УДК 94 (47 + 57) «1917/1991»

ББК 63.3 (2) 6 я 73 ,

1-18

Рецензенти:

д-р іст. наук, проф. П. В. Добров (м. Донецьк), л-р іст. наук, проф. М. М. Карабанов (м. Київ), д-р іст. наук, проф. А. А. Непомнящий (м. Сімферополь)

Рекомендовано до друку вченою радою Дніпропетровського національного університету (протокол №12 від 2 липня 2007 р.)

Іваненко В. В.

1-18 Історія Радянської держави (1917-1991 рр.)‘ Навч. посіб. / В. В. Іваненко, | А. І. Голуб,| А. Ю. Шевченко. - Д.: Вид-во Дніпропетр. над. ун-ту, 2007. - 576 с.

І8В1Ч 978-966-551-251-6 . _

У посібнику з сучасних позицій розглядаються основні віхи та події вітчизняної історії, починаючи з 1917 р. і закінчуючи 1991 р. Кожен розділ віддзеркалює найбільш значущі, ключові аспекти функціонування Радянської держави. Зроблена спроба виявити й охарактеризувати специфічні особливості її станов­лення та розвитку на різних етапах. Наприкінці розділу вміщено серію документів, контрольних запитань і тестових завдань, при­значених для кращого засвоєння програмного матеріалу.

Для студентів-істориків класичних і педагогічних універси­тетів, а також усіх, хто цікавиться проблемами радянського ми­нулого. .

Гриф надано Міністерством освіти і науки України (лист № 1.4/18-Г-2298 від 21.12.2007 р.)

УДК 94 (47 + 57) «1917/1991» ББК 63.3 (2) 6 я 73

I5ВN 978-966-551-251-6

© В. В. Іваненко,[А. І. Голубі]

А. Ю. Шевченко, 2007

ПЕРЕДМОВА

У багатовіковій вітчизняній історії особливе місце, як відомо, займає XX- сторіччя, а в ньому - радянська епоха, що простяглася у часовому вимірі майже на сім з половиною десятиліть, зали­шивши по собі незабутній слід у свідомості мільйонів і мільйо­нів наших співгромадян, людських спільнот на всіх' континентах. І це цілком слушно, закономірно, адже то був час небаченого, унікального за своїм задумом, масштабами та наслідками со­ціального експерименту, здійсненого більшовиками на уламках Російської імперії. В результаті на величезній євразійській тери­торії від Балтики до Тихого океану склався, по суті, новий тип цивілізації, аналогів якому у світовій практиці ще не було. На­роди (в Тому числі український), які ввійшли до складу Радян­ської держави і стали таким чином творцями нового суспільного устрою, сповна пізнали на собі всі переваги та негативи тогочас­ний системних перетворень, їх світлі й тіньові сторони, героїко- звитяжнйй блиск й трагічно-болісний тягар, воістину історичні звершення и не менш відчутні втрати.

Схоже, вони просто не знали, в якому суспільстві живуть. В усякому разі, далеко невсі розуміли, чому найвищою стратегічною метою і со­ціальною цінністю має бути орієнтація на якесь там примарне «світ­ле майбутнє», а не на максимально можливе в тих умовах задоволен­ня повсякденних нужд та запитів конкретної людини. Тим більше що саме в епоху «соціалістичного наступу» вперше на державному рівні були проголошені й закріплені законодавчо життєстверджуючі принципи соціальної справедливості, закладені принципово нові за­сади творення й управління як справжній виклик історії. Щоправда, водночас започатковані й страшні засади насильства, державного терору проти власного народу... ‘

Одне слово, динаміка модернізаційних процесів у Радянському Союзі виявилася вельми строкатою, суперечливою, а соціальна ціна, покладена на вівтар «побудови соціалізму», - невимовно ви­сокою. Як і чому уживалися в одному державному та Часовому про­сторі творчий злет освіти, науки, гуманістичної духовності, культу­ри й гбніння н&ту чи іншу «буржуазну науку», пошук «Шкідників»,

З

«ворогів народу» серед інтелектуальної еліти нації, що набувало характеру середньовічного «полювання на відьом»? Яким чином у державній політиці тодішнього компартійного керівництва узго­джувалися й регулювалися ці полярні, діаметрально протилежні явища? _;

Звичайно, вказані та інші протиріччя чи метаморфози радян­ської доби завжди хвилювали мислячих, небайдужих науковців, літераторів, публіцистів, митців, широкий загал громадськості, віддзеркалюючи їх прагнення якомога повніше пізнати феномен «соціалістичного творення». Час од часу робилися спроби про­никнення у таїни виникнення, генези та розвитку нової державної конструкції. Проте лише за горбачовської «перебудови», позна­ченої довгоочікуваною демократизацією суспільно-політичного життя, з’явилися реальні передумови для розгортання масовано­го переосмислення радянської історії на основі пошуку та впро­вадження у повсякденний науковий процес справді новаторських ідей, свіжих концептуальних підходів, методик, документальних джерел, з принципових позицій об’єктивності та історизму. При цьому дослідники чи не вперше за часів комуністичного правління отримали академічну свободу, право на вільне самовираження, діс­тали доступ (хоч і дещо обмежений) до закритих раніше архівних фондів, почали поволі звільнятися від тягаря попередніх дрлітико- ідеологічних стереотипів та штампів, що, безумовно, не могло не позначитись на якісних характеристиках історичних досліджень.

З розпадом СРСР і перетворенням колишніх союзних рес­публік на незалежні суверенні держави окреслені тенденції ще більше посилились й стали незворотними, внаслідок чого були зроблені нові вагомі кроки по шляху всебічної і правдивої рекон­струкції багатьох знакових подій, явищ, фактів, постатей з нашо­го порівняно недавнього минулого, особливо щодо його склад­них, заплутаних, драматичних чи фальсифікованих сторінок. Крім того, були значно розширені можливості оприлюднення історичних праць, відкрито безліч періодичних видань і науко­вих збірників такого фахового профілю, розпочалася підготовка нового покоління підручників та навчальних посібників з історії для освітньої системи.

Разом з тим, незважаючи на суттєві здобутки у розвитку вітчиз­няної історіографії за останні 15-20 років, створенні численної наукової та навчально-методичної літератури, сьогодні, з нашого погляду, ще передчасно стверджувати, що кількісні параметри зробленого (маємо на увазі обсяги виданого й захищеного у ви­гляді дисертацій) вже вилились у якісні зрушення, а саме - що у нас сформувалася нова, дійсно наукова концепція історії ра­дянського суспільства в цілому та української історії цієї доби зокрема. Більш за те, у спробах розв’язати «гордіїв вузол» про­тиріч на ряді напрямів історичного пізнання до існуючих дода­лися й нові міфологеми та легенди, тобто неадекватні оціночні характеристики окремих ключових подій, явищ, особистостей із суперечливої радянської практики, породжені тією ж сумнозвіс­ною кон’юнктурою* схильністю частини дослідників до безза­стережного служіння не науковій істині та історичній правді, а черговим ідеологічним пріоритетам, новій політичній еліті.

Склалася парадоксальна ситуація, коли на словах і буквально на кожному кроці декларується необхідність .відновлення істо­ричної правди і справедливості «у повному обсязі», впроваджен­ня свіжих, науково вивірених підходів та механізмів до вивчення минулого, а по суті зберігається давно апробований у таких ви­падках «дослідницький» інструментарій, хоч і в оновленій, т. зв. демократичній, оболонці. Ось що писав з цього приводу автори­тетний український історик М. Коваль: «Аморфна багатопартій­ність та ідеологічний плюралізм у сучасному українському сус­пільстві призвели не тільки до перегляду спрямування колишньої ідеологізованої історіографії, розвінчання її положень, які дійсно не відповідали правді історії, а й до формування нових міфоло- гем, покликаних політичною кон’юнктурою. І хоча за своєю сут­тю й призначенням як стара, так і нова міфологія є антиподом історичної науки, на людей емоційних, схильних до легковір’я й перебільшень, вона справдяє певне враження».

Впадає в око й те, що у новітніх виданцях цей період нашої минувшини настільки вихолостився, дегероїзувався, що іноді просто жах бере, читаючи справжні «страшилки» про ті часи. Особливо це неприпустимо й шкідливо для навчальної літера­тури, оскільки не можна ж прищепити школяреві чи студентові почуття патріотизму, любові до рідного краю шляхом відверто тенденційного тлумачення радянської історії як своєрідної «чор­ної діри», «загубленої» епохи, котра нібито уособлює собою суцільний негатив і складається з нескінченної зливи помилок, невдач, прорахунків та злочинів більшовицького режиму. Нато­мість багато в чому саме засобами історичної освіти й науки ма­ємо формувати у сучасної молоді глибоку повагу до попередніх поколінь, наших прадідів, дідів, батьків, усіхтих, хто в непростих умовах тоталітарної системи, низького життєвого рівня, завдяки чи всупереч непохитній вірі у «світле майбутнє» чесно й сум­лінно служив Вітчизні, демонстрував небачену раніше енергію новотворення, будував, воював, відроджував рідну землю, вирі­шував назрілі проблеми модернізації економіки, науки, культури, піднімаючи їх до висот світової величі. А це й є найважливіше джерело національно-патріотичного виховання.

У свою чергу, таке шанобливе ставлення до своєї недавньої історії, до героїки й трагізму радянської доби могло б стати кон­солідуючим фактором у суспільному просторі нашої країни, стимулювати процеси становлення української політичної нації, громадянського суспільства, гармонізації відносин між: соціаль­ними та етнічними групами, політичними партіями, громадськи­ми об’єднаннями, релігійними конфесіями, народом і владою. Своєрідне «примирення з минулим» у даному розумінні слова, звісно, не означає забуття злбчинів, трагедій, невдалих експери­ментів. Воно означає лише, іцо зараз йастав саме той «момент істини», коли всім нам слід отямитись, вгамуватись (кому менше, кому більше), припинити зводити рахунки з власною історією, перетворювати її на публічне судилище, а подеколи,'чого гріха таїти, й на справжнє посміховисько. Адже ми не судді, Кйн—-на­щадки минулих епох. І якими б гіркими не були окремі ВІХИ та сторінки цієї історії, войа все ж таки наша, гаряЧекроййк, на її уроках мають вчитися всі, аби не допускати повторення^{1 :}кблиіії- ніх аномалій, помилок, драм, аби, як кажуть, двічі не настуіЛати на одні й ті ж самі «історичні граблі». Це важливо усвідомлювати ще й тому, що нова демократична Україна будується не на по­рожньому місці й не прибульцями з інших планет, а фактично, з того ж самого «людського матеріалу», який вийшов із радянської системи. '

Як видно, особливу відповідальність за всебічне, максималь­но вірогідне висвітлення нашої історії несуть автори навчальних видань, покликані разом, з педагогами сіяти в учнівсько-сту­дентському середовищі добре, розумне, вічне. Тобто показува­ти минуле адекватно, з позицій конкретно-історичної логіки і внутрішньої тотожності викладу фактів, подій, явищ, на основі їх критичного переосмислення, що обов’язково враховує як по­зитивно-творчі надбання, так і негативно-руйнівні наслідки, без чого досвід й уроки історії просто втрачають своє значення. При цьому слід усіляко утримуватись від будь-яких збочень у болото міфологізації або принаймні намагатись звести їх до мінімуму, оскільки взагалі уникнути таких елементів в історичних дослі­дженнях, напевно, неможливо. Увесь сенс у мірі, співвідношенні реального, соціально вартісного й ірраціонального, особистісно- го, у тім, щоб другорядне, міфічне не затьмарювало собою го­ловне, справжнє, як це нерідко трапляється сьогодні. Тільки так можна сформувати у свідомості сучасників, насамперед молоді, цілісне, всеохоплююче уявлення про минулі часи й епохи, від­творити синтетичну мозаїку історичного взаємозв’язку всіх його закономірностей, протиріч та особливостей-

Власне* все вищесказане й спонукало авторів до написання одного з перших в незалежній Україні навчальних посібників, в якому зроблена спроба системна осмислити й охарактеризувати найважливіші події історії Радянської держави з моменту її наро­дження у 1917 р. й до розпаду у 1991 р., подати їх у проблемно- хронологічній послідовності? на основі сучасних підходів та оці­нок, з урахуванням у більшості з них певної специфіки проявів українського фактора. Принагідно зауважимо, що, на відміну від Російської Федерації, де подібною літературою буквально забиті полиці книгарень, в Україні її явно бракує, точніше, цією спра­вою тут, на жаль, майже ніхто не переймається - ні профільне міністерство, ні самі освітяни. А тим часом на всіх історичних факультетах вищих навчальних закладів нашої країни цілком логічно триває вивчецня нормативного курсу «Історія СРСР», причому досить об’ємного у годинному та змістовному вимірі. Відтак українські студенту (та й викладачі), по суті, позбавлені вибору, бо через відсутність власних підручників їм не залиша­єтеся нічого іншого, як користуватися переважно російськими, а також популярними нині на пострадянському просторі росій­ськомовними виданнями західних дослідників, таких, зокрема, як Дж. Боффа, Н. Верт, Дж. Хоскінг та ін. Проте в них не завжди об^;єктивно і справедливо інтерпретуються й оцінюються окре­мі резонансні події, найбільш болісні сюжети нашої історії XX сторіччя, фрагментарно відображається повсякденне життя со­ціуму тієї доби. Навряд чи варто зайвий раз доводити, що це сер­йозна прогалина вітчизняної навчальної літератури. У намаганні ж певною мірою заповнити її й полягає головна мета нашого посібника, призначеного для студентів-істориків класичних та педагогічнихуніверситетів. . .

