14 Листопада 1917 р. Вцвк робітничий контроль був де­кретований і після цього став швидко розповсюджуватися на підприємствах різних галузей виробництва. До середини

р. спеціальні органи робітничого контролю (фабзав- коми, ради старост і т п.) працювали на 70 % підприємств. Однак відразу виявилося, що робітничий контроль не в змозі регулювати постачання, замовлення, фінансування не лише у масштабах усієї країни, а й у межах однієї галузі. Крім того, робітничий контроль мав і внутрішню суперечність, яка по­лягала у протиставленні інтересів робітників одного підпри­ємства інтересам усього народного господарства. Тенденція «сепаратизму», «місництва» постала у перші післяжовтневі роки досить гостро.

З кінця 1917 р. в Росії розпочалося й здійснення націона­лізації промисловості. 17 листопада було оголошено про націо­налізацію Лікінської мануфактури у Володимирській губернії, оскільки її власник припинив роботу підприємства, посилаю­чись на відсутність коштів, сировини і на необхідність ремон­ту. Всього до березня 1918 р. було націоналізовано 81 підпри­ємство. Сучасники виділяли два види націоналізації: «караль­ну» і «стихійну». У першому випадку йшлося про небажання власників іти на співробітництво з новою владою і про загро­зу закриття важливих підприємств; такі акти, як правило, при­ймалися центральними органами. У другому - про ініціативу робітників на місцях. У перші місяці існування Радянської влади домінувала «стихійна» націоналізація.

З метою «організації народного господарства і державних фінансів» ] грудня 1917 р. ВЦВК створив Вищу раду народ­ного господарства (ВРНГ), яку спочатку очолював В. Смолен­ський (Осинський), а з квітня ] 918 р. - О. Риков. Серед інших економічних заходів ВРНГ продовжувала широку націоналі­зацію промислових підприємств. Лише у листопаді 1917 - бе­резні 1918 р. на території 31 губернії у колишніх власників було вилучено 836 промислових об’єктів. За словами Рикова, у той час націоналізація «проводилась незалежно від питань постачання, від господарських міркувань, а виходячи виключ­но з необхідності безпосередньої боротьби з буржуазією».

Націоналізація фабрик і заводів була, на думку більшо­виків, головною формою створення нової економіки, тим, що Ленін назвав «червоногвардійською атакою на капітал». Якщо до середини 1918 р. їй були піддані окремі підприєм­ства, то з 28 червня 1918 р. ВЦВК і Раднарком перейшли до націоналізації окремих галузей промисловості. У власність держави перейшли всі великі підприємства металургійної, гірничої, машинобудівної, текстильної, хімічної, скляної, шкі­ряної галузей. Фактично вся велика промисловість опинилася в руках Радянської влади. Тим самим були відкинуті і робіт­ничий контроль, і спроби навесні 1918 р. створити змішану економіку, з залученням буржуазних спеціалістів і технічним співробітництвом з буржуазією. При загальній націоналіза­ції підприємств управління ними часто-густо набирало фор­му дріб'язкових розпоряджень, надмірної опіки, втручання в господарську діяльність через систему главків («головних ко­мітетів») в окремих галузях. Претензії більшовиків на управ­ління усією економікою в умовах різкою звуження ринкових зв’язків у неозорій, розореній країні дуже швидко виявилися безпідставними.

«Червоноармійська атака на капітал» зруйнувала звичні економічні зв’язки, породжувала безплановість, падіння тру­дової дисципліни, зловживання, безвідповідальність на під­приємствах, тепер уже не приватних, а загальнонародних. На місцях серед робітників і службовців розповсюджувались утопічні думки про загальну рівність трудящих, про комуніс­тичні, зрівняльні принципи оплати праці і побутових витрат, про класову ненависть до всіх «не працюючих», про общинні форми житгя. За словами відомого теоретика О. Богданова, в Росії швидкими темпами «створювалася організація масового паразитизму і знищення».

