19 Лютого 1954 р.

Москва.

Враховуючи спільність економіки, територіальну близькість й тісні господарські та культурні зв'язки між Кримською областю і Українською РСР, Президія Верховної Ради Союзу Радянських Соціалістичних Республік постановляє:

Затвердити спільне подання Президії Верховної Ради РРФСР і Президії Верховної Ради УРСР про передачу Кримської облас­ті зі складу Російської Радянської Федеративної Соціалістичної Республіки до складу Української Радянської Соціалістичної Республіки.

Голова Президії Верховної Ради СРСР

К. Ворошшов Секретар Президії Зерховної Ради СРСР

М Пєгов

ДОКУМЕНТ 5

В ІНТЕРВ’Ю ПОЕТА А. ВОЗНЕСЕНСЬКОГО ГАЗЕТІ «СОВЕТСКАЯ КУЛЬТУРА»

26 квітня 1988 р.

Поети, які заявили про себе в 60-х роках, напевно, свої кращі речі написали в 70-х і 80-х. У віршах відчувався біль від краху ілюзій Поділ на покоління в поезії механічний.

У ті роки я написав про покоління - «горизонтальне» (за ві­ком) і «вертикальне» (за совістю і талантом). Ці слова про «вер­тикальне» покоління донощики спотворили і процитували, щоб вивести з себе М. С. Хрущов на нещасній зустрічі з інтелігенці­єю в Кремлі. Він почав вимагати мене на трибуну...

Трибуна для тих, хто виступав, стояла спиною до столу прези­дії. Майже впритул до столу за яким височіли - Хрущов, Бреж­нєв, Суслов, Козлов і Іллічов... їх десятиметрові портрети при­крашали вулиці у свята. їх несли над колонами.

Хрущов був нашою надією, я хотів розповісти йому як на спо­віді про становище в літературі, вважаючи, що він все зрозуміє.

Але ледве я, хвилюючись, розпочав виступ, як хтось за спи­ною почав мене перебивати. Я продовжив говорити. За спиною пролунав мікрофонний рев: «Пане Вознесенський!» Я просив не перебивати. «Пане Вознесенський, - заревіло, - геть із нашої країни, геть!»

Побачивши спочатку розгублені, а потім торжествуючі облич­чя залу, я відчув, що за спиною моєю відбувається щось страшне. Я озирнувся. За кілька метрів від мене волало спотворене злістю обличчя Хрущова... Глава держави підхопився, потрясаючи над головою кулаками. «Пане Вознесенський! Геть! Товариш Шеле- пін випише вам паспорт». Далі йшов справді жахливий потік.

За що?! Чи він з глузду з’їхав? «Це кінець», - зрозумів я. Лише звичка до всякого під час виступу допомогла мені не втратити розум.

Із залу, тепер вже з-за моєї спини лунали вигуки: «Геть! Ганьба!»

Кинувши погляд на президію, все ще шукаючи розуміння, я зустрівся з крижаним поглядом Козлова. Як зупинити увесь цей жах? Все ж я прорвався крізь крик і сказав, що прочитаю вірші.

«Ніяких віршів! Знаємо! Геть!» - лунало мені в спину. Зал прагнув крові...

І тут у перекошеному обличчі Глави я побачив якусь прихова­ну думку, здогад, ніби його щось зачепило, розбудило свідомість, щось стало дратувати - чи це мені здалося? - ніби він побачив у натовпі, який ревів і торжествував, свою майбутню загибель, відчув стихійну силу непідконтрольної номенклатури. За рік по тому вона скрутить йому в’язи. Бундючний, він ображено про­тягнув: «Ні, хай прочитає».

Коли я дійшов до рядків: «Какая пепельная стужа сковала б Ро­дину мою! Моя замученная муза, что пела б в лагерном краю?» - зал злорадно затих. У ті дні, втрачаючи контроль над процесом, Глава вже давав у політиці задній хід. Читаючи, я, зазвичай, від­бивав ритми піднятою рукою. Коли скінчив, пролунали несміли­ві оплески в залі. «Агент! Агент!» - закричав у зал прем'єр. «Ну ось, агента гукає, зараз мене заберуть», - подумалося мені. А він все кричав, але вже нижчим тоном, очевидно відійшовши від на­пруги: «Ви що руку піднімаєте? Ви що, нам шлях вказуєте? Ви думаєте, ви вождь?» Він спітнів від півгодинного крику, сорочка прилипла темними плямами. Але він і не думав спочивати.

Ну тепер, агенте, ходіть сюди! Очкарик в червоній сороч­ці, агент імперіалізму, - короткий пухлий палець вказував в ку­ток залу, де сидів молодий художник Іларіон Голіцин, нащадок князів, учень Фаворського. Як виявилося, саме він і аплодував мені...

Я потім довго не міг зрозуміти, як в одній людині поєднували­ся і добрі надії 60-х років, могутній замах перетворень, і гальма старого мислення, це купецьке самодурство.

.. .Думаю, одна з помилок Хрущова у тому, що він не довіряв інтелігенції. Всі свої образи на господарські невдачі він зганяв не на своїх соратниках, а на художниках і поетах.

...Мало читаючи сам, він оцінював з чужих слів, довірявся обмовникам та інтриганам. Трагедія з романом «Лікар Живаго» написана ними ж. Хрущов не довіряв демократизації, не дозво­ляв народу самому судити про сталінські злочини, він дозволяв це лише собі у колі вищої еліти. Хрущов - в історії фігура тра­гічна...

ДОКУМЕНТ 6

ЇЗ СПОГАДІВ КОЛИШНЬОГО ПОСЛА СРСР У РЕСПУБЛІЦІ

КУБА О. АЛЕКССЄВА ПРО «КУБИНСЬКУ КРИЗУ» 1962 р.

Осінь 1988 р.

...По-перше, об’єктивний аналіз ситуації, яка склалася восе­ни 1962 р., свідчить, що розміщення радянських ракет на Кубі не викликало, а навпаки, в кінцевому підсумку попередило по­дальші агресивні і тому досить небезпечні дії американського імперіалізму в районі Карибського моря; це у свою чергу вря­тувало революційну Кубу і примусило США, хотілося їм того чи ні, поважати суверенітет Острова Свободи. За минулі з того часу 26 років Куба успішно продовжувала будівництво соціаліс­тичного суспільства. Соціалізм примусив визнати своє право на існування і у Західній півкулі.

По-друге, Карибська криза була дітищем «холодної війни». Конфронтація між великими державами, яка у ту пору супро­воджувалася політикою взаємних погроз, і стала тлом для подій осені 1962 р. Тому розміщення наших ракет на Кубі в тих умовах (наголошую, в тих умовах!) було закономірним; його не можна, як дехто думає, вважати пустою авантюрою, оскільки такий крок, з одного боку, захищав кубинську революцію від зовнішньої агре­сії, а з іншого — призвів до рівності сил, які протистояли одна одній, примусив США розпочати діалог з Радянським Союзом на паритетних засадах. Адже паритет, приблизна рівність сил і дали можливість для рівномірного зниження рівня озброєнь, яке обома країнами проводиться сьогодні.

По-третє, саме після ліквідації Карибської кризи розпочалися практичні пошуки шляхів до спільного ослаблення міжнародної напруженості, до розрядки, оскільки всім стало зрозуміло, що іншої альтернативи збереженню миру на Землі немає. Під час ліквідації Карибської кризи взяв гору розум, здоровий глузд.

ЗАПИТАННЯ ДО РОЗДІЛУ

Визначте, яку роль відіграв М. Хрущов у розвінчанні ста­лінського політичного режиму?

Доведіть, що у добу «відлиги» викриття злочинів Й. Сталі­на було непослідовним і половинчастим?

Дайте характеристику стану спра^ у сільському господар­стві СРСР у період правління М. Хрущова.

Пригадайте, яких результатів досяг Радянський Союз у роз­витку оборонних галузей економіки, зокрема ракетно-косміч­ної?

Проаналізуйте реформу управління промисловістю 1957 р. та її результати.

Визначте, які процеси в духовному житті радянського сус­пільства розпочалися у добу «відлиги»?

Вкажіть, якою була позиція М. Хрущова щодо творчої ін­телігенції?

Визначте, які зміни відбулися у зовнішній політиці СРСР після смерті И. Сталіна?

Зробіть аналіз взаємовідносин СРСР з країнами народної демократії «в середині 1950-х - на початку 1960-х рр.»

Пригадайте, як у період правління М. Хрущова розвивали­ся радянсько-американські відносини?

ТЕСТОВІ ЗАВДАННЯ

Назвіть дату прийняття постанови ЦК КПРС «Про по­долання культу особи і його наслідків».

Лютий 1957 р. 2. Червень 1956 р. 3. Грудень 1955 р.

4. Серпень 1954 р. 5. Березень 1953 р.

Визначте правильну послідовність подій.

1. Відставка Г. Маленкова; смерть Й. Сталіна; початок реабілітації репресованих; арешт і страта Л. Берії; скликання XX з’їзду КПРС.

Скликання XX з'їзду' КПРС; арешт і страта Л. Берії; початок реабілітації репресованих; смерть Й. Сталіна;

відставка Г. Маленкова.

З. Початок реабілітації репресованих; відставка Г Маленкова; скликанні! XX з’їзду КПРС; арешт і страта Л. Берії; смерть Й. Сталіна.

4. Арешт і страта Л. Берії; скликання XX з'їзду КПРС; початок реабілітації репресованих; смерть Й. Сталіна; відставка Г. Маленкова.

5. Смерть Й. Сталіна; початок реабілітації репресованих; арешт і страта Л. Берії: відставка Г. Маленкова; скликання XX з’їзду КПРС.

Вкажіть, кого із вищих політичних керівників СРСР післясталінської доби сучасники називали «останнім кому­ністичним романтиком»?

М. Хрущова. 2. Л. Кагановича. 3. В. Молотова.

А. Мікояна. 5. Л. Брежнєва.

Правильно співвіднесіть літературний твір і його автора.

1. «Доктор Живаго». - 1.1. Вренбург.

«Один день Івана Денисовича». - 2. В. Овечкін.

«Не хлібом єдиним». - 3. Б. Пастернак.

«Районні будні». -4. О. Солженіцин.

«Відлига». - 5. В. Дудінцев.

Пригадайте, коли у відносинах між СРСР і США вини­кла «Карибська криза»?

У 1958 р. 2. У 1961 р. 3. У 1959 р. 4.Уі962.р. 5.У1960 р.

ГО3101 (о) РАДЯНСЬКЕ СУСПІЛЬСТВО ® ПІСЛЯ «ВІДЛИГИ»: СТАБІЛЬНІСТЬ ЧИ «ЗАСТІЙ»?

У

наслідок усунення М. Хрущова з політичної арени до влади прийшла група вищих партійних функціонерів на чолі з Л. Брежнєвим. Так в історії Радянської держави розпо­чався новий етап, який пізніше публіцисти та історики назвали періодом «застою». Думається, що така назва не зовсім точно його характеризує. Радянська економіка, уповільнивши тем­пи зростання, тим часом продовжувала зберігати позитивну динаміку розвитку. У сфері наукової діяльності були зроблені фундаментальні відкриття, створені значні технічні винаходи, а культура і мистецтво збагатилися появою талановитих літе­ратурних, музичних та художніх творів.

Сутність і особливості становища радянського суспільства у другій половині 1960-х- на початку 1980-х рр. нерозрив­но пов’язані з суперечностями й контрастами його розвитку. У свою чергу, вони обумовили комплекс об’єктивних причин, які призвели до «застійних» і кризових явищ у державі. Тепер, на відстані десятиліть, убачається, що економічна реформа 1965 року, у разі доповнення її хоча б елементами ринкових відносин, посприяла б оздоровленню системи народного господарства СРСР. Але цього не сталося, і в країни незабаром відбувся оста­точний перехід від інтенсивної до екстенсивної фази функціо­нування економіки. Одержання значних прибутків від продажу енергоресурсів дозволило на деякий час призупинити кризові процеси, але СРСР поступово втрачав свої позиції у світі.

Важко не погодитись зі слушною думкою академіка НАН України В. Смолія про те, що багато свідків тієї епохи, відчу­ваючи незручності повсякденного життя, пов’язані здебіль­шого з кризою, а не зі «звірячим вищіром» влади, згадують брежнєвські часи з ностальгією. Після хрущовської «відлиги» представники інтелігенції і, перш за все, радянські дисиден­ти, відчули на собі суттєве «похолодання», але то була вже не мертва холоднеча сталінізму. Безсумнівно, всі сфери суспіль­ного життя залишались під жорстким державно-партійним контролем, проте сталінська епоха, закономірна у формуван­ні радянського ладу, на той час уже відійшла у минуле і віді­йшла назавжди. Власне, системна криза суспільно-економіч­ного ладу й виникла значною мірою через те, що припини­лися масові політичні репресії як засіб мобілізації населення країни на вирішення чергових завдань «соціалістичного бу­дівництва».

Зовнішньополітична лінія керівництва Радянського Союзу, далеко не завжди послідовна, позначилась як вагомими ди­пломатичними успіхами, так і прикрими помилками, що обу­мовили чергове загострення міжнародної ситуації.

З приходом до влади Ю. Андропова у багатьох громадян СРСР з’явилися надії на переміни. Але новий радянський ген- сек, як і його наступник К. Черненко, так і не спромоглися оновити систему, запровадити реальні механізми проведення реформ. «Старі партійці», мабуть, не усвідомлювали, що ве­лич держави далеко не завжди визначається її розмірами, кіль­кістю населення та могутнім військовим потенціалом.

