші післявоєнні роки було критичне ставлення зна­чної частини колишніх фронтовиків та цивільного населення, яким у роки війни вдалося познайомитися з західним способом життя, до радянської дійсності. І хоча, як зазначає російський історик В. ІІІестаков, «критичні настрої не носили масово­го характеру», вони гтевною мірою формували настрої насе­лення, впливаючи на його психологічний стан. Серед інших сподівання на демократичні перетворення в СРСР, розпуск колгоспів та розширення політичних прав трудящих вислов­лювали, зокрема, генерали Ф. Рибальченко, В. Гордов та інші самостійно мислячі військові й інтелігенти, більшість з яких були у 1950-1951 роках знищені у сталінських катівнях.

Страх перед впливом Заходу примусив Сталіна вже у перші дні після закінчення війни створити 100 фільтраційних табо­рів для розміщення в них колишніх військовополонених та ре­патрійованих громадян СРСР. Цей сталінський крок формаль­но мав виявити можливих зрадників і шпигунів, але насправді влада намагалася придушити можливе зростання критичних і особливо опозиційних настроїв серед тих, хто, перебуваючи за межами Радянської держави, міг зазнати «буржуазного пе­реродження».

Особливі надії на демократизацію життя в країні покладала молодь. За даними Міністерства державної безпеки (МДБ), у 1947 р. школярами і студентами Воронежа було створено під­пільну Комуністичну партію молоді (КПМ), яка налічувала у своєму складі більше 50 чоловік. Члени КПМ були переконані в тому, що в СРСР ніколи не існувало справжньої демократії, а навпаки - постійно порушувалися права людини та норми суспільного життя. Подібні молодіжні організації, які прагну­ли до зміни політики ВКП(б), були створені і в Інших містах, зокрема у Москві. Втім, всі ці організації невдовзі були викри­ті і розгромлені каральними органами.

Таким чином. Сталін і його соратники використали плоди Перемоги, так би мовити, «для внутрішнього вжитку⁷», свідо­мо і рішуче консервуючи раніше створену тоталітарну систе ­му. Бюрократизм, який після війни перетворився на тоталь­ний, почав, за оцінкою Д. Волкоюноьа, «швидко вирощувати найнебезпечніший для суспільства плід: байдужість трудівни­ка, готовність тільки до виконання; посилювалася моральна деградація багатьох людей, яка виражалася в дуалізмі особи (одне на словах - інше на ділі)... Ніхто не міг мати своєї дум­ки, відмінної від офіційної».

Ще однією характерною рисою повсякденного житгя після­воєнного періоду стало посилення соціальної диференціа­ції радянського суспільства. Різко зросли доходи партійної та державної номенклатури, художньої еліти, вищої наукової інтелігенції. Гострі соціальні проблеми, незважаючи на суво­рість радянського законодавства, породжували злочинність та різноманітні форми девіантної поведінки. Особливо при­вабливою для нечесних людей була сфера нормованого по­стачання і розподілу. Досить розповсюдженою злочинною практикою у перші повоєнні роки залишалися махінації з продовольчими картками, фальшування документів, зловжи­вання у використанні хлібних і продовольчих фондів. На що­денних труднощах громадян наживалися різноманітні крадії та спекулянти.

Помітною рисою соціального розшарування в радянському післявоєнному суспільстві була поява яскраво виражених мар­гінальних прошарків населення. Ними нерідко були численні жебраки-каліки, які внаслідок різних причин не мали змоги проходити щорічний обов’язковий медичний огляд задля ви­значення їх непрацездатності, а відтак, втрачали пенсії, часто поповнюючи кримінальне середовище. Також воно поповню­валося і за рахунок великої кількості дітей-сиріт та безпритуль­них підлітків. Наприклад, лише у 1946 р. органами Міністерства внутрішніх справ (МВС) було затримано 10 563 учні, які вте­кли з шкіл ФЗН, ремісничих і залізничних училищ.

Безперечно, казармені порядки, насильство, адміністративні методи були не в змозі не тільки усунути, а й знизити злочин­ність у країні, оскільки кримінальним аномаліям могли успішно протистояти лише повага до закону, висока культура стосунків та демократичність соціального середовища, тобто все те, що ніколи не було властиве радянському тоталітаризму.

В цілому, незважаючи на те, іцо життя радянського суспіль­ства у перші післявоєнні роки відрізнялося наявністю різких соціальних дисонансів, люди з надією дивилися у майбутнє. З ентузіазмом та енергією більшість із них спрямовували свої зусилля на відбудову держави.

Труднощі економічного відродження держави

Повернення до мирного життя щонайперше передбачало від* будову економіки країни та її переорієнтацію на мирні цілі. За­вдані війною людські і матеріальні втрати були дуже важкими, їх масштаб визначався не лише жорстокістю нацистів по від­ношенню до населення окупованих районів СРСР. але й про- рахунками радянського керівництва, які призвели до загибелі і полону мільйонів бійців Радянської армії. Загалом у 1946 р. населення Радянського Союзу (172 млн чоловік) ледве пере­вищувало рівень 1939 р. І це без врахування тих територій, які того ж таки рою/ увійшли до складу Радянської держави і на яких проживало близько 23 млн чоловік. Втрати, які склали шосту частину активного населення країни, обумовили різку зміну статевої й вікової структури населення. Серед населення працездатного віку частка жінок після війни сягнула 56 %. Зна­добилося фактично десять років, щоб населення Радянського Союзу знову досягло своєї довоєнної чисельності. УРСР, зо­крема, відновила чисельність свого населення приблизно за 13 років, Литва - більш ніж за 20, Білорусія - майже за 25 років.

Загальна кількість робітників та службовців зменшила­ся на 5_Ч3 млн осіб, але в особливо важкому стані знаходився

аграрний сектор економіки. У знекровленому колективізаці­єю і війною сільському господарстві СРСР станом на грудень

р. працювало всього 29,3 млн осіб, а обсяги виробництва складали тільки 60 % довоєнного рівня.

Перехід від війни до миру передусім вимагав проведення демобілізації 11,3 млн солдатів і офіцерів Радянської армії. Цей процес, що розпочався влітку 1945 р., здійснювався по­етапно і в основному завершився наприкінці 1948 р.

У відповідності до потреб мирного часу влітку 1945 р. б}/ла проведена і реорганізація низки народних комісаріатів. Так, Наркомат боєприпасів перетворився на Міністерство сільсько­господарського машинобудування, Наркомат танкової промис­ловості - на Міністерство транспортного машинобудування, створювалися й нові міністерства - засобів зв’язку, медичної промисловості та ін. Нормалізації режиму праці на підпри­ємствах і в установах сприяла ліквідація понадурочних робіт, відновлення восьмигодинного робочого дня і щорічних опла­чуваних відпусток. 4 вересня 1945 року ліквідовано Держав­ний комітет оборони, а основні управлінські функції перейшли до Ради Народних Комісарів, перетвореної у березні і 946 р. на Раду Міністрів СРСР на чолі з И. Сталіним, який незабаром більшість повноважень уряду перебрав безпосередньо на себе. Лите за згодою Політбюро ЦК ВКІІ(б) могли вирішувати всі найважливіші питання Міністерство закордонних справ, Мі­ністерство зовнішньої торгівлі та Міністерство держбезпеки.

У серпні 1945 р. Держплан СРСР розпочав підготовку чет­вертого п’ятирічного плану розвитку народного господарства СРСР на 1946-1950 рр., яким передбачалося повна відбудова економіки тих районів країни, що зазнали гітлерівської окупа­ції під час війни. Планувалося, зокрема, збільшити (у порів­нянні з 1940 роком) випуск сільськогосподарської продукції на 27 %, продукції промисловості - на 48 % та забезпечити зростання продуктивності праці на 36 %, а національного до­ходу - на 38 %.

Розгляд у 1945-1946 рр. проекту плану четвертої п’ятиріч­ки став предметом напруженої дискусії у вищому керівництві

країни. Так, якщо секретар ЦК ВК11(б) А. Жданов, голова Держплану М. Вознесенський, голова Ради Міністрів РРФСР М. Родіонов доводили необхідність більш урівноваженого і збалансованого економічного розвитку, певне пом’якшення командно-адміністративних методів управління, то такі ста­лінські соратники, як Г. Маленков, Л. Берія, а також керівники важкої промисловості не бачили підстав відмовлятися від мо­делі економічного розвитку 1930-х рр. і наполягали на приско­реному розвитку важкого машинобудування, металургії, зміц­ненні військово-промислової бази країни. Зрештою, дискусія закінчилася перемогою прихильників повернення до довоєн­ної моделі економічного розвитку. Як зауважують О. Пижиков і О. Данилов, це означало, що «для керівництва країни одним із уроків перемоги стали заходи щодо подальшого зміцнен­ня оборонної могутності за рахунок інших галузей народного господарства, які у першу чергу впливали на зростання до­бробуту та рівень життя населення».

Деякі західні експерти вважали, що для відновлення радян­ської економічної системи знадобиться щонайменше декілька десятиліть і дуже скептично оцінювали новий п’ятирічний план. Вони були переконані, що специфічність функціонуван­ня економіки Радянського Союзу під час війни призвела до повної її перебудови на задоволення потреб фронту, а відтак і до різкого зменшення обсягів продукції, необхідної для при­скореної відбудови народного господарства. Дійсно, виплавка чавуну в СРСР у 1945 р. зменшилася у порівнянні з 1940 р. з 14,9 до 8,8 млн т, сталі - з 18,3 до 12,3 млн т. За обсягами ви­робництва верстатів та основного промислового обладнання країна опинилася на рівні 1937 р., а тракторів та інших сіль­ськогосподарських машин - приблизно на рівні 1930 р.

Починаючи з другої половини 1945 р., проблема переве­дення промисловості країни на випуск мирної продукції по­чала частково вирішуватися за рахунок репарацій та демонта­жу промислових підприємств з подальшим їх вивезенням до СРСР із території Німеччини. З часом така стратегія виявилася малоефективною, перетворившись на одержання репарацій­них платежів у вигляді поставок промислової продукції, пере­дусім обладнання та сировини. На базі німецьких виробничих комплексів, іцо були секвестровані у різних країнах Європи, згодом були створені спільні підприємства, які фактично зна­ходилися під контролем СРСР, а їх продукція у експортних зв'язках визначалася як пріоритетна. Зазначимо також, що до Радянського Союзу було вивезено значну кількість німецьких вчених, конструкторів, інженерів, які були здатні відтворити технологію багатьох виробничих процесів, в тому числі й тих, що стосувалися розробки ядерних і реактивних озброєнь.