Подолавши у листопаді 1917 р. опір чиновників і оволо­дівши Державним банком, більшовики встановили контроль і за діяльністю численних приватних банків, розпочавши націо­налізацію всієї фінансової справи. Вранці 14 грудня 1917 року

контор приватних банків у Петрограді були зайняті озброє­ними червоногвардійцями і матросами, а надвечір, постфактум, ВЦВК оформив цю акцію своїм декретом. Тоді ж постановою РНК «Про ревізію сталевих ящиків» усі цінності, які знахо­дились у банківських сейфах, конфісковувалися до загально­державного фонду, а у випадку неявки у триденний термін власників приватних сейфів усі їх кошти також підлягали конфіскації.

З 23 грудня 1917 р. у країні припинялися виплати дивіден­дів за акціями і паями приватних підприємств, фінансові опе­рації з цінними паперами. Банківська справа була оголошена державною монополією в особі «єдиного народного.банку». Водночас наголошувалося, що влада готова задовольняти фі­нансові інтереси «дрібних трудящих власників», що в умовах загального занепаду кредитно-фінансової системи виконати було нереально.

Спеціальним декретом РНК від 1 січня 1918 р. оголошу­валося про анулювання усіх кредитних зобов’язань Тимчасо­вого і царського урядів, а також всіх боргів Росії іноземним державам. На той час державний борг складав суму у розмірі 50 млрд крб., у тому числі 12 млрд країна заборгувала закор­донним кредиторам. Цей крок Радянського уряду не лише пі­дірвав позиції російських власників, але й мав вкрай негатив­ний міжнародний резонанс (проблема виплати «дожовтневих боргів» обговорюється Російською Федерацією й сьогодні).

Надзвичайно складною у перші післяжовтневі місяці була і ситуація на селі. В результаті «чорного переділу» землі в ході реалізації «Декрету про землю» селянство одержало у користування близько 150 млн десятин землі. Здавалося б, ве­личезна цифра, проте в масштабах країни середній общинний наділ орної землі, який до жовтня 1917-го складав 1,87 десяти­ни, збільшився лише до 2,26 десятини на душу. Зрівняльний розподіл землі насамперед завдав удару великим, високоефек­тивним господарствам поміщиків та заможних селян (хуто­рян, відрубників та ін.), призвів до погіршення використан­ня землі, техніки, худоби, зниження продуктивності праці. За лічені місяці були зведені нанівець усі досягнення Столи- пінської аграрної реформи, а «дрібнобуржуазність» країни лише посилилась.

Не покращив становища в аграрній сфері і «Основний закон про соціалізацію землі», прийнятий III Всеросійським з’їздом Рад і затверджений ВЦВК 27 січня 1918 р. Більше того, він ре­комендував селянським Радам та земельним комітетам на міс­цях створювати колективні форми господарювання - комуни та товариства. Поєднання двох утопій - бідняцько-середняць­кої і комуністичної - призвело на практиці до натуралізації се­лянських господарств, створення малоефективного умовного землеволодіння. Селяни, по суті, виявилися лише користува­чами землі, які змушені були продавати (віддавати) державі хліб за твердими цінами, оскільки більшовики не відміни­ли запроваджену ще 25 березня 1917 р. Тимчасовим урядом державну монополію на торгівлю хлібом. Таким чином, все зерно, за винятком необхідного для прогодування селянської сім’ї, селяни повинні були здавати державі.

На таку політику селяни відповіли приховуванням надлиш­ків зерна, скороченням посівів, припиненням сплати податків і орендних платежів тощо. Вони наполягали на вільному розпо­рядженні землею, врожаєм, господарством, на вільній торгівлі хлібом. Захисником цих вимог нерідко були селянські Ради, у керівництві багатьох з яких залишалися есери. Ради Самар­ської, Симбірської, Тамбовської та деяких інших губерній від­міняли державну монополію на продаж хліба, тверді заготі­вельні ціни, дозволяли вільну торгівлю. Все це призводило до нестачі продовольства в містах та промислових центрах, до зменшення нормованої (карткової) видачі хліба міським жи­телям. Так, у січні 1918 р. денна норма у Петрограді складала всього 100, а у Калузі - 125 грамів хліба.