Структурно посібник складається з 9 розділів, охоплюючи ввесь період існування Радянської держави. Запропокована ав­торами періодизація базується на сучасних підходах, вона від­криває простір для хронологічної та подійної орієнтації, до­зволяє вичленити ключові, магістральні питання в кожній темі чи проблемі, допомагає глибоко засвоїти вміщений тут фак­тологічний матеріал, необхідний для розуміння суперечли­вої картини історичних процесів, що відбувалися в Росії після Лютневої революції 1917 р. і до припинення існування однієї із наддержав світу. Глибинна ж їх сутність полягала в тому, що впродовж такого досить тривалого часу народи Росії - СРСР ро* били відчайдушні спроби проторувати свій «особливий» шлях у «світле майбутнє» й тим самим гідно відповісти на історичні виклики, що постали перед ними у зв’язку з разючою відсталістю гігантської держави від передових країн Західної Європи і США, стрімкою модернізацією й появою проривних технологій в бага­тьох галузях світової економіки, пошуком і втіленням у площину реального життя нових форм державно-політичного ладу, нових суспільних ідеалів та моральних цінностей.

Розглядаючи загальні закономірності і тенденції формування та розвитку радянської системи життєустрою, автори прагнули в той же час виявити і обґрунтувати особливості, властиві кожно­му з пройдених етапів, допомогти читачеві збагнути логіку і ди­наміку пожовтневих суспільних перетворень, складні взаємини соціуму й породжених ним державних інститутів «справжнього народовладдя», замислитись над ціною здійсненого в рамках «соціалістичного експерименту» з його незаперечними новатор­ськими здобутками і мільйонними жертвами, перемогами й зле­тами одних і поразками та падіннями інших. Йдеться в даному контексті про величезні маси людей найширшого соціального спектра, які стали, по суті, заручниками сформованого більшо­виками політичного режиму, про те, що в добу компартійного правління існувала глибока безодня між проголошеними цілями щодо створення «нового суспільства» і засобами їх досягнен­ня, між змістом людських зусиль, покладених на вівтар реформ, і отриманими результатами. Тому дуже важливо при вивченні означених протиріч, взагалі генези виникнення, становлення та поступу Радянської держави не збочити на політизовані чи ідеологізовані оцінки тогочасної дійсності, як це часто-густо спостерігається сьогодні, а від дати перевагу давно апробованому серйозними науковцями діалектичному методу \ї пізнання, який дозволяє аналізувати позитивно-негативні чинники історичного процесу комплексно, в нерозривному взаємозв’язку та взаємо- обумовленості, не вип’ячуючи жодної зі сторін. Що, до речі, у по­єднанні з іншими методами і є запорукою всебічного, правдивого відтворення історії.

Водночас ми намагалися по можливості уникати одновимір- них, категоричних суджень, висновків і узагальнень оціночного характеру, теоретико-методологічних засад вивчення минулого, залишивши за студентами право вільного вибору тих чи інших концептуальних підходів, історіософських моделей, історичних джерел та літератури. Гадаємо, що це теж є однією з передумов творчого осмислення і глибшого засвоєння новітньої історії Ро­сії - СРСР. З аналогічною метою наприкінці кожного розділу вміщено низку документальних матеріалів, а також контрольних запитань і тестових завдань, які можуть бути використані студен­тами в ході самостійної роботи над опрацюванням курсу, для по­вторення пройдених тем, при підготовці до семінарських занять, модульного контролю знань та підсумкових іспитів.

Ясна річ, автори ніяк не претендують на роль своєрідних «першопроходців» у сучасній українській історіографії, тим паче на вираження істини, так би мовити, в останній інстанції. Не обі­цяємо ми і «всієї правди» про наше радянське минуле, чудово ро­зуміючи не тільки певну обмеженість власних знань, іманентно притаманні кожному з нас елементи суб’єктивного бачення окре­мих історичних подій, явищ, фактів, постатей, але й те, що за по­дібними обіцянками завжди так чи інакше приховується відвер­та політична заангажованість, міфологізація реальної дійсності.

Ми просто спробували допомогти студентам сформувати цілісне і неупереджене уявлення про феномен радянського державотво­рення та способу життя, про його світлі й тіньові сторони, про­гресивні промені й трагічні наслідки. Підґрунтям для здійснення такого задуму послугували (попри все вшцевикладене!)надбан- ня російської й української історичної науки часів незалежності; плюс започаткування і реалізація на кафедрі російської історії Дніпропетровського національного університету серії важливих наукових проектів та програм, поміж яких - «Українське питан­ня в Російській імперії та Радянському Союзі», «Державницькі ідеї в українській суспільно-політичній думці першої половини XX ст.», «Радянська державність в Україні: пріоритети і особли­вості розвитку у XX ст.» та ін.

Сподіваємося, що навчальний посібник знайде свого читача не тільки в університетських аудиторіях і на кафедрах, а й се­ред широкого загалу громадськості, всіх, хто щиро прагне краще розібратися в непростих перипетіях та хитросплетіннях радян­ської епохи, глибше збагнути все її розмаїття, відчути справжній подих, колорит і, зрештою, зіткати у своїй уяві вірогідно точне, історичне полотно, а отже, зробити бодай мізерний крок на тер­нистому шляху до пізнання правди та «самоцінності» нашого недавнього минулого. Це й стане найвищою нагородою авторам за проведену роботу. Будемо також вдячні за конструктивні за­уваження та побажання, які можна було б врахувати в подальших студіях над вивченням радянської історії, а можливо, й при під­готовці у майбутньому повноцінного підручника.

м. Дніпропетровськ, травень 2007р.

Є'¹ 1317 РІК-РІК РЕВОЛЮЦІЙНИХ ПОТРЯСІНЬ І БОРОТЬБИ АЛЬТЕРНАТИВ

У

лютому 1917-го, на 31-му місяці Першої світової війни в російській столиці Петрограді повсталий народ за лі­чені дні повалив понад 300-літню владу династії Романових і відкрив шлях широкій демократизації країни та виходу з гли­бокої економічної, соціальної й політичної кризи, яка й при­звела до революційного вибуху.

Сценарій розвитку подій за межами Петрограда, включаю­чи і Москву, був схожим: отримання звістки про події у сто­лиці, страйки, мітинги і демонстрації, вихід із підпілля членів опозиційних царизму партій та звільнення політв’язнів, бра­тання трудящих із солдатами місцевих гарнізонів тощо. Після цього відбувалася заміна колишньої царської адміністрації ор­ганами нової, революційної влади - Радами та різноманітни­ми ліберально-демократичними організаціями.

Історіографічні досягнення останніх років в Україні та за її межами дозволяють поглянути на історичні події знакового для всіх без винятку націй і народностей колишньої Російської імперії 1917 року дещо під іншим кутом зору. Якщо раніше і в комуністичній, і в антикомуністичній історіографіях вони розглядалися виключно як протиборство політичних сил, як їх класова конфронтація, як пошук винних і невинних, то зараз, враховуючи залучення до наукового обігу все нових і нових комплексів документів, ці події все більше розглядаються як альтернативи консолідації суспільства на демократичних за­садах, а кризи і гасла різноманітних політичних партій, об’єд-

нань та груп - як віддзеркалення політичної культури тих чи інших прошарків суспільства, а не лише як підсумок класової боротьби. За такого підходу у революційних подіях 1917 р. можна виділити кілька цілком самостійних етапів:

перший - від лютого до кінця серпня - оформлення дво­владдя та криза коаліційної політики;

другий - від початку вересня до 25 жовтня - крах споді­вань на можливість об'єднання демократичних сил для вирі­шення питання про владу;

третій - від Жовтневого перевороту до розгону Установ­чих зборів, що означав остаточну втрату суспільством демо­кратичної альтернативи і утвердження влади Рад як знаряддя більшовицької політики.

Такий підхід, гадаємо, дозволяє найбільш точно і неуперед- жено простежити розгортання революційних процесів на тере­нах колишньої імперії, виявити найхарактерніші особливості політичних програм різних революційних сил, зрозуміти логі­ку розширення поглядів на перспективи подальшого розвитку країни безпосередніх учасників подій та їх очевидців, завдяки чому у дослідників зростають шанси щодо значно об’єктивні­шого дослідження природи радянської форми народовладдя, яка з того часу стала важливим чинником політичного життя багатьох народів Східної Європи.

Політична боротьба в Росії навесні-влітку 1917 р.

Початок 1917 р. Російська імперія зустріла з великою три­вогою. Триваюча війна, незліченні людські жертви та матері­альні втрати, завдані нею, поразки на фронтах, господарська розруха, продовольча криза - все це важким тягарем лежало на плечах трудових верств суспільства, викликало у них гнів і обурення політикою панівних класів. У країні назрівала ре­волюційна криза, наслідки якої було важко передбачити. Як писав М. Бердяєв, «до 1917 р., в атмосфері невдалої війни, усе дозріло до революції. Старий режим згнив і не мав до­стойних захисників... У народі ослабли і занепали ті релігій­ні вірування, які підтримували самодержавну монархію». По- іншому бачив ситуацію в країні лідер російських більшовиків В. Ленін, який стверджував, що в Росії склалася революційна ситуація, коли «низи» не хочуть більше жити по-старому, а «верхи» не в змозі по-старому управляти.

В епіцентрі політичних процесів знаходилося робітництво, навколо якого поступово об’єдналися різні потоки революцій­ного руху. «Глибинна народна революція, - наголошує укра­їнський професор В. Солдатенко, - рішуче стала на порядок денний і була тепер не лише практичною необхідністю, а й історичною неминучістю».

У січні-лютому 1917 р. у революційний вир була втягнута вся Росія, всі її регіони. Зокрема, лише в Україні у ці місяці відбулося 50 страйків, у яких взяли участь понад 40 тис. ро­бітників. На фронтах і в тилу наростали солдатські виступи, а село було охоплене селянськими заворушеннями.

Зрештою, найбільшого напруження ситуація набула у Пе­трограді, де політичні страйки врешті-решт перетворилися на повстання, в якому пліч-о-пліч з робітниками взяли участь сол­дати столичного гарнізону. Саме спільні дії робітників і солда­тів й вирішили долю російської монархії Романових, яка залед­ве пережила своє 300-ліття. Навіть такі затяті монархісти, як В. Пуришкевич, визнавали, що крах самодержавства відбувся згідно з волевиявленням народу. Фактично на початку березня 1917 р. у країні було встановлено республіканський лад. Проте на момент революції широкі народні маси колишньої імперії не пройшли ще тієї інколи демократичного виховання, політичної культури, яку дає тривала участь у парламентських перегонах, у самоврядуванні, у вільно діючих громадських організаціях. Вони звикли з недовірою ставитися до влади, а ненависть до самодержавства автоматично переносилась на усі владні уста­нови. В результаті механізм державного управління був піді­рваний, що в умовах триваючої війни і загального виснаження суспільства не гарантувало його від нових потрясінь.

