21 Серпня 1968 р.

У ніч з 20 на 21 серпня 1968 року війська п'яти країн Вар­шавського Договору - СРСР, НРБ, НДР, УНР і ПНР - перетнули чехословацький кордон. З цього приводу ТАРС зробив заяву.

ТАРС уповноважений заявити, що партійні і державні діячі Чехословацької Соціалістичної Республіки звернулися до Радян­ського Союзу та інших союзних держав з проханням про надання братерському чехословацькому народу невідкладної допомоги, включаючи допомогу збройним силам. Це звернення виклика­не загрозою, яка виникла існуючому в Чехословаччині соціаліс- гичному ладу і встановленій Конституцією державності з боку контрреволюційних сил, що змовилися з ворожими соціалізму зовнішніми силами...

Подальше загострення ситуації в Чехословаччині ззчіггає жит­тєві інтереси Радянського Союзу й інших соціалістичних країн, інтереси безпеки держав соціалістичної співдружності. Загроза соціалістичному ладу Чехословаччини водночас є й загрозою підвалинам європейського миру

Радянський уряд і уряди союзних країн - Народної Республі­ки Болгарії, Угорської Народної Республіки, Німецької Демокра­тичної Республіки, Польської Народної Республіки, виходячи з принципів непорушної дружби і співробітництва і у відповід­ності з існуючими договірними зобов’язаннями, вирішили піти назустріч згаданому проханню про надання братерському чехос­ловацькому народу необхідної допомоги...

Радянські військові підрозділи разом з військовими підрозді­лами названих союзних країн 21 серпня вступили на територію Чехословаччини. Вони будуть негайно виведені з ЧРСР, як тільки створена загроза завоюванням соціалізму в Чехословаччині, за­гроза безпеці країн соціалістичної співдружності буде усунена і законна влада вважатиме, що в подальшому перебуванні там цих військових підрозділів не буде необхідності.

Вжиті заходи не спрямовані проти будь-якої держави і ніяким чином не зачіпають нічиїх державних інтересів. Вони послугову­ють меті миру і продиктовані турботою про його зміцнення.

Братерські країни твердо і рішуче протиставляють будь-якій загрозі свою непорушну солідарність. Нікому і ніколи не буде до­зволено вирвати жодної ланки зі співдружності соціалістичних держав.

ДОКУМЕНТ 5

ІЗ ЗАПИСКИ ВІДДІЛУ КУЛЬТУРИ І ПРОПАГАНДИ ЦК КПРС ДО СЕКРЕТАРІАТУ ЦК КПРС

9 Жовтня 1970р.

У жовтні цього року Нобелівський комітет (м. Стокгольм, Шве­ція) присудив премію 1970 року в галузі літератури О. Солжені- цину з формулюванням: «За ту етичну силу, з якою він розвиває безцінні традиції російської літератури»...

Вважали б за доцільне:

Опублікувати в радянській пресі (газети «Известия», «Труд», «Комсомольская правда», «Литературная газета») корот­ке повідомлення секретаріату правління Спілки письменників СРСР з роз’ясненням того, що ця акція Нобелівського комітету має не літературний, а політичний характер.

В «Литературной газете» опублікувати памфлет, який роз­криває сутність політичних спекуляцій навколо імені і творчості Солженіцина на Заході.

Доручити Державному Комітету⁷ Ради Міністрів СРСР з телебачення і радіомовлення (т. Лапін) і АПН (т. Удальцов) у зв’язку з рішенням Нобелівського комітету підготувати і розпо­всюдити відповідними каналами на зарубіжні країни необхідні пропагандистські матеріали.

Проінформувати керівників місцевих партійних комітетів (в усній формі) про провокаційний характер присудження О. Сояже- ніцину Нобелівської премії.

ДОКУМЕНТ 6

ІЗ ВІДКРИТОГО ЛИСТА А. Д. САХАРОВА ПРЕЗИДІЇ ВЕРХОВНОЇ РАДИ СРСР, ГОЛОВІ ПРЕЗИДІЇ ВЕРХОВНОЇ РАДИ СРСР Л. І. БРЕЖНЄВУ

Літо 1980 р.

Я звертаюся до вас з надзвичайно важливого питання - про Афганістан. Як громадянин СРСР і в силу свого місця в світі, я відчуваю відповідальність за трагічні події, які відбуваються...

Воєнні дії в Афганістані тривають уже сім місяців. Загинули й покалічені тисячі радянських людей і десятки тисяч афганців не

лише партизанів, але, головним чином, мирних жителів - старих, жінок, дітей, селян і міських жителів. Більше мільйона афганців стали біженцями. Особливо зловісні повідомлення про бомбар­дування сіл, які надають допомогу партизанам, про мінування гірських шляхів, що загрожує цілим районам.

Також не підлягає сумніву, що афганські події кардинально змінили політичну ситуацію в світі. Вони поставили під удар розрядку, створили пряму загрозу миру не лише в цьому районі, але й усюди. Вони утруднили (а може, зробили взагалі немож­ливою) ратифікацію Договору ОСО-2, життєво важливого для всього свіїу, особливо як передумови подальших етапів проце­су роззброєння. Радянські дії сприяли (і не могли не сприяти!) зростанню воєнних бюджетів і прийняттю нових військово- технічних програм в усіх найбільших країнах, що буде даватися взнаки ще довгі роки, посилюючи небезпеку гонки озброєнь. На Генеральній Асамблеї ООН радянські дії в Афганістані засудили 104 держави, у тому числі й багато тих, які раніше безумовно підтримували будь-які дії СРСР.

Усередині СРСР посилюється руйнівна надмілітаризація кра­їни (особливо згубна в умовах економічних труднощів), не здій­снюються життєво важливі реформи в господарсько-економіч­них і соціальних сферах, посилюється небезпечна роль караль­них органів, які можуть вийти з-під контролю.

Я не буду в цьому листі аналізувати причини введення радян­ських військ в Афганістан - чи було воно викликане законними оборонними інтересами, чи це частина якихось інших планів, чи це було проявом безкорисливої допомоги земельній реформі та іншим соціальним перетворенням, чи це втручання у внутрішні справи суверенної країни. Можливо, доля істини є у кожному з цих припущень... За моїм переконанням, необхідне політичне врегулювання, що включає наступні дії:

СРСР і партизани припиняють воєнні дії - підписується пе­ремир’я. .

СРСР заявляє, що готовий повністю вивести свої війська у міру чого, як вони будуть замінені військами ООН. Це буде най­важливішою дією ООН, яка відповідає її цілям, проголошеним при її створенні, і резолюції 104 її членів.

Нейтралітет, мир і незалежність Афганістану гарантується Радою Безпеки ООН в особі її постійних членів, а також, можли­во, сусідніх з Афганістаном країн.

А. Країии-члени ООН, у тому числі СРСР, надають політич­ний притулок всім громадянам Афганістану, які бажають поки­нути країну Свобода виїзду усім бажаючим - одна з умов урегу­лювання.

Афганістану надається економічна допомога на міжнарод­ній основі, що виключає його залежність від будь-якої країни; СРСР бере на себе певну частку цієї допомоги.

Уряд Бабрака Кармаля до проведення виборів передає свої повноваження Тимчасовій раді, сформованій на нейтральній основі за участі представників партизанів і представників уряду Кармаля.

Проводяться вибори під міжнародним контролем; члени уряду Кармаля і партизани беруть участь у них на загальних під­ставах. ..

ЗАПИТАННЯ ДО РОЗДІЛУ

Розкажіть, як і ким було організовано і здійснено змі­щення М. Хрущова з найвищих постів у партії та державі?

Укажіть, якими були основні риси політичного курсу Л. Брежнєва?

Пригадайте, які заходи для піднесення сільського господар­ства СРСР були намічені в середині 1960-х рр.?

Обгрунтуйте тезу, що на початку 1980-х рр. сільське госпо­дарство СРСР опинилося в затяжній кризі.

Дайте характеристику господарській реформі О. Косигіна. Чому вона закінчилася невдачею?

Визначте риси, які були притаманні офіційній радянській ідеології у 1970-ті рр.?

Розкажіть, які цілі переслідував дисидентський рух у СРСР? Який слід він залишив в історії Радянської держави?

Пригадайте, якими були відносини СРСР з соціалістични­ми країнами у другій половині 1960-х - на початку 1980-х рр.?

Визначте основні риси розрядки міжнародної напруженості у 1970-ті рр. Які чинники вплинули на згортання політики роз­рядки?

Зробіть аналіз внутрішньої і зовнішньої політики Ю. Ан­дропова. Якими засобами він намагався вирішити проблеми, що стояли перед Радянською державою?

ТЕСТОВІ ЗАВДАННЯ

Назначте основні риси, які були притаманні «центрист­сько-консервативному» курсу політики Л. Брежнєва.

1. Обґрунтування тези про побудову в СРСР розвинутого соціалізму.

2. Проведення широких економічних реформ.

3. Посилення ролі партапарату в управлінні партією і країною. 4. Збільшення обсягів капіталовкладень в оборонну галузь.

5. Постійна змінюваність і обновлення партійних кадрів.

Наростання застійних явищ в економіці.

Проведення гнучкої й виваженої зовнішньої політики.

Постійне широкомасштабне інвестування сільського господарства.

Вкажіть, коли в СРСР був започаткований правозахис- ний рух?

]. 5 грудня 1965 р. 2. 5 березня 1971 р. 3. 29 грудня 1979 р.

4. 25 серпня 1968 р. 5. 25 липня 1980 р.

Правильно співвіднесіть прізвище митця-емігранта і сферу його діяльності.

1. О. Солженіцин - 1. Кінематограф.

А. Тарковський - 2. Музика.

М. Ростропович - 3. Поезія.

М. ІІІемякін - 4. Література.

5. И. Бродський - 5. Скульптура.

Визначте послідовність перелічених подій.

1. Збройне втручання СРСР у внутрішні справи Чехословаччини.

Початок процесу розрядки міжнародної напруженості.

Введення радянських військ до Афганістану.

Прийняття в СРСР Програми миру.

Підписання Гельсинкського Заключного акта міжнародної конференції з безпеки та співробітництва в Європі.

Вкажіть, в якому році Радянський Союз розпочав зброй­не втручання у внутрішні справи Афганістану?

1. У 1979 р. 2. У 1977 р. 3. У 1980 р. 4. У 1978 р. 5. У 1981 р.

КЩЩШІ ції «ПЕРЕБУДОВА))ТАРОЗПЙД РАДЯНСЬКОГО СОЮЗІ

З

середини 1980-х рр. історичні риси Радянського Союзу зазнають суїтєвих змін, а розпочаті у цей час процеси «пе­ребудови», на які так чи інакше впливали і об’єктивні, і суб’єк­тивні чинники, стали незворотними, зрештою, призвели до роз­паду Радянської держави. Чи було об’єктивно закономірним все те, що відбувалося в країні й за її межами у ці роки? Навіть зараз, коли відтоді пройшло вже чимало часу, аніж питання важко дати однозначну відповідь. Очевидно, потрібно значно більше часу, перш ніж історія дасть вичерпну відповідь на це питання і переконливо пояснить людству: те, що сталося з Радянським Союзом у другій половині 1980-х- на початку 1990-х рр., було закономірним чи випадковим. Сьогодні ж ми маємо ве­личезну кількість різноманітних думок щодо цього питання, які часто-густо суперечать одна одній, або й взагалі є діаме­трально протилежними за своєю сутністю І формою.

За більш ніж півтора десятиліття, що минули з момен­ту' розпаду СРСР, ні вітчизняні, ні зарубіжні вчені все ще не створили серйозного наукового дослідження, в якому б глибоко й аргументовано пояснювалися причини зникнен­ня з політичної карти світу однієї з двох наддержав. Одні автори заявляють, що це - неминучий результат помил­кової політики «перебудови» і прорахунків колишнього со­юзного керівництва в особі М. Горбачова, М. Рижкова та О. Яковлєва; інші намагаються пояснити розпад СРСР кра­хом тоталітарного режиму, а також тим, що припинила існу­вання КПРС - головна політична скріпа колишньої радянської багатонаціональної держави, яка тримала в своїх руках усі важелі управління економікою, державними справами, ар­мією тощо. Напевно, існують й інші причини, що призвели до розпаду могутньої держави, яка раніше неодноразово переборювала неймовірні труднощі як внутрішнього, так і зовнішнього порядку.

Після розпаду СРСР перед мільйонами людей різних націй і національностей постали важкі й болючі питання, пов’яза­ні з визначенням свого місця і соціальної ролі у житті нових /державних утворень, які виникли на уламках СРСР. Фактично у пострадянські роки розпочалася, так би мовити, докорінна «переробка людського матеріалу», коли люди, не осмислив­ши ні свого минулого, ні свого сьогодення, почали зрікатися колишніх переконань й швидко набувати нових, нерідко пря­мо протилежних, переходячи при цьому від одного соціаль­ного стану до іншого.

