1 Червня 1919 р.

Радянські соціалістичні республіки, створені трудящими маса­ми на території Росії, України, Латвії, Литви і Білорусії, неоднора­зово і на весь голос заявляли про свою готовність вступити у мирні переговори з метою припинити війну. Охоплені божевільною наді­єю підкорити собі увесь світ, сили міжнародного імперіалізму, які прагнуть до нічим не обмеженої експлуатації багатств цих країн і які згуртувалися проти світового руху трудящих, пройшли мимо мирних пропозицій трудящих мас Росії, України, Латвії, Литви і Білорусії та напружують нині усі свої сили для придушення Ра­дянської влади повсюди, де вона створена масовим революційним рухом робітників і селян. Мобілізувавши проти Ра;іянської влади усі сили монархічної і капіталістичної контрреволюції, світовий капітал прагне спільним наступом на усіх фронтах заду шити владу робітників і селян. Відсіч цій спробі знову увергнути в рабство де­сятки мільйонів російських, українських, латиських, литовських, білоруських та кримських робітників і селян вимагає в ід них як­найтіснішого об’єднання бойових сил, централізації і керівництва у важкій боротьбі на життя і на смерть. Військовий союз усіх зга­даних радянських соціалістичних республік повинен буш першою відповіддю на наступ спільних ворогів. Тому, стоячи цілком на грунті визнання незалежності, свободи і самовизначення трудящих мас України, Латвії, Литви, Білорусії і Криму і виходячи як з резо­люції Українського центрального виконавчого комітету, прийнятої на засіданні 18 травня 1919 р., так і пропозиції радянських урядів Латвії, Литви і Білорусії, всеросійський центральний виконавчий комітет Рад визнає необхідним провести тісне об’єднання:

1) військової організації і військового командування, 2) рад народного господарства, 3) залізничного управління і господар­ства, 4) фінансів і 5) комісаріатів праці радянських соціалістич­них республік Росії, України, Латвії, Литви, Білорусії та Криму з тим, щоб керівництво зазначеними галузями народного життя було зосереджене в руках єдиних колегій.

Об’єднання повинно бути проведене шляхом угоди з Цен­тральними виконавчими комітетами і Радами народних комісарів зазначених радянських республік.

Для здійснення вказаних кроків Всеросійський Центральний Виконавчий Комітет обирає комісію, якій доручається негайно вступити в переговори з представниками відповідних Централь­них виконавчих комітетів і спільно з ними виробити конкретні форми об’єднання, а надалі до моменту вироблення остаточного об’єднання створити форми діяльності.

Голова Всеросійського Центрального Виконавчого Комітету М. Калінін Секретарі. Єнукідзе

ДОКУМЕНТ 4

ІЗ НОТИ ВЕРХОВНОЇ РАДИ АНТАНТИ АДМІРАЛУ О. В. КОЛЧАКУ ГГРО УМОВИ, НА ОСНОВІ ЯКИХ СОЮЗНИКИ БУДУТЬ НАДАВАТИ ДОПОМОГУ АНТИБІЛЬШОВИЦЬКИМ СИЛАМ

26 Травня 1919 р.

Нині держави союзної коаліції бажають формально заявити, що метою їх політики є відновлення миру всередині Росії шля­хом надання можливості російському народу добитися контролю над своїми власними справами за допомогою вільно обраних Установчих зборів, відновити мир шляхом досягнення угоди в суперечках, що стосуються кордонів Російської держави і вияс­нити ставлення її до своїх сусідів, використавши для цього мир­ний арбітраж Ліги націй.

На основі свого досвіду останніх дванадцяти місяців, вони прийшли до переконання, що досягнути зазначеної вище мети неможливо, якщо вони будуть мати справу з радянським урядом Москви. З огляду на це вони готові надати допомогу уряду адміра­ла Колчака і його союзникам зброєю, військовим спорядженням та продовольством для того, щоб дати цьому уряду можливість стати урядом усієї Росії за умови, що він гарантує їм упевненість у тому, що політика уряду адмірала Колчака буде переслідувати ту ж мету, яку переслідують держави союзної коаліції.

З цією метою вони просять адмірала Колчака і його союзни­ків відповісти, чи згодні вони на наступні умови держав союзної коаліції, на яких вони могли б одержувати подальшу допомогу з боку держав.

По-перше, уряд адмірала Колчака повинен гарантувати, щоб як тільки війська Колчака займуть Москву, були скликані Уста­новчі збори, обрані на основі загального, таємного і демократич­ного виборчого права, як верховний законодавчий орган в Росії, перед яким має бути відповідальним російський уряд. Якщо ж. до того часу порядок у країні не буде ще остаточно відновлений, то уряд Колчака повинен скликати Установчі збори, обрані у 19)7 році, і залишити їх при владі аж до того дня, коли з’явиться можли­вість організувати нові вибори.

По-друге, щоб на всьому тому просторі, який знаходиться

зараз під його контролем, уряд Колчака дозволив вільні вибори в усі вільно і законно організовані збори, як міські самоуправ­ління, земства тощо.

По-третє, що уряд Колчака не підтримає ніякої спроби до від­новлення спеціальних привілеїв тих чи інших класів або станів в Росії. Держави союзної коаліції з задоволенням ознайомилися

з урочистою декларацією, зробленою адміралом Колчаком і його союзниками, яка заявляє, що вони не мають наміру відновити попередню земельну систему.

По-четверте, повинна бути визнана незалежність Фінляндії і Польщі і, у випадку якщо б якісь питання, що стосуються кордо­нів чи інших будь-яких відносин між Росією і цими країнами, не зможуть бути вирішені шляхом взаємного договору, уряд Росії погодиться звернутися до арбітражу Ліги націй.

По-п яте, у тому випадку, якщо відносини між Естонією, Лат­вією. Литвою, кавказькими і закаспійськими територіями і Росі­єю не будуть швидко налагоджені шляхом взаємних угод, це пи­тання буде також вирішене за допомогою Ліги націй, а до тих пір уряд Росії зобов’язується визнати автономію усіх цих територій і підтвердити ті відносини, які можуть існувати між їх урядами, що існують сіє Гасіо, і урядами держав союзної коаліції.

По-шосте, уряд адмірала Колчака повинен визнати за мир­ною конференцією право визначити майбутнє румунської части­ни Бессарабії...

Насамкінець російський уряд повинен підтвердити деклара­цію. зроблену Колчаком 27 листопада 1918 р., яка стосується ро­сійського національного боргу...

ДОКУМЕНТ 5

ІЗ РЕЗОЛЮЩЇ IX ВСЕРОСІЙСЬКОЇ РАДИ ПАРТІЇ СОЦІ АЛІСТІВ-РЕВОЛ ЮЦЇ ОНЕРІВ

Червень 1919 р.

Підводячи підсумки дворічному досвіду більшовицької полі­тики, IX Рада партії констату є:

що підміна робітничого соціалізму диктаторським аракче­євським «комунізмом», витравлюючи із соціалізму саму душу⁷ його - свободу, могла привести й привела до казармово-бюрокра­тичного спотворення і самої жорстокої компрометації високого духу наукового соціалістичного вчення;

що метод заборон, яким більшовицька влада намагається загнати усе життя в русло комунізму, знищуючи велику промис­ловість та здорову індустріальну діяльність, веде до відродження найпримітивніших форм дрібної торговельної спекулятивної ді­яльності і, не знищуючи капіталістичних основ життя, відроджує лише найархаїчніші форми за рахунок вищих і досконаліших;

що на грунті відродження дрібної торгової спекуляції йде за­раження широких мас населення гендлярським і баришницьким духом і відбувається знову процес «первісного нагромадження», який лише змінює особовий склад заможних, у розумінні вису­вання елементів найбільш хижацьких, грубих і некультурних;

що у відповідності до цього здійснюється загрозливий про­цес культури о-господарського спрощення й регресу всієї країни, який таїть небезпеку падіння її в найжалюгіднішу убогість, без­культур’я й історичну безпорадність;

що останнім словом більшовицької політики є оплата її організаційних бездарних дослідів, які дорого коштують країні, трудовому селянству - цьому єдиному здоровому економічному елементові, який уцілів поки що від оргії більшовицької розрухи і навіть зміцнив свої господарські позиції шляхом розширення свого землекористування;

що побори, контрибуції, надзвичайні податки і т. гі. спроби прямої експлуатації селянського достатку, які гостро відчува­ються населенням і тому небезпечні ускладненнями, доповню­ються системою безприкладного випуску паперових грошей, яка швидко зводить нанівець у галузі оплати усі прибутки се­лянства від продуктів сільського господарства, що вивозяться ним на ринок;

що це наводнення країни паперовими грішми робить рі­шуче неможливим будь-яке раціональне господарювання, вири­ваючи з-під його ніг ґрунт всіляких розрахунків, щодо збитків і прибутків, роблячи хитким і ненадійним саму основу обміну - грошовий обіг;

що все це завершується безвихідною і безкінечною війною, яка добиває країну, висмоктує з неї останні життєві соки, загро­жує їй повним обезкровленням і хирінням;

що, нарешті, стан господарської, культурної і політичної анархії, як природній результат цієї політики, загрожує швидко підготувати в Росії всі дані для того, щоб обернути її на безпосе­редній об'єкт іноземної колоніальної політики, нездатний влас­ними силами піднятися з сучасного господарського падіння.

Все це доводить справедливість того прогнозу, який змусив партію соціалістів-революціонерів різко негативно поставитися до більшовицького плану’ соціального перетворення, протиста­вивши йому рух до соціалізму у формах демократії. Цей план бере вихідним пунктом правильно проведену земельну реформу

ч системою заходів, що піднімають на вищий ступінь продуктив­ності трудового землеробського господарства, і лише на нього, як на природний фундамент, опиратимугься всі наступні госпо­дарчі надбудови.

Тому не може бути ніякого компромісу між політичним ви­разом демократії - системою повного і послідовного народо­владдя і більшовицьким режимом псевдо-класової диктатури, яка неминуче вироджується, перетворюючись на диктатуру партійну...

ДОКУМЕНТ 6

ІЗ КНИГИ М. ГОРЬКОГО «НЕСВОЄЧАСНІ ДУМКИ»

травня 1918 р.

Я знаю, що нині на Русі вже чимало людей, які жагуче вири­ваються із полону брудної і образливої дійсності «під культуру» до справжньої свободи, до світла.

Але мені здається, що подібні люди, які болісно тужать за кра­щим життям, уявляють собі не зовсім ясно, недостатньо широко зміст поняття «культура», «культурність».

З їхньої уваги якимось чином випадає гуманітарний, гли­боко ідеалістичний зміст цих понять; про іцо, власне, думають вони, які форми почуття і думок уявляють собі, мріючи про нову культуру?

Ось - навколо нас ми бачимо чимало так званих «культур­них людей», це люди дуже грамотні політично, дуже насичені різними знаннями, але їх життєвий досвід, їх знання не зава­жають їм бути антисемітами, антидемократами і навіть щири­ми захисниками державного ладу, заснованого на пригніченні народних мас, на пригніченні свободи особистості. Ці люди персонально порядні і навіть, інколи, дуже чуйні у приватних стосунках, у боротьбі за торжество своїх ідей, в громадській діяльності не гребують удаватися до прийомів нечесних, до брехні і наклепів на ворога, до підленьких єзуїтських хитро­щів, навіть до жорстокості - захисту смертної кари, до ви­правдання розстрілів і т. п. І все це не заважає їм уважати себе «культурними» людьми...

Справжня сутність і сенс культури - в органічній огиді до всього, що брудне, підле, брехливе, грубе, що принижує людину і примушує її страждати. Необхідно навчитися ненавидіти страж­дання, лише тоді ми знищимо його. Необхідно навчитися хоча б трішки любити людину, таку, якою вона є, і треба пристрасно любити людину, якою вона буде.

Зараз людина замоталася, замучилася, на тисячу шматків роз­ривається її серце від туги, злості, розчарувань, відчаю; замучи­лася людина і сама собі нікчемна, неприємна, огидна. Деякі, при­ховуючи свій біль унаслідок удаваного сорому, все ще форсять, кричать, бешкетують, прикидаючись сильними людьми, але вони глибоко нещасні, смертельно втомилися.

Що ж вилікує нас, що відродить наші сили, що може зсереди­ни обновити нас?

Лише віра в самих себе і ніщо інше. Нам необхідно дещо зга­дати, ми надто багато забули у бійці за владу і шматок хліба.

Необхідно згадати, що соціалізм - наукова істина, що нас до нього веде вся історія розвитку людства, що він є цілковито при­родною стадією політико-економічної еволюції людського сус­пільства, треба бути впевненими у його здійсненні, впевненість заспокоїть нас. ,

Робітник не повинен забувати ідеалістичне начало соціа­лізму, - він лише тоді впевнено відчує себе і апостолом нової істини, і могутнім бійцем за торжество її, коли згадає, що со­ціалізм необхідний і рятівний не для одних лише трудящих, але що він звільняє всі класи, усе людство від іржавих лан­цюгів старої, хворої культури, яка забрехалася і вже сама себе заперечує.

Цензові класи не приймають соціалізму, не відчувають у ньо­му свободи, краси, не уявляють собі, як високо він може підняти особистість і її творчість.

А чи багато робітників розуміють це? Для більшості з них со­ціалізм - лише економічне вчення, побудоване на егоїзмі робіт­ничого класу, так само як інші суспільні вчення будуються на егоїзмі власників.

У боротьбі за класове не слід відмітати загальнолюдське праг­нення до кращого.

Справжнє відчування культури, справжнє розуміння її мож­ливе лише за органічної відрази до всього жорстокого, грубого, підлого як у самому собі, так і поза собою...

ЗАПИТАННЯ ДО РОЗДІЛ»

Визначте основні події громадянської війни кінця 1917 - початку 1918 рр.

Вкажіть головні причини появи «демократичної контрре­волюції».

Назвіть цілі інтервенції іноземних держав проти Радянської республіки.

Якими, на вашу думку, були причини «воєнного комуніз­му»?

Визначте основні риси «воєнного комунізму».

В чому полягали причини перемог Червоної армії на фрон­тах у 1919-1920 рр.?

Які позиції у роки громадянської війни займало селянство? Як це впливало на перебіг війни?

Які завдання ставив перед собою Комінтерн?

Визначте основні риси культурного життя Росії у роки гро­мадянської війни.

У чому, на вашу думку, полягала слабкість антибільшо­вицьких сил?

ТІСТОВІ ЗАВДАННЯ

Назвіть відомих генералів російської армії, які стояли біля витоків білого руху в добу громадянської війни.

1. О. Брусилов. 2. Л. Корнілов. 3. М. Духонін.

4. А. Денікін. 5. О. Колчак.

Вкажіть, коли закінчився етап громадянської війни, який дістав назву «ешелонна війна»?

1. Восени 1917 р. 2. Навесні 1918 р. 3. Влітку 1918 р. 4. На по­чатку зими 1919 р. 5. Наприкінці осені 1919 р.

Визначте, яка політична партія відігравала вирішальну роль у створенні Комуна, Уфимської директорії та Закаспій­ського Тимчасового уряду?

1. Кадетська. 2. Есерівська. 3. Меншовицька.

4. Партія народних соціалістів. 5. Партія октябристів.

Вкажіть, коли в РСФРР офіційно було запроваджено продрозкладку на селі?

1. У грудні 1917 р. 2. У травні 1918 р. 3. У січні 1919 р.

4. У березні 1920 р. 5. У березні 1921 р.

Назвіть командуючого Південним фронтом РСЧА, який завдав поразки військам генерала П. Врангеля.

1. М. Фрунзе. 2. М. Тухачевський. 3. Н. Махно.

К. Ворошилов. 5. Г. П’ятаков.

ЮІИ РАДЯНСЬКА ДЕРЖАВА У ПЕРІОД НЕЮ

^ (1921 - Кінець 1920-Х рр.)

