7.2. Міжнародний трибунал з морського права

Конвенцією ООН з морського права 1982 р. було передбачено створення Міжнародного трибуналу з морського права (International Tribunal on the Law of the Sea) (далі – Трибунал). Його правове положення визначається Конвенцією і Статутом, що є Додатком VI до Конвенції. Згідно з постановою Верховної Ради України «Про ратифікацію Конвенції Організації Об’єднаних Націй з морського права 1982 р. та Угоди про імплементацію Частини XI Конвенції Організації Об’єднаних Націй з морського права 1982 р.» Україна визнала компетенцію, як це передбачено ст. 292 Конвенції, Міжнародного трибуналу з морського права щодо питань, пов’язаних з негайним звільненням з-під арешту суден або звільненням їх екіпажів.⁶²

Трибунал складається з 21 члена, котрих обирають із числа осіб, які користуються найвищою репутацією неупередженості та справедливості, та є авторитетами у галузі морського права. В основу формування Трибуналу покладаються принципи представництва основних правових систем і справедливого географічного розподілу. В його складі не може бути двох громадян з однієї держави. У ньому повинно бути не менш трьох членів від кожної географічної групи, що встановлюється Генеральною Асамблеєю ООН. Члени Трибуналу обираються зі списку осіб, висунутих в якості кандидатів державами-учасницями Конвенції. Перші вибори суддів відбулися в 1996 р. на нараді держав-учасниць; процедура наступних узгоджується ними ж.

Члени Трибуналу обираються на 9 років. Термін повноважень семи членів першого складу (за жеребом) минає через три роки, термін повноважень ще семи – через шість років. Таким чином, склад Трибуналу поновлюється кожні три роки на одну третину. Члени Трибуналу при виконанні зобов’язань у Трибуналі є незалежними, й користуються дипломатичними привілеями та імунітетами.

Трибунал встановлює свій регламент, обирає голову, його заступника й секретаря. Для виконання його функцій необхідна присутність 11 членів. Місцеперебування Трибуналу – м. Гамбург (ФРН); разом із тим, засідання можуть проходити в інших місцях.

До ведення Трибуналу відносяться всі спори і заяви, передані йому відповідно до Конвенції, і всі питання застосування або тлумачення інших угод, які охоплюються Конвенцією або передбачаються компетенцією Трибуналу.

Сторонами спору щодо розгляду в Трибуналі можуть бути: а) держави – учасниці Конвенції ООН з морського права; б) Міжнародний орган по морському дну; б) Підприємство (орган, що безпосередньо здійснює діяльність у Районі морського дна за межами національної юрисдикції; г) юридичні і фізичні особи, що мають громадянство держав-учасниць Конвенції і здійснюють діяльність у Районі; д) держави-учасниці інших угод із питань, що охоплюються Конвенцією або передбачаються зверненням до Трибуналу.

Спори і заяви вирішуються або Трибуналом, або камерами. Вже створені камера спрощеного провадження, камера зі спорів щодо морського дна, камера зі спорів щодо риболовства та зі спорів щодо навколишнього середовища. Рішення, прийняті камерами, вважаються винесеними Трибуналом.

Слухання справи відбувається під керівництвом Голови та проводиться публічно, якщо не приймається інше рішення. Трибунал визначає термін і форму надання обґрунтувань сторонами спору, приймає необхідні заходи для одержання доказів.

Трибунал застосовує Конвенцію та інші норми міжнародного права, що не є несумісними із Конвенцією.

Рішення приймається більшістю голосів присутніх членів Трибуналу. Судді мають право висловлювати свою особливу думку. Рішення є остаточним і обов’язковим тільки для сторін у спорі та тільки з даної справи.

Камера зі спорів, що стосується морського дна, складається з 11 членів. Вони обираються більшістю членів Трибуналу, з яких Камера на три роки обирає свого Голову. Для прийняття рішення потрібен кворум із семи членів. Камера є відкритою для суб’єктів, що здійснюють діяльність у Районі (тобто для держав-учасників Органу, підприємства, юридичних і фізичних осіб). Камера, крім Конвенції, застосовує норми, правила і процедури Органу, умови контрактів про діяльності в Районі. Спеціальні камери створюються Трибуналом із трьох або більше його членів для розгляду конкретних категорій спорів (або спрощеного виробництва) на прохання сторін.

