4. Делімітація морських просторів

4.1. Загальні питання делімітації

Делімітація морських просторів у міжнародному праві відноситься до найбільш складних проблем, що торкаються важливих економічних, політичних, оборонних та інших інтересів держав і часто викликає спори. Польський вчений-міжнародник Я. Сімонідес звернув увагу на те, що питання делімітації, які не знайшли свого вирішення, можуть становити небезпеку для добросусідських відносин між державами і навіть викликати міжнародні конфлікти²⁰. Крім того, делімітація має певне відношення до глобальних проблем освоєння і використання Світового океану, які тісно взаємопов’язані і повинні вирішуватись за участю всіх держав на основі комплексного підходу.

Сутність та значення делімітації морських просторів полягає в тому, що за її допомогою встановлюються межі поширення територіального повновладдя (суверенітету) держави та її просторової (функціональної) юрисдикції. Розмежування, тобто встановлення морських державних кордонів та меж дії функціональної юрисдикції, створює правові передумови для запобігання спричиненню шкоди інтересам держав.

Міжнародне морське право дає можливість державам самостійно встановлювати свої зовнішні морські кордони (як державні, так і ті, що визначають сферу дії функціональних суверенних прав прибережних держав) у разі, коли відсутнє перекриття правових титулів двох або більше держав. У цьому випадку вони визначають морські кордони згідно з положеннями Конвенції ООН з морського права 1982 р., в яких зафіксовано просторові обмеження ширини певних морських зон.

Однакове розуміння та застосування норм, котрі регулюють проведення кордонів на морі, є сьогодні умовою довіри і співробітництва між державами. Проте хід кодифікаційного процесу у цій сфері свідчить про велику обережність держав у прийнятті загальних правил делімітації.

Делімітація морських просторів може бути охарактеризована з урахуванням двох важливих моментів. Перший стосується встановлення зовнішніх морських кордонів, коли розмежування здійснюється на підставі власного акта держави, котрий відповідає нормам міжнародного права і за цими кордонами знаходиться відкрите море та глибоководне морське дно. У цьому випадку делімітація безпосередньо не зачіпає інтересів будь-якої конкретної держави, але у разі здійснення неправомірних дій при розмежуванні морських просторів можуть бути зачеплені інтереси всього міжнародного співтовариства. Другий стосується того, що делімітація є поділом певного морського простору, який перекривається правовими титулами двох або більше держав (йдеться про розмежування морських просторів між сусідніми державами – суміжними або протилежними).

Розмежування морських просторів між суміжними або протилежними державами особливо ускладнюється, коли воно зачіпає істотні інтереси прибережних держав і пов’язано з поділом морських природних ресурсів (газ, нафта тощо).

Необхідно зазначити, що юридичні положення стосовно встановлення зовнішніх кордонів територіального моря, ВЕЗ та континентального шельфу не зачіпають правил делімітації морських кордонів між державами з протилежними або суміжними узбережжями (такий підхід, зокрема, встановлений в п. 10 ст. 76 Конвенції 1982 р.).

Під час визначення морських кордонів необхідно враховувати такі особливості: морські кордони, на відміну від сухопутних, можуть бути як державними (кордони, що розмежовують внутрішні морські води двох або декількох держав, зовнішні кордони територіального моря прибережних держав), так і недержавними (континентальний шельф і ВЕЗ); морські кордони встановлюються як в односторонньому порядку, так і договірному, що залежить від географічного розташування прибережних держав по відношенню до моря (наприклад, якщо сусідні держави претендують на один і той же район моря, то необхідно розмежувати цей район у договірному порядку).

Тому важливою частиною встановлення морських кордонів є розмежування між протилежними або суміжними державами морських просторів, в межах яких вони здійснюють свій суверенітет або свою юрисдикцію. У випадку делімітації морських просторів між суміжними або протилежними прибережними державами йдеться про поділ певних морських районів, який здійснюється на основі договору. Як свідчить практика держав, цей договірний процес відбувається з великими труднощами²¹.

До принципів морської делімітації доктрина міжнародного права, практика Міжнародного Суду ООН та міжнародних арбітражів відносить: принцип врахування особливих обставин (зокрема таких, як протяжність узбережжя кожної з держав, специфічні контури берегової лінії, наявність і розташування островів, історичні правові підставі, демографічні міркування та ін.); принцип еквідістанції (якщо це є справедливим) може застосовуватися для встановлення лінії кордону, кожна точка якої є рівновіддаленою від тих вихідних ліній, від яких відмірюється ширина територіального моря кожної країни; принцип пропорційності, зокрема, він може бути відображений у формулі співвідношення між районами континентального шельфу та довжини відповідних берегових ліній держав; принцип, який встановлює право островів держави на територіальне море, прилеглу зону, континентальний шельф та виключну економічну зону (ст. 121 Конвенції 1982 р.). Врахування зазначених принципів у делімітаційному процесі має на меті забезпечити справедливий результат, для усіх заінтересованих сторін, і в доктрині міжнародного права утверджується тенденція називати їх справедливими принципами. Однак для морської делімітації концепція справедливих принципів не може застосовуватися без урахування обставин, що випливають з конкретної ситуації.

Аналіз делімітаційних справ, котрі вирішувалися за допомогою міжнародної судової або арбітражної процедури, свідчить, що практика Міжнародного Суду ООН та міжнародних арбітражів одноманітна у формулюванні основоположної норми загального міжнародного права щодо розмежування морських просторів між сусідніми прибережними державами. Така норма зобов’язує здійснювати делімітацію шляхом угоди у відповідності до справедливих принципів, беручи до уваги усі доречні (релевантні) обставини з метою досягнення справедливого результату.