Ж#сього кілька років Радянська держава проіснувала в # умовах нової економічної політики (непу), але у народ­ній свідомості ці роки закарбувалися у вигляді своєрідного «золотого віку», коли полиці магазинів були наповнені всіля­кими товарами, народ був взутий і одягнений, а в країні запа­нував мир, процвітали наука і мистецтво. На жаль, сталінська історіографія, перетворивши неп на короткий етап, який пе­редував «великим звершенням соціалізму» - індустріалізації та колективізації, а політичне і культурне життя того часу - на розгул ворогів та шпигунів, на тривалий час унеможливила його об’єктивне вивчення. І лише з кінця 1980-х розпочалося всебічне неупереджене дослідження досвіду цього важливого

Узагальнюючи здобутки сучасної історичної думки, важ­ливо зробити кілька зауваг, які, на наш погляд, допоможуть уникнути нових міфів, пов’язаних з розглядом суперечливої

По-перше, здійснюючи у 1921 р. перехід до нової еконо­мічної політики, РКП(б) не мала чіткого уявлення про неї, не мала концепції її практичної реалізації, а відтак не мала і так званого «ленінського плану побудови соціалізму», оскільки лідер більшовиків лише під загрозою втрати влади усвідомив необхідність зміни економічного курсу і запропонував зроби­ти це на основі економічних поступок селянству з тим, щоб шляхом угоди з ним зміцнити соціальну основу радянської

По-друге, внаслідок багатьох причин (продовження гро­мадянської війни на окраїнах Росії, нерівномірність проявів соціально-економічної і політичної кризи початку 1920-х рр., голод 1921-1923 рр.) запровадження непу відбулося не синх­ронно, тобто не водночас у різних регіонах Радянської Росії і окремих національних радянських республіках.

По-третє, здійснення нової економічної політики не при­вело до створення її цілісної, закінченої моделі, яка охопила б усю складність та багатогранність соціально-економічних відносин, що віддзеркалювали рух до соціалізму, наслідком чого стало поступове розходження інтересів робітництва та селянства, задля збереження політичного союзу між якими правляча партія пішла на згортання непу.

По-четверте, «воєнно-комуністична» система управління всіма сферами життя Радянської країни, яка склалася напри­кінці громадянської війни і яка, з метою самозбереження, «започаткувала» неп, визначила його межі та методи вико­ристання, не «дозволила» щонайменшої лібералізації полі­тичного життя суспільства, завжди висуваючи на передній план інтереси правлячої більшовицької партії, намагаючись вирішити економічні проблеми політичними засобами та по­ступово вводячи такі методи господарювання, які, зрештою, звели нанівець використання ринкових відносин та заклали основи нового «воєнно-комуністичного» штурму наприкінці

х рр.

Всеосяжна криза нвоєнио-комдаісїичної системи»

У міру того, як завершувалися основні битви на фронтах громадянської війни, переможців все більше й більше ціка­вило питання: що робити далі? Як відродити зруйновану вій­нами і революціями країну, побудувавши соціалізм - мету, заради якої було пролито стільки крові? Більшовицькій пар­тії треба було в мирних умовах знайти засоби ефективного управління країною, підтвердивши тим самим життєздат­ність своїх головних теоретичних положень щодо можли­вості побудови нового справедливого суспільного ладу, ще невідомого в історії.

Варто відзначити, що після закінчення громадянської ві­йни на території колишньої Російської імперії виникло 13 дер­жав, п'ять із яких були справді самостійними (Прибалтійські республіки, Польща та Фінляндія), а в усіх інших, зокрема в Україні, утвердилася радянська форма державності. Офіційні інститути радянських республік були зовнішньо самостійни­ми, але насправді контролювалися централізованою політич­ною організацією, яка мала монополію на владу - РКП(б). Самим своїм існуванням партія більшовиків перетворювала конгломерат радянських республік на єдину країну

Спільною рисою всіх радянських республік наприкін­ці 1920- на початку 1921 р. було катастрофічне економічне становище. За роки Першої світової і громадянської воєн у сукупності вони втратили понад чверть свого національного багатства, що склало 39 млрд золотих карбованців; промис­лове виробництво скоротилося у 5 разів. Наприкінці 1920 р. продукція металообробних підприємств складала лише 7 % в^д рівня 1913 р.. а виробництво чавуну - трохи більше 2 %. Унаслідок відсутності палива і сировини більшість підпри­ємств припинили роботу; залізниці виконували не більше 12 % обсягу перевезень 1913 р. Практично не працювали пошта і телеграф. Особливо важкими були людські втрати. Впродовж 1917-1920 рр. вони, за різними оцінками, склали від 10 до 15 млн чоловік. Особливо важких втрат зазнало чоловіче на­селення - чисельність чоловіків зменшилася на третину По­над 4 млн чоловік стали інвалідами.

До початку' 1921 р. все населення Радянської країни скла­дало 134,2 млн чоловік: із них на частку сільського припадало 85 %, міського - 15 %. Чисельність робітничого класу - про­відної сили радянського суспільства - складала приблизно 1,4 млн чоловік. Проте взятий на себе обов’язок забезпечувати продовольством працівників націоналізованого господарства держава виконувала вкрай незадовільно. Робітничий пайок скоротився до чверті фунта хліба (100 г), і до того ж його ви­давали не кожний день. Голодуючі робітники вдавалися до так званих «італійських страйків», тобто уповільнювали темп праці, перебуваючи на робочому місці. Багато робітників про­мислових центрів, рятуючись від голоду, перебиралися на село. Зокрема, населення Москви скоротилося майже вдвічі, а Петрограда - на дві третини. Чисельність робітників в інших промислових центрах зменшилася у 6-7 разів. Все більшого розмаху набувало таке явище, як трудове дезертирство.

Після закінчення війни відпала необхідність у величезній армії. Масова демобілізація загострила труднощі у країні, частина червоноармійців поповнювала загони селянських по­встанців, які зі зброєю в руках боролися проти політики про- дрозкладки, інша частина - знаходила відраду у криміналь­ному бандитизмі. «Саме демобілізація, - зазначав В. Ленін у березні 1921 р., - кінець громадянської війни означає немож­ливість зосередити всі свої завдання на мирному будівництві, тому що демобілізація породжує продовження війни тільки у новій формі. Коли десятки і сотні тисяч демобілізованих не можуть застосувати свою працю, повертаються збіднілі і розорені, звиклі займатися війною і ледь не дивляться на неї як на єдине ремесло, - ми виявляємося втягнутими у нову форму війни, новий вид її, які можна об’єднати словом: бан­дитизм».

З іншого боку, руїна в народному господарстві негатив­но позначилася і на самій Червоній армії - найбільш приві­лейованій за постачанням (крім партійно-державного апара­ту) державній структурі. Про це свідчить хоча б телеграма головнокомандуючого збройними силами України і Криму М. Фрунзе від 13 лютого 1921 р., надіслана голові Реввійськ- ради РСФРР Л. Троцькому та ЦК РКП(б), в якій говорилося: «З армій та округів надходить ряд донесень, що малюють вкрай важку картину становища частин. У цілому ряді пунктів спо­стерігається буквально голодування. Всюди скаржаться на відсутність обмундирування та взуття. Відзначають посилен­ня епідемії тифу. Вказують на зростаюче озлоблення частин і різке погіршення на грунті голодування настроїв найкращих полків. Рев ради заявляють, що в разі затягування цього стану слід чекати серйозних хвилювань».

У катастрофічному стані перебувало, зосереджене в руках держави, управління усіма галузями народного господарства радянських республік. Йому притаманні були хабарництво, невиправдане збільшення кількості управлінського персона­лу, зростання бюрократизму, свавілля та надзвичайно низька якість прийнятих рішень тощо. Серед радянського чиновни­цтва помітно переважали люди, які не мали щонайменшого досвіду реальної господарської діяльності. Саме таких управ­лінців М. Суханов називав «дилетантами в усіх своїх спеці­альностях». Ще гірше було те, іцо поруч з безкорисними при­хильниками більшовицьких ідей в органах влади опинилося чимало звичайних кар’єристів і навіть кримінальних злочин­ців. Відлучення від влади представників опозиційних небіль- шовицьких партій сприяло безконтрольному розпорядженню владою керівників, переконаних, що, як писав історик М. По- кровський, «тс, що дало такі блискучі результати стосовно колчаківщини і денікінщини, допоможе справитися з усіма за­лишками старого у будь-якій іншій сфері», тобто «справа піде так само швидко і в господарському будівництві, варто лише задіяти воєнні прийоми».

Здавалося б, закінчення громадянської війни вимагало від Радянського уряду рішучого посилення заходів щодо зміц­нення; законності, оскільки навіть виправдані раніше форми насильства ставали тепер неприпустимими і небезпечними. Однак це було нелегко зробити, бо чимало радянських і пар­тійних діячів щиро вважали, що запровадження законності рівноцінно «роззброєнню революції». Відтак руйнування ко­лишніх моральних цінностей, зростання аморальності вело до розгулу в країні беззаконня. Зловживання владою нових чиновників, їх привілеї у житлі, постачанні викликали різке незадоволення більшості населення.

Ще більше невдоволення, передусім селянства, викликало продовження продрозкладки. Щорічне збільшення її розмірів призводило до скорочення посівних площ, зниженню врожай- пості, зменшенню реального надходженні! хліба державі. Вже у

р. стало зрозуміло, що сільське господарство вразила гли­бока криза. І вже тоді почали лунати «прагматичні» пропозиції про відміну гтродрозкладки і перехід до продподатку У пресі у прихованій формі розпочалася дискусія про «передумови і сти­мули» підтримки і розвитку' селянських господарств.

Було б помилкою вважати, що більшовики не намагалися подолати сільськогосподарську кризу. Впродовж літа й осені

р. проводився «тиждень селянина», у ході якого селу на­давалася кадрова допомога, вишукувалися засоби його мате­ріальної підтримки тощо. До кінця року уряд розробив про­граму, прийняту VIII Всеросійським з’їздом Рад і закріплену у його спеціальній резолюції «Про заходи зміцнення і розвитку селянського господарства». Проте головний недолік цих захо­дів і теоретичних положень, покладених у їх основу, полягав у тому, що більшовики продовжували будувати свою політику на основі примусу, продрозкладки, сфера дії якої була розши­рена аж до державного регулювання посіву зернових. В. Ленін і його соратники доводили на з’їзді, що розвиток сільського господарства можливий лише шляхом об’єднання індивідуль- них селянських господарств у колективні.

Водночас на VIII з'їзді Рад висловлювалися й інші дум­ки. Зокрема, меншовик Ф. Дан заявив після доповіді Леніна: «Продовольча політика, яка базується на насиллі, збанкрутіла, оскільки, хоча вона й викачала триста мільйонів пудів, але це куплено повсюдним скороченням посівних площ, яке дося- гло майже чверті колишніх засівів, скороченням скотарства, припиненням посіву технічних культур, глибоким занепадом сільського господарства і викачуванням із села хліба». Пред­ставник же «партії меншості соціалістів-революціонерів» В. Вольський наголосив, що «система, яка зараз проводиться і яка полягає у відбиранні надлишків і залишанні малих за­лишків, повинна бути замінена системою податків».

На межі 1920-1921 рр. загрозливі розміри економічної кризи викликали у більшості радянських республік нову хвилю селянських повстань: у Західному Сибіру, на Північному

Кавказі, в Україні, на Дону і Поволжі. Селянські повстання, які були останньою спробою опору більшовицькій владі і які остання розглядала як політичний або куркульський бандитизм, за своїм характером були не стільки антирадянські, скільки антибільшовицькі. В їх основі лежало незадоволення ставленням правлячої партії до селянства і важкими наслідками політики «воєнного комунізму». А щонайперше селяни про­тестували проти примусового вилучення продовольства (продрозкладки) і пов’язаної з ним заборони торгівлі.

Найбільш масовим селянським виступом, який спалахнув ще влітку 1920 р., було повстання селян Тамбовської і кількох сусідніх з нею губерній. Його очолив О. Антонов, який з 1906 року належав до есерівської партії, поділяючи і під­тримуючи її основні програмні положення. Повстанці вису­нули низку демократичних економічних і політичних вимог, у тому числі скликання Установчих зборів, дозвіл на участь російського й іноземного капіталу у відбудові господарства, проведення часткової денаціоналізації, розвиток кооперації тощо. Повстанська армія, чисельність якої сягнула 50 тис. чоловік, змогла захопити кілька повітів, на території яких була створена своєрідна «селянська республіка». Повсталі селяни стратили близько 2 тис. партійних і радянських працівників.

Придушення селянського виступу на Тамбовщині здійснювалося з виключною жорстокістю. Командуючому військами в губернії М. Тухачевському у квітні 1921 р. було поставлено завдання впродовж місяця повністю ліквідувати повстання. Для цього задіяли 100 тис. червоноармійців, яких підтримувала артилерія, броньовики та літаки. Бойові дії частин РСЧА проти повстанців супроводжувалися масовими розстрілами, знищенням селянських господарств, використанням хімічної зброї (отруйних газів «для викурю­вання бандитів із лісів»), створенням мережі концтаборів. Лише на початку літа повсталі селяни припинили опір. Антонов після поразки своєї армії деякий час переховувався в лісах, але був убитий під час арешту в червні 1922 р. Тамбовське повстання, яке тривало з літа 1920 до літа 1921 р. і яке забрало з собою близько 50 тис. життів селян і червоноармійців, яскравіше інших продемонструвало банкрутство політики «во­єнного комунізму».

Крім повстання на Тамбовіцині, наймасштабнішим антибільшовицьким селянським повстанням було повстання в Західному Сибіру, яке охопило всю Тюменську і частину Омської, Челябінської та Катеринбурзької губерній. Це по­встання також перетворилося на справжню війну селян-парти- занів з військовими з’єднаннями РСЧА. Загальна чисельність повсталих досягала 60 тис. чоловік. їм удалося проголосити Тобольську федерацію, створити Тимчасову міську раду на чолі з есером О. Коряковим. Повстанці анулювали усі ра­дянські закони, у Тобольському й інших повітах здійснили денаціоналізацію торгівлі і промисловості, повернули селянам конфісковані Радянською владою землі. О. Коряков очолив спеціальну комісію, якарозпочаларозслідування більшовицьких злочинів. Лише у червні 1921 р. ціною великих зусиль і жертв західно-сибірське повстання вдалося придушити.

Спільним для селянських повстань кінця 1920 - початку 1921 р. було те, що гасло свободи ринку, яке у роки грома­дянської війни висувала заможна частина села, тепер об'єд­нувало все селянство. Водночас насильство і свавілля, що прикривалися революційною фразою, докорінно змінили ставлення населеня в усіх радянських республіках до біль­шовицької партії, обумовили появу спільного для усіх не- задоволених гасла - «Ради без комуністів».

Навесні 1921 р. вибухонебезпечною стає ситуація і в міс­тах. Голод, який охопив країну, став безпосередньою причи­ною масових страйків у багатьох промислових центрах Росії, зокрема у Петрограді, де було оголошено про закриття з 1 бе­резня 93 підприємств, Москві, Тулі. 25 лютого у Петрограді було оголошено військовий стан і створено Комітет оборони міста, натовпи незадоволених більшовицькою політикою жи­телів розганялися червоними курсантами.

Серйозну кризу переживала і правляча партія. Ніколи ще в її лавах не було стільки різноголосся. З’явилися різні угрупо- вания, які пропонували свої шляхи подолання кризи і реаліза­ції соціалістичного ідеалу. Вирішальний бій між внутрішньо­партійними групами відбувся наприкінці 1920- на початку

р. під час так званої «дискусії про профспілки», в якій зачіпалися і більш широкі питання: про ставлення партії до громадських організацій, до безпартійної маси, про методи соціалістичного будівництва тощо.

У дискусії взяли участь прибічники Л. Троцького, які вима­гали перетворити профспілки на державні органи і передати їм функції управління виробництвом. В основі профспілко­вої роботи, на їх думку, мали б лежати методи примусу, ад­міністрування. «Робітнича опозиція» (О. Шляпников, О. Ко- лонтай та ін.) висунула гасло передачі управління народним господарством профспілкам в особі «Всеросійського з'їзду виробників». Профспілки бачилися їм як вища форма орга­нізації робітничого класу. В. Ленін і його однодумці утвори­ли «групу десяти», до якої ввійшли Й. Сталін, М. Калінін, М. Томський, Л. Камєнєв, Г. Зінов’єв та ін. Вони розглядали профспілки як школу управління, господарювання, школу ко­мунізму, як один із елементів впливу партії на маси. Існували й інші групи: група «демократичного централізму», яка ви­ступала за колективне управління виробництвом, група М. Бу- харіна, яка намагалася примирити позиції сторін, передусім В. Леніна і Л. Троцького.