Починаючи з 1946 р., на відбудову і подальший розвиток економіки Радянського Союзу почав серйозно впливати так званий «зовнішній чинник», який, по суті, визначив головні критерії у функціонуванні як державної, так і економічної системи країни в умовах «холодної війни». Гонка озброєнь, що розпочалася у перші повоєнні роки, обумовила перебудо­ву роботи державних органів для вирішення двох складних і взаємопов’язаних завдань: конверсії задля швидкої відбудови народного господарства величезного військово-промислового комплексу, який виник у роки війни, та створення принципо­во нових систем озброєнь, що гарантували б безпеку країни - ядерної зброї та засобів її доставки (балістичних ракет).

Зважаючи на необхідність вирішення таких важливих за­вдань* робота багатьох міністерств і відомств почала об’єд­нуватися навколо вирішення міжгалузевих цільових програм. Для радянської системи це був якісно новий тип державного управління економікою, хоча змінювалися не стільки структу­ра управлінських органів, скільки їх функції.

Значні зміни відбулися в структурі ВПК СРСР. Згідно з рішенням вищого керівництва країни його робота зосеред­жувалася в основному навколо трьох спеціальних комітетів, які розробляли новітні технології воєнного виробництва: Снецкомітет № 1, який очолив Л. Берія. займався атомною проблемою; Спецкомітет № 2 під керівництвом Г. Маленкова опікувався створенням реактивної техніки, а Спецкомітет № З на чолі з М. Сабуровим зосередив зусилля на розробці радіо­локаційних систем. Ці спеціальні комітети були своєрідними суперміністерствами, яким не відмовляли ні в чому У своїх спогадах колишній президент Академії наук СРСР О. Алек- сандров наголошував: «Тепер можна відкрито і прямо сказати, що значна частина труднощів, які пережив наш народ у перші післявоєнні роки, була пов’язана з необхідністю мобілізувати величезні людські і матеріальні ресурси, для того щоб зроби­ти все можливе для успішного завершення у найкоротші стро­ки наукових досліджень і технічних проектів для виробництва ядерної зброї».

Важливу роль у післявоєнній відбудові народного госпо­дарства країни відіграла грошова реформа, необхідність про­ведення якої обумовлювалася повною розбалансованістю дер­жавних фінансів у роки війни. Реформа розпочалася 14 грудня 1947 р., коли Й. Сталіним і А. Ждановим було підписано по­станову Ради Міністрів СРСР та ЦК ВКГІ(б) «Про проведення грошової реформи та відміну карток на продовольчі і промис­лові товари». Реформа насамперед повинна була врегулювати державну цінову політику. Зокрема, офіційно встановлювали­ся єдині роздрібні державні ціни на продовольчі та промисло­ві товари. Причому ціни на хліб, борошно, крупу та макаронні вироби було знижено на 10-12 %, в той час як ціни на м’ясо, рибу, жири, цукор, сіль, картоплю, овочі та кондитерські ви­роби зберігалися на попередньому рівні.

В цілому після проведення реформи та скасування картко­вої системи ціни на споживчі товари виявилися вищими, ніж попередні (нормовані), але нижчими за комерційні. Зважаючи на те, що розмір середньої заробітної плати в СРСР у повоєн­ний період складав близько 500 карбованців на місяць, більша частина населення далеко не відразу відчула «підвищення рів­ня матеріального добробуту», як було задекларовано партією і урядом, а тому без особливого ентузіазму зустріла повідо­млення про ліквідацію карткової системи, хоча даний крок Радянський Союз зробив раніше, ніж інші європейські краї- ни-учасниці Другої світової війни (Великобританія, Франція, Італія). Відміна продовольчих карток, на думку керівництва

СРСР, повинна була продемонструвати динамічний розвиток радянської економіки. Слід враховувати, що на строки відміни карткової системи впливав і пропагандистський фактор: соціа­лістична країна, яка найбільше постраждала від війни, пер­шою перейшла до вільної торгівлі.

Однак ліквідація нормованого постачання призвела до різ­кого зростання цін на фоні товарного дефіциту, що реально посилило зубожіння народу. Адже у порівнянні з 1940 р. ціни підвищилися у 3,5 раза, а заробітна плата тільки у ] ,5 раза. Та все ж більшість громадян СРСР запам’ятали початок 1950-х років як добрі часи наповнених продовольчих крамниць.

Завдяки грошовій реформі протягом наступних п’ятнад­цяти років (до кінця 1950-х рр.) в країні зберігалася товарно- грошова збалансованість і стабільність цін. До речі, заради збереження власної фінансової системи Радянський Союз від­мовився від членства у таких організаціях, як Міжнародний валютний фонд, Міжнародний банк реконструкції та розви­тку, азі березня 1950 р. взагалі вийшов із доларової зони.

Відтепер курс радянської національної валюти - карбо­ванця переводився на золоту основу Незважаючи на йога не- конвертованість, СРСР мав змогу підтримувати надзвичайно низькі внутрішні ціни і контролювати темпи та розміри ін­фляції. Крім того, така фінансова політика забезпечила не­залежність карбованця від іноземних валют та у поєднанні з зовнішньополітичними чинниками зміцнила його як провідну валюту країн так званої «народної демократії». Грошова ре­форма дозволила оздоровити фінанси держави, стабілізувати економіку Радянського Союзу в цілому, однак, з іншого боку, негативним її результатом стало значне зниження рівня життя основної маси населення. .

Особливо важким у повоєнні роки було становище сіль­ського населення країни. Партійно-державні органи і після війни продовжували розглядати село як головне джерело по­стачання сировини, робочої сили та продуктів харчування для великих промислових центрів. Ситуація ще більше усклад­нилася у зв’язку з посухою, що у 1946 р. охопила території

України, Молдавії, Північного Кавказу та Нижнього Поволжя. Це викликало в країні черговий голод й обумовило масовий відтік сільського населення до міст

Деякі сучасні дослідники розглядають голод 1946-1947 років як один із засобів репресивної політики Кремля щодо селянства, наголошуючи на багато в чому штучному характері цього лиха. І справді, незважаючи на мільйони голодуючих у власній країні, радянське керівництво, примусивши колгоспи у голодний рік здати державі понад 50 % врожаю зернових культур (більше, ніж у роки війни), надавало відчутну про­довольчу допомогу Болгарії, Румунії, Польщі, Чехословаччи- ні. Експорт зернових у 1946 р. склав 1,7 млн т, або 10 % від загального обсягу річних заготівель. Водночас для того, щоб хоча б якимось чином підтримати власне голодуюче населен­ня, Радянський Союз змушений був закупити в Китаї майже мільйон тонн зерна та іншої сільгосппродукції. Проте цього виявилося замало. В результаті голоду та хвороб, що виникли на його грунті, в країні, за неповними даними, загинуло близь­ко 1 млн чоловік.

Намагаючись взяти селянство під всеосяжний контроль, керівництво ВКП(б) та уряд СРСР восени 1946 р. розгорнули широку кампанію щодо створення в колгоспах мережі партій­них організацій, вживали заходів, спрямованих на «ліквідацію порушень колгоспного статуту» тощо. У наступні два роки наступ на права колгоспників посилився. 4 червня 1947 року* приміром, двома урядовими указами передбачалося від п’яти до двадцяти п’яти років таборів за будь-яку їх спробу зазіхну­ти на «державну або колгоспну власність». У наступному році колгоспників примушували продавати державі дрібну худобу, яку їм дозволялося тримати згідно з колгоспним статутом, водночас різко підвищувалися збори і податки з прибутків сільських жителів від продажу продукції з їх присадибних ді­лянок. У той час як розміри обов’язкових поставок колгоспної проду кції з кожним роком зростали, державні заку півельні ціни за неї до 1952 р. залишалися нарівні 1930-х рр. і компенсували, наприклад, у зернових господарствах, лише сьому частину собівартості проданого державі збіжжя. Як наслідок, пере­важна більшість колективних господарств у повоєнні роки за­лишалась економічно слабкими, а їх господарська діяльність мала збитковий характер.

На межі 1940-1950-х років відповідно до завдань, пов’я­заних з концентрацією сільськогосподарського виробництва* було здійснено укрупнення дрібних колективних господарств, внаслідок чого впродовж 1950-1953 років їх кількість змен­шилась з 255 до 94 тисяч. Колективізація, яка здійснювалася після війни на території Західної України, Прибалтики та пра­вобережної Молдавії, проводилася за зразками 1930-х років, супроводжуючись новими репресіями та депортаціями місце­вого населення.

Колгоспне селянство залишалося найбільш безправною частиною радянського суспільства. Працюючи у більшості колгоспів фактично безоплатно, оскільки на трудодні або ні­чого не видавали, або видавали менше 1 кг зерна, колгоспники продовжували бути прикріпленими до колгоспів, позбавлени­ми через відсутність паспортів свободи пересування країною і права, вибору місця проживання.

Колгоспи і радгоспи знаходилися у повній залежності від районного і обласного керівництва. Зверху їм постійно нака­зували, коли сіяти і коли збирати врожай, як косити і як доїти, скільки, коли і якої продукції здати державі. Сільськогосподар­ською технікою, яка продовжувала залишатися в державних руках, колгоспи могли користуватися лише за посередництва МТС, послуги яких необхідно було оплачувати продукцією своїх ланів і ферм. Більшість господарств не були електрифі­ковані. Електроенергією навіть у 1953 р. користувалися лише 15 % колгоспів.

Фактично і на початку 1950-х рр. село не вийшло на рі­вень довоєнного виробництва. Ні за врожайністю зернових, ні за виробництвом продукції тваринництва рівня 1940 р. до­сягнуто не було, хоча на XIX з’їзді партії у 1952 р. було за­явлено про протилежне. Можна з певністю стверджувати, що колгоспне виробництво на початку 1950-х рр. перебувало у глибокій кризі, яку не хотіло бачити і розуміти сталінське ке­рівництво.

З поверненням до планової економіки посилилася і центра­лізація управління промисловістю. Укрупнилися міністерства (вугільної, нафтової промисловості та ін.)_? створювалися нові відомства, що призвело до зростання управлінсько-бюрокра­тичного апарату, який не завжди адекватно реагував на реаль­ні проблеми виробництва.

Незважаючи на значні труднощі відбудови економіки кра­їни, дефіцит робочих рук та сировини, на території Радян­ського Союзу вже на початку 1950-х рр. з’явилися гігантські новобудови: Куйбишевська, Сталінградська, Каховська гідро­електростанції, у 1952 році було відкрито для судноплавства Волго-Донський канал.

У 1947 р. запрацював перший вітчизняний ядерний реак­тор, і Радянський Союз заявив, що для нього таємниці атом­ної бомби більше не існує. Проте перше випробування нового виду озброєнь відбулося лише в серпні 1949 р. поблизу Семи­палатинська. Вибух бомби викликав зростання радіації в ат­мосфері. Першими це помітили американці, вони ж і оголоси­ли про випробування ядерної зброї в СРСР Лише після цього з відповідною заявою виступив Радянський уряд.

