Залікові питання

1. Провідні тенденції художнього розвитку української літератури ХХ ст.

2. Проблеми періодизації історії української літератури ХХ ст.

3. Особливості літературного процесу 1917–1934 рр.

4. Літературні угрупування та течії в українській літературі 1920-х рр.

5. Літературна дискусія 1925-1928 рр.: головні питання.

6. Памфлети М. Хвильового і літературна дискусія 1925–1928-х рр.

7. Революція та громадянська війна у новелах М. Хвильового “Я” (Романтика)”, “Кіт у чоботях” та ін.

8. Проблематика та своєрідність образу головної героїні повісті М. Хвильового “Сентиментальна історія”.

9. Провідні мотиви повісті М. Хвильового “Сентиментальна історія”.

10. Особливості новелістики В. Підмогильного (на прикладі аналізу одного з творів).

11. Роман В. Підмогильного “Місто”: проблематика, тип героя, стильові особливості.

12. Головний персонаж роману В. Підмогильного “Місто”: ідейний та психологічний аспекти.

13. Біографія та своєрідність художньої спадщини В. Петрова (В. Домонтовича).

14. Проблематика й особливості композиції роману В. Домонтовича “Дівчина з ведмедиком”.

15. Роль вставних епізодів у розкритті проблематики роману В. Домонтовича “Дівчина з ведмедиком”.

16. Роман В. Домонтовича “Доктор Серафікус”: своєрідність проблематики, композиції, система персонажів

17. Своєрідність новелістики В. Домонтовича (на прикладi аналізу одного з творів).

18. Збірка П. Тичини “Сонячні кларнети”: ідеї, образи, стиль.

19. Особливості лірики раннього П. Тичини.

20. Проблеми гуманізму, доля культури в збірці П. Тичини “Замість сонетів і октав”.

21. Мотиви й образи поезії М. Рильського “неокласичного” періоду.

22. Тема митця й творчості в ліриці М. Рильського 1920-х рр.

23. Тема природи у поетичних збірках М. Рильського 1920-х рр.

24. Провідні мотиви та жанрова своєрідність лірики М. Зерова.

25. Роль i місце сонета у творчому доробку М. Зерова.

26. Філософські мотиви та стильова своєрідність поезій Є. Плужника.

27. Особливості літературного процесу 1930-1950-х рр.

28. Міфологічний всесвіт поезії Б.-І. Антонича.

29. Поєднання язичницьких і християнських мотивів у творчості Б.‑І. Антонича.

30. Своєрідність стильової еволюції Б.-І. Антонича

31. Філософсько-міфологічні мотиви лірики В. Свiдзинського.

32. Сатирико-гумористична спрямованість творів Остапа Вишні1920-х рр.

33. “Мисливські усмішки” Остапа Вишні: проблематика, жанрова специфіка, стиль.

34. Проблема “малоросіянства” в повісті Б. Антоненка-Давидовича “Смерть”.

35. Особливості проблематики й поетики циклу Б. Антоненка-Давидовича “Сибірські новели”.

36. Роман І. Багряного “Тигролови”: своєрідність проблематики й поетики.

37. Роман І. Багряного ”Сад Гетсиманський”: тема, проблеми, образи.

38. Особливості літературного процесу 1960–1980-х рр.

39. “Шістдесятництво” та його роль у розвитку української літератури.

40. Новелістика Григора Тютюнника: проблематика, образи, стиль.

41. Образи митця й народу в романі Л. Костенко “Маруся Чурай”.

42. Провідні мотиви лірики Л. Костенко.

43. Своєрідність розвитку сучасної української літератури.

44. Основні сюжетні лінії та iнтертекстуальнi кореляції в романi Ю. Андруховича “Рекреації”.

45. Провідні мотиви лірики О. Забужко.

46. Аналіз проблематики та особливостей поетики одного з творів сучасного українського прозаїка.

ПАВЛО ТИЧИНА

(1891 – 1967)

Павло Григорович Тичина народився 27 січня 1891 р. в с. Пісках Козелецького повіту на Чернігівщині в сім’ї дяка. Навчався в бурсі, згодом – Чернігівській семінарії. Будучи музично обдарованою людиною, П. Тичина співав спочатку у семінарському, а пізніше – міському хорі. У 1913 році він переїхав до Києва і вступив до Київського комерційного інституту, підробляв у редакціях журналу “Світло” і газети “Рада”, а також помічником хормейстера в театрі М. Садовского. У 1918 році П. Тичина став членом редколегії газети “Нова рада”. Того ж року в Києві вийшла перша збірка поета “Сонячні кларнети”. У 1923 р. П. Тичина переїхав до Харкова і став членом редколегії журналу “Червоний шлях”. Належав до “Гарту” потім до ВАПЛІТЕ. У цей період поет був неодноразово критикований за націоналістичні ухили. Аби уникнути фізичного знищення, йому довелося поступово пристосовуватись до ідеологічних вимог партії.