П ідсумки дискусії були підведені на X з’їзді РКП(б) у 1921 р. Повну перемогу в ній одержали ленінці. Вони домоглися при­йняття з’їздом таємної резолюції «Про єдність партії», яка забо­роняла появу в ній різних груп і фракцій. З метою ліквідації різ- нодумства, зміцнення партійних лав, звільнення від шкідливих елементів, згідно з ухвалою з’їзду була проведена генеральна чистка партії, в результаті якої понад 150 тис. комуністів (при­близно четверта частина РКП(б)) позбулися партійних квитків.

Кульмінацією всеосяжної кризи «воєнно-комуністичної» моделі господарювання більшовиків стало повстання моря­ків у Кронштадті (28 лютого - 18 березня 192] р.). Початок йому поклало прийняття 28 лютого екіпажами лінкорів «Пе- тропавловськ» і «Севастополь» відозви з закликом до уряду дотримуватися прав і свобод, проголошених у жовтні 1917 р. Заклику до повалення влади Рад ця резолюція не містила, але була спрямована проти всевладдя більшовицької партії.

] березня на Якірній площі Кронштадта відбувся мітинг, в якому взяли участь близько 16 тис. чоловік. Його учасники ухвалили резолюцію з вимогами негайних перевиборів Рад як таких, які не відповідають волевиявленню робітників і селян, свободи слова і друку для трудящих, свободи зібрань, звіль­нення усіх політв’язнів, дозволу на вільне кустарне виробни­цтво власною працею. Незабаром було створено Тимчасовий революційний комітет (ТРК), який очолив старший писар лін­кора «Петропавловськ» С. Петриченко. На його бік перейшла частина більшовицької організації фортеці на чолі з Ф. Перву- шиним. Влада у місті без жодного пострілу перейшла до рук ревкому. У дні повстання близько 300 комуністів було взято під варту. Гаслами повсталих моряків стали «Влада Радам, а не партіям», «Геть контрреволюцію справа і зліва» тощо. Повста­лі розраховували на мирну «перебудову радянського ладу».

Повідомлення про події у Кронштадті викликали негатив­ну реакцію більшовицької верхівки. З березня в Петрограді і губернії було оголошено стан облоги. Комітет оборони Пе­трограда зробив кілька спроб вплинути на повстанців за до­помогою листівок, які з літаків тисячами розкидалися над Кронштадтом і його фортами. Для безпосереднього керівни­цтва придушенням повстання РНК направила до Петрограда Л. Троцького, С. Каменева, М. Тухачевського, П. Дибенка та інших більшовицьких лідерів.

Наказом голови РВРР від 5 березня 1921 р. була віднов­лена 7-а армія під командуванням М. Тухачевського. Проти 28-тисячного гарнізону Кронштадта було кинуто близько 50 тис. солдатів. Перший штурм міста 8 березня зазнав невдачі, а оскільки чимало червоноармійців відмовилися виконувати накази командування, багато з них були розстріляні. У ніч на

березня після інтенсивної артпідготовки розпочався новий штурм фортеці, і наступного дня Кронштадт був захоплений частинами РСЧА. Близько 8 тис. оборонців міста знайшли по­рятунок у сусідній Фінляндії.

Слід відзначити, що повстанці були переконані у своїй пра­воті, оскільки виступали проти «казенної комуністичної твор­чості», проти узурпації влади більшовиками. Те, що антибіль­шовицькі гасла віддзеркалювали настрої не лише селян, а й робітників, особливо налякало лідерів РКП(б). До літа 1921 р. за участь у Кронштадтському повстанні, за неповними да­ними, до розстрілу було присуджено понад 2100 чоловік, а близько 6,5 тис. отримали різні терміни ув’язнення.

Ідея організації привселюдного судового процесу над голо­вними організаторами повстання не була реалізована: голова ТРК Петриченко і начальник артилерії Кронштадта колишній генерал-майор царської армії О. Козловський перебували у Фінляндії. Більшовикам не вдалося також знайти конкретних даних про участь у кронштадтських подіях «міжнародного імперіалізму». Незважаючи на це, тривалий час існувала офі­ційна версія, яку підтримувала й радянська історіографія, що головними організаторами повстання були меншовики, есери, царські генерали та іноземні розвідувальні центри.

Масові селянські повстання весни 1921 р., доповнені кронштадтськими подіями, значно прискорили прийняття ра­дянським керівництвом рішення про кардинальну зміну еко­номічної політики.

Сутність нової економічної політики/її еволюція та підсумки

Запровадження непу найчастіше пов’язують з ухвалою X з’їзду РКГІ(б) про ліквідацію продрозкладки і заміну її продо­вольчим податком, проте рішення про відмову від реквізиційно­го принципу хлібозаготівель було прийнято у вищих ешелонах влади трохи раніше. Ленін сформулював його у письмовому вигляді ще 8 лютого 1921 р. Незабаром партійні комітети гу­берній і національних республік одержали схвалений 18 лютого Політбюро ЦК РКП(б) документ під назвою «Проект постанови ЦК про заміну розкладки натуральним податком» за підписом

Л. Камєнєва. В ньому пропонувалося завчасно, до початку посівної кампанії визначити загальну суму податку і середній відсоток обкладання ним посівних площ, з тим щоб селяни зна­ли, скільки хліба вимагатиме держава. Після сплати податку їм надавалося право використовувати залишок врожаю на власні потреби, в тому числі реалізувати хліб «у місцевому господар­ському обороті», тобто на сільських і містечкових базарах.

Цей документ став справжньою сенсацією. Відмова від реквізицій, на яких трималась вся система державного поста­чання, повертала селян обличчям до ринку, що перебував під забороною фактично з весни 1918 р. Керівництво державної партії відмовлялося від диктату на селі і відновлювало прин­цип матеріальної зацікавленості в сільськогосподарському ви­робництві. Іншими словами, воно задовольняло основну ви­мог}⁷ «бандитів» і «куркулів» про відновлення вільної торгів­лі. Владні органи на місцях добре розуміли, що з ліквідацією продрозкладки повинен змінитися весь економічний лад, який партія наполегливо запроваджувала в 1918-1920 рр.

На X з’їзді РКГІ(б), який відкрився 8 березня 1921 р., допо­відь В. Леніна про заміну розкладки продовольчим податком, в якій він наголосив на тому, що «тільки угода з селянством може врятувати соціалістичну революцію, допоки не настала революція в інших країнах», вх<е не зустріла заперечень. У ре­золюції, яку прийняли делегати партійного з'їзду, недвозначно відзначалося, що «розкладка як спосіб державних заготівель продовольства, сировини і фуражу заміняється натуральним податком». По суті, це рішення, яке й поклало початок новій економічній політиці (неп), означало капітуляцію більшови­ків перед селянством, або, як висловився на X з’їзді РКП(б) Д. Рязанов, «селянський Брест».

Декретом Раднаркому від 28 березня 1921 р. встановлювався хлібний податок у розмірі 240 млн пудів замість 423 млн пудів, що планувалося за розкладкою на 1920 р. За рахунок торгівлі й обміну передбачалося додатково одержати ще 160 млн пудів. Тим самим запланований мінімум, що його держава планувала отримати для споживання, мав досягги 400 млн пудів.

Найбідніша, малопристосована до праці частина селянства, яка була опорою більшовиків на селі, від продподатку звіль­нялася або одержувала суттєві пільги. Так, у 1923-1924 рр. його повністю або частково не сплачували 6 млн селянських господарств, приблизно четверта частина від їх загальної кількості. Пільгами користувалися й колективні господарства. Натомість найбільш працездатна, заможна частина сільського населення, «куркулі», як їх тоді називали, несла на своїх пле­чах найбільший тягар податків.

З метою якнайшвидшого відновлення сільського господар­ства селяни у 1922 р. одержали право здавати землю в оренду, використовувати найману працю, об'єднуватися в коопера­тиви. За короткий строк на селі виникли різноманітні форми кооперації: об’єднання селян для збуту продукції своїх госпо­дарств, купівлі сільськогосподарського реманенту, одержання кредитів, обробки землі тощо. Цими формами у роки непу було охоплено близько 25 % селянських господарств.

Суттєві перспективи відкривав неп і перед міськими жи­телями. Урядові постанови від 17 травня і 10 грудня 1921 р. поклали початок частковій денаціоналізації промисловості. Декретом РНК РСФРР від 24 травня того ж року була дозволе­на приватна торгівля. Повсюди почали відкриватися приватні крамниці, магазини, їдальні, кафе. Приватним особам дозво­лялося брати в оренду і відкривати дрібні підприємства (спо­чатку з кількістю робітників до 20 чрловік, а пізніше - дещо більше), започатковувати кооперативи, окремі фабрики і за­води передавалися в концесію (оренду) іноземцям. Усього у

1929 рр. Радянська Росія отримала від західних підпри­ємців близько 2670 пропозицій щодо створення концесій, од­нак далеко не всі вони були реалізовані. Зокрема, у гірничій, гірничодобувній та деревообробній галузях промисловості РСФРР і Грузії у 1926-1927 рр. працювало лише 65 концесій­них підприємств. У середині 1920-х рр. концесійні підприєм­ства давали майже 85 % марганцевої руди, понад 60 % добу­того свинцю і срібла, 30 % золота, 26 % - цинку, 19 % - міді, 22 % - виготовленого одягу і галантереї. Нерідко створюва- лис я змішані акціонерні підприємства за участі державного, кооперативного, приватного та іноземного капіталів.

Майже відразу стали виникати синдикати - організації для закупівлі сировини, планування торговельних операцій і збу­ту однорідної продукції. Діяльність синдикатів, влаштування оптових ярмарків і заснування товарних бірж формували ри­нок засобів виробництва.

Основою непу більшовики проголосили збереження «змич­ки» між селянством і пролетаріатом, за допомогою якої вдало­ся відстояти Радянську владу у роки громадянської війни. Доба нової економічної політики не була періодом безкрайньої сво­боди приватнокапіталістичного підприємництва. Уряд уважав своїм завданням збереження створеного у післяжовтневі роки державного сектору економіки - націоналізованої промисло­вості. Державна власність, беручи участь у ринкових змаган­нях, мала бути непорушною і захищеною силою законів від можливої денаціоналізації. Цьому повинно було сприяти й те, одо у загальнодержавних масштабах Ленін сподівався замість торгівлі налагодити так званий «товарообмін» між державою та її контрагентами. Проте вже наприкінці весни 1921 р. життя спростувало ці сподівання, і лідеру партії довелося змирити­ся з існуванням торгівлі, а тому він підкреслював важливість для більшовиків оволодіти цією «командною висотою» еко­номіки. В його промові на Всеросійській продовольчій нара­ді 16 червня 1921 р. пролунав заклик відновити правильний грошовий обіг, створити мережу організацій і підприємств державної торгівлі, передусім оптової, навчитися регулювати приватну торгівлю за допомогою банків, кредитних установ і податкової політики.

Налагодження товарно-грошових відносин вимагало зміц­нення фінансової системи. Невдовзі платними стали транс­портні, комунальні та поштово-телеграфні послуги. У 1922—

рр. зусиллями відомих фахівців банківської справи

В. Тарновського, М. Кутлера та наркома фінансів Г\ Со- кольникова була проведена фінансово-економічна реформа: наприкінці 1922 р. з'явилися червінці - тверда радянська валюта, яка забезпечувалася золотом, обслуговувала госпо­дарський оборот та вільно обмінювалася на іноземну валюту. Того ж року були створені перші фондові біржі, де дозволяла­ся вільна купівля-продаж валюти і золота. Паралельний обіг у країні двох валют (знеціненої -радзнаку і стійкої - червінця), який несприятливо відбивався на становищі населення, було припинено навесні 1924 р., коли замість радзнаків, що вилу­чалися з обігу, розпочався випуск державних казначейських білетів - карбованців.

До 1923 р. була децентралізована система управління про­мисловістю. Кількість головних комітетів і центрів ВРНГ скоротилася втричі, майже втричі скоротилась і чисельність управлінських кадрів. Підприємства одержали більше само­стійності. Об’єднані в трести, вони стали працювати на прин­ципах госпрозрахунку, самофінансування і самоокупності. Нерентабельні підприємства закривалися або здавалися в оренду. Лише за 1921-1922 рр. виникло понад 10 тис. при­ватних підприємств. Як правило, вони здавалися в оренду колишнім власникам на строк від 2 до 5 років взамін 10­

% виробленої продукції. Усього всередині 1920-х років приватний сектор давав від 20 до 25 % продукції, що виробля­лася промисловістю Радянського Союзу.

Незважаючи на часткову денаціоналізацію, держава збері­гала за собою «командні висоти» економіки: енергетику, мета­лургію, нафтодобування і нафтопереробку, транспорт, зовніш­ню торгівлю. У грудні 1925 р. на XIV з’їзді ВКП(б) відзнача­лося, що питома вага концесій і оренди в країні мінімальна: перші налічували 50 тис. робітників, друга - 35 тис. Тоді ж було заявлено про необхідність усунення економічної залеж­ності від закордону

У роки непу замість загальної трудової повинності і тру­дових мобілізацій, характерних для «воєнного комунізму», утвердилося вільне наймання робочої сили. Була ліквідована зрівняльна система оплати праці. Більш кваліфікована праця оплачувалася краще малокваліфікованої. Підприємства стали позбавлятися зайвих і непридатних робітників. Зросло безро­біття. Для допомоги безробітним створювалися біржі праці, які проводили їх реєстрацію, навчання, допомагали матеріаль­но, направляли на роботу тощо.

Документальні джерела свідчать, що нова економічна по­літика вводилася поступово і непослідовно, а дії радянського керівництва не були позбавлені елементів імпровізації. Якщо у 1921 р. В. Ленін говорив про неп як про тимчасовий тактич­ний відступ, тозарікпотому він характеризував неп яктривалу стратегічну лінію, запроваджену партією «всерйоз і надовго». Виходячи з усієї сукупності висловлювань голови російського уряду у 1921-1922 рр., цілком слушною є думка професора

С. Кульчицького, який зауважував, що Ленін «вважав нову політику, що рахувалася з об'єктивною реальністю ринку, тривалою, але обмеженою в часі», тобто неп для нього був «справою тактики, а стратегічна мета залишалася незмін­ною - побудова комуністичної економіки, в якій не залиша­лося місця приватним власникам, товарно-грошовим відно­синам і ринку».

Стратегія самої нової економічної політики передбачала від­новлення господарських зв'язків між містом і селом, зміцнення союзу робітничого класу і селянства та побудова фундаменту соціалізму. Сутність непу полягала в частковому поверненні до ринкової економіки дожовтневої доби при збереженні команд­них важелів у руках партійно-державного керівництва.

Беручи до уваги динаміку розвитку нового економічно­го курсу, можна стверджувати, що у 1921-1923 рр. відбуло­ся становлення непу, а на 1924-1926 рр. припав його розквіт, пов’язаний з завершенням відбудовчого етапу післявоєнного розвитку народного господарства та створенням необхідних умов для системної модернізації вітчизняної економіки. Пізні­ше, після переходу до масштабної соціалістичної реконструк­ції народного господарства, неп почав згортатися, а з початком масової колективізації сільського господарства у 1929 р. був фактично остаточно ліквідований.

Першим серйозним випробуванням для нової економічної політики більшовиків став голод 1921-1923 рр. у Поволжі, пів­денних губерніях України, Передураллі, на Північному Кав­казі і Західному Сибіру. Викликаний жорстокою посухою, а головне - політикою продрозкладки, як ключовою складовою «воєнного комунізму», він охопив від 15 до 22 млн чоловік, із яких загинуло, за деякими оцінками, 5-8 мільйонів. Сотні тисяч селян перетворилися на біженців. Особливо трагічним було становище населення Південної України, про голод в' якій тривалий час замовчувалося, а її продовольчі запаси ви­возилися до інших голодуючих регіонів.

липня 1921 р. при ВЦВК була створена Центральна ко­місія допомоги голодуючим, яку очолив М. Калінін. Розпочав­ся централізований збір продовольства, одягу, медикаментів. У районах, що не постраждали від посухи, було зібрано прод- податок, який дозволив частково організувати харчування го­лодуючих і провести осінню 1921 р. і весняну 1922 р. посівні кампанії в неврожайних губерніях.