Вперше ця звичаєва норма міжнародного права була застосована в рішенні Міжнародного Суду ООН від 20 лютого 1969 р. щодо делімітації континентального шельфу Північного моря між ФРН і Данією та ФРН і Нідерландами. В рішенні зазначалося, що головне місце серед правил делімітації посідають принципи, які походять від Прокламації Трумена (28 вересня 1945 р.), а саме: «Делімітація має здійснюватися шляхом укладення угоди між заінтересованими державами; та укладення такої угоди досягається згідно з справедливими принципами»²². Суд показав своє бачення ролі переговорів між державами, акцентуючи увагу на тому, що «Сторони зобов’язані вступити у переговори з наміром досягнути згоди, а не тільки пройти через формальний процес переговорів як різновид попередніх умов задля автоматичного застосування, за відсутності угоди, певного методу розмежування; тому вони мають вести себе так, щоб переговори були значущими, а не такими, де одна зі сторін наполягала б на власній позиції без урахування можливості її зміни». У свою чергу, зобов’язання застосовувати справедливі принципи включає врахування всіх обставин конкретної справи, і з цією метою використовувати придатний метод або методи делімітації.

Суд вказав також на фактори, котрі сторони мають враховувати в процесі переговорів, а саме: загальну конфігурацію узбережжя сторін та наявність особливих або незвичайних рис; фізичну і геологічну структуру, природні ресурси даних районів континентального шельфу, оскільки це є відомим і легко може встановлюватися; певну частку розумної міри пропорційності, яку має створити розмежування, що здійснюється відповідно до справедливих принципів, між районом континентального шельфу, котрий належить прибережній державі, та довжиною її узбережжя, що вимірюється у загальному напрямку його берегової лінії, враховуючи наслідки, дійсні або можливі, у майбутньому, що можуть вплинути на інші розмежування континентального шельфу між суміжними державами того ж самого регіону.

Рішення у справі Північного моря суттєво вплинуло на розвиток принципів і норм морської делімітації. Вагоме значення має висновок Міжнародного Суду ООН про те, що розмежування континентального шельфу між сусідніми прибережними державами повинно здійснюватися шляхом укладення угоди у відповідності до справедливих принципів та з урахуванням усіх обставин, що мають відношення до справи (релевантні обставини). Це є свідченням важливості принципу угоди в делімітаційному процесі, оскільки через проведення переговорів, результатом яких є угода, заінтересовані держави використовують найбільш придатні принципи і методи розмежування, враховуючи релевантні обставини, що можуть вплинути на проходження розмежувальної лінії. Принцип угоди дає учасникам переговорного процесу необхідну свободу в пошуку технічних методів делімітації. Поява у рішенні Суду поняття «справедливі принципи» поставила за мету з’ясувати специфічні особливості справедливих принципів та вирішити питання про їхнє практичне застосування у конкретних випадках встановлення морських кордонів між прибережними державами.

До справедливих принципів у рішенні Палати від 12 жовтня 1984 р., яку створив Міжнародний Суд для встановлення єдиного морського кордону в Затоці Мен (Канада і США), були віднесені наступні: формула, що земля визначає море; рівний розподіл зон «перекриття» за відсутністю особливих обставин; вимога невторгнення морських проекцій узбережжя однієї держави, наскільки це є можливим, у райони найбільш близькі до узбережжя іншої держави; запобігання будь-якого «ефекту відсічення» морських проекцій берегів заінтересованих держав, або їх частин; та наслідки, які за певних обставин можна вивести з нерівності у протяжності довжини узбережжя держав в районі делімітації. Суд підтвердив особливе значення географічних факторів при застосуванні делімітаційних правил, зокрема урахування відповідної берегової конфігурації сторін. Необхідно також зазначити, що дане рішення поставило перед науковцями та практиками завдання розв’язання проблеми, що випливає з концепції єдиного морського кордону, який, зокрема, водночас розмежовує морські зони з різними за своєю суттю правовими режимами.

Такий підхід свідчить про наявність певної тенденції в доктрині міжнародного права до вироблення загальних правил встановлення єдиних морських кордонів для розмежування морських просторів з різними правовими режимами. Прикладом такого підходу є рішення Міжнародного арбітражу від 14 лютого 1985 р. з делімітації морських просторів між Гвінеєю та Гвінеєю-Бісау, в якому визначено проходження єдиного морського кордону між територіальним морем, ВЕЗ та континентальним шельфом цих держав, а також рішення Міжнародного арбітражу від 10 червня 1992 р. у справі розмежування морських зон між Канадою і Францією в районі Атлантичного океану на південь від канадського острова Ньюфаундленд і французьких островів Сен-П’єр і Мікелон.

Аналіз судових та арбітражних рішень свідчить, що певну роль у встановленні справедливої делімітації відіграє також принцип пропорційності.

Ідея пропорційності використовується для корекції меж, проведених за принципом рівновіддаленості, якщо площі континентальних шельфів заінтересованих держав співвідносяться в іншій пропорції, ніж довжина їхніх берегових ліній. Отже, можна констатувати, що в умовах відсутності в Конвенції 1982 р. чітко визначених правил делімітації континентального шельфу і виключних економічних зон (ст. 74 та 83) рішення Міжнародного Суду ООН і міжнародних арбітражів щодо розмежування морських просторів між протилежними або суміжними державами стимулюють подальший розвиток норм морської делімітації, що суттєво впливає на здійснення міждержавної практики²³.