Всупереч традиційним стереотипам, наголошує російський історик В. Шестаков, падіння монархії у Росії відбулося не­сподівано і для влади, і для опозиційних сил, оскільки жодна політична сила в Росії ні організаційно, ні технічно револю­цію не готувала. Саме тому цілком справедливим є висновок О. Керенського, який стверджував, що «монархія в Росії по­кінчила самогубством». Падіння монархії стало результатом її системної кризи і головною складовою кризи і краху в умовах світової війни імперій старого типу.

Лютнева революція започаткувала кардинальні зміни в державному устрої Росії: влада з рук царя і його дворянсько- поміщицького уряду перейшла до рук створеного 2—4 березня 1917 р. у Петрограді Тимчасового уряду, який було сформова ­но з представників так званих цензових кіл - буржуазії та ка­піталізованих поміщиків. Очолив його голова Всеросійського земського союзу князь Г. Львов. На місцях запроваджувався інститут губернських комісарів Тимчасового уряду, створю­валися комітети об’єднаних громадських організацій, які до­помагали урядовцям зміцнити свою владу. Таким чином, як завдяки цілеспрямованим зусиллям Тимчасового уряду, так і внаслідок зустрічного демократичного волевиявлення фор­мувалася владна вертикаль, що зв’язувала «центр» з окраїна­ми держави.

Водночас, паралельно з органами Тимчасового уряду, що репрезентували нову форму державності в Росії, у ній, завдяки справжньому вибуху народної активності, з’явилася ціла низ­ка самочинних організацій - партій, профспілок, фабрично- заводських комітетів, кооперативів, жіночих, студентських та інших об’єднань і товариств. Втім, чи не найголовнішою при­кметою революції стало масове створення Рад - цілком само­стійної організаційної форми соціальної й політичної дії мас. Вони об’єднували робітників, солдатів, селян, значну частину інтелігенції та представників так званих середніх верств насе­лення. За підрахунками академіка І. Мінца, вже у березні 1917 року у країні діяло понад 600 Рад, у тому числі близько 120 - на українських теренах. На Всеросійську нараду Рад робітничих і солдатських депутатів (березень-квітень 1917 р.) до Петро­града прибуло 470 делегатів, які репрезентували 139 місцевих

Рад, 13 тилових військових частин, 6 армій і 27 окремих час­тин фронту. Як бачимо, це була досить солідна сила.

Центральне місце у розмаїтті Рад обіймала Петроградська Рада робітничих і солдатських депутатів, яка виникла ще

лютого і до виконкому якої ввійшли представники лівих сил - меншовики М. Чхеїдзе (голова), М. Скобелєв і О. Ке- ренський. До складу виконкому (15 членів) було обрано і двох більшовиків - О. Шляпникова та П. Залуцького. За словами відомого публіциста есера М. Суханова, Петроградська Рада, що виступала як загальноросійський радянський центр, була організацією, «пристосованою для бойових дій, освяченою традиціями і готовою взяти справу революції, свою справу у своїрукт.

Про високий авторитет Петроградської Ради свідчить той факт, що склад і програма діяльності Тимчасового уряду були визначені за її згодою, що офіційно 3 березня 1917 р. закріпили одночасно опубліковані декларації уряду і викон­кому Ради.

В урядовій декларації зазначалося, що новий Кабінет Мі­ністрів проведе політичну амністію, розпочне підготовку скликання Установчих зборів, забезпечить здійснення грома­дянських свобод і усунення національних обмежень, замінить поліцію народною міліцією та демократизує органи місцевого самоврядування. До речі, у подальшій своїй діяльності уряд намагався неухильно дотримуватися цих взятих на себе зо­бов’язань.

Зі свого боку, Петроградська Рада наголосила на закон­ності діяльності Тимчасового уряду та закликала всі верстви населення виконувати його рішення, забезпечуючи в країні порядок і спокій. Зокрема, від солдатів, яким були надані всі громадянські права, вимагалося збереження дисципліни в ла­вах та виконання своїх військових обов’язків.

У цілому в країні склалася ситуація, що означала дуалізм влади - двовладдя, офіційно визнане всіма. 9 березня, за вісім днів потому як Петроградською Радою було прийнято «Наказ № ]», що започаткував демократизацію армії, військовий мі­ністр О. Гучков писав генералу М. Алексєєву: «Тимчасовий уряд не має ніякої реальної влади і його розпорядження здій­снюються лише у тих масштабах, які допускає Рада робітни­чих і солдатських депутатів, що має у своєму розпорядженні всі найважливіші елементи реальної влади, позаяк війська, за­лізниці, пошта і телеграф у її руках. Можна відверто сказати, що Тимчасовий уряд існує лише допоки це допускається Ра­дою робітничих і солдатських депутатів». Як зазначав італій­ський дослідник Дж. Боффа, саме у поєднанні офіційної влади Тимчасового уряду і демократичної влади Рад «був головний результат і головне протиріччя Лютневої революції».

Двовладдя виявило собою розкол суспільства: активізація однієї його частини неминуче призводила до активізації ін­шої. Така ситуація постійно породжувала не лигне гострі між- партійні, а й внутрішньопартійні суперечності. У взаєминах Петроградської Ради і Тимчасового уряду простежуються кілька великих періодів. Перший - з 27 лютого до 5 травня

р. - період протистояння та пошуку компромісних рі­шень Другий, який тривав з 5 травня до ЗО серпня, відзначав­ся повною підтримкою Петроградською Радою коаліції з бур­жуазією, а третій, що розпочався 31 серпня і характеризувався більшовизацією Ради, закінчився поваленням Тимчасового уряду 25 жовтня 1917 р.

Нова російська влада народжувалась у суперечливій, на­пруженій атмосфері загального хаосу, викликаного трьома ро­ками важкої війни і революцією. За словами О. Керенського, «Росія припинила на фабриках працювати, на фронті воювати. Населення втратило здатність коритися. Начальство — наказу­вати і командувати». На фронті розпочалася стихійна демобі­лізація, у містах процвітали самосуди, грабунки, селяни нама­галися самочинно вирішувати земельне питання.

Недостатня легітимність першого складу нового уряду вимагала від нього швидких і ефективних дій, які могли б зміцнити його авторитет, об'єднати російське суспільство. За­для цього 12 березня в Росії була скасована смертна кара, а 12 квітня було прийнято закон про свободу зібрань і спілок.

Тимчасовий уряд узаконив ліквідацію поліції, політичного на­гляду і розшуку, арешт царської Ради міністрів та інших пред­ставників адміністрації скасував каторгу і заслання, оголосив політичну амністію.

Водночас було проголошено принцип «спадкоємності вла­ди» і «безперервності права». Зберігаючи старий державний апарат, уряд здійснив низку перетворень у сенаті та міністер­стві внутрішніх справ. 2 травня було створено Головне управ­ління міліції. Замість ліквідованої цензури створювалася ін­формаційна книжкова палата. При міністерстві юстиції була започаткована Надзвичайна слідча комісія для розслідування протизаконних дій колишніх міністрів та інших вищих поса­довців. Відмінялася стара система станових і національних обмежень, відновлювалася автономія Фінляндії.

Перші кроки Тимчасового уряду, які віддзеркалили інтереси абсолютної більшості населення країни, викликали схвалення громадськості. Фактично жодна політична сила, включаючи більшовиків, не виступила проти нього.

Проте найважливіші питання про війну та мир, аграрне, робітниче - вирішувались Тимчасовим урядом надто повіль­но або не вирішувались зовсім. Зокрема, земельне питання уряд обіцяв поставити на обговорення Установчими зборами, і з метою його підготовки 21 квітня були створені Головний, губернські, повітові й волосні земельні комітети, в яких бра­ли участь і представники селянства. Дещо раніше, 19 березня уряд у спеціальному зверненні визнав необхідність земель­ної реформи, але у той же час наголосив на неприпустимості самочинних захоплень землі. Оприлюднений 11 квітня закон «Про охорону посівів» гарантував поміщикам відшкодування збитків у випадку «народних заворушень».

Непослідовність уряду виявила себе і в галузі покращен­ня становища робітників. Восьмигодинний робочий день, запроваджений у Петрограді спеціальною угодою між Пе­троградською Радою і Товариством заводчиків та фабрикан­тів, так і не був затверджений законодавчо, а закон від 23 квітня «Про робітничі комітети на промислових підприєм­ствах» лише легалізував фабрично-заводські комітети, які вже існували.

У фінансовій сфері уряд 8 березня заявив про виконання всіх внутрішніх і зовнішніх зобов'язань царизму,а відтак роз­почався нестримний випуск нічим не забезпечених паперових грошей, які пізніше дістануть назву «керенки». Всього їх було випущено на суму 9,5 млрд крб.

Розуміючи несумісність війни і революції, Тимчасовий уряд сподівався передусім переможно закінчити війну, а вже потім взятися за глибокі реформи. Внаслідок цього в життя могли бути втілені лише ті перетворення, які не знижували обороно­здатність країни і зміцнювали авторитет влади. Тому уряд не планував корінних змін в організації влади на місцях, однак, доки центральна влада вичікувала, в провінції усувалися гу­бернатори, градоначальники, розпускалися каральні органи, створювалися комітети громадського порятунку, розширюва­лися повноваження земств та міського самоврядування, Гро­мадські виконавчі комітети (вони називалися по-різному: над­звичайні, громадської безпеки, народної влади) перебирали на себе функцію координації дій органів самоврядування, партій, спілок та об’єднань щодо зміни політичного ладу. Створення таких комітетів було обумовлене відсутністю в губерніях до революції представницьких органів державної влади, що свід­чило про глибоку кризу не лише самодержавного ладу, але й російської державності в цілому.

Організацію влади на місцях здійснювали різнорідні за со­ціальним складом і політичною орієнтацією сили: політичні партії, органи самоврядування, корпоративні, політичні ор­ганізації. Зокрема, про своє право на автономне управління заявило козацтво всіх військ - Кубанського, Терського, Ураль­ського, Оренбурзького тощо. .

У березні 1917 р. на теренах України була створена Цен­тральна Рада як фактично незалежний від Тимчасового уряду представницький орган республіканської влади. Згодом було створено український уряд - Генеральний секретаріат та при­йняті перші конституційні документи - універсали. Рада очо­лила рух українського народу за самовизначення у формі авто­номії, з перспективою на відділення і створення самостійної держави. Подібні місцеві владні установи, що мали відобра­зити і захистити національні інтереси численних народів, які населяли колишню Російську імперію, виникали повсюди. На зміну імперській системі приходила система національна.

Таким чином, вже навесні 1917 р. проявилося складне пе­реплетіння соціальних і національних антагонізмів, що відо­бражало суспільно-етнічну структуру держави. Щодо співвід­ношення обох чинників, то, як наголошує А. Каппелер, їх слід розглядати у тісному взаємозв'язку, що дозволить подолати обмеженість тих дослідницьких праць, які «цікавилися або лише соціальною, або національною революцією, залишаючи інший аспект поза увагою».

Не зрозумівши необхідності ділитися владою з громад­ськими комітетами, що стихійно виникли на місцях, і проти­ставивши їм інститут комісарів, які призначалися зверху, Тим­часовий уряд втратив реальну можливість управляти через комітети всіма громадськими організаціями, у тому числі й Радами. Всіляко намагаючись обмежити їх можливості, цен­тральна влада з самого початку випустила зі своїх рук конт­роль за розвитком революційного процесу в країні, не сформу­вала чітку владну вертикаль, а відтак і не змогла протистояти поширенню революційної смути.

Перший склад Тимчасового уряду перебував при владі до початку травня 1917 р. Безпосереднім приводом зміни уряду стало наростання кризи в країні, що поглиблювалась внаслі­док відсутності осмисленого урядового курсу. Зупинка бага­тьох фабрик і заводів, зростання безробіття, перебої на тран­спорті, активізація спекулянтів стали свідченням катастрофіч­ного стану економіки країни, яка проте продовжувала брати участь у війні, запевняючи своїх союзників у бажанні довести її «до переможного кінця».

18 Квітня міністр закордонних справ п. Мілюков у ноті урядам країн Антанти підтвердив вірність Росії союзницьким зобов’язанням та її готовність переможно завершити війну.