У відповідь на звернення радянського керівництва до сві­тової громадськості про допомогу відгукнулися різні зару­біжні об’єднання. А найпотужнішою з них виявилася благо­дійницька Американська організація допомоги (АРА), яка налагодила харчування до 10 млн чоловік, квакери, одна із американських релігійних організацій, годувала 265 тис.; Міжнародна спілка допомоги дітям - 260 тис.; комітет, ор­ганізований славетним норвезьким полярним дослідником Ф. Нансеном, - 138 тис.; шведський Червоний Хрест - 87 тис.; англійські профспілки - 92 тис.: організація «Міжнародна ро­бітнича допомога» - 78 тис. чоловік. Вжиті заходи певною мі­рою стабілізували ситуацію.

Боротьбу з голодом РКП(б) використала для підриву пози­цій одного зі своїх найзапекліших противників - православ­ної церкви. Ініціативу чергового наступу на церкву взяв на себе В. Ленін, який наголошував на необхідності використати слушний момент і «провести вилучення церковних ціннос­тей найрішучішим і найшвидшим чином», забезпечивши тим самим «собі фонд у кілька сотень мільйонів золотих карбо­ванців» для господарського будівництва. Причому пропону­валося придушити опір церковників «з такою жорстокістю, щоб вони не забули цього впродовж кількох десятиліть». Вка­зівка вождя була виконана. 23 лютого 1922 р. ВЦВК видав «Декрет про вилучення церковних цінностей». За неповни­ми підрахунками, церкву насильницьким шляхом позбавили

пудів золота, 24,7 тис. пудів срібла, 4 пудів перлів, понад пуд діамантів та інших цінностей. У грошовому еквіваленті це становило 2,5 млрд золотих карбованців. Із них лише один мільярд пішов на закупку продовольства, а інші гроші були витрачені на потреби світової революції. Поруч з фактичним пограбуванням церковного майна та фізичним знищенням ба­гатьох священиків у цей час під керівництвом Леніна і Грець­кого інтенсивно проводилась робота, спрямована на розкол Російської православної церкви.

Докорінно відрізняючись від «воєнного комунізму», неп сприяв успішній відбудові народного господарства. Вже з

р. розпочалася реалізація плану ГОЕЛРО. У 1922 р. дала струм Каширська електростанція поблизу Петрограда. У 1924-1926 рр. запрацювали ІЇІатурська, Ярославська, Вол­ховська та деякі інші ТЕС, що дозволило у 1,5 раза збільшити випуск електроенергії у порівнянні з 1913 р. До 1923 р. було в основному подолано і транспортну кризу Рух поїздів відно­вився на території всіх радянських республік.

З 1924 р. Путіловський у Петрограді, а згодом Харківський і Коломенський машинобудівні заводи стали випускати трак­тори, московський завод АМО - вантажні автомобілі.

У 1925 р. велика промисловість майже досягла рівня 1913 року, а у 1926 р. перевершила його. Водночас в окремих галу­зях успіхи були скромнішими. Так, виплавка чавуну досягла половини довоєнного рівня, хоча у порівнянні з 1920 р. зросла у 19 разів. Відродження промисловості сприяло й збільшенню чисельності робітничого класу: у 192.6 р. на фабриках і заво­дах країни працювало 2,3 млн чоловік.

У середині 1920-х рр. приблизно довоєнного рівня дося- гло сільське господарство СРСР. У 1921-1922 рр. держава одержала 233 млн пудів зерна, у 1922-1923 рр. - 429,6 млн, у 1923-1924 рр. - 397 млн, у 1925-1926 рр. - 496 млн пудів. За цей же час державні заготівки масла збільшилися у 3,1 раза, яєць - у 6 разів. Дещо повільніше розвивалося тваринництво. Наприклад, поголів'я великої рогатої худоби впродовж 1920—

рр. збільшилося з 46 до 51 млн голів, проте довоєнної чисельності досягги не вдалося.

У роки здійснення нової економічної політики на її долю випали серйозні випробування. Не встигла держава оговтатися від посухи і голоду, як країну вразило нове потрясіння. Восени 1923 р. вибухнула криза збуту. Її сутність полягала в нееквіва­лентному обміні між містом і селом. Ціни на промислові товари виявилися штучно завищеними, а на сільськогосподарські - за­мороженими. Утворилися так звані «ножиці цін», в результаті яких селяни, ідо складали переважну більшість населення, не могли купувати дорогі для них товари народного споживання.

Ускладнення в обміні між містом і селом призвели до па­діння темпів промислового виробництва, до затоварювання. Нічим було платити робітникам, що викликало їх незадово­лення і протести. Держава змушена була знизити ціни на про­мислові товари, особливо на продукцію легкої промисловості і на сільськогосподарський реманент. Одночасно були підви­щені закупівельні ціни на продукцію сільського господарства і організовано кредит для селян. Кризу збуту вдалося подо­лати, але повністю нееквівалентний обмін ліквідувати не вда­лося. Селяни не одержали повної компенсації і продовжували хвилюватися. Наприкінці 1923 р. селянське повстання спа­лахнуло в Амурській області, а влітку наступного року - в Грузії. Одначе подібні виступи стали рідкістю і незабаром припинилися.

Тримаючи курс на світову революцію, Радянська держава особливо була зацікавлена у зміцненні своєї воєнної могут­ності. Саме тому більшовиками значно більше уваги приді­лялося відновленню важкої промисловості для наступного ви­пуску бойової техніки та зброї, тоді як легка промисловість, що випускала товари для народу, відставала. Це обумовлюва­ло уповільнення зростання життєвого рівня населення, при­зводило до нераціонального використання засобів, до пору­шення пропорційності економічного розвитку.

Найбільше суперечностей було в сільському господарстві і його взаєминах з промисловістю. Селяни не бажали добро­вільно продавати хліб державі за низькими цінами, прагнучи продавати його безпосередньо споживачам за цінами вільного ринку, які були значно вищими, ніж державні. В країні знову і знову виникали хлібозаготівельні труднощі, які особливо дали про себе знати у 1925-1926 та 1927-1928 роках.

Незважаючи на те. що в середині 1920-х рр. сільське гос­подарство СРСР досягло за виробництвом своєї продукції до­воєнних показників, рівень його товарності, тобто продукції, яка продавалася державі і на вільному ринку, складав трохи більше третини у порівнянні з 191 3 р. Це означало, що основну частину продукції селяни споживали самі, а потреби постійно зростаючого міського населення і армії задовольнити не могли. Тим самим гальмувалося зростання промисловості країни.

Таким чином, непівська система у тому вигляді, як вона склалася за життя В. Леніна, у міру завершення відбудовчо­го періоду «працювала» з усе більшими й більшими збоями. Загострилися іманентно властиві їй антагонізми. У політи­ці - між розмаїттям соціальних інтересів і більшовицьким авторитаризмом: економічно відроджене село все настійніше шукало політичних засобів виразу своїх інтересів, що в умо­вах однопартійності створювало реальну базу для посилення фракційної боротьби всередині ВКП(б).

Дедалі більш суперечливою ставала економічна модель непу Повне завантаження виробничих потужностей, фізич­не і моральне старіння основного капіталу вимагали значних інвестицій для його оновлення, створення нових виробництв, але майже повна відсутність зовнішніх джерел фінансування в умовах трестівського госпрозрахунку вела до посиленого перерозподілу обігових коштів на користь важкої промисло­вості, що стримувало розвиток тих галузей промисловості (легкої, харчової), які забезпечували селянський споживчий попит, загострювало «товарний голод».

З огляду на це зростання на користь міста нееквівалентно­го обміну між містом і селом, посилення «товарного голоду» обмежували підвищення товарності селянських господарств. Селяни, переважно середняки, в умовах підвищення цін на споживчі товари переходили до їх домашнього виробництва, а низька товарність селянських господарств затруднювала здій­снення життєво необхідної промислової модернізації країни, оскільки призводила до зниження обсягів експорту⁷ селянської продукції, а відтак і до зменшення імпорту необхідного облад­нання, до нестачі сировини для промисловості і продуктів хар­чування для міського населення та Червоної армії.

Водночас зовнішні прояви демократизму і відносного бла­гополуччя нової економічної політики не могли приховати й негативні явища, викликані нею. В середині 1920-х рр. у сус­пільстві стали наростати нові катаклізми. З'явилася значна кількість надбагатих. людей, «непманів», які нерідко вели рес­торанний, розгульний спосіб життя. В умовах, коли сировина і матеріали не вільно продавалися, а розподілялися державними чиновниками передусім міждержавними підприємствами, неп- мани для одержання матеріальних фондів змушені були давати хабарі державним керівникам, партійним бюрократам, подат­ківцям тощо. Широких масштабів набули хабарництво, коруп­ція, а також інші соціальні аномалії - безробіття, злочинність, проституція і т. п. Ці явища викликали обурення, незадоволен­ня народу, життєвий рівень якого залишався дуже низьким. Ро­бітники навіть мріяти не могли про довоєнну заробітну плату тим більше, що всього кілька років тому, під час громадянської війни більшовицька партія вихозувала робітників - свою опо­ру - у дусі ненависті до «буржуїв», агітувала за їх знищення. Антинепівські настрої яскраво віддзеркалювали кризу після­революційної масової психології, яка виявлялася у «синдромі нездійснених надій» «Переживаючи розрухи, голод, нестатки, робітничий клас нарешті, думав, що буде вже добре, що вже настане час, коли затурканий робітник, який не втручався у справи колишніх можновладців, зуміє підняти голову що вже не буде буржуазії, яка жила і живе ще зараз приспівуючи, але виявилося не те, робітник таки боровся, робітник був на фронті і відстоював інтереси своїх же братів, але буржуазію він бачить ще й зараз, що Бона та, яка у той момент, коли робітник захи­щав інтереси мас - вони влаштовували бали, бенкетували, пили робітничу кров, але переміг революційний робітничий клас... Зараз ті ж капіталісти-буржуї живуть, знову наживаються і все при владі робітників. Як дивиться робітник, змучений, розтер­заний, хворий, який не може оговтатися за 10 років революції? Та він готовий кинутися розірвати їх на шматочки, знищити на шматочки їх, злість кипить, робітник незадоволений...», - пи­сав И. Сталіну київський робітник Темкін. Під цими словами могли б підписатися мільйони трудящих СРСР. Спостерігаючи за відродженням приватної власності, розгулом непманів, у на­роді все частіше лунали запитання: «За що боролися?», «Чия влада в країні?», «Навіщо був потрібен Жовтень?». Інакше ка­жучи, неп дедалі більше суперечив психологічним настроям значної частини населення країни.

По суті, крах непу був зумовлений ідеологією, економікою і соціальною психологією широких народних мас.

Національно-державні процеси в умовах непу та утворення СРСР

Комуністична доктрина, постулати якої більшовики настій­но втілювали в життя, починаючи з жовтня 1917-го, вважала національне питання другорядним у порівнянні з класовими протиріччями. Його вирішення ставилося у пряму залежність від успіхів соціалістичного будівництва, оскільки теоретики більшовизму були переконані, що з побудовою соціалізму і знищенням антагоністичних класів національні суперечності й відмінності будуть також подолані.

Ще з дожовтневих часів більшовики були прибічниками централізованої держави, єдиної для всіх націй і народностей, що у ній проживають. Втім, стрімкий розпад Російської імпе­рії і створення на її руїнах національних державних утворень примусив нову владу взяти курс на федералізм як нову форму державного устрою на всій території колишньої імперії. При цьому більшовики незмінно наголошували на стратегічну тимчасовість цієї форми.

Реалізація прав народів Росії на самовизначення, аж до від­ділення і утворення незалежних держав, в умовах громадян­ської війни перетворила її на конгломерат різних національ­но-державних утворень. Польща, Фінляндія Литва, Латвія, Естонія, Тува обрали державну самостійність. В Україні та Білорусії утвердилась радянська форма державності. У Серед­ній Азії впродовж 1920 р. виникли Хорезмська та Бухарська народні радянські республіки. Того ж року на Далекому Сході була утворена «буферна» ДСР, до складу якої з 1921 р. входила Бурят-Монгольська автономна область. Республіки Закавказ­зя (Азербайджан, Грузія та Вірменія), Радянська влада в яких була встановлена внаслідок збройного втручання в їх справи РСФРР у 1920-1921 рр., 12 березня 1922 р. утворили конфеде­ративний союз закавказьких республік, перетворений у грудні того ж року на Закавказьку Соціалістичну Федеративну Ра­дянську Республіку (ЗСФРР).

У складі РСФРР упродовж 1918-1922 рр. виникла велика кількість автономних утворень, першими з яких були Турке­станська АСРР (квітень 1918 р.), Трудова комуна німців Повол­жя (жовтень 1918р.) та Башкирська АСРР (березень 1919 року). У 1920 р. утворилися Татарська і Киргизька автономні республі­ки. а також Чуваська, Калмицька, Марійська. Вотська, Карачаєво- Черкеська автономні області. У 1921-1922 рр. проголошуються Казахська, Горська, Дагестанська, Якутська, Кримська автоном­ні республіки їх соціальний і політичний лад мали спільні риси, всі вони були державами диктатури пролетаріату. Однотипним був і державний апарат радянських республік: вищі органи влади - з'їзди Рад, вищі органи управління - уряди, сформовані переважно більшовиками. На території республік діяли декрети і постанови з’їздів Рад, ВЦВК і РНК РСФРР. Разом з тим за допомогою автономій народи Росії намагалися захистити свої права від тиску центральних властей, реалізувати національні інтереси у мовній, культурній, релігійній сферах.

Одночасно зі становленням автономій в РСФРР відбувало­ся її зближення з іншими радянськими республіками. Співро­бітництво з ними передбачало вирішення широкого кола пи­тань, і невдовзі розпочався процес об'єднання держапаратів республік: збройні сили об’єдналися в єдиній армії, управлін­ня промисловістю, транспортом, зв'язком і зовнішньою тор­гівлею стали централізованими. Але оскільки договори між РСФРР та іншими радянськими республіками, які дали назву всьому конгломерату («договірна федерація»), не передбачали підпорядкування вищих органів управління в республіках ана­логічним інститутам РСФРР це породжувало невизначеність, конфлікти та тертя. З огляду на те, що конгломерат цих рес­публік в одній країні був можливий тому, що влада Рад була лише фасадом диктатури РКП(б), яка здійснювалася однаково ефективно у кожній із них, серед керівних діячів центрально­го апарату міцніла думка про те, що перемога в громадянській війні є добрим приводом для ліквідації декларативної само­стійності республік. Вони вважали за необхідне «автономізу- вати» їх, тобто зрівняти за статусом з автономними республі­ками, що існували у складі Російської Федерації.

Посиленню об'єднавчих устремлінь РСФРР сприяли її еко­номічна допомога іншим радянським республікам. Уважаючи, що оплотом Радянської влади є промислові робітники і що роз­виток індустрії - шлях до реальної рівності націй, радянське керівництво насамперед прагло розвивати промислове будів­ництво в національних республіках. Російська Федерація, зо­крема. допомогла УСРР у відбудові промислового потенціалу Донбасу; надала 20 млрд карбованців на відродження про­мисловості Білорусії. До Закавказзя із РСФРР було вивезено кілька ткацьких фабрик і друкарень. За допомогою Радянської Росії у березні 1921 р. було відкрито нафтопровід Баку-Тбілі­сі, а в Грузії розпочалося будівництво гідроелектростанцій.

Питання вдосконалення відносин з РСФРР майже одночас­но поставили навесні 1922 р. ЦК компартій України і Білору­сії. Трохи згодом аналогічне рішення стосовно Закавказьких республік ухвалив пленум крайового комітету РК11(б). Пере­гляду форм взаємовідносин між республіками, які склалися у післяреволюційні роки, вимагали як економічні, так і політич­ні чинники. Саме тому для остаточного вирішення питання про взаємовідносини між республіками 11 серпня 1922 р. Орг­бюро ЦК РКП(б) створило комісію, до складу якої ввійшли Й. Сталін, В. Куйбишев, X. Раковський, С. Орджонікідзе та ще кілька відомих діячів партії.