Практику Трибуналу наразі не можна назвати істотною і стосується вона в більшості випадків питань, пов’язаних із звільненням з-під арешту суден. Перша з таких справ розглядалась у зв’язку з арештом гвінейською владою танкера «Сайга» (Saiga).

Так, Республіка Сент-Вінсент і Гренадіни 13 листопада 1997 р. звернулася до Трибуналу із позовом проти Республіки Гвінея у зв’язку з арештом гвінейською владою паливно-заливного танкера «Сайга» і вимагала його негайного звільнення на підставі ст. 292 Конвенції ООН з морського права 1982 р.

Вказане судно «Сайга» плавало під прапором республіки Сент-Вінсент і Гренадіни. На момент затримання танкер фрахтувався компанією «Леманіа Шипінг Трут Лтд», зареєстрованою в Женеві (Швейцарія), а його власником була компанія «Табона Шипінг Компані Лтд», зареєстрована в Глазго (Шотландія). Танкер був застрахований на суму 1,5 млн. амер. дол. і мав на борту близько 5 тис. тон дизельного палива, оцінюваного в 1 млн. дол. Екіпаж танкера складався в основному з українських моряків (включаючи капітана) і декількох сенегальських громадян.

На момент затримки танкер «Сайга» діяв як судно забезпечення й постачав паливо для рибальських та інших суден, що плавають поблизу західного узбережжя Африки. Вранці 27 жовтня 1997 р. він знаходився у водах виняткової економічної зони Республіки Гвінея, на відстані приблизно 24-32 морських миль від гвінейського острова Алкатраж. З 4-ї до 14-ї години танкер постачав паливо на три рибальських судна (два італійських і одне грецьке), що вели рибальський промисел у водах виняткової економічної зони Гвінеї на підставі Угоди про рибальство між цією країною і Європейським Союзом.

Наступного дня, 28 жовтня 1997 р., приблизно о 9 годині танкер «Сайга» було затримано двома патрульними катерами митниці Гвінеї вже у водах виняткової економічної зони Сьєрра-Леоне. Під час його затримки два члени екіпажу одержали поранення. У цей же день танкер було перепроваджено до порту Конакрі і там заарештовано разом з екіпажем. Морякам, що одержали поранення, влада дозволила залишити Гвінею, а вантаж танкера було вилучено.

Будь-якої застави або фінансової компенсації за звільнення корабля Гвінея не вимагала, а Республіка Сент-Вінсент і Гренадіни не пропонувала.

Однак, через декілька днів, 13 листопада 1997 р., Республіка Сент-Вінсент і Гренадіни порушила справу в Міжнародному трибуналі з морського права, вимагаючи негайного звільнення судна та екіпажу. При цьому її аргументи в основному зводилися до того, що Гвінея порушила положення ст. 3 Конвенції ООН з морського права 1982 р., відповідно до якої прибережна держава при здійсненні своїх суверенних прав на ресурси виняткової економічної зони має право заарештувати судно, що опинилося у водах зони, або прийняти стосовно нього інші заходи, котрі вважає необхідними. У той же час, вона є зобов’язаною у випадку арешту або затримки судна, по-перше, негайно повідомити державу прапора про вжиті заходи й, по-друге, відразу ж звільнити заарештоване судно і його екіпаж після надання розумної застави або інших гарантій.

Республіка Сент-Вінсент і Гренадіни вважає, що із боку Гвінеї мали місце наступні порушення ст. 73 Конвенції: по-перше, арешт танкера було проведено у водах виняткової економічної зони не Гвінеї, а Сьєрра-Леоне; по-друге, Гвінея не повідомила про арешт судна державі прапора; по-третє, продовжує утримувати судно та частину його екіпажу.

Ці порушення, на думку Республіки Сент-Вінсент і Гренадіни, дозволяють їй звернутися до процедури, передбаченої ст. 292 Конвенції, відповідно до якої, якщо одна держава затримує судно, що плаває під прапором іншої держави, і не виконує положення Конвенції про негайне його звільнення після надання розумної застави, питання про звільнення судна може бути передано після закінчення 10 днів від моменту його затримки на розгляд Міжнародному трибуналу з морського права, якщо сторони не домовляться про інше.