Радянський Союз наближався до свого історичного фіналу

Сутність і особливості нбрежнєеськоїепохи»

жовтня 1964 р. під час пленуму ЦК КПРС М. Хрущова було усунуто з усіх посад і замість нього новим лідером пар­тії обрано Л. Брежнєва. Наступного дня Президія Верховної Ради СРСР призначила Головою Ради Міністрів О. Косигіна, а 16 жовтня у радянській пресі сповіщалося, що «жовтневий пленум задовольнив прохання т. М. С. Хрущова про звільнен­ня його від обов’язків Першого секретаря ЦК КПРС, члена

Президії ЦК і Голови Ради Міністрів СРСР у зв'язку з похи­лим віком та погіршенням стану здоров’я».

Насправді ж головною причиною змін у вищому керівни­цтві Радянського Союзу стало прагнення владної верхівки по­збавитись хрущовського волюнтаризму і ліквідувати ймовір­ність нового «культу». У боротьбі проти Хрущова свої зусилля об'єднали Л. Брежнєв, О. Шелепін, М. Підгорний, М. Суслов та О. Косигін, а після усунення Першого секретаря вони по­вернулися до принципу «розподілу влади» та здійснення ко­лективного керівництва. Проте нові керманичі протягом 1964 року не мали змоги почуватися цілком комфортно у зв’язку з існуванням ще одного владного осередку - Комітету партій­но-державного контролю на чолі з Шелепіним.

Пам’ятаючи, що керівник цієї структури відіграв одну з головних ролей у змові проти Хрущова, члени Президії ЦК КПРС не наважились ліквідувати комітет одразу, але вони до­бре усвідомлювали необхідність такого кроку у найближчому майбутньому. Вже у грудні 1965 р. на пленумі ЦК одноголос­ним рішенням його учасників органи партійно-державного контролю були перетворені на органи народного контролю. Одночасно зі зміною назви комітет позбавлявся всіх владних повноважень і перетворювався мало не на громадську орга­нізацію. Брежнєв, який доповідав по даному питанню, та­кож заявив, що голова новоутвореного комітету не повинен бути одночасно секретарем ЦК і заступником Голови Ради Міністрів. У зв’язку з цим виявилось недоцільним залишати О. Шелепіна на посаді голови Комітету народного контролю. У вересні 1967 р. його обрали головою радянських профспі­лок. позбавивши посади секретаря ЦК КПРС. Як член Політ­бюро ЦК партії, Шелепін пережив не тільки XXIII, але й XXIV з’їзди КПРС і був виведений зі складу цього органу рішенням квітневого (1975 р.) пленуму ЦК.

Таким чином, у боротьбі за владу Брежнєв одержав пер­шу і важливу перемогу, а приклад з Шелепіним став показо­вим. Новий радянський лідер не відправляв своїх конкурентів у небуття, як це робив Сталін, не вдавався до жорстких ор­ганізаційних заходів, як зазвичай вчиняв Хрущов, а залишав їх працювати на другорядних посадах або у визначений час з почестями випроваджував на «заслужений відпочинок», що дозволило самому Брежнєву утримуватися на політичному Олімпі протягом тривалого строку.

У галузі партійно-державного управління перші кроки но­вого керівництва СРСР були пов’язані з реформуванням ра­дянських, комсомольських і профспілкових установ. У листо­паді 1964 р. на пленумі ЦК КПРС М. Підгорний виступив з доповіддю «Про об'єднання промислових і сільських облас­них, крайових партійних організацій і радянських органів». На одному з насту пних пленумів ЦК (вересень 1965 р.) було оголошено про ліквідацію раднаргоспів і відновлення галузе­вих міністерств.

Перехід до консервативного курсу відбувся у травні 1965 року під час святкування 20-ї річниці Перемоги СРСР у Ве­ликій Вітчизняній війні. Вперше після багатьох років хрущов­ської критики у доповіді Брежнєва згадувався внесок Сталіна у розгром фашистської Німеччини. Лінія на відмову від по­дальшого викривання сталінізму була продемонстрована і на XXIII з’їзді партії (березень-квітень 1966 р.). Певними фор­мальними атрибутами повернення до часів «вождя народів» стали обрання Брежнєва Генеральним секретарем ЦК КПРС та зміна назви Президії ЦК на Політбюро. Реінкарнація ста­лінізму досягла свого піку у 1969 р., коли розпочалася підго­товка до видання творів Сталіна з нагоди його 90-річчя, а в журналі «Комуніст» з’явилася розгорнута стаття апологетич­ного характеру. Паралельно на Заході були опубліковані мему­ари Хрущова. Вони знову «підігріли» тему репресій, обумо­вивши хвилю протестів проти часткової реабілітації Сталіна, що намічалася в СРСР. Позиції антисталіністів зміцнилися, до того ж більшість партійних і державних функціонерів добре розуміла, що повернення до відверто репресивних ме­тодів управління загрожуватиме їх власному становищу.

На XXIII з’їзді партії були внесені зміни до Статуту КПРС, спрямовані на закріплення позицій партійних функціонерів.

(з Статуту вилучалися положення 1961 р. відносно норм змі­нювання складу партійних органів і секретарів партійних ор­ганізацій, шо забезпечувало практично незмінне перебування при владі значної частини секретарського корпусу. Подібна «стабільність» у майбутньому перетворилась; ми згубну герон- тократію та відсутність добре підготовленого покоління на­ступників у партійному апараті.

Найважливішою складовою нового політичного курсу стала концепція «розвинутого соціалізму», яка замінила собою хру- щовську ідею побудови комунізму. Офіційно такий висновок був закріплений рішеннями XXIV з'їзду КПРС (березень-квітень 1971 р.). Основними завданнями, проголошеними з'їздом, стали підвищення ефективності суспільного виробництва, поєднання досягнень науково-технічної революції з перевагами соціаліс­тичної системи господарювання, реалізація принципів соціальної рівності та створення однорідного суспільства в умовах «розви­нутого соціалізму». Дієвих механізмів для здійснення визначених завдань так і не було знайдено, однак розбіжність теорії з реаль-* ними соціальними процесами та зменшення ефективності вироб­ництва ставали не такими помітними, як у хрущовську добу.

Брежнєв, неперевершений майстер багатоходових апарат­них інтриг; не претендував на роль цілковитого лідера. Най­важливіші державні рішення приймало вузьке коло членів Політбюро - сам Генеральний секретар, «ідеолог» партії, се- крегар ЦК КПРС М. Суслов, голова КДБ Ю. Андропов, мі­ністр оборони Д. Установ. Часто до цього кола приєднувалися секретар ЦК КПРС, завідуючий загальним відділом ЦК КПРС К. Черненко, Голова Ради Міністрів СРСР О. Косигін, міністр іноземних справ А. Громико. Колегіальні органи - пленуми ЦК КПРС та сесії Верховної Ради СРСР - тільки оформлюва­ли та затверджували вже підготовлені рішення.

Проте з формуванням та утвердженням нового політичного курсу змінювався і склад вищого партійно-державного керів­ництва країни. Після усунення Шелепіна на другорядні ролі така ж доля спіткала і голову КДБ В. Семичасного. У квітні 1 973 р. посаду у Політбюро втратив перший секретар ЦК КП

України П. Шелест. У 1977 р. Підгорного було відправлено на пенсію, і Брежнєв стає Головою Президії Верховної Ради СРСР. Так. уперше в історії Радянського Союзу сталося поєд­нання реального і ноічінального глави держави в одній особі.

Сутність політики «брежнєвського» керівництва полягала в тому, щоб покращити стан справ у країні, нічого принципово не змінюючи. Такий підхід й визначив особливості епохи «розви­нутого соціалізму». У чому ж вони полягали? По-перше, нове керівництво не мало чіткої програми подальшого розвитку дер­жави. Л. Брежнєв, людина глибоко традиційна й консерватив­на за своїм характером, боявся будь-яких різких змін, а тому в його діяльності не було ні продовження хрущовського рефор­маторського лібералізму, ні відкритого повороту до сталінізму. Суспільству пропонувався центристсько-консервативний куос, в якому на незмінному підгрунті радянської системи народжу­вались нові політичні лозунги або проголошувалось успішне досягнення чергового етапу на шляху побудови соціалізму.

По-друге, період правління Л. Брежнєва справедливо назива­ють «культом без культу», оскільки роль реального лідера в дер­жаві виконувало його найближче оточення, уособлюючи владу всього партійно-державного апарату. Академік НАН України

В. Литвин зазначає: «Секрет Брежнєва як політичного довгожи­теля полягав у тому, що він усіх влаштовував. Партійних функціо­нерів центру і периферії він згуртував навколо себе, тому що давав їм відчуття політичної стабільності. Після сталінського терору і хрущовського волюнтаризму в країні запанував спокій, безпека, прагматизм. Брежнєв залишався непопулярним, але номенклатура вчепилася в нього мертвою хваткою. Його най­ближче оточення не дозволило йому піти зі своєї посади, коли вона стала надто обтяжливою внаслідок хвороб і віку».

Запропоновані Брежнєвим правила гри влаштовували представників компартійно-радянського апарату. Але ці пра­вила передбачали відмову від назрілих реформ і консервацію віджилих форм господарювання, політичного та суспільного життя. Складні проблеми заганялися вглиб, посилюючи сис­темну хризу радянського ладу.

За таких умов суперечливо і неоднозначно розвивалося і суспільство. Саме партійно-державна бюрократія складала верхній, найбільш впливовий прошарок радянського соціуму. Але це середовище було неоднорідним, пронизаним проти­річчями між верхівкою та місцевою елітою, територіальною владою та галузевим, відомчим керівництвом. Поступово в надрах бюрократії почали складатися автономні клани, котрі посилились у 1960-х роках настільки, що отали претендува­ти на встановлення контролю над вищими органами партії та держави.

Вище керівництво країни забезпечувало баланс супереч­ливих інтересів різноманітних соціальних верств населення, спираючись на встановлений механізм обговорення та задо­волення цих інтересів. Проте кадрова стагнація породжувала зрощування бюрократії з тими ділянками економіки, котрі нею контролювалися. Так створювалась основа корупції і посту­пово будувалась цілісна піраміда нелегальних розподільчих механізмів. Саме в ці роки сформувалась своєрідна соціальна система, яка складалася з «тіньовиків» та контролюючої їх ма­фії. Такий стан речей все менше влаштовував представників державної номенклатури, які небезпідставно побоювались, що «тіньовики» поставлять під контроль владну еліту.

Радянська інтелігенція та люди інтелектуальної праці у со­ціально-економічному плані теж не складали єдине ціле. До верхнього прошарку можна віднести лише ту частину інтелі­генції, яку номенклатура інтегрувала у своє середовище, під­порядковуючи її жорсткому контролю. Інструментом впливу були привілеї та різноманітні заохочення. У «брежнєвську» добу виник своєрідний феномен посттоталітарної інтеліген­ції. Вихована в умовах ідеологічної монополії, вона, з одного боку, відрізнялась нетерпимістю до опонентів та певним до­гматизмом, а з іншого - значно краще за інших розуміла ре­альну ситуацію в країні. Цей її верхній прошарок (відносно невеликий) складали люди, які забезпечували собі за загаль­ними радянськими мірками високий рівень життя та посідали престижне місце у суспільстві.

Основна, середня, маса інтелігенції мала невисокі прибут­ки, що знижувало престиж інженерної спеціальності, поро­джувало невдоволення даної соціальної групи, і в результаті мало сприяло подальшому розвитку науково-технічного про­гресу. Хоча саме вона була найбільш імовірною основою для формування паростків громадянського суспільства в СРСР.

Своєрідною «транзитною» соціальною групою було сту­дентство. Молодість та завзяття долали побутові труднощі, і на початку 1960-х років в Радянському Союзі виникла ціла субкультура «будзагонівського способу життя», пов’язана з ін­тегруванням молоді до трудової діяльності.

Найчисленнішою соціальною верствою в СРСР залишалися робітники - 61 % населення. їх середовище також відрізняло­ся неоднорідністю. Розшарування відбувалось за такими озна­ками, як кваліфікація, освітній рівень, оплата праці. Відносна захищеність робітника на виробництві нерідко контрастувала з його беззахисніс тю за місцем проживання. Саме тут, зіштовху­ючись з проблемами якості життя, соціального обслуговування та екології, люди ставали соціально уразливими.

Особливістю соціальних процесів 1970-1980-х рр. у Радян­ському Союзі стала поява специфічної соціальної групи - лі­мітників, мешканців провінції, які шукали кращих умов про­живання та більших заробітків. В економічному плані ліміт надавав адміністраціям підприємств можливість обходитись без раціоналізації виробництва, у соціальному - сприяв роз­ростанню столиць і до певного часу допомагав стримувати екстенсивні тенденції в економіці.

Серйозні зміни відбулись у 1960-х - середині 1980-х рр. на селі. Політика влади по відношенню до селянства об’єктивно вела до «видавлювання» сільського населення, його постійно­го відтоку до міст. Соціально-економічні перетворення в аг­ропромисловому комплексі призвели до того, що власника в селянині було практично знищено. Продовжуючи курс на під­вищення концентрації сільгоспвиробництва, було розгорну­то кампанію з ліквідації «неперспективних» сіл та поселень. Лише із запровадженням давно назрілих заходів - введенням гарантованої оплати праці колгоспникам та започаткуванням житлового будівництва на селі - владі вдавалося утримувати ситуацію в аграрному секторі під контролем.

Стабільність у суспільстві підтримувалась і завдяки зрос­таючому, хоча і уповільнено, рівню життя населення. Статис­тичні дані засвідчують, що в середньому по країні на початку 1980-х рр. збільшилось споживання м’яса, овочів, фруктів, ягід. V той же час скоротилось споживання хлібопродуктів та картоплі, обумовлене позитивними змінами в структурі хар­чування населення.