У березні 1918 р., задля одержання продовольства на селі, Радянським урядом була зроблена спроба налагодити з се­лянами прямий товарообмін, зацікавивши їх промисловими товарами. Проте незабаром стало зрозуміло, що ця спроба провалилася. По-перше, для цього не було достатнього фонду товарів, які могли б зацікавити селян. По-друге, на місцях не існувало дієвих органів самоврядування, яким вдалося б нала­годити розподільчі механізми. Нарешті, далася взнаки класо­ва спрямованість цього, на перший погляд, суто економічного заходу: промислові товари мали бути розподілені серед усіх селян відповідного повіту чи волості, а не лише серед тих, хто здавав продукти.

У такій ситуації єдиним виходом, на думку більшовиків, могло бути лише застосування до «незговірливих» селян си­лових методів. 14 травня 1918 р. РНК запровадила в країні режим продовольчої диктатури. Приватна торгівля хлібом за­боронялася, а гак званим «спекулянтам» оголошувалася не­щадна війна. Для вилучення «надлишків» хліба на село були направлені озброєні робітничі загони, транспортні перевезен­ня контролювалися загороджувальними загонами. Невдовзі їм на допомогу прийшла спеціальна продовольча армія, яка влітку налічувала 10 тис. чоловік, а до кінця року - 40 ти­сяч. Із найбідніших і найменш здатних до продуктивної пра­ці селян формувалися надзвичайні органи - комітети бідноти (комбіди), які допомагали продовольчим загонам вилучати хліб у своїх односельців. Частину його відправляли до міста, а іншу - розподіляли серед сільської бідноти, тим самим ще більше розпалюючи на селі соціальні пристрасті. По суті, вже в перші місяці існування Радянської влади більшовицькі уяв­лення про можливість швидкого переходу до соціалізму, уто­пічні самі по собі, почали різко суперечити готовності селян до такого переходу. Селяни нізащо не збиралися відмовлятися від свого ідеалу - бути вільними господарями на своїй землі.

Проведення націоналізації великої і середньої промисло­вості. транспорту, банків, засобів зв’язку, зовнішньої торгівлі, а також землі заклало основи монополії державної власності в Росії. Радянська влада взяла в свої руки «командні висоти» в економіці, спираючись на які, більшовики сподівалися у май­бутньому на перемогу того суспільства, яке вони вважали со­ціалістичним. Саме у перші місяці Радянської влади створю­валася база державної економіки, яка стане ядром майбутньої командно-адміністративної системи та радянського тоталітар­ного режиму.

Дзля Всеросійських Установчих зборів. Зміцнення більшовицької диктатури

Ще з середини XIX століття омріяним ідеалом демократії для російських лібералів і революціонерів було скликання в країні Установчих зборів. З новою силою ідею вільного воле­виявлення народу підтримали і пропагували у 1917 р. усі без винятку політичні партії (в т. ч. більшовики) і об’єднання, ви­магаючи від Тимчасового уряду негайного проведення вибо­рів депутатів «Всеросійської Конституанти», тим більше, що небільшовицькі партії в Радах відкладали вирішення багатьох питань (аграрного, національного) саме до її початку роботи. Тимчасовим урядом були створені виборчі комісії і складені списки кандидатів у депутати.

Особлива нарада Тимчасового уряду підготувала до верес­ня 1917 р. «Положення про вибори до Установчих зборів», які мали бути проведені на основі демократичної виборчої систе­ми - загальні, прямі, таємні, за партійними списками. Спочат­ку датою виборів було 17 вересня, але потім її перенесли на

листопада. Останню дату підтвердив і Раднарком.

У більшості виборчих округів вибори відбулися 12, 19, 20 листопада, тобто після приходу до влади більшовиків. Для населення країни це були перші в житті демократичні вибори вищого органу влади. У голосуванні взяли участь близько 35 млн чоловік. Усього на початок 1918 р. було обрано 715 депутатів.

