Літературний процес

1930 – 1950-х рр.

У 1930-ті рр. відносно самостійний і незалежний розвиток української літератури в УРСР було штучно припинено. Комуністична влада поставила під свій тотальний контроль не лише економіку, але й ідеологію. Почалася доба сталінського тоталітаризму. У країні запанувала атмосфера страху, породжена масовим терором. Людині заборонялося вільно думати та висловлювати думки, відмінні від офіційної позиції, яка також постійно змінювалася залежно від політичної ситуації (наприклад, ставлення до нацистської Німеччини). За приблизними пiдрахунками органами ДПУ-НКВС було фізично знищено понад 220 українських письменників. Водночас у 1930-ті рр. в СРСР відбулася зміна культурного курсу. На відміну від 1920-х рр., коли заперечувалися будь-які традиції і заохочувалися всілякі експериментаторські пошуки, влада розгорнула боротьбу з модернізмом, переорієнтувавшись на класичне мистецтво ХІХ ст. так, у 1937-1938 рр. були фiзично знищенi всi футуристи та бiльшiсть тих письменникiв i критикiв, якi в 1920-тi рр. вважалися активними виразниками комунiстичної iдеологiї в лiтературi. Натомiсть були реабілітовані нещадно засуджуванi у 20-тi рр. т.зв. “міщанські” цінності (від краваток і обручок, до дитячих казок і новорічної ялинки тощо).

На Першому з’їзді радянських письменників СРСР, що відбувся 1934 р., була створена єдина Спілка радянських письменників, яка мусила здійснювати контроль над митцями та визначати їхню творчість. В УРСР була створена її філія. Єдино можливим стилем став так званий “соціалістичний реалізм”, який до реалізму мав доволі віддалений стосунок. “Соціалістичний реалізм” ґрунтувався на принципах партійності, пролетарського інтернаціоналізму та “змалювання дійсності в її революційному розвитку”. Тобто, письменник мав змальовувати таку ідеальну модель життя, яка мала бути за комуністичними схемами. Літературі лишалося тільки ілюструвати чергові гасла Комуністичної партії, які, як уже зазначалося, самi неодноразово змінювалися. Ті письменники, що залишилися на волі (П. Тичина, М. Рильський, В. Сосюра, О. Довженко, Ю. Яновський, А. Головко, І. Кочерга, М. Бажан та ін.), мусили свій мистецький талант спрямовувати на оспівування партії та соціалізму. Зрозуміло, що така “література” мала мінімальну естетичну та пізнавальну вартість.

З’явилися численні “виробничі” та “історико-революційні” романи і повісті (“Історія радості” І. Ле, “Аванпости” І. Кириленка, “Київ” Н. Рибака, “Шлях на Київ” С. Скляренка, “Артем Гармаш” А. Головка та ін.) з обов’язковим позитивним образом більшовика і засудженням “українських буржуазних націоналістiв” (українцiв, якi усвiдомлювали свою нацiональнiсть i прагнули незалежностi батькiвщини)..

Найкращі твори 1930-х рр. (“Вершники” Ю. Яновського, “Людолови” З. Тулуб “Майстри часу”, “Свіччине весілля” І. Кочерги, кіноповісті О. Довженка, окремі поетичні твори М, Рильського, В. Сосюри, Л. Первомайського, М. Бажана) були за своїм духом і стилем лише кволим відгомоном епохи 1920-х рр.

Помітне місце в історії української літератури 1920 – 1930-х рр. посіла “Празька школа”, основу якої у столиці Чехо-Словаччини склали поети молодшого покоління емігрантів (Є. Маланюк, О. Ольжич, О. Теліга, Юрій Клен та ін.). “Пражани” прагнули своїми творами сформувати новий тип українця, сильної та вольової особистості, яка була би спроможною збройно вибороти незалежність України. Помітний вплив на творчість поетів “Празької школи” справила ідеологія “iнтегрального нацiоналiзму” Д. Донцова. Духовно близьким до “пражан” був прозаїк У. Самчук, який у своїй творчості спирався на традиції класичного європейського реалізму ХІХ ст.

Окремими постатями в українській літературі 1930-х рр. виглядають Б.-І. Антонич на Західній Україні та В. Свідзинський в УРСР. У час, коли загальні тенденції літературного процесу були позначені протистоянням двох ідеологій, ці поети творили справжню літературу, орієнтуючись передусім на загальнолюдські цінності та високий художній рівень творів.

У перiод Другої світової війни українські радянські письменники, відчувши патріотичний підйом та послаблення ідеологічного тиску, поряд iз казенними пропагандистсько-агiтацiйними створили кiлька вартісних мистецьких творів: “Похорон друга” П. Тичини, “Любіть Україну” В. Сосюри”, “Мандрівка в молодість” М. Рильського, “Україна в огні” О. Довженка, “Ярослав Мудрий” І. Кочерги, “Данило Галицький” М. Бажана тощо. З іншого боку фронту українські письменники мусили ідеологічно обслуговувати німецьких загарбників. Будь-якi спроби вiдстоювати нацiональнi iнтереси нещадно каралися нацистами (ув’язнення У. Самчука, розстрiл О. Телiги, смерть у концтаборi Заксенхаузен О. Ольжича). Окрему сторінку української літератури цих років складає поезія УПА.

