18 Жовтня 1917 р.

Товариші!

Не підлягає сумніву, що багато з вас раді тим подіям, завдяки яким впав коаліційний уряд О. Ф. Керенського і політична влада перейшла до рук Петроградської Ради Робітничих і Солдатських Депутатів. ‘

Скажу вам відверто: мене ці події засмучують.

Не тому засмучують, що я не хотів би торжества робітничого класу, а навпаки -тому, що бажаю його всіма силами своєї душі.

Впродовж останніх місяців деякі агітатори і публіцисти зо­бражали мене ледве не контрреволюціонером. У всякому ви­падку, вони охоче розповсюджувалися на цю гему, що я готовий перейти або вже перейшов на бік буржуазії. Але ці агітатори і публіцисти, принаймні ті з них, як не страждали невиліковною наївністю, звичайно, самі не вірили в те, що розповсюджувалось ними стосовно мене. Та й не можна було цьому вірити.

Кому була відома історія моєї політичної діяльності, той знає, що вже з початку вісімдесятих років минулого століття, з часу заснування групи «Визволення праці» - в її основі лежала одна політична думка: думка про історичне покликання пролетаріату взагалі і російського пролетаріату зокрема.

«Революційний рух в Росії переможе як рух робітничого кла­су або зовсім не переможе», - сказав я у промові про становище в Росії, виголошеній мною на паризькому Міжнародному Соціа­лістичному з’їзді 2-го Інтернаціоналу.

Ці мої слова з недовірою були зустрінуті переважною біль­шістю учасників з’їзду. Росія уявлялася їм такою безнадійно відсталою країною, що вони повинні були прийняти і дійсно прийняли за нездійсненну утопію мою думку про велику іс­торичну місію російського пролетаріату в царині нашої вну­трішньої політики. Лише мій товариш Жюль Гед, зять Маркса, Шарль Лонге, та ще старий діяч німецької соціал-демократії Вільгельм Лібкнехт інакше поставилися до висловленої мною думки. Вони виявили, що думка ця проливає нове світло на по­дальший хід російського суспільного розвитку і відповідного йому визвольного руху.

ІЦо ж до нашої революційної інтелігенції того часу, то в її се­редовищі моя паризька промова викликала значне невдоволен­ня. Віра у промисловий пролетаріат уважалась тоді у нас шкід­ливою єрессю. Інтелігенція була наскрізь просякнута староза- повітними народницькими поняттями, за якими промисловий робітник не міг претендувати на якусь самостійну історичну роль. У кращому випадку він був здатний, згідно з переконанням тодішніх народників, підтримати революційний рух селянства. І це переконання настільки глибоко пустило коріння в інтелі­генції, що всяке відхилення від нього уважалося майже зрадою революційної справи.

У першій половині дев’яностих років «легальні» народники у пресі називали нас, «нелегальних» проповідників ідеї робіт­ничого стану (як сказав би Лассаль), корчмарями, а один із них висловив ту відрадну переконаність, що жоден із поважаючих себе журналів не дозволить собі надрукувати на своїх сторінках виклад наших поглядів.

Упродовж цілої чверті століття ми стійко витримували най- жорстокіші нападки і переслідування. Ми володіли тією «благо­родною впертістю», на яку з гордістю вказував колись Ломоносов як на одну з відмітних властивостей свого характеру. І ось тепер, коли житгя чи не найпереконливіше показало, що ми були праві, тепер, коли російський робітничий клас насправді став великою рушійною силою суспільного розвитку ми відвернемося від ньо­го і перейдемо на бік буржуазії? Та це ж ні з чим не узгоджується; в це може повірити лише той, хто не має жодного уявлення про психологію!

Повторюю, цьому не вірять і самі наші обвинувачі. І звичайно, свідомі елементи російського робітничого класу відкинуть ці зви­нувачення як негідний наклеп на тих, яких самі викривачі не мо­жуть не визнати першовчителями російської соціал-демократії.

Отже, не тому засмучують мене події останніх днів, що я не хотів би торжества робітничого класу в Росії, а саме тому, що я бажаю його усіма силами душі.

Впродовж останніх місяців нам, російським соціал-демо­кратам, дуже часто доводилось пригадувати зауваження Ен­гельса про те, що для робітничого класу не може бути більшого історичного лиха, як захоплення політичної влади у такий час, коли він до цього ще не підготовлений. Тепер, після недавніх подій у Петрограді, свідомі елементи нашого пролетаріату зо­бов’язані поставитися до цього зауваження з більшою увагою, ніж будь-коли.

Вони зобов’язані спитати себе: чи готовий наш робітничий клас до того, щоб уже зараз проголосити свою диктатуру?

Кожен, хто хоча б частково розуміє, які економічні умови пе­редбачаються диктатурою пролетаріату* не вагаючись відповість на це питання рішуче негативно.

Ні, наш робітничий клас ще далеко не може з користю для себе і для країни взяти в свої руки всю повноту політичної влади.

Нав’язати йому таку владу означає штовхати його на шлях вели­чезного історичного лиха, яке водночас було б величезним лихом і для всієї Росії.

Серед населення нашої держави пролетаріат складає не біль­шість, а меншість. А проте він міг би з успіхом практикувати диктатуру лише в тому випадку, коли б складав більшість. Цього не стане заперечувати жодний серйозний соціаліст.

Щоправда робітничий клас може розраховувати на підтрим­ку з боку селян, які до цього часу складають більшість насе­лення Росії. Але селянству потрібна земля, заміни капіталіс­тичного ладу соціачістичним воно не потребує. Більше того: господарська діяльність селян, до рук яких перейде поміщицька земля, буде спрямована не в бік соціалізму, а в бік капіталізму. У цьому знову-таки не може сумніватися ніхто з тих, які добре засвоїли собі сучасну соціалістичну теорію. Відтак селяни - зо­всім ненадійний союзник робітника у справі запровадження со­ціалістичного способу виробництва. А якщо робітник не може розраховувати у цій справі на селянина, то на кого ж він може розраховувати? Лише на самого себе. Але ж він, як сказано, у меншості, тоді як для заснування соціалістичного ладу необхід­на більшість. Звідси неминуче виходить, що якщо б, захопивши політичну владу, наш пролетаріат захотів здійснити «соціальну революцію», то сама економіка нашої країни засудила б його на жорстоку поразку.

Кажуть: те, що розпочне російський робітник, буде закінчено німецьким. Але це - величезна помилка.

Заперечень немає, в економічному сенсі Німеччина значно більше розвинута, ніж Росія. «Соціальна революція» ближче у німців, ніж у росіян. Але і у німців вона ще не є питанням сьо­годення. Це чудово усвідомлювали всі тямущі німецькі соціал- демократи як правого, так і лівого крила ще до початку війни. А війна ще більш зменшила шанси соціальної революції в Ні­меччині, завдяки тій сумній обставині, що більшість німецького пролетаріату з Шейдеманом на чолі стала підтримувати німець­ких імперіалістів. Зараз в Німеччині немає надії не лише на «со­ціальну», але й на політичну революцію. Це визнає Бернштейн, це визнає Гаазе, це визнає Каутський, з цим, напевно, погодиться Карл Лібкнехт.

Значить, німець не може завершити те, що буде розпочате ро­сіянином. Не може завершити це ні француз, ні англієць, ні жи­тель Сполучених Штатів. Несвоєчасно захопивши політичну вла­ду\ російський пролетаріат не здійснить соціальної революції, а лише викличе громадянську війну; яка, врешті-решт, примусить його відступити дапеко назад від позицій, зи. гйованих у лютому

і березні цього року

А війна, яку мимоволі доводиться вести Росії? Страшно ускладнивши стан справ, вона значно зменшує шанси соціальної революції і значно збільшує шанси поразки робітничого класу.

Це заперечують: ми декретуємо мир. Але щоб німецький ім­ператор послухався нашого декрету, потрібно, щоб ми виявилися сильнішими за нього, а оскільки сила на його боці, то «декретую­чи» мир, ми тим самим декретуємо його перемогу, тобто перемо­гу німецького імперіалізму над нами, над трудящим населенням Росії. Виріпгуйте самі, чи можемо ми з радістю вітати подібну перемогу.

Ось чому, дорогі товариші, мене не радують, а засмучують недавні події у Петрограді. Повторюю ще раз. Вони засмучують мене не тому, що я не хотів би торжества робітничого класу, а навпаки, тому що я бажаю його усіма силами душі і разом із тим бачу, як далеко відсовують його недавні події.

їх наслідки і тепер уже досить сумні. Вони будуть ще незрів­нянно більш сумними, якщо свідомі елементи робітничого класу не висловляться твердо і рішуче проти політики захоплення вла­ди одним класом або, й того гірше, - однією партією.

Влада повинна опиратися на коаліцію всіх живих сил країни, тобто на всі ті класи і прошарки, які не зацікавлені у відновленні старого порядку

Я давно вже кажу це. 1 вважаю своїм обов’язком повторити це тепер, коли політика робітничого класу ризикує піти у зовсім іншому напрямку.

Свідомі елементи нашого пролетаріату повинні застерегти його від того величезного лиха, яке може з ним трапитися.

Увесь ваш Г. Пяеханов

ДОКУМЕНТ 4

ДЕКЛАРАЦІЯ ПРАВ НАРОДІВ РОСІЇ

листопада 1917р.

Жовтнева революція робітників і селян розпочалася під спіль­ним прапором розкріпачення.

Розкріпачуються селяни від влада поміщиків, бо немає більше поміщицької власності на землю - вона скасована. Розкріпачу­ються солдати і матроси від влади самодержавних генералів, бо генерали віднині будуть виборними і змінюваними. Розкріпа­чуються робітники від примх і свавілля капіталістів, бо віднині буде встановлений контроль робітників над заводами і фабрика­ми. Все живе і життєздатне розкріпачується від знавіснілих кай­данів.

Залишаються лише народи Росії, що терпіли і терплять гніт і свавілля, розкріпачення яких слід розпочати негайно, звільнення яких повинно бути проведено рішуче і безповоротно.

В епоху царизму народи Росії систематично нацьковувалися один на одного. Результати такої політики відомі: різня і погро­ми, з одного боку, рабство народів - з іншого.

Цій ганебній політиці нацьковування немає і не повинно бути вороття. Віднині ЇЇ треба замінити політикою добровільного і чес­ного союзу народів Росії.

В період імперіалізму, після Лютневої революції, коли влада перейшла до рук кадетської буржуазії, неприкрита політика на­цьковування поступилася місцем політиці боягузливого недо­вір’я до народів Росії, політиці причіпок і провокації, яка при­кривається словесними заявами про «свободу» і «рівність» на­родів. Результати такої політики відомі: посилення національної ворожнечі, підрив взаємного довір’я.

Цій негідній політиці брехні та недовір’я, причіпок і прово­кації треба покласти край. Віднині її треба замінити відкритою

і чесною політикою, яка веде до цілковитого взаємного довір ’я народів Росії.

Тільки в результаті такого довір’я може скластися чесний і тривкий союз народів Росії.

Тільки в результаті такого союзу можуть бути спаяні робітни­ки і селяни народів Росії в одну’ революційну силу, здатну висто­яти проти всіляких замахів з боку імперіалістсько-анексіоніст­ської буржуазії.

Виходячи з цих положень, Перший з’їзд Рад у червні цього року проголосив право народів Росії на вільне самовизначення.

Другий з’їзд Рад у жовтні цього року підтвердив це невід’єм­не право народів Росії рішуче і напевно.

Виконуючи волю цих з’їздів, Рада Народних Комісарів вирі­шила покласти в основу своєї діяльності в питанні про націо­нальності Росії такі засади:

Рівність і суверенність народів Росії.

Право народів Росії на вільне самовизначення, аж до від­окремлення і утворення самостійної держави.

Скасування всіх і всяких національних і національно-релігій­них привілеїв та обмежень.

Вільний розвиток національних меншостей і етнографіч­них груп, які населяють територію Росії\

Усі конкретні декрети, які випливають звідси, будуть вироблені негайно після конституювання комісії у справах національностей.

Іменем Республіки Російської Народний комісар у справах національностей Йосип Доісугашвт-Сталін Голова Ради Народних Комісарів В. Ульянов (Ленін)

ДОКУМЕНТ 5

ДЕКРЕТ ВЦВК І РАДНАРКОМУ ПРО ВИЩУ РАДУ НАРОДНОГО ГОСПОДАРСТВА

грудня 1917 р.

При Раді Народних Комісарів засновується Вища Рада На­родного Господарства.

Завданням Вищої Ради Народного Господарства є органі­зація народного господарства і державних фінансів. З цією ме­тою Вища Рада Народного Господарства виробляє загальні нор­ми і план регулювання економічним життям країни, узгоджує і об’єднує діяльність центральних і місцевих регулюючих установ (нарад з питань палива, металу, транспорту, Центральний про­довольчий комітет тощо), відповідних народних комісаріатів (торгівлі і промисловості, продовольства, землеробства, фінан­сів, військово-морського і т. п,), Всеросійської ради робітничого контролю, а також відповідну діяльність фабрично-заводських і професійних організацій робітничого класу

Вищій Раді Народного Господарства надається право кон­фіскації, реквізиції, секвестру, примусового синдиціювання різ­них галузей промисловості і торгівлі та інших заходів в царині виробництва, розподілу і державних фінансів.

Всі існуючі установи з питань регулювання господарства підпорядковуються Вищій Раді Народного Господарства, якій надається право їх реформування.

Вища Рада Народного Господарства створюється: а) із Все­російської ради робітничого контролю, склад якої визначений декретом від 14 листопада 1917 р.; б) із представників від усіх народних комісаріатів; в) із обізнаних осіб, яких запрошують з дорадчим голосом.

Вища Рада Народного Господарства розбивається на секції і відділи (палива, металу, демобілізації, фінансів тощо), причому кількість і сфера діяльності цих відділів і секцій визначається за­гальними зборами Вищої Ради Народного Господарства.

Відділи Вищої Ради Народного Господарства проводять ро­боту по регулюванню окремих сфер народногосподарського жит­тя, а також готують заходи відповідних народних комісаріатів.

Вища Рада Народного Господарства виділяє зі свого серед­овища бюро у складі 15 чоловік для координації поточної роботи секцій і відділів та виконання завдань, що вимагають негайного вирішення.

Усі законопроекти і великі заходи, які мають відношення до регулювання народного господарства в цілому, вносяться в Раду Народних Комісарів через Вищу Раду Народного Господарства.

Вища Рада Народного Господарства об’єднує і спрямовує роботу місцевих економічних відділів Рад робітничих, солдат­ських і селянських депутатів, які включають в себе місцеві ор­гани робітничого контролю, а також місцевих комісаріатів праці, торг івлі і промисловості, продовольства тощо.

За відсутності відповідних економічних відділів Вища Рада Народного Господарства створює свої місцеві органи.

Для економічних відділів місцевих Рад, які є місцевими ор­ганами Вищої Ради Народного Господарства, обов’язкові усі по­станови Вищої Ради Народного Господарства.

Голова Центрального Виконавчого Комітету

Я. Свердлов

Голова Ради Народних Комісарів В. Ульянов (Ленін) Народні комісари: Й Сталін, М. Авілов (М. Глєбоє) Керуючий справами Ради Народних Комісарів В. Бонч-Бруєвич Секретар М Горбунов

ДОКУМЕНТ 6

БІЛЬШОВИЦЬКА ЛИСТІВКА «ПРО РОЗПУСК УСТАНОВЧИХ ЗБОРІВ»

Січень 1918 р.

«Вся влада Установчим Зборам» крикнув царський генерал Каледін з Дону.

«Вся влада Установчим Зборам» повторює чорносотенний Дуто в з Уралу.

«Вся влада Установчим Зборам» вперто, з надривом, вигукує вся буржуазна капіталістична преса, всі псевдосоціалісти правих оборонницькнх партій.

Уся чорна рать, усі явні і таємні вороги трудового народу і його лицемірні брехливі друзі об’єдналися на одному гаслі, зі­йшлися в одній фортеці, щоб звідти атакувати і забрати назад усі дорогоцінні завоювання Жовтневої революції.

«Вся влада Радам Селянських, Робітничих і Солдатських Де­путатів» потужно й сміливо відповіла на все це вся неозора рево­люційна трудова Русь.

На цій позиції всі вороги Робітничо-Селянської революції, всі її удавані друзі, угодовці і псевдосоціалісти вирішили дати заво­юванням трудящих мас остаточний вирішальний бій, спробували завдати смертельного удару

Але міцна революційна свідомість народних мас, добре вмі­ють вони відрізняти друзів від ворогів. Зрозуміли робітники і

селяни, яка небезпека загрожує справі революції від цього під­ступно го кроку контрреволюції, і її остання ставка була бита.

Зрадницький удар був відведений. Установчі Збори були остан­ньою надією відкинутої від влади буржуазії, останнім оплотом удаваних друзів народу соціалістів-угодовців, і навіть поміщики шукали у них захисту від Рад, що передали землю селянам.

Поміщики і капіталісти знають, що влада зараз у твердих ру­ках, вони чудово розуміють, що Ради з революцією не жартують, що земля на ділі, а не лише на словах передана ними селянам, що Ради ведуть найенергійніші переговори про мир; вони зна­ють, що Ради не повернуть їм відібраних банків і прибуткових будинків, що ні на будь-які угоди, ні на будь-які поступки Ради не підуть і багатіям доведеться раз і назавжди відмовитися від своїх прибутків, і від свого вікового панування.

Ради для буржуазії смертельний ворог, ворог не на життя, а на смерть!

Ось чому і Мілюков, і Каледін, і Пуришкевич вибиваються із сил, щоб вирвати владу із рук Рад і передати її Установчим Зборам.