У цілому в СРСР склалася ситуація, коли при наявнос­ті коштів у громадян, відверто не вистачало товарів першої необхідності, іцо створювало гостру соціально-психологіч­ну проблему в соціумі. Упродовж 1960-1980-х рр. у житті радянського суспільства зростала роль так званого «блату», особливо на рівні можновладців та пов’язаних з ними верств населення. Часто-густо принцип «послуга за послугу» спра­цьовував надійніше, ніж відверте хабарництво. Таким чином, позитивний сам по собі факт зростання рівня прибутків у поєднанні з відсутністю якісних товарів перетворювався у фактор кризи. Але виявилось це не одразу, і в добу «застою» керівництво СРСР підтримувало добробут своїх громадян на рівні середньорозвинених країн, а за деякими показниками наближалось до світових лідерів. .

ЕЗідносно низька вартість продуктів, невелика квартпла­та, безкоштовна освіта та медичне обслуговування, загальне пенсійне забезпечення, відсутність структурного безробіт­тя - всі ці фактори дозволяли населенню Радянського Союзу з впевненістю дивитись у майбутнє. У січні 1970 р. розпо­чався перепис населення СРСР. За його даними, чисельність населення країни склала 241,7 млн осіб, а вже у 1973 р. збіль­шилась до 250 млн. ‘

Радянське суспільство наприкінці 1960-х - на початку 1980-х рр. відрізнялось достатньо складною стратифікованою структурою. Новому партійно-державному керівництву вда­валося утримувати суспільство у стані відносної стабільності, хоча наростаючі проблеми економічного, соціально-політич­ного, етнодемографічного та геополітичного характеру поволі розхитували, здавалось би, непохитні підвалини радянської системи.

&езнаміха в лещатах тоталітаризму

Новопризначений Голова Ради Міністрів СРСР О. Косигін з санкції ЦК КПРС розгорнув діяльність у напрямку реор­ганізації управління народним господарством, яке в останні роки хрущовської доби почало втрачати темпи розвитку. Він добре розумів, що однією адміністративною контрреформою, тобто переходом від територіального принципу управління до галузевого, подолати негативні тенденції в економіці навряд чи вдасться. Тому в основі його підходу полягала ідея запро­вадження у економічну систему СРСР ринкових механізмів та надання підприємствам більшої самостійності.

Новий економічний курс був затверджений рішеннями двох пленумів ЦК КПРС 1965 р. Березневий пленум присвя­чувався питанням реорганізації сільського господарства, а жовтневий - промисловості. Так почалась перебудова радян­ської економіки, що ввійшла в історію як економічна 1965 р., або косигінська реформа. Її зразком, по суті, стала непівська модель, але за відсутності приватних підприємств.

Реформування сільського господарства планувалося здій­снити на основі поєднання суспільних і приватних інтересів, посилення матеріальної зацікавленості колгоспників і пра­цівників радгоспів. План обов’язкових закупівель зерна було зменшено й оголошено незмінним на найближчі десять років. Подешевшала сільськогосподарська техніка та запчастини. З колгоспів та радгоспів списувались борги державі, зменшу­вались ставки прибуткового селянського податку. В рамках державних завдань господарствам надавалась повна самостій­ність у плануванні виробництва.

У той же час у рішеннях пленуму особливий акцент робив­ся на підвищенні ролі Міністерства сільського господарства у плануванні роботи агропромислового комплексу і зростан­ні капіталовкладень, що фактично збільшило прибутки сіль- госппостачальників у 1965 р. на 15 % у порівнянні з попере­днім роком.

Зміни мали торкнутись і промисловості. Закликаючи до відмови від раднаргоспів і відновлення галузевого принципу управління, голова Радянського уряду підкреслював, шо мова йде не про звичайне повернення до централізованої системи, а про її поєднання з розширенням оперативно-господарської самостійності підприємств. Головним у роботі промислових галузей замість валового обсягу ставав обсяг реалізованої продукції. Таким чином виробник потрапляв у безпосередню залежність від попиту на свою продукцію. Натуральні планові показники замінювались на вартісні, а заробітна плата визна­чалась рівнем рентабельності, прибутками та успішним вико­нанням планів. Узагальнюючий результат господарювання ви­мірювався розмірами прибутку. Процес переходу підприємств на нові госпрозрахункові умови роботи відбувався поступово і завершився до кінця восьмої п’ятирічки.

У відповідності до завдань реформи визначалися головні напрямки господарчої діяльності у восьмій п’ятирічці (1966— 1970 рр.). Новий план передбачав збільшити випуск промис­лової продукції на 47-50 %, сільськогосподарської - на 25, ре­альні доходи населення - в 1,5 раза у порівнянні з 1965 р.

Нововведення Косигіна дозволили на певний час покращи­ти ситуацію. У другій половині 1960-х рр. вдалося збільшити випуск промислової продукції на 50,5 % і тим самим викона­ти завдання восьмого п’ятирічного плану. У цей час в СРСР було побудовано 1900 великих підприємств, у тому числі такі унікальні об'єкти, як Західно-Сибірський та Карагандинський металургійні комбінати, Волзький трубний завод, Краснояр­ську ГЕС та ін. Було закінчено формування єдиної енергетич­ної системи Європейської частини країни, створена об’єднана енергосистема Центрального Сибіру.

Змінювались і умови господарювання на селі. Радгоспи переходили на повний госпразрахунок, самостійно з власних коштів покриваючи усі виробничі видатки. До кінця п’ятиріч­ки у таких умовах працювало більше 40 % радянських госпо­дарств. Економічна реформа дозволила відмовитись від систе­ми оплати праці колгоспників за трудоднями, яка зберігалась ще з часів масової колективізації* Наприкінці 1966 р. щомісяч­на гарантована оплата праці була введена у більшості колгос­пів. У роки восьмої п’ятирічки відбувався процес подальшого перетворення колгоспів у радгоспи. В 1970 р. у країні налічу­валось 15 тис. радгоспів, а кількість колективних господарств протягом п’яти років скоротилась з 36,9 до 33,6 тис.

У результаті з 1966 до 1970 р. виробництво сільгосппро­дукції в Радянському Союзі збільшилось на 21 %, однак пла­нові завдання все рівно залишились невиконаними. Реформа не дала очікуваних результатів, що дозволило консерватив­ній частині керівництва держави побачити в ній загрозу по­літичній стабільності. Уповільнення темпів соціально-еко­номічного розвитку СРСР, ознаки якого спостерігались уже наприкінці 1970-х рр., багато в чому пояснюється згортанням економічних новацій О. Косигіна. Повернення до директив­ного керування достатньо швидко нейтратізувало позитивні моменти реорганізації народного господарства, хоча і сама ре­форма була недосконалою.

Її недоліки значною мірою визначалися абсолютизаці­єю прибутків як узагальнюючого економічного показни­ка. Справа в тому, що прибутки можна було одержувати як за рахунок оптимізації виробництва, так і за допомогою штучного підвищення цін, випуску менш якісної продукції. У господарську систему все частіше впроваджувався меха­нізм інфляції. Реформа надавала підприємствам можливість для маневру, але не створювала справжнього господаря, оскільки державна власність зберігала відчуження робітни­ків від засобів виробництва.

Нова надцентралізація економічного життя країни була пов’язана також зі зміною енергетично-промислової політи­ки. Вже у другій половині 1960-х рр. вище партійно-державне керівництво СРСР бере курс на прискорений розвиток регіо­нів Сибіру та Далекого Сходу. На фоні загострення відносин Радянського Союзу з КНР стратегічного значення набувало будівництво Байкало-Амурськсї магістралі (БАМу). До того ж, на початку 1970-х рр. стрімко зростають світові ціни на нафту і природний газ. Тому розробка їх родовищ у Західному Сибі­ру та спорудження трубопроводів стає одним з пріоритетних завдань сировинно-енергетичної політики СРСР.

Це вимагало значних капіталовкладень, але відразу прино­сило величезні прибутки, які компенсували нерентабельність багатьох галузей сільськогосподарського та промислового ви­робництва. Орієнтація на одержання «твердої» валюти, перш за все за рахунок експорту енергоносіїв фактично означала переорієнтацію країни на екстенсивний шлях розвитку, але для керівників держави таке рішення було кращим, принай­мні безпечнішим, ніж введення за програмою О. Косигіна ринкових регуляторів, хоч і підконтрольних плановим по­казникам. Тим більше, що у 1980-ті рр. Західно-Сибірський територіально-виробничий комплекс (ТВК) уже давав більше 10 % світового обсягу видобутку нафти та газу, приносячи країні стабільні прибутки.

З другої половини 1960-х років основні капіталовкладення СРСР спрямовувались на схід від Уралу. Відповідно інвести­ції в економіку інших регіонів країни, в тому числі і УРСР, зменшувались. Водночас курс на централізацію управління промисловими підприємствами на практиці призводив до їх переведення у загальносоюзне підпорядкування.

Перемога директивно-планового господарювання над па­ростками ринкової економіки обумовлювалась і зовнішньо­політичним фактором - «холодною війною». Напружене во­єнно-технічне змагання зі США, країнами НАТО та Китаєм призводило до мілітаризації народного господарства СРСР. Витрати на оборону поглинали практично п’яту частину за- лового національного продукту. Переважна більшість під­приємств у союзних республіках викону вала оборонне замов­лення, що знижувало можливість інтенсифікації цивільного виробництва.

Разом з тим слід відзначити, що, незважаючи на всі про­тиріччя економічного розвитку на етапі «розвинутого соціа­лізму», господарський потенціал, створений за роки восьмої і дев’ятої п’ятирічок, виглядав досить значуще. Частка СРСР у світовому промисловому виробництві складала в 1975 р. 12,8 %. А ось деякі безперечні досягнення Радянської держа­ви у той час. Космонавт О. Леонов під час польоту на кора­блі «Восход-2» вперше вийшов у відкритий космос (березень

р.). Було проведено декілька десятків запусків пілотованих космічних апаратів, для вивчення Місяця і космічного простору у 1965-1976 рр. здійснено 22 польоти безпілотних міжпланет­них станцій, а в 1970 р. на Місяці розпочала дослідження пер­ша у світі автоматична місячна станція «Луноход-1».

У листопаді 1966 р. почалося серійне виробництво най­більшого у світі літака «Антей» (Ан-22). У грудні 1968 р. сконструйовано перший у світовому авіабудуванні надзвуко­вий пасажирський літак Ту-144. 17 березня 1977 р. атомний криголам «Арктика» досяг Північного полюса. Влітку 1978 р. у країні зібрано рекордний урожай - 237 млн тонн зерна.

Наприкінці 1970-х - на початку 1980-х рр. ритми еконо­мічного розвитку Радянського Союзу уповільнюються. Хоча за офіційними даними СРСР за рівнем промислового вироб­ництва посідав перше місце в Європі та друге у світі, пере­вершуючи за деякими показниками навіть США (видобуток нафти, газу, залізної руди, виплавка чавуну і сталі, виробни­цтво тракторів, зернозбиральних комбайнів тощо), цей період характеризувався погіршенням економічної ситуації в країні, що конкретно виявилось у скороченні приросту національно­го .прибутку з 7,7 % у 1970 р. до 3,5 % у 1985 р., а також зни­женні зростання продуктивності праці з 6,8 % до 3 %.

Завдання одинадцятої п’ятирічки, затверджені XXVI з’їз­дом КПРС (березень 1981 р.), не були виконані по жодному з показників. Натомість середні темпи збільшення національ­ного доходу протягом 1970-х років зберігалися на рівні 4,9 % щорічного приросту. Альтернативні статистичні дані, приве­дені у 1990 р. економістами В. Поповим і М. Шмельовим, демонструють, що на початку 1980-х років національний дохід щорічно збільшувався на 2,1 %, тобто показники були ненабагато нижчими рівня більшості розвинутих країн світу.

Дослідження російського вченого М. Федоренка доводят, що в цілому брежнєвський, андроповський та черненківський періоди правління (1964-1985) характеризуються щорічним примноженням національного багатства на 6,5 %, і лише у горбачовську добу цей показник зменшився практично вдвічі.

Проте ситуація в окремих галузях економіки, перш за все у сільському господарстві, викликала занепокоєння радянсько­го керівництва. Значні капіталовкладення у цю галузь прин­ципово не покращували загальний стан справ. Селу, яке тра­диційно виконувало функції донора промисловості, все важче було відігравати цю роль. Крім проблем економічних, на селі практично не вирішувались питання соціального забезпечен­ня, що призводило до відтоку сільського населення у міста. З 1967 до 1985 р. щорічно сільські райони Російської Федера­ції, України та Білорусії залишало у середньому до 700 тис. осіб. У багатьох регіонах країни продукція, яку колгоспники продавали державі, була збитковою. Це й було головною при­чиною занепаду сільського господарства.

Пошуки виходу з кризової ситуації не полишали рамок традиційних методів. М. Горбачов, який у 1978 р. став новим секретарем ЦК по сільському господарству, очолив розробку чергового проекту, спрямованого на оздоровлення аграрної сфери. Цей документ, затверджений постановою пленуму ЦК КПРС від 22 травня 1982 р., мав назву «Продовольча програма СРСР на період до 1990 р. «Суть пропозицій полягала у комп­лексному використанні всього арсенату адміністративно-бю­рократичних засобів для вирішення продовольчої проблеми. В основу програми була покладена ідея агропромислової ін­теграції - встановлення виробничих зв'язків між колгоспами, радгоспами, підприємствами харчової промисловості, торго­вельними, будівельними і транспортними організаціями. Усе виробництво продуктів замикалося в єдиному агропромисло­вому комплексі. Однак нововведення не принесло потрібного ефекту. За рахунок додаткових бюджетних асигнувань у оди­надцятій п’ятирічці вдалося подолати спад виробництва, але намічених показників так і не було досягнуто. Продуктів на «душу населення» в країні більше не ставало, а Радянський Союз рік від року збільшував імпорт продовольства.