І все ж ми впевнені, що кожному, хто буде знайомитися з історією Радянської держави цього надто суперечливого не- ріоду, варто самому спокійно, без озирання на колишні міфи та стереотипи, але й без зайвої емоційності, розібратися у того­часних подіях і сформувати власну позицію щодо адекватної оцінки заключної фази радянської історії.

Причини, початок та етапи «перебудови» в СРСР

У середині 1980-х рр. Радянська держава переживала все­осяжну соціально-економічну і культурно-моральну кризу, яка з кожним днем поглиблювалася. За основними показниками рівня життя - його тривалості, смертності, у тому числі дитя­чої, забезпеченості населення товарами і послугами - СРСР опинився далеко позаду не лише провідних країн світу, але й ба­гатьох держав, іцо стрімко розвивалися.

Навіть за офіційними даними продуктивність праці в промисловості Радянського Союзу була вдвічі нижча, ніж в американській, а в сільському господарстві - в чотири рази. Реальний стан справ був ще важчим. Один сільсько­господарський працівник в СІІІА виробляв 54,7 т зерна, 4570 кг м’яса, 11,8 т молока на рік, тоді як в СРСР відповідно 4,5 т, 320 кг та 2,8 т.

Відстала і малоефективна радянська економіка вже не мо­гла витримувати гігантських військових витрат, які «з'їдали» майже п’яту частину валового національного продукту.

Значні кошти Радянський уряд витрачав на підтримку ко­муністичних і прокомуністичних режимів на Кубі, в Нікара­гуа, Ефіопії, Анголі та інших країнах. Водночас КПРС на­давала суттєву фінансову підтримку майже ста компартіям. Зокрема, французькі комуністи одержали у 1980-ті рр. 24 млн доларів, американські - понад 21 млн, португальські - близь­ко 10 млн і т. д.

Низка великих аварій з численними людськими жертвами у промисловості й на транспорті (найважчою за своїми наслід­ками була аварія на Чорнобильській атомній електростанції у квітні 1986 р.) засвідчили, що рівень освіти, кваліфікації, ви­конавчої дисципліни значної частини населення не відповідає вимогам високоіндустріального суспільства.

Радянські люди були позбавлені можливості знайомитися з багатьма досягненнями світової суспільної думки, особливо в царині гуманітарних наук. Твори багатьох авторів зі світови­ми іменами не перекладалися, не видавалися і були забороне­ні в Радянському Союзі. Жорстоко переслідувалося інакодум­ство, а людей, які були не згодні з комуністичним режимом чи його окремими проявами, висилали за межі країни, кидали до концтаборів, піддавали тортурам в психіатричних «лікарнях» або позбавляли роботи. Кримінальне законодавство СРСР передбачало тюремне ув’язнення для тих осіб, що читали за­боронені твори Б. Пастернака, О. Солженіцина, В. Некрасова, А. Кузнецова, тобто письменників, які були широко відомі за­хідному читачеві.

Радянське суспільство було вражене і важкою моральною кризою. Її проявом стало зрощування тіньової, нелегальної еко­номіки з верхівкою партійно-державного і господарського апа­рату, засилля в усіх сферах життя країни корупції, хабарництва, підкупу тощо. Широко розповсюдилася подвійна, а інколи й потрійна мораль: службова, сімейна, особиста.

Водночас у світовому співтоваристві дедалі зміцнювалася думка стосовно того, що Радянський Союз був і залишається «імперією зла».

За таких умов реальні перетворення суспільства могли роз­початися лише «зверху», тобто за ініціативою тієї частини вищого радянського керівництва, яка усвідомлювала необхід­ність вжиття реальних заходів для покращення економічної й соціальної ситуації в країні. Як зазначав Н. Верт, «ті, хто у березні 1985 р. взяли керівництво державою і партією в свої руки, не могли не знати про глибоку кризу радянської еконо­міки і про пов'язане з нею ослаблення міжнародних позицій країни... Масштаб кризи, сама її природа вимагали справж­нього «струсу» всієї країни. Реформа вже не могла бути, як за Хрущова в середині 1960-х рр., справою маленької групи «реформаторів», які намагалися шляхом часткових змій по­кращити функціонування системи. Тепер завдання були зна­чно ширші. Мова йшла про те, щоб докорінно змінити умови виробництва і методи управління економікою, ставлення до СРСР на міжнародній арені, позбавитися спадщини сталініз­му і ланцюгів «адміністративно-командної» системи...».

Переважна більшість дослідників початок «перебудови» в СРСР пов’язують з квітневим (1985 р.) пленумом ЦК КПРС, ка якому у доповіді нового Генерального секретаря ЦК КПРС М. Горбачова (котрий після нетривалого й безбарвного ке­рівництва партією старого і хворого К. Черненка обійняв цю посаду у березні того ж року) було зроблено висновок: якщо радикально не змінити стан справ у державі, то це буде мати найсерйозніші наслідки для долі як її самої, так і всього міжна­родного комуністичного руху. Пленум взяв курс на прискорен­ня соціально-економічного розвитку СРСР, що свідчило про розуміння його учасниками всього трагізму ситуації в країні. Але разом з тим взяття «курсу на прискорення» ще не означало, що вище партійне керівництво усвідомило всю складність про­блем, які стояли перед країною. Вважалося, що достатньо вжити деяких економічних заходів, виправити ті чи інші деформа­ції - і становище відразу ж зміниться на краще.

Сучасні дослідники історії «перебудови» по-різному підхо­дять до її періодизації: одні з них, наголошуючи на тому, що у 1985-1986 рр. нове радянське керівництво На чолі з М. Гор­бачовим іцс не мало намірів відмовитися від існуючої системи, а лише намагалося модернізувати її, вважають періодом «пе­ребудови» початок 1987 р. - весну 1989 р., інші доводять, що процеси «перебудови» розпочалися в 1989 р., коли М. Горбачов у статті «Соціалістична ідея і революційна перебудова» наго­лосив на необхідності не капітального ремонту, а радикальної перебудови економічних "основ і політичної системи Радян­ської держави. Деякі фахівці взагалі вважають, що «перебу­дова» мала два основоположних етапи: перший, який охопив

й - серпень 1991 р., і другий, що з серпня 1991 р. тривав до кінця 1990-х рр.

На наш погляд, періодизація будь-якого періоду в історії повинна визначатися конкретними цілями та підсумками їх досягнень, в основі яких мають бути ключові події та рі­шення. Відтак, можна виділити чотири етапи в історії «пере­будови».

Перший етап хронологічно охоплює період з весни 1985 р. до кінця 1986 р. Початок йому поклали рішення квітневого (1985 р.) пленуму ЦК КПРС, які поставили перед партією за­вдання якісного оновлення радянського суспільства за раху­нок не зламу адміністративно-командної системи, яка склала­ся у попередні десятиліггя, а її вдосконалення, не радикаль­ного переоблаштування всієї державної будівлі, а лише ви­правлення її окремих деформацій. Водночас адміністратив­но-організаційні заходи, на які сподівався Горбачов, повинні були зміцнити порядок і дисципліну, активізувати так званий «людський фактор» «перебудови». ‘

На цьому етапі відбулися суттєві зміни у вищих ешелонах влади: у жовтні 1985 р. Головою Ради Міністрів СРСР було призначено М. Рижкова, де ідо пізніше Московську міську парторганізацію очолив Б. Єльцин, а посаду міністра закор­донних справ обійняв Е. Шеварднадзе, який раніше очолю­вав ЦК Компартії Грузії. Замість старої брежнєвської гвардії до вищої партійної еліти увійшли О. Яковлєв та А. Лук'янов. Змі­нився практично ввесь склад Президії Ради Міністрів СРСР.

Було очевидно, що М. Горбачов, як головний «архітектор» «перебудови», спробував істотно пожвавити діяльність пар­тії шляхом її демократизації. З цією метою була підготовлена лова редакція партійної програми та її новий статут, які були прийняті делегатами XXVII з’їзду КПРС у лютому-берез- ні 1986 р. Більш вільна, більш демократична атмосфера, яка утверджувалася в партії, сприяла розкріпаченню свідомості у багатьох громадян країни.

Другий етап «перебудови» - січень 1987 р. - квітень 1988 року - позначений спробою проведення внутрішньопартійної реформи, прийняттям законів про державне підприємство і кооперативну діяльність. Були намічені обриси економічної реформи з метою переходу від адміністративних до переваж­но економічних методів керівництва. На цьому ж етапі «пере­будови» М. Горбачов дав визначення новій програмі.. «Пере­будова. - наголошував він, - багатозначне, надзвичайно ємне слово. Але якщо з багатьох його можливих синонімів вибрати ключовий, який краще за все виражає саму його сутність, то можна сказати так: перебудова - це революція». Таким чином, вище керівництво КПРС у цей час вже бачило завдання не у поступовому реформуванні радянської системи, а в її рево­люційному зламі. Концепція «перебудови» включала в себе сім знаменитих гасел: ще раз повторена ідея «прискорення»; опора на творчість мас; впровадження економічних методів управління; поворот до науки; пріоритет соціальної сфери; очищення соціалістичної моралі; надання соціалізму найсу­часніших форм суспільної організації.

На третьому етапі «перебудови», що тривав з квітня 1988 р. до березня 1990 р., у результаті піднесення політичної активнос­ті всіх верств населення країни розпочалося бурхливе зростання нетрадиційних, неформальних груп, організацій та рухів. Вод­ночас це період енергійних реформаційних процесів. Зокрема.

була започаткована політична реформа, яка стала кроком уперед на шляху до визволення радянського народу від пут тоталіта­ризму, від однопартійної системи, від формальних виборів без вибору які цілковито контролювалися правлячою партією.

Четвертий етап, який охоплював хронологічно березень

р. - серпень 1991 р._? був ознаменований переходом до президентської форми правління в СРСР, різким погіршенням економічного становища в країні, загостренням політичної боротьби, формуванням багатопартійної системи, посиленням кризових тенденцій в національній політиці та проголошен­ням переходу до ринкових відносин в економіці, який так і не був здійснений. Невдала спроба консервативних сил партії і державних структу р у серпні 1991 р. загальмувати і, зрештою, зупинити неконтрольовані процеси «перебудови» сприяла по­глибленню системної кризи в суспільстві й прискорила розпад Радянського Союзу У цьому зв’язку варто звернути увагу на загальну характеристику «перебудови» і діяльності її головно­го «архітектора», що її дав в середині 1990-х рр. лідер росій­ських комуністів П Зюгаиов. Він писав: «У розвитку нашої сучасної кризи «царський» період (автор має на увазі період смути в політичній історії Росії на початку XVII ст.) відпові­дає правлінню Горбачова. «Властитель слабий и лукавьій», як говорив Пушкін, він виявився зовсім нездатний до вирішення тих масштабних проблем, які накопичилися тоді в Радянсько­му Союзі. Маючи всі необхідні повноваження, всевладний генсек жодного разу не наважився скористатися ними на ділі. Намагаючись зберегти особисту владу шляхом безкінечного лавірування між різними угрупованнями в ЦК і регіональни­ми елітами, Горбачов лише розпалив їх владні апетити, влас­ними руками «запустив» механізм руйнування країни».

Радянська економіка в умовах ((перебудови»

Прагнення партійно-державного керівництва країни на чолі з М. Горбачовим прискорити розвиток народного гос­подарства обумовило економічну політику, яку започаткував квітневий (1985 р.) пленум ЦК КПРС. Проте чіткого плану, спрямованого на реалізацію цієї політики, так і не було виро­блено. Новаторські почини не доводилися до кінця, а правиль­ні рішення, втіленню в життя яких перешкоджали архаїчні підходи, не приносили бажаних результатів. «Зараз вже мало хто пам’ятає, - писав у 1998 р. колишній відповідальний пра­цівник ЦК КПРС В. Легостаєв, - що розпочав Горбачов свою кар’єру генсека не з політичних переворотів, але з урочистої обіцянки в найближчі півтора-два роки забезпечити небувале в країні економічне зростання. Ніякого зростання він, зрозумі­ло, не забезпечив. Проте у повній мірі виявив таку примітну рису свого характеру в ролі генсека, як войовничий дилетан­тизм. В період, коли Горбачов хворів манією своєї величі на грунті економіки, ЦК і Радою Міністрів за його ініціативою було прийнято неймовірну кількість корисних постанов на економічну тему Однак жодна з них не була виконана хоча б наполовину Як правило, спочатку за справу бралися завзято. Потім у головах честолюбних дилетантів неминуче виника­ла нова ідея. Про попередню відразу ж забували, безславно поховавши разом з нею і виділені на її здійснення державою фінансові і матеріальні ресурси».