із них 370 есерів, 175 більшовиків, 40 лівих есерів, 1 7 ка­детів. 15 меншовиків, 86 представників національних пар­тій. Зокрема, Україна мала делегувати до Петрограда понад 50 своїх представників, більшість яких також були есерами. Як бачимо, радикальний більшовицький шлях розвитку Ро­сії підтримала лише незначна частина виборців. У відповід­ності з демократичною процедурою більшовики зобов’язані були передати владу есерам, які одержали переважну біль­шість голосів, однак вони відмовилися це зробити, поясню­ючи свою поразку тим. що вибори проходили за виборчими списками, складеними ще до Жовтневого перевороту. Безпе­речно, депутатський склад Конституанти не міг задовольни­ти більшовиків.

Фактично, голосуючи за партійні списки, виборці голосу­вали за багатопартійну систему демократичної влади, переду­сім у формі Рад. Водночас переважання меншовиків і правих есерів, готових до союзу з депутатами-кадетами, загрожува­ло новим двовладдям. Тепер суб’єктами протистояння могли стати, з одного боку, структури, що визнавали верховенство більшовицько-лівоесерівських Рад, а з іншого - ті державні інститути, які могли бути створені антибільшовицькою біль­шістю Установчих зборів.

Цікаво, що ще 8 листопада на засіданні Петроградського комітету РСДРП(б) вперше обговорювалася ідея розпуску майбутніх Установчих зборів. 1 хоча вона не була підтрима­на, учасники засідання все ж допускали можливість розпуску зборів у тому випадку, якщо «маси помиляться з виборчими бюлетенями» і новий установчий орган по відношенню до Рад займе ворожу позицію.

Враховуючи такі настрої, меншовики і есери наприкінці листопада організували Комітет захисту Установчих зборів, який розгорнув широку агітацію стосовно їх своєчасного від­криття. До середини грудня позиції сторін стали ще більш жорсткими. ЦК РСДРП(б) схвалив написані Леніним «Тези про Установчі збори», де зазначалося, що інтереси революції «стоять вище формальних прав» демократично обраного ор­гану. На думку лідера більшовиків, виходом із кризової ситу­ації могла стати «беззастережна заява» Установчих зборів про визнання ними Радянської влади і прийнятих нею декретів. Одночасно активізувалися й есери, які розпочали на підпри­ємствах Петрограда і у військових частинах агітацію за ан­тибільшовицьке повстання, яке повинно було розпочатися у день відкриття зборів. Відомі факти, що есерівські бойовики готували збройні замахи на Леніна і Троцького.

Призначивши відкриття Установчих зборів на 5 січня

р., більшовики здійснили серію превентивних заходів, спрямованих на ослаблення табору прихильників Конститу­анти. За участь лідерів кадетів в антирадянських виступах кадетська партія була оголошена поза законом, а обрані від неї депутати були позбавлені своїх мандатів. Були закри­ті деякі опозиційні газети і журнали, згорталася діяльність земств, міських дум, які могли надати підтримку правому крилу Установчих зборів.

Енергійні заходи щодо попередження спроб виступу проти Радянської влади у Петрограді провели ВЦВК, Петроградська Рада і Надзвичайна комісія, яка опікувалася охороною столиці. У бойову готовність були приведені частини петроградського гарнізону, підступи до Таврійського палацу, де мали відбува­тися засідання Установчих зборів, та до Смольного блокували загороджувальні загони, на вулиці міста вийшли червоногвар- дійські патрулі. Для охорони Таврійського палацу були пере­кинуті озброєні матроси з крейсера «Аврора» і панцерника «Республіка». Вранці 5 січня мирна маніфестація робітників Петрограда, які під червоними знаменами вийшли на вулиці, щоб підтримати Установчі збори, була обстріляна більшовиць­кими загонами і розсіяна; близько ста чоловік були вбиті і по­ранені. Таким було тло, на якому о 16.00 відкрила своє перше і останнє засідання Всеросійська Конституанта.