Апогеєм економічного відродження Радянської держави стало успішне випробування водневої бомби, про що міжна­родна громадськість дізналася 20 липня 1953 року. Ця подія, в свою чергу, засвідчила, що радянська економіка впоралася з надзвичайно складною і наймасштабнішою науково-техніч­ною програмою у післявоєнній історії світу.

Успіхи у відбудові економіки обумовили і певні зрушення у соціальній політиці держави. Наприкінці 1940-х - на початку 1950-х років у Радянському Союзі почали будуватися п’яти- та шестиповерхові будинки, які й сьогодні носять назву «ста- лінки». Такі споруди були комфортабельними і відрізнялися фундаментальністю. Корисна площа двокімнатної квартири в таких будинках коливалася в межах 55-60 кв. м. Всього у 1946-1950 роках у СРСР було побудовано 100 млн кв. м по­дібного житла. Однак «сталінки» були, швидше, символами, аніж нормою житлового будівництва.

Принагідно зазначимо, що у післявоєнній Європі двокім­натна квартира для людей, котрі належали до так званого «се­реднього класу», як правило, не перевищувала 50 кв. м.

Практично відразу після визволення території СРСР від на­цистів були затверджені генеральні плани відбудови Ленінгра­да, Києва, Сталінграда, Мінська, Севастополя та інших міст Архітектурними символами «сталінської епохи» стали мону­ментальні висотні будівлі у Москві, які своєю величчю ніби під­тверджували непорушність радянського суспільного устрою. За столичним зразком відбудовувалися проспекти і магістралі республіканських центрів. Проте в цілому будівництво здійсню­валося нерівномірно, на околицях міст переважали дво- або три­поверхові будинки, що не відзначалися зручністю та раціональ­ністю планування. Основна ж маса міського населення мешкала у комунальних квартирах, бараках та підвалах. Дефіцит житла в перші післявоєнні роки в СРСР ліквідувати гак і не вдалося.

Слабкість окремих галузей промисловості СРСР, передусім легкої та харчової, унеможливлювала задоволення основних соціальних потреб населення. Відчувався серйозний дефіцит споживчих товарів, до того ж низька заробітна плата не до­зволяла значній частині громадян підвищувати комфортність свого життя.

Отже, проведення партійно-державним керівництвом СРСР у перші післявоєнні роки жорсткої соціально-економіч­ної політики обумовлювалося необхідністю вивільнення зна­чних коштів для протистояння з країнами Заходу у «холодній війні». Саме цс було осереддям економічного розвитку остан­нього етапу сталінської епохи. З іншого боку, не підлягає сум­ніву той факт, що головним джерелом досягнень у відбудові та розвитку народного господарства країни була все ж таки не мудрість і далекоглядність партійних керманичів, а само­віддана праця народу, звичайних людей, які пишалися своєю країною і прагнули, залікувавши рани війни, якнайшвидше повернутися до мирного і стабільного життя.

Зміцнення тоталітарного оежиму в СРСР

Відрізок історії Радянської держави, що охоплює події від закінчення Другої світової війни і до смерті Й. Сталіна у бе­резні 1953 року, багато хто з сучасних істориків називає періо­дом «пізнього» або «зрілого» сталінізму. Подібні характерис­тики підкреслюють головну рису тієї доби: сталінська систе­ма зміцніла в результаті війни, розповсюдивши свій вплив за межі Радянського Союзу і досягнувши піку свого розвитку

Для керівної верхівки Радянського Союзу й особисто для И. Сталіна перемога над фашистською Німеччиною і міліта­ристською Японією виявилась наочним доказом життєстій­кості радянського політичного ладу та підтвердженням пра­вильності обраного раніше курсу Відтепер будь-яке обгово­рення намірів та конкретних дій партійного керманича й глави уряду як визнаного лідера радянського народу, раз і назавжди унеможливлювалося. Та й сам Сталін, по суті, почав ото­тожнювати себе з державою, суспільством, партією. «Голова Ради Народних Комісарів, - писав Д. Волкогонов. - уже звик до того, що говорив від імені народу, вказував йому шлях у цілковитій впевненості, що ощасливлює його. Чим величніша держава, тим вище і її керівник. Війна висунула СРСР на най­вищі рубежі у світі. І для Сталіна це було його найвище підне­сення. З перших післявоєнних місяців крива його долі почала швидко наближатися до апогею всесвітньої слави, могутності і священного культу».

Закінчення війни співпало з грандіозною перебудовою ви­щих органів державного управління в СРСР та ВКП(б), запо­чаткованою у 1 946 році. Пояснювати даний факт тільки з тих позицій, що у країні відбувся перехід від воєнного стану до мирного будівництва, було б не зовсім правильно. Не менш важливою була і розстановка сил у верхах партії та держави, де у перші повоєнні роки відбулось помітне їх оновлення. Не буде, певно, перебільшенням сказати, що важливим наслідком сталінської репресивної політики в 1930-ті рр. стало висуван­ня і поява на вершині партійно-державної ієрархії групи но­вих керівників. Внаслідок свого молодого віку вони не мали революційних заслуг, натомість їх головною рисою була повна і безумовна відданість Сталіну, якому вони були зобов’язані стрімким злетом своєї кар'єри.

[Це напередодні війни коло осіб, які приймали основні дер­жавні рішення, виявилося вельми вузьким. Це була «керівна група» («п’ятірка») членів Політбюро ЦК ВКП(б) — Й. Сталін, В. Молотов, який мав практично офіційний стаїус заступника Й. Сталіна, Л. Берія, Г. Маленков та А. Мікоян. В останні пе­редвоєнні місяці і перші роки війни почав швидко зміцнювати свої позиції М. Вознесенський, призначений першим заступ­ником голови Раднаркому.

Після закінчення війни система влади відчувала колосаль­ний (у багатьох сферах визначальний) вплив особи Й. Сталіна та його уявлень про післявоєнні цілі розвитку країни і методи їх досягнення. Для самого Сталіна це був період зміцнення особистої диктатури після відносних поступок «колективно­му керівництву» у роки воєнного лихоліття, оскільки, як уже неодноразово відзначалося у пострадянській історіографії, під час Великої Вітчизняної війни відбулася певна децентра­лізація режиму.

Соратники вождя, виконуючи важливі завдання управлін­ня державою в екстремальних умовах, об’єктивно одержували значну адміністративну самостійність. По суті, надзвичайна ситуація обумовила відродження елементів того «колектив­ного керівництва», яке існувало в партійному керівництві у 1920-ті роки. Саме тому чи не найголовнішою складовою «по­літики консолідації», що запроваджувалася Сталіним після ві­йни, була своєрідна «конверсія» вищих ешелонів влади, зна­чне обмеження повноважень членів Політбюро, перетворення їх у звичайних виконавців, які у своїх діях повністю залежали б від волі лідера.

Вже наприкінці 194£ р. Сталін спровокував гострий кон­флікт з В. Молотовим, що стало провісником численних по­дібних ситуацій, які супроводжували соратників Сталіна аж до самої його смерті. В цей конфлікт, що виник навколо пи­тання про розширення інформаційного простору СРСР, окрім Молотова, були втягнуті й інші члени вищого керівництва партії - А. Мікоян, Г. Маленков, Л. Берія. Впродовж кількох місяців Сталін змінив конфігурацію свого оточення, вису­нувши на перші ролі у партійному керівництві секретаря ЦК ВКП(б) А. Ждаиова та включивши до нього голову Держплану М. Вознесенського, обмеживши тим самим певною мірою повно­важення Маленкова і Берії.

У результаті цих змін утворився новий баланс сил у «вер­хах» партії і держави, який проіснував до середини 1948 р., коли в результаті тяжкої хвороби й смерті А. Жданова П Ма- ленков повернувся до керівництва апаратом ЦК ВКП(б).

Переломним для сталінського оточення став 1949 рік. Саме тоді у вищому політичному керівництві відбулися нові зміни, передусім персональні. Сфабриковані в надрах МДБ «ленін­градська справа» та «справа Держплану» дозволили Сталіну усунути від влади, а згодом і фізично знищити ленінградців М. Вознесенського, секретаря і начальника Управління кадрами ЦК ВКП(б) О. Кузнецова та інших відомих партійних і дер­жавних діячів. Нове «перетрушування» вищих партійних ка­дрів, влаштоване Сталіним, було спрямоване і на підрив по­зицій В. Молотова, який підтримував репресованих. Немає жодних сумнівів, що воно також повинно було стати уроком і для всіх інших членів Політбюро ЦК ВКП(б).

«Ленінградська справа» й усунення М. Вознесенського та

О. Кузнецова потрібні були Сталіну для чергового політично­го інтриганства. Руками одних, а у даному випадку особливу активність виявили Г. Маленков і Л. берія, Сталін усував ін­ших можливих своїх наступників.

За півроку до власної смерті «вождь і вчитель» стояв біля витоків нової реорганізації вищих органів влади, в якій про­стежувалося його намагання відверну ти можливість будь-якої, навіть гіпотетичної загрози спільних дій членів Політбюро проти себе. Як у свій час це зробив тяжко хворий В. Ленін, так і Сталін, по-перше, істотно «розбавив» керівні органи партії новими висуванцями, провівши на XIX з'їзді партії рішення про створення замість Політбюро розширеної Президії ЦК КПРС, а по-друге, публічно дискредитував найбільш заслуже­них своїх соратників - В. Молотова і А. Мікояна. які не потра­пили до складу нового (позастатутного) вищого партійного органу - Бюро Президії ЦК.

Зрозуміло, що спроби Й. Сталіна тримати в своїх руках основні важелі управління партією та державою і обмежувати повноваження соратників мали, незалежно від стану здоров’я його самого, об’єктивні межі* У наш час, напевно, ніколи не вдасться точно відповісти на запитання, чому і в якій мірі Ста­лін побоювався членів Політбюро, які оточували його? Нато­мість можна з певністю стверджувати, що методи, якими ко­ристувався «вождь усіх народів», намагаючись «вплинути» на своїх найближчих соратників, були з арсеналу ордена єзуїтів. Кайрадикальнішими серед них було фізичне усунення членів Політбюро або арешт та ув'язнення (нерідко як заручників) їх близьких та рідних. І хоча у повоєнний період було знищено лише кількох осіб із найближчого оточення Сталіна - М. Воз- несенського та О. Кузнецова, усі інші навряд чи почувалися у повній безпеці.