Єдиної думки стосовно питання виходу з ситуації, яка склалася навколо конституційного вирішення національно­го питання, не було. Серед низки пропозицій виділялися дві: проект наркома у справах національностей РСФРР Й. Сталі­на, якого до того ж у квітні 1922 р. призначили на нову в партії посаду генерального секретаря ЦК РКП(б), про включення ін­ших самостійних радянських республік до складу Російської Федерації на правах автономії («план автономізації») та ідея вдосконалення «договірної федерації», в якій національні рес­публіки були б по-справжньому рівноправними, у повній мірі зберігаючи «атрибути національної незалежності». Серед ін­ших цю ідею відстоювали голова уряду УСРР X. Раковський, а також відомі ленінські соратники Л. Троцький, М. Бухарін, М. Крестинський та ін.

Проект Сталіна «Про взаємовідносини РСФРР з незалеж­ними республіками» був схвалений ЦК компартій Азербай­джану і Вірменії. Пленум ЦК Грузії визнав його передчасним, а ЦК компартії Білорусії висловився за збереження існуючих договірних відносин між БСРР та РСФРР. Лише українські більшовики утрималися від обговорення сталінського проек­ту. 1 все ж, незважаючи на такі розбіжності у поглядах, план «автономізації» був схвалений на засіданні комісії Політбюро ЦК РКП(б) 23-24 вересня 1922 р.

В. Ленін, який внаслідок хвороби не брав участі з обгово­ренні сталінського проекту, після ознайомлення з наданими йому матеріалами, відкинув ідею «автономізації» і висловився за нову, більш зручну для республіканських партійних лідерів форму об’єднання - нову федерацію, союз усіх незалежних радянських республік. У листі керівництву ЦК РКП(б) Ленін доводив, що потрібна двоповерхова федерація: «Важливо, щоб ми не давали поживи «незалежникам», не знищували їх незалежності, а створювали ще новий поверх, федерацію рів­ноправних республік».

Отже, Ленін не бачив нічого страшного у тому, що слово «Ро­сія» зникне з назви об’єднаної держави. Справа була не в назві. Суть, тобто статус республіканських компартій як регіональних організацій єдиної партії разом із підпорядкованістю найважли­віших республіканських наркоматів московському центру, зали­шалася недоторканною за всіх можливих змін у формі чи назві. Свідомий вибір партійного вождя на користь «Союзу Радян­ських Соціалістичних Республік», а не «Російської Соціалістич­ної Федеративної Радянської Республіки» був обумовлений тим, що він чудово розумів, що нову державу не слід ототожнювати з однією Росією, оскільки інакше неможливо буде гарантувати саме її виживання. Як справедливо зазначає італійський історик А. Граціозі, «Сталін, який спочатку виступав проти ленінської ідеї, потім оцінив її належним чином і пізніше, не чіпаючи феде­ральних форм, волів вихолощувати їх зміст».

Жовтневий пленум ЦК РКП(б) прийняв запропоновану Ле­ніним формулу єдиної держави і утворив конституційну ко­місію у складі Й. Сталіна (голова), М. Калініна, Г. П’ятакова, X. Раковського, Г. Чичеріна та представників від республік. Комісія висловилася за утворення наркоматів трьох типів - злитих, об’єднаних та автономних. Злиті наркомати наділені «безроздільною владою)), мали діяти на всій території нової федерації, не зважаючи на республіканські кордони, Такий же статус повинні були мати Державне політичне управління (ДПУ), Держбанк і Верховний суд. Об’єднані наркомати від­різнялися від злитих тільки тим, що підпорядковані москов­ській колегії республіканські підрозділи дістали назву нарко­матів. Статус самостійних управлінських ланок у республіках зберегли лише шість наркоматів: юстиції, внутрішніх справ, освіти, охорони здоров’я та соцзабезпечення.

Рішення пленуму ЦК РКП(б) не припинили дискусії між центральним керівництвом і грузинськими більшовиками щодо питання входження до складу майбутнього союзу окре­мих республік. Невдовзі вена перетворилася на «грузинський інцидент». Наприкінці жовтня 1922 р. ЦК компартії Грузії колективно пішов у відставку. Це сталося після того, як гру­зинські комуністи запропонували розглянути питання про роздільне входження Закавказьких ресіт у створюваний союз, що вимагало перегляду рішень пленуму ЦК РКП(б). Представник центру Г. Орджонікідзе відразу ж кваліфікував таку позицію як «неприпустиме порушення партійної дисци­пліни». Справа дійшла до взаємних образ та рукогірикладства. Комісія Секретаріату ЦК РКП(б) на чолі з Ф. Дзержинським, яка на місці розглядала цю складну' ситуацію, засудила по­зицію ЦК компартії Грузії, виправдавши дії Орджонікідзе. Тяжко хворий В. Ленін не зміг активно втрутитися у розгляд цього інциденту, але відомо, що він обурювався діями як Г. Орджонікідзе, так і Ф. Дзержинського, вбачаючи у них про­яви великодержавного шовінізму

У грудні 1922 р. розпочався завершальний етап створен­ня нового федеративного об'єднання радянських республік. Делегати VII Всеукраїнського, І Закавказького та IV Всебіло- руського з’їздів Рад висловилися за створення СРСР Остан­нім 26 грудня підтримав рішення про об’єднання X Всеросій­ський з’їзд Рад. 29 грудня у Москві працювала конференція повноважних делегацій чотирьох союзних республік. На ній були затверджені проекти Декларації і Договору про утворен­ня союзної держави, визначена дата відкриття об'єднавчого з'їзду Рад.

І Всесоюзний з'їзд Рад відбувся ЗО грудня 1922 р. Він за­твердив Декларацію і Договір про утворення СРСР, обрав Центральний Виконавчий Комітет Союзу РСР - однопалат­ний орган влади у складі 371 представника інтересів насе­лення республік за пропорційним принципом. ЦВК одержав верховні повноваження на період між з’їздами Рад. Обраній тоді ж Президії ЦВК було доручено підготувати Положення про наркомати СРСР, про РНК та Раду Праці і Оборони, про ЦВК і його членів, проекти державних символів СРСР. Для керівництва роботою ЦВК було обрано чотирьох голів - М. Калініна (від РСФРР), Г. Петровського (від УСРР), Н. Наріманова (від ЗСФРР), О. Червякова (від БСРР), а та­кож секретаря А. Єнукідзе. Це стало завершенням об’єднав­чого руху народів. Національні республіки, які увійшли до складу СРСР, закріпили за собою «право вільного виходу із Союзу». Ленін, однак, був певен того, що це був лише формальний момент, був «пустим папірцем, нездатним за­хистити російських інородців» від шовінізму російського бюрократа. Заходи щодо дієвого захисту неросійського на­селення так і не були вжиті.

Незважаючи на це, складний і неоднозначний процес фор­мування Союзу РСР мав велике політичне значення. За сло­вами О. Барсенкова і О. Вдові на, знову «у новому вбранні і з багатьма витратами було відновлено тисячолітню Російську державу, яка гарантувала безпеку існування і розвитку усім російським народам». Гадаємо, що стосовно гарантій «безпе­ки існування і розвитку» народів СРСР ці автори дещо пере­більшували майбутню роль нової держави, тим більше прикро те, що вони зарахували до «російських народів» азербайджан­ців, білорусів, вірменів, грузинів, українців, а також численні неросійські національності самої Російської Федерації. Без­перечно, з утворенням СРСР його народи здобули свою дер­жавність, хоча їх повноваження були обмежені, а суверенітет вельми скромним.

Оформлення єдиної союзної держави було продовжено на

Всесоюзному з’їзді Рад, який 31 січня 1924 р. затвердив першу Конституцію СРСР, що проголосила добровільність об’єднання республік, їхню рівноправність, вільний вихід республік із СРСР, а також право інших держав на входжен­ня в Радянський Союз. У виключному віданні Союзу мали бути питання зовнішньої політики і торгівлі, війни і миру, організації і керівництва збройними силами, загального керів­ництва і планування економіки і бюджету, розробки основ за­гальносоюзного законодавства. Вищу владу в країні здійсню­вав Всесоюзний з’їзд Рад, який скликався щорічно, а у період між з'їздами -- ЦВК СРСР, що складався з двох палат: Ради Союзу, яка вирішувала загальносоюзні питання, і Ради На- тональностей, завданням якої було відстоювання інтересів численних народів СРСР. Закони набували силу, якщо вони приймалися обома палатами. У проміжках мі.ж сесіями ЦВК СРСР вищу законодавчу владу здійснювала Президія ЦВК СРСР, яка обиралася на спільному засіданні обох палат. І (,ВК формував вищий виконавчий орган - РНК СРСР у складі 10 наркоматів (п’яти загальносоюзних і п’яти об’єднаних- союзно-республіканських). Головою Раднаркому СРСР було затверджено В. Леніна, але внаслідок хвороби, а потім і смерті він так і не приступив до роботи. З 1924 р. на цю посаду було призначено О. Рикова. Конституція передбачала створення Верховного суду при ЦВК СРСР, на який покладалися функ­ції розгляду справ про зловживання вищих посадовців та про відповідність республіканського і союзного конституційного законодавства.

Як і перша Конституція РСФРР 1918 р., нова Конституція мала яскраво виражений класовий характер, оскільки брати участь у виборах радянських органів могли лише трудящі. Не обирали і не могли бути обраними до органів влади особи, які використовували найману працю або жили на нетрудові прибутки, приватні торговці, ченці, священики, колишні по­ліцейські та жандарми, позбавлені виборчих прав за рішенням ^СУДУ- душевнохворі. ..

У Конституції СРСР 1924 р. не було характеристик сус­пільного устрою союзної держави, розділів про права і обов’язки громадян, виборче право і місцеві органи влади. Всі ці питання вирішувалися республіканськими конституці­ями. Зокрема, Конституції РСФРР та ЗСФРР були прийняті у наступному році.

Конституція 1924 р. значно посилила централізацію со­юзних органів влади, передусім партії,'яка відтоді стала га­рантом цілісності величезної держави, зігравши вирішальну роль у перетворенні зруйнованої Російської імперії на унітар­ну державу нового зразка. Як наголошують сучасні російські дослідники, прийняття Конституції «сприяло відродженню у новому вигляді патріархальних монархічних ідей і вело до консолідації деспотичної влади», оскільки «з своїй політиці централізації влади партія використовувала той самий набір методів, що й самодержавство. - русифікацію національних культур, з одного боку, та включення національних еліт у цен­тральну політичну еліту - з іншого».

Якщо спочатку СРСР утворили чотири республіки, то у наступні роки до його складу ввійшли нові радянські рес­публіки: Узбецька і Туркменська РСР у 1925 р., Таджицька РСР у 1929 р., а Казахська та Киргизька РСР - у 1936 р. У тому ж році після розпуску ЗСФРР радянські Азербай­джан. Вірменія і Грузія також увійшли до складу СРСР Пе­редбачалося. що у міру того, як буде ліквідовано пануван­ня капіталу в сусідніх з СРСР країнах, він буде зростати за рахунок приєднання до нього нових союзних радянських республік і з часом перетвориться на Світовий СРСР, в яко­му будуть безпосередньо вирішуватися питання зближення і злиття націй.

Поглиблення у другій половині 1920-х рр. курсу на обме­ження і витіснення капіталістичних елементів, особливо пере­хід до колективізації на селі, супроводжувалось помітним зву­женням прав національних республік і автономних утворень. Самостійність, свободу національного розвитку і «розквіт» націй центральне керівництво намагалося все більше обмеж­ити лише культурно-національною сферою.

Громадсько-політичний розвиток радянського суспільства

На початку 1920-х рр. Радянська держава докорінно від­різнялася від тієї «напівдержави» без армії і поліції, без бю­рократії, яка уявлялася В. Леніну напередодні революції. Реальна, а не уявна диктатура пролетаріату увібрала в себе надцентралізоваку владу більшовиків, терор і деспотичне па­нування партійної бюрократії. Тому не дивно, що на X з'їзді РКП(б) В. Ленін прямо заявив: «Ми після двох з половиною років Радянської влади перед усім світом виступили і сказали в Комуністичному Інтернаціоналі, що диктатура пролетаріату неможлива інакше, як через Комуністичну партію».

На початку 1922 р. в усіх радянських республіках існувала та форма політичного устрою, яку на XII з’їзді РКП(б) назва­ли «диктатура партії». Влітку того ж року відбувся відкритий судовий процес над правими есерами. Він мав чітко виражену пропагандистську мету - показати населенню, якою злочин­ною може бути будь-яка політична опозиція Радянській владі. Керівництво есерівської партії звинувачувалося, зокрема, в організації терористичних актів проти більшовицьких лідерів у 1918-1919 рр.

У серпні 1922 р. трибунал виніс смертний вирок дванад­цятьом підсудним есерам, серед яких були вісім членів ЦК партії - О. Гоц, М. Гендельман, М. Іванов, Є. Тимофєєв та ін. Останній, звертаючись до більшовицьких суддів, у своєму останньому слові на суді заявив: «Ви одержите наші голови, щоб покласти їх до ніг Комінтерну, але честі нашої ви не одер­жите». Трохи згодом смертний вирок підсудним було замінено різними строками тюремного ув’язнення.

Спеціальна резолюція XII Всеросійської партійної конфе­ренції «Про антирадянські партії і течії» у серпні 1922 р. по суті санкціонувала застосування репресій до політичних іна­кодумців, виправдовуючи це «революційною доцільністю». Таким чином, слова М. Томського, який на XI партійному з’їз­ді у квітні 1922 р. заявив про те, що «у нас багато партій, але на відміну від закордону у нас одна партія при владі, а інші у в’язниці», лише зробили підсумок процесу становлення «дик­татури партії». До речі, згідно з даними, які 5 січня 1954 р. Міністерство внутрішніх справ СРСР надало ЦК КПРС, за­гальна кількість заарештованих органами ВНК-ОДПУ за всі види злочинів у 1921-1928 рр. склала 842 232 людини, з них 152 633 були засуджені. Серед заарештованих за контррево­люційні злочини було 457 347 чоловік. Питома вага «контр­революціонерів» збільшилася з 38 % у 1921 р. до 64 % - у 1928-му.

У березні 1923 р. у Москві відбувся останній Всеросійський з’їзд есерів, в якому взяли участь делегати від есерівських ор­ганізацій з інших республік. З’їзд, який готувався за допомо­гою і під контролем ДПУ, заявив, що партія соціалістів-рево- люціонерів зійшла з історичної арени. Наступного року така сама доля спіткала і колишніх меншовиків. Після придушення есерівського і соціал-демократичного руху на початку 1920-х років, більшовики позбулися організованих проявів політич­ної конкуренції, утвердивши свій однопартійний політичний режим, який у роки непу все більше набував авторитарного бюрократичного характеру.

Ще у грудні 1921 р. на XI Всеросійській конференції РК11(6) один із теоретиків більшовизму М. Бухарін вкотре нагадав од­нопартійним, що «весь курс нової економічної політики взя­тий нами всерйоз і надовго, але ні в якому разі не назавжди», що «є річ, далі якої не перейдеш... це перспектива комуніз­му», а відтак, неп є не більше ніж «величезний стратегічний маневр». Ці слова з промови Бухаріна якнайкраще пояснюють наступне ставлення більшовицької влади до «непівської еко­номіки», яку вона з самого початку хотіла «підім’яти під себе», підпорядкувати цілям організації соціалістичного виробни­цтва в параметрах попередньої ідейно-теоретичної програми, тобто наближених до «воєнно-комуністичної» моделі. Для цього більшовики повинні були зробити максимально важким вихід усіх інших соціально-економічних інтересів «непівської Росії» на рівень політичного представництва в системі органів державної влади і управління, а саме - селянства, робітничого класу, інтелігенції, дрібної і середньої буржуазії. Оскільки ж ці інтереси існували об'єктивно і так само об’єктивно виявля­ли себе в політичних настроях самих членів правлячої партії, її керівництво повинно було потурбуватися й про те, щоб зі­ткнення цих різних соціальних інтересів не розірвало партію на фракції, угруповання та платформи.

Після заборони на X з’їзді РКП(б) фракцій всередині пар­тії почав стрімко набирати силу процес концентрації влади в руках паргапарату. Незважаючи на формальне збереження практики виборності, контролю за діяльністю керівництва та інших проявів демократизму, рядові комуністи поступово відчужуються бід політичного життя, втрачають можливість реально браги участь в управлінні країною. У 1923 р. Й. Ста­лін вперше відкрито заявив, що «для захисту партії від впливу непу» необхідно обмежити демократію.