Ії стенограма посвідчує, що з самого початку’ роботи зборів поміж депутатами розпочалася жорстока політична боротьба, у ході якої практично не залишилося місця для консенсусу. Різкість та агресивність, з якими представники різних полі­тичних партій нападали один на одного, підкреслене праг­нення опонентів нав’язати свій погляд, уникаючи будь-яких компромісів, боротьба не проти тих чи інших ідей, а проти носіїв цих ідей, синдром ворога - це та інше в черговий раз підтверджувало, настільки далекі були тогочасні політики від проголошених ними ж прагнень до громадянської злагоди.

Відразу після початку роботи Установчих зборів Я. Сверд­лов зачитав прийняту напередодні ВЦВК «Декларацію прав трудящого і експлуатованого народу». Фактично це був ульти­матум есерівській більшості Установчих зборів, яка повинна була або визнати Радянську владу і схвалити її декрети, або бути готовою до інших, більш радикальних дій більшовиків. Коли голова Установчих зборів лідер есерів В. Чернов від­мовився обговорювати «Декларацію» у першочерговому по­рядку, більшовики і ліві есери залишили залу засідань зборів.

І все ж їх робота тривала. До ранку 6 січня було ухвалено кіль­ка важливих законопроектів. «Основною частиною закону про землю» проголошувалася відміна приватної власності на зем­лю, Звернення до урядів і народів воюючих країн закликало розпочати загальні мирні переговори, закон «Про державний устрій Росії» проголошував її «демократичною федеративною республікою, союзом вільних народів, у межах федеральної конституції суверенних». Водночас учасники зборів не змо­гли обговорити основне питання - про формування законно­го, конституційного уряду. Цей прорахунок «революційної демократії» мав доленосне значення, оскільки, за словами

В. Шестакова, «антибільшовицькі сили не одержали легітив- ної основи для майбутнього протистояння».

Надвечір 6 січня депутатів, які намагалися продовжити за­сідання Установчих зборів, до Таврійського палацу його охо­рона не пустила, після чого ВЦВК прийняв декрет про роз­пуск Конституанти. Як не дивно, але ця акція більшовиків майже не викликала протестів, хоча, як уважає більшість до­слідників, «здійснивши насилля над всенародним представ­ництвом, більшовики фактично спровокували в країні грома­дянську війну».

Після розгону Установчих зборів Ленін прямо заявив, що «влада належить нашій партії, яка спирається на дові­ру широких народних мас». При цьому очільник більшови­ків уважав, що розпуск Конституанти урядом Рад «означає ліквідацію ідеї демократії на користь диктатури». Така по­становка питання передбачала неминучі гострі сутички між більшовиками та їхніми політичними противниками, які, не­зважаючи на поразку, не припинили боротьби за свій шлях революції в країні.

Намагаючись за всяку ціну зберегти владу в своїх руках, розраховуючи на допомогу «світової пролетарської револю­ції», більшовики навіть не намагалися зберегти єдність де­мократичних сил, вбачаючи в них опонентів своєї політики. Саме централізація влади в руках більшовиків фактично уне­можливила збереження їх союзу з іншими лівими політични­ми силами і призвела до створення однопартійної системи.

Вже у першій половині 1918 р. розпочалося перетворення Рад із багатопартійних на однопартійні органи. Спираючись на лівих есерів, які до певного часу ще підтримували більшо­виків, останні повели наступ проти правих есерів і меншови­ків, які ще перебували в Радах і нерідко досить гостро крити­кували урядову політику. Зрештою, за пропозицією більшо­виків, у червні 1918 р. декретом ВЦВК праві есери і меншо­вики були виключені зі складу Рад усіх рівнів за співучасть у «контрреволюційній діяльності». Таким чином, фактично вже досередини 1918 р. більшовики стали монопольно правлячою партією, відтіснивши інші сили на узбіччя політичного життя або примусивши їх піти у підпілля.

