Літературний процес

1960 – 1990-ті рр.

Період 1956 - 1964 рр. отримав у СРСР назву “хрущовської відлиги”. Перший секретар ЦК КПРС М. Хрущов у 1956 р. на ХХ з’їзді КПРС зробив спробу врятувати комуністичну ідеологію шляхом відмови від масових репресій, гострої критики сталінізму та послаблення ідеологічного тиску. Повернулися живими зi сталiнських таборiв Б. Антоненко-Давидович, В. Мисик, З. Тулуб. В УРСР у цей час з’явилися нові журнали “Березіль (до 1991 р. “Прапор”, з 1956), “Всесвіт” (1958), “Слово і час” (до 1990 р. “Радянське літературознавство”, з 1957). Були виданi твори частини знищених у добу терору письменників (І. Микитенко, Г. Косинка, М. Куліш, М. Зеров, Є. Плужник, В. Свiдзинський, Б.-І. Антонич та ін.) і вилучених на довгі роки українських класиків (М. Драгоманов, М. Костомаров, Б. Грінченко, О. Олесь, М. Старицький). Але залишилися нереабілітованими М. Хвильовий, К. Буревій, М. Івченко, Г. Михайличенко, Г. Чупринка, не друкувалися твори В. Пiдмогильного, не всіх класиків до літератури було повернуто (П. Куліш, В. Винниченко, Б. Лепкий), пiд суворою забороною залишалися науковцi та письменники емiграцiї. Однак і такі заходи стали поштовхом до творчого оживлення і розвитку української літератури.

Послаблення iдеологiчного тиску сприяло певному творчому пiднесенню митцiв старшого поколiння: М. Рильського (сам поет назвав це добою свого “Третього цвiтiння”), М. Бажана, Л. Первомайського, А. Малишка та інших поетів старшого покоління. В. Сосюра написав автобіографічний роман “Третя рота” та поему “Розстріляне безсмертя” (якi були надруковані лише наприкінці 1980-х рр.). Тема сталінських репресій стала однією з провідних у романах О. Гончара “Людина і зброя” (1960), М. Стельмаха "Правда і кривда" (1961), Л. Первомайського "Дикий мед” (1963), поеми М. Бажана “Політ крізь бурю” (1964).

На початку 1960-х рр. постало нове покоління молодих поетів та письменників, які отримали загальну назву “шістдесятники”. Це були поети: Д. Павличко, Л. Костенко, І. Драч, В. Симоненко, В. Коротич, Б. Олійник, М. Вінграновський, І. Жиленко, Р. Третьяков, М. Сингаївський; прозаїки: Ю. Мушкетик, Є. Гуцало, В. Дрозд, Ю. Щербак, В. Шевчук, Гр. Тютюнник, Р. Іваничук; критики: І. Дзюба, І. Світличний, М. Коцюбинська, Є. Сверстюк та ін. Шiстдесятники зробили спробу звiльнитися з лабетiв тоталiтарної iдеологiї та ствердити в українськiй лiтературi гуманiстичнi цiнностi, вiдродити нацiональну культуру. На думку сучасної дослiдницi Н. Зборовської, шiстдесятництво постало в iсторiї української лiтератури як “дволике, перехiдне явище”. Оскiльки бiльшiсть митцiв значною мiрою залишалося в полонi радянських iлюзiй, то зруйнувати старий “соцреалістичний” мiф та створити модерний нацiональний їм так i не вдалося. Свiтоглядна роздвоєнiсть мiж радянським та українським призвела до подальшого конформiзму та вiдсутностi принципово нових художнiх iдей. Як зазначає Н. Зборовська, “характерною ознакою провалу в прозi була відсутність повноцiнного реалістичного роману” в українській лiтературi другої половини ХХ ст.

Поети шiстдесятники прагнули оновити поезiю, пов’язавши українськi нацiональнi традиції iз модернiстськими художніми досягненнями вiтчизняної та свiтової лiтератур. Поезія, 1960-х рр. прагнула до синтезу, до взаємодії з публіцистикою і наукою, особливо з філософією та іншими формами мистецтва. Притча і балада – улюблені жанри шістдесятників. В українській поезії з’явилися такі різновиди східного вірша, як газель і рубаї.