А гуди, на Установчі Збори, зібралися їх старі друзі, яких нічого боятися, - праві соціалісти-революціонери. Мілюков і Терещенко вже працювали з ними в коаліційному міністерстві. Ці лише на словах страшні, насправді зовсім не небезпечні. Ке­ренський, Чернов, Гоц і Авксентьєв, праві с.-р., які у більшості пробралися до складу Установчих Зборів, давно показали, що вони вміють захищати капіталістів не гірше, ніж самі кадети, що на них можна покластися і що кращих адвокатів їм собі не зна­йти. Вони писали 8 місяців законопроекти про передачу землі селянам й арештовували неугодні поміщикам земельні комітети: вони 8 місяців говорили про мир і вели народ у наступ проливати кров за інтереси російської, французької та англійської буржуазії; вони говорили про підняття народного добробуту і довели країну до голоду, до розорення, до повної розрухи, яка дісталася тепер від них у спадщину Радянській владі.

Усіма правдами і неправдами, супроти волі трудящих мас, які у жовтні прогнали ненависну компанію Керенського і Авксентьє- ва, користуючись обманом і народною темрявою, пройшли вони до Установчих Зборів.

Списки були складені влітку, ще до Жовтневої революції, коли найбільш впливова серед селян партія ще не розкололася, коли ліві с-ри ще не виділилися, і перші місця у цих списках займали праві с-ри...

У Жовтневій революції ясно виявили перед усім народом пра­ві соціал-революціомери свою зраду. Спохватилися селяни, але було пізно. Один за іншим приходили до ЦЕХ ходоки і приноси­ли накази про відзив своїх депутатів із Установчих Зборів.

січня були скликані Установчі Збори, і для того, щоб ясніше виявився перед усією країною справжній їх характер, їм ребром було поставлено запитання: чи визнають вони Владу Рад. Гордо г самовпевнено відмовились Установчі Збори відповісти на це за­питання, відхиливши обговорення запропонованої їм декларації, і тим самим стали відкрито проти Рад, цього найдорогоціннішо- го набутку Жовтневої революції.

Тоді повноважний орган російського трудового народу Цен­тральний Виконавчий Комітет Рад Селянських, Робітничих і Солдатських Депутатів оголосив Установчі Збори розпущеними і проголосив, що вся влада віднині належить трудовим народним Радам у центрі і на місцях.

Третій Всеросійський об’єднаний з’їзд Рад Селянських, Ро­бітничих і Солдатських Депутатів - справжній господар землі російської - схвалив цей розпуск і твердо встановив міцну по­стійну владу самого трудового народу в особі Рад. Трудовий на­род зрозумів, що Ради складають найвеличніше завоювання, що вони його найкращий захисник, що вони його могутня фортеця. Ради передали землю народу і встановили перемир’я на фронті з метою добитися почесного і справедливого миру.

Ради - це оплот революції, це душа революції, і народ ніколи їх не замінить ніякими ідолами.

Хай живе безроздільна верховна влада трудового народу!

Хай живуть Ради Селянських, Робітничих і Солдатських Де­путатів!

ЗАПИТАННЯ ДО РОЗДІЛУ

Одні історики вважають, що з Лютого до Жовтня було дво­владдя, інші - заперечують, ще інші переконані, що було бага- товладдя, а четверті - було безвладдя. Яка позиція вам здається найбільш переконливою?

Якою була роль більшовицької партії в революційних поді­ях 1917 р.?

Які зміни відбулися у співвідношенні політичних сил у Ро­сії після розгрому «корніловщини»?

Чи згодні ви з позицією меншовика М. Суханова, який стверджував, що на II Всеросійському з’їзді Рад «боротьба за єдиний демократичний фронт могла мати успіх»? На яких умо­вах хотіли створити такий фронт меншовики й есери?

Поясніть, як і чому Радянська влада утвердилась як одно­партійна, яке це мало значення?

Пригадайте, як склалася доля політичних партій у Радян­ській державі після Жовтня 1917 р. і яким чином її можна по­яснити?

Яке ваше ставлення до політики насилля і репресій Радян­ської влади стосовно т. з. «класових ворогів», передусім до не- пролетарського населення?

Визначте на прикладі Установчих зборів, яким було спів­відношення демократії і диктатури у перші місяці Радянської влади?

Поясніть, чому перші економічні заходи Радянської влади дістали назву «чєрвоногвардійської атаки на капітал»?

Чи були в Росії у 1917 р. умови для переходу до соціаліз­му? Якщо так, то в чому вони полягали? Якщо ні, то чому?

ТЕСТОВІ ЗАВДАННЯ

Визначте, хто очолив иерший склад Тимчасового уряду в Росії?

1. М. Родзянко. 2. П. Мілюков. 3. О. Гучков.

4. В. Шульгін. 5. Г. Львов.

Пригадайте, вимогами якої політичної партії в Росії на­весні 1917 р. були: «війна до переможного кінця», збереження «єдиної і неподільної Росії», створення демократичного полі­тичного режиму, використання сили для припинення «анар­хічних дій» народних мас?

1. Анархістської. 2. Есерівської. 3. Кадетської. 4. «Союзу ро­сійського народу». 5. Більшовицької.

Вкажіть, хто був керівником антиурядового заколоту в Росії влітку 1917 р.?

1. А. Денікін. 2. М. Алексєєв. 3. О. Керенський.

4. Л. Корнілов. 5. О. Кримов.

Назвіть надзвичайний орган, який у жовтні 1917 р. керу­вав безпосередньою підготовкою збройного повалення влади Тимчасового уряду.

1. Петроградська Рада робітничих і солдатських депутатів.

Військово-революційний комітет.

З Військова організація РСДРП(б).

4. Військово-революційний центр.

Всеросійський Центральний Виконавчий Комітет.

Пригадайте, яка подія відбулася у політичному житті Радянської Росії 6 січня 1918 р.?

Відкриття III Всеросійського з’їзду Рад.

Створення Раднаркому - першого Радянського уряду.

Розігнання Всеросійських Установчих зборів.

Заборона діяльності кадетської партії.

Прийняття більшовиками «Декларації прав народів Росії».

ІРЮЩ И <5) РЕЗОЛЮЦІЯ І КОНТРРЕВОЛЮЦІЯ & V ВОГНІ ГРОМАДЯНСЬКОЇ ВІЙНИ

Ч

и не найбільша драма XX століття - громадянська війна на теренах колишньої Російської імперії - продовжує залишатися в центрі уваги вчених, політиків, соціологів та письменників у всьому світі. Втім, однозначних відповідей на питання, що це за історичний феномен, коли вона розпо­чалася і коли закінчилася, хто винен у її розв'язанні й ескала­ції немає й донині. Саме тому важко їй дати і якусь загальну дефініцію.

У найбільш загальному вигляді громадянську війну в Росії можна визначити як тривалу понад 5 років збройну боротьбу між різними групами населення, в основі якої лежали глибокі політичні, соціальні і національні протиріччя, яка проходила за активного втручання іноземних сил, набувала різних форм, включаючи повстання, заколоти, розрізнені сутички, широко­масштабні військові операції регулярних армій, дії збройних загонів у тилу урядів і державних утворень, що існували в той час, диверсійно-терористичні акції тощо.

Виникнення громадянської війни невіддільне від рево­люційних подій 1917 р. Уже повалення монархії у Лютневій революції започаткувало розкол суспільства на два табори: монархістів і республіканців, прихильників старого і нового. Заколот Корнілова був другим актом поглиблення цього роз­колу, а Жовтневий переворот - третім. У результаті цих подій політична боротьба загострилась, перетворившись на грома­дянську війну, яка у своєму розвитку пройшла кілька різних за тривалістю періодів:

Період локальних зіткнень між більшовиками та їх су­противниками в ході збройної боротьби за встановлення Ра­дянської влади, початок іноземної військової інтервенції та створення Червоної армії (листопад 1917р.- квітень 1918 р.).

Подальше розгортання громадянської війни в умовах зміцнення Червоної армії, виникнення системи «воєнного ко­мунізму», закінчення Першої світової війни та посилення ін­тервенції Антанти (травень 1918 р. - березень 1919 р.).

Період найсильнішого збройного протистояння політич­них сил у громадянській війні, вирішальних перемог Черво­ної армії над інтервенціоністськими військами та білогвардій­ськими арміями на Сході, Півдні і Північному Заході (березень 1919 р. - березень 1920 р.).

Радянсько-польська війна та повна перемога над зброй­ними силами внутрішньої контрреволюції в європейській частині Радянської держави, апогей політики «воєнного ко­мунізму», наростання селянського опору внутрішній політиці більшовиків (квітень 1920 р. - листопад 1920 р.).

Ліквідація Червоною армією останніх спалахів грома­дянської війни на Далекому Сході, поступове згасання селян­ських повстань в умовах переходу до непу, вихід радянських республік із дипломатичної ізоляції та початок демобілізації армії (листопад 1920 р. - жовтень 1922 р.).

Лопаток громадянської війни

Більшовицький переворот у Петрограді в жовтні 1917 р. сколихнув усю Росію, посиливши «розрив громадянського миру» та поклавши початок жорстокій і масштабній громадян­ській війні, в якій, за словами Д. Волісогонова, вели боротьбу «не тільки збройні сили суперницьких класів - у ній фактично брала участь і більша частина населення». І хоча військові дії радянських збройних формувань і їх супротивників наприкінці

- на початку 1918 р. мали локальний характер і були ви­кликані не стільки класовим чи соціальним протистоянням, скільки продовженням у нових умовах боротьби за владу, вони вже досить переконливо засвідчили непримиренність позицій більшовиків і їх політичних, а тепер уже і воєнних, суперників, небажання сторін прийти до хоча б найменших компромісів чи поступок.

Відносна легкість захоплення влади більшовиками ч Пе­трограді не означала подібних легких перемог в інших містах та губерніях, а також на фронті, який все ще залишався мо­гутнім чинником політичного життя країни. Ще однією важ­ливою обставиною початкового етапу громадянської війни було те, що більшовикам випало мати справу не лише з тими територіями, які раніше контролювалися Тимчасовим урядом, а й з територіями, де вже існували національні органи влади (Україна, Фінляндія, Кавказ, Дон та Південний Урал). З часом більшовики зрозуміли, що повалити уряд О. Керенського було значно легше, аніж приборкати національні партії та рухи, які вже за колишнього режиму вдихнули п'янке повітря свободи.

Практично не викликало якогось серйозного збройного спротиву з боку антибільшовицьких сил утвердження Радян­ської влади на Північному Заході Росії і в Центрально-про­мисловому районі, за винятком Москви, де суперечності між більшовиками і меншовиками у складі Московського ВРК паралізували його робочу, чим негайно скористалася міська дума. 25 жовтня 1917 р. для відсічі заколотникам її депутати створили «Комітет громадської безпеки» на чолі з міським го­ловою есером В. Руднєвим та командуючим Московським вій­ськовим округом полковником К. Рябцевим. «Комітет» швид­ко зорганізував юнкерів, загони студентської молоді, офіцерів. Всього - близько 15 тис. чол.

Переговори між ВРК і «Комітетом громадської безпеки» щодо мирного порозуміння, які проходили 26 жовтня, закін­чилися безрезультатно, а наступного дня після відхилення за­колотниками ультиматуму К. Рябцева урядові сили розпочали дії, спрямовані на придушення повстання. Відбулися численні криваві сутички між повсталими солдатами і юнкерами. Лише 28 жовтня перевага поволі почала переходити до повсталих, допомоіу яким надали московські робітники, що масово вли­валися в ряди Червоної гвардії. Урядові війська не змогли прорватися до міста. Ешелони з козаками були затримані при­хильниками повсталих на підступах до Москви. Водночас на допомогу ВРК почали прибувати червоногвардійські загони з навколишніх міст. Зрештою, лише до ранку 3 листопада опір юнкерів було зломлено. ВРК оприлюднив маніфест, який по­відомляв про встановлення у першопрестольній Радянської влади. За неповними підрахунками, у ході повстання загинуло близько тисячі чоловік. Як пізніше писав більшовик М. Ольмін- ський, «неповна перемога в Москві вийшла виключно завдяки діям ВРК. І якщо перемога все-таки була, то ми зобов’язані нею цілковито стихійному піднесенню маси, а також стійкості й енергії районних керівників, які весь час були з масою, кроку­вали з нею нога в ногу».

Встановлення Радянської влади супроводжувалося зброй­ними сутичками з її супротивниками також у Воронежі, Астрахані. Саратові, Смоленську, Ташкенті, Казані й у ряді інших міст і районів.

Діюча армія, яка налічувала понад 6 млн чоловік, підтри­мала більшовицький переворот. Наприкінці жовтня - у лис­топаді 1917 р. на більшості фронтів були сформовані ВРК, які уособлювали вищу революційну владу. Спроба вищого командування організувати збройний опір новому режиму ви­явилася паралізованою після зайняття 20 листопада 1917 р. революційними частинами на чолі з прапорщиком М. Крилен- ком, якого більшовицьке керівництво призначило Верховним головнокомандувачем Ставки у Могилеві. Вбивство солдата­ми генерала М. Духоніна та поспішна втеча на Дон генера­лів Л. Корнілова, А. Денікіна та інших стали свідченням того, що вищий генералітет російської армії зрозумів безперспек­тивність боротьби з більшовиками в центральних і західних районах Росії, сподіваючись знайти підтримку на Півдні, де на козачих територіях поступово концентрувалися сили, які могли протистояти владі Раднаркому.

Найбільш міцними вузлами опору новій владі стали області козачих військ: Донського - з отаманом О. Каледіним, Кубан­ського - з отаманом О. Филимоновим, Терського — з отаманом М. Карауловим, Оренбурзького - з отаманом О. Дутовим. Зо­крема, на Дону розпочалося формування Добровольчої армії. До її складу ввійшло чимало досвідчених і вмілих генералів та офіцерів російської армії, які пройшли горнило Першої світової, юнкери, студенти, багато заможних козаків і селян. На чолі Добровольчої армії стали колишній начальник штабу російської армії генерал М. Алексєєв, генерали Л. Корнілов та А. Денікін.

Спираючись на 15-тисячні збройні сили, основу яких скла­ли колишні солдати та частина козаків, отаман Війська Дон­ського О. Каледін («друга шабля Росії») наприкінці листопада

р. підняв антирадянське повстання. Ще раніше він за­ручився підтримкою української Центральної Ради, налагодив контакти з козачим керівництвом Оренбурга, Кубані, Астра­хані, Тереку, а також з відомими російськими буржуазними політиками - П. Мілюковим, О. Гучковим, М. Родзянком та іншими. Вже 2 грудня війська Каледіна захопили Ростов-иа- Дону, а за два дні потому - Таганрог, взявши незабаром під свій контроль значну частину Донбасу.

Це повстання викликало справжній переполох серед біль­шовицького керівництва. В. Ленін вимагав кинути всі сили на боротьбу з Доном. «Або перемога у громадянській війні над екс­плуататорами, - писав він у цей час, - або загибель революції».

Для ліквідації виступу О. Каледіна на Дон та Донбас з бага­тьох міст Росії було направлено десятки загонів червоногвар- дійців, революційних матросів і солдатів, які були об’єднані у Південний революційний фронт на чолі з В. Антоновим-Овсіен- ком. Його наступ, у поєднанні з великою та успішною роботою більшовиків стосовно агітаційно-пропагандистського розкладу козачих частин, змінив ситуацію на користь більшовиків. Кале- діну протистояв і створений 10 січня 1918 р. донський козачий ВРК, який очолили Ф. Подтьолков та М. Кривошликов.

До кінця січня становище Каледіна стало катастрофічним, тим більше що радянським військам вдалося домогтися ви­рішального успіху проти інших учасників антирадянського руху на територіях, суміжних з Областю Війська Донського. Зокрема, отаман О. Дутов, який виступив одночасно з Кале- діним і війська якого 14 листопада захопили Оренбург, а піз­ніше Троїцьк і Верхньоуральськ, під тиском червоних загонів залишив Оренбург і відійшов до Верхньоуральська. Збройні формування Центральної Ради, альтернативою якій в Україні стало створення більшовиками в Харкові 14 грудня 1917 року радянського українського уряду, також зазнали поразки. До речі, подальше існування самої Ради стало можливим лише завдяки підтримці Німеччини та її союзників.

До 28 січня 1918 р., коли радянські частини зайняли Та­ганрог, більшість опорних пунктів повстанців були в руках червоних. Наступного дня, визнавши повну безвихідь, О. Ка- ледін склав з себе повноваження отамана й застрелився. По­дальше просування радянських частин до Новочеркаська було зупинено формуваннями Добровольчої армії (офіційно вона була утворена 27 грудня 1917 р.), яким все ж довелося з боями відійти. 23 лютого 1918 р. вони залишили Ростсзв-на-Дону, а 25 лютого - Новочеркаськ. Залишки каледінських військ віді­йшли в Сальські степи, а Добровольча армія під керівництвом Л. Корнілова. здійснивши героїчний «Льодовий похід», пере­базувалась на Кубань. Таким чином, повстання на Дону було ліквідовано.

Навесні 1918 р. уцілілі в постійних сутичках з червоними загонами залишки Добровольчої армії знову повернулися на Дон. На той час добровольцями командували М. Алексєєв та

А. Денікін (Л. Корнілов загинув у бою під Катеринодаром). Зва­жаючи на окупацію України німецько-австрійськими військами, які стали своєрідним «буфером» між ворогуючими сторонами, Добровольча армія зайнялася реорганізацією своїх військ.