Поява 20 квітня «ноти Мілкжова» у пресі викликала вибух обурення серед солдатів та на промислових підприємствах. Народ вийшов на вулиці з вимогами відставки Тимчасово­го уряду та передачі влади до рук Рад. Одночасно на заклик керівництва партії кадетів на вулицю вийшли й прибічники урядової політики. 21 квітня у кількох місцях Петрограда від­булися збройні сутички, що свідчили про глибокий розкол ре­волюційних сил у питанні про війну. Лише після постанови Петроградської Ради про заборону на два дні вуличних демон­страцій криза була спрямована у русло переговорів, підсум­ком яких стала відставка П. Мілкжова та воєнного міністра О. Гучкова, а також формування 5 травня коаліційного уряду під головуванням Г. Львова. У новому уряді були репрезен­товані всі політичні течії, за винятком крайньо правих та більшовиків. Окрім О. Керенського до коаліційного уряду ввійшли ще п’ять міністрів-соціалістів та десять представни­ків буржуазних партій. В основу створення нового кабінету була покладена ідея громадянської злагоди, політичного спів­робітництва буржуазії й революційної демократії.

Коаліційний уряд оголосив про свої наміри домагатися як­найшвидшого укладення миру «без анексій і контрибуцій на засадах самовизначення народів», запровадження контролю над виробництвом, зміцнення органів влади, прискорення скликання Установчих зборів. Створення коаліційного уряду стало важливою подією в історії Ррсії 1917 р., воно давало шанс демократичним силам на подолання розколу у суспіль­стві та його мирну еволюцію.

Безпосереднім наслідком квітневої урядової кризи став пе­релом у настроях суспільства. Зокрема, кадети, які втратили свої позиції в уряді, на засіданні центрального проводу партії ухвалили рішення «більше не зв’язувати себе з революцією» та «готувати сили для боротьби з нею».

Криза влади посилила ліворадикальні настрої в масах, зростання серед них впливу більшовиків, які розгорнули ак­тивну роботу серед солдатів, найбіднішого селянства та сту­дентства. Мережа більшовицьких організацій розширювала­ся., а авторитет їх лідера - В. Леніна - зростав. Його ідея пере­творити «класову боротьбу пролетаріату проти буржуазії» на «громадянську війну між ворожими класами» знаходила все більшу підтримку серед членів РСДРП(б).

Поступово більшовики починають розвивати ідею зброй­них методів боротьби за владу. Ленін наполягає на необхіднос­ті ттуватися до бойових зіткнень з буржуазією, завойовувати па свій бік солдатів, озброюватися, навчати робітників воло- ліпше) зброєю. Як заявив він на початку червня на засіданні І |,К РСДРЩб), мирні маніфестації - це справа минулого.

Переконаний у правильності свого курсу на консолідацію суспільства, коаліційний уряд не перешкоджав діяльності лі­ворадикальних сил. Слова Леніна, що прозвучали на І Всеро­сійському з’їзді Рад робітничих і солдатських депутатів (чер­вень 1917 р.) про те, що більшовики у будь-яку мить готові взяти владу, ніким не були сприйняті серйозно. У той час як переважна більшість делегатів з’їзду, яку складали меншовики й есери, ухвалила резолюцію про довіру Тимчасовому уряду, більшовики призначили на 10 червня демонстрацію солдатів і робітників з вимогами переходу влади до Рад. З’їзд заборонив її проведення, призначивши нову демонстрацію під гаслами довіри Тимчасовому уряду. Втім, півмільйонна демонстрація і мітинг на Марсовому полі, які відбулися 18 червня, в осно­вному пройшли під більшовицькими гаслами. Падіння авто­ритету уряду засвідчили і демонстрації в інших містах - Мо­скві, Києві, Ризі, Іваново-Вознесенську. Росія стояла на порозі чергової політичної кризи.

На деякий час ситуацію вдалося розрядити першим після повалення царизму наступом на фронті, який розпочався 18 червня 1917 р. Його давно готував уряд, переслідуючи не лише стратегічну, а й політичну мету -- зміцнення своїх пози­цій. Проте результат виявився прямо протилежним. Наступ, який спочатку був успішним, внаслідок цілої низки причин не­забаром захлинувся. Уже 6 липня німецькі війська завдали мо­гутнього удару у відповідь, здійснивши Тарнопольський прорив. Російські війська змушені були залишити на півдні Галичину, а на півночі - Прибалтику. Провал наступу завдав відчутного удару патріотичним почуттям росіян, підкреслив бездарність уряду, показав безглуздя жертв. Це сприяло зростанню ліворадикаль­них настроїв, зміцненню симпатій мас до більшовиків.

Вибух народного невдоволення 2 липня 1917 р. перетворив­ся на чергову гостру урядову кризу. Вона мала дві складові: могутній антивоєнний виступ у столиці і відставку міністрів- кадетів, не згодних з намірами міністрів-соціалістів визнати до Установчих зборів автономію України. Народні хвилю­вання розпочалися стихійно, однак більшовики використали свій вплив у військах і на флоті, щоб об’єднати незадоволених урядовою політикою під своїми гаслами. Прибуття 4 липня до Петрограда, з одного боку, вірних уряду військ з фронту, а з іншого - озброєних кронштадтських матросів, викликаних більшовиками, загострили й без того складну й заплутану си­туацію в столиці. Російське суспільство опинилося на межі громадянської війни. За свідченням російського емігранта Ф. Степуна, в липневі дні 191 7 р. «в розлючене червоне море з різних боків вливалися чорносотенні струмені... в столиці йшов відвертий грабіж». У результаті зіткнень проурядових військ і демонстрантів, яких налічувалося понад 400 тисяч, загинули десятки й були поранені сотні людей. Тимчасовий уряд оголосив винуватцями кривавих подій більшовиків, яких до того ж звинуватили й у шпигунстві на користь Німеччини. Багато політиків уважали липневі події спробою більшови­ків захопити владу. Як результат - РСДРІІ(б) опинилася поза законом: були закриті більшовицькі газети, багато її лідерів опинилися у в'язницях, а деякі, в тому числі й Ленін, пішли у підпілля. Проте все це не призвело до покращення становища ні в столиці, ні в країні.

Урядова криза тривала до 7 липня, коли у відставку пішов голова уряду Г. Львов. Наступного дня його місце зайняв 36-літній О. Керенський, за яким зберігся портфель воєнного і морського міністра. До 24 липня було сформовано новий, другий коаліційний уряд у складі 7 есерів і меншовиків, 4 ка­детів, 2 членів радикально-демократичної партії і 2 безпар­тійних. Він одержав статус «Уряду Порятунку Революції». ВЦВК Петроградської Ради визнав за новим урядом «необ­межені повноваження і необмежену владу», що, по суті, озна­чало кінець двовладдя. Про це свідчив і той факт, що партії, які входили до Рад, взяли активну участь у формуванні ново­го урядового кабінету.

(>ціика суперечливих липневих подій також була різною. Урядова преса називала ці події «більшовицькою спробою ні пірнати внутрішній фронт». О. Керенський уважав їх «ле­міш і.ким повстанням», а сам В. Ленін оцінював їх як «щось шачно більше, ніж демонстрація, і менше, ніж революція». У будь-якому випадку липневі події у Петрограді й інших великих містах Росії чітко засвідчили, що країна знаходиться на порозі серйозних потрясінь.

Корніловщина та загострення кризи в країні восени 1917 р.

Липнева політична криза та звинувачення на адресу біль­шовиків докорінно змінили ситуацію в країні. Втрата урядом контролю над основними економічними, соціальними і полі­тичними процесами; стихійний рух мас; різна спрямованість дій державних структур і численних громадських організацій зміцнювали у суспільстві думку, що відновити порядок мир­ним шляхом уже неможливо.

Одними з перших аналіз нової політичної ситуації зробили більшовики, які впродовж 26 липня - 3 серпня 1917 р. напівле­гально провели у Петрограді свій VI партійний з’їзд. Незважа­ючи на відсутність лідера партії, який переховувався від право­суддя, учасники з’їзду наголосили на тому, що мирний період революції закінчився, а тому гасло «Вся влада Радам!» необ­хідно зняти. Причому мова йшла не про Ради взагалі, а лише про ті, які підтримали Тимчасовий уряд. Головним завданням РСДРП(б) з’їзд визнав «повну ліквідацію контрреволюційної диктатури і завоювання влади шляхом збройної боротьби».

«Липневий шок» серйозно вплинув і на праві та крайньо праві кола російського суспільства, які, відчуваючи настрої мас, мали надію на появу в країні «сильної руки», що зможе протистояти загальному хаосу. О. Керенський, на думку пра­вих, не міг претендувати на роль диктатора. Розумний політик і обдарований оратор, прем’єр, за словами його противників, був людиною безвольною, «заручником демократії», а від­так не міг, а головне - не хотів зміцнювати владу. У пошуках «сильної руки» праві звернули увагу на особу Л. Корніло- ва - популярного в армії, рішучого генерала, який до того ж походив із простих козаків. Розумів необхідність армійської підтримки і Керенський, хоча відверті противники революції в оточенні генерала прем’єру були не до душі.

Призначенням Корнілова 19 липня на посаду Верховного головнокомандуючого Керенський розраховував відновити в армії дисципліну, а одночасно й зміцнити свою владу. Запро­понована Корніловим програма стабілізації становища в Ро­сії шляхом мілітаризації країни - створення «армії в окопах», «армії в тилу», «армії залізничників» - в цілому була підтри­мана Керенським. Як зазначається в останніх дослідженнях російських істориків, Корнілов і Керенський «розходилися не стільки у розумінні необхідності «сильної влади» і навіть не у визначенні її сутності, скільки у ролі, яку відводили у ній один одному». Не випадково, що після Державної наради у Москві, скликаної Тимчасовим урядом 12 серпня з метою «об’єднання державної влади з усіма організованими силами країни», сто­сунки Керенського і Корнілова стають все більш прохолодними. Учасникам наради значно симпатичнішим політиком видавався саме Корнілов, який закликав у найближчий час вдатися до рі­шучих дій заради порятунку країни. Його думки розвинули ге­нерал О. Каледін, П. Мілюков, В. Шульгін, які відкрито заявили про необхідність ліквідації Рад та інших громадських організа­цій, особливо в армії; війні до переможного кінця, встановленні режиму твердої і послідовної державної влади, надії на яку по­кладали і великі підприємці, і вище офіцерство, об’єднане Все­російським союзом офіцерів армії і флоту, і верхи козацтва.

Програму встановлення такої влади Л. Корнілов і його при­хильники розробили у Ставці відразу після повернення з Мо­скви. Верховною владою в країні мала стати Рада народної оборони у складі: О. Керенського (голова) та членів - гене­рала М. Алексєєва, адмірала О. Колчака, Б. Савінкова та М. Філоненка. При ній повинен був діяти уряд, до якого вві­йшли б представники найрізноманітніших політичних сил - від колишніх царських міністрів до меншовиків. Розпочалися й таємні переговори військових з Керенським, проте остаточно домовитися не вдалося. Причини розриву стосунків Керен- ського і Корнілова, на думку знаного дослідника їх політичної долі Г. Іоффе, полягали передусім у тому, що вони уособлю­вали два різних політичних явища: Керенський - буржуазну демократію, засновану на коаліції ліберальних і правосоціа- лістичних партій; Корнілов - реакційні, консервативні сили, опорою яких була монархічно налаштована воєнщина.

За наказом Л. Корнілова 25 серпня на Петроград рушили війська, головною ударною силою яких був 3-й кінний корпус генерала О. Кримова. Корнілов в ультимативній формі вимагав від прем’єра передати йому «всю військову і цивільну владу», оголосити у столиці військовий стан для придушення будь-яких спроб революційних організацій вчинити опір військовим. Не- задоволені нерішучістю Керенського, Корнілова підтримали міністри-кадети, які 26 серпня подали у відставку, спровоку­вавши нову урядову кризу. Дії Корнілова Керенський кваліфі­кував як заколот і на черговому засіданні кабінету поставив вимогу щодо надання собі диктаторських повноважень.

