- •Етимологія
- •Географія Розташування
- •Топографія
- •Флора і фауна
- •Історія сходжень
- •Рекорди тривалості перебування на Евересті
- •Цікаві факти
- •Висота гори
- •Населення та традиції
- •Гірськолижні спуски
- •Польоти над вершиною в повітрі
- •Екологічний стан
- •Геологічна будова і рельєф
- •Північні Анди
- •Центральні Анди
- •Південні Анди
- •Північні Анди
- •Центральні Анди
- •П івденні Анди
- •Ж ива природа Рослинність та ґрунти
- •Тваринний світ
- •Екологія
- •Населення Історія
- •Розподіл населення
- •Культура
- •Господарча діяльність Промисловість
- •Сільське господарство
Центральні Анди
В улкан Ель-Місті в Перу
У Центральних Андах (до 28° пд.ш.) виділяють Перуанські Анди (що тягнуться на південь до 14°30' пд.ш.) і власне Центральні Анди. У Перуанських Андах унаслідок недавніх піднятій і інтенсивного урізування річок (найбільші з яких — Мараньйон, Укаялі і Уайяґа — належать до системи верхньої Амазонки) утворилися паралельні хребти (Східна і Західна Кордильєри) і система глибоких подовжніх і поперечних каньйонів, що розчленувала стародавню поверхню вирівнювання. Вершини Кордильєрів Перуанських Анд перевищують 6000 м (найвища точка — гора Уаскаран, 6768 м.). В Перуанських Андах сучасне заледеніння існує приблизно на десятку гірських груп, найбільша з яких — Кордильєра-Бланка. Альпійські форми рельєфу також розвинені на хребтах Кордильєра-де-Вільканота, Кордильєра-де-Вількабамба і Кордильєра-де-Карабая.
Південніше знаходиться найширша частина Анд — Центральноандійське нагір'я (ширина до 750 км), де переважають аридні геоморфологічні процеси. Значну частину нагір'я займає плоскогір'я Пуна, що часто ототожнюється із всім нагір'ям, з висотами 3,5 — 4,8 тис. м. Для Пуни характерні безстічні улоговини («больсони»), зайняті озерами (Тітікака, Поопо та іншими) і солончаками (Атакама, Койпаса, Уюні та ін.). На схід від Пуни — Кордильєра-Реаль (пік Анкоума, 6550 м) з могутнім сучасним заледенінням. Між плато Альтіплано (північною частиною Пуни) і Кордильєрою-Реаль, на висоті 3700 м, знаходиться місто Ла-Пас, одна з столиць Болівії, найвисокогірніша столиця у світі.
Східніше Кордильєри-Реаль — субандійські складчасті хребти Східної Кордильєри, що доходять до 23° пд.ш. Південним продовженням Кордильєри-Реаль є Центральна Кордильєра, а також декілька масивів скель (найвища точка — гора Ель-Лібертадор або Качі, 6380 м). Із заходу Пуну обрамляє Західна Кордильєра з інтрузивними піками і численними вулканічними вершинами (Юяйяко, 6739 м; Сан-Педро, 6145 м; Місті, 5821 м; та інші), що входять в другу вулканічну область Анд. Південніше 19° пд.ш. західні схили Західної Кордильєри виходять до тектонічної западини Поздовжньої долини, південь якої займає пустеля Атакама. За Поздовжньою долиною — невисока (до 1500 м) інтрузивна Берегова Кордильєра, для якої характерні аридні скульптурні форми рельєфу.
У Пуні і в західній частині Центральних Анд — дуже висока снігова лінія (місцями вище 6500 м), тому сніги відмічені лише на високих вулканічних конусах, а льодовики є тільки в масиві Охос-дель-Саладо (заввишки до 6880 м).
Південні Анди
А нди біля аргентинсько-чилійського кордону
У Південних Андах, що тягнуться на південь від 28° пд.ш., виділяють дві частини — північну (Чилійско-Аргентинські або Субтропічні Анди) і південну (Патагонські Анди). У Чилійсько-Аргентинських Андах, що звужуються на південь і доходять до 39°41' пд.ш., яскраво виражена тричленна будова — Прибережний хребет, Подовжня долина і Головна Кордильєра. В межах останньої, також відомої як Кордильєра-Фронталь, знаходиться найвища вершина Анд, гора Аконкаґуа (6962 м), а також значні вершини Тупунґато (6570 м) і Мерседаріо (6720 м). Снігова лінія тут дуже висока (під 32°40́ пд.ш. — 6000 м). Східніше Головної Кордильєри — стародавні Прекордильєри. Південніше 33° пд.ш. (і до 52° пд.ш.) розташовується третя вулканічна область Анд, де немало діючих вулканів (переважно в Головній Кордильєрі і на захід від неї) і погаслих (Тупунґато, Майпо та інших).
При просуванні на південь снігова лінія поступово знижується і біля 41° пд.ш. досягає відмітки 1460 м. Високі хребти набувають рис альпійського типу, збільшується площа сучасного заледеніння, з'являються численні льодовикові озера. На південь від 40° пд.ш. починаються Патагонські Анди з нижчими, ніж в Чилійсько-Аргентинських Андах, хребтами (вища точка — гора Сан-Валентін — 4058 м) і активним вулканізмом на півночі. В районі затоки Релонкаві біля 42° пд.ш. сильно розчленований Прибережний хребет занурюється в океан, а його вершини утворюють ланцюг скелястих островів і архіпелагів (найбільший — острів Чилое). Подовжня долина перетворюється на систему проток, що доходять до західної частини Магелланової протоки.
У районі Магелланової протоки Анди (що носять тут назву Анд Вогняної Землі) різко відхиляються на схід. У Патагонських Андах висота снігової лінії ледве перевищує 1500 м (на крайньому півдні вона складає 500—700 м, а з 46°30́ пд.ш. льодовики опускаються до рівня океану), переважають льодовикові форми рельєфу. На південь від 47° пд.ш. існував могутній Патагонський льодовиковий щит, що зараз розколовся на два, загальною площею понад 20 тис. км², звідки на захід і схід опускаються багатокілометрові льодовикові язики. Деякі з долинних льодовиків східних схилів закінчуються у великих озерах. Уздовж берегів, сильно ізрізаних фіордами, піднімаються молоді вулканічні конуси (Корковадо та інші). Анди Вогняної Землі порівняно невисокі (до 2469 м).
К лімат