Важливим елементом ескалації громаданс.ької війни на її початковому етапі стало підписання Радянською Росією 3 бе­резня 1918 р. мирного договору у Бресті з Німеччиною та її союзниками. Зауважимо, що переговори з цього питання три­вали ще з грудня 1917 р. і проходили вони складно й надзви­чайно напружено. З одного боку, радянська делегація в Бресті постійно відчувала на собі сильний тиск дипломатії централь­ноєвропейських імперій, а з іншот - серед самих більшо­вицьких лідерів не було єдиної думки щодо доцільності як пе­реговорів, так і самого договору. Останнє обумовило появу у РКП(б) так званої «лівої опозиції» (її лідером був М. Бухарін). Зрештою, в умовах розпочатої Німеччиною у лютому 1918 року відкритої збройної інтервенції мирний договір між нею і Радянською Росією було укладено. Згідно з договором, який складався з 14 статей і різноманітних додатків. Росія втрачала Польщу; всю Прибалтику і частину Білорусії. На Кавказі до Туреччини переходили міста Каре, Ардаган, Батумі. Україна і Фінляндія визнавалися самостійними державами. Загалом те­риторіальні втрата Росії складали близько 1 млн кв. км. Росія була зобов'язана демобілізувати армію і флот, у тому числі й ті частини Черво лої армії, які почали формуватися згідно з де­кретом РНК від 15 січня 1918 р. Контрибуція, розміри якої ви­значалися дещо пізніше, мала скласти б млрд марок. Загалом, як наголошують російські дослідники, мирна угода у Бресті «стала чинником, який прискорив наступ громадянської ві­йни, посилив соціальне (особливо на селі), політичне (як в середовищі соціалістичних партій, так і поза ними) та ідейне протистояння у суспільстві».

Зокрема, крім воєнно-територіальної поразки більшовиків Брестський мир прискорив політичний розкол в коаліційному Радянському уряді, з якого вийшли ліві есери, не згодні з умо­вами миру. Продовольча криза, що обумовила зміни в аграрній політиці більшовиків та запровадження «продовольчої дикта­тури», ще більше загострила відносини між колишніми союз­никами. Заперечували ліві есери і проти використання більшо­виками смертної кари проти своїх політичних противників.

З метою зриву договору в Бресті ліві есери 6 липня 1918 р., здійснивши геракт, убили в Москві німецького посла Мірбахг.. Того ж дня мав місце збройний інцидент, у результаті якого лівоесерівський чекістський загін Д. Попова взяв у заручники голову ВНК Ф. Дзержинського. Свідома провокація, спрямо­вана проти умов Брестського миру і на відновлення револю- цінної війни проти Німеччини, вилилася у дводенні вуличні бої. Розцінивши акцію лівих есерів як спробу захоплення вла­ди, більшовицьке керівництво використало її як зручний при­від для розгрому опозиції. Фракція лівих есерів на V Всеро­сійському з’їзді Рад була ізольована, її лідер М- Спиридонова стала заручницею, а загін Попова був роззброєний (пізніше

учасників виступу були розстріляні).

Рішенням V з’їзду Рад ліві есери були виключені з усіх радянських органів. Фактично партія лівих есерів опинилася поза законом, що викликало в ній глибоку кризу, яка охопила як керівні органи, так і низові організації. За лічені дні одна з наймасовіших російських партій перетворилася на конгломе­рат розрізнених груп і_л по суті, припинила свою діяльність як єдина організація. Так закінчився період існування Радянської влади на двопартійній основі, а Ради стали ланкою жорсткого механізму однопартійної більшовицької диктатури.

Внаслідок окупації Німеччиною визначених у Бресті тери­торій Росії, а також встановлення контролю над Україною, з’я­вилися, передусім на Дону та Північному Кавказі, плацдарми, де могла консолідувати свої сили контрреволюція, готуючи їх для повалення нового режиму. Навесні 1918 р. зміцнюється білий рух, який в нових умовах отримував достатньо широку підтримку населення, особливо козацтва та частини цивіль­ного населення. Успіхам білого руху сприяло також просу­вання німецько-австрійських військ за межі зони окупації - в Крим та Донську область, яка з обранням отаманом Війська Донського генерала П. Краснова та ліквідацією козачого ВРК перетворилась на справжній центр збирання антибільшовиць­ких сил та зміцнення Добровольчої армії.

У квітні 1918 р. активізувалися і збройні формування ота­мана О. Ду гова, які на початку місяця знищили оренбурзький більшовицький загін С. Цвіллінга і здійснили набіг на сам Оренбург, де вбили більше сотні чоловік, у т. ч. жінок і дітей. Жорстокі акції дутовці проводили й далі, знищивши впродовж весни 1918 р. близько 3 тис. чоловік. Жорстокість, властива громадянській війні, виявляла себе все більше й більше.

Таким чином, вже на початковому етапі збройного проти­стояння більшовиків і їх політичних противників виявили себе основні соціально-політичні сили, які брали безпосередню участь у громадянській війні. Передусім це самі більшовики, які спиралися на більшість робітничого класу та найбіднішо- го селянства. Другу склали представники класів і соціальних груп, позбавлених влади у жовтні 1917-го - поміщики, буржуа­зія, офіцерство, переважна частина козацтва і заможного селян­ства, могутній контингент чиновництва та інтелігенції. До третьої групи, яка рішуче заявила про себе вже в середині

р., входила найчисленніша частина населення країни, яку більшовики називали не інакше як «дрібна буржуазія». Вона включала середнє і частину дрібного селянства, дрібних ремісників і торговців. Позиції цих учасників громадянської війни були нестійкими й змінювалися в залежності від полі­тичної ситуації. Вони, не виявляючи особливих симпатій ні до червоних, ні до білих, як правило, намагалися відшукати непевно усвідомлюваний «третій шлях» відновлення грома­дянського миру.

Посилення ншмадянського протистояння у 1918 р.

Особливістю початкового етапу громадянської війни було те, що бойові дії в основному розгорталися вздовж або по­близу залізниць. Ліній фронтів як таких не існувало, а відтак нерідко цей період війни називають не інакше як «періодом ешелонної війни». Тільки після утворення фронтів збройне протистояння більшовиків і їх супротивників піднялося на якісно вищий рівень.

Переходом від «ешелонної» до «фронтової» війни став збройний виступ 40-тисячного Чехословацького корпусу, до складу якого входили полонені чехи і словаки австро-угор- ської армії, яких Верховна Рада Антанти, за згодою з Радян­ським урядом, планувала вивезти з Радянської Росії і через Владивосток передислокувати до Франції, де тривали бої Першої світової війни. Проте під час просування ешелонів з полоненими на Схід постійно виникали їх конфлікти з міс­цевими Радами, які, зрештою, 25 травня 1918 р. переросли у відкрите збройне повстання легіонерів, яке охопило транс­сибірську залізницю від Уралу до Владивостока. Повстання чехословацького корпусу відразу ж було підтримане всіма ан- тиреволюційними силами й розповсюдилося на території на­вколо магістралі. Цьому сприяла й слабкість радянських ор­ганів у східних районах країни. У травні-червні чехословаки захопили Челябінськ, Пензу, Томськ, Омськ, Самару, яка ста­ла центром контрреволюційного руху влітку і восени 1918 р., Красноярськ, Владивосток. Після об’єднання на початку лип­ня поволзького і сибірського угруповань повсталих основні сили корпусу були повернуті на Захід для створення «нового антинімецького фронту». 22 липня чехи зайняли Симбірськ, 25 - Катеринбург, 7 серпня - Казань, де захопили золотий за­пас РСФРР - 40 тис. пудів золота і платини. На звільнених від влади Рад територіях антибільшовицькі сили, переважно есери і меншовики, яких більшовицька пропаганда назвала «демократичною контрреволюцією», розпочали формування своїх урядових інституцій.

Найбільш організовано цей процес пройшов у Самарі, де було створено Комітет членів Установчих зборів (Комуч) на чолі з есером В. Вольським. Комуч проголосив відновлення основних демократичних свобод, дозволив діяльність робіт­ничих і селянських з’їздів, фабзавкомів, встановив 8-годинний робочий день. Водночас була збережена дія більшості декре­тів Радянської влади (про націоналізацію землі, про робітни­чий контроль), проведені заходи щодо обмеження приватно­підприємницької діяльності, демократизована діяльність Рад, ухвалено державним червоний прапор тощо. Влітку 1918 р. влада Комуч розповсюджувалася на Самарську, частину Сара­товської, Симбірську, Казанську та Уфимську губернії.

Майже одночасно з Комучем утворилися ще кілька есеро- меншовицьких урядів, а саме: в Сибіру владу послідовно здій­снювали Західно-Сибірський комісаріат, який працював спочат­ку у Новомиколаївську а пізніше в Омську, потім - Тимчасовий сибірський уряд у Томську (голова - П. Вологодський) і нарешті есеро-кадетська Директорія (М. Авксенгьєв), яка діяла з 23 ве­ресня до 18 листопада 1918 р. спочатку в Уфі, а потім в Омську і яка марно претендувала на роль загальноросійського представ­ництва демократичних партій і рухів. В Архангельській губер­нії за підтримки військ Антанти 2 серпня 1918 р. було створе­но Верховне управління Північної області (його очолив правий народний соціаліст М. Чайковський), яке наприкінці вересня сформувало Тимчасовий уряд Північної област і, що з перервами проіснував більше року. В Ашхабаді під головуванням правого есера Ф. Фунтікова функціонував Закаспійський Тимчасовий уряд тощо. Всього на територіях, звільнених від більшовиків, було сформовано до ЗО переважно есерівських урядів.

Найбільш Характерними положеннями програмних доку­ментів усіх цих урядів були: скликання Установчих зборів, від­новлення політичних прав громадян країни, денаціоналізація та свобода торгівлі, розвиток соціального партнерства тощо. Втім, незабаром ці вимоги були призабуті, і есеро-менпювицькі уряди перейшли до репресій проти учасників робітничого руху, селян, які уникали мобілізацій, козацької бідноти. Зокрема, за чотири місяці діяльності Комуна на контрольованій ним тери­торії загинуло близько 6 тис. чоловік. 1 оловною причиною такої еволюції були кризові явища, властиві внутрішній політиці цих державних новоутворень. Жодному з них не вдалося створи­ти боєздатної армії, вирішити земельне чи робітниче питання, створити ефективно діючий механізм державної влади.

Для боротьби з Чехословацьким корпусом і силами, які його підтримали, Радянський уряд 13 червня 1918 р. створив Схід­ний фронт під командуванням лівого есера М. Муравйова, який уже встиг проявити себе під час придушення виступу О. Ке- ренського-П. Краснова та у боротьбі з військами української Центральної Ради. Проте 10 липня Муравйов підняв антира- дянський заколот під г аслом «Мир з чехами, війна з німцями», оголосив себе «головкомом армії, яка діє проти Німеччини» та віддав наказ військам розпочати наступ на Захід. Війська фрон­ту заколот не підтримали, він був ліквідований, а сам М. Мурав- йов загинув, вчинивши опір при арешті. Авантюра Муравйова погіршила ситуацію на Сході, об’єктивно допомігши успіху повстання чехословаків.

Таким чином, заколот Чехословацького корпусу сприяв па­дінню влади більшовиків на значній території Поволжя і Сибі­ру. Противники більшовиків одержати можливість реалізувати свої програми подолання кризи в країні. Для боротьби з біль­шовизмом вони створюють свої «народні армії». З цього часу громадянська війна набула широкомасштабного характеру.

До середини літа 1918 р. лінії фронтів розділили Росію від фінського кордону до Уралу: від р. Білої вздовж Волги до сте­пів Південного Уралу; по Туркестанському краю, від Каспію до Дону. На півночі більшовикам протистояла армія Північної області, на сході - Чехословацький корпус у взаємодії з озброє­ними загонами, іцо їх об’єднав О. Колчак; на Північному Кав­казі - Добровольча армія; на Дону - козачі з’єднання на чолі з П. Красновим. По суті, лише центр країни, який включав у себе дві столиці і кілька інших великих міст, утримувався більшо­виками. Безперечно, така конфігурація фронтів була смертель­но небезпечною для Радянської влади, проте водночас вона да­вала більшовикам і певні переваги для організації керівництва бойовими діями, оскільки дозволяла радянському керівництву оперативно реагувати на ситуацію на фронтах і найкоротшим шляхом перекидати війська з одного фронту на інший.

Після Брестського миру більшовики доклали чимало зу­силь до форсованого будівництва робітничо-селянської Чер­воної армії (РСЧА). Спочатку вона комплектувалася зі свідо­мих робітників і незаможних селян на добровільній основ;, але вже 10 липня 1918 р. V Всеросійський з’їзд Рад законодав­

чо закріпив перехід до комплектації армії на основі загальної військової повинності. Це дозволило значно збільшити кіль­кість червоноармійців: восени 1918 р. їх налічувалося понад півмільйона, а наприкінці року - 1 млн чоловік. Вживалися заходи і щодо відновлення дисципліни, які передусім пов’я­зувалися з іменем наркома з військових справ Л. Троцького. До порушників дисципліни широко застосовувалися репресії.

Окрім відновленої ще у лютому смертної кари, влітку і восени

р. на фронтах використовували децимацію - страту кож­ного десятого бійця частини, що відступила без наказу.

Для підвищення професійності командування до участі у новій армії залучали офіцерів і генералів царського режиму. «Якби ми їх не взяли на службу і не змусили служити нам, - наголошував В. Ленін,- ми не могли б створити армії». Для контролювання діяльності воєнспеців з боку партійних ор­ганів було створено інститут військових комісарів, без під­пису яких накази командирів не мали сили. В цілому за роки громадянської війни на боці Рад воювали 75 тис. військових спеціалістів. Вони складали 48 % вищого комскладу і адмі­ністративного апарату, 15 % були з колишніх унтер-офіцерів. Випускники перших радянських курсів і шкіл складали лише

% червоних командирів. До кінця 1920 р. Червона армія на­лічувала у своїх рядах близько 5,5 млн чоловік.

Серйозні зміни відбулися і в управлінні РСЧА. 2 вересня

р. було прийнято рішення про об’єднання Вищої вій­ськової ради і Народного комісаріату військових і морських справ та утворення на їх базі Революційної Військової Ради Республіки (РВРР). Її головою став Л. Троцький, а його за­ступником - Е. Склянський. Основними робочими органами РВРР були Польовий штаб, що вирішував питання бойових дій на фронтах, та Всероголовштаб, який займався організаці­єю тилу, комплектацією та підготовкою військ.

30 листопада 1918 р. з метою мобілізації всіх ресурсів кра­їни на перемогу над силами контрреволюції було створено Раду робітничої І селянської оборони. Цей надзвичайний ор­ган, який, по суті, зосередив у своїх руках усю повноту влади в РСФРР, забезпечуючи єдність фронту і тилу, очолив голова РНК В. Ленін.

Складні умови громадянської війни настійно вимагали по­стійної підтримки порядку в тилу. З цією метою була створена спеціальна система воєнних і репресивно-терористичних ор­ганів захисту революції. До неї входили ВНК, міліція, Війська внутрішньої охорони (ВОХР), Частини особливого призначен­ня (ЧОН), Війська внутрішньої служби (ВУНУС), продоволь­ча армія та деякі інші воєнізовані формування, які не підпо­рядковувалися безпосередньо командуванню РСЧА. Особливе місце серед них займала ВНК та місцеві (губернські, повітові, волосні, сільські) надзвичайні комісії. У відповідності з рі­шенням ВЦВК від 28 жовтня 1918 р. усі вони одержали право створювати озброєні загони, чисельність яких до березня 1919 року досягла ЗО тис. чоловік. Нерідко в критичних ситуаціях на окремих територіях місцеві «надзвичайки» функціонували як органи Радянської влади.

Уже влітку 1918 р. більшовики посилили тиск на всі опози­ційні політичні сили, намагаючись не допустити їх можливу кон­солідацію. Жорстка централізація управління, широке викорис­тання каральних заходів, регламентований терор повинні були, за переконанням керівництва РКП(б), подолати тилову анархію. Повстання селян і мобілізованих в армію нещадно придушу­валися, у тому числі й органами ВНК, «Суспільство і преса не розуміють правильно завдання і характер нашої комісії, - зазна­чав голова ВНК Ф. Дзержинський. - Вони розуміють боротьбу з контрреволюцією в сенсі нормальної державної політики і тому кричать про гарантії, суди, про слідство тощо. Ми не маємо ні­чого спільного з воєнно-революційними трибуналами, ми пред­ставляємо організований терор. Це треба сказати відкрито».

Надзвичайно складна внутрішньополітична ситуація вліт­ку 1918 р. обумовила прийняття керівництвом РКП(б) рішення про розстріл 17 липня 1918 р. у Катеринбурзі царської сім’ї. Ставши ще однією ланкою у розгортанні громадянського про­тистояння, знищення останнього імператора остаточно вирі­шило проблему «згуртування партії» перед єдиним фронтом білої і демократичної контрреволюції. Більшовики вкотре вже продемонстрували свою рішучість іти до кінця в цьому й ін­ших питаннях внутрішньої політики.

Після замаху на життя В. Леніна і вбивства керівника пе­троградських чекістів М. Урицького 5 вересня 1918 р. РНК оголосила про початок політики червоного терору. Він спря­мовувався насамперед проти тих соціальних груп, які могли виступити проти Радянської влади (офіцерство, дворянство, буржуазія, інтелігенція, заможне селянство), і мав превентив­ний характер. Масовим явищем стало заручництво. За оцінка­ми фахівців, лише у вересні-жовтні 1918р. на території Радян­ської Росії було розстріляно близько 15 тис. чоловік. Водночас у країні розпочалося створення мережі концентраційних табо­рів, контингент яких налічував десятки тисяч ув’язнених.