Так, у червні 1985 р. була проведена Всесоюзна нарада з питань науково-технічного прогресу, за підсумками якої в со­юзних республіках були прийняті партійні постанови щодо заходів, спрямованих на прискорення науково-технічного про­гресу. а в серпні того ж року «Правда» опублікувала спіль­ну постанову ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР про широке впровадження нових методів господарювання та посилення їх впливу на прискорення науково-технічного прогресу. На жаль, «нові методи» не містили в собі нічого принципово нового і цілком відповідали старій командній системі. Все це свідчи­ло про прагнення ініціаторів «прискорення» здійснювати його в рамках традиційних соціалістичних виробничих відносин, очищених від негативних нашарувань, під якими розумілася будь-яка ініціатива в царині господарського життя, що її не могла контролювати держава.

Єдиним помітним кроком на шляху «перебудови» економі­ки на засадах ринку став Закон «Про індивідуальну трудову діяльність», прийнятий Верховною Радою СРСР у листопаді 1986 р. Ним була легалізована приватна діяльність у більш ніж ЗО видах виробництва. Тим самим до обігу частково залучали­ся кошти тіньової економіки. З 1987 р. розпочався бурхливий розвиток кооперативів у сфері послуг, громадського харчуван­ня та торгівлі. Однак найважливішої сфери - виробничої - ін­дивідуальна трудова діяльність і поява кооперативів майже не торкалися.

До кінця 1986 р. очевидним стало значне погіршення еко­номічної ситуації: непродумана і економічно необгрунтована антиалкогольна кампанія 1985- 1986 рр. вкрай розбалансувала бюджет, а запровадження замість відомчого контролю на ви­робництві державного приймання готової продукції призвело до скорочення випуску промислових і продовольчих товарів. У січні 1987 р. спад виробництва викликав нову економічну кризу, яка за час здійснення так званого «прискорення» набула відкритої форми. За оцінкою професора О. Барсенкова, «аналіз економічного життя СРСР у 1985-1986 рр. дозволяє зробити висновок про те, що в рамках цього періоду не лише не було вирішено жодного з поставлених завдань, але й виникли обста­вини, які серйозно підірвали економічну стабільність у наступ­ні роки. По-перше, курс на прискорений розвиток машинобу­дування, не принісши швидких результатів, призвів до перена­пруження бюджету, погіршив становище на ринку продоволь­ства і товарів широкого вжитку внаслідок скорочення їх заку­пок за кордоном. По-друге, масована антиалкогольна кампанія призвела до недоодержання в бюджет (за даними Горбачова) за три роки 37 млрд карбованців... По-третє, різке падіння цін на нафту на світовому ринку (з ЗО до 12 доларів за барель) призве­ло до того, що у 1985-1986 рр. значно скоротилися надходжен­ня від однієї з найбільш значних статей радянського експорту. Незважаючи на ці несприятливі тенденції, були збільшені до­тації сільському господарству і промисловості, підвищена за­робітна плата низці категорій працюючих».

Провал першого етапу «перебудови» змусив нове керівни­цтво шукати інші шляхи просування вперед, відмовлятися від економічних стереотипів і неповороткої системи державного планування, швидше рухатися у напрямку до ринкових від­носин.

Улітку 1987 р. уряд М Рижкова запропонував партійному керівництву план реформ, який розроблявся з урахуванням досвіду господарської реформи 1965 р. Це була програма по­ступових ринкових перетворень, програма переходу до так званого «соціалістичного ринку». Саме спробі її реалізації й була присвячена вся економічна політика, яку М. Горбачов і його однодумці здійснювали впродовж наступних трьох з по­ловиною років. Основними складовими нової економічної стратегії стали: розширення самостійності соціалістичних підприємств, запровадження на них повного госпрозрахунку, самофінансування і часткового самоуправління; розвиток ін­дивідуальної і кооперативної форм власності; залучення іно­земного капіталу у формі спільних підприємств. При цьому, як відзначають сучасні фахівці, «реформи, як і раніше, орієн­тувалися на усунення «окремих недоліків» існуючої системи при збереженні соціалістичної власності і старих інститутів державного управління (планування, постачання)».

Не дав очікуваних результатів і прийнятий у 1987 р. Закон «Про державне підприємство», який перерозподіляв повнова­ження між міністерством і підприємством на користь остан­нього. Продукція, вироблена після виконання держзамовлен­ня, могла реалізовуватися за вільними цінами. Втім, союзні міністерства, яким підпорядковувалася переважна більшість промислових підприємств союзних республік, не поспішала надавати їм самостійність, передбачену Законом. Щоб утри­мати їх під контролем, використовувалася система директив­ного планування, централізований розподіл матеріальних ре­сурсів, постачання, фінансування тощо.

Не вдалося домогтися і покращення використання у ви­робничих процесах новітніх досягнень вітчизняних і за­рубіжних учених, підвищення якості й технічного рівня промислової продукції. Зокрема, промисловість України у

1987 рр. давала, відповідно, лише 15,9 % і 16.8 % про­дукції найвищої якості.

В результаті, починаючи з одинадцятої п’ятирічки, розпо­чалося відставання від запланованих темпів. У 1986 р. приріс^ національного прибутку в СРСР складав 2,3 %, а у 1987 р. - всього 1,6 %.

Поступове ослаблення контролю центру сприяло тому, що підприємства почали шукати більш вигідних партнерів, від­мовляючись від неприбуткової роботи, переходячи на випуск товарів, реалізація яких обіцяла швидкі надприбутки. В умо­вах панування штучних, директивних цін, які не відповідали реальним затратам праці, ця відносна свобода економічної ді­яльності підприємств почала відігравати руйнівну роль, поси­люючи розбалансованість народного господарства, розриваю­чи економічні зв’язки.

Формально проголошена рівноправність кооперативного і державного секторів економіки не призвела до реальної конку­ренції між двома формами власності. По суті, на зміну одному виду монополії (державному) прийшов інший (кооперативний), нерідко ще гірший. До того ж, майже дві третини кооперативів працювали на сировині, яку вони купували на державних під­приємствах чи у роздрібній торгівлі. За таких умов кооперативи одержували можливість безконтрольно підвищувати ціни, за­безпечуючи своїм членам високі прибутки. Це дратувало пар­тійно-державний апарат, який, боячись значного розширення недержавного сектору економіки, застосовував проти коопера­тивів різноманітні обмеження адміністративного і юридичного характеру. Водночас на новий щабель піднялася боротьба про­ти нетрудових доходів громадян, розпочався черювий наступ на їх особисті підсобні господарства тощо.

Схожі процеси відбувалися і в аграрному секторі еконо­міки. Спільна постанова ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР «Про подальше вдосконалення економічного механізму ве­дення господарства в агропромисловому комплексі країни», прийнята після XXVII з’їзду КПРС, не внісши жодних по­зитивних змін у сільськогосподарське виробництво, створи­ла додаткову управлінську структуру - Держагропром. Він став ще однією бюрократичною надбудовою над колгоспа­ми, радгоспами та переробними підприємствами, яка, як не­забаром виявилося, ще більше загострила продовольчу про­блему в країні.

Гострота продовольчого питання, створюючи додаткову соціальну напругу в суспільстві, примушувала партійно- державне керівництво країни шукати нові підходи до про­ведення аграрної політики. На це звернули увагу й учасни­ки березневого (1989 р.) пленуму ЦК КПРС, які визнали за можливе розвивати на селі альтернативні форми господа­рювання: селянські (фермерські) господарства, різні форми оренди землі й техніки, кооперативні колективи тощо. Однак ні рішення пленуму, ні низка законів, прийнятих Верховною Радою СРСР, реальних результатів не дали. Впровадження нових форм господарювання на селі було «в штики» зустрі­нуте колгоспно-радгоспним керівництвом, яке, виступаючи нерідко разом з консервативними елементами в партійних верхах, відкидало будь-які пропозиції щодо визнання при­ватної власності на землю. Неможливість старими методами вирішити продовольчу проблему яскраво продемонстрували 1989 і 1990 роки, коли, незважаючи на високі в цілому по країні врожаї зернових, населення відчувало значні продо­вольчі труднощі.

Підсумком економічного реформування у 1987-1990 рр. стало, за словами В. ЇПестакова. «подальше погіршення еко­номічного і фінансового становища країни. Падіння націо­нального прибутку у 1990 р. у порівнянні з 1989 р. склало 9 %. Влада для підтримки життєвого рівня населення була зму­шена використати масовані зовнішні позики. Саме в цей час утворилася більша частина зовнішнього боргу СРСР, відпові­дальність за який згодом лягла на Росію. Паралельно в країні розпочалася тривала і безплідна дискусія про те, хто візьме на себе політичну відповідальність за такий неминучий захід, як підвищення роздрібних цін».

Наростання економічних труднощів неминуче відбилося і на споживчій сфері. З прилавків крамниць навіть центральних міст стали зникати елементарні товари. Вже у 1988 р. з’явили­ся талони на одержання миючих засобів. У 1989-1990 рр. були запроваджені «картки споживачів» - документи з фотокарт­кою, які посвідчували проживання конкретної особи в тому чи іншому місці. У 1990 р. повсюди були введені картки на м’ясо, цукор-гіісок, масло, яйця, цигарки, горілку, яка швидко перетворилася на своєрідну валюту.

Влітку 1989 р. боротьба навколо шляхів подальшого ре­формування економіки стала ще гострішою. В основному вона точилася навколо питання про можливість співіснування соціалістичної моделі господарювання і ринкової свободи. До кінця 1990 р. ученими й політиками було підготовлено десять комплексних програм реформ.

Однією з них була урядова програма, яку підготувала спеці­альна комісія на чолі з відомим радянським економістом академі­ком Л. Абалкіним. Передбачаючи перехід до ринку під жорстким контролем держави, вона відкидала як поспішність у запрова­дженні ринкових засад економіки, так і повернення до дирек­тивно-командної системи. Проте Верховна Рада СРСР, взявши до уваги ту обставину, що ця програма передбачала підвищення роздрібних цін, яке не відповідало настроям та інтересам на­роду, відкинула її й запропонувала суті'єво доопрацювати.

Паралельно з роботою офіційної групи економістів під ке­рівництвом С. Шаталіна та Г. Явлінського було розроблено альтернативну програму, що одержала назву «500 днів». Вона була значно радикальніша попередньої, передбачаючи без зни­ження життєвого рівня населення швидкий перехід до ринку

і широку приватизацію державного майна. Водночас у ній не враховувалися такі принципові питання, як темпи приватизацій масштаби денаціоналізації землі, проведення грошової рефор­ми тощо. Після тривалого обговорення програми «500 днів» у Верховній Раді СРСР вона також була забракована консерва­тивною більшістю радянського парламенту; оскільки не відпо­відала інтересам партійної, військово-промислової, міністер­ської і відомчої номенклатури союзного масштабу. Зрештою, за наполяганням М. Горбачова, у червні 1990 р. Верховною Ра­дою СРСР була прийнята постанова «Про концепцію перехо­ду до ринкової економіки», а у жовтні того ж року - «Основні напрямки щодо стабілізації народного господарства і переходу до ринкової економіки». Ці документи передбачали поступову демонополізацію, децентралізацію і роздержавлення власнос­ті, створення акціонерних товариств і банків, розвиток при­ватного підприємництва. На думку більшості дослідників, «це був нежиттєздатний симбіоз обох варіантів з помітним перева­жанням старих директивних методів. Радикальна економічна реформа в Радянському Союзі зупинилася перед могутньою адміністративно-командною системою і не змогла подолати її опір». Під тиском масового страйкового руху який розгорнув­ся в країні з 1989 р.₃ та внаслідок посилення протистояння між центром і суб'єктами федерації поміркованим реформам М. Рижкова було покладено край у грудні 1990 р., коли Горба­чов відправив його уряд у відставку.

Рада Міністрів була перетворена на Кабінет Міністрів на чолі з прем’єр-міністром В. ГІавловим. Новий уряд, іцо без­посередньо підпорядковувався Президенту СРСР М. Горбачо­ву, повинен був продовжувати послідовний реформаторський курс. Проте на практиці уряд у 199! р. спромігся лише на про­ведення обміну грошей і квітневу грошову реформу в резуль­таті якої відбулося значне зростання цін. Реформа Павлова, розрахована на підрив системи тіньової економіки, остаточно позбавила центральну владу народної довіри.

Поглиблення економічної кризи в країні, яке виявлялося в зростанні темпів інфляції, збільшенні дефіциту державного бюджету, знеціненні карбованця, натуральному (бартерному) обміні між суб’єктами виробництва, частковому або й повно­му розриві міжреспубліканських економічних зв’язків, обумо­вило численні проріхи та тріщини в економічному фундаменті союзного економічного організму. Дуже часто вони співпадали з адміністративними кордонами всередині СРСР, перетворю­ючись на зловісних передвісників його розпаду. Непродумана, авантюрна і безсистемна економічна «перебудова» неминуче вела як до повної руйнації народного господарства Радянської держави, так і до ліквідації її самої.