Усе це мало на метi створити iнтелектуальний дискурс на нацiональному ґрунтi, вийти за межi утилiтарно-провiнцiйної обмеженостi, на яку прирікала українську культуру колонiальна сутнiсть соцреалiзму. У прозi 60-70-х рр. значно посилився психологiзм, що свiдчило про перенесення центру уваги зi сфери соцiального та публiчного до приватного та iндивiдуального. Найяскравiше психологiчна тенденцiя української прози проявилася в iнтелектуально-мiфологiчних творах В. Шевчука та реалiстично-iмпресiонiстичнiй новелiстицi Гр. Тютюнника. Провiдною ознакою творiв Гр. Тютюнника стала трагiчна самотнiсть його героїв, що програли боротьбу iз соцiумом внаслiдок своєї душевної незахищеностi та доброти. Цiкавими спробами створити український iнтелектуально-психологiчний роман стали твори Р. Андрiяшика “Люди зi страху” (1965), “Додому нема вороття” (1969), “Полтва” (1969).

Популяризації української літератури сприяли історично-психологiчнi романи П. Загребельного “Диво” (1968), “Первоміст” (1972), “Євпраксія” (1975), “Роксолана” (1980), “Я, Богдан” (1983). Письменник зробив спробу розширити межi росiйської історичної мiфологiї i розвинути державницьку iдею, запропонувавши авантюрно-гiпотетичне прочитання iсторiї. Це поєднувалося з глибоким розкриттям психологiї персонажiв, фiлософською аналiтичнiстю, оригiнальною композицiйною побудовою.

Цiкавим явищем стала умовно-алегорична т. зв. “химерна” проза, що використовувала елементи міфологічного мислення, початок якій поклав роман О. Ільченка “Козацькому роду нема переводу” (1959). Це були твори “Катастрофа” (1968) та “Ірій” (1974) В. Дрозда, “Хроніка міста Ярополя” (1968) Ю. Щербака, “Жбан вина” (1968) Р. Федоріва, дилогiя “Лебедина зграя” (1971) i “Зеленi млини” (1976) В. Земляка та ін.

Шістдесятники виступали як певна культурно-ідеологічна опозиція системі, що викликало, зрозуміло, незадоволення з боку влади. З середини 1960-х рр. розпочалися арешти української iнтелiгенцiї. 1965 р. потрапили за ґрати І. Світличний, Є. Сверстюк, І. Калинець, В. Стус, В. Захарченко. В. Марченко та ін. Нова хвиля арештiв пройшла 1972 р. Водночас були засудженi офiцiйною критикою за вiдступи вiд радянської iдеологiї та пропаганду нацiоналiстичних iдей такi твори, як “Собор” О. Гончара, “Мертва зона”, “Родинне вогнище” Є. Гуцала, “Мальви” Р. Іваничука, “Полтва” Р. Андріяшика, “Меч Арея” І. Білика та ін. Фактично, цi твори було вилучено з лiтературного процесу того перiоду. Звiльнили з роботи або позбавили можливостi друкуватися Б. Антоненка-Давидовича, М. Лукаша, Г. Кочура, Михайлину Коцюбинську, В. Голобородька, В. Іванисенка та ін. Багато з тих, хто дебютував у шістдесяті, змушені були на довгі роки замовкнути (В. Шевчук, Л. Костенко) або писати “покаянні листи”. Твори замовчуваних і ув’язнених митців поширювалися у машинописах (“самвидав”) або виходили за кордоном, де діяло кілька українських видавництв.

У літературі еміграції цікавим явищем стала поява наприкінці 1950-х рр. “Нью-Йоркської групи” поетів (Б. Рубчак, Б. Бойчук. Ю. Тарнавський, Емма Андієвська, Віра Вовк, Патриція Килина (до речі, ірландка за походженням) та ін). Представники Нью-Йоркської групи у своїй творчості прагнули відійти від публіцистичної заангажованості української емігрантської поезії та повернутися до естетичних витоків мистецтва, спираючись на засади філософії екзистенціалізму та естетику сюрреалізму. Також у цей час плідно працювали І. Багряний (повість “Огненне коло” (1954), романи “Маруся Богуславка” (1957) та “Людина біжить над прірвою” (1964)), В. Барка (роман “Жовтий князь” (1963)), У. Самчук (романна трилогія “Ост” (1948 – 1982), романи “Чого не гоїть вогонь» (1959), «На твердій землі» (1967), «Слідами піонерів» (1980), мемуари «П’ять по дванадцятій», «На білому коні», «На коні вороному», «Планета Ді-Пі») та інші.