Централізація партійно-державного управління, за якої всі призначення на керівні посади здійснювалися зверху вниз, сприяла появі так званої номенклатури. Затверджений у лис­топаді 1923 р. Оргбюро ЦК РКП(б) список № 1 включав 4000 посад, призначення на які відбувалися лише ЦК партії. За дру­гим списком відомства самі призначали на посади працівни­ків, повідомляючи й узгоджуючи з партійним керівництвом їх кандидатури. Така практика підбору керівних кадрів призвела до того, що у часи непу виник «уніфікований тип радянсько­го керівника зі стереотипною догматизованою свідомістю, одномірним класовим підходом». Таких керівників постійно перекидали з одного місця роботи на інше, з однієї галузі в іншу, що призводило до постійної плинності кадрів, знижен­ня відповідальності за роботу, невиправданого універсалізму До речі, на соціальне розшарування РКП(б) та на політичне розмежування в її «верхах» звернув увагу й англійський філо­соф Б. Рассел, який відвідав Радянську Росію у 1920 р. «Мені здалося, - писав він, - що всю правлячу верству можна розді­лити на три групи. Це, по-перше, с^ара гвардія революціоне­рів, випробуваних роками переслідувань. Ці люди обіймають більшу частину високих посад. В’язниці і заслання зробили їх непохитними і фанатичними і до певної міри відірвали їх від власної країни. Це найчесніші люди з глибокою вірою в те, що комунізм відродить цей світ Вони вважають себе цілком вільними від сентиментів, але фактично вони сентиментальні в усьому що стосується комунізму 1 того режиму, який ними створений... Друга група правлячої верстви... складається з кар’єристів, які стали ревними більшовиками через матері­альний успіх більшовизму. Сюди можна віднести армію полі­цейських, шпигунів, таємних агентів, більшість яких залиши­лася з часів царизм)^-... З цього боку більшовизм репрезентує Надзвичайна комісія, орган, практично незалежний від уряду який має свої власні збройні формування, що забезпечують­ся продовольством краще, ніж Червона Армія... Третя група правлячої бюрократії складається з людей, які не є ревними комуністами, але які згуртувалися навколо уряду, оскільки він виявився стабільним, і які працюють на нього, виходячи з па­тріотичних міркувань або тому, що мають можливість вільно розвивати свої ідеї без перешкод з боку традиційних інститу­тів влади. У цьому середовищі можна знайти людей типу про­цвітаючих ділків, які за своїми здібностями не поступаються американським трестівським магнатам, домоглися всього сво­їми руками і головою, але які працюють не за гроші, а заради успіху і влади».

Взявши в свої руки керівництво партійним і державним апаратом, Й. Сталін методично усував від керівництва як сво­їх політичних суперників, так і людей, які, з його погляду були неблагонадійними. В результаті більшість найважливі­ших партійних і державних посад опинилися б руках малоос- вічених, малокультурних керівників, таких як Л Каганович, К. Ворошилсв, які ладні були підтримувати і захищати будь- які пропозиції партійного вождя. Як наслідок, рівень освіти членів уряду у 1920-ті рр. постійно знижувався. Якщо на по­чатку десятиліття вищу освіту мали вісім наркомів, то у 1929 році лише три. Відмова від принципу виборності кадрів, яка породжувала безвідповідальність керівників усіх ланок управ­ління, цілком задовольняла партійну верхівку, позаяк зміцню­вала її владу

Велике значення у становленні номенклатурної системи мало використання партійним керівництвом прийому до лав партії робітників «від верстата», внаслідок чого відбувалося розмивання старої партійної гвардії непідготовленими, мало­письменними масами, які легко сприймали ідеї про «світле ко­муністичне майбутнє» і так само легко виконували всі накази партійних вождів. Ці новоспечені більшовики стали соціаль­ною базою, яка забезпечила Сталіну просування до вершин влади. Тут варто пригадати слова Л. Троцького. який цілком слушно зауважував: «Раніше... ніж невідомий Сталін раптом вийшов із-за лаштунків... бюрократія знайшла його... Бюро­кратія перемогла... усіх ворогів не ідеями і аргументами, а лише завдяки власній вазі. Свинцевий зад бюрократії важив більше, ніж голова революції... Ось вирішення загадки радян­ського термідору».

Практично впродовж усього періоду непу в СРСР тривала політична боротьба у вищих ешелонах радянського партійно­го керівництва. її головною рушійною силою була боротьба за владу, яка перепліталася з безкомпромісною боротьбою за ви­бір подальших шляхів розвитку країни та боротьбою за право на власне тлумачення марксистської доктрини. На першому етапі, у 1923-1924 рр., вона розгорілася навколо так званого «ленінського заповіту», викладеного в його останніх надикто- ваних статтях, зокрема у «Листі до з’їзду».

Слід зауважити, що ще в останні роки життя В. Леніна вла­да в РКП(б) зосередилася в руках «тріумвірату» - у складі за­ступника голови РНК і РПО Л. Каменева, голови Виконкому Комінтерну Г. Зінов’єва та И. Сталіна, який керував Секрета­ріатом ЦК РКП(б). їх суперником виступив Л. Троцький, який у жовтні 1923 р., коли вибухнула серйозна криза у відносинах промислових і сільськогосподарських товаровиробників, різ­ко засудив спроби командувати цінами в дусі «воєнного кому­нізму». Серед причин, які викликали кризу збуту, він назвав бюрократизацію партійного апарату, узурпацію ним прав на вирішення всіх найважливіших господарських питань, роз­гляд їх без ґрунтовної підготовки тощо. Віддзеркалюючи ан­тибюрократичні і антиноменклатурні настрої всередині пар­тійної еліти, Троцький вимагав замінити «секретарську бюро­кратію» партійною демократією.

Незважаючи на підтримку Троцького ще 46 членами пар­тії зі стажем до 1917 р. (серед них були Є. Преображенський, Л. Серебряков, Г. П’ятаков, О. Розенгольцта ін.), які, підготу­вавши так звану «Заяву 46-ти», також затаврували «внутрі­партійну диктатуру», дискусія 1923 р. (її зміст дня більшості рядових комуністів залишився невідомим) закінчилася перемо­гою «тріумвірату». Спробі Троцького уточнити свою позицію

і. можливо, відновити дискусію восени 1924 р. було негайно покладено край. Як наголошують російські історики, це була «остання відкрита дискусія в радянській історії», яка «тривала з перервами до січня 1925 р.». До речі, у цій дискусії Сталін вперше випробував прийоми, які згодом ним широко практику­валися: оголошення будь-якої ідейної групи в партії - фракцій­ною і розкольницькою, а будь-якої критики на адресу більшості ЦК чи Політбюро ЦК - замахом на єдність партійних лав.

Крім адміністративного ресурсу, Сталін у боротьбі про­ти опозиціонерів вдало використовував й ідеологічну зброю. У низці лекцій, присвячених основам ленінізму і прочитаних перед студентами Свердловського університету, він розвинув далі ленінську тезу про можливість побудови соціалізму в од­ній країні, фактично відмовившись від концепції світової рево­люції. Завдяки цьому новий партійний лідер зумів спрямувати енергію мас на підтримку режиму. Широка пропаганда ідеї бу­дівництва соціалізму в одній країні дозволила йому об’єднати навколо себе кадри партійного і державного апарату.

Піднесення Сталіна відбувалося на тлі загострення в країні селянського питання. Незадоволення села Радянською владою у 1923-1924 рр., посилення політичної активності селянства вимагали пошуку партією більш гнучкої селянської політики в рамках непу. Найпослідовнішу лінію на розширення еконо­мічних і частково політичних прав селянства проводив М. Бу- харін, який у своїх підходах до нього виходив із можливості повільного еволюційного вростання селянської кооперації і заможних селян-господарів у соціалізм. Уважаючи, що праця таких селян корисна суспільству і збільшує товарність сіль­ськогосподарського виробництва, Бухарін у квітні 1925 р. на зборах активу Московської організації РКГІ(б) став на захист «хазяйновитого мужкчка»: «Селянам, усім селянам слід ска­зати: збагачуйтесь, розвивайте своє господарство і не турбуй­тесь, що вас притиснуть». Для збільшення купівельної спро­можності селянства він пропонував усунути адміністративні перешкоди на шляху розвитку селянських господарств, нада­ти селянам ширші можливості кредитування та використання найманої праці.

Водночас «ліві комуністи» (Є. Преображенський, ї. Сміл- га, В. Осинський та ін.) захищали старі антиселянські позиції, виходячи з необхідності першочергового розвитку промисло­вості за рахунок експлуатації несоціалістичних економічних укладів, шляхом встановлення монопольно високих цін на промислові товари, високих податків тощо.

Лінія М. Бухаріна була підтримана Й. Сталіним, який у 1925 р. також віддавав перевагу більш тривалому і менш бо­лісному шляху побудови соціалізму разом із селянством, від- кидаючи адміністрування та інші залишки «воєнного комуніз­му». Навесні 1925 р. з метою допомоги збіднілому селянству відмінялися всі його натуральні поставки державі (їх заміняв грошовий податок), розширюлися права оренди землі та найму батраків, знижувався сільськогосподарський податок. Влітку того ж року III з’їзд Рад СРСР визнав недоцільними будь-які адміністративні заходи щодо заможно «верхівки» селянства.

Така політика «максимального розширення непу», яка про­водилася до початку 1927 р.₅ викликала різку критику з боку так званої «нової опозиції», яка сформувалася восени 1925 р. і яка вважала сталінську концепцію «соціалізму в одній країні» «національно-обмеженою». Лідер ленінградських комуністів 1". Зінов'єв, Л. Камєнєв та інші члени «нової опозиції» спробу­вали дати бій Сталіну і Бухаріну на XIV з'їзді партії у грудні 1925 р. Однак прибічники генерального секретаря, які на з’їз­ді склали міцну і згуртовану більшість, завдали їм нищівної поразки. Сталіну вдалося досягти повного організаційного розгрому «нової опозиції», лідери якої втратили свої партій­но-державні посади, і зміцнити свою владу в партії.

Навесні 1926 р., об'єднавши свої зусилля, ГІ Зінов’єв, Л. Камєнєв, Л. Троцький, Є. Преображенський, К. Радек та інші опозиціонери, створили нову, «об’єднану опозицію» проти всевладдя Сталіна та його тодішн’х союзників в Гіолітбюро - М. Бухаріна, О. Рикова та М. Томського. Основні економічні ідеї опозиціонерів зводилися до того, ідо бони вимагали як­найшвидшої індустріалізації країни, яка мала б проводитися високими темпами з поступовим їх зниженням. Опозиціонери були певні того, що високі темпи індустріалізації дозволять СРСР протриматися до перемоги пролетаріату в промисло­во розвинутих країнах. Вони наполягали на посиленні по­даткового тиску на селянство, підвищенні цін на промислову продукцію та зниженні закупівельних цін на продукцію сіль­ськогосподарського сектору. Фактично опозиціонери висува­ли програму згортання непу, тобто таку програму, яку з не­великими змінами, враховуючи непопулярність непу як серед партійців, так і серед значної частини населення країни, що поділяла погляди опозиції, керівництво ВКН(б) на чолі зі Ста­ліним розпочне виконувати наприкінці 1920-х рр.

Безперечно, ідеї «об'єднаної опозиції» знайшли певну під­тримку серед тих комуністів, які не були готові до «розширен­ня непу», поділяючи погляди опозиціонерів. Однак, не маючи внутрішньої єдності і взаємного довір'я, а головне - чіткої по­зитивної програми соціалістичного будівництва, прихильни­ки опозиції не змогли виступити зі своїми ініціативами щодо політичних питань, які були б підтримані більшістю партії. На XV з’їзді ВКП(б) у грудні 1927 р. Л. Троцький, П Зінов’єв, Л. Камєнєв та інші лідери «об'єднаної опозиції» були виклю­чені із партії; незабаром Троцького заслали до Казахстану, а у

р. вислали за кордон. Це дозволило сталінському угрупо­ванню одержати необмежені можливості для формування ав­торитарного політичного режиму. Перемігши у внутрішньо­партійній боротьбі, сталінська більшість у ЦК ВКІ 1(6) неза­баром кардинально змінила свій економічний курс. За словами М. Валентинова (Всльського). «екстраординарність станови­ща. яка перетворила на ніщо, розбила в пух і прах опозицію, ГІолітбюро, або, точніше сказати, Сталін та найбездарніша частина Політбюро, яка приєдналася до нього - Калінін, Во- рошилов, Куйбишев, Молото в, - переписують основні гасла розбитої опозиції, починають, за словами Троцького, жити «уламками і осколками ідей цієї опозиції».

Після розгрому троцькістсько-зінов’євського блоку' сталін­ське керівництво, по суті, розпочало виконання його еконо­мічної програми, передусім взявши курс на прискорену інду­стріалізацію та повну ліквідацію приватної власності, яка в обмежених масштабах допускалася за часів непу. При цьому Сталіну і його прибічникам довелося долати опір так званої «правої опозиції», до якої генсек зарахував своїх колишніх со­юзників - М. Бухаріна, О. Рикова та М. Томського.

Спроба радянського керівництва знайти вихід із чергової хлі­бозаготівельної кризи на початку 1928 р. за Допомогою насиль­ства, арештів селян та конфіскації їх майна викликала масові селянські протести, що не могло не позначитйся й на ситуації у вищих ешелонах влади. До того ж саме в цей час Й. Сталін ви­сунув і «обґрунтував» тезу про загострення класової боротьби в країні в міру просування її на шляху до соціалізму. Сталося це на липневому (1928 р.) пленумі ЦК ВКП(б). Посилаючись на хлібозаготівельну' кризу та сфабриковану органами ДНУ «шахтинську справу», Сталін заявив учасникам пленуму, що зі зростанням успіхів соціалістичного будівництва в СРСР опір «ворожих класів» неминуче зростатиме. Таке його «відкриття» розширило можливості для ескалації напруженості на «фрон­тах класової боротьби» й лягло в основу всієї репресивної анти­народної політики радянської держави у наступні десятиліття.

Все це знаменувало собою кінець нової економічної полі­тики, яка розглядалася більшістю паргійно-державного керів­ництва як тимчасовий, вимушений відступ від соціалістичних принципів.

За таких умов М. Бухарін та його однодумці виступили за продовження розвитку країни на базі непу, наполягали на відміні надзвичайних заходів стосовно селян, на вирішенні зернових труднощів економічними методами, шляхом підви­щення закупівельних цін на хліб, посилення допомоги селян­ським господарствам, збільшення державних хлібних запасів за рахунок імпорту зерна тощо. Безперечно, це призвело б до зменшення капіталовкіадень у промисловість, стримува­ло б індустріалізацію СРСР «Праві» виступили також проти прискореної індустріалізації, за збереження класового миру в країні, проти посилення політики репресій. Вони Еважали, що сталінська політика викличе виступи проти Радянської влади значних мас населення, боялися повторення масових селян­ських повстань початку 1920-х рр.

Політичні розбіжності в більшовицькому керівництві пере­росли у запеклу боротьбу за владу. У 1928 - на початку 1929 року на засіданнях Політбюро відбувалися справжні битви сталінців і бухарінців. Зрештою, більшість партійних керівни­ків підтримали Сталіна, який святкував перемогу на пленумі ЦК ВКГІ(б) у квітні 1929 р. Його учасники звільнили М. Бу­харіна з посади редактора «Правди» і керівника Комінтерну, а М. Томського усунули від керівництва радянськими проф­спілками. У листопаді 1929 р. Бухаріна виключили зі складу Політбюро. О. Риков протримався на посаді голови Раднарко­му СРСР і в Політбюро ЦК ВКП(б) до грудня 1930 р.

Перемогу сталіністів закріпила партійна чистка 1929—

рр., у ході якої з партії було виключено 170 тис. чоло­вік, тобто більше десятої частини її складу. Серед виключених була значна кількість розгромлених «лівих» і «правих» супро­тивників Сталіна.