Реформування ишшчнеїсистеми СРСР

Уже на першому етапі «перебудови» партійно-державне керівництво СРСР на чолі з М. Горбачовим, ще не плануючи проведення широких політичних реформ, зробило кілька кро­ків щодо оздоровлення суспільно-політичного життя країни, усунення несправедливості, характерної для попередніх деся­тиліть. Зокрема, наприкінці 1986 р. із горьковського заслання було повернуто до Москви всесвітньо відомого вченого і пра­возахисника А* Сахарова, розпочався процес звільнення по­літв’язнів, репресованих за «антирадянську діяльність», різні прояви «націоналізму» тощо. Водночас для партійної верхівки було зрозуміло, що проведення революції «зверху» можливе лише за умови збереження «традиційної ідеологічної легітим­но сті СРСР», в основі якої лежали марксизм-ленінізм, партій­на монополія на інформацію, а вкрай негативне ставлення до будь-якого інакодумства.

Про поступове усвідомлення необхідності поглиблення політичних засад «перебудови» засвідчила робота пленумів ЦК КПРС, які відбулися у 1987 р., виступи і статті М. Гор­бачова, інших керівників партії і держави, публікації відомих філософів, соціологів, публіцистів. Гак, у січні 1987 р. пле­нум ЦК КПРС націлив партію на боротьбу з бюрократією і впровадження в повсякденне життя демократичних принци­пів управління. Дещо пізніше цей курс одержав назву «нове мислення» і був обґрунтований М. Горбачовим у його книзі «Перебудова і нове мислення для нашої країни і всього світу». У ній наголошувалося на необхідності'визнання цілісності світу, пріоритетів загальнолюдських цінностей над класови­ми, на необхідності деідеологізації міждержавних відносин. Тим самим лідер КПРС поклав початок новому етапу духо­вного розкріпачення країни.

У ході пошуків виходу з кризи в партії і суспільстві роз­почалося переосмислення історичного минулого Радянської держави, переоцінка сутності того суспільства, яке існувало впродовж останніх семи десятиліть. Зокрема, в ході дискусії на червневому (1987 р.) пленумі ЦК КПРС було визнано не­спроможною концепцію «розвинутого соціалізму», а в рамках політики гласності численні науковці, публіцисти, журналісти радянську систему стали визначати як систему «казарменого соціалізму», «напівфеодального», а часом і просто «феодаль­ного соціалізму». Цікаво, що й сам М. Горбачов восени

року, оцінюючи шлях, який пройшла країна, почи­наючи з жовтневих днів 1917р.. назвав радянський лад «дефор­мованим соціалізмом».

З політикою гласності пов’язувалося зняття багатьох цен­зурних заборон, повернення глядачам раніше заборонених до перегляду кінофільмів, перевидання дисидентської та емі­грантської літератури. Фахівці-історики одержали можливість працювати в раніше закритих архівних і бібліотечних фондах. Поступово партія почала втрачати контроль над потоками ін­формації, які руйнували міфи і стереотипи радянської доби, що призвело до втрати панівною ідеологією своєї ролі в сус­пільстві. На думку багатьох учених, ініціатори «перебудови» цього явно не очікували.

Якісно новий і більш радикальний етап демократизації суспільства, його звільнення від політико-ідсологічних пут сталінізму та брежнєвізму, започаткований у 1987 р., приско­рив процеси реабілітації жертв політичного терору в СРСР. У вересні того ж року Політбюро ЦК КПРС створило спеціальну комісію з метою додаткового вивчення матеріалів, пов'язаних з репресіями 30-40-х і початку 50-х років XX століття, яка неза­баром дійшла висновку, що всі найбільш одіозні політичні кон­струкції та кроки доби сталінської диктатури були результатом грубого свавілля і порушення норм радянського законодавства. 6 січня 1989 р. «Правда» опублікувала постанову ЦК КПРС «Про заходи з відновлення справедливості щодо жертв політичних репресій», відповідно до якої скасовувалися позасудові рішення «трійок» та різноманітних «особливих нарад»* Відтак грома­дяни, засуджені ними, автоматично ставали реабілітованими. Було також визнано за необхідне активізувати перегляд справ на осіб, необгрунтовано притягнутих до кримінальної відпо­відальності судовими органами. Завдяки цій роботі тільки в Україні у 1989-му - перших трьох кварталах 1990 р. було реа­білітовано 194 349 осіб.

З пропозицією кардинально реформувати політичну систе­му країни влітку 1988 р. виступила XIX конференція КПРС, яка ухвалила низку багатообіцяючих резолюцій: «Про демо­кратизацію радянського суспільства і реформу політичної системи», «Про боротьбу з бюрократизмом», «Про гласність» тощо. Реалізація ідей, які були закладені у цих документах, передбачала глибокі перетворення найважливіших елементів політичної системи СРСР - партії і держави. Зокрема, восени

р. сесія Верховної Ради СРСР вирішила докорінно змі­нити структуру, порядок формування та зміст роботи вищих органів влади. Були прийняті відповідні закони, внесені змі­ни і доповнення в Конституцію СРСР. Вищим законодавчим органом проголошувався з’їзд народних депутатів у складі 2250 депутатів, які один раз на рік повинні були збиратися на пленарне засідання для вирішення найважливіших державних справ. Вибори делегатів з’їзду мали проходити як за виборчи­ми округами, так і від громадських організацій (1/3 - 750 чо­ловік). Метою цих перетворень, на думку їх ініціаторів, було «відновлення повновладдя Рад», що означало забезпечення поступового переходу влади на всіх рівнях від партапарату до конституційних органів - Рад. Тим самим підривалися основи тоталітарного політичного ладу в СРСР.

Вибори делегатів І з’їзду народних депутатів СРСР відбу­лися наприкінці березня 1989 р., а сам з’їзд відкрився 25 трав­ня того ж року у Москві. На ньому було обрано двопалатну Верховну Раду СРСР на чолі з М. Горбачовим, який продо­вжував залишатися Генеральним секретарем ЦК КПРС.

І з'їзд народних депутатів доручив Верховній Раді СРСР найближчим часом підготувати законодавчі акти, в яких було б закріплене повновладдя радянських органів, значне розширення їх прав і повноважень. Проте консервативна більшість з’їзду, на яку спирався М. Горбачов, не поспішала з прийняттям радикальних законів. Разом з тим радикально налаштованим депутатам, які виявилися у меншості, вдало­ся сформувати Міжрегіональну групу (її очолили А. Саха­ров. Б. Єльцин, Ю. Афанасьєв, Г Попов, А. Собчак та ін.)* метою якої стало прискорення політичних і економічних пе­ретворень у СРСР, поглиблення реформування радянського суспільства.

Восени 1989 р. на тлі революційних перетворень у країнах Східної Європи відбувся II з’їзд народних депутатів СРСР. Його засідання віддзеркалили подальшу поляризацію полі­тичних сил: радикальна меншість, яку після смерті у дні з'їзду

Сахарова очолив Б. Єльцин, вимагала скасування 6-ї етапі Конституції СРСР, що закріплювала монополію КПРС на вла­ду; з іншого боку, консервативна більшість, передусім група «Союз», на чолі якої були Ю. Блохін, Є. Коган, М. Петрушен- ко і В. Алксніс, наполягала на передачі більших повноважень центру. Депутати-аграрники, до яких належали керівники кол­госпів, радгоспів, сільськогосподарських бюрократичних уста­нов, вимагали все нових і нових мільярдних капіталовкладень у колгоспний лад, сподіваючись у такий спосіб убезпечити його від остаточного розвалу. Були створені й інші депутатські групи.

На початку 1990 р. суспільні настрої на користь відміни 6-ї статті Конституції набули масового характеру. За оцінкою

Шестакова, «дев’ятнадцятимільйонна КПРС швидко втра­чала довіру народу. Її підточували передусім структурні по­роки - відсутність внутрішньої демократії, безконтрольна монополізація влади в руках тільки виконавчих партійних органів (бюро) і їх штатного апарату, які складали незначні частки від загальної чисельності партії, обстановка цілко­витої таємничості. Внаслідок цих причин мільйони простих комуністів фактично не брали участі у формуванні партійної політики, а були лише слухняними виконавцями команд і вказівок зверху». Зрештою, у березні 1990 р. був склика­ний позачерговий III з’їзд народних депутатів СРСР, який скасував 6-ту статтю союзної Конституції і тим самим ви­знав існування багатопартійності в країні. Водночас делегати з’їзду погодилися на заснування посади Президента СРСР, зробивши необхідні для цього зміни в союзній Конституції. Першим Президентом СРСР було обрано М. Горбачова, який, зберігши за собою посаду Генерального секретаря ЦК КПРС, став главою Радянської держави і одержав широкі повнова­ження. Йому надавалося право накладати вето на закони, які ухвалювала Верховна Рада, оголошувати військовий або над­звичайний стан в окремих регіонах тощо. Безперечно, запро­вадження в країні інституту президентства стало ще одним кроком на шляху її демократизації, проте, на думку більшості фахівців, цей крок було зроблено запізно, оскільки народна довіра до центральної влади продовжувала стрімко падати. З Іншого боку, інститут президентства поклав початок лікві­дації державної системи Радянської влади, яка не передбача­ла подібної посади у керівництві країною.

Наділення М. Горбачова додатковими повноваженнями ви­кликало посилення опозиційних настроїв у республіках; Зо­крема, І з'їзд народних депутатів РРФСР, обравши своїм гла­вою Б. Сльцина, 12 червня 1990 р. проголосив Декларацію про державний суверенітет РРФСР. Вихід з-гіід контролю центру владних структур кількох найбільших міст Росії був доповне­ний ще більш радикальними рішеннями законодавчих органів в інших регіонах країни, насамперед у Прибалтиці.

Упродовж 1989-1990 рр. практично в усіх союзних респу­бліках виникли різноманітні політичні партії, фронти та рухи («Пробудження» - у Латвії, «Саюдіс» - у Литві, «Рух» — в Укра­їні й т. п.), які у більшості своїй перебували в опозиції до кому­ністичного режиму. Натомість криза в самій КПРС з кожним днем наростала, що негативно позначалося як на її чисельності, так і на здатності контролювати ситуацію в країні.

Під впливом демократизації суспільного життя всередині КПРС, особливо в період підготовки XXVIII партійного з’їзду (липень 1990 р,), з’явилися різноманітні групи і платформи.

Так, «Більшовицька платформа» на чолі з Н. Андрєєвою ви­ступала за ленінсько-сталінські соціалістичні ідеали, а при­бічники «Демократичної платформи» (лідери В. Лисенко та

В. ІГІостаковський) вийшли на з’їзді з лав КГІРС, утворивши Республіканську партію, близьку по духу до соціал-демокра­тії. Улітку 1991 р. організаційно оформилася Демократична партія комуністів Росії. Тоді ж кілька колишніх високопостав­лених чиновників КПРС (О. Яковлєв, Е. Шеварднадзе) разом з деякими діячами демократичного руху (А. Собчаком, Г. Попо­вим) заявили про створення руху демократичних реформ.

За таких умов на IV з’їзді народних депутатів СРСР М. Гор­бачов домігся для себе додаткових прав: під президентський контроль було поставлено роботу уряду, були проведені кадро­ві зміни в керівництві силових структур, а їх діяльність почала безпосередньо підпорядковуватися президенту. Втім, як пока­зали подальші події, ці заходи також виявилися запізнілими. Прагнення центру знову перебрати на себе право проводити реформи, спираючись на інститути влади, яких реформи май­же не зачепили, вже не могли зупинити обвальної внутрішньопо­літичної кризи. Як справедливо відзначають російські фахівці, «не будучи всенародно обраним Президентом СРСР, Горбачов не зміг зупинити наростання у 1991 р. політичної і економіч­ної нестабільності в суспільстві, викликаної посиленням се­паратистських тенденцій з боку республік, передусім з боку Росії... Ситуацію ще більше дестабілізувала «війна законів», розгорнута республіками проти союзного центру. 'Гака ситуа­ція могла виникнути лише за слабкого Президента СРСР, який не був обраний народом, не одержав мандата довіри на рішучі заходи щодо здійснення ринкового реформування і припинен­ня сепаратизму».

Демонтаж Радянської держави та його політичні наслідки

Демократичні процеси, що розгорнулися в країні в умовах «перебудови», поява нових політичних партій, втрата КПРС своєї лідируючої ролі у внутрішньополітичному житті, відмова радянського керівництва від демонстративної і грубої політи­ки сили, обумовили політичне пробудження всіх без винятку суб'єктів радянської федерації, дозволили їм розпочати бо­ротьбу за своє національне визволення. Цей процес був доволі складним і важким, оскільки за роки існування Радянського Союзу економічні, культурні, сімейно-побутові зв’язки людей різних націй і національностей стали настільки міцними, що, здавалося б, розірвати їх не було жодної можливості.