Сім'ї вищого радянського керівництва тримав у напру­зі сумний приклад О. Калінїної та П. Жемчужиної (дружина В. Молотова), які тривалий час перебували у в’язницях, тоді як їх чоловіки виконували важливі партійно-державні функції та працювали пліч-о-пліч з людиною, з волі якої й відбулися ці своєрідні «розлучення по-радянськи». Не маючи можливості повністю контролювати повсякденну діяльність своїх сорат­ників, чи то пак своїх підлеглих, Сталін будував взаємини з ними за принципом, так би мовити, «стосунків без правил». Рішення й дії, які ще донедавна вважалися правильними, у певний момент, за примхою диктатора, перетворювалися на «помилки» або «антипартійну діяльність».

Взаємини Сталіна зі своїми соратниками у повоєнні роки за своєю формою остаточно набули патріархального характеру. Водночас численні факти підтверджують, що атаки Сталіна проти членів партійного Олімпу, як правило, не виходили за рамки збереження певної рівноваги у вищих ешелонах влади. Навіть після зміщення з ключових посад члени Політбюро ЦК ВКП(б) продовжували відігравати важливу роль в управлінні країною. Саме так сталося з Маленковим після усунення його з посади секретаря ЦК у 1946 р., з Молотовим і Мікояном - після позбавлення їх міністерських портфелів у 1949 р.

На нашу думку, пояснити це можна у тому випадку, якщо зрозуміти сутність функціонування самої радянської тоталі­тарної системи, яка у значній мірі трималася завдяки зусил­лям величезного адміністративно-карального апарату; котрий повсякчас нагадував про себе, компенсуючи тим самим відсут­ність у системи багатьох інших стимулів розвитку. Напружена і самовіддана праця партійно-державних функціонерів усіх рівнів виявлялася необхідною умовою ефективності роботи всього владного механізму. НадцентралІзація влади, в свою чергу, підтримувалася зусиллями вищих керівників, насампе­ред, Сталіна та його найближчого оточення. Маючи відповід­ний адміністративний досвід і незаперечний авторитет серед партійних функціонерів, члени Політбюро були настільки ж необхідним і природним елементом тоталітарної системи, як і сам диктатор.

Власне, сама система влади, як і репресивно-каральна до­мінанта, були сутнісними особливостями сталінської тота­літарної моделі Радянської держави, виступаючи як вагоме підгрунтя у реалізації її політичного курсу, розв'язанні тих чи інших практичних народногосподарських завдань.

Сукупність багатьох відомих фактів повоєнного періоду історії Радянської держави дозволяє стверджувати, що вже у надрах сталінської одноосібної диктатури фактично сфор­мувалися передумови для відродження політичної олігархії - «колективного керівництва». Це підтверджується, по-перше, існуванням всередині партійної верхівки групи впливових «вождів», здатних успадковувати владу, а по-друге, - наявніс­тю у цієї групи об’єднавчої програми, сутність якої полягала у недопущенні нової одноосібної диктатури і, як наслідок, - у необхідності коригування сталінського курсу. Щоправда, пи­тання про те, у якій мірі такі передумови майбутньої «колек­тивізації» вищої влади проявлялися за життя Сталіна і, відпо­відно, впливали на його всевладдя, залишається відкритим.

Зрозуміло, що ці зауваги не означають, що поміж оточення Сталіна не існувало конкуренції і конфліктів. Більше того, сам вождь заохочував суперництво у Політбюро. Однак в основі цього суперництва знаходилося не зіткнення принципових позицій, а боротьба за максимальну наближеність до Сталіна, а також міжвідомчі протиріччя. Про це свідчать, зокрема, на­пружені взаємини між В. Молотовим і Л. Кагановичем. Однак немає жодних підстав вважати Молотова і Кагановича пред­ставниками різних політичних ліній, так само, як і припису­вати Г. Маленкову, який за дорученням Сталіна контролював проведення розправи над «ленінградцями», авторство якоїсь політичної програми, що докорінно відрізнялася б від полі­тичного курсу репресованих кремлівським владикою Возне- сенського чи Кузнецова.

За життя Сталіна його соратники, які вже були готові до виконання ролі «колективних керівників», не поспішали де­монструвати цю готовність, виявляти свої реальні погляди та настрої. Що ж до численних версій про загибель Сталіна в результаті змови його найближчого оточення, то вони зали­шаються тільки ймовірними припущеннями, які виглядали б більш обгрунтовано, якби диктатор дійсно не був би старою та хворою людиною. Певно, що головною турботою вищих радянських керівників за життя Сталіна було все ж таки вижи­вання - політичне й фізичне. Вочевидь, що тільки, після його смерті «партійні спадкоємці» отримали можливість діяти як самостійні політичні гравці, керуючись при цьому певними особистими позиціями.

Внаслідок специфіки організації влади в Радянській дер­жаві знання вищих партійних функціонерів про країну, якою вони управляли, не були достатньо повними чи універсаль­ними. Чітке дозування інформації стало правилом у сталін­ській системі: кожен член Політбюро мав знати тільки те, що безпосередньо стосувалося лише його. Однак у рамках своєї компетенції радянські керівники нерідко мали цілком адекзат- ні уявлення про дійсність. Кращим свідченням цього стали ті реорганізації та реформи, які були проведені спадкоємцями Сталіна вже у перші дні й місяці після його смерті.

Репресивна політика держави: нова хвиля

Переможне закінчення війни, повернення до Радянського Союзу мільйонів солдатів і офіцерів, які познайомилися з єв­ропейським способом життя, страх перед «розтлінним впли­вом Заходу», з одного боку, а з іншого - старіння та хвороби Сталіна обумовили посилення його підозрілості до всього, що могло стати на перешкоді безмежній владі, яку він намагався за будь-яку ціну утримати в своїх руках. Випробуваним засо­бом збереження влади диктатором стали нові, переважно ні­чим не обґрунтовані, репресії проти різних верств населення країни, започатковані ним відразу ж після закінчення війни.

Сталінську репресивну політику в Радянському Союзі у повоєнний період є сенс умовно поділити на такі етапи:

1945-1947 рр. - компрометація представників вищого ге­нералітету Радянської армії, усунення їх з посад або розправа над ними;

1945-1948 рр. - проведення гак званої «фільтрації» на­селення на звільнених від фашистської окупації територіях, масові його репресії та депортації (найбільш відомою з таких акцій є сумнозвісна операція «Вісла»);

1949-1953 рр. - нова хвиля каральних заходів проти різ­ного роду «інакомислячих», у тому числі й у вищому партій­ному керівництві.

Зазначимо, що репресії повоєнного періоду були меншими за своїми масштабами у порівнянні з «великим терором» дру­гої половини 1930-х років, суттєво змінився їх характер, спря­мованість та форми. Як наголошує В. Шестаков, «повного по­вторення сценарію 1937 р. не відбувається. Оскільки ситуація в країні й партії мала принципово інший характер, потреби у масовій чистці не було... Чистки у цей період носять вибір­ковий «точковий характер». їх мета - на прикладі покарання одних попередити, дисциплінувати увесь владний апарат».

Відразу ж після закінчення війни И. Сталін та його най­ближчі соратники насамперед намагалися не допустити будь- яких, хоча б імовірних, зазіхань на своє місце у владному пан­теоні. Тому перша хвиля репресій у повоєнному СРСР була спрямована проти вищого командного складу Збройних сил, авторитет якого після перемоги різко зріс. Щонайперше це стосувалося легендарного маршала Г. Жукова, який був над­звичайно популярним як серед військових, так і серед цивіль­ного населення. Крім того, його амбіційність, незалежна по­ведінка та певна самостійність у діях викликали реальне за­непокоєння у верхніх ешелонах влади. Тим більше, що про можливість Г. Жукова та інших генералів-- героїв війни склас­ти реальну конкуренцію існуючій владі багато говорилося у засобах масової інформації на Заході.

Для компрометації Г. Жукова у Міністерстві держбезпеки, очолюваному одним із тогочасних фаворитів Сталіна В. Аба- кумовим. який конфліктував з Жуковим, було сфабриковано так звану «справу авіаторів». На початку 1946 р. були зааре­штовані головнокомандуючий Військово-Повітряними сила­ми Радянської армії маршал О. Новиков, командуючий 12-ю повітряною армією С. Худяков, нарком авіаційної промисло­вості О. Шахурін та інші відомі військові. Всі вони звинува­чувалися у злочинній недбалості - використанні у бойових діях літаків та авіаційних моторів з виробничими дефектами, що призводило до значної кількості катастроф та' людських жертв. Не маючи, по суті, жодних інших доказів, крім зізнань самих звинувачуваних, слідство все ж визнало їх винними. Г. Жуков, зокрема, був скомпрометований тим, що. як свідчили заарештовані під час допитів, нібито намагався «применшити керівну роль у війні Верховного Головнокомандування».

Вінцем переслідування опальгого маршала стала безпо­середня «справа Жукова», яка 1 червня 1946 р. розглядалася Вищою військовою радою. За підтримки Г. Маленкова та

В. Молотова вона інкримінувала Жукову організацію антиуря­дової змови військових. Тільки заступництво таких знаних радянських воєначальників, як [. РСонєв, К. Рокосовський, П. Рибалко, А. Василевський та «нерішучість» самого Сталі­на, який все ж таки не наважився знищити видатного полко­водця, врятували Г. Жукова від смерті. Його було звільнено з посади головнокомандуючого Сухопутними військами СРСР і переведено на посаду командуючого другорядним Одесь­ким військовим округом. У лютому 1947 р. Жукова вивели з числа кандидатів у члени ЦК ВКП(б). а у січні наступного року призначили командувати Уральським військовим окру­гом. Лише на XIX з'їзді партії славетного маршала було знову обрано кандидатом у члени ЦК КПРС, що означало припи­нення переслідувань.

Жертвами сталінських репресій стали також інші пред­ставники генералітету. У січні 1947 р. було заарештовано, а в 1950 році розстріляно як «ворога народу» генерал-майора Г. Кулика. У тому ж році у в'язниці опинилися командуючий Приволзьким військовим округом генерал-полковник В. Гор- дов та начальник штабу цього ж округу генерал-майор Ф. Ри- бальченко.

Наприкінці 1947 р. «суд честі» відбувся над адміралами М. Кузнецовим, Л. Галлером, В. Алфузовим. віце-адміралом Г Степановим, які безпідставно звинувачувалися у незакон­ній передачі колишнім союзникам по антигітлерівській коа­ліції воєнно-технічної документації. За вироком Військової колегії Верховного суду СРСР Кузнецова було понижено у військовому званні, а інших флотоводців засуджено до різних строків ув'язнення.

Недоліки у виробництві 57-міліметрових автоматичних зе­нітних гармат С-60 стали причиною усунення з посади взимку 1951 р. маршала артилерії М. Яковлєва, а вже менше, ніж за рік по тому він потрапив за ґрати за звинуваченням у шкідни­цтві. Разом з ним були зняті з посад та заарештовані начальник Головного артилерійського управління генерал-полковник ар­тилерії І. Волкотрубенко і заступник міністра озброєнь 1. Мір- заханов. Зазначимо, що слідство за даною справою тривало більше року, але факти, які б підтверджували звинувачення, так і не були виявлені.