Поразка Бухаріна була обумовлена тим, що поєдинок між ним і Сталіним відбувався всередині партійного апарату. «Пра­ві» не ризикнули звернутися до широкої партійної маси, опри­люднити розбіжності в керівництві, побоюючись звинувачень у фракційності та розколі партії. Натомість Сталін виявився більш умілим і спритним політиком, великим майстром апарат­ної інтриги. Він вчасно зумів замінити прибічників Бухаріна у багатьох партійних організаціях. Скажімо, у листопаді 1928 р. замість «правого» М. Угланова керівником найбільшої і най­авторитетнішої в країні Московської парторганізації став ста- лінець В. Молотов; керівництво профспілок СРСР було «під­силене» підручним Сталіна Л. Кагановичем. Під свій контроль Сталін взяв і провідні друковані органи країни.

Й. Сталін і його прибічники вдало і ефективно використа­ли настрої натиску, штурму, які охопили значну частину сус­пільства і які виявили себе у підтримці прискореного розвит­ку промисловості, будівництва соціалізму. Один із делегатів XVI партійної конференції, яка пройшла у травні 1929 р., так передав зміст більшості виступів на ній: «Дайте завод на Уралі, а правих до дідька! Дайте електростанцію, а правих до дідька!». Найпопулярнішим гаслом тих років було: «Не­має таких фортець, якими більшовики не могли б оволодіти». Партії виявилися більш близькими ідеї Сталіна щодо форсо­ваного будівництва соціалізму, а не пропозиції Бухаріна про продовження політики непу.

Радянська культура у добу непу

Після закінчення громадянської війни в умовах тимчасово­го ослаблення диктатури більшовицької партії, всупереч роз­русі і голоду, пожвавилося культурне життя країни, діяльність багатонаціональної інтелігенції. Стали відкриватися приватні видавництва, поновився вихід журналів «Бьшое», «Голос ми- нувшего», «Зкономист», «Право и жизнь» та інших часописів демократичного спрямування. Інтелігенція почала сміливіше, вільніше висловлювати різноманітні погляди та думки. По­жвавлення культурного і наукового життя було розцінено біль­шовиками як зростання буржуазної і дрібнобуржуазної ідеоло­гії, небезпечної для діяльності влади. Непокірна інтелігенція викликала ненависть у керівництва РКП(б). «Явні контррево­люціонери, підсобники Антанти, організація її слуг і шпигунів, розбещувачі учнівської молоді», - таку характеристику давав їй В. Ленін у листі голові ВНК Ф. Дзержинському.

Початок 1920-х рр. був ознаменований посиленням контро­лю над духовним життям суспільства. У 1921 р. було створено Агітпроп ЦК РКП(б), а 8 червня 1922 р. Раднарком вирішив «з метою об’єднання усіх видів цензури, яка існує в Росії», заснувати Головне управління у справах літератури і мисте­цтва - Головліт. Цьому органу доручалося видавати дозволи на видання усіх друкованих творів, складати списки заборо­нених книг, готувати постанови, які стосувалися друкарень, бібліотек, книжкової торгівлі. Роком пізніше з'явилася і Го­ловна репертуарна комісія (Головрепертком), яка здійснювала цензуру в театральній сфері.

Готуючись до ліквідації непокірної інтелігенції, Ленін у травні ] 922 р. запропонував включити в перший радянський Кримінальний кодекс статтю, яка передбачала смертну кару або тривале позбавлення волі чи висилку за кордон за пропа­ганду, яка об’єктивно сприяла міжнародній буржуазії. Тоді ж у листі до Ф. Дзержинського він вимагав вислати за кордон найвідоміших представників старої російської інтелігенції. Для цього голові ВНК було запропоновано постійно збирати матеріали про їх політичний стаж, роботу та літературну ді­яльність. З цим листом партійний лідер просив таємно озна­йомити усіх членів Політбюро і зобов’язати їх приділяти 2-3 години на тиждень перегляду некомуністичних видань.

31 серпня 1922 р. у «Правді» з’явилася інформація під на­звою «Перше попередження», в якій говорилося, іцо деяка частина буржуазної інтелігенції продовжує антирадянську діяльність. Гї опорними пунктами були названі вища школа, публіцистичні, художні, літературні та філософські видан­ня, сільськогосподарська наука. Повідомлялося також, що активні інтелігенти-контрреволюціонери висилаються у пів­нічні губернії та за кордон. Серед 160 висланих були декан фізико-математичного факультету Московського університету

С.тратонов, економіст С. Прокопович, історик О. Кізеветтер, соціолог П. Сорокін, всесвітньо відомі філософи О. Бердяєв,

Франк, М. Лосський, С. Булгаков та ін.

Більшовикам для реалізації планів модернізації країни по­трібен був інтелект, але інтелеіст слухняний, потрібна була інтелігенція, яка передусім виконувала б партійні команди. І більшовики, переслідуючи природне вільнодумство інтеліген­ції, одночасно обіцянками, демагогією, підкупом залучали її на свій бік. При цьому використовувався патріотизм інтелігенції, бажання служити народу, а нерідко й її безвихідне становище. Зокрема, вживалися заходи, щоб врятувати вчених від голо­дної смерті. Так, у 1921 р. було прийнято спеціальний декрет «Про створення сприятливих умов для роботи академіку Пав- лову», єдиному на той час російському лауреату Нобелівської премії. Були видані також декрети «Про поліпшення побуту вчених», «Про заходи щодо покращання житлових умов на­укових працівників» тощо. Науковці залучалися до розробки економічних планів, до роботи ВРНГ та окремих наркоматів.

Більшовицьке керівництво вважало, що неписьменна лю­дина перебуває поза політикою, оскільки не читає пресу і не сприймає комуністичну ідеологію, а відтак не може формува­тися як людина нової соціалістичної епохи. Саме тому най­важливішим завданням, яке партія намагалася вирішити в культурній сфері, була ліквідація неписьменності.

Восени 1923 р. виникло товариство «Геть неписьменність». Його головою став «всеросійський староста» М. Калінін, а членами - Н. Крупська, М. Ульянова, нарком освіта А. Луна- чарський та ін. На свої кошти товариство утримувало тисячі шкіл, де навчалися неписьменні. У 1926 р. більше половини населення країни вже вміло читати і писати. Дещо вищим рі­вень письменності був у містах, а також у РСФРР, Україні та Білорусії. Водночас на Сході цей рівень залишався значно ниж­чим, ніж у цілому по країні. Незважаючи на великі труднощі, неписьменність було в основному по/долано: вже 1927 р. 90 % білоруських, 94 % киргизьких і майже 96 % татарських учнів відвідували у своїх республіках рідномовні початкові школи.

З середини 1920-х рр. у зв’язку з поліпшенням економічної ситуації в країні збільшилися кошти у народну освіту, зросла кількість шкіл. Масовою формою підготовки робітників стали школи фабрично-заводського учнівства (ФЗУ), де спеціальне навчання поєднувалося з загальноосвітнім.

З утворенням у 1922 р. Радянського Союзу центральне ке­рівництво вважало за потрібне приділити підвищену увагу розвиткові культур народів СРСР. У квітні 1923 р. XIII з’їзд РКП(б) проголосив політику коренізаЦії, основною метою якої визначалося сприяння розвитку культур і мов націй та національностей, які населяли союзну державу, хоча, як від­значає, наприклад, С. Кульчицький, на першому плані у дер­жавної партії було завдання укоренитися (про це свідчила й назва політичного курсу) в національних республіках. Щоб зміцнити свій вплив у республіках, партія повинна була роз­мовляти з населенням його рідною мовою і наповнити свій управлінський апарат місцевими кадрами. Втім, не підлягає сумніву, що коренізація сприяла стрімкому розвитку пригні­чених до того національних культур.

Результати коренізації 1920-х рр. були досить вагомими. Так, кількість росіян - членів ВКП(б) - знизилася протягом 1922-1927 рр. з 72 % до 65 %, тоді як кількість українців і білорусів у партійних організаціях їхніх республік протягом 1922-1932 рр. зросла, відповідно, з 24 % і 21 % до 59 % та

%. Навіть нації Середньої Азії становили у 1932 р. понад половину членів партії у своїх республіках. У 1929 р. пред­ставники титульної для республіки нації складали в Україні 59 %, у Білорусії - 66 %, а у Вірменії навіть 95 % партійного і державного апарату. Щоправда, у республіках Середньої Азії, де все ще бракувало освічених кадрів, тон у державній адміні­страції задавали росіяни.

Багато фахізців, зокрема А. Каппелер, слушно зауважують, що така ліберальна мовна й культурна політика у добу непу не була для радянського керівництва самоціллю. По-перше, воно хотіло забезпечити стабільність поліетнічної імперії, г.о-друге, усунути дискримінацію неросіян, а отже, позбути­ся національних конфліктів. По-третє, ліберальна політика у царині культури була хорошим прикриттям перед іноземни­ми державами, які слід було революціонізувати, а, по-четвер­те, рідномовн» школи й друковані видання мали поширювати комуністичну ідеологію серед неросіян, про що переконливо свідчило гасло: «Культура національна за формою, соціаліс­тична за змістом».

Помітним явищем культурного життя країни у 1923-1925 роках стали дискусії, присвячені питанням місця, ролі і пер­спектив розвитку вітчизняної інтелігенції в післяреволюцій­ній Росії. Вони стали своєрідним діалогом між інтелігенцією і владою. Його учасниками, з одного боку, були А. Луначар- ський, Л. Троцький, М Бухарін, Г. Зінов’єв, Д. Рязанов, а з ін­шого -літературознавець П. Сакулін, колишній емігрант про­фесор Ю. Ключников, критик і публіцист О. Веронський та ін. Підсумком цих дискусій стали важливі партійні рішення. Так, 18 червня 1925 р. була прийнята резолюція ЦК РКП(б) «Про політику партії в галузі художньої літератури», а 18 вересня того ж року - резолюція про роботу фахівців. ЦК висловився за вільне змагання різних груп і течій у літературі. Водночас було заявлено про вжиття заходів для покращення умов робо­ти і побуту фахівців, надання їм різноманітних пільг тощо.

Однак досягнуті в ході дискусій «угоди» виявилися недов­говічними. Вже у другій половині 1920-х рр. розпочався новий наступ на інтелігенцію, серед якої все частіше почали шукати й знаходити «ворогів народу» та «шкідників», на яких звалю­вали провали соціалістичного будівництва. Так, у 1928 р. Д] ГУ сфабрикувало так звану «шахтинську справу». 10 березня було оголошено, що у місті Шахти на Донбасі нібито розкрито контрреволюційну змову технічних спеціалістів. У саботажі і державній зраді було звинувачено 55 чоловік, багато з яких «зі­зналися» у скоєних «злочинах». Після цього розпочалася кам­панія арештів, звільнень, масового переслідування безпартій­них фахівців і службовців. Досвід «шахтинської справи» вико­ристовувався потім каральними органами під час проведення знаменитих політичних процесів 1930-х рр.

У роки непу справжнє піднесення переживало творче життя країни, в якому відбувався пошук нових художніх форм та за­собів. Так, важливу роль в об’єднанні радянських художників відіграла Асоціація художників революційної Росії (АХРР), яка виникла у 1922 р. і яка до початку 1930-х рр. змогла організува­ти й провести понад 70 виставок. Діячі АХРР мали на меті «ху­дожньо-документальне збереження найвеличнішого моменту історії у його революційному пориві». Вони навіть висунули гасло «героїчного реалізму», який повинен був стати основою майбутнього світового мистецтва. Історико-революційна тема­тика була провідною у творчості таких відомих художників, як К. Петров-Водкін, М. Греков, Й. Бродський та ін.

Поруч з ними створювали свої полотна і члени започат­кованої у 1925 р. групи «Майстри аналітичного мистецтва». Керівник групи П. Філонов разом з іншими її учасниками ви­користовували у своїй творчості для вираження соціально-фі­лософських ідей елементи експресіонізму та футуризму.

У 1920-ті рр. розвивалися й деякі інші напрямки живо­пису. Так, засновником радянського побутового жанру був Є. Чепцов. У портретному жанрі працювали Б. Кустодієв,

С.Малютін₃Г.Ряжський,пейзажному -Б.Яковлєв,ліричному - К. Юон та ін.

Працюючи у жанрі пейзажу і натюрморту, Нове товариство живописців та товариство художників «Буття» широко вико­ристовували традиції примітивізму, російського лубка тощо.

Прагнення до лаконічної, виразної, конструктивної форми було притаманне членам творчої групи «4 мистецтва». Вона виникла у 1924 р. і об’єднала відомих художників (В. Фавор- ський, П. Кузнецов, М. Сарьян), скульпторів (О. Матвеєв) та архітекторів (І. Жолтовський, О. Щусєв та ін.).

У середині 1920-х рр. активно діяло також Товариство станковістів, що об’єднувало в своїх рядах молодих художни­ків, які відстоювали станковий живопис та намагалися у своїх картинах передати дух сучасності, життя індустріальної Росії. Важливим напрямком їх діяльності стало зображення пере­творювача світу - нової людини. З огляду на це улюбленим для художників-станковістів стає образ спортсмена. Чи не першим, хто звернувся до спортивної тематики у своїй твор­чості, був О. Дейнека.

Нові шляхи у розвитку радянської архітектури намагалися прокласти О. Веснін, К. Мельников, М. Гінзбург, І. Голосов, В. Кринський, які групувалися навколо створених у 1920 р. Вищих державних художньо-технічних майстерень (Вхуте- мас). Водночас значна частина досвідчених архітекторів орі­єнтувалася в своїй творчості на використання досвіду мину­лого. Багато з них входили до Московського архітектурного товариства, яке очолював О. Щусєв. До речі, саме Щусєв став автором перших двох дерев'яних мавзолеїв В. Леніна та брав активну участь у проектуванні й спорудженні його кам’яного мавзолею.

Розвиток у 1920-ті рр. скульптурного мистецтва в СРСР важко уявити без творчості І. Шадра (І. Іванова). У 1921-1922 роках на державне замовлення ним були створені знамениті зображення «Сіяча», «Робітника», «Селянина», «Червоноар- мійця», які незабаром з’явилися на радянських грошових зна­ках. марках і облігаціях.

У графіці і дитячій ілюстрації 1920-х рр. активно працюва­ли представники різних поколінь О. Бенуа, М. Добужинський, В. Фаворський, Д. Митрохін, С. Чехонін та ін. їх творчість об’єднувала висока професійність у зображенні реалістичних і умовно-узагальнених сюжетів.

У літературі, яка була однією з найважливіших сфер куль­турного життя, існувало суперництво різних шкіл, напрямків та жанрів, що надавало їй яскравих фарб та високого зву­чання. Продовжували активно працювати письменники і по- е^и, які розпочали свою творчу діяльність ще в дожовтневі роки - О. Мандельштам, М. Горький, А. Ахматова та ін. Вод­ночас в літературне коло увійшли й представники молодого покоління - Д. Фурманов, Л. Леонов, Б. ГІільняк, М. Булгаков,

О. Фадєєв, А. Платонов, Е. Багрицький, О. Безименський та ін. Нові твори виходили з-під пера футуристів (В. Хлєбнікова, Д. Бурлюка, В. Маяковського) та імажиністів, лідером яких був С. Ссенін. ,

У великій кількості виникали літературно-художні групи та товариства, серед яких виділялися: Російська асоціація проле­тарських письменників (РАПП), «Лівий фронт мистецтва» - ЛІФ, «Кузня», «Серапіонові брати» та багато ін.

У театральному мистецтві співіснували класична школа ро­сійського театру, яку репрезентували Московський художній і Малий театри, і новаторські студії Є. Вахтангова, В. Мейєр- хольда, О. Таірова. Поруч з класичним репертуаром ставили­ся твори молодих драматургів про революцію, громадянську війну, сучасне життя. Швидко зростала мережа професійних і аматорських театрів.

Незважаючи на труднощі відбудовчого періоду, Радянська держава знаходила кошти і для підтримки вітчизняного кіне­матографа. Створювалися нові кіностудії в УСРР, Білорусії, республіках Закавказзя та Узбекистані. Молода радянська кі­нематографія одержала світове визнання. У 1925 р. розпочав­ся тріумфальний похід країнами світу фільму С. Ейзенштейна «Броненосець Потьомкін».

У той же час як зверху, від партійної верхівки, так і знизу, передусім від молодих ультрареволюційно налаштованих дія­чів культури, йшли вимоги адміністративного втручання в ду­ховну сферу, вимоги заборонити, ліквідувати ті чи інші творчі групи й течії як «несоціалістичні», «не потрібні пролетаріа­ту і народу». З кожним роком цей процес все більше набирав силу. Дедалі жорсткішою ставала цензура. У 1923 р. пройшла чистка бібліотек від антирадянських книг, які вилучалися і знищувалися. Серед них були твори Платона, І. Канта, деякі книги Л. Толстого, П. Кропоткіна. Пізніше такі чистки стали регулярними.