Але метод заручників передбачав не лише тимчасову ізо­ляцію, а й фізичне знищення одних людей за провину і зло­чини інших. Про це йшлося, приміром, у наказі наркома вну­трішніх справ Г. Петровського у вересні 1918 р.: «Вбивство Володарського, вбивство Урицького, замах на вбивство й по­ранення Голови Ради Народних Комісарів Володимира Ілліча Леніна, масові, десятками тисяч розстріли наших товаришів у Фінляндії, на Україні і, нарешті, на Дону і в Чехословач- чині, змови, які постійно відкриваються, в тилу наших армій, відкрите визнання правих есерів й іншої контрреволюційної сволоти у цих змовах і водночас мізерна кількість серйозних репресій і масових розстрілів білогвардійців і буржуазії з боку Рад показує, що, незважаючи на постійні слова про масовий терор... цього терору насправді немає. З таким станом речей повинно бути рішуче покінчено. Розхлябаності і м’якотілості необхідно негайно покласти край. Усі відомі місцевим Радам праві есери повинні бути негайно заарештовані. Із буржуазії і офіцерства має бути взята значна кількість заручників. За най­меншої спроби опору чи щонайменшого руху в білогвардій­ському середовищі повинен застосовуватися беззаперечний розстріл. Місцеві губ виконкоми мають виявляти стосовно цього особливу ініціативу»

Виконання цього наказу призвело дійсно до масового взяття і розстрілу заручників. Так, у № 5 «Щотижневика Надзвичайних Комісій» мимохідь повідомлялося про розсгріл у Петрограді п’ятиста заручників. Погодитися з такою жорстокою мірою, навіть враховуючи важку ситуацію 1918 р., неможливо. Такі розстріли лише загострювали боротьбу і вели до нових жертв з обох сторін. У тому ж «Щотижневику» деякі чекісти пропо­нували піддавати заарештованих «найжахливішим тортурам, від опису яких холод жаху охопив би контрреволюціонерів».

Восени 1918 р. посилився і білий терор. Так, загін отамана Б. Анненкова 10 вересня 1918 р. розстріляв понад 1500 по­всталих проти мобілізації селян Славгородського повіту Ом­ської губернії, а генерал В. Покровський гісля взяття 18 верес­ня Майкопа знищив 2500 полонених. З кожним днем взаємна ненависть більшовиків і їх супротивників посилювалася.

Порівнюючи розгортання восени 1918 р. червоного і біло­го терору, російські історики наголошують на особливостях репресивної політики більшовиків. По-перше, більшовики проводили чітко визначені цілеспрямовані репресії, а тому, вирішуючи передусім політичні і економічні завдання, вони в значно меншій мірі дезорганізовували тил, аніж аналогічні акції білих. По-друге, червоний терор постійно супроводжу­вався й іншими «профілактичними заходами» - реєстрацією офіцерів, розгалуженою системою штрафів тощо. По-третє, у більшовиків не існувало розбіжностей між словом і ділом, натомість нерідко приховані репресії проти більшовиків нега­тивно впливали на громадську думку саме внаслідок того, що їх заперечували самі виконавці.

Збільшення чисельності Червоної армії за рахунок додатко­вих мобілізацій, реорганізація її керівництва, практичне здій­снення принципу єдності фронту' і тилу дозволили більшови­кам восени 1918 р. переломити ситуацію на свою користь на головному фронті - Східному.

зересня Східний фронт під командуванням колишнього полковника царської армії С. Камєнєва перейшов у наступ. 10 вересня червоні частини увійшли в Казань, 12 - в Симбірськ, а у жовтні військами РСЧА були взяті Сизрань і Самара, дещо пізніше - Бугуруслан, Бузулук і Бугульма. У цих боях відзначи­лася Перша армія Східного фронту під командуванням М. Туха- чевського, дворянина, учасника Першої світової війни, поручика старої армії, який лише навесні 1918 р. став членом РКП(б).

У тилу білих військ розгорнувся партизанський рух. 54-ден- ний рейд тилами білогвардійців від Оренбурга до Кунгура здій­снила партизанська армія під командуванням колишнього мо­лодшого унтер-офіцера, голови Челябінської Ради В. Блюхера. ЗО вересня 1918 р. він рішенням ВЦВК першим у Радянській республіці був нагороджений орденом Червоного Прапора. За час походу з і 8 липня до 12 вересня партизани провели понад

боїв, розгромивши кілька полків та дезорганізувавши тили білогвардійців і чехословаків.

У ході осіннього наступу червоних військ на Сході фронт білих армій був прорваний у смузі до 600 км і у глибину до 300-450 км. Радянська влада була відновлена на всьому Се­редньому Поволжі і Прикам’ї. До зими Східний фронт пі­дійшов до Уралу. 31 грудня червоні частини взяли Уфу, а у січні 1919р.- Оренбург і Уральськ.

Важливим районом бойових дій у 1918 р. було місто Цари­цин. Тут Донська армія генерала П. Краснова намагалася з’єд­натися з білими військами, які діяли проти радянського Схід­ного фронту. Захисники міста під керівництвом И. Сталіна і колишнього слюсаря з Луганська К. Ворошилова з липня 1918 року до січня 1919р. відбили три відчайдушних наступи військ П. Краснова. Ці невдачі коштували Краснову посади команду­ючого армією, а захисникам міста - 50-тисячних жертв.

Воєнні невдачі обумовили політичну поразку «демокра­тичної контрреволюції». 18 листопада 1918 р.₉ розігнавши Директорію і проголосивши себе Верховним правителем Ро­сії, в Омську до влади прийшов адмірал О. Колчак (раніше міністр збройних сил Директорії). Таким чином, в результаті омського перевороту єдиний антибільшовицький фронт роз­пався. В Катеринбурзі з’їзд членів Установчих зборів ухвалив припинити боротьбу проти Радянської влади і спрямувати всі сили на боротьбу проти «злочинних узурпаторів влади», тобто проти Колчака і його прибічників.

Натомість інші лідери білого руху заявили про підтримку

О. Колчака. На Півдні зміцнилася диктатура командуючого До­бровольчою армією А. Денікіна, який у січні 1919р., підпоряд­кувавши собі залишки загонів II. Краснова, створив об’єднані Збройні сили Півдня Росії, а на Півночі головну роль почав відігравати генерал Є. Міллер. Ці події ознаменували собою чергове перегрупування сил у контрреволюційному таборі, якому восени 1918 р. більшовики завдали відчутної поразки.

Бойові дії на шронтаху 1919-1922 рр.

Перемоги Червоної армії восени 1918 р. на Східному фронті' співпали з Листопадовою революцією в Німеччині. Повалення династії Гогенцоллернів дало можливість ВЦВК анулювати 13 листопада Брестський мирний договір і розпочати визволен­ня окупованих Німеччиною територій. 17 листопада частини Червоної армії перейшли демаркаційну лінію і розпочали про­сування вслід за німецькими військами, що відходили з терито­рії України, Білорусії та Прибалтики. Просування Червоної армії супроводжувалося боями з білими і національними латиськими, естонськими та і ншими військами. Незабаром їх опір було зломле­но. У результаті бойових дій Радянська влада розповсюдилася майже на всю територію Білорусії і значну частину Прибалтики. Тут були створені Латвійська, Литовська, Білоруська радянські республіки, а також Естляндська трудова комуна. Втім, влітку

р. національним силам Прибалтійських країн вдалося по­валити Радянську владу і домогтися незалежності.

Дещо іншою була ситуація в Україні. Ще під час окупації німецько-австрійськими військами на її території розгор­нувся могутній партизанський рух, якому була притаманна неоднорідність стосовно як складу учасників, так і їх полі­тичної орієнтації. Існували повстанські загони комуністич­ного, анархо-махновського, лівоесерівського, національно­го та інших спрямувань. Керівництво партизанським рухом комуністичної орієнтації здійснювалося більшовицькими організаціями, які діяли згідно з вказівками ЦК РКП(б). У Москві знаходилося Повстанське бюро, що направля­ло в Україну партійних працівників, агітаційну літературу, зброю, боєприпаси. Серед робітництва Донбасу активно ді­яло Донське бюро РКП(б), яке мало безпосередній зв’язок з командуванням РСЧА.

В умовах наближення поразки Німеччини у Першій сві­товій війні радянське командування розпочало розгортання регулярних частин Червоної армії для вторгнення в межі України. Ще у вересні 1918 р. були сформовані українські радянські повстанські дивізії, а 28 листопада створено Тимчасовий робітничо-селянський уряд України на чолі з Г. П'ятаковим. Цей орган мав стати альтернативою ство­реній українськими політичними силами Директорії - на­ціональному органу влади, який очолив повстання проти окупаційних військ та пронімецького режиму гетьмана П. Скоропадського.

З 15 листопада радянські війська розпочали наступ проти військ української Директорії, який концентрувався на двох на­прямках: харківському та київському. Фактично розгорнулася війна між Радянською Росією і новоутвореною Українською Народною Республікою. У ніч на 1 січня 1919 р. спалахнуло більшовицьке повстання у Харкові, який за два дні по тому був взятий частинами Червоної армії і до якого переїхав український Радянський уряд, очолюваний X. Раковським. 19 січня війська Директорії залишили Полтаву, а 26 січня - Катеринослав. Не менш успішно розгортався наступ і на київському напрямку, де 12 січня червоноармійці захопили Чернігів, а 21 січня - Ко­нотоп та Бахмач. Вранці 5 лютого червоні частини ввірвалися до Києва. До весни 1919 р. Радянська влада була встановлена па більшій частині України.

Навесні 1919 р. на теренах колишньої Російської імперії розпочавсятретій період громадянської війни. Запеклі бойо­ві операції розгорталися на трьох найважливіших фронтах: Східному, де війська О. Колчака ще наприкінці грудня 1918 р. захопили І Іерм, створивши умови для об’єднання з білогвар­дійськими частинами на Півночі Росії; Південному, де на­рощувала свої сили Добровольча армія А. Денікіна, та Північно- Західному, який виник внаслідок активізації антирадянських сил на чолі з генералом М. Юденичем. Протистояння біль­шовиків і білих доповнювалося військовими акціями малих прикордонних держав (Фінляндії, Прибалтійських держав) та дедалі масштабнішою участю у громадянській війні селянських загонів, дії яких поступово перетворювалися на один із найважливіших чинників війки.

Підготовка сил внутрішньої і зовнішньої контрреволюції до нової спроби знищити Радянську республіку змусила біль­шовиків консолідувати свої лави. Це відбулося у березні 1919 року на VIII з’їзді РКЛ(б), делегати якого прийняли нову пар­тійну програму, визначили політику партії у військовій сфері та взяли курс на союз з середняком. Розгром так званої «воєн­ної опозиції» (О. Бубнов, К. Ворошилов, Г. П’ятаков та ін.), що виступала проти використання воєнспеців та проти центра­лізації управління і підвищення дисципліни в армії, значно підвищив бойові якості РСЧА. Водночас курс на союзниць­кі відносини з середнім селянством та відмова від ставки на комітети бідноти закладали підвалини соціальних передумов перемог на фронтах.

Великого значення у справі консолідації сил перед вирі­шальними битвами на фронтах громадянської війни лідери РКП(б) надавали об'єднанню людських і матеріальних ресур­сів усіх радянських республік (Росії, України, Білорусії, Лит­ви, Латвії та Криму), які існували тоді на уламках Російської імперії. З цією метою декретом ВЦВК 1 червня 1919 р. було проголошено створення їх «воєнно-політичного союзу». Він передбачав об’єднання життєвих сфер діяльності радянських республік (оборони, економіки, праці, фінансів, транспорту, пошти і телеграфу). Управління цими сферами з Москви фак­тично перетворювало республіки на регіони унітарної дер­жави. які мали тільки певні ознаки автономії у другорядних сферах управління.

Напередодні вирішальних битв розширити свою соціаль­ну базу намагалися й білі режими. Зокрема, уряд О. Колчака працюючи над проектом Конституції, у квітні 1919 р. опри­люднив «Декларацію про землю», яка проголошувала право селян на вирощений ними врожай, у тому числі на декретних і «самозахоплених» землях, але не вказувала, яким чином у майбутньому буде вирішуватися земельне питання. Така не­визначеність породжувала все нові й нові селянські виступи. За неповними підрахунками, в Сибіру і на Далекому Сході у

р. проти білогвардійських військ діяло близько 150 тис. партизан. У відповідь колчаківський режим посилював репре­сії: з одній лише Катеривбурзькій губернії його жертвами стали понад 25 тис. чоловік.

Основними гаслами внутрішньої політики А. Денікіна були: «відновлення порядку», «захист православної віри», «жодних класових привілеїв», «боротьба проти більшовизму», «воєнна диктатура». Великодержавна, шовіністична політика денікін- ського уряду - «Особливої наради» - відштовхувала від ньо­го національні сили України, народів Кавказу та Закавказзя, Прибалтики. Аграрна політика, спрямована на передачу по­міщиками частини своєї землі за викуп селянам, не викликала у них особливої прихильності до білого руху. Ухвала про 8-го- динний робочий день не виконувалася внаслідок мілітаризації економіки. Вимушені жорстокі репресії проти робітництва, серед якого популярними були більшовицькі настрої, викли­кали посилення його опору денікінському правлінню.

Різновидом політики, що її проводив А. Денікін, було прав­ління «Уряду Півдня Росії» на чолі з генералом П. Врангелем. Більш істотно відрізняло цей уряд від інших задеклароване прагнення «до об’єднання різних частин Росії в широку феде­рацію, засновану на вільній угоді і на спільності інтересів».

Нездатність, а точніше, неможливість керівників білого руху виробити і втілити в життя політику, яка задовольняла

б і консолідувала більшість населення, призводила до широ­кого розповсюдження повстанського, переважно селянського, руху в тилу білогвардійських військ, обумовлюючи, зрештою, їх поразку.

Широкомасштабні воєнні дії білих армій у весняно-літню кампанію 1919 р. відкрили війська О. Колчака, які розгорну­ли наступ на всьому Східному фронті. Серед головних їх за­вдань було об'єднання з військами Денікіна задля наступного походу на Москву. Проте наприкінці квітня частини Червоної армії, об’єднані у Південну (на чолі з М. Фрунзе) і Північну (командуючий В. Шорін) оперативні групи, зупинили наступ колчаківців, а 28 квітня перейшли у контрнаступ. Завдяки низ­ці тактичних операцій були визволені раніше втрачені радян­ські території, а також захоплений Урал з містами Катеринбург (14 липня) та Челябінськ (24 липня). Особливе значення мала поразка військ Колчака під Челябінськом, де білогвардійці втратили останні резерви, а в полон потрапили 15 тис. чоло­вік. Подальший наступ червоних військ розвивався на захід­носибірському і туркестанському напрямках. До початку 1920 року війська О. Колчака були остаточно розгромлені, а самого адмірала було взято в полон і згідно з рішенням Іркутського ВРК розстріляно 7 лютого 1920 р. Того ж дня було підписано перемир’я з Чехословацьким корпусом, який до жовтня того ж року через Владивосток залишив межі Росії.

У розпал наступу Червоної армії на Східному фронті ак­тивізувалися воєнні дії і на інших фронтах. Найбільш небез­печним для більшовиків став наступ влітку-восени 1919 р. на Південному фронті військ генерала А. Денікіна, який голо­вним плацдармом антибільшовицької боротьби вважав Укра­їну. 1 це було не випадково, оскільки антирадянський виступ отамана М. Григор’єва, суперечності радянського командуван­ня з селянами-повстанцями Н. Махна, тривала реорганізація військ Українського фронту, згубна політика продрозкладки і розселянювання, серйозні помилки в національному питанні обумовлювали слабкість позицій більшовиків на українських теренах. Спроби зміцнити тил за допомогою червоного терору теж не мали успіху, а 20 тис. жертв «діяльності» українських чекістів ще більше ускладнили ситуацію. Розформування української «надзвичайки», чистка партійних лав були запіз- нілою реакцією Москви і не покращили становища. Економіч­ні й політичні репресії підірвали в республіці базу Радянської влади. У 1920-х рр., намагаючись уперше узагальнити досвід громадянської війни, радянські історики й військові діячі Р. Ейдеман і М. Какурін писали: «Якщо Денікіну вдалося над­звичайно швидко оволодіти Україною, то це не тільки вна­слідок слабини нашої Червоної Армії (в цьому розумінні і

Денікін не дуже міг похвастатися своїми збройними силами), а в значній мірі тому, що Україна в той час являла собою су­цільний казан повстань. Наші спроби придушити повстанство

р. не завершилися успіхом так, як не увінчалися успіхом паші заходи в цьому напрямі на початку 1920 р.».

Звичайно, приклади невиправданої жорстокості, підозрілос­ті, самосуду і спалахів нестримного насилля часто-густо зустрі­чалися і в революційному 1917 р. Жертвою самосуду стали, зо­крема, міністри колишнього Тимчасового уряду О. Шингарьов га Ф. Кокошкін. Ледве не був розстріляний у перші дні Жов­тня американський соціаліст Джон Рід, який залишив чудовий опис перших днів революції. Після початку громадянської ві­йни розширилися і масштаби невиправданого насильства, яке приносило величезну шкоду молодій Радянській республіці. Чого лише коштувала революції ганебна кампанія «розкоза- чення», що проводилася на початку 1919 р. Донбюро РКП(б) і Громадянупром Південного фронту! Масові позасудові роз­стріли козаків, у тому числі старих і навіть жінок у станицях Верхнього Дону, стали причиною описаного М. Шолоховим у «Тихому Доні» Вєшенського повстання донських козаків і серйозних поразок Червоної армії на Південному фронті. По­дібні події відбувалися в багатьох районах Південної України, в оренбурзьких стелах і на Північному фронтів Вже тоді жерт­вою свавілля ставали навіть прославлені командири Червоної армії, такі як Б. Думенко або Ф. Миронов.