У 1970-тi рр. в українськiй радянськiй лiтературi позначенi печаттю жорсткого полiтичним диктату. Реалiстично-психологiчнi тенденцiї 1960-х рр. замiнялися заангажованою за канонами соцiалiстичного реалiзму творами. Н. Зборовська вважає, що компромiс мiж реалiзмом та соцреалiзмом, романтизмом i соцреалiзмом на користь останнього сприяв утвердженню “монументального епiчного стилю” в українськiй прозi цього перiоду. Об’єктом монументального епосу стала радянська епоха доби науково-технiчної революцiї. Яскравими зразками таких творiв стали романи “Розгін” (1976) П. Загребельного та “Твоя зоря” (1980) О. Гончара. Завдяки iдейнiй єдностi героїчної бiографiї центрального персонажа з iсторiєю радянського суспільства особисте i державне в таких творах ототожнювався. Основою героїчного самовизначення такого персонажа (що маскується духовно-етичною проблематикою) став захист соцiалiстичного свiтогляду.

Серед художньо вартiсних творiв цього перiоду можна назвати поетичні збірки “Сонети подільської осені” (1973) Д. Павличка; “Над берегами вічної ріки” (1977), “Неповторність” (1980), історичний роман у віршах “Маруся Чурай” (1979) Ліни Костенко; драматичну поему І.Драча “Дума про вчителя” (1977). У прозі – романи “Лебедина зграя” (1971) та “Зеленi млини” (1976) В. Земляка; збірки оповідань “Батьківські пороги” (1972) та “Коріння” (1976) Гр. Тютюнника; повісті Є. Гуцала “Шкільний хліб” та “Сільські вчителі” (1982); роман “Рубіж” (1983) Ю. Мушкетика, “Містечкові історії” (1983) А. Дімарова, “Спектакль” (1984) В. Дрозда та ін.

Початок “перебудови” в СРСР i Чорнобильська катастрофа 1986 р. дала новий поштовх для розвитку “критичного” та “документального” реалiзму в українськiй лiтературi. Цим позначенi поеми Б. Олійника “Сім” (1987) та І. Драча “Чорнобильська Мадонна” (1988), документальна повість Ю. Щербака “Чорнобиль” (1987), роман В. Яворівського “Марія з полином у кінці століття” (1987).

“Перебудова” (1986 – 1991 рр.) прикметна передусім поступовим зняттям заборони з історичних постатей (І. Мазепи, М. Грушевського, С. Петлюри та ін.), повним розкриттям спецсховів і поверненням літературної творчості багатьох письменників (М. Куліша, М. Хвильового, В. Підмогильного, В. Винниченка (найкращі романи якого й досі не перевидано), Є. Маланюка. У. Самчука, І. Багряного, В. Барки, Б. Антоненка-Давидовича, В. Стуса та ін.). Суттєві зміни відбулися в українському літературознавстві після знайомства із забороненими працями українських вчених поч. ХХ ст. (М. Грушевського, С. Єфремова, М. Зерова) та літературознавців діаспори (Д. Чижевського, Ю. Шереха-Шевельова, Г. Костюка, І. Кошелівця, Г. Грабовича та ін.).

З кінця 80-х років письменники України беруть активну участь у розгортанні політичної і культурної боротьби за державну незалежність. З ініціативи письменницької громади створюється Товариство української мови ім. Т.Г. Шевченка, Народний Рух України (І з’їзд якого відкривав О. Гончар), відбувається масовий вихід творчої інтелігенції з лав КПРС та участь у створенні й дiяльностi політичних партій тощо.

Після проголошення незалежності України 24 серпня 1991 р. остаточно скасовуються будь-які обмеження для самовираження митця. У сучасному літературному процесі плідно працюють письменники старшого покоління (шістдесятники):Д. Павличко, В. Шевчук, В. Дрозд, Ю. Мушкетик, П. Загребельний та ін. Українська література плідно засвоює нові для себе теми, передусім еротичну ( “Польові дослідження з українського сексу” О. Забужко, “Юлiя” П. Загребельного, “Кохати хлопчика” Р. Кухарука, “Золоте ябко” Д. Павличка, епатажні твори Ю. Винничука тощо). 1990-ті рр. позначені появою нового покоління поетів і прозаїків, які прагнуть позбутися одвічних протиріч української літератури: “народництво / модернізм”, “тоталітарне / антитоталітарне”, “колоніальне / антиколоніальне”. У творах молодих письменників відчутні риси постмодернізму: поезія Ю. Андруховича, О. Ірванця, В. Неборака, Е. Андiєвської, С. Жадана, Р. Мельникова, Р. Трифонова, проза В. Медвідя, В. Єшкілєва, романи Ю. Андруховича (“Рекреації”, “Московіада”, “Перверзія”), В. Шкляра (“Ключ”, “Елементал”), В. Кожелянка (“Дефіляда в Москві”, “Конотоп”) та ін.