Центральна влада пильно слідкувала також за всіма процеса­ми на периферії Радянського Союзу, придушуючи будь-які про­яви опозиційності чи самовладдя серед партійного керівництва та населення республік, хоча реальних заіроз для абсолютного панування Кремля з боку опозиційних сил (включаючи і націо­налістичний рух ОУН і УПА на Західній Україні, що тривав до середини 1950-х рр.), принаймні за життя Сталіна, не було.

В даному контексті слід розглядати і «викриття» наприкінці 1951 -го - на початку 1952 р. так званої «мінгрельської націона­лістичної організації» на чолі з секретарем ЦК ВКП(б) Грузії М. Барамія, завданням якої нібито була «ліквідація Радянської влади у республіці». В результаті необгрунтованих звинувачень сотні партійних працівників різного рівня були заарештовані, а сім’ї більше ніж тридцяти членів «нелегальної мінгрело-націо- налістичної групи» виселені за межі Грузії. Густішали хмари і над головою «головного мінгрела» - Л. Берії.

Апогеєм сталінського тоталітаризму стала грубо сфабрико­вана органами держбезпеки «ленінградська справа», яку мож­на розцінювати як політичну ланку в ланцюзі заходів, спрямо­ваних на зміцнення особистої влади Сталіна. Ленінградська партійна організація стала головною мішенню репресій кін­ця 1940-х - початку 1950-х років не випадково. Слова «Ле­нінград», «ленінградці» для кожної радянської людини стали символом мужності і стійкості, відданості Радянській країні і соціалізму. Удар був розрахований на придушення почутгя са­моповаги народу, яке значно зміцніло за роки війни. Репресії спрямовувалися не лише проти осіб, яких звинувачували за «ленінградською справою», але й на усунення тих сил в партії, які могли виступити за відновлення демократичних принци­пів партійного і державного керівництва. Окрім О. Кузнецо- ва та М. Вознесенського, були знищені голова уряду РРФСР М. Родіонов, перший секретар Ленінградського обкому ВКП(б) П. Попов, другий секретар Ленінградського міському партії Я. Капустін та велика кількість партійних працівників, які у різ­ний час працювали поруч з цими людьми. Всі вони необгрунто­вано звинувачувалися у фракційності, у рпробі протипоставити ленінградську парторганізацію всій ВКП(б), в російському шо­вінізмі - за пропозицію створити Компартію РРФСР тощо.

Тільки після смерті Сталіна і викриття у 1953 р. злочинів Л. Берії ЦК КІІРС провела перевірку «ленінградської справи».

ЗО квітня 1954 р. Верховний Суд СРСР реабілітував усіх зви­нувачених за цією справою, у тому числі багатьох посмертно.

Однією з найбільш гучних судових справ у післявоєнному СРСР виявилась справа, пов’язана з діяльністю Єврейського антифашистського комітету (САК). Комітет було створено ще у лютому 1942 р. з метою залучення євреїв усього світу до боротьби з фашизмом. Варто пригадати, що під час війни за активної участі голови Комітету, народного артиста СРСР

С. Міхоелса на Заході було зібрано для потреб Радянської ар­мії близько 45 млн доларів. Однак після закінчення війни той же Міхоелс та інші активні діячі САК почали звинувачуватися в антирадянській діяльності та «антиросійському космополі­тизмі». На початку⁷ 1948 р. органами держбезпеки під вигля­дом звичайної автомобільної аварії було організовано вбив­ство художнього керівника Єврейського театру С. Міхоелса, що стало сигналом для широкого наступу каральних органів на інтелігентів-євреїв, які нібито перейшли на позиції «сіо­ністської діяльності в інтересах імперіалізму».

Особливе занепокоєння компартійного керівництва було пов'язане з підвищеною активністю діячів САК під час візшу в СРСР посла новоутвореної держави Ізраїль Голди Меєрсон (з 1956 року Г. Мейєр. - Авт.). Бажання багатьох радянських євреїв переїхати на історичну батьківщину або їх готовність відправитися добровольцями на війну з арабами суперечили офіційній лінії радянського керівництва, а тому розглядалися як прояви єврейського націоналізму. Це й стало приводом для початку арештів активістів Комітету.

28 листопада 1948 р. постановою Політбюро ЦК ВКП(б) було прийнято рішення про розпуск Єврейського антифа­шистського комітету, а після цього були заарештовані 14 членів його президії та активістів, серед яких заступник мі­ністра Держконтролю РРФСР С. Брегман, поети Д. Бергель- сон, П. Маркіш, перша у Радянському Союзі жінка-академік Л. Штерн, яка очолювала Інститут фізіології Академії медич­них наук, головний лікар Центральної клінічної лікарні ім. Бот- кіна Б. Шимелович та інші. Звинувачення в антирадянській діяльності були висунені також проти колишнього заступника міністра закордонних справ СРСР і керівника Радінформбю- ро С. Лозовського, дружини В. Молотова Л. Жемчужиної, яка була у добрих стосунках з Г. Мейєр та підтримувала діяльність САК. У 1952 р. майже всі вони були розстріляні. Розправа над діячами САК та розкриття на початку 1953 р. «змови вбивць у білих халатах», серед яких було і чимало відомих лікарів єв­рейського походження, остаточно деморалізували радянських євреїв, які впродовж кількох тижнів чекали рішення про їх за­гальну депортацію.

Отже, останньою репресивною акцією правоохоронних органів за життя Й. Сталіна стала так звана «справа лікарів», сфабрикована спеціалістами з Луб’янки у січні 1953 р. Тавро «отруювачів і душогубів», а саме так «охрестила» офіційна пропаганда відомих і авторитетних лікарів, отримали началь­ник Лікувально-санітарного управління Кремля П. Сгоров, професори В. Виноградов, В. Василенко, Б. Коган, О. Фельд- ман та ін. їх звинувачували, приміром, у тому, що вони у піс­лявоєнні роки прискорили смерть наближених до Сталіна

А. Жданова та О. Щербакова.

Питання про шкідництво серед лікарів та стан справ у Мі­ністерстві державної безпеки були винесені на обговорення Президії ЦК КПРС, засідання якій відбулось 1 грудня 1952 р. А вже 4 грудня прийнято постанову ЦК партії, в якому прови­на за злочинну діяльність лікарів покладалася на колишньо­го міністра МДБ В. Абакумова, керівника особистої охорони Сталіна генерал-лейтенанта М. Власика та міністра охорони здоров’я СРСР Є. Смирнова, якого було звільнено з посади.

13 січня 1953 р. ТАРС повідомило громадськість про роз­криття органами держбезпеки справи «терористичної групи лікарів, які ставили за мету шляхом шкідницького лікування вкоротити життя активним діячам Радянського Союзу». Ліка­рі оголошувалися агентами іноземних розвідок та представ­никами світового сіонізму. Враховуючи той факт, що шестеро з дев’яти фігурантів судової справи були особами єврейської національності, вона, як і попередня стосовно учасників ЄАК, набула антисемітської спрямованості.

Загальна кількість заарештованих за «справою лікарів» у лютому 1953 року склала 37 осіб. Однак цю судову справу у зв’язку зі смертю Й. Сталіна не було завершено. Однією з пер­ших вона була переглянута, і більшість підсудних, яких слідчі на допитах піддавали жорстоким тортурам, були звільнені.

Наприкінці 1940-х рр. свого завершеного вигляду набуває в СРСР табірна система МВС. На 1 січня 1949 р. у ній існувала розгалужена мережа 67 самостійних виправно-трудових табо­рів та 1734 колоній, в яких утримувалося 2,4 млн ув’язнених, переважна більшість яких були працездатні люди у віці від 17 до 30 років.

У цей час у системі ГУТАБу створюється низка главків, безпосередньо зв’язаних з розвитком оборонної промисловос­ті. Водночас МВС повністю монополізує в країні видобуток алмазів, азбесту, апатитів, значної частини кольорових мета­лів. Валова продукція табірної промисловості МВС у 1949 р. складала більше 10 % загального випуску продукції в СРСР. Втім, з кожним наступним роком табірна економіка все біль­ше і більше ставала збитковою, переживаючи масштабну кри­зу, викликану не лише відсутністю в таборах виробничої куль­тури і незацікавленістю ув’язнених у результатах своєї праці, але й формуванням у сотень тисяч радянських громадян, на­самперед у табірного персоналу, стійкої відрази до продуктив­ної праці. Що б там не було, а «населення» ГУТАБу зроби­ло головний внесок в освоєння нових районів СРСР, ресурси яких могли б використовуватися вільною робочою силою, що­правда з дуже великими економічними затратами.

Отже, і в перші післявоєнні роки репресивна парадигма продовжувала посідати чільне місце в діяльності керівництва

Радянської держави, була невід’ємною складовою політичної системи СРСР, перетворившись у підсумку на чи не найголо­вніший важіль управління мільйонними масами населення ба­гатонаціональної держави.

Сталінізм і духовне життя суспільства

Освіта, наука, мистецтво, культурне життя в цілому, духо­вні процеси, що відбувалися у радянському суспільстві у по­воєнні роки, продовжували знаходитися під жорстким контр­олем тоталітарного режиму, зазнаючи водночас складних трансформацій.

Після великих потрясінь і страждань у роки війни законо­мірним виглядало підвищення інтересу радянських людей до культурних цінностей, у тому числі й європейських, загальне пожвавлення духовного життя суспільства. Сталін розцінював подібні процеси як благодатне підґрунтя для зростання у сус­пільстві опозиційного мислення, а тому влітку 1946 р. в СРСР розпочався широкий ідеологічний наступ на культуру. Прове­дення даної кампанії, яке пов’язувалося з іменем найближчого сталінського соратника у той час А. Жданова, одержало в іс­торії назву «ждановщина». Головною зброєю партії й держави у боротьбі з впливом буржуазних ідей, за чистоту радянської культури оголошувався радянський патріотизм, що був по­ставлений на рівень державної політики Радянського Союзу. Мовою офіційної пропаганди тих років це означало, що ви­ховання і культивування почуття патріотизму є нічим іншим, як нещадною боротьбою, передусім, проти раболіпства і низь­копоклонства перед іноземщиною і чужим радянському наро­ду буржуазним космополітизмом. Таким чином, принципово новим моментом сталінської пропагандистської доктрини стало поняття «радянського патріотизму», в якому поєднува­лися два компоненти - любов до Батьківщини та будівництво комунізму. Це стало важливою новацією в марксистсько-ле­нінській ідеології, осереддям, навколо якого будувалася вся ідеологічна робота післявоєнних років. На одній із нарад в

ЦК ВКП(б) Жданов наголосив на державному значенні за­вдань, що необхідно було вирішити в духовній сфері: «Якщо взялися за п'ятирічку господарську, давайте візьмемося за ідеологічну і витягнемо її. ІЦо, сил не вистачить? Вистачить. Є спадкоємність, є велика спадкоємність чудових традицій...»