З іншого боку, низька політична і етнічна культура значної частини населення, специфіка масової свідомості і національ­них менталітетів, особливо в Закавказзі та Середній Азії, за­плутаність і запущеність етнічних та релігійних проблем - усс це час від часу викликало ексцеси ненависті й насильства.

Початок національним конфліктам поклали події грудня 1986 р. в Алма-Аті, де місцева молодь упродовж двох днів де­монструвала свою незгоду з заміною першого секретаря Ком­партії Казахстану Д. Кунаєва росіянином Г. Колбіним. До речі, питання національної політики в Казахстані стояли на той час особливо гостро. За даними соціологів, тільки в казахській столиці 90 % юнаків і дівчат не знали ні рідної мови, ні історії свого народу.

Для нового партійно-державного керівництва, яке було твер­до переконане, що національне питання в СРСР вже давно ви­рішене, події в Казахстані не стали сигналом до рішучого онов­лення відносин у рамках Союзу. Незважаючи на те, що з се­редини 1987 р. питання національних відносин у Радянському Союзі постійно перебували у полі зору Політбюро ЦК КПРС, до їх серйозного вирішення справа не доходила. За словами

В. Шестакова, «як і раніше влада позанаціонального центру охо­плювала всі сторони життя республік - від будівництва атомних електростанцій до рецептури начинки тістечок і цукерок. За роки «перебудови» в жодній «гарячій точці» не було продемонстро­вано вміння вибирати оптимальні рішення, не було створено надійного механізму вирішення етнічних конфліктів».

Ні на XIX партконференції, ні на спеціальному пленумі ЦК КПРС, який був присвячений національним питанням, «виконроби перебудови» не змогли виробити нових підходів у національному питанні, вважаючи, що СРСР має залишатися «єдиною і неподільною» державою з усіма атрибутами влади, які вже стали традиційними.

Тим часом ситуація в країні продовжувала загострювати­ся. У 1988 р. бурхливі події відбулися в Нагірному Карабасі, коли Вірменія й Азербайджан фактично опинилися у стані ві­йни між собою, у ! 989 р. - у Сумгаїті. де в результаті кривавої різні, лише за офіційними даними, загинуло 32 людини, та у Тбілісі, на площах і вулицях якого відбулися сутички грузин­ських демонстрантів з армійськими підрозділами, з ход: яких були десятки вбитих і сотні поранених.

Усі ці події засвідчили неспроможність центральної вла­ди захистити інтереси Союзу Ставка на силові методи ви­рішення національних проблем вже не могла зупинити про­цес розпаду радянської федерації, а посилення в республіках екстремістсько-націоналістичних сил з усією очевидністю демонструвало їх орієнтацію на здобуття повного суверені­тету та створення незалежних держав. У цьому зв’язку наве­демо міркування відомого російського вченого і політолога

С. Кара-Мурзи, який досить точно охарактеризував ситуацію на «національному полі», що виникла в умовах непослідовної «перебудови». «В СРСР, - писав він. - навіть у період станов­лення згуртованих національних еліт (1970-ті роки), не було ще реальних націоналістичних рухів, оскільки у головній сфері господарства, матеріальному виробництві міжетнічної конку­ренції не існувало. Але вона вже була у сфері розподілу управ­ління та інтелектуальної діяльності, і як тільки було задекларо­вано «перехід до ринку» і виникла перспектива приватизації, республіканські еліти за короткий термін створили націоналіс­тичну ідеологію і укорінили її в свідомість співвітчизників».

Передусім це стосувалося Прибалтики, де створені у 1988 році під прикриттям компартій народні фронти «на підтримку перебудови» у 1989 р. вже перейшли на відкрито антирадян- ські позиції сепаратизму «Прибалгійська модель» стала, по суті, політичною й ідеологічною матрицею для націоналіс- тич них рухів і в інших республіках СРСР. Аналіз програм і дій усіх головних сепаратистських рухів показує, що, за словами

С. Кара-Мурзи, «всі три їх головні ідеології - демократія, на­ціоналізм та ісламізм - насправді були ідеологічними маска­ми місцевих партійно-державних еліт, якими прикривалися чисто прагматичні цілі поділу держави та її власності».

Питання про суверенітет республік було одним із головних під час проведення навесні 1990 р. виборів місцевих органів влади. І якщо ще рік тому ні про яке відділення від Союзу окремих республік мова не йшла, то тепер народну підтримку одержали ті рухи, які наголошували на повному державному самовизначенні і виході зі складу СРСР. У Верховних Радах Литви, Латвії. Естонії, Грузії, Вірменії і Молдавії перемогли саме такі сили. Серія декларацій про державний суверенітет союзних республік (перша - у листопаді 1988 р. в Естонії) одержала образну назву «парад суверенітетів». Після при­йняття Декларації про російський державний суверенітет він поширився і на багатонаціональну Росію, де влітку та восени

р. республіками оголосили себе Татарстан, Північна Осетія, Дагестан, Якутія та інші, хоча реально їхній статус практично не змінився. Республіки ж, що проголосили суве­ренітет, заявили про верховенство своїх, республіканських, законів над союзними, призупинивши дію останніх. По суті, на просторах формально ще єдиного Союзу спалахнула так звана «війна законів»

За оцінкою аналітиків, «найважливішим результатом «пара­ду суверенітетів» стало помітне переміщення політичної влади в республіки. Неконституційне, стихійне визволення республік від диктату Москви не стало справжньою перемогою ідей де­мократії й національного відродження. Нестабільність у респу­бліках посилилась: почастішали спроби вирішувати спірні про­блеми насильницьким шляхом, зростала недоброзичливість до національних меншин, порушувалися права людини».

Загроза некерованого розпаду Радянського Союзу, яка могла вилитися у війну та принести незліченні біди його народам, примусила політиків як центру, так і республік, шукати шляхи до переговорів, компромісів, угод, що могли безболісно ре­формувати багатонаціональну Радянську державу. З цією ме­тою 12 липня 1990 р. Рада Федерації, яка була створена одно­часно із запровадженням посади Президента СРСР, заявила про необхідність створення Союзу суверенних держав - нової форми державного устрою, в якій поєднувалися б елементи федерації і конфедерації.

березня 1991 р. у розпал політичної і економічної кри­зи в державі відбувся всесоюзний референдум про необхід­ність збереження СРСР У ньому взяли участь 80 % виборців і понад дві третини з них висловилися за збережем™ Союзу у вигляді оновленої федерації рівноправних суверенних респу­блік. Однак, як показали подальші події, політики усіх рівнів проігнорували народне волевиявлення.

Навесні і влітку 1991 р. у підмосковній резиденції М' Гор­бачова Ново-Огарьово проходили численні наради глав респу­блік. У результаті була досягнута угода за формулою «9+1», тобто 9 союзних республік (у роботі нарад не брали участі пред­ставники Литви, Латвії, Естонії, Молдови, Грузії та Вірме­нії) та Центр в особі Президента СРСР домовилися про основи взаємовідносин між собою. Республіки одержували значні права, але й Центр зберігав за собою найважливіші важе­лі управління: збройні сили, фінансову систему, транспорт, енергетику тощо. Ця угода повинна була лягти в основу нового союзного договору, підписання якого планувалося

серпня 1991 р. Проте незабаром ситуація в країні докорін­но змінилася.

У ніч на 19 серпня 1991 р. група високопоставлених дер­жавних чиновників, членів вищого керівництва КПРС, зро­била спробу здійснити антиконституційний державний пере­ворот. Змовою керували віце-президент країни Г. Янаєв, го­лова Кабінету Міністрів В. Павлов, міністр оборони маршал Д. Язов, міністр внутрішніх справ Б. Пуго, голова комітету' держбезпеки В. Крючков. Серед змовників були керівник вій­ськово-промислового комплексу О. Бакланов, голова Селянської спілки В. Стародубцев, керівник групи помічників Президента

В. Болдін. Змовники відсторонили від влади М. Горбачова, який тоді перебував у Криму (пізніше з’ясувалося, що його кримська ізоляція була лише умовною), запровадили надзви­чайний стан та оголосили про створення Державного комітету по надзвичайному стану в СРСР (ДКНС СРСР).

У «Зверненні до радянського народу», яке розповсюдив ДКНС, відзначалося, що «розпочата за ініціативою М. С. Гор­бачова політика реформ, задумана як засіб забезпечення дина­мічного розвитку країни і демократизації суспільного життя... зайшла в глухий кут», що «скориставшись наданими свобода­ми... виникли екстремістські сили, які взяли курс на ліквіда­цію Радянського Союзу розвал держави і захоплення влади за будь-яку ціну».

Поміж антикризових заходів учасники ДКНС запропону­вали традиційний набір комуністичних гасел: «відновити тру­дову дисципліну і порядок, підняти рівень виробництва, щоб потім рішуче рушити вперед»; «... розробити і здійснювати конкретні заходи щодо боротьби з безгосподарністю і розба­зарюванням народного добра». Планувалося «призупинити діяльність політичних партій, громадських організацій і ма­сових рухів», «встановити контроль над засобами масової ін­формації» тощо.

З метою надання своїм заявам певної привабливості серед населення змовники включили до своєї «програми» демагогіч­ні обіцянки знизити ціни, надати всім бажаючим міським жи­телям земельні ділянки для садово-городніх робіт, поліпшити житлозе будівництво і забезпечення населення житлом, покра­щити безоплатне медичне обслуговування і народну освіту.

Документи ДКНС свідчать, що це була авантюрна спроба консервативно-комуністичних сил, які втрачали свою владу і привілеї, зірвати важкий процес входження країни у віль­ний світ. ‘

Керівники більшості республік зайняли вичікувальну пози­цію, і лише російське керівництво закликало «дати гідну від­січ заколотникам». До будинку Верховної Ради РРФСР («Бі­лого дому») були підтягнуті війська, які мали захопити його, розігнати парламент, здійснити арешти. Але переворот не мав успіху. Він був вкрай погано підготовлений, населення поста­вилося до нього пасивно, всі події, в яких взяла участь незна­чна частина населення столиці (30-70 тис. чоловік), відбува­лися лише в центрі Москви. Двозначною була і роль військ (під командуванням генералів П. Грачова і О. Лебедя) в районі «Білого дому». Хоча до штурму справа не дійшла, акція щодо його захисту відбулася.

Після загибелі у ніч з 20 на 21 серпня під стінами «Біло­го дому» трьох молодих москвичів гострота ситуації ослабла. Війська почали залишати столицю, відкрилася надзвичайна сесія Верховної Ради РРФСР, до Москви по­вернувся '«звільнений» М. Горбачов, який охарактеризу­вав події 19-21 серпня як змову і зняв членів ДКНС з їх посад. Усіх їх було заарештовано. І хоча М. Горбачов по­вернувся до виконання обов'язків Президента СРСР, реальна влада вже перейшла до рук Президента Росії Б. Єльцина. 6 вересня 1991 р. Державна Рада СРСР створена у ході роботи V з'їзду народних депутатів СРСР (2-5 верес­ня). за ініціативою М. Горбачова проголосувала за визнання незалежності Прибалтійських республік, фактично ініцію­вавши розпад Радянського Союзу. Це рішення повністю відповідало і рішенням самого з'їзду, які передбачали «при­пинення діяльності» вищих органів державної влади СРСР - з’їзду і Верховної Ради, що мали право прийняття законів, спільних для всіх республік. Як до з'їзду, так і після нього інші союзні республіки також проголосили свою державну незалежність і почали зміцнювати власні кордони. На зміну «парадові суверенітетів» прийшов «парад незалежності».

Драматичні події серпня 1991 р. в історичній літературі оці­нюються по-різному але існує принаймні дві найбільш попу­лярні їх версії, які, по суті, виключають одна одну Відповідно до першої у серпні відбувся державний переворот, зроблений елітою старого партапарату з метою повернення до тоталі­тарної системи; прихильники іншої вважають, що це була не-* вдала спроба палацового перевороту з метою зберегти згідно

з волею народу Союз РСР, а справжній переворот стався на

з’їзді народних депутатів.

Під тиском обставин М. Горбачов змушений був залиши­ти посаду Генерального секретаря і розпустити Центральний Комітет КПРС. Діяльність Комуністичної партії спочатку була призупинена, а невдовзі й заборонена.

Після серпневих подій Горбачов спробував було реані­мувати Ново-Огарьовський процес, але йому протистояв ли фактично всі керівники союзних республік, що назива­ли себе самостійними державами. Становище ще більше ускладнилося у зв’язку з позицією, яку зайняли Росія та Україна. 1 грудня 1991 року в Україні відбувся референдум, на якому більше 90 % його учасників підтримали ідею незалежності. Цю подію М. Горбачов сприйняв як трагічну в той час як Б. Єльцин опублі­кував заяву про визнання незалежності України.