На думку Гвінеї, арешт танкера відповідає нормам міжнародного права. Не можна вимагати його звільнення на підставі ст. 73 Конвенції, оскільки операції з постачання палива на інші судна відбувалося у водах, прилеглих до митної зони Гвінеї (менше 24 морських миль від острова Алкатраж). Гвінея розглядає дії танкера як порушення її митного законодавства, а не законодавства про рибальство у її винятковій економічній зоні. Окрім того, необхідної застави для звільнення судна, про яку говорить Республіка Сент-Вінсент і Гренадіни, не було надано.

Обґрунтування щодо незаконного арешту, який відбувся у водах економічної зони Сьєрра-Леоне, Гвінея відкинула, стверджуючи, що арешт було здійснено на підставі ст. 111 Конвенції в результаті переслідування за гарячими слідами. Отже, до даного інциденту процедура ст. 292 не може бути застосованою, тому Трибунал має відмовити в позові Республіці Сент-Вінсент і Гренадіни.

У додаткових аргументах Республіка Сент-Вінсент і Гренадіни вказала, що якщо процедура ст. 292 Конвенції застосовується для всіх випадків законної затримки судна, передбачених в Конвенції, то вона тим більше повинна бути застосованою для випадків затримки, не передбачених Конвенцією, тобто незаконних.

Приступаючи до розгляду справи, Трибунал указав, що для вирішення питання щодо можливості прийняття позову до розгляду необхідно перевірити обґрунтованість зазначених позивачем доказів про порушення положення Конвенції і обґрунтованість заперечень відповідача, який доводить, що в своїх діях він керувався конкретними нормами міжнародного права. У своїх власних висновках Трибунал не обмежується доказами сторін.

Аналізуючи зміст ст. 73 Конвенції ООН з морського права 1982 р., на підставі якої було сформульоване обвинувачення позивача, Трибунал насамперед намагався знайти відповідь на питання, чи можна розглядати операції танкера із постачання палива для рибальських суден у водах виняткової економічної зони іншої держави як діяльність, яку держава має право регламентувати у рамках здійснення своїх «суверенних прав на розвідку, експлуатацію, збереження живих ресурсів і керування ними у винятковій економічній зоні». Трибунал зазначив, що якщо відповісти на це питання позитивно, то порушення прибережної держави, що стосується паливопостачання суден, означало б і порушення його законодавства, що регулює рибальство та іншу діяльність у водах його виняткової економічної зони. В такому випадку арешт судна і вимога його звільнення після надання розумної застави підпадають під дію ст. 73 Конвенції, а при незадоволенні вимоги про негайне звільнення судна вступає в дію процедура ст. 292.

Трибунал указав на обґрунтованість посилання на те, що операції із паливопостачання входять до кола питань, які регулюються державою при здійсненні ними суверенних прав у водах своєї виняткової економічної зони, оскільки паливопостачання розглядається як діяльність, що безпосередньо пов’язується із діяльністю суден, які підлягають постачанню. Саме такий підхід було закріплено у Конвенції про заборону дрифтерного промислу в південній частині Тихого океану 1939 р.

Вивчивши законодавство Гвінеї, Трибунал визнав, що деякі його положення розглядають паливопостачання суден як діяльність, безпосередньо пов’язану із рибальством у водах виняткової економічної зони. Тому Трибунал дійшов висновку, що докази позивача про порушення положень ст. 73 Конвенції можна визнати обґрунтованими.

Заперечення відповідача, що насправді танкер було викрито не у порушенні рибальського законодавства, а в контрабанді у водах, прилеглих до зони Гвінеї, і затримано у порядку «переслідування за гарячими слідами», Трибунал відкинув, вказавши на ряд моментів. По-перше, у бортовому журналі «Сайги» було зазначено, що забезпечення паливом відбулося за межами прилеглої до Гвінеї зони, по-друге, сама Гвінея визнала, що почала переслідування тільки на наступний день, вже після завершення операції із паливопостачання, тобто коли танкер не перебував у розглянутій зоні. Отже, і доказ про «переслідування за гарячими слідами» є необґрунтованим. Трибунал відзначив, що процедура ст. 292 стосується не визначення законності переслідування судна, а встановлення законності затримки судна після його переслідування.