Як наслідок, у ті роки не залишилося жодної сфери люд­ської діяльності, яка б могла розвиватися без врахування сталінських орієнтирів охоронного патріотизму. Насамперед це відчули на собі література, кінематограф, театр, тобто ті сфери мистецтва, які були найбільш доступними широкому загалу громадян і водночас відігравали важливу роль у фор­муванні масової свідомості. Сценарій ідеологічних погромів мав типовий характер. Розпочиналося все з виступів партій­них ідеологів, які критикували той чи інший художній твір чи певне художнє явище, надалі відбувалися наради у верхах партії, зустрічі з партактивом, виходила постанова ЦК ВКГТ(б) або розгромна редакційна стаття у «Правді», після чого у засо­бах масової інформації піднімався шквал критики і, як резуль­тат, - виявлялися ідейні вороги, проти яких застосовувалися нові репресії.

Саме так розгорталася ідеологічна кампанія влітку 1946 р., розпочата постановою ЦК ВКП(б) «Про журнали “Звезда” та “Ленинград⁵'». Першими її жергвами стали відомі автори М. Зощенко та Г. Ахматова, твори яких припинили друкувати, їм був закритий доступ в літературно-художні журнали, а не­вдовзі вони втратили і членські квитки Спілки письменників СРСР. Водночас необгрунтованій критиці було піддано «без­ідейну» творчість Б. Пастернака, В. Гроссмана та багатьох ін­ших поетів і письменників. Такі ж самі події відбувалися й в усіх радянських республіках, де також було «викрито» велику кількість «митців-космополітів». «націоналістів», «відступ­ників від марксизму-ленінізму».

Влада намагалася сформувати «слухняну» творчу еліту, якою легко було б керувати методами «батога й пряника». Тим самим для творчої інтелігенції створювалася загальна атмос­фера напруги й страху, але тих її представників, які лояльно ставилися до сталінського режиму, очікувало зовсім непогане матеріальне стимулювання у вигляді премій, пільг, нагород, суспільного визнання. Так, голова Спілки письменників СРСР

О. Фадєєв вимушений був, на догоду режиму, «шельмувати» своїх колег по перу, що, однак, не врятувало і його самого, і першу (на думку критиків, найкраіцу) редакцію його відомого роману «Молода гвардія» (194.5 р.) від жорсткої критики на всіх рівнях. Не витримавши постійного цькування партійних ідеологів та докорів власного сумління, він у 1956 р. покін­чив життя самогубством. Сумний приклад цієї талановитої й мужньої людини наочно продемонстрував увесь трагізм доби «пізнього сталінізму».

Постанова ЦК від 26 серпня 1946 р. «Про репертуар дра­матичних театрів та заходи щодо його покращення» фактично забороняла театральні постановки п'єс «буржуазних авторів». Підвищена увага цензури до цієї сфери культурного життя по­яснювалася ще й тим, що й сам Сталін досить часто відвідував столичні театри, причому найулюбленішим його спектаклем була п’єса М. Булгакова «Дні Турбіних» у постановці Москов­ського художнього академічного театру.

Не менше уваги приділялося офіційною ідеологією і радян­ському післявоєнному кінематографу. Зокрема, всесвітньо відо­мий режисер С. Ейзеннітейн у січні 1946 р. за першу частину історичного кінофільму «Іван Грозний» одержав Сталінську премію, однак коли через сім місяців вийшла його друга части­на, майстра піддали нищівній критиці. В одному з вересневих чисел газети «Правда» за 1946 р. Ейзенштейна було звинуваче­но у «невігластві при висвітленні історичних фактів». Режисер нібито зобразив Івана Грозного «чимось схожим на Гамлета, в той час як мова йде про людину з сильною волею й характе­ром», а царські опричники у фільмі перетворилися на «зграю дегенератів, замість того щоб бути зображеними прогресивною силою». У підсумку обидві серії кінокартини були заборонені цензурою і не виходили на екрани аж до смерті вождя.

Така ж доля чекала і роботу кінорежисера Л. Лукова «Ве­лике життя». У спеціальній постанові ЦК ВКП(б) від 4 ве­ресня 1946 р. наголошувалося, що ідей фільм, зображуючи умови життя і праці шахтарів Донбасу, буцімто «спотворює радянську дійсність». У тому ж самому партійному документі засуджувалася історична кінострічка В. Пудовкіна «Адмірал Нахімов». Загалом про суворість тогочасної цензури свідчить той факт, що кількість випущених на екрани радянських кі­нофільмів у 1945-1951 рр. скоротилася у п’ять разів. Знако­вими подіями у радянському кінематографії тих років стали прем’єрні покази кінокартин С. Герасимова «Молода гвардія» та Б. Барнета «Подвиг розвідника».

10 лютого 1948 р. чергова постанова ЦК ВКГІ (б) «Про опе­ру «Велика дружба” В. Мураделі» відкрила ідеологічну кампа­нію проти діячів музичного мистецтва. Занепокоєння в Крем­лі викликав той факт, що мова музики виявлялася не для всіх зрозумілою, часто містила у собі «небажані натяки», багато в чому була «формальною» за своїм змістом. Партійні ідеологи розпочали активну боротьбу проти тих відомих у всьому світі композиторів (Д. Шостаковича, С. Прокоф’єва, А. Хачатуряна та ін.), які у музиці «дотримувалися формалістичного, анти­народного напрямку⁷». Щоправда, заходи, вжиті ідеологічними цензорами з метою викорінення «формалізму» в музиці, були радше схожі на своєрідну «акцію залякування» митців, яка, на щастя, не вилилася в їх арешти чи фізичне знищення.

У 1947 р. сталінські ідеологи організували широкий на­ступ вже на «науковому фронті» (військова термінологія була вельми характерною для стилю офіційної пропаганди у пово­єнному СРСР). Розпочали з філософів та істориків, після чого однакові за своєю суттю звинувачення (у низькопоклонстві та космополітизмі) були пред’явлені біологам та генетикам, економістам, мовознавцям і, врешті-решт, фізикам-ядерни- кам. Енергійна боротьба з немарксистськими, а відповідно, і з «антинауковими поглядами» проходила у вигляді «науко­вих» дискусій, які здебільшого були надто далекі від науки і проходили під гаслами - «критики і самокритики», забез­печуючи «законні підстави» для подальших оргвисновків на партійному рівні.

Так, запекла полеміка розгорілася навколо дослідження «Історія західноєвропейської філософії», автор якого Г. Алек- сандров очолював у той час Управління пропаганди та агіта­ції ЦК ВКГТ(б). Александрову, який у своїй роботі зарахував К. Маркса до представників західної філософії, докоряли, що, аналізуючи європейську філософію, він дотримувався «об’єк­тивістського підходу», тоді як треба було керуватися прин­ципом партійності. Безперечно, якщо подивитися на цю по­леміку ширше. то, вочевидь, її сутність полягала у намаганні партійних ідеологів викорінити будь-який незаполітизований підхід до вивчення немарксистської філософії.

У травні 1947 р. під час чергової «наукової дискусії» «об’єк­тивній критиці» було піддано видатного радянського еконо­міста академіка Є. Варгу - автора книги «Зміни в економіці капіталізму за підсумками Другої світової війни». Висновки вченого щодо можливості функціонування на Заході органі­зованого капіталізму та позитивної технолого-економічкої динаміки його розвитку розцінювалися як серйозна наукова і політична помилка. Особливо принизливі оцінки висновків Є. Варги дав керівник Держплану СРСР М. Вознесенський. Результатом цієї «дискусії» стало закриття Інституту світово­го господарства і світової політики, усунення Є. Варги з по­сади його директора та переведення наукових праць вченого (за «проповідь опортуністичної теорії організованого капіта­лізму») до розряду заборонених на території СРСР.

Якщо проведення «дискусій» з питань історії філософії та економіки Сталін доручав контролювати своїм відданим со­ратникам (А. Жданову, М. Вознесенському, Л. Кагановичу), то у полеміці про шляхи розвитку мовознавства взяв участь особисто, засудивши у 1950 р. вчення відомого лінгвіста М. Марра. Як справедливо зазначав французький дослідник Радянської держави Н. Верт, «лінгвістичні проблеми були лише приводом, щоб підняти питання про взаємовідносини між надбудовою і базисом радянського суспільства, що при­мусило Сталіна ще раз заявити про абсолютну необхідність непорушної і всесильної держави в СРСР».

В умовах постійного ідеологічного пресингу практично унеможливлювалось проведення об’єктивних історичних досліджень. Прогресивність тієї чи іншої історичної особи оцінювалась, виходячи з послідовно класових позицій. У по­воєнні роки значною мірою була переглянута історія грома­дянської війни та роль у ній Й. Сталіна. На тлі боротьби з космополітизмом, «низькопоклонством перед Заходом» пар­тійні функціонери чинили розправу над відомими істориками

Мінцом, І. Разгоном, О. Єрусалимським, Р Віппером, Є. Кос- мінським, Є. Тарле. Було розігнано старий склад редакційної колегії журналу «Вопрось: истории», заборонено підручник М. Рубінштейна «Российская историография» тощо.

Подібні заходи проводилися і на республіканському рівні. Так, 29 серпня 1947 р. спеціальною постановою ЦК КП(б) України була визнана незадовільною робота Інституту іс­торії України Академії наук УРСР, який очолював відомий історик М. Петровський. У документі, зокрема, констатува­лося, що співробітники академічної установи так і «не спро­моглися створити справжньої марксистсько-ленінської істо­рії українського народу», а основні їх праці «містять грубі політичні помилки та перекручення буржуазно-націоналіс­тичного характеру».

До знищення окремих наукових напрямків у радянській біології призвело панування у ній улюбленця Сталіна, «на­родного» академіка Т. Лисенка. Під його впливом ЦК ВКП(б) нав'язав ученим-біологам таку інтерпретацію розуміння мін­ливості видів, яка поєднувала марксистський детермінізм з визнанням можливості впливали на людську природу. У 1948 році на сесії Всесоюзної академії сільськогосподарських наук опоненти Лисенка були остаточно розгромлені. Близько трьох тисяч учених - генетиків, фізіологів, морфологів відсторо­нили від наукової діяльності. У 1950 р. фактично припинила своє існування школа відомого фізіолога академіка Л. Орбелі. В країні була заборонена генетика Менделя, а також усі га­лузі знань, які розглядали ту чи іншу форму невизначеності: квантова фізика, теорія ймовірностей, статистичний аналіз у соціології тощо. Незабаром було вирішено покінчити з «ейн- штейніанством» у фізиці. Необгрунтованій критиці були під­дані радянські фізики Ю. Харитон, Я. Зельдович, Л. Ландау та інші, проте вчених «врятувала» від можливих репресій на­гальна необхідність створення радянської ядерної зброї.