З метою закріплення свого домінуючого положення в Ро­сії більшовики розпочали процес його конституційного, тоб­то юридичного оформлення. На початку квітня 1918 р. ВЦВК створив конституційну комісію під головуванням Я. Свердлова. Від РСДРП(б) до неї ввійшли також М. Бухарін та И. Сталін. Саме їх проект Радянської Конституції і був взятий за осно­ву; проекти лівих есерів і есерів-максималістів. в яких були зроблені спроби дещо розосередит и владу, розвивати місцеву ініціативу та визначити і захистити права громадян, були відхилені.

З формально-юридичного боку більшість положень пер­шої Радянської Конституції, прийнятої 10 липня V Всеро­сійським з’їздом Рад, відповідали західноєвропейській пар­ламентській традиції. У відповідності з Основним Законом вищу владу в республіці здійснював Всеросійський з’їзд Рад, а у міжз’їздівський період - Центральний виконавчий комітет у складі 200 чоловік, який, у свою чергу, обирав уряд - РНК. Щоправда, у Конституції нічого не говорилося про більшовицьку партію, якій за відсутності багатопартій­ності належала реальна влада в країні.

У перших чотирьох розділах Конституції в основному по­вторювались положення «Декларації прав трудящого і експлу­атованого народу», тобто законодавчо закріплювалася дикта­тура пролетаріату «у вигляді могутньої Всеросійської Радян­ськоївлади з метою повного придушення буржуазії, знищення експлуатації людини людиною і запровадження соціалізму, при якому не буде ні поділу на класи, ні державної влади». У п’ятому розділі були викладені загальні положення щодо тих соціальних перетворень, які були вже здійснені в Росії; наступні три розділи стосувалися організації центральної вла­ди, а у дев’ятому розділі визначалися функції Всеросійського з’їзду Рад та ВЦВК. 10-12 розділи Конституції присвячува­лися організації обласних, губернських, повітових, волосних з’їздів Рад й утворенню міських і сільських Рад.

Проголошені Конституцією РСФРР громадянські пра­ва мали яскраво виражений класовий характер і надавалися лише трудящим. Держава одержала право позбавляти окре­мих осіб або й соціальні групи в цілому конституційних й інших прав у випадку, якщо вони будуть користуватися ними «на шкоду соціалістичній революції». Це положення було за­кріплене у тринадцятому розділі Конституції й стосувалося усіх підприємців, ченців і священиків, колишніх поліцей­ських і жандармів, приватних торговців тощо. Позбавлення прав розповсюджувалося на усіх членів родини, у тому чис­лі і дітей. По суті, з прийняттям Основного Закону кількість осіб, позбавлених політичних й інших прав, на практиці по­вністю залежала від політичної кон'юнктури. Водночас Кон­ституцією встановлювалася явна нерівність виборчих прав між робітниками і селянами. Останні могли делегувати від рівної кількості виборців до Рад різних рівнів у 5 разів менше своїх представників, ніж робітники. Все це створювало умо­ви для концентрації усіх гілок влади в одних руках. Завдяки конституційним обмеженням виборчого права більшовики могли безперешкодно забезпечувати необхідний склад з’їздів Рад і ухвалювати потрібні рішення.

Загалом, перша Радянська Конституція не стільки створю­вала нові форми правління, скільки фіксувала і регулювала ті з них, які стихійно виникали у ході революційної перебудо­ви суспільства. Творці Конституції, певно, не перебільшува­ли її значення; ентузіазм перших місяців революції не сприяв шанобливому ставленню до конституційних форм. Зрештою, як зауважував Е. Карр, навряд чи більшовицькі лідери перед­бачали. що «Конституція збережеться як діючий документ», оскільки республіка, для якої вона створювалася, продовжува­ла розглядатися її керівниками як нетривалий перехідний етап на шляху до світової соціалістичної революції.

