Київ 3 лівого берега

Вітай, замріяний, золотоглавий

На синіх горах... Загадався, спить,

І не тобі, молодшому, горить

Червлених наших днів ясна заграва.

Давно в минулім дні твоєї слави,

І плаче дзвонів стоголоса мідь,

Що вже не вернеться щаслива мить

Твого буяння, цвіту і держави.

Але, мандрівне, тут на пісках стань,

Глянь на химери барокових бань,

На Шеделя білоколонне диво:

Живе життя, і силу іще таїть

Оця гора зелена і дрімлива,

Ця золотом цвяхована блакить.

1923

КУЛІШ

Давно в труні Тарас і Костомара,

Грабовський чемний, лагідний Плетньов.

Сивіє розум і холоне кров;

Літа минулі – мов бліда примара.

Та він працює. Феніксом з пожару

Мотронівка народжується знов;

Завзяттям віє від його промов,

І в очах – відблиск молодого жару.

Він боре тупість і муругу лінь,

В Європі хоче “ставляти курінь”,

Над творами культурників п'яніє;

І днів старечих тягота легка,

І навіть в смертних муках агонії

В повітрі пише ще його рука.

11.05 1926

Чернишевський

Полярна ніч і волохатий сполох

Над безвістю засніжених долин.

Як терпне серце! Скільки літ один

Німує він у нетрях захололих!

Він згадує: між друзів ясночолих

Кипить розмова; від привітних стін

Спливає світло; і немовби дзвін,

Він кличе все живе, він б'є на сполох.

Суд і заслання... Мука самоти...

О, як у сяйві небо розкололось!

А тиша мертва і нема мети.

Враз бубонці: далеко рипнув полоз,

І крізь сніжок, здається, чути голос:

“Ще не покаявся? Не виправився ти?”

23.12. 1933

Святослав на порогах

Варуфорос? Геландрі? Змеженілий,

Липневі води котить Вулніпраг.

А князь стоїть, невитертий варяг –

Веде свої на північ моноксили.

Та сам полинув би що тільки сили

Під Доростолом свій поставить стяг:

Він народивсь для бою і звитяг...

Що Київ? Мати? Досвід посивілий?

І хоче вже вертати байдаки;

Та раптом крик, по скелях хижаки;

Бряжчать мечі і знемагає слава.

Хто в далеч рвався, головою ліг,

І з черепа п'яного Святослава

П'є вже вино тверезий печеніг.

7.06. 1930

Розмова на пароплаві

Дніпро заскливсь. По горах тепла тінь;

Ритмічно допотопні б'ють колеса.

Звернись лицем до низового плеса

І хоч в думках зазивний поклик кинь.

Хай припливуть, за куренем курінь,

Чайки, чуби, що розігнав Нечеса,

І хай Сіркова стать довготелеса

Списом розкреслить надбережну рінь.

Ні, вже не припливуть. Нову будову

Поклали ми на темну гладь Дніпрову,

В музей замкнули ми старовину.

А може й те, що весь той вік несвітський

Є тільки виплід молодого сну,

Що й досі снить романтик Яворницький.

26.01. 1931

. В гостях у поета

Я слухаю: “Єдиний він, баштан –

Ще зброя нам на голод і на злидні.

День ясний там і вечори погідні,

Та вранці роси, холод і туман”.

Я думаю: крізь степовий бур'ян,

Крізь прикрості іти не день, не три дні

І в резиньяції такій лагідній

Не знати ржі, не відчувати ран.

І серед стін заробленої хати

Обаполи прожитих літ єднати,

Старе й нове збирати в свій альбом –

То значить мати серце, зір і вухо...

Хто сміє не віддать свого “чолом”

Цій неуйнятності людського духу?

2.10. 1934