Одним iз наслідків Другої світової війни стало об’єднання західних та східних українських земель у складі УРСР та масова еміграція українські митців, які не бажали залишатися під владою сталінського тоталітарного режиму (І. Багряний, А. Любченко, В. Петров (Домонтович), Т. Осьмачка, В. Барка, І. Костецький, В. Державин, Ю. Бойко– Блохин, Ю. Шерех –Шевельов, Г. Костюк, І. Кошелівець та ін.). Після закінчення війни вони опинилися в американській окупаційній зоні Німеччини у т. зв. таборах "Ді-Пі" (D.P. від англійського Dіsplaced person - переміщена особа, утікач). У вересні 1945 р. ними було засноване творче об’єднання “Мистецький український рух” (МУР). До складу МУРу входили І. Багряний, В. Барка, Т. Осьмачка, В. Петров, Є. Маланюк, Юрій Клен, Ю. Косач, І. Костецький та ін. Очолив цю мистецьку організацію У. Самчук, а головним літературним критиком та ідеологом був Ю. Шерех-Шевельов.

МУР на певний час (1945 – 1947 рр.) став центром літературного життя української еміграції. Протягом чотирьох років існування МУРу відбулося кілька з’їздів, учасники яких обговорювали шляхи розвитку української літератури. Засновники “Мистецького українського руху” поставили собі за мету створити “велику українську літературу” i продемонструвати свiтовi, що iснує нескорена “духовна Україна”. Програмною настановою письменників став “європеїзм” української літератури, що був пов’язаний зі спадщиною М. Хвильового, та антитоталітаризм, породжений необхідністю викриття цивiлiзованому свiтовi злочинів сталінського режиму. Не зважаючи на значні досягнення (в рамках МУРу вийшло більше 1200 книжок і памфлетів, з них 250 – публікації оригінальних творів поезії, прози та драматургії, окремі з яких, зокрема “Тигролови” І. Багряного, “Юність Василя Шеремети” У. Самчука, “Старший боярин” Т. Осьмачки, “Еней i життя iнших” Ю. Косача, оповідання та романи “Доктор Серафiкус” i “Без ґрунту” В. Петрова (Домонтовича) та ін. були високоякiсним внеском до української літератури), таке величне завдання не було виконане. Після від’їзду багатьох письменників до інших країн у 1947 – 1949 рр. МУР автоматично припинив своє існування. На зміну йому 1954 р. у США постала нова організація “Об’єднання українських письменників в екзилі (вигнанні) “Слово”, яка проіснувала до 1991 р.

В УРСР у повоєнний час період відносної творчої свободи закінчився черговим погромом української літератури. У 1946 р. вийшли постанови ЦК КП(б)У “Про перекручення і помилки у висвітленні історії української літератури в “Нарисі історії української літератури”, “Про журнал “Вітчизна”, “Про репертуар драматичних театрів УРСР і заходи до його поліпшення”, в яких провiднi дiячi української радянської культури були в черговий раз звинуваченi в поширеннi нацiональної iдеологiї. Це поєднувалося з iнспiрованою Й. Сталiним кампанiєю боротьби з “безрідним космополiтизмом”, що, фактично, було початком брутального цькування та репресiй проти євреїв. Були розкритиковані роман Ю. Яновського “Жива вода” і вірш В. Сосюри “Любіть Україну”. Зазнали звинувачень в “українському буржуазному націоналізмі” О. Довженко, М. Рильський, І. Сенченко, П. Панч, у космополiтизмi Л. Первомайський та ін. Була навіть піддана критиці за “націоналістичні ухили” “ідеологічно витримана” схемою росiйської iмперської iсторичної мiфологiї опера “Богдан Хмельницький” на лібрето тодiшнього голови СРПУ О. Корнійчука. На тлі сірих і невиразних соцреалістичних творів справжньою подією стала поява роману О. Гончара “Прапороносці” (1946 - 1948). Попри певну заідеологізованість, твір О. Гончара вирізнявся потужним лірико-романтичним струменем та відсутністю традиційного для української радянської літератури класового “самоїдства”, тобто негативного зображення національно свідомих українців.

Після смерті Й. Сталіна (1953) та ХХ з’їзду КПРС (1956), на якому тодiшнiй радянський керiвник М. Хрущов з метою збереження i часткового реформування комунiстичної системи розкритикував сталiнськi методи керiвництва країною, відчулося певне послаблення ідеологічного тиску на українську літературу. Посмертний вихід “Зачарованої Десни” О. Довженка (1957) та “Мисливських усмішок” Остапа Вишні (1958), в яких ігнорувалися ідеологічнi схеми соціалістичного реалізму, знаменували кінець доби сталінського тоталітаризму та початок нового періоду української літератури.