травня 1919 р. А. Денікін розпочав наступ на цари- цинському, а 19 травня - на донбаському напрямках. Його війська складалися з трьох армій: Добровольчої - генерала

В. Май-Маєвського, Кавказької - генерала ГІ. Врангеля та Донської - генерала В. Сидоріна. їх успішні операції при­звели до втрати більшовиками значних територій України і Поволжя, проте зміна політичного режиму мало що зна­чила для населення, оскільки репресії білих відрізнялися від червоного терору лише безсистемністю, але не масштабами. Лише в Україні, за неповними даними, денікінці розстріляли

436 чоловік, а піддали екзекуції 61 189 чоловік.

З липня 1919 р. б Царицині Денікін підписав так звану «Московську директиву», згідно з якою метою наступу прого­лошувалася столиця Радянської Росії. В результаті вереснево­го наступу денікінців від більшовиків були звільнені Курськ, Воронеж, Орел, нависла загроза над Тулою.

Оголосивши влітку 1919 р. Південний фронт головним фронтом громадянської війни, більшовицьке керівництво про­вело шерег заходів щодо його зміцнення. Повсюди пройшли вже традиційні партійні, комсомольські і профспілкові мобі­лізацій було проведено тиждень відкритого прийому до лав РКП(б), посилився тиск на робітників підприємств, що випус­кали зброю і боєприпаси. На південь перекидалися війська з інших фронтів. Проте становище більшовиків виявилося на­стільки складним, що розпочалося створення підпільних пар­тійних організацій у Москві й інших містах на випадок захо­плення їх білогвардійцями. Втім, успіхи денікінських військ виявилися короткочасними.

У жовтні 1919 р. радянські війська Південного фронту пе­рейшли у контрнаступ, вирішальну роль в якому відіграла Перша кінна армія під командуванням С. Будьонного, латись­кі національні частини («латиські стрільці»), військові з'єд­нання червоних козаків. Червона армія одержала підтримку і з боку робітничих підпільних бойових організацій великих міст та шахт Донбасу. Водночас у тилу денікінців розгорнувся мо­гутній партизанський рух; проти Денікіна виступив Н. Махно та інші селянські отамани, збройні сили українського націо­нально-визвольного руху тощо. У підсумку' до весни 1920 р. денікінські війська були витіснені з України і Північного Кав­казу, а сам А. Денікін. перебравшись із залишками своєї армії (35-50 тис. чол.) до Криму, передав загальне командування П. Врангелю й емігрував.

Досить складна ситуація навесні 1919 р. склалася на Пів­нічному Заході. Тут у травні 18-тисячні війська М. Юденича перейшли в наступ на Петроград. Більшовики провели мобі­лізацію трудящих Петроградського воєнного округу у віці від

до 45 років, створивши з них спеціальні робітничі полки.

Таким чином, чисельність 7-ї армії РСЧА, яка обороняла міс­то,, подвоїлася, а наступ білогвардійців було відбито. У червні війська Юденича зробили спробу нового наступу, але й він не увінчався успіхом. Третій наступ білогвардійців на Петроград було здійснено у жовтні 1919 р. Лише у ході жорстоких боїв

жовтня червоним частинам вдалося переломити ситуацію на свою користь і незабаром перейти у контрнаступ. На почат­ку грудня залишки військ М. Юденича передислокувалися на територію Естонії, а Північно-Західний фронт було ліквідова­но. У лютому 1920 р. війська Червоноїарміїувійшли в Північ­ну область, і генерал Є. Міллер змушений був емігрувати.

Розгром Червоною армією білогвардійських армій А. Дені­кіна не означав повного краху білого руху, який продовжував загрожувати існуванню Радянської Росії. Влітку 1920 р. його ударною силою стала армія барона П. Врангеля. Створена із залишків денікінських військ, добре озброєна, вона налічува­ла близько 80 тис. чоловік і мала у своєму складі чимало коза­ків. офіцерських та унтер-офіцерських кадрів.

У червні 1920 р. Російська армія П. Врангеля перейшла у наступ, швидко захопивши майже всю Північну Таврію та ви­садивши десанти на Дону й Кубані. 21 вересня для боротьби з Врангелем було створено Південний фронт під командуван­ням М. Фрунзе. 28 жовтня його війська, які переважали сили білогвардійців у 3 -4 рази, розпочали контрнаступ, і в ході за­пеклих боїв, що тривали до 3 листопада, врангелівці змушені були відступити під прикриття могутніх укріплень на Пере­койсь кому і Чонгарському перешийках.

Штурм кримських оборонних рубежів білих розпочався в ніч з 7 на 8 листопада одночасно як з фронту (штурмова диві ­зія В. Блюхера і махновські загони), так і з флангу через затоку Сиваш. 9 листопада частини Червоної армії, зазнавши вели­ких втрат, з четвертої спроби оволоділи перекопськими укрі­пленнями, а 11 листопада була прорвана лінія врангелівської оборони на Чонгарському перешийку. 13 листопада частини Першої кінної армії ввійшли в Сімферополь, а 15 листопада

у Севастополь. Наступного дня М. Фрунзе телеграфував

Леніну. «Сьогодні нашою кіннотою взято Керч. Південний фоонт ліквідовано». За кілька днів по тому ввесь Крим став радянським. Впертий опір врангелівських військ викликав зворотну реакцію - після закінчення бойових дій більшовика­ми було проведено «очищення» Криму від кпасово «ворожих елементів», у результаті чого було розстріляно від 8 до 12 тис. чоловік, переважно білих офіцерів. Більша ж частина вранге­лівських військ і членів їх сімей (понад 145,5 тис. чоловік) не­задовго до цього була евакуйована на 126 кораблях* Останній

із них лінкор «Корнілов» залишив Севастополь 14 листопада

1 8 годині. На ньому покинув російську землю верховний го­ловнокомандуючий білого руху 11. Врангель.

Перемігши білогвардійців у центральній частині країни, більшовики доклали чимало зусиль щодо відновлення Радян­ської влади в Закавказзі. У травні 1920 р. частини РСЧА вже контролювали майже всю територію Азербайджану, де після підготовленого місцевими більшовиками успішного повстан­ня 28 квітня у Баку була проголошена Азербайджанська Радян­ська Соціалістична Республіка. Зробити те ж саме у Вірменії не вдалося, але після поразки національного дашнакського уряду у війні проти Туреччини пізньої осені 1920 р. Черво­на армія перейшла у новий наступ. 4 грудня червоноармійські частини і вірменські повстанські загони увійшли в Єреван,

до середини липня 1921 р. взяли під свій контроль ситуа­цію в усьому краї. У лютому 1921 р. розпочалося утвердження Радянської влади в Грузії. 25 лютого радянським став Тифліс, а у березні вже вся Грузія контролювалася Червоною армією. Перемога Радянської влади в Закавказзі стала результатом як успішних дій РСЧА, так і місцевих більшовицьких груп, які відзначалися особливою активністю в Баку та окремих райо­нах Грузії. Паралельно з утвердженням більшовицького ре­жиму в Закавказзі аналогічні процеси відбувалися і в Серед­ній Азії. Наступ Туркестанського фронту, командування яким здійснював М. Фрунзе, восени 1920 р. призвів до встанов­лення Радянської влади в регіоні і до утворення Бухарської Народної Радянської Республіки.

Своєрідністю відзначалося завершення громадянської ві­йни і відновлення Радянської влади на Далекому Сході. Після розгрому залишків колчаківських військ у районі Іркутська на початку березня 1920 р. виникла загроза безпосереднього зіткнення частин РСЧА з японськими військами. Розуміючи, що воювати з Японією у той час Радянській Росії не під силу, більшовицьке керівництво вирішило створити на території від Байкалу до Тихого океану «державне утворення під демокра­тичним стягом». Так, 6 квітня 1920 р. було проголошено Да­лекосхідну республіку (ДСР). до якої ввійшли Забайкальська, Амурська, Приморська, Сахалінська та Камчатська області. Її політика була повністю підпорядкована Москві. Народно-Ре­волюційну армію (НРА) ДСР очолив Г. Ейхе, який раніше ко­мандував у Сибіру 5-ю армією РСЧА. Частини НРА впродовж

р. вели жорстокі бої з військами отамана Г. Семенова і генерала В. Каппеля, які контролювали значну частину тери­торії ДСР. Лише в результаті третього наступу 22 жовтня 1920 р. частини НРА за підтримки партизан захопили Читу’.

Спираючись на допомогу білогвардійців, Японія зміцни­ла свої позиції у Примор’ї, де 26 травня 1921 р. була повалена влада Приморського обласного управління і створено прояпон- ський уряд С. Меркулова. Водночас із Монголії в Забайкалля вторглися загони барона Р Унгерна. В такій складній ситуації Радянський уряд надав різнобічну допомогу ДСР Г. Ейхе на посаді командуючого НРА змінив В. Блюхер. У серпні 1921 р. більша частина військ Р. Унгерна була оточена і знищена. Проте восени того ж року ситуація знову загострилася, і лише в ре­зультаті запеклих боїв у січні-лютому 1922 р. під Волочаївкою частини НРА переломили її на свою користь, повернувши рані­ше втрачений Хабаровськ. Подальший наступ червоних частин (новим командуючим НРА став Й. Уборевич) розпочався восени 1922 р. 25 жовтня війська НРА увійшли у Владивосток, а 15 лис­топада Народні збори ДСР оголосили про встановлення на тери­торії Далекого Сходу Радянської влади та про входження ДСР до складу РСФРР Це рішення означало, що більшовики перемогли в усіх регіонах, де раніше лютувала громадянська війна.

Міжнародна складова гвошдянськшвійни

Прихід до влади більшовиків у жовтні 1917 р. не викликає солідарних революцій у країнах-учасницях Першої світової ві­йни. Ленінське гасло перетворення війни імперіалістичної на війну громадянську підтримали лише ліві соціалісти і соціал- демократи Європи і Америки. Не вплинув на активізацію рево­люційної боротьби у світі і «Декрет про мир», в якому містився заклик до робітництва Англії, Франції та Німеччини зрозуміти свою місію стосовно визволення «трудящих і експлуатованих мас населення від усякого рабства й усякої експлуатації». Від­так правлячі кола країн Заходу не сприйняли перемогу більшо­виків як небезпечний для себе виклик. Міжнародні документи кінця 1917 р. свідчать про те, що здобуття влади більшовиками спочатку розцінювалося як випадковість, як один із численних епізодів в історії Росії. Своє ставлення до її нового уряду во­юючі імперіалістичні держави, передусім країни Антанти, ви­значали під кутом зору не стільки небезпеки розповсюдження більшовизму, скільки перспективи виходу Росії з війни.

Підписання більшовиками мирного договору у Бресті, що означало припинення війни Радянською Росією, було роз­цінено в країнах Антанти як зраду союзницькому обов'язку. І якщо союзників тоді майже не цікавили внутрішні росій­ські проблеми, то вони за будь-яку ціну намагалися відновити Східний фронт проти Німеччини, не допустити її перемоги у війні. Засобом досягнення цієї мети стала підтримка антибіль­шовицьких сил в Росії. Ставка була зроблена на встановлення такого режиму, який погодився б поновити війну з Німеччи­ною. Водночас союзників бентежила і реальна загроза багато­мільярдних втрат від проведеної Радянською владою націона­лізації майна іноземних громадян та відмови більшовиків від виплати країнам-кредиторам боргів царського та Тимчасового урядів. Усі ці обставини обумовили початок збройної інтервен­ції країн Антанти проти Радянської Росії.

березня 1918 р. на правах союзників англійські війська висадили десант у Мурманську, а невдовзі туди ж прибули контингенти французьких і американських військ. 13 березня президент США В. Вільсон офіційно заявив про те, що Антан­та хоче допомогти Росії у війні проти Німеччини. Більшовики спочатку сприйняли цю заяву позитивно, розраховуючи отри­мати від союзників зброю і продовольство, проте після оку­пації інтервентами всього Мурманського краю заявили свій категоричний протест проти дій союзницьких держав. Влітку

р. чисельність інтервенціоністських військ на Півночі Росії сягнула 16 тис. чоловік.

15 березня 1918 р., у день ратифікації Росією мирного до­говору з Німеччиною, у Лондоні конференція прем’єр-міні­стрів і міністрів закордонних справ Англії, Франції та Італії визнала необхідною «союзну інтервенцію у Східній Росії», залучивши до неї ще й Японію. Інтервенція спрямовувалася не «виключно проти більшовиків», як було офіційно заявлено, а носила антиросійський характер, оскільки союзники плану­вали сформувати із антибільшовицьких сил уряд, який міг би задовольнити всі їх вимоги. Тим часом інтервенція набира­ла обертів. 5 квітня 1918 р. японський і англійський десанти висадилися у Владивостоку⁷. Після перевороту, проведеного у місті 29 червня частинами чехословацького корпусу, військова присутність інтервентів у регіоні посилилась. 6 липня 1918 р. уряд США ухвалив рішення про участь своїх військ в окупації Далекосхідного краю. Це означало початок широкомасштаб­ної інтервенції країн Антанти. Лише Японія з серпня до жов­тня 1918 р. увела сюди близько 70 тис. своїх солдатів.

У цей же час військами інтервентів були окуповані також значні території Закавказзя, Середньої Азії та інших регіонів. Контролюючи переважно прикордонні території, інтервенти створили передумови для широкомасштабного проникнення в глиб Росії після закінчення Першої світової війни.

Ескалація громадянської війни з літа 1918 р. вимагала від більшовиків проводити особливий зовнішньополітичний курс. З одного боку, він визначався надією на світову революцію, а з іншого - бажанням домогтися припинення воєнної інтер­венції і підтримки західними державами білого руху, а також відновлення економічних зв’язків, розірваних внаслідок війни і революційних подій у Росії.

В умовах, коли влада Рад не була визнана західними держа­вами, а між більшовиками і їх правлячими колами посилюва­лася взаємна неприязнь, в Радянській Росії виник своєрідний інститут повпредів (повноважних представників) - «напівди- пломатичних, напівреволюційних представників Москви», ді­яльність яких більше повинна була сприяти «революційному пробудженню Європи», ніж організації безпосередньо дипло­матичної роботи. Зокрема, радянському повпреду у Швейца­рії Я. Берзіну Ленін у жовтні 1918 р. рекомендував мінімум уваги приділяти дипломатичній роботі, а максимум уваги і часу - революційній агітації і нелегальним контактам з тими, хто підтримував чи співчував більшовикам. Подібні настанови одержували й інші радянські повпреди, які працювали в Англії (М. Литвинов), Швеції (В. Воровський), Данії (Я. СуріцХ Австрії (П. Симонов) та деяких інших країнах. Безперечно, їх агітаційно-пропагандистська діяльність була досить ризи­кованою, оскільки зустрічала пряму протидію з боку владних структур країн перебування.

Восени 1918 р. великі надії більшовики покладали на пере­могу соціалістичної революції в Німеччині, політична ситуа­ція в якій в атмосфері очікуваної поразки у війні надзвичайно радикалізувалася. Як згадував пізніше радянський посол у цій країні А. Йоффе, він заплатив 100 тис. марок за зброю для ні­мецьких революціонерів. За його словами, посольство РСФРР у Берліні «було головним штабом німецької революції... Тон­ни антимонархічної і антивоєнної літератури друкувалися у радпосольстві», куди таємно приходили німецькі соціалісти за порадами як діяти далі. У підсумку за три дні до вибуху Листопадової революції в Німеччині Йоффе разом із посоль­ством було вислано за межі країни.

Незважаючи на невдачу, німецька революція вселила в більшовиків надію на те, що революційне бродіння в Євро­пі не закінчилося й незабаром принесе очікувані результати. 1 дійсно, навесні і влітку 1919 р. революційні виступи охо­пили Австрію, Німеччину, Угорщину і Словаччину. На хвилі цих настроїв 2-6 березня 1919 р. у Москві відбувся 1 конгрес Комуністичного Інтернаціоналу (Комінтерну). Його учасни­ки виходили з того, що людство переживає добу розкладу ка­піталізму і комуністичних революцій, а завдання комуністів

об’єднати свої зусилля для їх якнайшвидшої перемоги. «Ми побачимо скоро, - проголошував Ленін після закінчення кон­гресу, - як ми бачили 25 жовтня 1917 року народження Радян­ської республіки, як днями бачили в Москві народження III, Комуністичного Інтернаціоналу, так ми скоро побачимо наро­дження Міжнародної Радянської Республіки».

Комінтерн розглядав себе як штаб світової революції, а всі компартії, які входили до нього, вважалися його національни­ми секціями. Для координації їх роботи було створено Бюро Виконавчого Комітету Комінтерну (ВККІ). яке очолив Г. Зі­нов’єв. Окрім центрального у Москві, були відкриті регіо­нальні бюро ВККІ в Скандинавії, Центральній та Східній Єв­ропі, на Балканах. Слід зауважити, що створення Комінтерну принесло чималу вигоду Радянському уряду, оскільки тепер, контактуючи з «буржуазними» країнами, він міг формально відмежовуватися від курсу на «експорт революції», зазнача­ючи, що це - функція іншої, не державної структури, а між­народної організації. Водночас Комінтерн, використовуючи ресурси Радянської Росії, організаційно і матеріально підтри­мував комуністичний рух у світі, намагався прискорити при­хід світової революції. Особливо виразно це виявилося під час радянсько-польської війни 1920 р.