Виробничий потенціал в СРСР залишався на достатньо ви­сокому рівні, проте екстенсивні тенденції в економіці все біль­ше стримували розвиток. Уже на початку 1980-х років все помітнішим виявилося відставання Радянського Союзу від США в освоєнні космосу, прикладних галузях науки і особливо у комп’ютеризації.

У першій половині 1980-х років Радянський Союз все ще мав потужну багатогалузеву економіку, забезпечену практич­но всіма видами сировини, кадрами вчених, інженерів, робіт­ників. Але подолати стагнацію, надати більшого динамізму побудованій у СРСР суспільній системі, прискорити соціаль­но-економічний розвиток країни партійно-державному керів­ництву вже було не під силу.

Сеціально-пошицне життя. Офіційна ідеологія й інакодумство

Консервативний політичний курс, який утверджувався в країні після жовтня 1964 року, супроводжувався припиненням ліберально-демократичних перетворень. Брежнєвське керів­ництво, проголосивши тезу про загострення ідеологічної бо­ротьби між соціалістичною і капіталістичною системами та необхідність ліквідації впливу «агентів Заходу», розгорнуло масштабну пропагандистську роботу, а разом з цим поверну­лося до репресій проти інакодумців.

У своєму дослідженні «Україна: два десятиліття «застою» (1966-1985)» В. Литвин, аналізуючи ідеологію брежнєвської доби, відмічає: «Радянське суспільство завжди трималося на ідеології в усіх своїх зрізах - політичному, економічному, культурному і побутовому. Кремль маскував корекції в ідеоло­гії. які виникали при зміні політичного курсу, але сама ідеоло­гія в своїй основі мала бути незмінною. Разом з тим державна партія була зобов’язана «творчо розвивати» марксизм-лені- нізм відповідно до викликів часу. Такий обов’язок покладався на партійні з’їзди. Теоретичні новації містились у звітній до­повіді Генерального секретаря ЦК. Партія в особі своїх пред­ставників - делегатів з'їзду затверджувала у резолюції нові теоретичні положення як керівництво до дій».

У СРСР з помпою святкувалися ювілеї перемоги «Великої революції», але обіцяна партією епоха комунізму не настава­ла. Тоді радянські ідеологи надзвичайно прагматично виріши­ли це питання, винайшовши між соціалізмом і комунізмом ще один історичний етап. Щоб дати йому назву, вони скориста­лися ремаркою Леніна про розвинутий соціалізм, після чого у звітній доповіді ЦК на XXIV з'їзді КПРС Брежнєв заявив: «Самовідданною працею радянських людей побудоване роз­винуте соціалістичне суспільство, про яке у 191 8 р. В. І. Ленін говорив як про майбутнє нашої країни».

Ще одним ідеологічним витвором брежнєвської доби була сформована концепція «нової історичної спільності - радян­ського народу», хоча поняття «радянські люди», «радянський народ» увійшли в політичну лексику значно раніше - ще за часів В. Леніна. Впродовж багатьох десятиліть компартійні ідеологи не робили спроб запровадити дану термінологію в категоріальний апарат марксизму-ленінізму. Першу спробу розглянути радянський народ як цілісну етносоціальну кате­горію зробив М. Хрущов, виступаючи у жовтні 1961 р. з допо­віддю на XXIі з’їзді партії. Аргументи на користь його позиції підбиралися за елементами класичного в марксизмі-ленінізмі сталінського визначення нації: територія, економічна й духо­вна спільність, психічні риси. Вираз Хрущова про нову істо­ричну спільність означав сміливу спробу глави держави визна­чити сукупність громадян СРСР як невідоме раніше явище в процесі загальнолюдського розвитку. Радянський народ ставав історичною спільністю, тобто потрапляв у логічний ряд інших категорій - племені, народності, нації. Хрущовська новація не була забута, і теза про радянський народ увійшла до звітної доповіді Л. Брежнєва на XXIV з’їзді КПРС (1971 р.), до поста­нови ЦК партії з нагоди 50-ї річниці заснування Радянського Союзу (1972 р.), а потім до Конституції СРСР 1977 р.

Теза про нову історичну спільність була зручною у про­пагандистському ужитку «Відтоді, - зазначає В. Литвин, - з’являлася можливість розглядати радянський народ не тіль­ки як інтернаціональну спільність соціального типу, а й як своєрідну наднацію. Нова категорія не зачіпала національних почуттів російського і всіх інших народів СРСР, не заважала заявам про дружбу республік і розквіт соціалістичних націй. Разом з тим вона сприяла русифікації неросійських народів, що здійснювалася під прапором зближення всього населення Радянського Союзу».

Проте нова історична спільність людей у СРСР була не тільки народженим міфом, а й реальністю. У сучасних засобах масової інформації, а подекуди й публіцистиці, визнання того, що значна частина багатонаціонального населення Радянсько­го Союзу вважала себе радянським народом, часто ототожню­ється з певною їх неповноцінністю, так званою «совковістю». Утім, подібні точки зору не відміняють факту існування на рівні суспільної рефлексії відчуття «радянськонародності».

Російський суспільствознавець. С. Кара-Мурза вважає, що «згідно з усіма сучасними уявленнями про державу та нації радянський народ являв собою нормальну поліетнічну націю, не менш реальну, ніж американська, бразильська або індій­ська...». Серйозним аргументом на користь такої позиції є збільшення етнічних змішаних шлюбів. Так, перепис населен­ня 1959 р. зафіксував в СРСР 10,3 % сімей, утворених на між­національній основі, у 1970 р. - 13,5 %, у 1979 р. - 14,9 %, а в

р. - 17,5 %, що наочно свідчило про інтернаціоналізацію найбільш інтимної родинно-особистої сфери.

У момент приходу до влади брежнєвського керівництва недостатньою визначеністю у питаннях національної полі­тики скористалися деякі республіканські партійно-державні лідери. У 1965-1966 рр. перший секретар ЦК КП України П. Шелестсанкціонував заходи, спрямовані на підвищення ста­тусу української мови. На V з’їзді письменників України, який відбувся у листопаді 1966 р., обговорювалась мовна проблема, що викликало широкий громадський резонанс у республіці. 23 лютого 1967 р. відповідними указами Президії Верховної Ради СРСР звання Героя Соціалістичної Праці присвоєно поету П. Тичині та драматургу О. Корнійчуку. Вищі навчальні закла­ди отримали вказівку щодо переходу до викладання україн­ською мовою. Урочисті заходи проводились з нагоди 200-річчя від дня народження І. Котляревського.

Своєрідним апогеєм такого офіційного неонаціонал-кому- ністичного «відродження» стало видання 1969 р. книги П. Шелеста «Україна наша радянська». І ось в цей момент мос­ковські керманичі «прокинулись». У журналі «Комуніст Укра­їни» (1973 р., № 4) з’явилась редакційна стаття лід назвою «О серьезньїх недостатках одной книги», яку обговорювали на всіх міських та обласних партактивах в УРСР. Після цього книга була вилучена з продажу, а 27 квітня 1973 р. за рішен­ням пленуму ЦК КПРС її автора відправлено на «відпочинок за станом здоров'я».

На законодавчому рівні апофеозом ідеологічної роботи ста­ло прийняття нової Конституції СРСР. У травні 1977 р. на пле­нумі ЦК партії було схвалено проект нового Основного Закону з рекомендаціями Верховній Раді СРСР щодо винесення його на всенародне обговорення. 4 червня 1977 р. газета «Правда» опублікувала цей проект, а 12 червня було надруковано Гімн СРСР у зміненій редакції, яку здійснив один з його авторів С. Михалков. Всенародне обговорення тривало майже чотири місяці, після чого у жовтні 1977 р. позачергова сесія Верхо­вної Ради СРСР затвердила нову Конституцію.

За основу Конституції 1977 р. було взято текст Радянської Конституції 1936 р. Проте на відміну від попереднього варіан­та з’явилося й дещо концептуально нове. Так, один з розділів, трактуючи питання зовнішньої політики, закріплював прин­цип інтернаціоналізму у відносинах СРСР з соціалістичними країнами і державами, що звільнилися від колоніальної за­лежності. На практиці ж це положення часто вступало у про­тиріччя із зобов’язаннями дотримання принципу суверенної рівності і права народів на самовизначення, виправдовуючи зовнішньополітичну експансію Радянського Союзу

Уперше в Основному Законі відображався реальний меха­нізм влади в СРСР. Комуністична партія називалась «керів­ною силою радянського суспільства, ядром його політичної системи» (ст. 6). Нормативне підтвердження реальної ролі партії різко підвищувало значення партійного апарату⁷ по всіх ланках владної вертикалі, перетворювало членство в партії на обов’язкову умову кар’єрного росту.

Конституцією гарантувалися нові форми «безпосередньої демократії»: референдум, такі громадянські права, як можли­вість оскарження дій посадових осіб, судовий захист від пося­гань на честь та гідність. Уперше в ній закріплювались права на охорону здоров’я, житла; на користування досягненнями культури; на свободу творчості. Проте реалізація практично всіх названих прав, як і свобод - слова, друку, зібрань, залиша­лась часто-густо нездійсненною. Деяка суперечність містилась і у тих конституційних положеннях, які належали до сфери ре­гулювання національних відносин. Так, Основний Закон роз­різняв серед радянських народів «нації і народності», але не визначав жодних критеріїв для такого розрізнення.

Таким чином, Конституція СРСР 1977 р. остаточно закріплю­вала консервативний курс брежнєвської внутрішньої і зовніш­ньої політики, додавала законних підстав жорсткому ідеологіч­ному контролю партії над суспільством, залишала поза увагою складні протиріччя у національному питанні.

Хрущовська «відлига» розворушила свободолюбиві, у тому числі й національні, прагнення серед певної частини інтелі­генції у союзних республіках. Такі групи сприйняли усунення Хрущова як відкриття нових можливостей для вільного са­моствердження. Утім, остаточний відхід нового керівництва СРСР від ліберально-демократичного курсу породив нову хвилю опозиційних настроїв у радянському суспільстві. Через «самвидав» почала поширюватись непідцензурна публіцисти­ка та художня література, що з середини 60-х років ставала все більш політизованою. Одним з таких яскравих прикладів є праця українського дисидента І. Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?», присвячена питанню національно-культурно- мовної політики в Україні за часів Радянської влади. У квітні 1967 р. В. ЧорноБІл передав у «самвидав» збірку «Лихо від розуму», в якій оприлюднювалися факти стосовно долі радян­ських політв’язнів, кинутих за ґрати у 1960-х роках.

А ось що писав про «самвидав» тих років голова КДБ СРСР Ю. Андропов у записці до ЦК КПРС (лютий 1969 р.): «Остан­нім часом серед інтелігенції й молоді розповсюджуються ідео­логічно шкідливі матеріали у вигляді публікацій з політичних, економічних і філософських питань, літературних творів, ко­лективних листів у партійні й урядові інстанції, до судових ор­ганів і прокуратури, спогадів «жертв культу особи», названих їх авторами і розповсюджувачами «позацензурою літературою» або «самвидавом». У цих матеріалах окремі недоліки комуніс­тичного будівництва видаються за типові явища, перекручуєть­ся історія КПРС і Радянської держави, виражається незгода з заходами партії та уряду в національному питанні, в розвитку економіки і культури, пропагуються різні опортуністичні теорії «удосконалення» соціалізму в СРСР, висуваються вимоги щодо ліквідації цензури, реабілітації осіб, засуджених за антирадян- ську агітацію і пропаганду пропонуються зміни до Конституції СРСР До розповсюдження творів «позацензурної літератури» примазуються і спекулятивні елементи, які збувають цю про­дукцію за гроші і отримують з цього матеріальну вигоду Для пропаганди «самвидаву» іноді використовуються напівофіційні диспути, конкурси пісень, концерти, що влаштовуються клуба­ми самодіяльності, літературними об'єднаннями, чому сприяє перебування у ряді випадків на чолі таких колективів безприн­ципних в політичному відношенні керівників. Факти виготов­лення і розповсюдження «самвидаву» фіксувалися найчастіше у Москві. Поява подібних творів і документів мала місце також у Ленінграді, Києві, Одесі, Новосибірську, Ризі, Мінську, Хар­кові, Свердловську, Караганді, Південно-Сахалінську, Обнін- ську і деяких інших містах і районах країни...

Враховуючи, що розповсюдження політично шкідливої лі­тератури негативно впливає на виховання радянських грома­дян, особливо інтелігенції й молоді, органи держбезпеки вжи­вають заходів, спрямованих на припинення діяльності авторів і розповсюджувачів «самвидаву» і локалізацію негативного впливу «позацензурних» творів на радянських людей...».

Уже з другої половини 1960-х рр. значно посилюється ідеологічний контроль за культурними установами, засоба­ми масової інформації. У січні 1969 р. вийшла постанова ЦК КПРС «Про підвищення відповідальності керівників органів друку радіо, телебачення, кінематографії, закладів культури і мистецтва за ідейно-політичний рівень публікованих мате­ріалів і репертуару». Цензура все частіше забороняла випуск художніх і публіцистичних творів, організацію виставок, по­каз кінофільмів. Пріоритет віддавався історико-революційній, воєнно-патріотичній та виробничій тематикам.