Зрештою, захопити Петроград військовим не вдалося. Сотні агітаторів, які були спрямовані назустріч заколотникам со­ціалістичними партіями, передусім більшовицькою, Радами і профспілками, переконували солдатів не виконувати гене­ральських наказів. Не діставшись столиці, корніловські війська виявилися небоєздатними. 31 серпня, потрапивши у безвихідь, генерал Кримов застрелився, а наступного дня Л. Корнілов і його прибічники були взяті під варту у м. Бихові. Без пере­більшення можна стверджувати, що виступ Л. Корнілова зайвий раз продемонстрував, якої глибини досягла у Росії загальнонаціональна криза.

Політичні супротивники Корнілова події кінця серпня на­зивали «змовою», контрреволюційним «заколотом». Інші ж його сучасники називали їх не «змовою Корнілова», а невда­лим «зговором Керенського і Корнілова». І все ж наслідки цих подій важко переоцінити, оскільки, як наголошують профе­сори О. Барсенков і О. Вдовін, у ході їх, по-перше, були дис­кредитовані праві сили, які остаточно втратили довіру мас, а підрив авторитету офіцерства, що підтримало Корнілова, неминуче вів до розвалу армії; по-друге, політичних збитків було завдано меншовикам і есерам, які тривалий час підгри­мували «правих»; по-третє, значно зріс авторитет більшовиків як партії, яка не «заплямувала» себе коаліцією з буржуазни­ми колами. Звичайно, поразка «правих» не знімала з порядку денного питання про наведення порядку в країні, але в нових умовах це могли зробити лише «ліві», серед яких постійно зміцнювалися позиції більшовиків. Відтак цілком справедли­вими були слова О. Керенського, який був певний того, що без корніловського заколоту не було б і Леніна. У цьому сенсі можна стверджувати, що поразка Корнілова відкривала шлях до завоювання влади в країні більшовикам.

Загальнонаціональна криза восени 1917 р. виявила себе у формі масового невдоволення політикою Тимчасового уря­ду всього населення країни, 1 вересня уряд, намагаючись не втратити останніх крихот популярності, офіційно оголосив Росію республікою, проте серед мас ця подія не викликала ве­ликого ентузіазму.

Восени особливо широкого розмаху набув страйковий рух. Лише у вересні страйки охопили *1 губерній. У перші осін­ні місяці у них взяло участь 2,4 млн чоловік. Страйкували нафтовики Баку, гірники Криворіжжя, залізничники. Найма- совішим був страйк текстильників Іванова, де проти урядо­вої політики протестували 300 тис. чоловік. На селі значного пошиоення набула боротьба селян проти поміщиків, яка не­рідко набувала форми повстань. Лише у вересні-жовтні було зафіксовано понад 3,5 селянських виступи. Водночас в Укра­їні, у Прибалтиці, Фінляндії, Закавказзі, Туркестані набирали силу національні рухи. Фактично розпочався процес терито­ріального розпаду формально єдиної держави. На межі роз­паду була й армія: зросла кількість випадків братання з сол­датами супротивника, масовим стало дезертирство, ввійшга в норму непокора офіцерам. Все це свідчило про недієздатність центральної влади, яка виявилася неспроможною встановити контроль хоча б за якоюсь однією сферою життя суспільства.

Протягом 1-24 вересня Росією управляла так звана Директо­рія, або Рада п'яти, у складі О. Керенського, О. Нікітіна, М. Те- рещенка, О. Верховенського, Д. Вердеревського. Однак не вона визначала, якою буде політична «погода» в країні. Цю роль пе­ребрали на себе Ради, авторитет яких зростав з кожним днем.

З метою пошуку виходу з кризи за ініціативою есеро-мен- шовицького Всеросійського Центрального виконавчого коміте­ту (ВЦВК), обраного на І Всеросійському з’їзді Рад ще у червні

р.. і Виконкому Рад селянських депутатів була скликана Всеросійська демократична нарада, на якій були представлені органи міського і земського самоврядування, Ради, профспіл­ки, кооперативи та політичні партії. Обговоривши питання про владу, його учасники 20 вересня ухвалили резолюцію про створення «однорідної соціалістичної влади». На цьому ж за­сіданні було вирішено створити постійний орган - Тимчасову раду Російської республіки (Передпарламент), який мав стати дорадчим органом при уряді і міг обговорювати лише ті пи­тання, стосовно яких уряд хотів би почути думку Рад. Однак сформований 25 вересня за участі кадетів 3-й коаліційний уряд обмежив його права, внаслідок чого більшовицька фракція Передпарламенту, що налічувала 58 чоловік (усього до складу новоутвореного органу ввійшло 555 чоловік), бойкотувала його роботу. Демократична нарада і Передпарламент були структурами, за допомогою яких ліберальна і демократична громадськість намагалася зміцнити владу. Проте їхні зусилля виявилися марними, уряд стрімко втрачав свій авторитет, у той час як авторитет більшовиків неухильно зростав.

Характерною рисою політичного житія Росії у вересні 1917 р. стала масова більшовизація Рад. ЇЦе наприкінці серпня на по­зиції РСДРП(б) у питанні про владу перейшли Московська і Петроградська Ради. Зокрема, виконком останньої очолив член ДК більшовицької партії Л. Троцький. До середини ве­ресня вже 80 місцевих Рад великих міст Росії підтримували більшовиків. Склалася ситуація, коли найвпливовіші місцеві Ради ставали в опозицію не лише до Тимчасового уряду, а й до керівництва ВЦВК. За таких умов політична стабільність ба­гато в чому залежала від того, яку тактику візьме на озброєння більшовицьке керівництво.

Незважаючи на те, що РСДРП(б) була партією з високим рівнем дисципліни і найменш враженою внутрішніми ідео­логічними «хитаннями», серед її лідерів щодо питання про шляхи приходу до влади не було одностайності. Зокрема, Л. Камєнєв і Г. Зінов’єв схилялися до компромісу з іншими силами «революційної демократії», дуже обережно підходили до можливості збройної боротьби за владу. Л. Троцький розра­ховував, що передачу влади більшовикам легітимним шляхом зробить II Всеросійський з’їзд Рад, скликання якого планува­лося наприкінці вересня. У той же час В. Ленін у вересні і на початку жовтня доводив не лише можливість, але й необ­хідність повстання для захоплення влади. На двох засіданнях ЦК (10 і 16 жовтня) він зміг переконати більшість соратників у своїй правоті, внаслідок чого було прийнято резолюцію про підготовку до збройною повалення влади Тимчасового уряду. Велике значення мало об’єднання у жовтні 1917 р. зусиль без­заперечних лідерів більшовизму Леніна і Троцького, завдяки якому в їх політичних конкурентів не залишилося шансів на успіх, а підготовка до збройного повстання була переведена у практичну площину.

На відміну від лютого всі політичні сили знали про підго­товку більшовиками збройного повстання. 18 жовтня у газеті «Новая жизнь» Л. Камєнєв від свого і Г. Зінов’єва імені від­крито виступив проти такого рішення, але їх демарш не зміг нічого змінити. Практична підготовка до повстання набирала обертів. Під приводом захисту столиці від німецьких військ, які продовжували наступ в глиб Росії, Петроградська Рада з подачі ЦК РСДРП(б) 12 жовтня створила Військово-рево­люційний комітет (ВРК), який став легальним органом з під­готовки збройного повстання. ВРК, на чолі якого стояв лівий есер П. Лазимір, направив своїх комісарів у військові части­ни, на заводи, залізниці, озброїв загони Червоної гвардії, які розпочали планомірно встановлювати свій контроль над клю­човими об’єктами Петрограда. У випадку успіху збройного повстання Ленін розраховував, що II Всеросійський з’їзд Рад, відкриття якого було призначене на 25 жовтня, узаконить його результати.

Уповільнений характер реформ Тимчасового уряду сприяв стрімкому зростанню стихії народного протесту, активності, бажанню простими засобами вирішити складні соціально- економічні проблеми. Більшовики, вчасно відреагувавши на хвилю революційного нетерпіння, змогли озброїти маси від­повідними політичними програмами, що не вдалося зробити антибільшовицьким силам, які не змогли подолати ідейного і організаційного розбрату

Більшовики при владі: становлення Радянської держави

Тимчасовий уряд не зміг протидіяти наступу революційних сил. О. Керенський, реакція якого на дії Петроградського ВРК була явно неадекватною, 24 жовтня поставив перед членами Передпарламенту вимогу надати йому як прем’єр-міністру, надзвичайних повноважень, але було вже пізно. До ранку на­ступного дня у руках червоногвардійців і солдатів були Голо­вний телеграф, Головпоштамт вокзали та мости Петрограда.

О 10 годині ВРК оприлюднив звернення, в якому повідомля­лося про усунення від влади Тимчасового уряду та перехід влади до рук ВРК. Упродовж дня його прибічники оволоділи майже усім містом. У ніч з 25 на 26 жовтня було захоплено Зимовий палац, а міністри, які перебували в ньому, - взяті під варту і під конвоєм відправлені до Петропавлівської форте­ці. Керенського серед них не було, оскільки ще напередодні він виїхав на фронт, сподіваючись привести в столицю вірні уряду війська. Генерали, за винятком П. Краснова, вислови­ли недовіру прем'єру, а новий головнокомандуючий генерал М. Духонін заявив про свій нейтралітет. Краснову вдалося зібра­ти на підтримку Тимчасового уряду близько тисячі козаків, які незабаром були розсіяні загонами Червоної гвардії.

Парадоксально, але факт - у жовтні 1917-го (на відміну від лютого) робітничий клас Росії безпосередньої участі у по­валенні влади Тимчасового уряду не брав. Замість нього це вчинила більшовицька партія, використавши солдатів та чер- воногвардійців. У жовтні на вулицях столиці не виявилось со­тень тисяч страйкуючих, а тому ті «десять днів, які потрясли світ» фактично були справою окремої групи населення, пере­воротом. як до середини 1^20-х років називали їх і самі члени правлячої партії.

Пізнього вечора 25 жовтня, коли фактично весь Петроград був у руках більшовиків, у приміщенні Смольного інституту відкрився 11 Всеросійський з’їзд Рад робітничих і солдатських депутатів. Із 1429 Рад, які у той час існували в Росії, на з'їзді були представники лише 402. Із 518 делегатів, які зареєстру­валися до 25 жовтня, більшовиків було 250, есерів 159, мен­шовиків 60. Решта делегатів репрезентувала дрібніші політич­ні партії та групи.

Першим документом, що його ухвалив з'їзд, було звернен­ня, автором якого був Ленін, до «Робітників, солдат і селян!». Проголошуючи повалення Тимчасового уряду, звернення під­креслювало, що з'їзд, спираючись на волю переважної біль­шості робітників, солдатів і селян, на переможне повстання в Петрограді, бере владу в свої руки, а вся влада на місцях пе­реходить до Рад. Велике значення для завоювання трудящих на бік Радянської влади мали викладені в документі основні напрями її політичної та економічної програми - негайний де­мократичний мир, безоплатна передача землі в розпоряджен­ня селянських комітетів, повна демократизація армії, встанов­лення робітничого контролю над виробництвом, забезпечення всім націям справжнього права на самовизначення, своєчасне скликання Установчих зборів, турбота про забезпечення міст

ЗО хлібом, а сіл - предметами першої необхідності. Водночас з’їзд закликав Ради робітничих, солдатських і селянських де­путатів забезпечити на місцях «справжній революційний по­рядок». Отже, в документі перелічувалися майгостріші про­блеми, які хвилювали абсолютну більшість населення Росії, і заявлялося, що нова влада буде радикально і без затримок їх вирішувати.