25 квітня 1920 р. лідер буржуазної Польщі Ю. Пілсуд- ський, в плани якого входило створення «Великої Польщі від моря до моря», розпочав воєнні дії проти Радянської Росії. Добре озброєна Антантою польська армія до весни 1920 р. налічувала всього понад 700 тис. чоловік. Окрім того, у від­повідності з таємною військовою конвенцією Пілсудський міг розраховувати на підтримку українських національних збройних формувань С. Петлюри, який намагався домогтися незалежності України. Польща визнавала ці домагання спра­ведливими і обіцяла за значні територіальні поступки україн­ської сторони звільнити Україну від більшовиків. На першо­му етапі війни три польські армії за підтримки двох україн­ських дивізій розбили і відтіснили частини Червоної армії, які змушені були залишити Житомир, Коростень, а 7 травня

р. - Київ. За три роки це стало п’ятнадцятою зміною влади на українських теренах.

Для РСФРР війна проти Польщі стала передусім війною проти зовнішньої агресії. Не випадково генерал О. Брусилов, який ще раніше перейшов на бік більшовиків, закликав усіх колишніх офіцерів допомогти Червоній армії. 5 червня Перша кінна армія С. Будьонного прорвала польський фронт і пере­йшла у наступ, а 12 червня, залишивши Київ, польські війська почали відхід. Війська Західного (командуючий - М. Тухачев- ський) і Південно-Західного (О. Єгоров) фронтів РЧСА взяли курс на Варшаву і 13 серпня увійшли в її передмістя. На хвилі ейфорії, викликаної швидким просуванням червоних частин у глиб Польщі, більшовицьке керівництво РСФРР і лідери Комінтерну вирішили перетворити війну оборонну на війну революційну. Разом з гаслом революції в Польщі на порядок денний було поставлене питання про перемогу революції в Німеччині, а потім і в усій Європі. М. Тухачевський закінчу­вав свої виступи перед військами словами: «Вперед на Вар­шаву! Вперед на Берлін!». Проте цей утопічний сценарій не був втілений у життя. 12 липня 1920 р. міністр закордонних справ Великобританії лорд Д. Керзон у ноті Радянському уря­ду поставив вимогу призупинити наступ Червоної армії проти Польщі на лінії її етнічних кордонів.

Не взявши до уваги демарш Великобританії, командування Західного фронту вирішило штурмувати польську столицю, проте несподівано для радянського командування польська армія на чолі з В. Сікорським завдала успішного контрудару, і польські війська перейшли у наступ. За деякими оцінками, до двох третин радянських військ було знищено. Головна причи­на такого трагічного завершення польської кампанії полягала у серйозних політичних і воєнних прорахунках більшовиць­ких лідерів, а також у тому, що ідея створення Польської Рес­публіки Рад не знайшла підтримки серед більшості поляків.

Успіхи, досягнуті польською армією під Варшавою, не мо­гли призвести до загальної перемоги Польщі у війні. Взаєм­не виснаження військ обох сторін, політична безперспектив­ність подальших бойових дій були очевидні. За таких умов

жовтня 1920 р. війна була припинена. Перемир’я, а згодом і Ризький мирний договір від 18 березня 1921 р. зафіксували, що державний кордон між Польщею і Радянською державою буде проходити дещо східніше «лінії Керзона», а території За­хідної Білорусії і Західної України повністю переходять під контроль Польщі.

Окрім «польської авантюри» більшовицькі лідери, сподіва­ючись на прискорення світового революційного процесу, ви­сували й інші, ще більш зухвалі проекти. Так, у серпні 1919 р. Л. Троцький звернувся до ЦК РКП(б) з листом, у якому пропо­нував створити на Уралі ударний кінний корпус, який мав би здійснити похід на Індію й Афганістан з тим, щоб визволити їх від британського панування. До речі, у 1920-1921 рр. увага більшовиків до країн Сходу посилилась. В умовах згасання надій на загальноєвропейську революцію керівництво РКГІ(б) і Комінтерну вбачало в національно-визвольних рухах коло­ній і залежних країн своїх природних союзників у боротьбі проти буржуазії європейських метрополій.

Воєнно-дипломатична й морська блокада Росії імперіа­лістичними державами, їх безпосередня участь в організації збройної інтервенції в різних частинах країни спонукало ра­дянське керівництво шукати такий курс зовнішньої політики, який мав би успіх на Заході. В його основу була покладена економіка, яка стала пробним каменем уже апробованої у сто­сунках з Німеччиною «брестської тактики». Ленін називав її тактикою «відступу, очікування, лавірування». Заснований на її основі курс визначав два перших етапи радянської зовніш­ньої політики. Перший, власне «брестський», охоплював сто­сунки з Німеччиною з часу підписання Брестського миру і до його анулювання, а другий, метою якого було домогтися мир­ної угоди з колишніми союзниками ціною територіальних по­ступок та контрибуцій, - відносини з країнами Антанти. Так, у відповідь на радіоповідомлення від 23 січня 1919 р. про те, що союзні держави пропонують розпочати мирну конферен­цію разом з усіма воюючими в Росії сторонами на Принцевих островах (у Мармуровому морі), Раднарком 4 лютого того ж року звернувся з нотою до урядів Англії, Франції, Італії, СІЛА і Японії, висловивши свою готовність укласти мир «на основі поступок», «позаяк вони не будуть загрожувати подальшому розвитку Радянської Республіки». Планувалося, зокрема, ви­знання фінансових зобов’язань перед країнами Антанти, не виключалася сплата відсотків по кредитах сировинними това­рами, надання концесій, «розгляд питання про будь-які анексії державами Згоди російських територій». Принагідно роз'яс­нювалося, що анексіями Радянський уряд уважає збереження на території колишньої Російської імперії військ союзників чи військових з’єднань, які спираються на їх фінансову, технічну або воєнну підтримку.

Фактично навесні 1919р. більшовики стояли за крок до під­писання нового мирного договору на «брестських» умовах. Його головна відмінність від радянсько-німецької угоди 1918 р. полягала в тому, що тепер межі поступок запропонувала сама Радянська держава. Проте навесні 1919 р. розпочався денікін- сько-колчаківський наступ, керівники білого руху відмовилися брати участь у переговорах, і мирна конференція не відбулася.

Зважаючи на вирішальні перемоги Червоної армії на осно­вних фронтах громадянської війни у 1919р., Антанта виріши­ла припинити допомогу білим арміям. У лютому 1920-го.Вер­ховна Рада Антанти заявила, що «не рекомендує окраїнним державам воювати проти Радянської Росії, але Антанта захис­тить їх, якщо Радянська Росія на них нападе; дипломатичні відносини з Росією не поновлюються». Втім, саме «окраїнні» прибалтійські держави, що переживали матеріальні труднощі, нестачу озброєння і невдоволення свого населення, яке вима­гало припинити будь-які бойові дії, були більше за інших на­лаштовані на нормалізацію стосунків з Радянською Росією.

Мирні переговори з Естонією, Латвією, Литвою та Фін­ляндією, що розпочалися у другій половині 1919 р., принесли свої плоди, і вже 2 лютого 1920 р. Радянська Росія, зробивши територіальні і політичні поступки, підписала в Тарту мирний договір з Естонською республікою. Сучасники оцінили його надзвичайно високо, назвавши «генеральною репетицією уго­ди з Антантою». Цей договір поклав початок виходу Росії з політичної ізоляції, що дозволило відкрити «торгове вікно в Європу». Незабаром аналогічні угоди були підписані з Латві­єю, Литвою та Фінляндією.

Поступово лідери РКП(б) почали розділяти «революційну» і «державну» складові зовнішньої політики Росії. Перша все більше пов’язувалася з Комінтерном, а друга - з діяльністю тих державних структур, які орієнтувалися на вирішення кон­кретних питань у стосунках з зарубіжними державами.

Особливо активно впродовж 1920-1921 рр. Радянський уряд шукав шляхи економічного зближення з Великобритані­єю, яка традиційно була важливим торговим партнером Росії. Спочатку британська сторона наполягала на прийнятті біль­шовиками попередніх політичних умов торгової угоди (відмо­ва від «революційних» дій проти Англії, визнання польських кордонів у британській редакції тощо), але з часом, переко­навшись, що «найближчої перспективи падіння радянського уряду» більше не існує, пішла на підписання торгового до­говору. Під його остаточним текстом свої підписи повноважні представники Великобританії і РСФРР поставили 16 берез­ня 1921 р. Укладення радянсько-британського торгового до­говору важко було переоцінити. Фактично ця угода поклала початок більш широкому процесу нормалізації відносин між Радянською Росією і країнами Заходу.

Водночас Радянська держава була усунена від участі у підведенні підсумків Першої світової війни. Основополож­ні документи Паризької (1919-1920 рр.) та Вашингтонської (1921-1922 рр.) мирних конференцій, підготовлені в основно­му Англією, Францією та США, сформували так звану Вер- сальсько-Вашингтонську систему повоєнного облаштування світу, яка, зафіксувавши зміни, що відбулися в міжнародних відносинах упродовж 1914-1922 рр., не була позбавлена про­тиріч, що згодом стануть основою гострих воєнно-політич­них конфліктів.

Політика «воєнного комунізму)! та її наслідки

Економічну політику, яку більшовики проводили з серед­ини 1918 р. до березня 1921 р., зазвичай називають пол ітикою «воєнного комунізму». Проте це визначення багато в чому умовне, оскільки «воєнний комунізм» - це не лише низка спе­цифічних економічних заходів, а політика, що увібрала в себе всю гаму економічних, політичних та ідеологічних акцій біль­шовицької партії і Радянського уряду, які проводилися з метою встановлення і зміцнення диктатури пролетаріату в країні, де близько 80 % населення складало селянство.

«Воєнний комунізм» й зараз залишається предметом су­перечок істориків, економістів, публіцистів. Діапазон думок іцодо нього досить широкий: від визнання цієї політики не­вдалим соціальним експериментом, що його свідомо втілюва­ли у життя більшовики, до традиційного в науковій літературі радянської доби твердження про вимушеність її запроваджен­ня в умовах громадянської війни та економічної блокади Ра­дянської Росії.

Розглядаючи феномен «воєнного комунізму», слід брати до уваги дві важливі обставини. По-перше, сам термін «воєнний комунізм», яким користувався відомий більшовицький теоре­тик і письменник О. Богданов ще до 1917 р., був уперше вико­ристаний В. Леніним у квітні 1921 р. у статті «Про продоволь­чий податок», коли в умовах започаткованої нової економічної політики розпочалося осмислення попереднього економіч­ного курсу, який призвів до гострої соціально-економічної і політичної кризи в країні. По-друге, «воєнний комунізм», як модель суспільного устрою, не був результатом якоїсь однора­зової акції, а складався поступово та набув своєї завершеності лише наприкінці громадянської війни. Його головною метою було збереження Радянської влади в умовах фактичної дезін­теграції країни, ворожого оточення та економічної розрухи.

Все це зумовило курс більшовиків на прискорені темпи на­ціоналізації промисловості, згортання товарно-грошових від­носин, заміну ринку як універсального регулятора економіки різного роду розверстками, посиленням адмініЬтративіто-репре- сивних методів регулювання господарського життя. І хоча полі­тика «воєнного комунізму» здійснювалася порівняно недовпо, в її історії, як наголошують московські історики О. Барсенков і а О. Вдові н, варто виділити два е^апи: «складання» системи в період вирішальних боїв на фронтах громадянської війни (літо 1918-го - початок 1920 р.) та «розквіт» «воєнного комунізму» в умовах, коли використання надзвичайних заходів ставало все більше зайвим (весна 3 920-го - березень 1921 р.). Як правило, в історіографії виділяють кілька головних рис «воєнного кому­нізму», які складали його соціально-економічну сутність.

Концентрація в руках держави усього промислового ви­робництва, що вилилося в націоналізацію не лише великої, але й середньої і частини дрібної промисловості. Якщо восе­ни 1918 р. із 9,5 тис. взятих на облік підприємств у власності держави було 3,3 тис. фабрик і заводів, тобто 35 %, то напри­кінці літа 1920-го - понад 38,2 тис., на яких працювали близь­ко 2 млн чоловік (понад 70 % усіх зайнятих у промисловості). Лише в Україні до кінця громадянської війни було усуспіль­нено майже 11 тис. заводів, фабрик, шахт, на яких працювало понад 82 % промислових робітників і знаходилося близько 90 % усіх механічних двигунів.

Після здобуття вирішальних перемог на фронтах громадян­ської війни радянське керівництво зробило спробу налагодити роботу націоналізованих структур у відповідності з новими плановими завданнями, оскільки більшість планів, започатко­ваних у 191 8 1919 рр., не були реалізовані через надзвичайні умови війни. Зокрема, у 1920 р. Державною комісією по елек­трифікації Росії (ГОЕЛРО) під головуванням Г. Кржижанів- ського було розроблено, а на VIII з’їзді Рад (грудень 1920 р.) прийнято перший єдиний державний перспективний план роз­витку народного господарства на основі електрифікації. Ним передбачалося за 10-15 років не лише відновити і реконстру­ювати довоєнну електроенергетику, але й побудувати ЗО нових електростанцій (20 теплових і 10 ГЕС) загальною потужністю 1750 тис. кВт. На цій енергетичній базі планувалося створен­ня важкої соціалістичної промисловості, широке будівництво залізниць, а в сільському господарстві - розширення посівних площ, підвищення врожайності й масове кооперування селян­ства. Велика увага у плані ГОЕЛРО відводилася Україні, де було намічено побудувати 9 електростанцій, потужність яких повинна була досягти І млн кВт.

Здійснення управління націоналізованим виробництвом на основі жорсткої централізації, що зумовило перетворення індустрії країни на систему промислових об’єднань «по вер­тикалі», ізольованих одне від одного і підпорядкованих лише ВРНГ, в структурі якої були створені так звані «главки» (голо­вні комітети) - суто пролетарські органи управління відповід­ними галузями економіки. За їх розпорядженнями підприєм­ства забезпечувалися робочою силою, одержували сировину, напівфабрикати, а всю вироблену продукцію здавали держав­ним органам. До літа 1920 р. існувало 49 головних комітетів, центрів і комісій, діяльність яких була передусім зорієнтована на потреби фронту. їх спеціалізацію характеризують назви: Головметал, Головторф, Головтекстиль, Головпаливо тощо. Водночас у роки «воєнного комунізму» були закладені основи і сильних децентралістських тенденцій - ідей територіальної організації виробництва. До середини 1919 р. у Радянській Росії було створено 332 місцевих економічних органи - Ради народного господарства (раднаргоспи). їх система, таким чи­ном, стала горизонтальним зрізом організації й управління промисловістю. Зрештою, гору взяв централістський напрям управління економікою, який у подальші десятиліття визна­чав форми і методи виробничо-галузевої моделі економічного розвитку Радянської держави.

Встановлення державної монополії на продовольчі товари на основі регламентації постачання і розподілу продовольства та використання кооперації, членство в якій було обов'язковим для всього населення, як допоміжного механізму подолання хронічної продовольчої кризи. Центральним елементом вирі­шення продовольчого питання у 1919 - на початку ] 921 р. була продрозкладка, запроваджена декретом РНК від 11 січня 1919 року, прийнятим у зв’язку з необхідністю «термінового поста­чання хліба» для потреб Червоної армії. Цей декрет замінив безладні пошуки продовольчих запасів централізованою і пла­новою системою продрозкладки. Формально в її основі лежала ідея чіткого визначення розмірів поставок продовольства: якщо «продовольча диктатура», що проводилася з кінця весни 1918р., передбачала просте вилучення «надлишків» хліба в усіх селян, які їх мали, то тепер губернії обкладалися своєрідним «подат­ком» в залежності від уявлень про їх продовольчі можливості. Завдання щодо здачі зернових запасів доводилися до кожного повну кожної волості чи села. Втім, практичне вилучення хлі­ба згідно з розкладкою здійснювалося без врахування реальних можливостей селян, які обурювалися діями Радянської влади і намагалися чинити опір діям заготівельних загонів. У той же час плани продрозкладки постійно зривалися, що, в свою чергу, примушувало заготівельні органи вдаватися до репресій. Окрім хліба вже у 1919 р. за розкладкою у селян почали вилучати м’я­со, картоплю та інші продукти харчування.

Збільшенню хлібозаготівель сприяла і діяльність Продар- мії, яка почала формуватися ще у травні 191 8 р., а восени 1920 року налічувала в своєму складі 77,5 тис. чоловік. В обов’язки продармійців входила організація селянської бідноти, вилу­чення продовольства у заможного селянства, проведення агі­таційної роботи, придушення антирадянських виступів, охо­рона продовольчих вантажів, надання допомоги місцевим ра­дянським органам тощо. Однак уже наприкінці громадянської війни загони Продармії залучалися до хлібозаготівель лише у виняткових випадках - у районах селянських повстань, а після переходу до непу Продармія припинила своє існування.

Про результативність надзвичайних заходів Радянської влади у хлібозаготівельній справі можна судити з наступних даних: якщо в кампанію 1917—1918 рр. більшовикам вдалося зібрати всього 50 млн пудів хліба, під час хлібозаготівель 1918­

рр. збір (лише в Європейській частині Росії) хліба, круп і зернового фуражу склав 107,9 млн пудів, а в 1919-1920 рр. - 212,5 млн пудів (180,5 млн пудів припало на Європейську час­тину Росії), то у ході хлібозаготівельної кампанії 1920-1921 рр. у селян було вилучено 367 млн пудів хліба.