8 грудня 1991 р. у Біловезькій пущі в Білорусі лідери Росій­ської Федерації, України та Білорусі Б. Єльцин, Л. Кравчук та

С. Шушкевич таємно від М. Горбачова прийняли рішення про припинення існування СРСР і створення Співдружності Неза­лежних Держав (СНД). «Ми, Республіка Білорусь, Російська Федерація (РРФСР), Україна, як держави-засновниці Союзу РСР, які підписали Союзний Договір 1922 року, далі звані Ви­сокими Договірними Сторонами, констатуємо, що Союз РСР як суб’єкт міжнародного права і геополітична реальність при­пиняє своє існування», - такою була преамбула «Угоди про створення Співдружності Незалежних Держав».

грудня 1991 р. на зустрічі в Алма-Аті, на яку М. Горба­чова навіть не запросили, 11 колишніх радянських республік оголосили про остаточне припинення існування СРСР і ство­рили СНД з координуючими функціями. 25 грудня Горбачов склав з себе повноваження Президента СРСР, і того ж дня на Кремлі було спущено червоний союзний прапор та піднято триколірний прапор Російської Федерації.

Отже, як і багато інших імперій, СРСР вибухнув зсередини і розпався не внаслідок воєнної агресії, а завдяки процесам глибокої дезінтеграції, прискореним складними економічними й соціальними проблемами. Втім, безкровність розпаду СРСР насправді виявилася гіркою ілюзією. Вже у 1992 р. конфлікти, в основі яких лежало національно-державне самовизначення, викликали збройну боротьбу в Молдавії і Придністров’ї, в Грузії, Абхазії і Південній Осетії, в Таджикистані, у Північній Осетії й Інгушетії, в Чечні.

Духовне життя країни в добу «перебудови»

Курс нового партійно-державного керівництва СРСР на «прискорення» соціально-економічного розвитку країни та «перебудову» всіх сфер життя радянського суспільства, який викликав запеклий опір з боку значної частини партійних функціонерів, вимагав максимального залучення до його реалізації представників усіх верств населення, подальшо­го розширення соціальної бази «перебудови», передусім за рахунок інтелігенції. За словами О. Барсенкова і О. Вдові- на, «значне розширення інформованості, підвищення рівня критичності проблем, які обговорювалися, затребуваність раніше не задіяного інтелектуального потенціалу - все це повинно було сприяти подоланню ідеологічного догматизму і зламу колишніх стереотипів політичної поведінки, що, у підсумку, й мало прискорити процеси «перебудови» в усіх сферах».

Значне місце в організації ідейної опозиції консервативним силам відводилося пресі. Саме вона, на думку М. Горбачова, могла взяти на себе роль «своєрідної опозиції» у суспільстві, розгорнувши боротьбу проти будь-яких проявів консерватиз­му, помилок і прорахунків влади, застійних явищ у партії і державі. Навесні 1986 р. на чолі цілої низки масових централь­них видань з'явилися нові люди: головним редактором «Ново­го мира» став С. Залигін, «Знамени» - Г. Бакланов, «Огонь- ка» - В. Коротич, «Московского комсомольца» - Є. Яковлєв, «Аргументов и фактов» - В. Старков. Ці та деякі інші газети і журнали у 1987-199! рр. залишалися найгострішими і найпо- пулярнішими в країні.

На з’їздах кінематографістів і театральних діячів у тому ж 1986 р. також було проведено зміну керівництва: їх відповід­но очолили Е. Климов та М. Шатров. Численні кадрові зміни в редакціях періодичних видань та керівництві творчих спі­лок мали на меті певну нейтралізацію партійної опозиції, яка намагалася протидіяти реформам Горбачова.

Активним учасником «перебудови» стало телебачення. Ве­ликою популярністю у населення користувалися такі програ­ми, як «До і після опівночі», «П’яте колесо» і особливо «По­гляд». Люди годинами проводили біля блакитних екранів і під час трансляцій суспільно-політичних передач, популярних диспутів і публічних лекцій. Все це означало поступове подо­лання апатії і застою, властивих попереднім десятиліттям.

Одним із найпомітніших явищ в культурній сфері стало пе­реосмислення історії Радянської держави. Початок йому було покладено в доповіді М. Горбачова «Великий Жовтень і пе­ребудова, революція продовжується» (1987 р.), де по-новому оцінювалися численні історичні події. У жовтні 1988 р. газета «І Іравда» опублікувала серію статей відомих радянських істо­риків з проблем соціалістичного будівництва, індустріалізації, колективізації сільського господарства, зовнішньої політики 1920-1930-х років. Почали з'являтися публікації документів, які раніше були недоступні навіть фахівцям-історикам.

Не стояла осторонь процесу переосмислення минулого і художня література. Про це свідчать хоча б п’єсаМ. Шатрова «Далі...Далі...Далі»,романиА.Рибакова«Діти Арбату»,«35-й» та інші. Чималий внесок у розвиток історичної самосві­домості зробили публіцисти: Р Медвєдєв, який у своїх есе «Про Сталіна і сталінізм» намалював портрети відо­мих керівників ВКіі(б) і Радянської держави, А. Анто- нов-Овсієнко публікаціями «Кар'єра ката» про Л. Берію, «Театр Йосипа Сталіна», І. Клямкін, Ю. Карякін, О. Ципко,

І. Шмельов та інші. Дехто із сучасних істориків за впливом на формування громадської думки та суспільних настроїв порівнює публіцистику періоду «перебудови» з поезією доби хрущовської «відлиги».

Дозволяючи нові історичні пошуки, влада намагалася левною мірою «виправити», «покращити» соціалізм, про­вести десталінізацію громадського та ідеологічного життя, запровадити «соціалістичний плюралізм», тобто дозволити різні відтінки лише пануючої, комуністичної ідеології. Од­нак, як наголошує дослідник С. Карпачов, «опубліковані документи, наведені численні факти про злочини режиму швидко зламали обмежуючі рамки, призвели до деленініза- ції й розвінчання в очах частини суспільства самої комуніс­тичної ідеї».

Важливою складовою культурного життя країни у добу «перебудови» стало повернення в нього «інтелектуальних ви­гнанців» - імен і творів, які на тривалий час були вилучені з культурної спадщини народів СРСР. Так, взимку 1987-1988 рр. уперше в СРСР було опубліковано роман Б. Пастернака «Док­тор Живаго», який свого часу приніс письменнику Нобелів­ську премію в галузі літератури. З 1989 р. радянські читачі дістали змогу⁷ познайомитися з творами інших Нобелівських лауреатів - О. Солженіцина і ленінградського поета И. Брод- ського, діяльність якого кваліфікувалася радянськими судови­ми органами як «дармоїдство», що й призвело до вимушеної еміграції митця.

Читачам були повернені оповідання О. Волкова, В. Шла­мова, Л. Разгона, в яких описувалося життя ув'язнених в сталінських концтаборах та на засланні. Вийшли з друку численні твори російських письменників-емігрантів стар­шого покоління (В. Набокова, М. Алданова, Б. Зайцева,

В. Ходасевича, і. ІПмельова), а також тих. хто покинув Батьківіцину в останні 10-15 років (Е. Лимонова, В. Вой- новича, В. Аксьонова, М. Владимова, Л. Копелєва). вчених

О. Зінов'єва, М. Восленського та інших. Пройшли виставки художників-емігрантів М. Шемякіна, О. Целкова, скульпто­рів і і художників радянського авангарду тощо. До країни повернувся один із провідних театральних режисерів, засновник відомого московського театру на Таганці Ю. Любимов.

Однією з особливостей доби «перебудови» було те, що по­ступово навколо популярних газет і літерагурних журналів почали об’єднуватися представники різних ідейно-політичних течій. Зокрема, прихильників ліберально-демократичних пе­ретворень у Росії приваблювали журнали «Огонек», «Знамя», «Смена», «Московские новости», національно орієнтованих діячів та представників державницького напряму - «Наш современник», «Молодая гвардия». Кожен із цих часописів ви­ступав справжнім рупором тих чи інших ідейних переконань.

Державними преміями в галузі літератури були відзначені А. Приставкін, Ф. Іскапдер, Б. Можаєв; широкі дискусії ви­кликали літературні твори молодих письменників С. Каледі- на, Ю. Полякова, О. Житинського та інших.

У кінематографії значний інтерес у глядачів мали картини «Покаяння» режисера Т. Абуладзе, «Чи легко бути молодим?» Ю. Поднієкса, «Так жити не можна» та «Асса» С. Говорухіна, а також «Холодне літо 53-го», «Інтердівчинка», «Маленька Віра» та ін. В основному це були фільми про сучасне життя, моральні проблеми, які хвилювали і які доводилося вирішу­вати молоді.

Серед цінувальників серйозної музики великою популяр­ністю користувалися концертні програми державного камер­ного оркестру «Віртуози Москви» під керівництвом В. Співа- кова. Тривали дискусії знавців навколо музичних творів А. Шнітке, С. Губайдуліної, В. Артем’єва. Молодь віддавала перевагу численним рок-групам, серед яких виділялися такі ви­конавці, як В. Цой і його група «Кіно», рок-ансамблі «Аліса», «Акваріум», «ДДТ», «Наутілус Помпіліус», «Машина часу» та ін. Серед естрадних артистів лідируючі позиції займали А. Пугачова, В. Леонтьєв, С. Ротару, В. Кузьмін, а також нові виконавці О. Сєров, Ж. Білоусов, групи «Любе», «Браво».

У 1988 р. в країні з великим піднесенням відзначалося ] ООО-ліття прийняття християнства на Русі. Практично повністю було припинене гоніння на церкву а релігія стала важливим чинником культурного життя. В усіх республіках почали від­будовуватися зруйновані раніше або перетворені на склади чи майстерні церкви й собори. Церковні свята всс більше входи­ли у побут. Активізувався християнський напрям у мистецтві, зокрема, в живопису дістали можливість вільно працювати

О. Кондауров, В. Провотворов, В. Ліницький та інші художни­ки. Були зняті заборони на діяльність практично всіх релігійних течій: від кришнаїтів до євангельських християн-баптистів.

У цілому зняття різноманітних ідеологічних табу значно пожвавило духовне життя країни, відкрило шляхи для твор­чого розвитку представників усіх його напрямків та галузей. Водночас економічна криза, яку переживала країна, складний і суперечливий перехід до ринкових відносин посилили ко­мерціалізацію культури, перетворення її виключно на джере­ло одержання прибутку, сприяли проникненню, особливо в музичне середовище, примітивних смаків. У цьому виявилася ще одна негативна риса процесу «перебудови», тепер у духовно- культурній сфері.

Зовнішня політика: втрата позицій чи нове світосприйняття

Головним завданням радянської зовнішньої політики в роки «перебудови» було забезпечення сприятливих умов для реформ усередині країни, тобто зниження рівня конфронтації з провідними країнами Заходу. Причому чим складнішими і масштабнішими були внутрішні проблеми розвитку Радян­ської держави, тим її зовнішня політика ставала більш гнучкою і відкритою для сприйняття нових ідей. Якщо у 1985-1988 рр. ще робилися спроби зберегти зовнішньополітичні принципи со­ціалізму, то у 1989-1991 рр. розпочався активний процес здачі практично всіх позицій перед західними країнами з метою одержати їх політичну і фінансову підтримку. У роки «перебу­дови» на поступки йшов виключно Радянський Союз, а його партнери зберігали статус-кво. Іншими словами, криза кому­ністичної системи примусила радянське керівництво відмови­тися від спроб досягти військової переваги у світі.

Ідейною основою зовнішньої політики Радянської держави стало висунуте М. Горбачовим «нове політичне мислення», в рамках якого належало відмовитися від національних і кла­сових інтересів, що роз’єднують світову СПІЛЬНОТ}/, і об’єд­натися на основі загальнолюдських цінностей (збереження навколишнього середовища, повітряного і водного басейнів, ресурсів планети, боротьба з глобальними змінами в її кліма­ті тощо). Миротворчий процес був ініційований знаменитою Заявою Радянського уряду від 5 січня 1986 р., в якому місти­лася «програма ядерного роззброєння до 2000 року».

В ході налагодження партнерських стосунків з країнами За­ходу під час численних зарубіжних візитів М. Горбачова були вирішені три кардинальні проблеми: 1) про припинення гонки озброєнь і їх часткове скорочення; 2) про виведення радян­ських військ із Афганістану; 3) про розширення контактів між країнами з різними соціальними системами. Зокрема, пробле­ма роззброєння складалася з двох основних частин: ліквідації в СРСР і США ракет середньої та меншої дальності в Європі, а також згортання програми стратегічної оборонної ініціативи (СОІ) президента США Р. Рейгана.

У жовтні 1986 р. відбулася зустріч радянського і американ­ського лідерів у Рейк'явіку, яка поклала початок новому зо­внішньополітичному курсу СРСР М. Горбачов запропонував Р. Рейгану ліквідувати всі ракети середньої дальності, при­чому Радянський Союз йшов на більші поступки, ніж СПІА. Хоча ініціатива радянського керівництва не була позитивно зустрінута американською стороною, ці пропозиції мали значний міжнародний резонанс. Зрештою, одним із важ­ливих результатів радянсько-американського діалогу стало підписання 8 грудня 1987 р. у СІЛІ А Договору про ліквідацію ракет середньої і меншої дальності (РСМД). Радянський лі­дер так оцінив його значення: «Нехай 8 грудня 1987 року ста­не датою, яка ввійде до підручників історії. Датою, яка стане вододілом, що відділяє еру наростання ядерної загрози від ери демілітаризації життя людства».