Така ситуація лише посилювала протести вільно мислячої частини населення- Ідеологічну та організаційну опозицію владі в умовах «розвинутого соціалізму» складали різноманіт­ні в ідейному відношенні дисидентські рухи. Це і соціалісти, і русофіли як консервативного, так І ліберального напрямків, і нові західники, представлені ліберально-демократичними, со­ціально-демократичними та євро-комуністичними напрямка­ми. У другій половині 1960-х років у союзних республіках все активніше діяли націоналістичні та релігійні течії. Незважаю­чи на різницю поглядів і програм, спільними рисами для всьо­го дисидентського руху були активне несприйняття існуючих у країні порядків, прагнення до свободи і реалізації прав лю­дини. З часом дисидентський рух набував дедалі виразніших антирадянських та антикомуністичних напрямів.

Відомий український дослідник С. Кульчицький відзначає, що дисидентсво в УРСР розгорталося на тлі й у взаємозв’язку з поширенням дисидентських рухів загальнодемократичного, націонал-демократичного та націоналістичного спрямування в межах усього СРСР, головним чином у Росії. Там упродовж 1960-х років серед частини членів Комуністичної партії, у тому числі й тих, хто займав помітні посади, поширювалося прагнення до оновлення всієї радянської системи на більш де­мократичних засадах.

У розвитку дисидентського руху можна виділити декілька етапів: становлення - 1964-1972 рр.; криза - 1973—1974 рр.; міжнародне визнання і розширення діяльності - 1974-1979 рр; звуження її під ударами репресій - 1980-1985 рр.

Більшість дослідників уважає, що днем народження пра- возахисного руху в СРСР є 5 грудня 1965 р., коли на площі ім. Пушкіна в Москві відбулася перша демонстрація під пра- возахисними гаслами, спрямованими на захист письменників А. Синявського та Ю. Даніеля. Серед правозахисників найбільш помітними постатями були академік А. Сахаров, В. Чалідзе,

А. Амальрик, Л. Богораз, Н. Горбаневська. Правозахисний рух дістав розповсюдження не лише в Москві та Ленінграді, а й у багатьох союзних республіках, у т. ч. і в Україні, де поруч з боротьбою за права людини частина інакодумців вимагала надання своїм народам самостійності й незалежності.

У 1966 р. розпочався перший у післясталінські часи резо­нансний процес з суто літературної справи - над Синявським і Даніелем, а у 1968 р. країна дізналась про гучні суди над Ю. Галанськовим і О. Гінзбургом, а також над членами Все­російського соціал-християнського союзу звільнення народу. Громадською реакцією на розгортання політичних репресій на теренах Радянського Союзу став початок виходу у «сам- видаві» інформаційного органу «Хроника текущих собьітий» (квітень 1968 р.), в якому подавалась інформація про полі­тичні репресії й інші утиски громадянських, конституційно визнаних в СРСР прав і свобод.

Значну роль у розвитку' дисиденства відіграли непідцензур- на публікація роботи А. Сахарова «Размьшіления о прогрессе, мирном сосуществовании и интеллектуальной свободе», що фактично являла собою план першого етапу горбачовської «перебудови», демонстрація протесту проти введення військ у Чехословаччину і суд над її учасниками, виключення у лис­топаді 1969 р. О. Солженіцина із Спілки письменників СРСР у зв'язку з публікацією на Заході його романів «В круге нер­вом», «Раковьій корпус» та присудженням письменнику Но­белівської премії у 1970 р. У вересні 1973 р. О. Солженіцин звернувся з листом до керівництва Радянського Союзу, нама­гаючись переконати владну верхівку у необхідності відмови від комуністичної ідеології, після чого доля його подальшого перебування б країні була вирішена.

Заданими КДБ, за період з 1967 до 1971 р. у СРСР було ви­явлено 3906 груп «антирадянських елементів». Практично всі дисиденти в більшій чи меншій мірі переслідувалися владою. Багато з них були кинуті до в’язниць, таборів, спеціальних психіатричних лікарень, а декого примусово відправляли за кордон. У 1974 р. СРСР залишили О. Солженіцин, А. Синяв- ський, Н. Коржавін, О. Галич, В. Войнович, В. Некрасов та багато інших представників творчої інтелігенції.

Саме у 1970-х р. правозахисник рух стає однією з голо­вних складових дисиденства в Радянському Союзі. У листо­паді 1970 р. В. Чалідзе створив Комітет захисту прав людини, до якого ввійшли А. Сахаров та член-коресгюндент АН СРСР

І. Шафаревич. Комітет діяв до 1973 р. Вручення академіку Сахарову Нобелівської премії у грудні 1975 р., порад з ви­сланням з СРСР О. Солженіцина, принесли радянському дисидентському руху міжнародне визнання і відповідно по­ширили його вплив на маси у своїй країні.

Серед дисидентів ооціал-демократичної орієнтації найбіль­шу популярність здобули брати Р і Ж. Медвєдєви. Значною мі­рою під їх впливом зароджувалось вільнодумство А. Сахаро- ва. Історик Р Медвєдєв з 1964 до 1970 р. щомісячно випускав тиражем двадцять-сорок примірників непідцензурні матеріа­ли, опубліковані у 1972 р. в Амстердамі під назвою «ГІолити- ческий дневник». До 1968 р. він закінчив роботу над книгою «К суду истории», в якій розглядав злочини сталінського режиму Наступного року саме за цю книгу його було виключено з Ко­муністичної партії. У 1975-1976 рр. він редагував нелегальний журнал «XX век», десять номерів якого побачили світ у Радянському Союзі, а два з них перевидавались у Лондоні.

Ці роботи зробили автора відомим як в Радянському Союзі, так і за кордоном.

У травні 1976 р. у Москві за ініціативою А. Сахарова та Ю. Орлова створено групу по нагляду за виконанням рішень І ельсинкськоїнаради -такзвануГельсинкську групу.Закороткий час подібні осередки, пов’язані з московським, виникають у сто­лицях чотирьох союзних республік - Києві, Вільнюсі, Тбілісі та Єревані. Українську громадську групусприяннявиконаннюГель- синських угод засновано 9 листопада 1976 р. Очолив її письмен­ник М. Руденко, а до складу ввійшли О. Бердник, ГІ. Гри тремко, Л. Лук’яненко, О. Мешко та ін. Репресії проти правозахисників, які орієнгувалися на суто легальну діяльність і розраховували на підтримку міжнародної громадськості, розпочалися негайно у Москві та Києві. В лютому 1977 р. заарештовано Ю. Орлова та М. Руденка, а невдовзі така ж доля чекала переважну біль­шість інших членів Української гельсинкської спілки.

Після арешту наприкінці 1970-х років 500 провідників дисидент­ського руху він виявився фактично обезглавленим і дезоргані­зованим. Проте святкування владою розгрому опозиції було передчасним. У 1981-1985 рр. продовжували створюватися незалежні громадські групи й організації правозахисної спря­мованості. Погіршення економічної ситуації, ескалація неого- лошеної війни в Афганістані посилювали опозиційні настрої в суспільстві. А. Сахаров за свої відкриті антивоєнні виступи у грудні 1980 р. був позбавлений усіх державних нагород і від­правлений у м. Горький.

У цілому ідеї та досвід, розроблені й набуті опозицією у 1965-1985 рр., створили значні концептуальні й соціально- політичні передумови для тих трансформацій, які очікузали Радянський Союз на завершальному етапі його історії.

Шіьвдяі процеси в СРСР

У 1966 р. на ХХІП з’їзді партії Л. Г. Брежнєв зартикулював головні ідеологічні домінанти у розвитку культурних процесів у країні. Він виступив проти двох крайностей, що з’явилися, на його думку, у художній культурі - «очорнення» та «лаку­вання дійсності». Голова компартійної організації Молдавії І. Бодюл більш чітко озвучив позицію вищого керівництва, під­давши критиці повість О. Солженіцина «Один день Йвана Де­нисовича». З того моменту на художні твори, присвячені тра­гічним сторінкам недавнього минулого, з’являлося все більше негативних відгуків з боку офіційних інстанцій.

Друга половина 60-х - початок 80-х рр. стали часом зміни ідеологічних постулатів і основ функціонування радянської культури. Духовний вакуум заповнювався теоретичними на­становами, що зводили в абсолют радянську форму організа­ції суспільства. Під впливом адміністративного тиску втихали жваві дискусії, породжені лібералізмом «відлиги». А гуманіс­тичне гасло «Все в ім’я людини, все для блага людини!», про­голошене Програмою К1ІРС, залишалось привабливою, але нездійсненною декларацією. Характерною особливістю «за­стійного» періоду стало посилення адміністрування як методу керівництва культурним життям суспільства.

Дозволений плюралізм літературного і громадсько-полі­тичного процесу відображався у тенденціях, що позначились діяльністю декількох журналів. Погляди ліберальної частини інтелігенції репрезентував журнал «Новьій мир», сталіністи об’єдналися навколо «Октября» і «Огонька», націонал-демо­крати друкували свої твори в «Молодой гвардии» та «Нашем современнике». Але ситуація дуже скоро змінилася.

У лютому 1970 р. на засіданні секретаріату Спілки пись­менників різкій критиці було піддано редакцію журналу «Но- вьій мир» на чолі з О. Твардовським. Формальним приводом стала публікація за кордоном його поеми «По праву памяти». Спроби літературної громадськості захистити поета успіху не мали, і він змушений був залишити посаду редактора. Таким чином, демократична лінія ХХ-ХХІІ з’їздів партії, яка прово­дилась на сторінках журналу, перервалася. Протидії ідеологів неосталінізму зазнали також представники «сільської прози»: Ф. Абрамов, В. Бєлов, В. Распутін, Б. Можаєв, В. Астаф’єв, які демонстрували у своїх творах негативні наслідки колек­тивізації на селі, знецінення народної культури, трагедію чер­гового перетворення народу у мовчазну масу або соціологічну маріонетку режиму

У «застійний» період чимала кількість значних літератур­них творів не доходила до громадськості, оскільки не вкла­далася у встановлені ідеологією канони. Фільми талановитих кінорежисерів О. Германа, А. Тарковського не стали надбан­ням масового глядача, поповнюючи архіви держкінофонду, або випускалися обмеженою кількістю копій і демонструва­лися на закритих площадках. Деякі визначні прозаїки, поети, діячі театру і кінематографії вимушені були залишити країну через нестерпні умови праці. Після заборони кількох спек­таклів виїхав за кордон головний режисер Театру на Таганці Ю. Любимов, залишився працювати на чужині А. Тарков- ський, емігрували художники О. Целков, М. Шемякін, поети

І. Бродський, Н. Коржавін, О. Галич, прозаїк В. Некрасов, скульптор Е. Нєізвєстний. Ламалися людські долі, а країна втрачала свій інтелекіуальний та творчий потенціал.

З середини 60-х рр. у Радянському Союзі виникає неофі­ційна, напівлегальна культура. Її виникнення, попри заборони і переслідування з боку влади, пов’язане з духовними пошу­ками людей, їх прагненням знову долучитися до загальнолюд­ських цінностей. Цей процес розпочався в суспільстві тоді, коли запрограмований комуністичною ідеологією культурний розвиток для багатьох вже став несприйнятним, і виникла ре­альна потреба в «альтернативній» культурі.

Природарадянськогоандерграунда є надзвичайно складною. Заборона вільної творчості обумовила її подальше нелегальне існування. Радянське неофіційне мистецтво змушене було піти у «підпілля», щоб забезпечити своє виживання й розвиток, по­родивши власну систему «життєзабезпечення», свої засоби об­міну духовною та інтелектуальною інформацією. Саме таким внутрішнім модусом неофіційної культури і був «самвидав». Завдяки його появі тисячі радянських громадян вперше про­читали прозу М. Зощенка і М. Булгакова, роботи 3. Фройда та М. Судзуки, не говорячи вже про «заборонених» російських філософів і публіцистів початку’ XX століггя - М. Бердяєва, ГІ. Флоренського, С. Булгакова, В. Розанова та інших.

Помітним явищем у великій масі непідцензурної літерату­ри став альманах «Метрополь». У 1978 р. на його сторінках друкувалися В. Срофєєв, В. Аксьонов, Ф. Іскандер, В. Висо- цький, А. Арканов. Цікаво, що автори альманаху - молоді та­лановиті літератори намагалися публікуватися легально, чого влада їм зробити не дозволила. Але це була перша спроба ви­ходу з підпілля, спроба офіційної, публічноїзаяви неофіційної літератури.

У цьому ж контексті слід розглядати і появу нових течій у музиці. Альтернативою «офіційній» музичній культурі на­прикінці 1970-х років стали рок-групи, які швидко завойову­вали прихильність радянської молоді. Найбільш популярними серед них були «напівлегальні» гурти «Аквариум», «Кино», «Машина времени» та ін.

Надзвичайною суперечливістю в умовах ідеологічного дик ­тату брежнєвських часів відзначався розвиток гуманітарних наук. Вчені-суспільствознавці широко залучалися до опра­цювання політичних документів, у тому числі й до розробки проекту нової Конституції СРСР 1977 р., а після її прийняття брали участь у роботі з узгодження існуючого законодавства з новим Основним Законом. Активно розвивалися соціологічні дослідженая, почалася підготовка соціологів у вищій школі.

Історична наука в ці роки накопичила величезний фактичний матеріал у різних галузях історії. Вийшли нові томи таких фун­даментальних видань, як «Історія СРСР з найдавніших часів до наших днів», «Історія КПРС». Була опублікована 12-томна «Історія Другої світової війни», підготовлено видання 30-томної Великої Радянської Енциклопедії. Характерним явищем «застійного» періоду став випуск ювілейних видань, присвя­чених річницям Жовтневої революції, 100-річчю від дня на­родження В. Леніна та ін. У той же час колективні праці, як правило, узагальнювали в основному вже відомі результати попередніх досліджень, не привносячи нічого нового в уста­лені схеми та концепції, історики знаходились у жорстких ідеологічних рамках, що ускладнювало проведення об’єктив­них наукових пошуків.