Незважаючи на суворі заходи більшовиків, спрямовані про­ти спекуляції і мішечництва, останнє, яке виникло ще у роки Першої світової війни, у добу «воєнного комунізму» процві­тало. За офіційними даними, у 1918-1919 рр. із 26 губерній Росії до міст було вивезено 143,8 млн пудів хліба, у тому числі мішечниками - близько 66 млн пудів, або 41 %. Завдяки мі­шечникам у роки громадянської війни міські жителі одержали половину усього продовольства.

Запровадження нормованого постачання населення про­довольчими і промисловими товарами за спеціальними мі­сячними картками. У відповідності з класовим принципом і в залежності від сфери діяльності міські жителі були поділені на чотири категорії, від належності до яких залежали обсяги і порядок їх забезпечення продуктами харчування і предметами першої необхідності. Кількість продовольчих і промислових товарів, які розподілялися за картками, постійно збільшува­лася. Зокрема, у Петрограді в січні 1919 р. було 33 види кар­ток: хлібні, молочні, тютюнові, взуттєві тощо. Норми видачі товарів за картками постійно змінювалися, але залишалися дуже низькими. Так, у травні 1919 р. у Петрограді на картки першої, вищої категорії видавалося щоденно 200 г, а на картки третьої категорії - всього 50 г хліба. У 1920 р. нормованим по­стачанням було охоплено 24 млн чоловік.

Постачання міських жителів за картковою системою су­проводжувалося різким обмеженням будь-яких торгових опе­рацій. Приватні торгові фірми, склади і навіть дрібна торгівля були націоналізовані, проте повністю викорінити торгівлю більшовикам не вдалося. Повсюди існував так званий «чор­ний» ринок, на якому товари продавалися у відповідності з їх реальними цінами. В результаті дрібна ринкова торгівля у міс­цевому масштабі продовжувала існувати, викликаючи постій­не роздратування у владних органів. Символом неформальних стосунків між населенням і владою стала московська «Суха- рівка» (ринок у районі Сухарівської площі), де впродовж усієї доби «воєнного комунізму» можна було купити практично все: продовольство, одяг, валюту, ювелірні вироби, книги тощо. Подібні ринки існували практично в усіх містах країни.

Натуралізація оплати праці, викликана згортанням товарно-грошових відносин і гіперінфляцією, яка обумо­вила падіння ролі грошей і розлад усієї фінансової сис­теми. У 1920 р. грошова частина оплати праці робітників і службовців становила всього 7,4 %. Унаслідок різкого ско­рочення джерел бюджетних надходжень держава, на пле­

чі якої лягло утримування армії, держапарату, націоналі­зованої промисловості та інфраструктури у містах, піш­ла по шляху нестримної грошової емісії: на початку 1918 р. в обігу знаходилося 22 млрд крб., у 1919 р. - 61,3 млрд, у 1920 р. - 225 млрд, а наступного року ця цифра зросла до 1,2 трлн крб. Населення продовжувало користуватися гро­шовими знаками «царських» випусків, «керенками» та «думськими» грошима зразка 1917 року. У лютому 1919 р. в обігу з’явилися і перші радянські гроші - «розрахункові зна­ки РСФРР». Нестача грошей і розрив зв’язків між окремими територіями в умовах громадянської війни обумовлювали появу місцевих грошових знаків або їх паперових імітацій - різ­них чеків, бонів, трамвайних квитків, етикеток тощо. Усього, за оцінкою фахівців, на території колишньої Російської імперії у 1918-1922 рр. в обігу знаходився 2181 грошовий знак.

Знецінення грошей вело до небаченого зростання цін. Ко­робка сірників чи трамвайний квиток коштували мільйони кар­бованців. У 1921 р. купівельна спроможність 50-тисячної ра­дянської купюри прирівнювалася до довоєнної однієї копійки.

І хоча в державному секторі різниця в оплаті праці формально зберігалася (у 1919 р. - у п’ять разів між вищою і нижчою кате­горіями), на практиці це не мало ніякого значення, позаяк основну частину заробітної платні робітники одержували натуральни­ми пайками, що, фактично, означало зрівняльне забезпечення працюючого населення країни. Наприкінці 1920-го - на почат­ку 1921 р. ця система була доведена до свого логічного кінця: була відмінена плата за користування житлом, транспортом, та інші комунальні послуги. Широкого розмаху, в тому числі й у вищих органах влади, набула в цей час дискусія навколо ідеї повної ліквідації грошей та запровадження замість карбованця так званої «трудової одиниці» («трода»). Проте вона не була закінчена і припинилася після переходу до непу.

Запровадження загальної трудової повинності та широ­ке використання мілітаризації праці, обумовлене неможливіс­тю її економічного стимулювання. Якщо спочатку трудова по­винність стосувалася лише представників колишніх панівних класів, то з жовтня 1918 р. усі працездатні громадяни у віці від 16 до 50 років повинні були стати на облік у відділах роз­поділу робочої сили та виконувати будь-яку необхідну роботу.

З кінця 1918 р. органи Радянської влади почали широко ви­користовувати призови (подібно до військових) робітників і службовців на держслужбу і в деякі галузі економіки. До цих працівників застосовувалися заходи примусу; вони не могли самовільно залишати свої робочі місця і, у випадку порушен­ня дисципліни, несли покарання за законами воєнного часу.

З огляду на основні риси «воєнного комунізму» слід відзна­чити, що свого апогею ця політика досягла на межі 1920-1921 років, коли повною мірою виявили себе жорстка централізація управління економікою, її мілітаризація, практична ліквідація горизонтальних господарських зв’язків, всеосяжна націоналі­зація промисловості, підпорядкування всієї господарської ді­яльності держави інтересам громадянської війни, розширення масштабів продрозкладки, інфляція та падіння купівельної спроможності грошей.

Зміст економічної політики і способи її реалізації на практи­ці у 1918-1920 рр. багато в чому співпали з теоретичними уяв­леннями більшовиків про те, яким має бути соціалістичне сус­пільство. Такий історичний збіг у багатьох більшовицьких лі­дерів викликав стійке переконання у тому, що воєнні, командні, адміністративні заходи є універсальними методами, основни­ми інструментами соціалістичного будівництва. Зокрема, ство­рена у березні 1920 р. під керівництвом Л. Троцького Комісія для підготовки плану будівництва соціалізму в мирних умовах рекомендувала посилити продрозкладку, повністю одержавити економіку, розробити загальнодержавний план господарського розвитку, розширити загальну трудову повинність, створити нові трудові армії та мілітаризувати всю систему управління. Ці пропозиції невдовзі були з ентузіазмом зустрінуті і схва­лені більшістю делегатів IX з’їзду РКП(б). Як писав пізніше голова ЦВК СРСР М. Калінін, «війна і громадянська боротьба створили величезний кадр людей, у яких єдиним законом є доцільне розпорядження владою. Управляти для них - означає розпоряджатися цілковито самостійно, не підкорятися статтям закону, які регламентують управліня».

Незважаючи на намагання більшовиків послідовно втілю­вати політику «воєнного комунізму» в життя, на рубежі 1920­1921 рр. очевидною стала її криза. Скорочення залізничних перевезень, нестача палива, падіння видобутку вугілля, змен­шення продовольчих пайків у містах, а головне - масовий се­лянський рух як проти продрозкладки, так і проти політики більшовиків на селі в цілому свідчили про серйозну небезпе­ку, яка з кожним днем посилювала загрозу соціального вибуху. Армія, яка у більшості своїй складалася з селян, ставала все менш надійним союзником владних структур у боротьбі на «внутрішньому фронті».

У зв’язку з погіршенням постачання загострилася ситуа­ція і в містах та промислових центрах, почастішали робітничі виступи. У лютому 1921 р. у Петрограді - «колисці револю­ції» - проти робітників, що масово страйкували, були кинуті війська. Таким чином, свій протест проти політики «воєнного комунізму» дедалі гучніше почала висловлювати головна опо­ра більшовиків - робітничий клас і армія. Керівництво краї­ни мало вирішити: або з метою реалізації комуністичної ідеї продовжувати попередню збанкрутілу політику і ризикувати владою, або піти на поступки населенню і, перегрупувавши сили, шукати інших шляхів будівництва соціалізму. Вирішу­вати слід було негайно, а тому вже у лютому 1921 р., ще до повстання моряків Кронштадта, у правлячій партії почали ак­тивно обговорюватися варіанти можливого виходу з кризи.

Оцінюючи «воєнний комунізм» як соціально-економічну політику і як чинник громадянської війни, треба перш за все зважати на його оцінку самими більшовиками, зокрема В. Ле­ніним, який у доповіді на II Всеросійському з'їзді політпросвіт

жовтня 1921 р. визнав: «Почасти під впливом воєнних завдань, які нахлинули на нас, і того, здавалося б, жахливого становища, в якому перебувала тоді республіка, в момент закінченая імпе­ріалістичної війни, під впливом цих обставин та ряду інших, ми зробили ту помилку, що вирішили провести безпосередній перехід до комуністичного виробництва і розподілу. Ми вирі­шили, що селяни за розверсткою дадуть потрібну нам кількість хліба, а ми розверстаємо його по заводах і фабриках - і вийде у нас комуністичне виробництво і розподіл... На жаль, ... не дуже довгий досвід привів нас до переконання в помилковості цієї побудови...». .

Отже, цілком очевидно, що особливих заслуг у «воєнно­го комунізму» не було. Ця штучно вибудована політика над­звичайних заходів передусім вступила в суперечність з еко­номічними інтересами селянства, а невдовзі у наскрізь де­формованому суспільстві під загрозою повного декласування опинився й робітничий клас. Усе це призвело до загострення громадянської війни, значно збільшивши її тривалість. «Во­єнний комунізм» сприяв появі багатьох негативних явищ, які наклали відбиток на всю подальшу історію радянського сус­пільства: це і абсолютизація ролі держави з приматом її ін­тересів над інтересами класів, соціальних груп і конкретних людей, і нехтування економічними законами розвитку, підміна їх декретуванням та адмініструванням, і згортання демократії, бюрократизація партійного й радянського апаратів, і розгляд суспільного життя через призму класової боротьби з викорис­танням всіляких методів її загострення.

Згортання ринкового регулювання економічного життя, перехід до державного обліку, контролю і розподілу ресур­сів і благ викликали небачене зростання чиновництва. Чима­ло негативних рис старої бюрократії («спеців») доповнилися «комчванством» - стилем поведінки чиновників, які вийшли

з комуністичного середовища. Цьому сприяли й суттєві зміни у складі РКП(б): до 1920 р. у ній майже чверть партійців складали службовці, 70 % яких вступили в партію після жовтня 1917 року. У результаті відбулося, за влучним висловом М. Бухаріна, «перетворення необхідного централізму на бюро­кратичний відрив від мас». Інакше кажучи, на місце диктату­ри пролетаріату прийшла «диктатура партійною чиновництва». «Безперечно, - зазначав відомий історик Р. Медвєдєв, - що жорстока громадянська війна в Росії допомогла як російському пролетаріату, так і його партії позбутися низки недоліків й ілю­зій, це була сувора школа гартування й відбору. Але ця ж війна прищепила чималій кількості людей інші вади, яких їм потім дуже важко було позбутися. До того ж тривала війна або терор створюють не лише звички і якості особистості, але й певні установи та інституції, впливу яких позбутися ще важче».

Братовбивча громадянська війна у поєднанні з воєнно-ко­муністичною моделлю суспільно-економічного розвитку Ра­дянської Росії призвела до крайньої мілітаризації управління, коли рішення керівних органів набували форму військових на­казів. Мілітаризація суспільної свідомості стала одним із най­важливіших результатів громадянської війни. До 1921 р. були підірвані й демократичні основи внутріпартійного життя, а перемога над численними «ворогами революції» посилила готовність більшовиків використовувати воєнно-комуністичні методи і в умовах мирного часу.

Культурне будівництво в роки війни

Переважна більшість російської інтелігенції перемогу більшовиків у жовтні 1917-го сприйняла негативно; одна частина інтелектуальної еліти країни вважала Леніна і його однодумців узурпаторами, а інша - епігонами революції і со­ціалізму, підкреслюючи передчасність соціалізації суспіль­ства. Про свою підтримку більшовиків відразу заявили лише деякі представники російської інтелігенції. За підрахунками фахівців, їх загальна чисельність у всій країні не перевищувала 50 тис. чоловік, тобто менше, ніж кожен двадцятий. На під­тримку Радянської влади виступили літератори О. Блок. В. Брюсов. В. Маяковський; театральні режисери Є. Вахтангов, К. Станіславський, В. Немирович-Данченко, В. Мейєрхольд; художники К. Петров-Водкін, К. Юон; науковці К. Тімірязєв,

І. Мічурін, К. Ціолковський, М. Жуковський та багато інших. Вітали революцію поети С. Єсенін та В. Хлєбніков, скульптор Г. Голубкіна, юрист О. Коні. У перемозі більшовиків, на їх дум­ку, віддзеркалювався народний дух, відмова від буржуазних традицій, надія на демократизацію культури і мистецтва.

Намагаючись заручитися більш активною підтримкою ін­телігентських кіл країни, Раднарком 29 жовтня 1917 р. у ві­дозві «До інтелігенції Росії» закликав її розширювати свою участь у соціалістичному будівництві та співпрацювати з новою владою заради викорінення вад старого суспільства. Проте в умовах, коли революційна хвиля, що прокочувалася Росією, більше руйнувала, аніж створювала, більшість інтелі­генції сумнівалася у щирості більшовицьких гасел.

Намагаючись подолати руйнівну стихію. Радянський уряц

листопада 1917 р. закликав трудящих охороняти історич­ні та художні цінності. Невдовзі під охорону були взяті Зимо­вий палац у Петрограді, музейні комплекси, іцо створювалися у Ясній Поляні та селі Михайлівському значна частина бібліотек, театрів, музеїв, картинних галерей, а РНК прийняла кілька важливих декретів - «Про заборону вивозу за кордон пред­метів особливого художнього і історичного значення», «Про реєстрацію, прийом на облік і збереження пам’яток мис­тецтва та старовини, що знаходяться у власності приватних осіб, товариств і установ», «Про визнання наукових, літера­турних, музичних і художніх творів державним надбанням» та ін. Ці акти орієнтували на бережливе ставлення до культурної спадщини. Однак обстановка громадянської війни, слабкість держави, нестача кадрів не дозволяли у повному обсязі вико­нувати прийняті рішення. Великих масштабів набули нищен­ня і пограбування художніх цінностей, багато яких загинуло, було вкрадено, вивезено за кордон тощо. Спробою навести по­рядок у цій сфері стало створення за ініціативою М. Горького у 1919 р. спеціальної Експертної комісії для виявлення, збору, вивчення націоналізованих творів мистецтва, антикваріат}⁷, предметів розкоші.

Розгортання громадянської війни диктувало свої закони, поглиблюючи прірву між владою й інтелігенцією. Особливо небезпечною стала позиція держслужбовців. У грудні 1917 року вони організували у Петрограді загальний страйк, в якому взяли участь також міські вчителі та викладачі. Страйк ство­рив кризову ситуацію для більшовиків, яким необхідно було негайно вирішити дві взаємопов’язані проблеми: залучити буржуазних фахівців до роботи в радянському державному апараті та реформувати систему освіти з метою підготовки власних кадрів. Лише влітку 1918 р. більшовикам вдалося в основному подолати саботаж інтелігенції. Велику допомогу у цій справі їм надав голод, який примусив багатьох представ­ників інтелігенції переглянути своє ставлення до нової влади і перейти до неї на службу. До речі, пік смерті від голоду та ін­ших нестатків для російської інтелігенції припав саме на 1918 рік. На 1 січня 1919 р. померло 12 членів Академії наук. Серед них математик О. Ляпунов, фізіолог рослин А. Фамінцин, зо­олог В. Заленський, географ і метеоролог, директор Головної фізичної обсерваторії М. Рикачов, історики О. Лаппо-Дани- левський, І. ІІальмов. М. Дьяконов, сходознавці В. Радлов, Ь. Тураєв, мистецтвознавець Я. Смирнов та ін. У подальшому для видатних науковців, за ініціативою М. Горького. були за­проваджені спеціальні пайки та організована Центральна ко­місія з покращення побуту вчених.

Голод, масовий терор, посилення громадянського проти­стояння, спроби більшовиків негайно запровадити соціалізм, курс на світову революцію - все це відштовхнуло від ленін­ців навіть ту частину інтелігенції, яка раніше підтримувала чи симпатизувала більшовикам (М. Горького, В. Королем ка_?

О. Блока, Ф. Шаляпіна та ін.). Головне протиріччя у ставленні правлячої партії до культури полягало в тому, що, визнаючи необхідність оволодіння культурними досягненнями мину­лого, вона негативно ставилася до інтелігенції як суспільної групи, яка зберігає, підтримує і створює духовні цінності. Зва­жаючи на це, інтелігенція у роки громадянської війни часто ставала об’єктом репресій. Так, 11 вересня 1919 р. ЦК РКП(б) розглянув спеціальне питання «Про масові арешти серед про­фесорів і вчених». Нерідко репресії проти інтелігенції не мо­гли зупинити навіть клопотання М. Горького, який постійно наголошував на «безглузді і злочинності знищення інтеліген­ції у нашій неписьменній і некультурній країні».

Прикладом безжального ставлення влади до інтелігенції може служити притягнення у 1921 р. до відповідальності за контрреволюційну діяльність великої групи відомих пред­ставників російської інтелігенції у справі «Петроградської бо­йової організації». Серед розстріляних були відомі науков­ці й письменники, у тому числі професор В. Таганцев, поет М. Гумільов та ін.