Угода, яка передбачала ліквідацію 1752 радянських ракет і 869 американських, мала явно асиметричний характер. До того ж, СРСР одночасно ліквідовував ракети малого радіуса дії «Ока», які дислокувалися в Сибіру і на Далекому Сході й про які в договорі взагалі не йшлося. Втім, арифметичний про­граш компенсувався загальним зниженням напруги, початком реального процесу ліквідації окремих класів ракетної зброї*

У договорі щодо ліквідації РСМД вперше була зафіксова­на згода радянської сторони контролювати дотримання його умов не лише національними засобами, але й шляхом прове­дення міжнародних інспекцій на місцях. Все це віддзеркалю­вало новий загальний підхід радянського керівництва до про­блеми роззброєння.

За аналогічним сценарієм розвивалася ситуація й у відно­шенні СОІ. Радянський Союз упродовж трьох років вимагав відмови США від її розгортання, але врешті-решт зняв свої заперечення. Однак і США довелося відмовитися від створен­ня протиракетної парасольки над Північною Америкою вна­слідок недостатнього науково-технічного потенціалу. Разом з тим різниця у підходах до вирішення проблеми скорочення стратегічних озброєнь не дозволила дійти згоди на перегово­рах щодо скорочення цього виду озброєнь. Невдалими були і Віденські переговори стосовно скорочення звичайних озброєнь в Центральній Європі.

Упродовж 1985-1991 рр. СРСР послідовно тримав курс на згортання своєї участі у збройних конфліктах в країнах «третього світу». Прийнявши ще у 1985 р. політичне рішення про виведення радянських військ із Афганістану, керівництво СРСР з різних причин, головним чином ідеологічних, не могло здійснити його у стислі строки. У 1987-1988 роках у Женеві проходили складні переговори між СРСР, США. Афганістаном і Пакистаном щодо припинення бойових дій на афганській зем­лі та її політичного майбутнього. Зрештою, 15 травня 1988 р. радянські військові частини почали залишати територію Афга­ністану. їх виведення закінчилося 15 лютого 1989 р. Усього за час війни в Афганістані СРСР, за офіційними даними, втратив 14 453 чоловік убитими, 417 - зниклими безвісти чи полонени­ми, 53 753 - пораненими. Через Афганістан пройшло близько 620 тис. радянських військовослужбовців, причому щороку на його території в середньому перебувало від 80 до 104 тис. сол­датів і офіцерів.

Закінчення афганської війни сприяло покращенню відно­син СРСР з Китаєм. У травні-червні 1989 р. відбувся перший за останні 30 рокіз офіційний візит глави Радянської держави до Китаю, під час якого розпочалося врегулювання спірних територіальних питань. Одночасно із закінченням афганської епопеї Радянський Союз припинив свою участь у збройних конфліктах в інших «гарячих точках» (Ефіопії. Анголі, Мо­замбіку. Нікарагуа), значно скоротив обсяги економічної до­помоги дружнім країнам.

Реалізація М. Горбачовим у 1988-1989 рр. своєї концеп­ції «свободи вибору» та відмова СРСР від застосування сили у міжнародних справах, у тому числі й стосовно своїх са­телітів у Східній Європі, призвели до краху комуністичних режимів у Польщі, Угорщині, Чехословаччині, НДР, Руму­нії та Болгарії. У підсумку до кінця 1989 р. у них відбулися «оксамитові» (за винятком Румунії) антикомуністичні рево­люції й сформувалися нові політичні системи, які виключа­ли «провідну роль комуністичної партії», сприяли розвитку політичного плюралізму, передбачали проведення широких ринкових реформ та переорієнтацію зовнішньої політики зі Сходу на Захід.

Помітною складовою антикомуністичної революції в НДР була ліквідація у 1989 р. символу «холодної війни» - Берлін­ської стіни, яка тривалий час розділяла соціалістичний і віль­ний світ. Після поразки комуністів на виборах у березні 1990 року 3 жовтня того ж року відбулося довгоочікуване об'єднання Німеччини, а вже 10 листопада у ході візшу М. Горбачова в уже єдину державу було підписано радянсько-німецький До­говір про добросусідство, партнерство і співробітництво, яким закріплювалися переміни, що відбулися. ‘

Важливою віхою на шляху реалізації нового зовнішньополі­тичного курсу СРСР стала зустріч М. Горбачова з президентом США Дж. Бушем на Мальті у грудні 1989 р. Під час переговорів було намічено у найближчі місяці розпочати переговори про п'ятдесятивідсоткове скорочення стратегічних наступальних озброєнь. Також передбачалося зменшення чисельності військ у Європі, радикальне скорочення запасів хімічної зброї тощо. На думку багатьох фахівців, саме Мальта стала місцем, де від­булася «здача СРСР і його капітуляція в «холодній війні».

У 1990 р. М. Горбачов одержав Нобелівську премію миру. Громадськість СРСР відреагувала на це по-різному: з одного боку, багато хто розумів, що завдяки заслугам Горбачова була припинена війна в Афганістані і різко знизилася небезпека гло­бального ядерного конфлікту, а з іншого - для значної частини населення, особливо старшого покоління, помітні поступки Заходу означали нищівну поразку' СРСР у «холодній війні» та втрату Радянською державою своїх ключових позицій у світі. Фактично міжнародний авторитет М. Горбачова зростав обер­нено пропорційно падінню престижу Радянського Союзу

Унаслідок внутрішньополітичної кризи в СРСР у 1 990­1991 рр. його зовнішньополітичні позиції ще більше ослабли. 28 червня 1991 р. припинила своє існування Рада Економічної Взаємодопомоги, а 1 липня того ж року глави делегацій Бол­гарії, Польщі, Румунії, Угорщини, Чехословаччини і Радян­ського Союзу підписали у Празі протокол про припинення дії Варшавського договору про дружбу, співробітництво і взаєм­ну допомогу від 14 травня 1955 р.

Важливим тестом на міцність нового зовнішньополітично­го курсу СРСР стала його участь у єдиному фронті західних держав проти [раку під час гострої воєнно-політичної кризи у Перській затоці (серпень 1990-го - лютий 1991 р.)* Незва­жаючи на те, що Ірак упродовж тривалого часу був одним із найбільш важливих торгових партнерів СРСР на Близькому Сході, радянське керівництво підтримало санкції ООН проти Іраку, в тому числі і застосування проти нього збройної сили.

У липні 1991 р. на шляху зближення Радянського Союзу з провідними країнами було зроблено ще один важливий крок: М. Горбачова було запрошено на традиційну щорічну зустріч лідерів так званої «великої сімки» (США, Японії, Німеччини. Франції, Англії, Італії та Канади) у Лондоні. 1 хоча Президенту

СРСР відмовили у наданні масштабної економічної допомо­ги. сам факт його запрошення до англійської столиці свідчив про авторитет «архітектора перебудови» серед представників «клубу світової політичної еліти».

Найбільш значним зовнішньополітичним документом останнього періоду існування Радянської держави став До­говір про скорочення стратегічних наступальних озброєнь (СНО-1), підписаний представниками США і СРСР 31 липня

р. Цей документ передбачав, що кількість міжконтинен­тальних балістичних ракет у кожної держави буде зменшена на 30-40 %, щоб їх максимальний рівень в обох державах не перевищував 1600 носіїв і 6000 зарядів. Скорочення вра­ховувало відмінності в структурі ядерних озброєнь. Договір, що передбачав як національний, так і міжнародний контроль за виконанням його умов, став справжнім проривом у справі ско­рочення арсеналів двох наймогутніших ядерних держав.

Своєрідною оцінкою зовнішньої політики радянського ке­рівництва у роки «перебудови» можуть бути відверті слова американського президента Б. Клінтона, з якими він у жовтні 1995 р. звернувся до представників вищого армійського ке­рівництва США: «Останні 10 років політика відносно СРСР і його союзників переконливо довела правильність взятого нами курсу на усунення однієї із найсильніших країн світ}’, а також найсильнішого військового блоку Використовуючи прорахунки радянської дипломатії, надзвичайну' самовпевне­ність Горбачова і його оточення, у тому числі й тих, хто від­верто зайняв проамериканську позицію, ми домоглися того, що збирався зробити Трумен з Радянським Союзом за допо­могою атомної бомби. Щоправда, з однією істотною відмін­ністю - ми одержали сировинний придаток, не зруйновану атомом державу, яку було б нелегко створювати... в ході так званої перебудови, розхитавши ідеологічні основи СРСР, ми зуміли безкровно вивести з війни за світове панування державу, яка складає головну конкуренцію Америці».

У кінцевому підсумку розпад СРСР і виникнення на його території незалежних держав суттєво ускладнили супереч­ності світового інтеграційного процесу, обумовивши збіль­шення кількості «гарячих точок», розширення міжнародних міграційних потоків, ускладнення боротьби з тероризмом, наркобізнесом і всіма видами контрабанди, численними негативними явищами. Вочевидь, автори гак званої «пере­будови», і передусім сам М. Горбачов, просто не уявляли спочатку, чим врешті-решт може обернутися те, що вони, маючи «добрі наміри», затіяли. Об'єктивно ж все це призве­ло не лише до руйнації самої Радянської держави, а й багато в чому до деструктивних, непередбачуваних наслідків для світового співтовариства в цілому.

ДОКУМЕНТИ ТА МАТЕРІАЛИ

ДОКУМЕНТ 1

ІЗ СТАТТІ М. ГОРБАЧОВА «СОЦІАЛІСТИЧНА ІДЕЯ І РЕВОЛЮЦІЙНА ПЕРЕБУДОВА»

Опубліковано в пресі 26 листопада 1989р.

Нове обличчя соціалізму

...Народ втомився від чекань. Надто багато було закликів і обіцянок, які не здійснилися, щоб їм можна було безоглядно вірити. Про інтереси людини говорилося багато слів, але бони мало підкріплювалися матеріальними ресурсами, реальними справами. У підсумку, ставши великою і могутньою держа­вою, країна не створила для маси людей умов життя, природ­них для всякої цивілізованої держави. Цей парадокс однобо­кого розвитку повинна усунути перебудова в ході створення якісно нового стану суспільства^ орієнтованого на гуманістич­ні цінності соціалізму. Створюючи умови для повноцінного життя нинішніх поколінь людей, ми забезпечуємо і майбутнє нашої країни, майбутнє соціалізму...

Нове обличчя соціалізму - це його людське обличчя, що по­вністю відповідає думці Маркса, для якого суспільство майбут­нього є реальний, здійснюваний на практиці гуманізм. І оскіль­ки його створення є головною метою перебудови, ми можемо цілком певно сказати, що будуємо гуманний соціалізм...

В економічній сфері переміна нашої точки зору на соціа­лізм призвела до розуміння того, що для прогресу сучасних виробничих сил і зростання продуктивності суспільної пра­ці необхідний розвиток різноманітних форм соціалістичної власності, створення нових економічних механізмів її реалі­зації, які ефективно організовують і стимулюють трудову ді­яльність людей.

ході цих перетворень нам немає потреби відмовлятися від загальновідомих переваг централізму і планування у великих масштабах. Ми відмовляємось від бюрократичного централіз­му на користь демократичного і тим самим - від формального, по суті безсилого централізму на користь реального, дієвого. Псевдоцентралізм відомств повинен поступитися місцем на­дійним механізмам управління за допомогою добровільних асоціацій трудових колективів...

У політичному відношенні оновлення соціалізму веде до забезпечення справжнього народовладдя шляхом формування механізмів громадянського суспільства і правової держави.

У нас зазвичай негативне ставлення викликав навіть сам тер­мін «демократичний соціалізм», який ототожнювався з виявом реформістської., опортуністичної лінії в соціалістичному русі. Наразі у нас мова йде про демократизацію не лише державної системи, а й всього суспільного життя, демократизацію, яка с могутнім стимулом підвищення соціальної активності й само­діяльності мас і яка створює умови для її прояву.

З розвитком демократії органічно пов’язана ідея побудови соціалістичної правової держави, яка означає верховенство за­кону, надання кожній особистості широкого спектра соціаль­них і політичних прав і свобод у поєднанні з високою відпо­відальністю і дисципліною, створення ефективно працюючих механізмів управління.

Демократія і свобода - це великі цінності людської цивілі­зації, які ми успадковуємо і наповнюємо соціалістичним зміс­том... Тому ми можемо з повним правом сказати, ідо будуємо не лише гуманний, а й демократичний соціалізм.