Одним із перших принципових питань, яке було поставле­не на обговорення делегатів з'їзду, було питання про партійну структуру Радянської влади: чи буде вона опиратися на всі ра­дянські партії, чи лише на партію-персможницю - РСДРП(б) та її союзників? Меншовицькі й есерівські делегати з'їзду засудили насильницькі дії більшовиків щодо Тимчасового уряду, а тому вихід із ситуації, що склалася, вони бачили у створенні коаліційного уряду, до якого ввійшли б усі сили революційної демократії. Таку політичну комбінацію озву­чив лідер меншовиків Ю. Мартов, і з’їзд спочатку її прийняв. Проте незабаром, під тиском Леніна і Троцького, відмовився від неї. На знак протесту меншовики і праві есери залишили залу з’їзду. В результаті до сформованого на ньому 27 жовтня нового ВЦВК увійшли, окрім 62 більшовиків. 29 лівих есе­рів, 6 меншовиків-інтернаціоналістів, 3 українських соціаліс­ти та 1 есер-максималіст. Поза складом ВЦВК залишилися представники керівних центрів кількох соціалістичних партій (трудовиків і незалежних соціалістів, Бунду, соціал-демокра­тів Польщі і Литви тощо). Не одержали належних їм мандатів і делегати великих областей та районів, армійських фронтів і флоту, Ради профспілок, Всеросійських залізничної і по­штово-телеграфної спілок. Таким чином, при обранні нового ВЦВК були порушені правила його формування, що давало право соціалістичним партіям звинувачувати ВЦВК у нелегі- тимності. Мине кілька днів і ці звинувачення призведуть до першої кризи нової влади. Першим головою нового ВЦВК був обраний Л. Камєнєв (27 жовтня - 8 листопада 1917 р.).

Велике значення для розгортання в країні революційних перетворень мало прийняття з'їздом 26 жовтня низки декре­тів - «Про мир», «Про відміну смертної кари», «Про повноту влади Рад», «Про землю», «Про армійські революційні комі­тети». Головною ідеєю першого з них - «Декрету про мир» - було оголошення війни злочином проти людства та готовність нової влади негайно підписати мир без анексій і контрибуцій. «Декрет про землю», що був підготовлений на основі 242 се­лянських наказів стосовно вирішення земельного питання, віддзеркалював глибинні надії селян. Незважаючи на те, що у перших рядках цього декрету наголошувалося, що питання про землю «у всьому його обсязі може бути вирішене лише Установчими зборами», приватна власність на землю відміня­лася негайно і назавжди, а поміщицькі, удільні, монастирські, церковні землі оголошувалися всенародною власністю і пере­давались у розпорядження волосних земельних комітетів та повітових Рад селянських депутатів. Тим самим більшовики рішуче перехопили в есерів ініціативу у вирішенні земельного питання, що й призвело згодом до втрати есерами своїх по­літичних позицій.

Пізнього вечора 26 жовтня з'їзд сформував новий тим­часовий уряд, який одержав назву Рада Народних Комісарів (РНК). Його повноваження мали закінчитися 28 листопада - встановленого ще Тимчасовим урядом дня скликання Уста­новчих зборів. До першого складу Раднаркому увійшли лише більшовики. Есери і меншовики, не визнавши законність Жовтневого перевороту, відмовилися увійти до уряду, а ліві есери, які на з’їзді підтримали більшовиків, також не увійшли до нього, оскільки не бажали остаточного розколу з правими есерами. Очолив новий уряд В. Ленін. Окрім нього до складу РНК увійшли народні комісари: внутрішніх справ - О. Риков, землеробства - В. Мілютін, праці - О. Шляпников, у справах військових і морських - комітет у складі В- Антонова-Овсієн- ка, М. Криленка та П. Дибенка, у справах торгівлі і промисло­вості - В. Ногін, народної освіти - А. Луначарський, фінан­сів - І. Скворцов-Степанов, закордонних справ - Л. Троцький, юстиції - Г. Ломов (О. Оппоков), продовольства - М. Авілов (Глєбов), у справах національностей - И. Сталін.

Уже в перші дні після приходу до влади у складі РНК відбу­лися зміни. Замість завантажених партійною і радянською ро­ботою у Москві 1. Скворцова-Степанова і Г. Ломова були при­значені В. Менжинський та ГІ. Стучка, наркомом залізниць став М. Єлізаров; замість В. Антонова-Овсієнка та М. Криленка, які одержали нові призначення* наркомом з військових справ було призначено М. Подвойського. У зв'язку з утворенням Нарко­мату соціального забезпечення до складу уряду увійшла єди­на жінка - О. Коллонтай. Нічого страшного у численних по­садових переміщеннях перших місяців роботи РНК Ленін не бачив, зауваживши якось у розмові з А. Луначарським: «Поки що - там побачимо - потрібні відповідальні люди на всі поса­ди; якщо виявляться нездатними - зуміємо поміняти».

З метою вивільнення РНК від вирішення маси поточних пи­тань, які не вимагали принципового обговорення, у листопа­ді 1917 р. було утворено Малий Раднарком, до якого ввійшли лише деякі наркоми. Його засідання вважалися правомочними, якщо на них були присутні два з трьох членів, а рішення вва­жалися прийнятими, тільки якщо за них голосували всі члени, що були на засіданні. Малий Раднарком розглядав переважно економічні справи і готував матеріали для засідань Великого Раднаркому. Після затвердження головою уряду рішень Мало­го Раднаркому вони оформлялися як постанови РНК.

У відповідності з рішеннями II з'їзду Рад вищим органом державної влади в країні був Всеросійський з’їзд Рад, а у пе­ріод між з'їздами - ВЦВК, основним напрямом діяльності якого стала законотворчість. Як правило, всі питання ВЦВК вирішував простою більшістю голосів у ході своїх майже безперервних засідань, на першому з яких (27 жовтня) було створено п’ять комісій, що займалися переважно організацій­ними питаннями. Поступово визначалася й структура відді­лів ВЦВК, які очолили відомі діячі РСДРП(б). Агітаційний відділ очолив М. Володарський, національний - М. Уриць- кий, юридичний - ГІ. Стучка, фінансовий - Й. Уншліхт та ін. Усього у списку, затвердженому ВЦВК 6 листопада, налічу­валося 14 відділів.

Меншовики й есери, які залишили засідання її з’їзду Рад, відмовилися визнати повноваження ВЦВК і більшовицько­го уряду, наполягаючи на створенні «однорідного соціаліс­тичного уряду». У ході переговорів вони вимагали вивести

зі складу РНК «персонального винуватця Жовтневого пере­вороту - Леніна». Використовуючи свій вплив на Всеросій­ський виконавчий комітет залізничників (Вікжель). вони, загрожуючи припинити будь-які залізничні перевезення, вимагали від більшовиків включити до складу уряду пред­ставників меншовиків, есерів, енесів, призначити головою уряду одного з лідерів правих есерів та переглянути політич­ний курс. Програму Вікжеля підтримали й деякі очільники більшовиків - Л. Камєнєв, Г. Зінов’єв, О. Риков та інші, які висловлювали думку, що суто більшовицький уряд зможе утримати владу лише за допомогою політичного терору ЦК більшовиків відкинув вимоги керівників соціалістичних Пар­тій, а Камєнєва та його прибічників, які подали 4 листопада у відставку, замінив на залишених ними посадах ленінськи­ми прихильниками. Головою ВЦВК став Я. Свердлов, нарко­мом внутрішніх справ - Г. Петровський, наркомом юстиції - П. Стучка. Реальний шанс створення широкої коаліції демо­кратичних сил в Росії був згаяний. З цього часу, за словами В. Шестакова, «протистояння в російському суспільстві знову починає набирати обертів, а сама більшовицька влада набу­ває рис однопартійної диктатури».

Побоюючись розриву з селянством, більшовики за пропо­зицією Л. Троцького зробили поступку лише лівим есерам. Після 10 грудня 1917 р. сім представників лівих есерів уві­йшли до складу РНК. 1. ІІІтейнберг став наркомом юстиції. П. Прошьян - пошти і телеграфу, О. Колегаєв — землеробства (з 25 листопада), В. Трутовський - місцевого самоврядування,

В. Карелін - майна Російської Республіки, В. Алгасов, який працював у апараті наркомату внутрішніх справ, отримав стаїус «народного комісара без портфеля, але з правом вирі­шального голосу». Сьомим членом уряду від лівих есерів став М. Брилліантов, призначений 19 січня 1918 р. членом колегії наркомату фінансів. У цей же час ще сім лідерів лівих есерів перебували у складі Президії ВЦВК. Лівий блок проіснував до початку липня 1918 р., хоча вже у березні того ж року лізі есери, протестуючи проти укладення Брестського миру, скла­ли з себе урядові повноваження.

В офіційних документах, у виступах депутатів - і біль­шовиків. і представників опозиції - вищий державний орган нерідко називався парламентом. Однак ВЦВК, тобто «радян­ський парламент», мав кілька особливостей. По-перше, у ньо­му були представлені лише соціалістичні партії і демократич­ні організації, а тому він, як «представницький орган», від­дзеркалював інтереси не всього, а лише частини російського населення. Іншою його особливістю було поєднання в його руках законотворчості і контролю за виконанням законів. Окрім ВЦВК обов’язки законодавчого, виконавчого і адмі­ністративного органу були покладені і на Раднарком. Такий підхід до основ формування двох вищих державних структур обумовлювався правовими і політичними поглядами лідерів правлячої партії, їх бажанням ліквідувати будь-які «традиції буржуазного парламентаризму», принцип поділу влади на за­конодавчу та виконавчу.

Першим декретом, що його прийняв ВЦВК, став декрет від 9 листопада 1917 р. «Про заснування державної комісії з осві­ти». Невдовзі, 17 листопада, ВЦВК затвердив наказ-кочсти- туцію, в якій наголошувалося про відповідальність уряду пе­ред ВЦВК як вищим органом державної влади в країні. Дещо пізніше III Всеросійський з’їзд Рад (10 - 18 січня 1918 р.) ще раз підтвердив принцип відповідальності Раднаркому перед ВЦВК. Такі рішення не були випадковими, оскільки з перших днів свого існування більшовицький уряд почав ігнорувати обраний П з’їздом Рад багатопартійний ВЦВК.

Наказ-конституція ВЦВК надавала уряду можливість здій­снювати заходи по боротьбі з контрреволюцією безпосеред­ньо, тобто без попереднього розгляду на засіданні ВЦВК. Та­ким чином, Раднарком окрім виконавчо-розпорядчих функцій набував права законодавчої ініціативи, а тому показово, що з жовтня 1917 р. до прийняття Конституції РСФРР у липні

р. РНК видав близько 600 декретів, постанов та інших актів. За цей же час ВЦВК і його Президія випустили понад 100 постанов.

Одним із перших органів, створених більшовиками для за­хисту своїх завоювань, стала Всеросійська надзвичайна комі­сія по боротьбі з контрреволюцією, спекуляцією і посадовими злочинами (ВНК). Її головою став Ф. Дзержинський, а його заступником - Я. Петерс. Рішення про утворення ВНК було підписане головою Раднаркому 7 грудня 1917 р. До того часу боротьбою з контрреволюцією, погромами, хуліганством та іншими антигромадськими діями займався ВРК. Після при­пинення його діяльності 5 грудня частина його повноважень щодо охорони завоювань революції перейшла до ВНК, завдан­ням якої була не лише ліквідація контрреволюційних виступів колишніх експлуататорських класів, але й придушення сабо­тажу - явища, яке, за словами Петерса, найбільш дошкуляло тоді Радянській владі. До речі, апарат ВНК спочатку був не­великим. Канцелярія, як говорили самі чекісти, знаходилась «у портфелі Дзержинського», а каса - у шухляді письмово­го столу Петерса. До структури ВНК спочатку входило три відділи: інформаційний, організаційний та відділ боротьби. У грудні 1917 - березні 1918р., коли склад ВНК збільшився до 120 співробітників, були утворені відділи боротьби зі спекуля­цією та з посадовими злочинами. Як зазначає каліфорнійський професор М. Маля, «Ленін від самого початку готувався до громадянської війни з усіма класовими ворогами Радянської влади. Хоча перші постріли у тій війні насправді у грудні зро­била біла Добровольча армія на землях донських козаків, проте більшовицька ідея власної монополії на владу позбавила опо­зицію жодного іншого виходу, крім збройного опору».

Початок 1918 р. в Росії був ознаменований й початком за­конодавчого оформлення нової політичної системи. 10 січня в Петрограді розпочав роботу III Всеросійський з’їзд Рад ро­бітничих і солдатських депутатів, до якого за два дні потому у повному складі приєдналися делегати III Всеросійського з’їзду селянських депутатів, який також працював у столиці. Вечірнє спільне засідання робітничих, солдатських і селян­ських депутатів ІЗ січня 1918 р. під головуванням Я. Сверд­лова офіційно закріпило злиття всіх Рад країни. Законодавчо закріплювалось створення єдиної системи Рад як нової форми російської державності. Водночас об’єднаний з’їзд Рад вилу­чив слово «тимчасовий» із назви Радянського уряду.