Користуючись своїм правом не обмежуватися доказами сторін, Трибунал дійшов висновку: ст. 73 аргументує дії Гвінеї, яка, однак, посилається в основному на порушення свого внутрішнього митного законодавства. Трибунал обрав другий варіант обґрунтування дій Гвінеї, мотивуючи тим, що коли передбачається вибір між доказом, котрий припускає порушення норм міжнародного права, і доказом, який цього не припускає, варто віддавати перевагу останньому.

Щодо аргументу відповідача про утримання судна внаслідок того, що позивач не надав застави, Трибунал зазначив, що вимога про негайне звільнення необов’язково має висуватися лише після надання застави, оскільки застава може бути відхилена, її надання може виявитися неможливим або ж вона може не передбачатися законодавством прибережної держави. Однак в усіх цих випадках судно і екіпаж мають бути звільнені. Оскільки Гвінея навіть не повідомила про затримку судна державі прапора, відмовилася обговорювати це питання та не звільнила після закінчення 10-денного ліміту судно і екіпаж, Трибунал не міг визнати позивача винним у ненаданні застави.

Виходячи із цього, Трибунал 4 грудня 1997 р. (12 голосами проти 9) визнав, що позов Республіки Сент-Вінсент і Гренадіни є обґрунтованим, і Гвінея зобов’язується негайно звільнити судно разом з екіпажем відповідно до ст. 73 Конвенції.

Щодо визначення суми застави Трибунал постановив (12 голосами проти 9), що в якості застави може розглядатися вже розвантажене дизельне паливо, також фінансове забезпечення в сумі 400 тис. дол. США в банківських чеках або в іншому виді, погодженому сторонами.⁶³ Також було визнано, що коли державі заподіяні збитки внаслідок незаконних дій іншої держави, воно має право на відшкодування і це є загальним правилом міжнародного права.⁶⁴

Аналізуючи це перше рішення Трибуналу з морського права, потрібно насамперед вказати, що у дійсності Конвенція передбачає лише два випадки затримки судна із можливим зверненням до обов’язкової процедури звільнення судна після внесення попередньої застави, передбаченої у ст. 292. Перший стосується права арешту іноземного судна прибережною державою на підставі ст. 73 і порушення проти нього судової справи за порушення законодавства прибережної держави про рибальство в його виключної економічній зоні. Другий стосується права прибережної держави на арешт і притягнення до судової відповідальності іноземного судна за забруднення навколишнього середовища (ст. 220 і 226).

Конвенція не містить будь-яких положень про звільнення заарештованого судна, викритого в контрабанді у водах виняткової економічної зони або зони, прилеглої до неї. Тому є необґрунтованим доказ позивача, який припускає, нібито, якщо затримку судна було здійснено із причин, не зазначених в Конвенції, то воно було незаконним. Якщо ті або інші дії держав не зазначаються у Конвенції, це ще не означає, що вони є протизаконними.

В цілому рішення Трибуналу по справі про звільнення танкеру «Сайга» має велике значення в частині фундаментального тлумачення об’єму суверенних прав держав в їх виключній економічній зоні. Мова йде про те, що вся економічна діяльність прибережної держави в цій зоні, що так чи інакше пов’язана з розвідкою ресурсів, повинна регулюватись нею у відповідності з принципом поваги свого економічного суверенітету, якщо вона сама не відмовиться від цього принципу.⁶⁵

Оцінка діяльності Трибуналу фахівцями не є однозначною. Але, як вказує український дослідник І.В. Караман, не дивлячись на безумовні недоліки, позитивним моментом є те, що Трибунал зарекомендував себе як екологічно свідомий суд. По трьом справа він приписав заходи, спрямовані на захист морського середовища. А в актах Трибуналу можна знайти багато важливих прикладів інтерпретації Конвенції 1982 р.⁶⁶