Провідною тенденцією у розвитку держави та інших по­літичних інститутів є діалектичне поєднання ідеї і практики соціалістичного самоуправління народу... з випробуваними багаторічним досвідом механізмами представницької парла­ментської демократії, що забезпечують чітке розділення ви­конавчої й законодавчої влади, незалежність суду.

Соціалістичне самоуправління народу передбачає і розум­не розмежування «сфер впливу» між державними і різними громадськими структурами, інститутами громадянського сус­пільства і в той же час «проростання» самоуправлінських за­сад всередині радянської державності, чому буде сприяти роз­виток усієї системи Рад народних депутатів...

Усе бІЛьШ глибоким і ґрунтовним стає процес оноряєння соціалізму в соціальній сфері. В широкому сенсі -- це сфера суспільного виробництва самої людини, з його інтересами і їх проявами в різних формах спілкування* Вона включає в себе і побут, і сферу послуг, і освіту, і охорону здоров'я, і соціаль­не забезпечення, і сферу дозвілля, тобто сукупність усіх со­ціальних інститутів, які спрямовані на обслуговування потреб людини...

Хоча соціальні програми зараз знаходяться в центрі полі­тики перебудови, ми лише починаємо приводити їх у відпо­відність з потребами людини і принципами соціалізму. Ще доведеться позбутися і утриманських вимог окремих груп до держави, і від нав’язування людям бюрократичних уявлень про соціалістичний спосіб життя...

Перебудова по-новому ставить питання щодо динаміки соціальної структури суспільства. Очевидно, що колишнє уявлення про зростаючу соціальну однорідність суспільства у міру розвитку соціалізму є однобоким. Розмаїття соціаліс­тичних форм власності.,яке виникає замість єдиної державної форми, означає, що зростання соціальної однорідності в одно­му відношенні буде супроводжуватися посиленням диферен­ціації в іншому...

Перебудова буквально виплеснула на поверхню суспільно­го життя масу проблем і суперечностей у сфері міжнаціональ­них відносин. Ці проблеми виникли не сьогодні. Вони заро­дилися тоді, коли національні основи придушували, офіційно оголошуючи «національне питання» вирішеним... В умовах нинішньої демократії й гласності ці конфлікти лише вийшли на поверхню, на що треба дивитися тверезо, оскільки, не виявив­ши реальні проблеми, не можна і вирішити їх. Важливо лише домогтися того, щоб національні рухи на захист свого сувере­нітету, економіки і культури не були на шкоду іншим націям, на шкоду всьому нашому Союзу, на шкоду перебудові...

Отже, соціалізм, до якого ми рухаємося в ході перебудо­ви, - це суспільство, яке спирається на ефективну економіку; на вищі досягнення науки і техніки, культури, на гуманізовані суспільні структури, яке здійснило демократизацію усіх сто­рін суспільного жаття і створило умови для активного твор­чого життя і діяльності людей,

ДОКУМЕНТ 2

ІЗ СПОГАДІВ АКАДЕМІКА Л, АБАЛКЕНА ПРО РОЗРОБКУ ЕКОНОМІЧНОЇ РЕФОРМИ 1987 р.

Опубліковано в пресі 22 березня 1995 р.

...В основу реформи було покладено перебудову первин­ної ланки підприємства як соціалістичного товаровиробника. Тому поруч з підготовкою Пленуму в урядових структурах розгорнулася робота над проектом Закону про підприємство. Очолив цю роботу один із досвідчених економістів-практиків П. Качура, залучений М. Рижковим до роботи у Раді Міністрів з посади заступника генерального директора ВАЗу.

. Одночасно готувалася серія законодавчих актів, які охопи­ли перебудову планування, перехід до системи держзамовлен­ня і оптової торгівлі засобами виробництва, зміну банківської системи та інші питання (всього 12 значних проектів законів). Попереднє створення правової бази реформи - один із важли­вих і повчальних уроків, якого, на жаль, не завжди дотримува­лися у майбутньому.

Пленум ЦК, присвячений завданням партії щодо корінної перебудови управління економікою, відбувся 25-26 черв­ня 1987 року. На ньому вперше була сформульована теза про радикальну реформу економічного управління як най­важливішої ланки перебудови. Затвердити цей висновок вда­лося далеко не без боротьби і опору. Не всі учасники Пленуму та й більш широкі суспільні верстви сприйняли міркування М. Горбачова, що система управління, яка склалася, базувалася на жорсткому централізмі, директивних завданнях і бюджет­них асигнуваннях, атому історично себе зжила...

Теоретичною й ідеологічною основою реформи на цьому етапі була «концепція вдосконалення». Вона спиралася на ви­знання життєвої сили принципів господарювання, які склалися, різко підкидаючи методи і механізми їх практичного здійснен­ня. За таким підходом стояла масова громадська думка, яка, як правило, не йшла далі вимог наведення елементарного порядку, розшивки вузьких місць в економіці, розширення прав підпри­ємств і їх трудових колективів, боротьби з бюрократизмом...

Але були й більш серйозні причини, які підживлювали «концепцію вдосконалення». Інколи свідомо, а часом інтуї­тивно (незважаючи на найрадикальніші гасла) ця концепція виходила із логіки еволюційного, поетапного реформування економіки, що передбачала просування вперед у міру створен­ня необхідних для цього умов, широке використання перехід­них, проміжних форм...

Ідея поетапного здійснення реформи найбільш чітко була висловлена у доповіді М. Рижкова, з якою він виступив через три дні після Пленуму на найближчій сесії Верховної Ради СРСР. У ній ставилося завдання впродовж 2-3 років провести роботу щодо вдосконалення ціноутворення, великомасштаб­ної перебудови системи матеріально-технічного забезпечення і фінансово-кредитного механізму, здійснити зміну організа­ційних структур, на нових засадах і принципах сформувати сам п'ятирічний план.

Коли в результаті цих заходів економіка буде у повній мірі переведена на рейки нового господарського механізму, центр ваги зміститься до забезпечення злагодженості всіх його ла­нок і елементів. Це й буде, як думалося тоді, найважливішим завданням другого етапу...

ДОКУМЕНТ З

З ВИСТУПУ ГОЛОВИ ЦЕНТРАЛЬНОЇ РЕСПУБЛІКАНСЬКОЇ КОМІСІЇ З РЕФЕРЕНДУМУ СРСР В. БОЙКА НА СЕСІЇ ВЕРХОВНОЇ РАДИ УРСР

березня 1991 р.

Шановні народні депутати!

Минулої неділі, як всім відомо, відбувся перший в історії нашої країни референдум з питання збереження Союзу РСР

як федерації рівноправних суверенних республік і проведено опитування громадян, шляхом якого Верховна Рада республіки вирішила з'ясувати у населення, чи згодне воно з тим, що Укра­їна має бути в складі Союзу радянських суверенних держав на засадах Декларації про державний суверенітет України.

Слід сказати, що всі етапи підготовки, проведення і під­ведення результатів референдуму та опитування широко ви­світлювались на сторінках преси, по телебаченню і по радіо. У день голосування на виборчих дільницях, засіданнях ко­місій референдуму, при підрахунку голосів були присутні як спостерігачі депутати, представники багатьох громадських організацій, трудових колективів, засобів масової інформації. Ми маємо відомості про те, що цього разу майже не було під­став для критичних зауважень з приводу того, що дільничні комісії не давали можливості бути присутніми під час голо­сування спостерігачам, особливо тим, хто прибував з інших регіонів республіки.

Відомо, яке неоднозначне ставлення панувало і до рефе­рендуму, і до опитування напередодні їх проведення. Одні закликали сказати «так» і в першому, і в другому випадках, інших влаштовувала позитивна відповідь лише на запитання республіканського бюлетеня, треті вимагали рішучого «ні» і тому і тому. В нинішній ситуації це сприймалося як нормаль­не явище. Разом з тим кожному громадянинові було забезпе­чено право вільного вибору рішення і по питанню референ­думу СРСР, і по питанню, яке містилося у республіканському бюлетені.

Інформації з місць свідчать про те, що референдум і опиту­вання пройшли організовано, при досить високій активності громадян республіки.

До списків для голосування було внесено 37 мільйонів 732 ти­сячі громадян, з них одержали бюлетені 31 мільйон 597 тисяч, або 83,74 процента. Взяли участь у голосуванні 31 мільйон 504 тисячі чоловік, або 83,5 процента від загальної кількості громадян, включених до списків. У Вінницькій, Пол тавській, Тернопільській, Хмельницькій і Чернігівській областях про­голосувало більше 90 відсотків громадян, що свідчить про ви­соку активність населення на референдумі, [з загальної кіль­кості громадян, що взяли участь у голосуванні, 70,5 процента висловились за збереження Союзу Радянських Соціалістич­них Республік як оновленої федерації рівноправних суверен­них республік.

А тепер щодо опитування населення Української РСР. У ньому взяла участь майже така сама кількість населення -­83,4 процента від тих, кого було включено до списків для голо­сування. Переважна більшість громадян, які взяли участь у го­лосуванні - 60.16 процента - висловили згоду з тим, що Укра­їна має бути у складі Союзу радянських суверенних держав на засадах Декларації про державний суверенітет.

ДОКУМЕНТ 4 ЗАЯВА РАДЯНСЬКОГО КЕРІВНИЦТВА

серпня 1991 р.

У зв’язку' з неможливістю за станом здоров’я виконання Горбачовим Михайлом Сергійовичем обов’язків Президента СРСР і переходом відповідно до статті 127⁷ Конституції СРСР повноважень Президента Союзу РСР до віце-президента СРСР Янаєва Геннадія Івановича;

з метою подолання глибокої і всебічної кризи, політичної, міжнаціональної і громадянської конфронтації, хаосу і анар­хії, які загрожують житгю та безпеці громадян Радянського Союзу, суверенітетові, територіальній цілісності, свободі і не­залежності нашої Вітчизни;

виходячи з результатів всенародного референдуму про збе­реження Союзу Радянських Соціалістичних Республік;

керуючись життєво важливими інтересами народів нашої Батьківщини, всіх радянських людей, ‘ заявляємо:

Відповідно до статті 127³ Конституції СРСР і статгі 2 Закону СРСР «Про правовий режим надзвичайного стану» і йдучи назустріч вимогам широких верств населення про не­обхідність вжиття найрішучіших заходів щодо запобігання сповзанню суспільства до загальнонаціональної катастрофи, забезпечення законності і порядку, запровадити надзвичайний стан в окремих місцевостях СРСР на сгрок 6 місяців з 4 годи­ни за московським часом 19 серпня 1991 року.

Встановити, що на всій території СРСР безумовне верхо­венство мають Конституція СРСР і закони Союзу РСР

Для управління країною і ефективного здійснення ре­жиму надзвичайного стану утворити Державний комітет по надзвичайному стану в СРСР (ДКНС СРСР) у такому скла­ді: Бакланов О. Д. - перший заступник голови Ради оборо­ни СРСР, Крючков В. О. - голова КДБ СРСР, Павлов В. С. - прем’єр-міністр СРСР, Пуго Б. К. - міністр внутрішніх справ СРСР, Стародубцев В. О. - голова Селянської спілки СРСР, Тізяков О. [. - президент Асоціації державних підприємств

і об’єктів промисловості, будівництва, транспорту і зв’язку СРСР, Язов Д. Т. - міністр оборони СРСР, Янаєв Г. Г. - в. о. Президента СРСР

Встановити, що рішення ДКНС СРСР обов'язкові для не­ухильного виконання всіма органами влади і управління, служ­бовими особами і громадянами на всій території Союзу РСР.

П ЯНАЄВ, В. ПАВЛОВ, О. БАКЛАНОВ

ДОКУМЕНТ 5

ПОСТАНОВА ПОЛІТБЮРО ЦК КПРС «ПРО ПОСТАНОВУ ЦК ВКП(б) ВІД 14 серпня 1946 року «ПРО ЖУРНАЛИ «ЗВЕЗДА» І «ЛЕНИНГРАД»

жовтня 1988 р.

Розглянувши звернення в ЦК КПРС Спілки письменни­ків СРСР (т. Маркова Ґ. М.) і Ленінградського обкому КПРС (т. Соловйова Ю. Ф.) про відміну постанови ЦК ВКП(б) від

серпня 1946 року «Про журнали «Звезда» і «Ленинград», ЦК КПРС відзначає, що у вказаній постанові ЦК ВКП(б) були викривлені ленінські принципи роботи з художньою інтелі­генцією, необгрунтованому, грубому картанню були піддані видатні радянські письменники.

Здійснювана партією в умовах революційної перебудови політика в галузі літератури і мистецтва практично дезавую­вала і подолала ці положення і висновки, добре ім’я письмен­ників відновлене, а їх твори повернені радянському читачеві.

ЦК КПРС постановляє:

Постанову ЦК ВКП(б) «Про журнали «Звезда» і «Ленин- град» відмінити як помилкову

ДОКУМЕНТ 6