Таким чином, головними критеріями при визначенні долі наукової роботи чи художнього твору, окремого автора чи гру­пи фахівців служили передусім прагматичні оцінки їх «корис­ності» або «шкідливості» з точки зору сталінського режиму Мистецтво повинно було демонструвати щасливу радянську дійсність, хоча дозволялося зображати й окремі її недоліки, мудрість вождя та партії, агресивність та підступність імпері­алістичних ворогів, наука - йти у фарватері єдино правильної марксистсько-ленінської теорії, викривати антинаукові по­гляди західних (буржуазних) вчених, зміцнюючи радянський патріотизм Безумовно, патріотизм, любов до Батьківщи­ни — риси, що прикрашають не тільки вчених, але між ними і навмисною політизацією та ідеологізацією об’єктивних на­укових досліджень, тобто процесами, натхненником яких пе­реважно виступав безпосередньо Сталін, не було нічого спіль­ного. Жорсткий контроль з боку партійних та державних орга­нів усіх проявів духовного життя радянського суспільства був сутнісним атрибутом тоталітарної системи, найважливішою умовою її зміцнення і розвитку.

Проте, незважаючи на помітне посилення наступу сталін­ського режиму на мистецтво і науку в СРСР, на вкрай важке економічне становище країни, Радянський уряд продовжував виділяти значні кошти на розвиток освіти та науки, усвідомлю­ючи їх вирішальну роль у тих масштабних перетвореннях, які повинні були забезпечити історичну велич СРСР та підтвердити життєздатність соціалізму. Одразу після закінчення війни була відновлена система загальної початкової освіти, а з 1952 р. за­проваджене обов’язкове семирічне навчання. Молодь, яка була зайнята на виробництві, вже наприкінці 1 940-х років одержала можливість відвідувати вечірні школи. Чисельність радянських студентів, які навчалися в цей час у вищих навчальних закла­дах та технікумах країни, перевищувала загальну чисельність студентів країн Європи та Азії. У роки четвертої п’ятирічки практично на третину збільшилася й кількість науково-дослід­них інститутів, були створені академії наук у Казахстані, Латвії та Естонії, відкрито Академію мистецтв СРСР.

Зазначимо також, що ще наприкінці війни були сформовані основні принципи нової релігійної політики Радянської влади. Духовне життя віруючих людей, попри жорстокі антицерков- ні репресії ] 920-1930-х років, не припинялося, а у повоєнний період спостерігалося значне його пожвавлення. Позитивні зміни у ставленні влади до церкви обумовлювалися патріо­тичною позицією Руського православ'я під час війни. У 1945 році Раднарком СРСР дозволив Руській православній церкві (РПІД) вільно діяти на території країни, щоправда під пильним наглядом партійного апарату та органів держбезпеки. Біль­ше того, іншим християнським конфесіям режим відмовляв у праві на існування. Зокрема, у 1945-1946 рр. на західних територіях УРСР була ліквідована Українська греко-католиць- ка церква. Більшість греко-католиків добровільно перейшли у православ’я, але на тих, хто відмовився це зробити, чекали репресії та арешти.

Радянське керівництво намагалося використовувати авто­ритет РПІД у своїй зовнішньополітичній діяльності (задля бо­ротьби з Ватиканом, зміцнення позиції СРСР у країнах Східної Європи, підтримки офіційної лінії партії під час міжнародних конфліктів), плекаючи надію на створення центру православ­ного світу' у Москві, що цілком відповідало імперській ідеоло­гії Сталіна. Однак з початком «холодної війни» зацікавленість влади у міжнародній діяльності церкви зникла.

Сталін фактично ще у роки війни припинив репресії проти священнослужителів та віруючих, легалізував діяльність Русь­кої православної церкви, збалансував державно-церковні вза­ємозв’язки, але все це робилося ним також заради здійснення повного контролю над духовним життям суспільства. Власне, комуністична доктрина з її месіанством та претензіями на іс­тинність повинна була замінити собою будь-яку релігію.

колодна війна»: світ, що розколовся навпіл

Водночас з наближенням перемоги над спільним ворогом антифашистська коаліція країн все менше давала оптиміс­тичних приводів щодо свого подальшого існування. Віднос­на згуртованість держав-переможниць у післявоєнний період спостерігалась недовго. Вона проявилася при створені Орга­нізації Об’єднаних Націй на конференції в Сан-Франциско (1945 р.). заснуванні Ради Безпеки ООН у Лондоні (1946 р.), під час Нюрнберзького процесу 1945-1946 рр., на якому були засуджені головні німецькі військові злочинці.

Однак стосовно цілої низки інших питань узгодити позиції не вдавалося. Адміністрація Білого дому перспективи розви­тку повоєнного світу оцінювала зовсім інакше, ніж кремлів­ське керівництво. Крім того, у американських політиків з’я­вився вагомий зовнішньополітичний аргумент - ядерна зброя, перше вдале випробування якої відбулося 16 липня 1945 р. у пустелі А ламо гордо. Поява нової руйнівної зброї надавала відтепер американській перевазі над СРСР безсумнівний та загрозливий характер.

Сьогодні важко визначити, яка країна насправді розпали­ла «холодну війну» - Радянський Союз чи Сполучені Штати. З точки зору західних офіційних кіл, саме СРСР намагався за­кріпитися у Іранському Азербайджані, де було організовано виступ сепаратистів, підтримували комуністичні угрупован­ня під час громадянської війни у Греції, а головне - зробили своїми сателітами окуповані Червоною армією країни Східної Свропи, силою нав'язуючи їм прорадянські політичні режими. Безперечно, ці міркування не позбавлені сенсу, але не варто та­кож забувати й про те, що саме керівник розвідувальної служ­би США А. Даллес ще у березні 1945 р. запропонував план знищення СРСР, саме у надрах Пентагону в грудні того ж року було накреслено перший план бомбардувань промислових цен­трів і стратегічних об’єктів на радянській території, і, врешті- решт, зовсім не Радянський Союз випробував ядерну зброю на японських містах Хіросіма і Нагасакі у серпні 1945-го.

Не слід забувати й про те, що у післявоєнному світі на деякий час постала тільки одна «наддержава» США. У 1945-1948 рр. між двома основними країнами-переможни- цями існувала надто глибока нерівність в основних соціально- економічних показниках, окрім того, лише американці воло­діли засобами доставки ядерної зброї - авіаносцями та бом­бардувальною авіацією дальньої дії, які були здатні донести смертоносний вантаж у будь-який куточок світу

Загальноприйнятою, але досить умовною подією, з якою багато істориків пов'язують початок «холодної війни», стала промова екс-гірем'єра Великої Британії У. Черчілля, яку він ви­голосив 5 березня 1946 р. в американському містечку Фултоні у присутності президента США Г. Трумена. Черчілль наголо­шував на тому, що наявність у Сполучених Штатів Америки ядерної зброї є надійною гарантією «від війни та тиранії», а це забезпечить надійний захист «великих принципів свободи і прав людини, які виступають спільною історичною спадщи­ною англомовного світу, від задумів злих особистостей та агре­сивного духу сильних націй». Надалі екс-прем’єр висловився з приводу необхідності створення широкої військово-політич­ної коаліції між Британською імперією і США, пояснюючи це появою від Щецина на Балтиці до Трієста на Адріатичному морі «залізної завіси». Не стверджуючи, що Радянський Союз бажає війни, Черчілль, втім, підкреслив неможливість будь- якого примирення між системами. «Щойно завершивши вій­ну, - зазначає італійський історик Д, Боффа, - світ знову від­чув. що йому підготували новий конфлікт, нове зіткнення між Добром, озброєним атомною бомбою, і Злом, яке тепер ото­тожнювалось не з Гітлером, а з Радянським Союзом». Гіо суті, декларація Черчілля проголошувала кінець антифашистської коаліції і започатковувала нову схему міжнародних відносин, в якій СРСР перетворювався на супротивника Заходу.

13 березня того ж року Сталін в інтерв’ю в газеті «Правда» розцінив виступ У. Черчілля як «небезпечний крок» і фактич­но звинуватив останнього, а разом з ним і Сполучені Штати Америки, у підпалюванні війни. Відтепер перед радянським керівництвом постали принципово інші важливі завдання: створення ядерної зброї та стратегічне розширення сфери зо­внішньополітичного впливу СРСР.

Будуючи свою зовнішньополітичну лінію, Москва виходи­ла з концепції створення сфер чи зон свого впливу. У сферу особливих інтересів Радянського Союзу насамперед входила Східна Європа. Геополітичне положення країн цього регіону, роль Радянської держави у розгромі фашизму і, зрештою, при­сутність на даних територіях Радянської армії забезпечили ви­знання західними партнерами по коаліції пріоритету СРСР у цій частині Європейського континенту’.

Східноєвропейський регіон розглядався радянським керів­ництвом у першу чергу⁷ як пояс безпеки держави щодо західно­го і балканського периметрів кордонів СРСР. Причому; як свід­чать документи. у Кремлі ототожнювали сферу власної безпеки зі сферою інтересів Радянської держави. У 1946 р. відомий ра­дянський дипломат М. Литвинов пояснював це як повернення до раніше популярної геополітичної концепції, побудованої на ідеї розширення території - чим вона (територія. - Авт.) біль­ша, тим виша, відповідно, і безпека самої держави.

Після закінчення війни авторитет Радянського Союзу на міжнародній арені значно зріс, що, безсумнівно, посилило ліві сили у багатьох країнах Заходу проте дипломатична ініціати­ва залишалася за Сполученими Штатами Америки. Підтримка їх позиції більшістю держав світу поєднувалася з виключним становищем США як володаря монополії на ядерну зброю.

Іншим надзвичайно складним питанням була «німецька проблема». Кожен із колишніх союзників намагався забезпе­чити собі у Німеччині політичну підтримку. Радянський Союз, орієнтуючись на широкі народні маси, допоміг здійсненню у своїй зоні окупації Німеччини аграрної реформи, проведенню конфіскації великих підприємств, іцо належали нацистам, та виборам до місцевих органів влади. Американці та англійці, діючи в традиційний спосіб, покладалися на представників німецького капіталу, підтримку яким вони забезпечили на те­риторії свого врядування.

За попередніми домовленостями Німеччину було поділено на чотири зони окупації: радянську, американську, англійську та французьку. Берлін отримав особливий статус - його було розділено на чотири сектори на чолі з комендантами, які під­порядковувалися Контрольній раді союзників. Наприкінці 1946 р. США та Велика Британія об'єднали свої сектори оку­пації Німеччини в єдину зону - Бізонію, а у 1948 р., після при­єднання до неї французької зони, виникла Тризонія.