У другій половині 1960-х рр. розгорнулася широка куль­турно-ідеологічна кампанія, головним завданням якої було ви­роблення офіційної концепції радянської історії. В результат» багато драматичних фактів минулого на десятиліття були ви­лучені з монографій та підручників, навіть опубліковані рані­ше роботи, які йшли врозріз з новою ортодоксальною версією, або зазнавали розносної критики, або препарувалися цензу­рою. Останнє сталося з рукописом книги «Воспоминания и размьішления» маршала Г. Жукова, а щоденники К. Симонова взагалі не дозволялося видавати.

Як і раніше, керівництво країни приділяло велику ува­гу розвитку освіти, хоча і цей процес проходив не завжди гладко. Реформування загальноосвітньої школи, яке поча­лося згідно з Законом «Про зміцнення зв’язку школи з жит­тям і про подальший розвиток системи народної освіти в СРСР» від 25 грудня 1958 р.. після відставки М. Хрущова було згорнуте. Проте головна складова реформи, що поля­гала у перетворенні семирічних та десятирічних шкіл на восьмирічні (обов’язкові) та одинадцятирічні, збереглася. З 1966 р. відповідно до рішень XXIII з’їзду КПРС почалося впровадження загальнообов'язкової освіти в обсязі 10 кла­сів. Централізація освітнього процесу істотно посилилася з 1969 р., коли було створено відповідне міністерство на союзному рівні. Положення про обов’язкову середню осві­ту вносилося до Конституції СРСР [977 р. Щоправда, ско­рочення учнівського контингенту внаслідок зниження на­роджуваності (з 8671 тис. у 1965 р. до 7249 тис. у 1985 р.) полегшило реалізацію нової реформи.

Постанова ЦК КПРС «Про подальше вдосконалення ви­вчення і викладання російської мови в союзних республіках» (1978 р.) започаткувала новий етап русифікації національних шкіл. Якість нової російськомовної літератури для учнів та викладачів значно підвищилась. Була організована комплек­сна перепідготовка вчителів, які переходили до викладання російською мовою, ідо стимулювалося також шляхом підви­щення заробітної плати. Така політика призводила до скоро­чення кількості шкіл з навчанням на національних мовах. На­приклад, за двадцять років від початку хрущовської реформи кількість україномовних шкіл зменшилась на 8.7 тисячі.

Ще у середині 1950-х рр. керівництво Радянського Союзу збільшило асигнування у розвиток освіти, щоб подолати від­ставання від країн Заходу в розгортанні науково-технічної революції. Надалі питома вага освітніх витрат у державному бюджеті почала зменшуватись, але й у брежнєвські часи за­лишалась на досить високому рівні. Попри формалізм і зайву стандартизацію навчання рівень знань, які надавала радянська школа, перевищував показники розвинутих країн Заходу, хоча навчально-виховний процес певною мірою знецінювався за­ідеологізованістю дисциплін гуманітарного профілю.

Розвивалась і вища освіта. У період з 1968 до 1980 р. в СРСР щорічно відкривалось близько десяти нових вищих навчальних закладів. Кількість студентів, у країні на 1977 р. становила майже 5 млн осіб. Хоча в радянських вузах тради­ційно зверталася більша увага на кількісні, а не якісні показ­ники підготовки студентів. Починаючи з 70-х рр., кількість студентів вечірньої і заочної форм навчання не зростала, але залишалась високою. У порівнянні з денними відділеннями ці форми підготовки спеціалістів забезпечувались фінансовими і технічними ресурсами значно гірше. У Радянському Союзі в цей час почали масово навчатись студенти з афро-азіатських країн та держав соціалістичної співдружності.

Після хрущовської «відлиги» помітно підвищився інтер­ес радянських людей до вітчизняної і закордонної «класики». В 60-80-х рр. яскравим культурним проектом стала теле- й кіноекранізація всесвітньо відомих творів великих майстрів літератури та музики. Багатотисячними тиражами вийшли «Бібліотека всесвітньої літератури», «Бібліотека світової лі­тератури для дітей». З постійною періодичністю проводилися в СРСР виставки картин видатних митців з колекцій найкращих світових музеїв. Широкий резонанс викликали виставки худож­ників-імпресіоністів, демонстрація шедеврів Рембрандта, Ваи Гога, Тіциана, Леонардо да Вінчі.

У брежнєвський період стосунки між державою та релігій­ними організаціями залишались надзвичайно складними. Для керівництва країни очевидним став той факт, що досягти по­вного і остаточного відмирання релігії в країні без прямого втручання партійно-управлінського апарату та силових орга­нів у життєдіяльність церков неможливо. Відповідно змінився і значно обмежився у порівнянні зі «сталінським» і «хрущов- ським» періодами набір зовнішніх адміністративно-репресив­них методів впливу. Про масові репресії духівництва вже не могло бути й мови. Звичайно, від адміністрування партійні та державні органи не відмовилися, але тепер з’явилася нова стратегія розкладання церкви «зсередини», тобто проведен­ня обмежувальних заходів там, де це можливо, руками самих церковних ієрархів. Варто говорити про спробу здійснення з боку владних органів цілеспрямованої масової кадрової селек­ції духівництва, втручання в богослужбову практику, нехту­вання канонічними принципами церковного життя. Фактично контроль за церковною діяльністю досяг максимальних розмі­рів, що забезпечувалося існуванням спеціального державного органу - Ради у справах релігійних культів, через який можна було діяти під маскою законності.

У 1975 р. з’являється нова редакція Закону про релігійні об’єднання. Уперше після 1929 р. Закон став доступним для масового ознайомлення. Проте його нововведення ще біль­шою мірою ускладнили відкриття храмів та реєстрацію ста­тутів. У західних областях УРСР після заборони Української греко-католицької церкви починається катакомбний період її існування. Наприкінці 1960-х рр. на території СРСР все актив­ніше діють євангельські християни-баптисги. Один з найпо­мітніших діячів цієї конфесіїГ. Вінс після тривалого ув’язнен­ня у 1980 р. був висланий з Радянського Союзу. З приходом до влади Л. Брежнєва розпочався період відносної стабільності (у порівнянні з хрущовськими часами) у стосунках держави з найчисельнішою у СРСР конфесією - Руською православ­ною церквою Московського патріархату. Хоча державна по­літика щодо РПЦ лишалася незмінною: жорсткий тотальний контроль над усіма виявами церковного жиггя, протидія спро­бам розширити сферу її присутності у житті народу.

Зовнішня політика: від розрядки до загострення міжнародної обстановки

Уже у другій половині 1960-х рр. розпочався процес пе­реходу від конфронтації до нормалізації відносин між СРСР та Заходом. Віддзеркаленням «потепління» міжнародної об­становки стало зближення країн та підписання цілої низки угод про співробітництво в рамках зустрічей на вищому рівні. Карибська криза, яка ледве не обернулася ядерною катастро­фою, стала уроком як для Кремля, так і для Білого дому. Гонка озброєнь призвела до того, що нагромаджений для ліквідації противника потенціал значно перевищував реально необхід­ний. Можливість для обох сторін багаторазового знищення всього живого на планеті робила абсурдною саму ідею війни між США та Радянським Союзом, НАТО і Варшавським бло­ком. Нарешті, нормалізація відносин із західним світом става­ла необхідною для СРСР внаслідок звуження до європейських рамок побудованого Сталіним «соціалістичного табору» і пе­ретворення Китаю на серйозного опонента.

Не менш важливим було й усунення загрози розпаду со­ціалістичної співдружності. Нове радянське керівництво на­магалося ліквідувати суперечності з компартією КНР, котрі з’явилися ще в 1963 р., коли світовий комуністичний рух по­чав виявляти перші ознаки спаду. Зміцнювались радянські позиції в ряді країн Латинської Америки. Радянський Союз, віддаючи перевагу налагодженню дружніх зв’язків із соціа­лістичними державами, навіть на шкоду своїм відносинам зі Сполученими Штатами, надавав «братнім народам» значну економічну та військову допомогу’. Так було, напри­клад, у Північному В’єтнамі в момент американської агресії проти цієї країни.

Хронологічно у зовнішній політиці СРСР другої половини 1960-х — початку 1980-х рр. можна виділити два періоди. Пер­ший - друга половина 60-х - середина 70-х рр. - характери­зується активізацією зовнішньополітичної діяльності Радян­ського Союзу, рядом безперечних досяп-гєнь й, насамперед, переходом від стану «холодної війни» до розрядки міжнарод ­ної напруженості. Другий період - з кінця 70-х рр. - позна­чився новим загостренням відносин з капіталістичним світом та наростанням протиріч у соціалістичному таборі. На зміну розрядці знову приходить відкрита конфронтація, що супро­воджувалась невтримною гонкою озброєнь.

Прийняті на XXIII з’їзді КПРС у березні 1966 р. рішення підтвердили тенденцію до проведення більш твердої зовніш­ньої лінії в післяхрущовський період. Теза про ідею мирного співіснування ке зникла у дипломатичній риториці, але вже не розглядалась як «генеральна лінія» зовнішньої політики Радянського Союзу. Американське військове втручання у В’єтнамі продемонструвало, що США не відмовилися від ідеї «експорту контрреволюції», що спонукало і радянське керівництво переоцінити концепцію мирного співіснування систем. У цьому контексті першочерговим завданням між­народної діяльності СРСР стало зміцнення соціалістичного табору та послідовна підтримка «прогресивних» рухів і ре­жимів в усьому світі. .

У вересні 1965 р. О. Косигін у пленарній доповіді, присвя­ченій реформуванню радянської промисловості, зауважив, що інші країни соціалістичного блоку могли б слідувати прикла­ду Москви. 1 дійсно, у Польщі, Угорщині й Чехословаччині така пропозиція знайшла розуміння і підтримку. Натомість демократизація суспільного житгя, поява, зокрема, в керівництві чехословацької компартії впливової групи реформаторів, го­тових будувати «соціалізм з людським обличчям», призвели до зміни політичної ситуації в країні.

Вже восени 1967 р. у Чехословаччині проявлялися озна­ки кризи. Економічний спад викликав маніфестації молоді й інтелігенції. Реалізація економічної реформи створювала пе­редумови для змін у політичній системі, насамперед, зменшен­ні гіпертрофованої ролі КПЧ. У 1966-1967 рр. суперечності всередині вищого партійного керівництва країни нароста­ли на тлі економічних та соціально-політичних труднощів. У січні 1968 р. А. Новотного на посаді Першого секретаря ЦК КПЧ змінив О. Дубчек. У країні була скасована цензура, дозволялася діяльність опозиційних партій, розпочались рин­кові перетворення, що фактично означало відмову від «сталін­ської моделі» соціалізму.

Спочатку керівництво СРСР привітало «празьку весну». Однак незабаром у радянській пресі з'явилися застережливі статті, які дуже скоро набули відверто критичного характе­ру. Діяльність чехословацьких комуністів розцінювалась як «прояви ревізіонізму, що являють реальну загрозу миру». Хоча 18 серпня президент США Л. Джонсон у телефонній розмові з Л. Брежнєвим підтвердив незмінність ялтинсько- потсдамських угод відносно розподілу «сфер впливу», що га­рантувало невтручання американців у разі виникнення ймо­вірного конфлікту.

У ніч на 21 серпня 1968 р. радянські війська та армійські підрозділи НДР, Польщі, Угорщини та Болгарії перетнули кор­дони і за кілька годин окупували Чехословаччину. Керівники ЦК КПЧ на чолі з Дубчеком були заарештовані і через два дні відправлені у Москву. Військова акція, блискуче проведена країнами Варшавського договору, перетворилася на політичну поразку внаслідок її неприйняття громадянами ЧССР

Негативним наслідком сталінсько-брежнєвскої епохи у від­носинах з народами Східної Європи стало духовне віддален­ня від СРСР навіть тих з них, які здавна мали міцні зв’язки з Росією. Агресія проти Чехословаччини посилила розкол серед країн соціалізму. Ще більше віддалилися від Радянського Со­юзу Китай, Румунія, Югославія. У серпні 1968 р. вийшла з ОВД Албанія.

«Нормалізація» становища в ЧССР ще не завершилась, коли почались події в Польщі. Підвищення цін на продовольство у 1970 р. викликало масові виступи робітників, які утвори­ли у Гданську незалежну профспілку «Солідарність». Це була перша в соціалістичних країнах масова суспільно-політична організація, що стала реальною альтернативою правлячій пар­тії. У кульмінаційний момент антиурядових висипів (грудень

р.) новопризначений перший секретар ЦК ПОРП генерал

В. Ярузельський запровадив у країні надзвичайний стан. Осе­редки «Солідарності», знаходячись і у підпіллі, зберегли свою організаційну структуру і вплив на населення.

Чехословацький та польський уроки змусили брежнєвське керівництво переглянути принципи співробітництва з союз­никами. Були зроблені кроки, спрямовані на посилення еко­номічної й військової інтеграції країн Східної Європи. Цілою серією міждержавних договорів та угод у рамках РЕВ, а також шляхом створення майже ЗО міждержавних установ посилю­валися роль і значення СРСР у співдружності. Така стратегія одержала на Заході назву «доктрини Брежнєва».

Проте розбіжності між Радянським Союзом і Китаєм, ви­кликані в основному причинами суб’єктивного характеру, про­довжували поглиблюватись. Розрив відносин на всіх рівнях і практично в усіх сферах співробітництва ускладнювався взаємними звинуваченнями керівників обох держав. У 1969 р. на радянсько-китайському кордоні виникло декілька зброй­них інцидентів, найбільшим з яких стало зіткнення на острові Даманський. І тільки допомога, що надійшла прикордонникам від регулярних частин Радянської армії, а також використання нової техніки - установок залпового вогню «Град» дозволили розв'язати цей силовий конфлікт на користь СРСР.