У 1929 р. розпочалася кампанія проти письменника А. Ве­селого, який опублікував у журналі «Молодая гвардия» опові­дання «Боса правда», герої якого - колишні червоноармійці - розповідають про те, що ідеали, за які вони боролися, виявили­ся забутими. Тоді ж переслідувань зазнали Б. Пільняк та Є. За- мятін. які опублікували свої твори за кордоном, М. Булгаков та інші митці. У квітні 1930 р., не витримавши постійних нападок діячів «від мистецтва», покінчив з життям В. Маяковський.

У цілому, незважаючи на зростаючий ідеологічний тиск, 1920-ті рр* стали періодом справжнього розквіту радянської культури, яка увібрала в себе як революційні ідеї, так і кращі традиції попередньої доби.

Зовнішня пзлітика Радянського Союзу у 1920-ті роїш

Уже під завісу громадянської війни найбільш прозірливі політики і громадські діячі Заходу все рішучіше почали висту­пати за налагодження стосунків з Радянською Росією. Цьому сприяло й підписання у березні 1921 р. радянсько-англійської торговельної угоди. Впродовж року такі ж угоди були укладе­ні й з деякими іншими європейськими державами - Німеччи­ною, Італією, Норвегією та Австрією.

У тому ж 1921 р. РСФРР нормалізувала відносини і зі сво­їми південними сусідами. 26 лютого вона підписала договір про добросусідство з Персією (Іраном). Ним передбачалося, що радянський уряд відмовляється від виплати Іран}/ боргів царської Росії, але натомість передає йому всі російські кон­цесії, залізниці та телеграфні лінії, побудовані Росією на іран­ській землі. Окрім цього, згідно з шостою статтею договору, Радянська республіка одержала право вводити свої війська на територію Ірану у випадку загрози її захоплення з боку інших країн або коли вона може бути використана ними для напа­ду на РСФРР За два дні по тому, 28 лютого, Радянська Росія уклала угоду про дружбу з Афганістаном, першою з усіх дер­жав визнавши його суверенітет.

16 березня було підписано радянсько-турецький договір про дружбу і братство. Він повністю визнавав суверенітет Ту­реччини і ліквідовував старі нерівноправні російсько-турецькі угоди.

Після звільнення території Монголії від залишків білогвар­дійських військ 5 листопада 1921 р. РСФРР встановила з нею дружні відносини.

Таким чином, до 1922 р. із сусідніх з Росією держав лише Румунія, Китай та Японія не мали з нею дипломатичних зв’язків.

З переходом до непу і певною втратою надій на швидку пе­ремогу «світової революції» першочерговим завданням радян­ської зовнішньої політики стала подальша нормалізація еко­номічних і дипломатичних відносин з провідними країнами Заходу. У вересні 1921 р. радянське керівництво, зацікавлене в одержанні кредитів для відновлення економіки, розвитку тор­гівлі, прийняло рішення про визнання частини боргів царської Росії, висунувши водночас вимоги відшкодування збитків, за­вданих інтервенцією, надання кредитів, дипломатичного ви­знання більшовицького режиму. Уряди європейських держав були проінформовані про нову позицію Москви.

6 січня 1922 р. Верховна військова рада Антанти вирішила скликати в італійській Генуї міжнародну конференцію з еко­номічних і фінансових питань, запросивши до участі в ній усі європейські країни, включаючи і Радянську Росію. Наступно­го дня італійський уряд надіслав офіційне запрошення Рад­наркому РСФРР.

Конференція відкрилася у Генуї 10 квітня 1922 р. До складу радянської делегації, яку очолював нарком закордонних справ РСФРР Г. Чичерін (формальний голова делегації В. Ленін внаслідок хвороби залишився в Москві), увійшли Л. Красін, М. Литвинов, Я. Рудзутак, В. Воровський, а також представ­ники від усіх національних радянських республік та від Хо- резмської, Бухарської і Далекосхідної республік. Усього деле­гація налічувала понад 60 чоловік.

Західними державами радянській делегації було вручено так званий Лондонський меморандум експертів, в якому ви­сувалися вимоги повернення закордонним власникам націона­лізованих підприємств виплати боргів царського і Тимчасово­го урядів у розмірі 18,5 млрд золотих крб, відміни монополії зовнішньої торгівлі тощо. Проте жорстка позиція радянських представників, контрпретензії яких складали 39 млрд золотих карбованців, не дозволила дійти порозуміння. Разом з тим ра­дянська дипломатія досягла на конференції значного зовніш­ньополітичного успіху, уклавши 16 квітня 1922 р. у передмісті Генуї Рапалло двосторонню угоду з Німеччиною. Головним у ній було те, що уряди обох держав взаємно відмовлялися від відшкодування збитків, завданих війною. Крім того, Німеччи­на відмовлялася від націоналізованого в РСФРР майна своїх громадян за умови, що Радянський уряд не буде задовольня­ти аналогічних претензій інших держав. Між двома країнами відновлювалися дипломатичні і консульські стосунки, а також встановлювався принцип повного сприяння в торгівлі і госпо­дарських відносинах. Уже в середині 1920-х рр. на долю Німеч­чини припадало 30 % радянської зовнішньої торгівлі. Цьому суттєво посприяв і підписаний у Берліні 24 квітня 1926 р. ра­дянсько-німецький договір про дружбу і взаємний нейтралітет, який ще на п’ять років продовжив дію Рапалльської угоди.

Договір в Рапалло мав великий вплив на розвиток науково- технічного співробітництва двох країн. Уже влітку того ж року Німеччина і Радянська Росія підписали таємний воєнний дого­вір, який передбачав, що німецьке літакобудівне підприємство «Юнкере» одержало можливість створювати військові літаки на заводі у Філях (поблизу Москви), концерн Круппа - арти­лерійські гармати на заводах у Середній Азії. Німецька армія відкрила у Казані танкову, а у Самарі - військово-хімічну шко­ли. У Липецьку було створено тренувальний центр підготовки німецьких льотчиків. Російські і німецькі хіміки спільно пра­цювали над створенням нових зразків хімічної зброї. Все це дозволяло Німеччині обходити статті Версальського договору, що забороняли їй мати сучасну технічно оснащену армію й її військово-промислову базу. Водночас з боку РСЧА у різні періоди у Німеччині побували М. Тухачевський, О. Єгоров, П. Дибенко, Й. Якір та інші військові командири, які вивчали там новинки військової техніки та новітньої зброї.

В цілому співробітництво у військовій сфері СРСР і Вей- марської республіки у 1922-1933 рр., яке тривало до приходу до влади А. Гітлера і було згорнуте за ініціативою Радянського уряду, стало звичайним явищем тогочасної світової зовніш­ньополітичної практики і не набуло значних масштабів.

«Перша велика зустріч у верхах» XX ст, як називали Ге­нуезьку конференцію дипломати, не призвела до встановлен­ня міцних відносин РСФРР з західними державами. Так само «нудною і даремною», за словами Л. Красіна, виявилася і між­народна фінансово-економічна конференція у Гаазі, яка від­булася влітку 1922 р. Закінчивши свою роботу 20 липня, вона також не урегулювала економічних відносин між Радянською Росією і Заходом.

У цілому радянській зовнішній політиці на початку 1920-х років продовжувала бути властива певна двоїстість. На це звертав увагу ще англійський філософ і громадський діяч

Б. Рассел, який побував у РСФРР. Він наголошував, що біль­шовики «люди практичні, які намагаються налагодити торгів­лю з Заходом, поступово створити більш чи менш нормальну державу», не відмовляючись водночас і від своїх найважливі­ших програмних положень, що передбачали просування рево­люції на Захід, нав’язування йому комуністичної ідеології.

Сподівання радянського керівництва на «світову револю­цію» зміцніли у І923 р., коли кризова ситуація в Німеччині, пов’язана з окупацією Францією Рурської області (у відповідь на затримку Німеччиною виплати чергової суми репарацій), викликала у лідерів Комінтерну бажання «підштовхнути» збройне повстання німецького робітництва. Однак цьому ба­жанню не судилося здійснитися, оскільки робітничий виступ у Німеччині було придушено урядовими військами. Невдачею закінчилися й подібні спроби розпалити «багаття світової ре­волюції» у Болгарії та Польщі.

У тому ж таки 1923 р. різко загострилися відносини СРСР з Великобританією. Причиною цього загострення стало ви­несення на початку⁷ року смертних вироків двом англійським священикам, яких радянська юстиція звинуватила у шпигун­стві, затримання прикордонною службою СРСР двох англій­ських риболовецьких суден та шалена антибританська кампа­нія в Ірані і Афганістані. Все це примусило Англію у трав­ні 1923 р. пред’явити ультиматум уряду Радянського Союзу, який увійшов в історію як «ультиматум Керзона». Водночас активізувалися і російські білоемігрантські кола, які розрахо­вували довести справу до радянсько-британського збройного конфлікту: у швейцарській Лозанні у дні роботи чергової між­народної конференції з питань роззброєння та кордонів був убитий радянський дипломат В. Воровський.

Зрештою, прагнучи уникнути подальшого загострення міжнародного становища, більшовицький уряд СРСР пішов на поступки. Організувавши багатотисячні театралізовані маніфестації трудящих, під час яких тисячами спалювалися опудала міністра закордонних справ Великобританії лорда Керзона, він без особливого шуму виконав деякі вимоги уль­тиматуму. На свободу були відпущені англійські «шпигуни», звільнені з-під арешту британські траулери тощо. Вирішення деяких спірних питань було перенесено за стіл переговорів.

Наступний, 1924 рік увійшов в історію радянської зовніш­ньої політики як рік визнання СРСР. Вже 1 лютого лейборист­ський уряд Великобританії під керівництвом Р. Макдональда визнав Радянську державу де-юре і запропонував організувати англо-радянську комісію для вивчення назрілих економічних і політичних проблем у відносинах між двома країнами.

Ініціатива англійських лейбористів викликала хвилю ви­знань СРСР урядами багатьох країн світу. Протягом 1924-1925 років дипломатичні відносини з Радянським Союзом устано­вили Італія, Швеція, Данія, Австрія, Греція, Мексика, Франція, Норвегія, Японія. Всього за ці роки СРСР визнали ІЗ держав.

На особливу увагу заслуговує діяльність радянських ди­пломатів на Далекому Сході, де відбулося відновлення зв’яз­ків з Китаєм. Цей процес був тривалим і складним, оскільки у той час Китай був поділений на кілька частин, у кожній з яких було своє керівництво. Тільки у травні 1924 р. видатному радянському дипломату Л. Карахану вдалося підписати у Пе­кіні угоду з Китаєм про відновлення дипломатичних відносин і збереження контролю СРСР над Китайсько-Східною заліз­ницею (КСЗ), яка проходила територією Маньчжурії.

Незважаючи не беззаперечні успіхи радянської зовніш­ньої політики, уряди багатьох країн, збентежені триваючою відкритою пропагандою Комінтерном і його провідною сек­цією - РКІ1(б) курсу на «світову революцію», продовжува­ли з великою недовірою ставитися до діяльності радянських дипломатів і торговельно-економічних представництв, ува­жаючи їх (до речі, небезпідставно) лише прикриттям зусиль більшовиків, спрямованих на розпалювання «революційної пожежі» на Заході.

Наприкінці 1924 р. в Англії до влади знову прийшли кон­серватори. У ході передвиборної кампанії вони оприлюдни­ли сфабрикований документ - так званий «лист Зінов’єва», в якому нібито містився заклик до англійських комуністів про підготовку антиурядового повстання. Консерватори відмо­вилися ратифікувати угоду про торгівлю з СРСР, підписану лейбористським урядом. Антирадянські настрої у Великобри­танії особливо посилилися у 1926 р. Приводом став страйк ан­глійських шахтарів, який був підтриманий Комінтерном і ра­дянськими профспілками. Англійський уряд розцінив цю під­тримку як втручання СРСР у внутрішні справи великої держа­ви. У 1927 р. консерватори розірвали дипломатичні відносини з Радянським Союзом, які були відновлені лише у 1929 р.

У 1927 р. розірваними виявилися і дипломатичні відноси­ни з Китаєм, де було вчинено напад на радянське посольство.

У тому ж році Франція все нагальніше вимагала відізвати радянського посла X. Раковського, а у Варшаві білоемігран­том Б. Ковердою був убитий радянський повпред П. Войков. З огляду на це радянське керівництво не виключало можли­вості найгіршого розвитку міжнародних подій. У грудні 1927 р. Й. Сталін з трибуни XV з’їзду заявив, що «період мирного співжиття відходить у минуле, звільняючи місце періоду імпе­ріалістичних наскоків і підготовки інтервенції проти СРСР». Ситуацію у світі І927 р. він порівняв з ситуацією, що склала­ся у 1914 р. напередодні початку Першої світової війни. Біль­шість сучасних дослідників певні того, що Сталін у той час використовував загрозу війни як інструмент зміцнення своєї влади над партією, оскільки, як зазначає, наприклад, М. Загла- дін, «безпосередня небезпека війни була мінімальною, тому що в країнах Заходу при владі стояли уряди, які у більшості своїй орієнтувалися на політичні вирішення спірних питань».

Намагаючись уникнути ізоляції на міжнародній арені, радянська дипломатія обачно маневрувала. У 1926-1927 рр. СРСР вдалося налагодити більш тісні контакти зі своїми пів­денними сусідами - Туреччиною, Іраном та Афганістаном. З ними були підписані договори, які були аналогічні угоді з Німеччиною. У жовтні 1927 р. Голова ЦВК СРСР М. Калінін, виступаючи перед трудящими, в черговий раз наголосив, що зі східними країнами «ми все більше входимо в економічний зв’язок».

У серпні 1928 р. Радянський Союз приєднався до пакту Бріана-Келлога, підписаного в Парижі за ініціативою фран­цузького міністра закордонних справ А. Бріана і його амери­канського колеги Ф. Келлога. 15 провідних держав світу взяли на себе зобов’язання відмовитися від війни як «знаряддя зо­внішньої політики» і врегульовувати можливі конфлікти «за допомогою мирних засобів».

На жаль, значення цього кроку, який міг би стати початком нового діалогу Радянської держави з країнами Заходу, зміц­нити політичні механізми запобігання війні, було перекрес­лено деклараціями Комінтерну і заявами И. Сталіна. Зокрема,

конгрес Комінтерну того ж року у резолюції стосовно пак­ту Бріана-Келлога зазначив наступне: «... Пролетаріат Радян­ського Союзу не поринає в ілюзії про можливості міцного миру з імперіалістами. Він знає, що напад імперіалізму на Ра­дянську владу неминучий, що в процесі світової пролетарської революції неминучі і необхідні війни пролетарських держав з буржуазними, війни за визволення світу від капіталізму».

Подібні оцінки створювали враження, що для політичного керівництва СРСР пріоритетними є зв’язки по лінії Комінтер­ну, а діалог з буржуазними державами розцінюється як виму­шений обставинами, як такий, що не вимагає чіткого додер­жання прийнятих міжнародних зобов’язань. Саме тому ділові кола країн Заходу не поспішали вкладати кошти в радянську економіку, а питання надання СРСР позик і кредитів для її розвитку помітно ускладнилося.

Втім, протягом 1920-х років міжнародне становище Ра­дянського Союзу в цілому значно зміцнилося. Вдалося про­рвати дипломатичну блокаду країни. Призупинивши відкриті експансіоністські прагнення країн Заходу, Радянська держа­ва забезпечила собі мирні умови для відновлення економіки. Водночас більшовицьким керівництвом витрачалися значні кошти на підтримку комуністичного і революційного руху в усьому світі, що негативно позначалося як на міжнародному авторитеті держави, так і на її економічному розвитку

ДОКУМЕНТИ ТА МАТЕРІАЛИ

ДОКУМЕНТ 1

РЕЗОЛЮЦІЯ ЗАГАЛЬНИХ ЗБОРІВ КОМАНД 1-ї І 2-ї БРИГАД КОРАБЛІВ, ЩО ДИСЛОКУЮТЬСЯ У КРОНШТАДТІ