В останній день роботи з’їзду, 18 січня, делегати затверди­ли «Декларацію прав трудящого і експлуатованого народу», проект якої (підготовлений В. Леніним) був прийнятий ВЦВК ще 3 січня того ж року. Фактично цей документ, що складався з чотирьох розділів, був першим конституційним актом нової влади, який законодавчо оформив результати Жовтневого пе­ревороту 1917 р. та проголосив основні принципи та завдання Радянської держави. Росія проголошувалася Республікою Рад, яким повинна була належати вся влада на місцях. Основними завданнями Радянської влади були названі: знищення будь- якої експлуатації людини людиною, усунення поділу суспіль­ства на класи, придушення опору експлуататорів. Законодавчо підтверджувались скасування приватної власності на землю, запровадження робітничого контролю й створення Вищої ради народного господарства (ВРНГ), анулювання царських позик, націоналізація банків. Декларація декретувала озбро­єння трудящих, створення Червоної армії, запровадження за­гальної трудової повинності. Крім того, у Декларації дістали цілковите схвалення основні принципи зовнішньої політики молодої держави: боротьба за демократичний мир, скасуван­ня таємних договорів, поважання національного суверенітету всіх народів. Декларація проголошувала усунення експлуата­торів від участі в управлінні державою. Влада в країні повинна була належати виключно трудящим і їх повноважному пред­ставництву - Радам. Визначила Декларація і корінні засади національно-державного будівництва. Підкресливши, що Ро­сійська Радянська Республіка створюється на основі вільно­го союзу вільних націй, вона застерігала проти декретування в цій справі, вказувала, що з метою створення добровільного союзу всіх націй країни трудящі кожної нації самостійно вирі­шуватимуть, на яких засадах їм брати участь у федеральному уряді та інших федеральних установах. На пропозицію Леніна Декларацію було згодом включено як вступний розділ в Кон­ституцію РСФРР.

Отже, рішення III Всеросійського з’їзду Рад підвели під­сумки першим місяцям перебування при владі в Росії ліво­радикальних політичних сил. Логічно постає питання: була їх перемога восени 1917 р. закономірною чи наперед визна­ченою? Хід подій 1917 р., починаючи з Лютневої революції, містив у собі різні альтернативи, кожна з яких мала право на втілення в життя: буржуазно-демократичну (Керенський), ге­неральсько-диктаторську (Корнілов), однорідно соціалістичну (Мартов) і, нарешті, більшовицько-ліворадикальну (Ленін). Остання й виявилася реалізованою завдяки парламентській й політичній кризі, слабкості й помилкам Тимчасового уряду, падінню його авторитету, авантюризму правих сил, радика­лізму «низів», невизначеності дій меншовиків і есерів, енер­гії більшовиків, політичній волі й політичному мистецтву їх лідерів - В. Леніна і Л. Троцького. В цілому це була перемо­га неоднорідної за своїми прагненнями революційної стихії. Більшовики розуміли це, а тому соціалістичну революцію в Росії вони пов'язували виключно з перемогою європей­ського пролетаріату. їх перемога була перемогою не під со­ціалістичними, а під демократичними знаменами. І народ колишньої імперії тоді, наприкінці 1917 р., ще не усвідомлю­вав, яким шляхом поведе його нова влада і що йому на цьому шляху приготувала історія.

Меншовики підійшли до оцінки передумов Жовтня, вихо­дячи з західноєвропейського досвіду розвитку капіталізму і буржуазної демократії. їм вдалося правильно відчути трагізм більшовизму, який поклав початок соціалістичним перетво­ренням у нагіівзруйнованій і бідній країні, зовсім ще не до­зрілій до переходу до соціалізму, з нечисленним і. переважно, несвідомим промисловим пролетаріатом. Остання обставина виявилася фатальною для долі революції - робітничий клас фактично передовірив владу партії, а та дозволила оволоді­ти нею своєму апарату на чолі зі Сталіним, що, в кінцевому підсумку, призвело до торжества в Росії (а пізніше і в СРСР) радянського тоталітаризму.

Національно-визвольний рух народів Росії та утворення незалежних держав

Доля неозорої Російської імперії у лютому 1917 р. була ви­рішена в її столиці. «Не буде перебільшенням сказати, - писав згодом Л. Троцький, - що Петроград здійснив Лютневу рево­люцію. Решта країни приєдналася до нього». Лютнева рево­люція вивільнила національні рухи непередбачуваних розмі­рів. Постало питання, чи спроможний буде Тимчасовий уряд задовольнити вимоги окраїнних народів, не піддаючи ризикові існування Російської держави, тим більше, що лідери деяких опозиційних сил сподівалися, що з поваленням царизму націо­нальне питання в Росії вирішиться автоматично. Дуже швидко виявилося, що й Тимчасовий уряд міцно дотримувався моделі «єдиної і неподільної Росії», а своє завдання вбачав у захисті російських кордонів у війні з Центральними державами.

Втім, Лютнева революція у національному питанні значно перевищила відповідні здобутки 1905 р., відразу надавши всім громадянам Росії громадянських й особистих національно- культурних прав та свободи. Було скасовано дискримінацій­не особливе законодавство, яке стосувалося передусім євреїв та так званих «інородців», відновлено автономію Фінляндії та Королівства Польського (окупованого у той час німець­кими військами). Проте за іншими націями колишньої імпе­рії автономія не визнавалася. Тимчасовий уряд, так само як і Петроградська Рада, недооцінювали вибухонебезпечність національної проблеми. Вимоги надати автономні права тій чи іншій нації у рядовцями відхилялися, їх вирішення відкла­далося до скликання Установчих зборів, які мали б разом з основними соціальними і політичними проблемами вирішити демократичним шляхом і національне питання.

Така політика стримування, за оцінкою А. Кагіпелера, неми­нуче «вела до постійного зростання радикалізації соціальних і національних рухів на периферії». Лише наприкінці вересня

р. Тимчасовий уряд все ж таки зважився на поступку й визнав за народами колишньої Російської імперії - за умови згоди на це Установчих зборів - право на самовизначення, од­нак на той час він уже повністю втратив їхню довіру.

Безперечно, впродовж 19 і 7 р. національні рухи в різних регіонах держави розвивалися з різною інтенсивністю, залеж­но від історичних передумов, соціальних та політичних ан­тагонізмів, впливу війни тощо. Були і спроби спільних акцій. Так, наприкінці травня у Петрограді зустрілися представни­ки національних соціалістичних партій, а з 8 до 15 вересня у Києві відбувся з’їзд народів Росії, 93 делегати якого зійшлися на думці, що Росію необхідно перетворити на демократич­ну федеративну республіку та надати всім народам право на скликання крайових Установчих зборів, які мали визначити своє ставлення до центральних органів федерації та головні принципи внутрішнього автономного ладу. Однак зусилля де­легатів з'їзду були марними: у той час національні інтереси виявилися сильнішими, ніж спільні прагнення.

З'їзд народів Росії не випадково відбувся у Києві, адже український рух у 1917 р. переживав небачене раніше підне­сення. З огляду на значну кількість українців, стратегічне та економічне значення України українське питання стало цен­тральною проблемою як Тимчасового уряду, так і згодом - більшовиків.

Під тиском мас Центральна Рада, легітимність якої у квітні

р. була засвідчена Всеукраїнським національним конгре­сом, радикалізувала свої вимоги і 10 червня 1917 р. у своєму І Універсалі проголосила автономію України, «не одділяю- чись від усієї Росії, не розриваючи з державою російською». Поставлений перед цим фактом Тимчасовий уряд зробив по­ступку й визнав (ів /асіо Раду та створений нею Генеральний секретаріат як представництво української нації. Тим самим центральний російський уряд уперше відступив певну части­ну своєї влади національному утворенню й визнав національ­ний принцип підставою адміністративного поділу.

Після Жовтневого перевороту у Петрограді Центральна Рада звернулася до народу з відозвою «До всіх громадян Укра­їни», в якій засудила незаконні дії більшовиків, які узурпували владу, використавши військову силу. 7 листопада 1917 р. вона оприлюднила III Універсал, який проголосив створення Укра­їнської Народної Республіки (УНР) у складі федерації вільних народів Росії. Отже, фактично відроджувалась українська на­ціональна державність.

Дослідники, які вивчають Українську революцію 1917- [ 920 років, вже тривалий час дискутують стосовно того, чи дійшла 5 справа до проголошення самостійності України, якби не при­хід до влади більшовиків у Росії та не інспіроване ними про­голошення у грудні 1917 р. Радянської влади на східноукраїн­ських теренах. Тут варто навести авторитетну думку відомого історика Р. Пайпса. За його оцінкою, «якби Росія залишилася демократичною республікою, український національний рух змирився б із широкою територіальною автономією, принай­мні на певний час у майбутньому. Ідея незалежної державнос­ті ще не прижилася сильно, в усякому разі на східній части­ні, а українська інтелігенція, яка виросла на такому самому інтелектуальному грунті, що і російська, була також схильна розглядати націоналізм з деякою ніяковістю. Більшовицький соир сі’еШ відразу ж змінив становище. З цього часу нііцо менше, ніж незалежність, не могло задовольнити українські національні прагнення».

Менш драматично відбувався розвиток подій у Білорусі, частина якої перебувала під німецькою владою. Натхненні українським рухом, інтелектуали й солдати у 1917 р. засну­вали Білоруську Раду, яка, проте, не мала масової підтримки. Саме тому в політичних подіях у Білорусії й надалі визначаль­ною силою були соціалістичні партії, до яких належало пере­важно російське та єврейське міське населення.

Окупація німецькими військами значної частини Прибал­тики не могла позитивно вплинути на розгортання тут націо­нальних рухів. У тій частині Ліфляндії, яка залишалася у скла­ді Росії, і в Естляндії латиші й естонці під впливом Лютневої революції досить активно розгорнули політичну діяльність. Повсюди проводилися з'їзди і створювалися нові партії, які передусім вимагали культурного самоврядування й політич­ної автономії. Інтернаціоналісти-більшовики змогли зміцнити свої позиції переважно серед латиських міських і сільських робітників та солдатів («Латиських стрільців»), ставши най- впливовішою політичною силою. Восени 1917 р. вони зміц­нили свій авторитет і в Естляндії.

У Фінляндії у липні 1917 р. місцевий сейм, який за своїм складом був в основному соціал-демократичним, проголосив себе «верховною владою» й передав у відання російського центру лише зовнішню політику та армію. Тимчасовий уряд не визнав цих рішень й розпустив сейм. Нові вибори у жов­тні принесли перемогу буржуазним силам, які співпрацюва­ли з Тимчасовим урядом, а відтак і були лояльними до його політики.

Лояльними підданими й за доби Тимчасового уряду зали­шалися німецькі колоністи, тим більше, що в березні 1917 р. було відмінено антинімецькі закони. Вони використали нові свободи для створення численних культурних і політичних ор­ганізацій, що задовольняли їх назрілі за роки війни потреби.

Єврейське населення Росії вітало Лютневу революцію і Тим­часовий уряд, які нарешті принесли їм рівноправність. Знову пожвавилося їхнє культурне й політичне життя, однак політич­на диференціація єврейського руху зберігалася. Не був реалізо­ваний і проект скликання Всеросійського з’їзду євреїв. Серед політичних партій, які вимагали для євреїв позатериторіальної культурної автономії, найвпливовішими залишалися Поалей Ціон та близький до меншовиків соціал-демократичний Бунд. Не було помічено, принаймні до кінця 1917 р., коли й мови не було про громадський порядок, єврейських погромів.

У Закавказзі, як і в Росії в цілому, після Лютневої рево­люції утворилося двовладдя: з одного боку, існував призна­чений Тимчасовим урядом Надзвичайний комітет у справах

Закавказзя, який в основному складався з грузинів і росіян, а з іншого - в Тифлісі і Баку почали діяти Ради робітничих депутатів. Тифліська Рада була зорієнтована по-меншовиць- ки, а у Бакинській співпрацювали меншовики, більшовики, есери, вірменські дапшаки й азербайджанські мусаватисти. Грузинські меншовики переважно були інтернаціоналістами, дашнаки зберігали вірність Тимчасовому уряду, а партія му- саватистів, у якій переважали інтелігенція та представники середньої буржуазії, стояла за федеративний поділ Росії. Аж до жовтня 1917 р. більшовики скрізь були у меншості, проте у Бакинській Раді їх вплив поступово зростав.