Однак мирне врегулювання німецького питання відразу наштовхнулося на серйозні труднощі. 12 березня 1947 р. ад­міністрація США проголосила «доктрину Трумена», що мала виразно антирадянський характер і зобов’язувала Сполучені Штати Америки боротися з будь-яким революційним рухом, будь-якою спробою соціалістичного переоблаштування світу та геополітичними претензіями СРСР. Фактично, даним кро­ком Білий дім не залишав Москві жодної можливості для ма­невру й остаточно вводив світ у смугу нового протистояння. Воно завершилося остаточним розколом Німеччини та ство­ренням двох сепаратних німецьких держав.

Атмосфера навколо «Берлінської кризи» обумовила й при­скорила створення альянсу західних держав на чолі з США. Його підсумком стало укладання 4 квітня 1949 р. військово- політичного союзу (Північноатлантичного пакт}) між США, Канадою та десятьма західноєвропейськими країнами.

«Сталінська» модель Радянської держави у своїх різних модифікаціях поширилася далеко за межами СРСР. На по­чатку 1950-х рр. у країнах Східної Європи - Польщі. Чехо- словаччині, Угорщині, Румунії, Болгарії, Албанії та Югосла­вії після короткочасного, політично варіативного перехідного етапу «народної демократії», з притаманною йому гострою політичною боротьбою, почали втілюватися принципи орга­нізації суспільства за радянським зразком. 1949-1953 роки стали часом інтенсивної «сталінізації» регіону. Зокрема, у січні 1949 р. була створена Рада Економічної Взаємодопомо­ги (РЕВ), до якої разом з СРСР увійшли ще п’ять європей­ських країн - Болгарія, Польща, Чехословаччина, Угорщина та Румунія. Пізніше до них приєдналися Албанія, В’єтнам, НДР, Куба та Монголія.

Проте взаємини Радянського Союзу з країнами «народної демократії» (пізніше соціалістичного табору) в перші після­воєнні роки складалися також не завжди просто. Несподівано у 1948 р. виник серйозний конфлікт між Радянським Союзом та Югославією. Парадоксальною ситуація виглядала тому, шо югославське керівництво, на відміну від більшості своїх східно­європейських сусідів, незалежно від СРСР, обрало комуністич­ну модель розвитку. Це, в свою чергу, дозволяло югославським комуністичним лідерам поводитись достатньо самостійно, що викликало роздратування у Москві. Без погодження з Кремлем югославські дивізії були введені на територію Албанії, підго­товлено договір про союз з Болгарією, з югославського уряду було виключено двох прорадянськи налаштованих міністрів.

Для Сталіна подібні вчинки були неприпустимими, і неза­баром всі домовленості про взаємодопомогу та співпрацю між двома країнами було розірвано. Під тиском СРСР контакти з Югославією припинили Польща, Угорщина, Болгарія, Руму­нія та Чехословаччина.

Наприкінці 1940-х років змінилася політична ситуація і в Азії. В Китаї влітку 1949 р. громадянська війна між прихиль­никами Чан Кайші та Мао Цзедуна закінчилася перемогою останнього. 1 жовтня у Пекіні було проголошено про наро­дження Китайської Народної Республіки, що відразу ж при­єдналася до антиімперіалістичного табору на чолі з СРСР. Підписання 14 лютого 1950 р. договору між двома країнами, за умовами якого СРСР та Китай зобов’язувалися надавати взаємодопомогу, у тому числі і військову, зміцнило позиції СРСР в Азії. Незабаром почалося налагодження і економічних зв’язків між двома державами. Стратегічним орієнтиром роз­витку нового Китаю стала радянська модель, котра, як споді­валися лідери КНР₃ вельми переконливо довела свою ефектив­ність. СРСР надав новому стратегічному партнерові кредиту роз­мірі 300 млн доларів, а також зобов’язався повернути залізничні дороги у Маньчжурії і бази в Порт-Аріурі та м. Дальньому.

Новий союз занепокоїв як Вашингтон, так і Лондон, викли­кавши їх протидію на дипломатичному рівні. Після відхилен­ня ними вимоги СРСР щодо визнання прав Китаю в Органі­зації Об’єднаних Націй радянські представники бойкотувати Раду Безпеки ООН. Цей демарш дорого кошту'вав Радянсько­му Союзу, дозволивши американцям на момент виникнення корейського конфлікту діяти від імені світової спільноти.

Корейська війна 1950-1953 рр. стала першим локальним конфліктом у «холодній війні». На території Кореї ще з 1945 р. знаходилися і радянські, і американські війська, які перебу­вали на північ та південь від тридцять восьмої паралелі, що поділяла півострів на дві частини. Після утворення у 1948 р. двох корейських держав та виводу з їх території окупаційних військ лідер Корейської Народно-Демократичної Республіки Кім Ір Сен розпочав підготовку прокомуністичного повстання у Південній Кореї. Вдалий наступ північнокорейських військ, які підтримали повстанців, призвів до швидкого захоплення Сеулу, однак ситуація за короткий час змінилася.

У війну під прапором ООН вступили держави, які входили до НАТО. Провідну роль при цьому відігравали США, війська яких розгорнули бойові дії на території КНДР. Американці захопили столицю Північної Кореї Пхеньян. Виникла загро­за кордонам СРСР та Китаю. Контрнаступ корейсько-китай­ських військ на початку і 951 р. відкинув американців до З 8-ї паралелі. Почалась маневрова війна з атаками та контратака­ми з обох сторін.

Радянські льотчики та зенітники прикривали наземні вій­ська, стратегічні об'єкти, міста Китаю та Кореї від нальотів американської авіації. З листопада 1950 до липня 1953 р. безпосередню участь у боях брав радянський 64-й винищу­вальний авіаційний корпус, чисельність якого у 1953 році досягла майже 26 тис. чоловік. У ході війни СРСР втратив 335 літаків та 120 льотчиків, хоча загальні втрати радян­ських бійців у Кореї склали більше ніж 300 чоловік. У ре­зультаті бойових дій радянські льотчики та зенітники збили 1309 літаків ворога.

Ще у 1951 р. розпочалися переговори про припинення бо­йових дій у Кореї, проте вони успішно закінчилися лише піс­ля смерті Сталіна. 27 липня 1953 р. було підписано угоду про припинення вогню. Закінчення війни не вирішило корейсько­го питання. Після цього змагання двох політико-ідеологічних систем перейшло з нову фазу, нєвід’ємкіїм атрибутом якої стало нарощування гонки озброєнь.

Так завершився початковий етап «холодної війни», а ра­зом з ним і «епоха Сталіна» у зовнішній політиці СРСР. Роз­ширивши кордони своєї «імперії», зміцнивши її міжнародне становище, «вождь усіх народів» обрав на міжнародній арені шлях протистояння військово-економічній могутності Заходу, що коштувало громадянам СРСР у майбутньому неймовірно­го напруження і величезних витрат їх сил та енергії.

ДОКУМЕНТИ ТА ШїіРІАПИ

ДОКУМЕНТ 1

ІЗ ПОВІДОМЛЕННЯ НАДЗВИЧАЙНОЇ ДЕРЖАВНОЇ КОМІСІЇ ПРО МАТЕРІАЛЬНІ ЗБИТКИ, ЗАВДАНІ НІМЕЦЬКО-ФАШИСТСЬКИМИ ЗАГАРБНИКАМИ ДЕРЖАВНИМ ПІДПРИЄМСТВАМ І УСТАНОВАМ, КОЛГОСПАМ, ГРОМАДСЬКИМ ОРГАНІЗАЦІЯМ ТА ГРОМАДЯНАМ СРСР

вересня 1945 р.

...На території Радянського Союзу, яка зазнала окупації, про­живало до війни 88 мільйонів чоловік, валовий випуск промис­лової продукції складав 46 мільярдів карбованців (в незмінних державних цінах 1926-1927 рр.), було 109 мільйонів голів ху­доби, в тому числі 31 мільйон голів великої рогатої худоби і 12 мільйонів коней, 71 мільйон гектарів посівів сільськогосподар­ських культур, 122 тисячі кілометрів залізничної колії.

Німецько-фашистські загарбники повністю чи частково зруй­нували і спалили 1710 міст і більше 70 сіл і селищ, спалили і зруйнували понад 6 мільйонів будівель та позбавили даху над головою близько 25 мільйонів чоловік. Серед зруйнованих і най­більш постраждалих міст - найбільші промислові і культурні центри: Сталінград, Севастополь, Ленінград, Київ, Мінськ, Оде­са, Смоленськ, Новгород, Псков, Орел, Харків, Воронеж, Ростов- на-Дону та багато інших.

Німецько-фашистські загарбники зруйнували 31 850 про­мислових підприємств, на яких працювало близько 4 мільйонів робітників; знищили або вивезли 239 тисяч електродвигунів, 175 тисяч металоріжучих верстатів.

Зруйнували 65 тисяч кілометрів залізничної колії, 4100 заліз­ничних станцій, 36 тисяч поштово-телеграфних установ, теле­фонних станцій та інших підприємств зв’язку.

Знищили або розгромили 40 тисяч лікарень та інших ліку­вальних установ, 84 тисячі шкіл, технікумів, вищих навчальних закладів, науково-дослідних інститутів, 43 тисячі бібліотек гро­мадського користування.

Розорили і пограбували 98 тисяч колгоспів, 1876 радгоспів і 2890 машинно-тракторних станцій; зарізали, відібрали або від­правили до Німеччини 7 мільйонів коней, 17 мільйонів голів великої рогатої худоби, 20 мільйонів голів свиней, 27 мільйонів овець і кіз, 110 мільйонів голів домашньої птиці.

Злочинні дії німецьких військових і цивільних властей без­заперечно доведені і описані в тих мільйонах актів про збитки, завдані німецько-фашистськими загарбниками громадянам, кол­госпам, громадським організаціям і установам, які до цього часу вже надійшли до Надзвичайної Державної Комісії...

На основі цих актів Надзвичайна Державна Комісія визна­чила збитки, завдані народному господарству СРСР і окремим сільським і міським жителям, у сумі 679 мільярдів карбованців у державних цінах 1941 року...

До суми збитків не увійшли такі втрати, як зниження народ­ного прибутку від припинення або скорочення роботи державних підприємств, колгоспів і громадян, вартість конфіскованого ні­мецькими окупаційними військами продовольства і постачання, військові видатки СРСР, а також втрати від уповільнення темпів загального господарського розвитку країни в результаті дій воро­га впродовж 1941 1945 років...

ДОКУМЕНТ 2

ЗАПИСКА Б. О. ДВІНСЬКОІ О Й. В. СТАЛІНУ ПРО СКОРОЧЕННЯ ВИТРАТ ХЛІБА