Міжнародне морське право

Структура теми:

1. Поняття й історія міжнародного морського права.

2. Джерела міжнародного морського права.

3. Режими морських просторів.

4. Делімітація морських просторів.

5. Міжнародно-правовий механізм захисту й збереження морського середовища.

6. Безпека морського судноплавства.

7. Інституційне забезпечення регулювання міжнародних морських відносин.

8. Перспективи розвитку України як морської держави.

Література до теми:

1. Анцелевич Г.А., Высоцкий А.Ф., Демиденко В.В., Щипцов А.А. Современное международное морское право и практика его применения Украиной. К., 1995.

2. Высоцкий А.Ф. Морской регионализм. К., 1986.

3. Коломбос Д. Международное морское право. М., 1975.

4. Лазарев М.И. Теоретические вопросы современного международного морского права. М., 1983.

5. Молодцов С.В. Международное морское право. М., 1987.

6. Очерки международного морского права / Отв. ред. В.М. Корецкий, Г.И. Тункин. М., 1962.

7. Словарь международного морского права / Отв. ред. Ю.Г. Барсегов. М., 1985; И.М. Авраменко. Международное морское право: Учебное пособие. – Ростов-на-Дону: Феникс, 2001;

8. Переверзєва О. Розвиток принципів і норм міжнародного морського права в арбітражних трибуналах // Юстиниан. – 2006. – №. 1.

9. Дмитриченко І.В. Принципи морської делімітації у визначенні кордонів України в Чорному та Азовському морях // Взаємодія міжнародного права з внутрішнім правом України / За ред. В.Н. Денисова. – К.: Юстініан, 2006.

10. Шемякін О.М. Еволюція структури й змісту права користування морем: теорія та практика. Міжнародно-правові аспекти державної морської політики України та юридичні проблеми її реалізації в сучасних умовах: автореф. дис. на здобуття наук. ступеня д-ра юрид. наук. – К., 2006.

11. Караман І.В. Міжнародний трибунал з морського права: регламентація діяльності і судочинство: Монографія. – О.: Фенікс, 2007.

12. Давиденко Л.М. Міжнародно-правові проблеми боротьби з морським піратством // Митна справа. – 2009. – № 4 (64).

1. Поняття й історія міжнародного морського права

Міжнародне морське право – це галузь міжнародного права, яка складається з принципів і норм, що визначають режим морських просторів і регулюють відносини суб'єктів міжнародного права у зв'язку з їхньою діяльністю у Світовому океані.

Ця галузь міжнародного права є однієї з найстаріших, тому що з прадавніх часів Світовий океан, що становить 71% поверхні планети Земля, відігравав значну роль у задоволенні господарських і транспортних потреб народів світу.

Тривалий час звичаєве право складало основу цієї галузі, регулюючи насамперед відносини, пов'язані з мореплавством і рибальством. Міжнародний договір також застосовувався з цією метою на ранніх стадіях розвитку міжнародного морського права, але досить рідко. Так, в 6, 5 і 4 ст. до н.е. були укладені договори між Давнім Римом і Карфагеном про встановлення кордонів і режиму плавання в затоках Карфагенському і Лаціума, у берегів Іспанії, Лівії, Сардинії. Дані договори згодом вплинули на формування міжнародно-правового режиму територіальних вод.

За римським правом море, загалом, визнавалося вільним для судноплавства і вилову риби, але з обмеженнями. Море, як і повітря, вважалося res omnium communis (річчю, для всіх спільною). Разом з тим в період імперії (Римської потім Візантійської) воно розглядалося як підпорядковане юрисдикції імператора. Крім того, свобода моря визнавалася Римом тільки відносно своїх громадян, але не для інших народів.

Давньоізраїльське право розглядало морські простори на захід від Палестини як домініон Ізраїлю. У цілому можна констатувати, що в античному міжнародному праві не існував принцип свободи відкритого моря, як і не було самої галузі міжнародного морського права як системи норм, що визначають режим морських просторів і правила їхнього використання. Пояснювалося це нерозвиненістю економічних відносин і відсутністю єдиного світового ринку.

У феодальну епоху розвиток норм і правил морської діяльності відбувався по окремих морських регіонах і враховував місцеві умови й традиції. У такий спосіб з'явилися регіональні джерела морського права: Родоський морський кодекс, Олеронські сувої, Закони Вісбі, Кодекс Ганзи, Консолато дель маре та ін. В основному ці джерела являли собою звід місцевих законів, звичаїв та узвичаєнь, що склалися й діяли в країнах і портах певного морського регіону. Незважаючи на регіональний характер, багато положень цих джерел вплинули на розвиток міжнародного морського права.

У епоху становлення абсолютних монархій з їх патримоніальними відносинами стало нормою поширення влади монарха (imperium) і його прав володіння (dominium) на значні водні простори. Так, Португальська корона претендувала на Атлантичний океан на південь від Марокко, Іспанська монархія – на Тихий океан і Мексиканську затоку, англійські королі – на північну Атлантику. Так само підпорядкувати море своєму суверенітету намагалися й сильні торговельні республіки: так Венеція намагалася себе позиціонувати як суверена Адріатичного моря, а Генуя – Лігурійського. Ряд цих претензій підкріплювався буллами¹ римських пап Олександра VI (1493 р.) і Юлія II (1506 р.).

Бурхливий розвиток промисловості, торгівлі й мореплавання, що призвів до великих географічних відкриттів, сприяв утвердженню принципу свободи відкритого моря й відмові від територіальних претензій на морські простори за межами територіальних вод. Засновник науки міжнародного права голландський мислитель, юрист і дипломат Гуго Гроцій, відстоюючи інтереси першої країни перемігшого капіталізму – Нідерландів, у своїй книзі «Свобода морів або право, що належить Голландії, брати участь у торгівлі в Ост-Індії» («Mare Liberum») стверджував, що ні Португалія, ні будь-яка інша держава не можуть володіти морями і мати виключні права на судноплавство². Гроцій відзначав, що загальні потреби людства та інтереси міжнародної торгівлі вимагають визнання відкритості морів. У той же час він визнавав можливість встановлення поясу територіальних вод прибережною державою й право мирного проходу по ньому суден інших держав.

Велика французька революція й утвердження капіталістичних виробничих відносин у багатьох європейських країнах сприяли широкому визнанню принципу свободи відкритого моря. В 1661 р. італійський юрист А. Джентілі писав, що mare portio terrae (море – частина суши), маючи на увазі пояс територіальних вод, за межами яких повинен діяти принцип свободи морів.

Історія міжнародних морських відносин свідчить про те, що норми й принципи міжнародного морського права складалися й розвивалися при безпосередній взаємодії двох тенденцій – захисту своїх інтересів прибережними державами і необхідності вільного використання відкритого моря в інтересах всіх суб'єктів міжнародного права.

ХХ ст. ознаменувалося надзвичайно швидкими темпами розвитку промисловості, науки й техніки; появою світогосподарських зв'язків і світового ринку; значним розширенням діяльності держав у Світовому океані. Всі ці зміни вимагали розвитку норм і інститутів міжнародного морського права, їхньої кодифікації.