Більшовицькі репресії та переслідування викликали масо­ву еміграцію інтелігенції. За кордоном у 1917-1921 рр. опи­нилося від 1,5 до 2 млн чоловік, у тому числі десятки тисяч сімей російської інтелігенції: письменники, вчені, інженери, військові. Багато з них намагалися об’єктивно оцінити при­чини трагедії емігрантів. «Винних немає, точніше: усі винні», - писав відомий публіцист И. Гессен. Лише в Парижі на по­чатку 1920-х рр. перебувало близько 400 тис. емігрантів з ко­лишньої Російської імперії. Іншими центрами еміграції стали Берлін, Прага, Белград, Софія та Харбін. Відірвана від рідної землі, еміграція зберегла у вигнанні особливості традицій­ного стереотипу поведінки, ментальності, православну віру, доповнивши їх безвихідністю світосприйняття. Водночас, як зазначав відомий дослідник російської еміграції М. Раєв, емі­грація набула «характеру духовної місії, яка полягала в тому, щоб зберегти цінності і традиції російської культури і продо­вжити творче життя заради духовного прогресу батьківщини незалежно від того, чи судилося емігрантам повернутися до­дому чи померти на чужині».

У роки громадянської війни однією з найбільш важких про­блем для нової Росії була проблема ліквідації масової непись­менності. Керівництво РКП(б) розглядало її не лише як освіт­ню, а і як політичну проблему, вважаючи, що «неписьменна людина стоїть поза політикою». Створена 9 листопада 1917 р. Державна комісія з освіти відразу заявила про намір уряду «до- моїтися у найкоротший термін загальної письменності шляхом організації мережі шкіл, які відповідають вимогам сучасної педагогіки, та запровадження загального обов’язкового і без­платного навчання». Основою початкової освіти, згідно з по­ложенням ВЦВК від ЗО вересня 1918 р., стала «Єдина трудова школа». Вона передбачала обов’язкове безплатне навчання всіх дітей від 8 до 17 років у школах 1-го (початкова 4-річна школа) й 2-го (5-9 класи) ступенів. Запроваджувалося спільне навчан­ня хлопчиків і дівчаток, із навчальних планів були вилучені де­які предмети (давні мови. Закон Божий). Важливим принципом навчання став його органічний зв’язок з продуктивною працею па благо суспільства. Водночас у школах відмінялися екзамени, домашні завдання та оцінки, припинялася розробка навчаль­них планів і програм. Загальне керівництво народною освітою в РСФРР здійснював Наркомат освіти (Наркомос) під керівни­цтвом А. Луначарського, створений 18 червня 1918 р.

Повсюди виникали гуртки і курси ліквідації неписьмен­ності, вечірні школи, народні університети. У грудні 1919 р. РНК видала декрет про обов’язкове навчання читанню й пись­му на рідкій мові всього населення у віці від 8 до 50 років. Для узагальнення досвіду цієї роботи у липні 1920 р. при Нар­коматі освіти було створено Всеросійську надзвичайну комі­сію з ліквідації неписьменності (ВНКлікнеп). Вона займалася підготовкою вчительських кадрів, випуском підручників, від- критгям шкіл. Усього за перші три роки Радянської влади не­письменність подолали близько 7 млн чоловік.

У червні 1918 р. розпочалася реорганізація і вищої шко­ли - було створено Соціалістичну академію суспільних наук, а 2 серпня РНК прийняла декрет «Про правила прийому до ви­щих навчальних закладів», згідно з яким пролетарській молоді з 16-річного віку надавалося право вступу до вузу без екзаме­нів і без атестата про середню освіту. Водночас було зроблено спробу підірвати позиції старої професури. Зокрема, з 1 жов­тня 1918 р. відмінялися всі наукові ступені і вчені звання та змінювалася система прийому викладацьких кадрів на роботу. У цьому ж році відмінялася плата за навчання у вузах, встанов­лювалися державні стипендії для незаможних студентів.

Створення у 1919 р. системи робітничих факультетів (у них навчалися три роки) для підготовки вихідців із робітників і селян до навчання у вузах було наступним кроком Радян­ської влади у напрямку створення соціалістичної інтелігенції. Продовженням цього процесу стало відкриття у тому ж році при університетах на базі юридичних й історико-філологіч- них факультетів нових структурних одиниць - факультетів суспільних наук (ФСН), які поклали початок реорганізації університетської гуманітарної освіти на основі марксизму і розширенню підготовки радянських фахівців ідеологічного фронту. У 1921 р. у Росії налічувалося вже 11 ФСН. І хоча класовий принцип при наборі студентів проводився досить послідовно, завдання «пролетаризації» вищої школи виріши­ти не вдалося: більшу частину студентства складали вихідці з непролетарських груп.

Важливим для радянського керівництва було також залу­чення наукової інтелігенції до участі у розробці економічної політики нової держави. Нестача кадрів і матеріальних ресур­сів обумовила те, що організація наукової діяльності почала послідовно здійснюватися на планових засадах. У серпні 1918 року у складі ВРНГ було створено Науково-технічний відділ (НТВ ВРНГ) під керівництвом секретаря РНК М. Горбу нова. В його складі, зокрема, було створено Бюро іноземної техні­ки, покликане відстежувати зарубіжні науково-технічні досяг­нення з метою їх можливого використання в Радянській Росії.

Лише у 1918 р. асигнування на науку в РСФРР перевищили аналогічний показник 1917 р. майже в чотири рази.

Розвиток конструктивних відносин між новою владою і Академією наук (президент - О. Каргіінський) сприяв ство­ренню у 1918-1920 рр. низки науково-дослідних інститутів, серед яких такі відомі, як Центральний аерогідродинамічний інститут (ЦАП) на чолі з академіком М. Жуковським, Інсти­тут фізико-хімічного аналізу, очолюваний академіком М. Кур- иіковим, Інститут вивчення платини та інших благородних металів під керівництвом Л. Чугуєва, Оптичний інститут на чолі з академіком Д. Рождественським та ін. Усього за перші два роки існування РСФРР у ній було створено 33 спеціалізо­ваних наукових інститути, а до 1923 р. їх загальна кількість досягла 55. Переважна їх більшість очолювалася кращими вченими країни.

Па відміну від природничих, значно гіршими в роки гро­мадянської війни були справи з науками суспільними. Пред­ставників дореволюційної філософії, соціології, економіки, права, історії більшовики вважали «зараженими» буржуаз­ною ідеологією, а тому непридатними для соціалістичного будівництва.

Революція і громадянська війна помітно змінили умови розвитку в Росії художньої творчості. На передньому плані мистецького життя з'явилися «ліві», авангардні течії, які пре­тендували на роль єдиних представників пролетарського мис­тецтва. Особливою популярністю користувалися футуристи, яким симпатизувало керівництво Наркомосу та Пролеткуль- ту - недержавної спілки пролетарських культурно-освітніх об'єднань, яка організаційно оформилась у жовтні 1917 р. і яка з багатьох питань культурного будівництва займала позиції, що суттєво відрізнялися від більшовицьких.

Футуристи привертали увагу влади тим, що закликали митців віддавати свої творчі сили революційним перетворен­ням у країні, шукали нові форми художньої виразності. Най­більшими своїми досягненнями у добу громадянської війни вони вважали живопис Д. Моора, агітаційні твори В. Ма^- ковського, режисерські роботи В. Мейєрхольда, архітектурні новації В. Татліна тощо. Однак у 192 і р. В. Ленін висловив незадоволення надмірним, на його погляд, розповсюдженням футуризму. У розмовах з А. Луначарським він пропонував підтримувати і реалістичний напрям у мистецтві. До речі, ще раніше, восени 1920 р., розпочався й цілеспрямований тиск на організації Пролеткульту, який, зрештою, призвів до злит­тя цієї «непідконтрольної» більшовикам організації з Нарко­матом освіти.

Наприкінці громадянської війни остаточно сформувалися основні принципи політики Наркомосу як головного провід­ника державної політики у сфері художньої творчості. Сфор­мульовані А. Луначарським на зустрічі з представниками Всеросійської спілки працівників мистецтв, вони передба­чали: збереження справжніх цінностей мистецтва минулого, критичне їх освоєння пролетарськими масами, всебічне спри­яння створенню нових зразків революційного мистецтва, ви­користання всіх видів мистецтва для пропаганди комуністич­них ідей, об’єктивне ставлення до всього розмаїття художніх течій, демократизація художніх установ та їх широка доступ­ність для населення країни.

Як наголошується у сучасній історіографії, загальним під­сумком революційних подій 1917-1920 рр. став поділ росій­ської культури на три напрями: «офіційний», яким керував і опікувався ідеологічний апарат більшовицької партії, худож­ня культура «несоціалістичного» спрямування, яка існувала в умовах радянської легальності, але часто-густо потерпала від ідеологічних і політичних репресій, а також культура росій­ського зарубіжжя, що розвивалася поза комуністичним дик­татом, але ізольовано від власних духовних джерел. Возз’єд­нання цих трьох напрямів культурного розвитку розпочалося лише наприкінці XX століття.

ДОКУМЕНТИ ТА МАТЕРІАЛИ

ДОКУМЕНТ І

ІЗ ЛИСТА ГЕНЕРАЛА О. С. ЛУКОМСЬКОГО ГЕНЕРАЛУ

А. І. ДЕНЖЇНУ ПРО «ЦІЛІ» ДОБРОВОЛЬЧОЇ АРМІЇ ГА «ПРО МАЙБУТНІЙ ДЕРЖАВНИЙ УСТРІЙ РОСІЇ»

(27) травня 1918р.

Дорогий Антоне Івановичу!

Як Ви знаєте, це питання, навіть в рядах армії, слугує яблуком розбрату. Мені, як начальнику штабу, доводилося часто роз’ясню­вати тим, хто запитував, що генерал Корнілов не може вирішува­ти наперед ніяких форм правління, а тому як меіу Добровольча армія ставить виразно порятунок Росії, а що стосується майбут­ньої форми правління, то єдине, що треба і можна зазначати - це те, що будуть у майбутньому скликані Установчі збори, які і вирі­шать питання. Але що, звичайно, не будуть скликані ті Установчі збори, які обиралися під загрозою штика і під впливом психозу, а будуть проведені нові вибори.

Запитливі погоджувалися, що, звичайно, нічого іншого сказа­ти не можна, але часто йшли незадоволень

У розмовах з Л. Г. Корніловим я кілька разів говорив, що скли­кання і у майбутньому Установчих зборів навряд чи можливе на основі допуску всіх до виборів (згідно кепської чотирихвостки), що спочатку треба пройти через диктатуру Л. Г відповідав, що майбутнє, звичайно, покаже, як учинити, але тепер нічого іншого сказати не можна.

У своїй відозві Ви пішли далі.

«Майбутні форми державного устрою керівники армії (генерал Корнілов, Алексєєв) не вирішували наперед, ставлячи їх у залежність від волі Всеросійських Установчих зборів, скли­каних після встановлення в країні правового порядку».

Тут' дві неясності: а) які Установчі збори? Чи будуть прове­дені нові вибори чи будуть скликані вже обрані за Керенського Установчі збори, але розігнані більшовиками; б) якщо будуть проведені нові вибори, то чи будуть допущені всі громадяни як виборці (згідно чотирихвостки) чи будуть допущені лише цензові виборці (тобто буде відсторонена чернь і темна маса).

«1 далі мас бути важка боротьба. Боротьба за життя розоре­ної, урізаної, приниженої Росії, боротьба за незліченні народні багатства, що гинуть, за право вільно жити і дихати у країні, де народоправство мас змінити владу черні».

Це вже вирішення наперед державного ладу. Більшість, і не без підстав. Вирішує, що нинішні керівники армії прямо вказу­ють на республіканський лад.

Я глибоко переконаний, що ця відозва викличе в самій армії і збентеження, і розкол.

У країні ж багатьох відштовхне від бажання іти в армію або працювати з нею пліч-о-пліч.

Можливо, до Вас ще не дійшов пульс битгя країни, але по­винен Вас завірити, що поправіння відбулося величезне, що всі партії, крім соціалістичних, бачать єдиною прийнятною формою правління конституційну монархію.

Більшість відкидає можливість скликання нових Установчих зборів, а ті, хто припускає це, вважають, що членами їх можуть бути допущені лише цензові елементи.

Ці питання першочергової важливості, і Вам необхідно висло­витися більш чітко і ясно. Від цього буде залежати успіх подаль­шого поповнення армії офіцерами і ставлення до неї країни.

Чекаю від Вас орієнтування і вказівки.

ІЦиро ваш О. Лукомський

ДОКУМЕНТ 2

ІЗ ПОСТАНОВИ V ВСЕРОСІЙСЬКОГО З’ЇЗДУ РАД «ПРО БУДІВНИЦТВО ЧЕРВОНОЇ АРМІЇ»

літня 1918 р.

Російська Радянська республіка схожа на фортецю, яку з усіх боків взяли в облогу імперіалістичні війська. Всередині ра­дянської фортеці піднімає голову контрреволюція, яка знайшла тимчасову опору в чехословацьких найманцях англо-французь- кої буржуазії. Радянській республіці необхідна міцна революцій­на армія, здатна розтрощити буржуазно-поміщицьку контррево­люцію і дати відсіч натиску імперіалістичних хижаків.

.. .Разом зі старим ладом і старою армією розвалився і розси­пався старий апарат військового управління у центрі і на місцях.

У цих умовах робітнича і селянська влада не мала на перших порах інших шляхів і засобів створення армії, крім набору добро­вольців, які виявили готовність стати під знамена Червоної Армії.

У той же час Радянська влада завжди визнавала, і V Всеро­сійський з’їзд Рад знову урочисто підтверджує це, що на кожному чесному і здоровому громадянині у віці від 18 до 40 років лежить обов’язок за першим покликом Радянської республіки стати на її захист від зовнішніх і внутрішніх ворогів.

З метою проведення обов’язкового навчання військовій спра­ві і обов’язкової військової повинності Рада Народних Комісарів установила радянські органи місцевого військового управління у вигляді окружних, губернських, повітових і волосних військових комісаріатів. Схвалюючи цю реформу, Всеросійський з’їзд Рад зо­бов’язує усі місцеві Ради якнайсуворіше її проводити на місцях...

Період випадкових формувань, довільних загонів, кустарно­го будівництва повинен бути залишений позаду. Усі формування мають здійснюватися у чіткій відповідності з затвердженими шта­тами і згідно з розкладкою Всеросійського головного штабу. Ро­бітнича і Селянська Червона Армія повинна бути побудована так, щоб за найменшої затрати сил і засобів давати найбільший резуль­тат, а це можливо лише за планомірного застосування усіх видів військової науки, якою вона вийшла із досвіду нинішньої війни.

Для створення централізованої, добре навченої і спорядже­ної армії необхідне широке використання досвіду і знань чис­ленних військових фахівців із числа офіцерів колишньої армії. Всі вони повинні бути взяті на облік і зобов’язані ставати на ті посади, на які їм укаже Радянська влада. Кожен військовий фахі­вець, який чесно і сумлінно працює над розвитком і зміцненням воєнної могутності Радянської республіки, має право на повагу Робітничої і Селянської Армії і на підтримку Радянської влади. Військовий фахівець, який спробує свою відповідальну посаду віроломно використати для контрреволюційної змови чи зради на користь іноземних імперіалістів, повинен каратися смертю.

Військові комісари є охоронцями тісного і непорушного внутрішнього зв’язку Червоної Армії з робітничим і селянським режимом в цілому. На посади військових комісарів, яким доруча­ється доля армії, повинні ставитися лише бездоганні революціо­нери, стійкі борці за справу пролетаріату і сільської бідноти.

Найважливішим завданням у справі створення армії є вихо­вання нового командного складу, цілком просякнутого ідеями робіт­ничої і селянської революції. З’їзд зобов’язує народного комісара з військових справ подвоїти свої зусилля на цьому шляху за допомо­гою створення широкої мережі інструкторських шкіл і залучення у їх стіни обдарованих, енергійних і мужніх солдатів Червоної Армії.

Робітнича і Селянська Червона Армія повинна бути побу­дована на основі залізної революційної дисципліни. Громадянин, який одержав зброю від Радянської влади для захисту інтересів трудящих мас, зобов’язаний беззаперечно підкорятися вимогам і наказам поставлених Радянською владою командирів. Хуліган­ські елементи, що грабують і гвалтують місцеве населення чи влаштовують пограбування, шкурники, боягузи і дезертири, які покидають бойові пости, повинні каратися нещадно...

До тих пір, поки буржуазія не експропрійована остаточно і не підпорядкована загальній трудовій повинності, до тих пір, поки буржуазія прагне до відновлення свого колишнього пану­вання, озброювати буржуазію - означало б озброювати ворога, що в будь-яку мить готовий зрадити Радянську республіку іно­земним імперіалістам. З'їзд підтверджує постанову Ради Народ­них Комісарів про створення із призовної за віком буржуазії ти­лового ополчення на укомплектування нестройових, допоміжних і робочих команд. Переводу до стройових частин можуть бути удостоєні лише ті буржуазні елементи, які насправді виявлять свою вірність трудящим класам.

ДОКУМЕНТ З

ДЕКРЕТ ВЦВК РСФРР «ПРО ОБ’ЄДНАННЯ РАДЯНСЬКИХ РЕСПУБЛІК: РОСІЇ, УКРАЇНИ, ЛАТВІЇ, ЛИТВИ, БІЛОРУСІЇ ТА КРИМУ ДЛЯ БОРОТЬБИ ЗІ СВІТОВИМ ІМПЕРІАЛІЗМОМ»