З 1934 р. П. Тичина був визнаний офіційним класиком української радянської літератури, шанований партією та урядом, удостоєний чи не всіх нагород і почесних звань: з 1929 р. він – академік АН УРСР, член-кореспондент Білоруської АН, пізніше був лауреатом Сталінської премії (1941) та Державної премії України ім. Т. Г. Шевченка (1962), міністром освіти УРСР, депутатом Верховних Рад СРСР та УРСР, Головою Президії Верховної Ради УРСР (1953 – 1959). Остання збірка поета “Осінні зорі” вийшла в 1964 р. Помер П. Тичина 16 вересня 1967 р. в Києві.

П. Тичина – один з найобдарованіших та найконтроверсійніших українських митців ХХ ст. Перші поезії П. Тичини з’являються у 1906 –1907 рр. На зацікавлення юнака літературою мав вплив М. Коцюбинський. Друкуватися П. Тичина почав 1912 р. в київському журналі “Українська хата”. Від перших поетичних спроб, позначених впливом Т. Шевченка, О. Олеся, М. Вороного, Г. Чупринки та ін., поет швидко еволюціонував, і вже дебютна збірка “Сонячні кларнети” (1918) стала подією в українській літературі. П. Тичина зміг синтезувати принципи імпресіоністичної та символістської манери творення образу, музичність вірша, поєднати найкращі здобутки українського та світового модернізму.

“Сонячні кларнети”, особливо друга частина збірки, просякнуті почуттям молодості й оптимізму, світлими та радісними образами, породженими надією на відродження української нації до державного життя після кількох століть колоніального рабства. Ставлення поета до національної революції розкривають поема “Золотий гомін” і твори, друковані в періодиці: “Гей, вдарте в струни кобзарі…”, “Ой що в Софійському заграли дзвони…”.

Але вже у грудні 1917 р. більшовики розв’язали війну з Центральною Радою. У пам’ять про загиблих під Крутами юнаків П. Тичина написав поезію “Пам’яті тридцяти”. Жорстокість більшовицького терору вжахнула поета, тому й у поезіях збірки, позначених 1918 р., відчутне засудження жорстокості братовбивчої війни і тривога за майбутнє України, за майбутнє людської душі (“Одчиняйте двері…”, “Війна”, “По блакитному степу…”, поема “Скорбна мати” та “Дума про трьох вітрів”).

Розпач і страх назавжди полонили душу поета. Філософські роздуми з цього приводу лягли в основу збірки “Замість сонетів і октав” (1920). П. Тичина зрозумів неминучість нової доби і схилився перед нею. Наступні збірки “Плуг” (1920) та “Вітер з України” (1924) мали засвідчити упокорення поета перед нелюдською, непоборною силою революції. Однак поряд із вітанням нової влади у збірці багато творів, які відбивають тодішній стан душі поета, його розгубленість і страх.: “І Бєлий, і Блок…”, “26-ІІ (11-ІІІ) (на день Шевченка)”. Щиро прагнучи бути на боці нової влади, П. Тичина протягом 1920-х рр. все ж таки пише такі поезії, як “Голод”, “Загупало в двері прикладом”, “Хто ж це так із тебе насміятись смів?”, уривки з поеми “Чистила мати картоплю…”, в яких змальовує духовну деградацію та здичавіння людини, за що й був неодноразово критикований.

У 1930 р. вийшла збірка “Чернігів”, у якій, з одного боку, було пряме оспівування колективізації, В. Леніна, політичних статей Й. Сталіна тощо. З іншого боку, ця збірка була позначена крайньою формальною ускладненістю, використанням бурлескних і простонародних форм, багатством авторських поетичних новотворів, грою різними змістовими площинами тощо. Внаслідок взаємодії “високої” ідеологічної тематики та “низької” бурлескної форми текст набув відверто іронічного забарвлення, що, імовірно, відбивало справжнє ставлення поета до відтворюваних подій. У 1934 р. П. Тичина видав збірку “Партія веде”, яка стала етапною на шляху до офіційного визнання його класиком соцреалізму та, водночас, творчої деградації. З того часу і до 1964 р. П. Тичина видав багато книжок – проте митецька вартість переважної більшості з них не є високою. Виняток становить хіба що написана під час Вітчизняної війни поема ”Похорон друга” (1942), в який поет зумів щиро й талановито передати почуття, які виникають у людини під час смерті.