Важливу роль у міжнародному співробітництві соціаліс­тичних країн відігравала Рада економічної взаємодопомоги (РЕВ). У 1971 р. країни-члени РЕВ ухвалили Комплексну про­граму соціалістичної економічної інтеграції, розраховану на 15-20 років. Проте даний проект, як і інші плани співпраці у економічній галузі, містили ряд недоліків й не запроваджу­вались комплексно. СРСР та країни Східної Європи інтегру­валися не на ринкових основах, а на ресурсно-технологічних взаєморозрахунках.

Посилення економічного й, насамперед, стадіального тех­нологічного відставання країн радянського блоку «компен­сувалося» нарощуванням військово-космічної могутності СРСР, зміцненням «згуртованості» соціалістичного табору, ідеологічною та політичною експансією Радянського Союзу в конфліктних регіонах «третього світу»: на Близькому Сході (1962-1974 рр.), у В'єтнамі (1965-1974 рр.; 1979 р. - в’єтна- мо-китайська тритижнева війна), Мозамбіку (1967-1979 рр.). Сирії (1967-1973 рр.)> Анголі (1975-1979 рр.). Ефіопії (1977- 1990 рр.) та інших країнах.

На рубежі кінця 1960-х- початку 1970-х рр. встановив­ся військово-стратегічний паритет між СРСР і США, Орга­нізацією Варшавського договору й Північноатлантичним альянсом (НАТО). Така рівновага, хоч і була надзвичайно хиткою, але об’єктивно стабілізувала міжнародну обста­новку. Двополюсна конструкція світу розглядалася крізь призму протистояння ракет СРСР і США. Однак при цьому обидві сторони офіційно заявляли про ненанесення першого ядерного удару.

Подібна ситуація створювала унікальну можливість для радикальної зміни міждержавних відносин у бік розрядки, об­меження й скорочення стратегічних озброєнь, встановлення довіри між всіма країнами. Тому радянське керівництво, по­чинаючи з 1971 р., послідовно виступало з цілим пакетом про­позицій, які ввійшли в історію під назвою Програми миру.

Основними положеннями цієї програми стали:

заборона застосовування ядерної, хімічної, бактеріоло­гічної зброї;

припинення «гонки озброєнь» і скорочення ядерної та звичайної зброї;

ліквідація вогнищ війни та припинення регіональних конфліктів;

поглиблення й зміцнення співробітництва з усіма держа­вами;

- збереження та забезпечення свободи й незалежності на­родів світу.

Установлення воєнно-стратеї'ічної рівноваги дозволило та­кож зміцнити позиції реалістично мислячих теоретиків і по­літиків Заходу. Зміна суспільно-психологічного клімату в світі стала найважливішим фактором, який стимулював по­шук правлячими колами капіталістичних ґпьін, у тому числі й США, прагматичних і виважених рішень, відкривав шлях до розрядки міжнародної напруженості. Нормалізація відносин по­чалася з Франції, котру президент Ш. де Голль вивів у березні

р. з Н АТО.

У і 968 р. лідери Радянського Союзу, США й Велико­британії підписали Договір про нерозповсюдження ядерної зброї, а в 1971 р. - Договір про заборону розміщення ядерної зброї та інших видів зброї масового ураження на дні морів та океанів, після чого угоди були схвалені Генеральною Асамб­леєю оон.

Лінія розрядки продовжувалась новою «остполітикою» федерального канцлера В. Брандта. Лідер ФРН уклав догово­ри з СРСР (серпень 1970 р.), з Польщею та Чехословаччиною, в яких визнавалися післявоєнні кордони в Європі. Цей ради­кальний крок Брандта зробив можливою домовленість між чотирма великими державами по Західному Берліну ФРН та НДР встановили між собою дипломатичні відносини, а для країн РЕВ відкрився динамічний німецький ринок, який га­рантував доступ до прогресивних західних технологій. Так на основі розумного компромісу була вирішена одна з найсклад­ніших проблем європейської безпеки.

Вступаючи на пост президента Сполучених Штатів, Р. Нік- сон у 1969 р. підкреслив: «Оскільки народи хочуть миру, а лі ­дери бояться війни, прийшов час добиватись миру. Давайте спокійно говорити один з одним...». Перехід від конфронтації між СРСР і США до пошуків спільних рішень означав крутий поворот у міжнародних відносинах. Незважаючи на роки «хо­лодної війни», досвід спільного військового й економічного співробітництва під час Другої світової залишався в пам'яті радянського й американського народів. Встановлення лінії прямого зв’язку між Москвою й Вашингтоном (а також Лон­доном і Парижем) доповнювалось низкою принципових до­мовленостей та угод.

У результаті візитів президента Р. Ніксона в Москву (1972 й 1974 рр.) і Генерального секретаря ЦК КПРС Л. Брежнєва в США (1973 р.) були підписані такі суперважливі документи, як «Основи взаємин між СРСР і США», як Договір про обме­ження систем протиракетної оборони (ПРО) та Тимчасова уго­да про обмеження стратегічних наступальних озброєнь строком на п’ять років (ОСО-1). У ході переговорів сторони домовилися про співробітництво у питаннях мирного використання атомної енергії, розвитку сільського господарства, транспорт, науки, техніки, культури, охорони здоров’я, будівництва. Вершиною радянсько-американської співпраці був спільний космічний політ двох кораблів «Союз» і «Аполлон» у липні 1975 р.

Кульмінацією періоду «розрядки» став Заключний акт Наради з безпеки та співробітництва в Європі, підписаний 1 серпня 1975 р. у Гельсинкі (Фінляндія) керівниками 33 єв­ропейських країн, а також США й Канади. Радянський Союз досяг мети, яку прагнув отримати від завершення Другої світо­вої війни: Захід визнав територіальний і політичний порядок, встановлений у Східній Європі. В обмін на це західний світ домігся згоди радянського керівництва на включення до Гель- синкськоїугоди статей про захист прав людини, свободу інфор­мації та пересування, невтручання у внутрішні справи інших держав, мирне врегулювання суперечностей та ін. Принципове визнання демократичних цінностей тоталітарною державою не могло не позначитися на її подальшому суспільно-політично­му житті. Але радянське керівництво у своїй діяльності далеко не завжди дотримувалось положень Заключного акта Наради з безпеки та співробітництва в Європі, що об'єктивно підрива­ло довіру до всіх миролюбних пропозицій СРСР

У травні 1976 р. Москва та Вашингтон підписали договір про заборону підземних ядерних випробувань у мирних ці­лях. Проте досягнуті успіхи докорінно не змінили атмосферу взаємної недовіри, що виявилось під час обговорення нової угоди про обмеження стратегічних наступальних озброєнь (ОСО-2) у листопаді 1974 р. Підписання договору планувало­ся на 1977 рік, але цього не сталося у зв’язку з появою в США нового типу ракет та відмовою американців встановлювати на них обмеження. Після багаторічних переговорів підписа­ний в 1979 р. договір так і не вступив у дію. Сторони вдалися до взаємних обвинувачень у його порушенні, а формальним приводом відмови від ратифікації американська сторона ого­лосила введення радянських військ до Афганістану.

Таким чином, у середині 1970-х рр. з’явилися реальні мож­ливості для подальшого розвитку світового співробітництва, але такий шанс залишився в повній мірі невикористаним ні Сполученими Штатами Америки та їх союзниками, ні Радян­ською державою. Всі ж попередні ініціативи та дипломатичні успіхи СРСР були, по суті, перекреслені з початком кампанії в Афганістані. 29 грудня 1979 р. спецпідрозділи КДБ захопили палац афганського президента X. Аміна, який, в принципі, ви­являв достатню лояльність у відносинах з Радянським Союзом. Новий президент Б. Кармаль, ставленик радянського керів­ництва, лише надав «законності» уведенню в країну 40-ї армії.

США відреагували на ці події миттєво. Проти СРСР були оголошені торговельні санкції, а всі країни НАТО бойкотува­ли Олімпійські іфи 1980 р. у Москві. Новий президент Спо­лучених Штатів Америки Р. Рейган, який прийшов до влади у 1981 р., заявив: «Ми зробимо з Совєтами у Афганістані те ж саме, що вони зробили з нами у В’єтнамі». Моджахеди вже вели проти радянських військ партизанську війну. Дуже скоро арабські країни профінансували придбання сучасної зброї, а США почали поставляти її до Афганістану, що значно ускладнювало становище військового контингенту СРСР

Афганська війна, потенційно загрожуючи кожній радян­ській сім’ї ймовірними втратами близьких, викликала глухе обурення більшої частини населення, перетворившись на дестабілізуючий суспільний фактор. Проти участі Радян­ської армії в афганському конфлікгі рішуче висту пив академік А. Сахаров. У відкритому листі до Президії Верховної Ради СРСР та її голови Л. Брежнєва відомий правозахисник вима­гав виведення радянських військ з Афганістану й подальшого вирішення цієї проблеми в ООН.

В афганській війні загинуло близько 15 тис. радянських військовослужбовців, 35 тис. було поранено. «Інтернаціональ­на допомога» тривала десять років і щорічно коштувала Ра­дянському Союзу 3-4 млрд доларів.

На початку 1980-х рр. на зміну «розрядці» прийшов новий виток гонки озброєнь. Світ наблизився до одного з найнебез- печніших рубежів військової конфронтації. Агресивні заяви Р. Рейгаиа, його жорстка лінія у відносинах з СРСР тільки загострювали ситуацію. В основу американської політики часів «холодної війни» закладалася стратегічна концепція «ядерного стримування» Радянського Союзу. Вона виправ­довувала безперервну гонку озброєнь і, врешті-решт, власне, можливість атомної війни. Радянські керівники були більш стриманими у своїх промовах, але завжди підкреслювали, що нарощування ядерного потенціалу відбувається у рам­ках оборонної доктрини Радянського Союзу, а його могутня «тріада» (міжконтинентальні ракети, бомбардувальна авіа­ція, атомні підводні човни) є лише «зброєю відплати». Проте стратегічними озброєннями далеко не все вичерпувалося. Ви­робництво звичайних видів військової техніки у СРСР йшло за принципом: «ракета на ракету», «літак на літак», «танк на танк», поступово знекровлюючи державну .економіку. Але, пам’ятаючи про неймовірно високу ціну свободи й незалеж­ності, сплачену у роки Великої Вітчизняної війни, більшість громадян СРСР, потерпаючи від соціально-економічних нега­раздів, самовіддано працювала заради забезпечення безпеки своєї країни.

По ряду озброєнь, як і по загальній кількості військово­службовців, радянські війська випереджали армію США. Однак нагромадження танкової армади, обумовлене доктри­ною 1964 р., стало всередині 1980-х рр. абсолютно нерозум­ним рішенням як з військової, так і з економічної точок зору. Тим більше, що ймовірні супротивники в цей час уже значно просунулися у розробці бойової техніки наступного покоління.

Остання демонстрація військової могутності СРСР з неаби­яким розмахом і своєрідним викликом була організована у 1982 році, коли влітку розпочались наймасштабніші в історії держави стратегічно-тактичні навчання. Одночасні запуски ядерних ра­кет з підводних човнів, пересувних комплексів та стаціонарних шахт, блискавична повітряна операція за участю непереверше- них «ракетоносців» Ту-160, виведення на навколоземну орбіту двох супутників наведення - такого світ ще не бачив! «Семи­годинною ядерною війною» назвали західні аналітики успішні радянські маневри. Наочний приклад високої обороноздатності СРСР остаточно переконав в Європі та за океаном усіх тих, хто мав сумніви щодо можливостей Радянського Союзу у разі ядер­ного конфлікту на адекватний «удар відплати».

Доба «розрядки» міжнародної напруженості виявилася порів­няно недовгою. Причинами нового загострення ситуації у світі були політичні амбіції керівництва двох наддержав, небажання визнавати власні помилки, що значно ускладнювало пошук комп­ромісних рішень. Падіння міжнародного авторитету СРСР по­глиблення внутрішніх соціально-економічних і суспільно-полі­тичних проблем підштовхували брежнєвське керівництво до по­силення активності на зовнішньополітичній арені. У свою чергу. Сполучені Штати Америки, економічно переважаючи основного конкурента, намагалися за допомогою чергового витка гонки озброєнь привести Радянський Союз до глибокої системної кри­зи і остаточного краху. Але навіть найсміливіші вашингтонські аналітики не уявляли собі, що це станеться гак швидко.

Ю. В. Андропов: втрачене надії на переміни

листопада 1982 р. після смерті 76-річного Л. Брежнєва пленум ЦК партії обрав Генеральним секретарем Юрія Ан- дропова. Багато років поспіль, починаючи з червня 1967 р. до

р., він очолював всемогутній Комітет Державної безпеки СРСР, був спочатку кандидатом, а потім і членом Політбюро. Після смерті М. Суслова у лютому 1982 р. Андропов куриру­вав ідеологічну роботу в партії.

Новий генсек, краще за інших членів «кремлівського Олім­пу» усвідомлював складність тих проблем, які стояли перед країною. Відчуваючи потребу суспільства в перемінах, він хотів здійснити модернізацію, не виходячи за рамки існуючої систе­ми, оскільки був ортодоксальним прихильником марксистсько- ленінського вчення, абсолютно переконаним у його істинності.

Усі, хто знав Андропова, відзначали його неабиякі особисті достоїнства й професійні якості: розум, витримку, волю, здат­ність вміло працювати з кадрами. Він був надзвичайно обач­ним і обережним у прийнятті рішень, але завжди твердо та жорстко вимагав їх виконання. Серед інших членів Політбюро ЦК КПРС Ю. Андропова сміливо можна охарактеризувати як інтелектуала і досвідченого партократа. Все це відповідало очікуванням пересічних громадян: навести порядок у краї­ні, зменшити привілеї партапаратників і чиновників, поклас­ти край хабарництву та злочинності - ось чого хотіли люди, і перші кроки партійного лідера їх не розчарували.