Серед мусульман Росії у 1917 р. найвпливовішою силою залишався ліберальний союз мусульман Росії (Іттіфак) з пан іс­ламістською орієнтацією. На противагу йому діяли прихиль­ники консервативно-релігійного напрямку та радикальна група лівої інтелігенції, яка симпатизувала російським есе­рам. У травні 1917 р. у Москві відбувся І Всеросійський з’їзд мусульман, в якому взяли участь близько тисячі делегатів, із них - 200 жінок. Більшістю голосів було ухвалено рішення про рівність статей та федеральну програму, запропоновану делегатами від Азербайджану. Другий конгрес, який відбувся у липні в Казані, приніс перемогу більш радикальним за свої­ми вимогами волзьким татарам, які на передній план висуну­ли вимогу вирішення соціальних проблем й висловилися на підтримку створення Національних зборів мусульман. Таким чином, поступова радикалізація політичного життя Росії зна­йшла відображення і в мусульманському русі.

Політичну активність у 1917 р. виявили і мусульмани Туркестану. Найвпливовішою серед різних політичних орга­нізацій була у цій частині колишньої імперії Мусульманська центральна рада Туркестану, якою керували реформатори- джадідисти. Однак більш радикальні вимоги восени 1917 р. висунуло російське населення краю, яке зорганізувалось у Ташкентську Раду. Ще більш активними були степові кочови­ки, а їх традиційні конфлікти зі слов’янськими поселенцями вибухнули з новою силою. У квітні 1917 р. казахи на з’їзді в Оренбурзі поклали початок створенню власної політичної партії - Аляшської орди. Вони вимагали автономії, припинен­ня колонізації і навіть виселення нових поселенців.

Посиленою політичною активністю у 1917 р. відзначалися й менші неросійські етноси. Зокрема, кримські татари утво­рили національну партію Міллі фірка, яка вимагала автоно­мії Криму і діяла всупереч інтересам росіян та українців, які кількісно переважали татар на півострові. Нечисленна інте­лігенція строкатої групи північнокавказьких гірських народів заснувала національні Ради та Союз об'єднаних горців. Було проведено два з’їзди, на яких представники цих національних меншин висунули вимогу надання їм автономії. Водночас на Північному Кавказі посилились ісламсько-консервативні тен­денції, носії яких, продовжуючи справу Шаміля, розпочали підготовку до «священної війни» проти росіян.

На Середньому Поволжі у травні 1917 р. було скликано з’їзд малих народів, у якому взяло участь понад 500 представ­ників від чувашів, черемисів, вотяків, мордви, зирян, калмиків і вихрещених татар. Всі вони заявили про свою солідарність з Тимчасовим урядом, а основний наголос зробили на куль­турно-мовних вимогах. У Сибіру Національна дума бурятів і Якутський комітет домагалися запровадження рідних мов у школах та установах, соціальних реформ тощо. Російські ре- гіоналісти Сибіру зробили спробу об’єднатися з неросіянами і спільними зусиллями повести борртьбу проти колоніальної залежності від центру, проте тривалі антагонізми між ними, насамперед соціальні, перешкоджали тіснішій співпраці.

Отже, 1917 рік в історії майже всіх народів колишньої Ро­сійської імперії став роком пробудження національної само­свідомості. Форми та цілі національних рухів віддзеркалили ступінь соціальної та політичної мобілізації окремих націй і етносів, соціальні антагонізми кожного з регіонів. У цьому зв’язку залишаються суперечними думки істориків про зна­чення національних рухів, насамперед з огляду на невиріше- ність національного питання в цілому, як передумови пере­моги більшовиків у жовтні 1917 р. Беззаперечним залиша­ється той факт; що в більшості національних рухів соціальні і національні чинники тісно перепліталися, а тому виокреми­ти національну складову навряд чи можливо. Як наголошує

А. Каппелер, «цілком певним є те, що національні рухи за ав­тономію ослаблювали позицію Тимчасового уряду», а його «непоступливість щодо національних і соціальних вимог та припинення війни була добрим ґрунтом для проростання біль­шовицьких гасел про землю, мир і право народів на самовиз­начення й серед баг атьох неросіян».

На прихід до влади більшовиків більшість національних сил неросійської периферії відреагувала спочатку вичіку­вально, тим більше, що проголошена 2 листопада «Декла­рація прав народів Росії», у якій підтверджувалася формула про право націй на самовизначення аж до відокремлення, ще раз давала надію на справедливе вирішення болючого питання. Проте співпраця з партією Леніна, яка прагнула до централізації і неподільної влади й підпорядковувала пра­во націй на самовизначення принципові класової боротьби, виявилася неможливою. Фактичне самовизначення народів не вписувалося в стратегічні плани більшовиків, які навіть можливість федеративного устрою соціалістичної*держави розглядали лише як перехідний від капіталізму до соціалізму тип державності.

Щоб утримати рухи народів до самовизначення в соціаліс­тичних рамках, більшовики, застосовуючи силу, намагалися використати повсюди створені на неросійських окраїнах Ради для радянизації національних районів і наступного приєднан­ня їх до Радянської Росії га для створення єдиного господар­сько-політичного організму. Натомість практичне вирішен­ня цього питання визначалося реальним співвідношенням сил між більшовицькими Радами і національними урядами, наявністю або відсутністю на окраїнних територіях збройних сил інших держав тощо. Раднарком легко визнав незалежність Польщі, територія якої була окупована німцями. Однак у Фін­ляндії і в Україні, народи яких заявили про прагнення націо­нальної незалежності, події розвивалися за іншим сценарієм.

Так, 18 грудня 1917 р. РНК, після того як фінський сейм ухва­лив Декларацію про оголошення Фінляндії незалежною дер­жавою, видав декрет про надання незалежності Фінляндській республіці. Цей акт розглядався більшовиками як необхідна міра довіри для наступного об’єднання. Разом з тим радянські війська надали допомогу місцевим більшовикам, які змогли на півтора місяці захопити владу у Гельсінгфорсі. Зрештою, Фінляндія, яку підтримала Німеччина, зуміла відстояти свою незалежність.

В умовах, коли більшовицька Росія, також підтримавши українські більшовицькі Ради, розпочала війну проти УНР і повела масовий наступ на Київ, 9 січня 1918 р. Центральна Рада прийняла свій останній, IV Універсал, в якому конста­тувала, що УНР стає самостійною, ні від кого не залежною, вільною, суверенною державою українського народу Крово­пролитний збройний конфлікт був припинений лише після підписання Центральною Радою 27 січня 1918 р. договору з Німеччиною. Підтримана Центральними державами, Рада від­новила свою владу проте вже скоро замість неї на українських теренах до влади прийшов уряд гетьмана П. Скоропадського, який тримався лише на силі німецьких багнетів.

Варто додати, що коли б українські вимоги щодо неза­лежності спиралися на таку ж національну консолідацію, як у Польщі чи Фінляндії, то й результати могли бути іншими. Проте у випадку України вирішальну роль відіграв факт її еко­номічної залежності від російського ринку та значення еконо­мічного потенціалу України для Російської держави. Сучасні українські дослідники справедливо стверджують, що не лише Донбас, як про це говорив Ленін, а й уся Україна на довгі роки стала «кочегаркою соціалізму».

Загалом до лютого 1918 р., окрім Фінляндії й України, незалежність проголосили Естонія, Литва та Молдавська рес­публіка (Бессарабія). У березні на короткий термін незалежною стала Білорусь, а у квітні сказав своє слово Закавказький сейм, на якому було утворено незалежну Федеративну Закавказьку Республіку, до якої увійшли всі території Закавказзя, окрім ра- йойів, які за Брестським договором РСФРР з Німеччиною і її союзниками від 3 березня того ж року відійшли до Туреччини, та більшовицького Баку. Після ліквідації Закавказької федера­ції у червні 1918 р. у Грузії, Вірменії та Азербайджані виникли демократичні республіки.

Територіальну автономію наприкінці 1917- на початку

р. проголосили Тимчасовий мусульманський уряд в Тур- кестані, Аляшська орда, Центральна Рада в Башкирії та коалі­ція гірських народів і козаків Закавказзя.

Отже, до літа 1918р. більшовицька Росія втратила майже всі окраїнні області колишньої імперії: Польща, Литва й Україна були незалежними державами під німецьким протекторатом; Естонія, Латвія й більша частина Білорусі були окуповані нім­цями; незалежна Фінляндія перебувала під німецьким захис­том; Бессарабія перебувала у рамках Румунії; на закавказьких теренах існували незалежні Грузія, Вірменія та Азербайджан. Неясною була ситуація на Північному Кавказі, у Середній Азії та Сибіру, де між собою протистояли національні автономіст­ські рухи, більшовики та російські контрреволюційні сили.

Перші соціально-економічні перетворення

Прийшовши до влади в Росії, в якій на початку XX століття внаслідок запізнілого типу розвитку виявилися невирішеними багато проблем різних історичних епох, більшовики змуше­ні були спробувати одночасно розв'язати і аграрне питання, і продовжити індустріалізацію, і створити демократичне гро­мадянське суспільство, піднявши культурно-освітній рівень населення. Росія повинна була різко прискорити модернізацію всього суспільства і, щоб вижити у світі, який стрімко зміню­вав своє обличчя, якомога швидше ліквідувати своє відставан­ня від передових країн Заходу

У перші місяці після Жовтневого перевороту були проведе­ні деякі загальнодемократичні заходи: відмінені соціальні ста­ни, колишні цивільні чини та запроваджено єдине для всіх, за винятком іноземних підданих, звання «громадянин Російської республіки». Декретом Раднаркому від 13 січня 1918 р. «Про свободу совісті, церковні та релігійні громади» церква була відділена від держави та заборонялося викладання Закону Бо­жого у школах. Фактично церква позбавлялася всього свого майна, юридичних прав і опинялася поза законом. Усі служи­телі церкви автоматично перетворювалися нг потенційних «во­рогів народу», а релігія оголошувалася ворожою ідеологією, несумісною з соціалістичним будівництвом.

Декрет про школу революціонізував шкільне навчання: в класах могли спільно вчитися діти обох статей, навчання ставало безоплатним, без домашніх завдань та будь-яких ек­заменів.

За декретами ВЦВК і РНК про шлюб і сім'ю (16 та 18 груд­ня 1917 р.) державою визнавався лише громадянський шлюб; як шлюб, так і розлучення ставали вільними.

Незважаючи на відміну станів і чинів, у країні зберігала­ся правова нерівність, частина населення - люди, що жили на нетрудові прибутки, приватні торгівці, церковники, а також «особи, які використовували найману працю» (у т. ч. селяни, які наймали робітників). Позбавлення прав розповсюджува­лось на всіх членів сім’ї. Для дітей із таких сімей це означало позбавлення права навчатися у вузах і обмеження права навча­тися в школі. Графа «соціальний стан», «походження» відтоді ставали тавром на все життя.

У грудні 1917 р. Ленін висунув вимогу про «необхідність проведення класового принципу при розподілі продовольчих пайків». Наркомат соцзабезпечення повідомляв про позбав­лення пайків усіх куркульських та буржуазних елементів міс­та і села, що багатьох прирікало на голодну смерть.

Перші перетворення більшовиків у соціальній сфері прохо­дили паралельно з попередніми заходами щодо побудови со­ціалістичної економіки. ІЦе у дожовтневий період пріоритети економічної політики більшовиків були сформульовані В. Ле­ніним у брошурі «Загрожуюча катастрофа і як з нею бороти­ся». Він уважав, що необхідні: націоналізація банків і великих торгових та промислових синдикатів (цукрового, вугільного, нафтового тощо); відміна комерційної таємниці; примусове об’єднання дрібних підприємств у союзи з метою полегшення контролю; регулювання споживання. Причому націоналізація не означала конфіскацію підприємств, а передбачала «контр­оль, нагляд, облік, регулювання з боку держави, запроваджен­ня правильного розподілу робочих сил у виробництві і розпо­ділі продуктів». Важливе місце у цій схемі відводилось робіт­ничому контролю.