ДОКУМЕНТИ ТА МАТЕРІАЛИ

ДОКУМЕНТ 1

ІЗ КНИГИ СПОГАДІВ ЛІДЕРА ЕСЕРІВСЬКОЇ ПАРТІЇ В. ЧЕРНОВА «ПЕРЕД БУРЕЮ»

.. .Наступ революції в Росії був катастрофою для всіх відверто правих партій. У них зникла навіть всяка мужність підняти свій прапор. Партія кадетів із найбільш лівої легальної партії несподі­вано для себе перетворилася, завдяки зникненню старих правих, на найбільш праву легальну партію. Але тим самим вона при­родно зробилася складським місцем для всього, що було колись правіше її. Парт ія кадетів не помітила, не усвідомила чи навмис­но закрила очі на це затоплення її лав справа і тепер несла всі його наслідки, тобто все більш різкий відрив від революційної демократії.

Були і ще дві причини, внаслідок яких з кадетською партією коаліція стала неможливою. Росія була за старого режиму «тем­ницею народів», і революція розбудила її в'язнів - тобто «недер­жавні національності». Чи законні права цих національностей будуть революцією визнані, і тоді Росія стане перетворюватися на вільний федеративний союз рівних народів; чи цього не буде, і тоді у «недержавних національностей» не буде іншого виходу, окрім сепаратизму. Кадетська партія, яка ще з часів самодер­жавства звикла себе відчувати і усвідомлювати як «державна», глибоко централістична партія, не могла не боротися із усіх сил проти будь-якого кроку на шляху до децентралізації Росії, зро­бленого за національною ознакою. Для неї це було ослабленням державної єдності. Треба було вибирати: або союз з «недержав­ними» національностями, які шукали своєї емансипації, і тоді розрив з кадетською партією; або збереження коаліції з кадет­ською партією, і тоді - відчуження і ворожнеча з українцями, білорусами, національностями Прибалтійського краю, Кавказу, Башкирії, Туркестану тощо.

Кадетська партія за часів самодержавства використовувала всі невдачі царської зовнішньої політики і грала на струнах зне­важеного патріотизму, поступово перетворюючись із ліберально- пацифістської партії на партію національно-ліберальну, яка до­мовляється з імперіалізмом і тим самим набуває симпатії в колах плутократії, бюрократії та дворянства. Ця спадщина минулого висіла важкою гирею на її ногах, ворожо зіштовхуючи її з новими засадами зовнішньої політики російської революції - тими са­мими засадами, які і в безкінечно ослабленому вигляді проголо­шувалися президентом Вільсоном. Розраховуючи, незадовго до революції, на двірцевий переворот, партія кадетів зв’язала себе зі старим командним складом царського режиму, який не розумів необхідності радикальної демократизації армії і тому все більше відчужувався від революціонізованої солдатської маси.

Це створювало глибоке відчуження і антагонізм між кадет­ською партією і радянською демократією. Збереження їх коаліції в уряді вело лише до їх взаємної нейтралізації, тобто паралічу творчої діяльності уряду. Неможливість же ніяк не відгукнутися на невідкладні питання життя вела до постійних конфліктів все­редині уряду, до міністерських криз, перебудов у його особовому складі, після чого знову розпочиналася все та ж «казка про білого бичка», створюючи враження хисткості, неавторитетності влади і нікчемності її існування.

З цієї точки зору необхідно було визнати коаліційну владу пе­режитим етапом революції і перейти до більш однорідної влади, з твердою селянсько-робітничою, федералістською і пацифіст­ською програмою; у противному разі історичне зживання коалі­ційної влади повинне було з цієї точки зору привести до широкої непопулярності і ослаблення Тимчасового уряду, а потім - до небезпечних для долі нової Росії замахів на нього справа і злі­ва - військово-монархічних змовників і анархо-більшовицьких демагогів, - для утвердження або мілітаристської, або соціаль­но-погромної диктатури.