Боротьба за покращення економічного становища розпо­чалася з широкомасштабної кампанії щодо наведення еле­ментарного порядку й дисципліни на виробництві. І хоча на місцях боротьба за виробничу дисципліну нерідко оберталася курйозами, все ж вона принесла позитивні результати. Вже у першому кварталі 1983 р. було досягнуто приріст обсягів ви­робництва на 6 %, а за ввесь «андроповський» період правлін­ня темпи економічного зростання СРСР склали 4,2 % (проти ЗЛ- у 1982 р.), приріст національного прибутку сягнув ЗЛ %₅ обсяги промислового виробництва збільшились на 4 %, а сільськогосподарського - на 6 %,

Поставивши завдання частково децентралізувати економі­ку, Ю. Андропов прагнув посилити економічну зацікавленість трудящих і самих підприємств у підвищенні ефективності виробництва, не зраджуючи цінностям соціалізму. Андропов санкціонував проведення різноманітних експериментів для підготовки нової економічної реформи. З цією метою в ЦК КПРС було створено спеціальний економічний відділ, який очолив М. Рижков.

Водночас за санкцією нового гєнсека було дано хід «гуч­ним коругщійним справам», оголошено боротьбу зі спекуляці­єю. Великих масштабів набули заходи, спрямовані проти зло­вживань у торгівлі. На лаві підсудних опинився і був пізніше страчений начальник Головного управління торгівлі Москви, заарештовані 25 відповідальних працівників Головторгу, ди­ректори найбільших московських гастрономів. Міністра тор­гівлі Струєва відправили на пенсію. КДБ СРСР завдав удару по «бавовняній мафії» в Узбекистані.

Боротьба з організованою злочинністю похитнула позиції члена Політбюро Ш. Рашидова, першого секретаря Красно­дарського обкому КПРС С. Медунова, міністра МВС М. Що- локова та його заступника генерал-полковника ІО. Чурбанова. У результаті Рашидов, Медунов і Щолоков покінчили життя самогубством. Під час правління Андропова значна частина партійних керівників була звільнена зі своїх посад: у Москві - ЗО %, в УРСР - 34 %, Казахстані - 32 %.

Країна з великою увагою слідкувала за інформаційним нововведенням, яке стало прообразом майбутньої горбачов- ської кампанії «гласності». Щотижнево газети публікували пові­домлення «У Політбюро ЦК КПРС». Андропов добре розумів роль інформації, яка може бути і зброєю, і надійним захистом держави. Знав він і про те, що Радянський Союз програє ін­формаційну війну СІНА. Тому на пленумі ЦК КПРС І 5 червня

року генеральний секретар підкреслив: «Нам потрібна добре продумана єдина система контрпропаганди - динаміч­на та ефективна».

У царині ідеології Ю. Андропов виступив на сторінках журналу «Коммунист» із фундаментальною статтею «Вчення Карла Маркса та деякі проблеми соціалістичного будівництва в СРСР», де були висловлені нові думки в галузі марксистської теорії й критичні оцінки соціалістичного'будівництва в СРСР У статті наголошувалося, що конкретні шляхи становлення соціалістичного суспільства пролягли зовсім не так, як перед­бачали основоположники марксизму. На пропозицію вчених- консультантів прискорити процеси демократизації Андропов не без підстав зідповів: «Потрібно спочатку нагодувати і одяг­ти людей». Великі надії він покладав на оновлення внутріш­ньопартійного житгя, наївно вважаючи, шо в низових паргор- ганізаціях нагромаджений значний творчий потенціал, який допоможе вивести партію і країну зі стану глибокої кризи.

Інтелігенція чекала від Ю. Андропова послаблення режи­му, проте цензура, навпаки, посилилась. Так, було забороне­но кілька новаторських спектаклів у театрах, а тиск на інако­думців не припинявся. Насамперед це пояснюється тим, що ідеологічними питаннями продовжували займатись консерва­тори - К. Черненко, М. Зимянін та ін.

Зовнішня політика 15-місячного перебування при владі Ю. Андропова була позначена загостренням міжнародної си­туації. Передусім посилилась конфронтація між СРСР і США. а відтак, у Радянському Союзі знову збільшилися військові витрати. Замість продовження переговорів щодо скорочення стратегічних наступальних озброєнь у Європі радянське ке­рівництво на чолі з Ю. Андроповим прийняло рішення про їх припинення. У відповідь на розміщення американських ракет у Старому світі СРСР вдався до модернізації власної аналогіч­ної зброї, а країни соціалістичної співдружності бойкотували XXIII Олімпійські ігри 1984 р., що відбулись у США.

Антирадянські настрої у світі посилилися після загибелі 269 пасажирів, які знаходились на борту південнокорейського літака, збитого ракетою військ ПВО СРСР у ніч на 1 верес­ня 1983 р. Американці використали цей трагічний випадок як привід для розгортання масштабної інформаційної кампанії проти Радянського Союзу, тон якій задав президент Р. Рейган, назвавши СРСР «імперією зла». У той же час він офіційно проголосив нову програму стратегічної оборонної ініціативи або «зоряних воєн» (СОЇ), і протистояння двох наддержав було перенесено вже у відкритий космос.

Радянське керівництво розуміло, що подібна тактика ідео­логічного супротивника може призвести до міжнародної ізоляції Радянського Союзу. Незабаром Андропов повідомив світ про односторонній мораторій СРСР на проведення ядер­них випробувань у космосі і згортання своєї воєнно-косміч­ної програми, але ці кроки радянського керівництва залиши­лись з боку Сполучених Штатів Америки майже непоміче­ними. Забігаючи вперед, відзначимо, що проект СОІ мав на меті втягування Радянського Союзу у нову виснажливу гонку озброєнь і остаточне знекровлення його економіки. При всій складності і фантастичності даної програми американцям вдалося таки реалізували її певну частину, а СРСР - знайти асиметричну відповідь на цей виклик. Світ знову завмер у напруженому очікуванні. Ускладнення зовнішньополітичних умов розвитку, несприятлива для СРСР кон’юнктура світо­вого економічного ринку прискорили наростання кризових явищ у країні.

Новий керівник партії й держави (у 1983 р. Андропова було обрано на посаду Голови Президії Верховної Ради СРСР), усві­домлюючи, що залишати радянську систему в тому вигляді, в якому вона опинилась наприкінці правління Л. Брежнєва, неможливо, разом з тим так і не встиг сформулювати основні завдання щодо її реформування, визначити реальні механізми проведення реформ, наполягаючи тільки на зміцненні влад­ної монополії Комуністичної партії. Його окремі рішучі за­ходи в масштабах всієї країни не дали практично жодних ре­зультатів. Тіньова економіка зовсім не втрачала своїх позицій, а населенням країни все більше оволодівала політична апатія і внутрішнє невдоволення.

Тому абсолютно правильною і з деякому сенсі пророчо ви­глядала відома фраза Ю. Андропова, що пролунала на пле­нумі ЦК партії 15 червня 1983 року: «Якщо говорити відверто, ми ще до цих пір не вивчили у належній мірі суспільство, в якому живемо і працюємо».

«Безперечно, - наголошує відомий російський історик

С. Кислицин, - Ю. Андропов ке був реформатором у повному розумінні цього слова. Його план перетворень дуже нагадує «китайський варіант» реформ і з певними корективами мав шанси бути здійсненим у майбутньому. Проте трагедія в тому, що після смерті Андропова в СРСР, на відміну від Китаю, не знайшлося лідера, який зміг би провести реформи з урахуван­ням особливостей унікальної російської цивілізації».

лютого 1984 р. Андропов помер, а 13 лютого новим Гене­ральним секретарем ЦК КПРС на пленумі ЦК було обрано давнього соратника Л. Брежнєва Костянтина Черненка, 73-річна людина, до того ж серйозно хвора на тяжку форму астми, він за короткий час перебування при владі мало опікувався держав­ними справами.

Черненко зробив партійну кар’єру, працюючи з 1948 року у Молдавії, де й увійшов у «команду» Брежнєва, переміщу­ючись за ним до ЦК та Верховної Ради СРСР У 1965 р. був призначений завідуючим Загальним відділом ЦК, а в 1978-му став членом Політбюро.

З приходом на посаду генсека Черненко одразу відмовився від андроповських новацій. Нових призначень у Політбюро і Секретаріат ЦК при ньому не відбулося. Єдиною зміною було те, що замість М. Тихонова на керівних посадах з'явився «молодий» М. Горбачов. Серед партійно-державної еліти роз­почалася дискусія навколо нової Програми КПРС та хіба що визначення чергової стадії розвитку суспільства.

Знаковою подією для «черненківського» періоду стало по­новлення в партії у червні 1984 р. В. Молотова. Репрезентан­том просталінських настроїв старої генерації Політбюро ви­явився маршал Д. Устинов, який запропонував поновити в ря­дах КПРС Маленкова та Кагановича. Мабуть, це був останній короткий епізод ренесансу «пізнього неос галінізму» в СРСР

березня 1985 р. К. Черненко помер. При вирішенні пи­тання про обрання нового генерального секретаря більшість членів Політбюро ЦК під впливом А. Громика і В. Щербицького зупинила свій вибір на наймолодшому у своєму середовищі партійному функціонері- 54-річному М. Горбачові.

ДОКУМЕНТИ ТА МАТЕРІАЛИ

ДОКУМЕНТ і

П СПОГАДІВ ОЛЕКСАНДРА ШЕЛЕПІНА - КОЛИШНЬОГО СЕКРЕТАРЯ ЦК КПРС ПРО ЛЕОНІДА БРЕЖНЄВА

.. .Проте повернімося у 1964 рік. Доцільним є запитання: чому тодішній склад Президії ЦК КПРС і пленум ЦК КПРС зупини­ли свій вибір на кандидатурі Брежнєва? Певно, тут зіграли свою роль три чинники. По-перше, чи не вирішапьну роль зіграла та обставина, що саме він разом з Підгорним очолював усю роботу з підготовки жовтневого пленуму ЦК. По-друге, за його плечима був великий досвід роботи на високих посадах у партії і держа­ві. ї, зрештою* багатьом імпонували риси його характеру у той час: урівноваженість, доступність і демократизм у спілкуванні з товаришами, вміння легко зав'язувати стосунки з людьми, до­брозичливість.

Спочатку на посаді Першого секретаря ЦК КПРС він серйоз­но намагався вникнути у головні проблеми і завдання, які стояли перед партією і країною, радився з членами Президії ЦК КПРС і місцевими керівниками, дослухався до їх думок. Він зробив певний внесок у подальший розвиток ракетобудування, освоєн­ня космосу. При ньому було підписано радянсько-американську Угоду про обмеження стратегічних озброєнь, відомі гельсинкські домовленості. Він чітко дотримувався колегіальності в роботі Президії ЦК, де була створена товариська атмосфера. Але. на жаль, тривало це недовго... -

За Брежнєва у той час, коли я ще був членом Політбюро, до порядку денного цього органу вносилися десятки дрібних, окре­мих питань, але й вони розглядалися мимохідь. Великі, принци­пові проблеми обговорювалися крайнє рідко, і деякі з них вирі­шувалися опитуванням... Однією з перших акцій Брежнєва була ліквідація Комітету' партійно-державного контролю, оскільки він боявся цього компетентного органу, тобто вчинив так, як Сталій, який у свій час ліквідував ЦКК-РСІ...

Брежнєв не відзначався особливою працелюбністю. Я у цьому неодноразово переконувався, і особливо в період роботи з ним під час підготовки Звітної доповіді ЦК КПРС XXIII з’їзду лартії. Ось яким був тоді режим його робочого дня: підйом

о 10 годині ранку, сніданок об 11 годині, потім з 12 до 14 години йому вголос читали підготовчі матеріали. При цьому вій зазви­чай не висловлював ніяких ідей і пропозицій. Потім з 14 до 15 години він спав, після чого випивав склянку чаю і їхав на полю­вання, з якого повертався о 21 - 22 годині, вечеряв і до години, а інколи і до двох годин ночі дивився кінофільми.

Любив він спорт, особливо футбол і хокей. Художньої літера­тури, наскільки я знаю, майже не читав. З інтелігенцією не зустрі­чався. Інколи відвідував цирк. В численних бесідах з ним я пере­конався в тому, що він не знав основоположних творів Леніна.

В останні роки його діяльності в країні різко впала державна, планова, фінансова, трудова та технологічна дисципліна, стали в широких масштабах процвітати зловживання службовим станови­щем, алкоголізм, наркоманія, проституція, викрадання художніх цінностей, збагачення багатьох партійних, радянських і господар­ських працівників за рахунок держави, приписки і окозамилюван­ня, підкуп, спекуляція, хабарі... Процвітали марнослів'я, консер­ватизм мислення, відсзпгніми були гласність, критика і самокрити­ка. Розбухали штати, зрост^ала тяганина, бюрократизм. За все іе практично ніхто до відповідальності не притягувався. Навпаки, була допущена повна інфляція державних нагород - орденів і ме­далей, усіляких звань. Визначення Маркса «герой без подвигів» цілком і повністю можна віднести до самого Брежнєва. Оскільки іншого такого «героя» не знає тисячолітня історія Росії...

ДОКУМЕНТ 2

ІЗ ПОСТАНОВИ ПЛЕНУМУ ЦК КПРС «ПРО НЕВІДКЛАДНІ ЗАХОДИ ЩОДО ПОДАЛЬШОГО РОЗВИТКУ СІЛЬСЬКОГО ГОСПОДАРСТВА»