Лівоцентристська група ЦК (есерів. -Авт.) колись, на почат­ку революції поділяла загальнорозповсюджене тоді захоплення особистістю О. Ф. Керенського - єдиної людини у складі першо­го Тимчасового уряду, яка йшла назустріч революції не опира­ючись, а зі справжнім піднесенням, енергією й щирим, хоча й дещо істерично-ходульним пафосом. Але чим далі розвивалися події, тим більше в рядах лівоцентристів відбувалася переоцінка його особистості. Врешті-решт, його роль почала зводитися до балансування між правим, націонал-ліберальним, і лівим, соціа­лістичним, крилом уряду. Нейтралізуючи то перше - другим, то друге - першим, Керенський, здавалося, бачив свою місію в цій «надпартійній» ролі, резервуючи собі роль суперарбітра і робля­чи себе «незамінним» як центральна вісь влади. Здавалося, що його більш за все задовольняє саме такий стан уряду і що він на­магається навіть посилити його, послідовно усуваючи зі складу кабінету, одну за іншою, всі великі й яскраві партійні фііури й замінюючи їх усе більше другорядними, несамостійними й неви­разними. Тим самим створювалася небезпека «особистого режи­му», підвладного випадковості й навіть примхам персонального умонастрою*

ДОКУМЕНТ 2

ВІДОЗВА ВСЕРОСІЙСЬКОГО ЦЕНТРАЛЬНОГО ВИКОНАВЧОГО КОМІТЕТУ «ДО РОБІТНИКІВ ПЕТРОГРАДА»

Серпень 1917 р.

Товариші робітники!

Проти батьківщини і свободи піднято заколот. Генерал Корні­лов і злочинна зграя, яка його підтримує, не побоялися підняти заколот тоді, коли німецька армія стукає у браму Петрограда. Не­хай розкривається фронт, нехай гине батьківщина, лише б демо­кратія була скручена у баранячий ріг, лише б зграя божевільних, засліплених ненавистю до робітничого класу, на коротку мить перемогла.

Генерал Корнілов знає, що він робить. У країні розруха, ні­мецька армія просувається до Петрограда, темні народні маси збентежені, зневірилися у будь-якій владі, у відчаї. І ось генерал Корнілов піднімає прапор любові до батьківщини. Нібито лише він любить батьківщину, лише він може врятувати і захистити. Корнілов грає на людській темряві. Люди втомилися від війни, від безхліб’я, може-таки повірять у новоявленого спасителя. Може-таки його підтримають.

Так складається справа. Товариші! Небезпека не в тому, що у генерала Корнілова є війська, які обманом веде він на Петроград. Головна небезпека у тому, що він сподівається знайти опору в темній втомленій масі петроградського населення.

Корнілов і його прибічники прагнуть зіштовхнути одну час­тину населення з іншою. Всю розруху в країні, всі біди на фронті вони хочуть звалити на голову робітництва. Ось хто винуватець, розіпни його! Робітники, робітники-більшовики, ось хто зраджує батьківщину, заявляє Корнілов у своїх відозвах. Робітники не ба­жають працювати на оборону, вони віддають на розстріл своїх товаришів-солдатів. Так нацьковує зрадник Корнілов одну части­ну населення на іншу: міського жителя на робітника, робітників на солдатів, солдатів на робітників.

Товариші робітники! Ми повинні вибити із рук зрадника і за­проданця цю отруйну зброю. Ми повинні довести усьому насе­ленню так, щоб сліпий побачив, глухий почув, що не робітник, не пролетаріат, не демократія, а Корнілов зраджує батьківщину і свободу.

Що ж необхідно для цього зробили? Обов'язок свідомого ре­волюціонера вимагає від нас повної єдності, повного підпоряд­кування своєму єдиному центру і повної відмови від самочинних розрізнених виступів. Самочинний виступ у цю хвилину - це пряма підтримка зрадника Корнілова! Обов’язок свідомих рево­люціонерів вимагає від нас у ці доленосні години ні на мить не забувати про фронт, не забувати наших героїчних армій, які за­хищають батьківщину і свободу. Генерал Корнілов зрадницьким шляхом хотів відсторонити нас від завдання. Не піддавайтесь на провокацію.

ДОКУМЕНТ З

ВІДКРИТИЙ ЛИСТ ДО ПЕТРОГРАДСЬКИХ РОБІТНИКІВ Г. В. ПЛЕХАНОВА