Питання про зілля

Залишаючи без обговорення сюжет про любовний напій, який королева Ірландії підготувала для весілля своєї дочки, та помилку, через яку його випили Тристан та Ізольда, пошукаємо пояснення цієї історії. Щоб зрозуміти значення грецького міфу про Тесея та легенди про Тристана, можна застосувати ті ж самі символічні ключі. Відповідно до одного з цих підходів, Тристан символізує людину, а Ізея — його душу. Тоді цілком природно, що вони були об'єднані узами любові ще до того, як випили зілля. Але в житті часто трапляється так, що різні обставини змушують людину забути про свою душу, заперечувати її існування або просто перестати рахуватися з її потребами та переживаннями. В результаті відбувається «відчуження» одного від іншого, через яке страждають обидві сторони. Але душа ніколи не здається. Ізея віддає перевагу смерті ніж зраді коханому, вважаючи, що краще померти вдвох, ніж жити в розлуці: вона пропонує Тристану випити нібито напій Примирення, який насправді виявляється отрутою, тобто напоєм, що веде до смерті. Але, можливо, це було не єдиним рішенням, можливо, не тільки смерть здатна примирити людину з її душею? Відбувається щаслива помилка: напої підмінюються та обоє випивають зілля Любові. Вони знову разом, їх примирила велика сила любові. Не для того, щоб померти, а для того, щоб жити та разом переборювати всі життєві труднощі. Тут ми розглядаємо сюжет з філософської точки зору. Багато в чому, що стосується цього міфу, можна застосувати філософські погляди великого Платона. Тристан — це людина, розп'ята між світом почуттів та світом духу, між задоволеннями земного життя й тягою до вічної краси, до вічної небесної Любові, якої можна досягти лише через смерть тіньових сторін своєї особистості, лише через панування над ними. Тристан жодного разу не відчуває почуття провини за своє кохання, але зате почуває себе винним у гріху гордині, яка вражає його серце: замість того щоб боротися за власне безсмертя, він поступається жадобі влади та земної слави. І якщо для цього треба віддати свою душу, він, звичайно, без коливання пожертвує нею — так Тристан жертвує Ізольдою, дозволяючи їй вийти заміж за Марка. Тристан знаходить безсмертя лише ціною власної смерті, яка стає для нього спокутою, звільненням від усього бруду земного життя. З цього моменту починається його відродження, його остаточний та рішучий перехід із царства тіней та болю в царство світла та щастя. Смерть переможена безсмертям. Пісня трубадура поступається місцем гімну відродження, ліра й троянда кохання перетворюються в сяючий меч життя та смерті. Тристан знаходить свій Грааль. У цій історії відбилося й велике вчення про душі-близнюки, тому що наші герої поступово досягають досконалості, далеко переважаючої звичайну земну пристрасть. Їхнє кохання перетворюється на повне взаємне розуміння, у глибоке злиття одного з одним, у містичну єдність душ, завдяки якій кожний з них стає невіддільною частиною іншого.

Замість висновку

У цій історії переплітається безліч символів та символічних ключів. Тристан уособлює все людство — молоде й героїчне за духом, здатне боротися, любити та розуміти красу. Мудра Ізея — це образ турботливого ангела-охоронця людства, втіленого в особі Тристана, — образ, який символізує вічні таїнства буття, що завжди мали два обличчя, містили дві з'єднуючі протилежності: розум та стать, життя та смерть, любов та війну. Дуальність «розум — стать» бере свій початок у древніх езотеричних традиціях, які розповідають про переломний, критичний момент історії, пройшовши через який людина одержала іскру розуму. Чоловік та жінка (у куртуазній літературі — лицар та дама) перший раз повинні були випробувати біль розлуки, у якій в той же час було й щось притягальне. Однак, тільки що зароджений вищий розум був ще не в змозі осягти зміст того що відбувається. З того часу любов стала сприйматися через потяг статей, а також через біль та страждання, які супроводжують її. Але таке сприйняття значно відрізняється від чистого, сильного, ідеалістичного почуття великої, вічної небесної Любові, яке можна цілком випробувати лише завдяки пробудженому в людині Вищому розуму. Інші пари протилежностей: «життя — смерть», «любов — війна» — ми спробуємо пояснити виходячи з філософського вчення про Логоси, які в своєму потрійному аспекті впливають на стан людини. Тристан черпає свій досвід з Вищого Розуму — форми, характерної для Третього Логосу. Він лицар, який володіє розумом, що дозволяє пожинати славу у світі форм, переможець у багатьох битвах, але він ще не знає справжньої Війни; він галантний кавалер й звабник прекрасних дам, але він ще не знає справжньої Любові; він трубадур й витончений музикант, але ще не знає справжньої Краси. Він відчуває присутність Ізеї, але все ще не має мудрості, щоб пізнати в ній власну душу. Саме смерть підводить його до наступного кроку, саме смерть відчиняє перед ним двері, які ведуть до Другого Логосу — до Енергії-Життя, Любові-Мудрості. Смерть тілесної оболонки підводить його до розуміння великого таїнства енергії Життя, у якій таяться життєві соки, що харчують весь Всесвіт, в якій криється причина Безсмертя: через Смерть розуміється Життя, й через Смерть же розуміється, у кінці кінців, й Любов. Його Розум перетворюється на Мудрість. І тільки з цього моменту він може здобути перемогу у великій війні, у великій битві, яку описує тисячолітня Бхагавадгіта, у бої за знаходження власної душі, за знаходження самого себе. Саме в цей момент музикант й коханець перетворюється на людину мудру, тепер він знає, що Мистецтво й Кохання — дві частини однієї вічної Краси, невіддільні одна від одної. Ще один крок — і він живе в екстазі Смерті заради Кохання. Це становище дає йому новий зір, відкриває очі душі, приносить розуміння: Прекрасне — це те ж саме, що добро та справедливість.  Розум — лише перемоги та тріумфи в земному світі, далекому від душі. Форма — це музика земних звуків.  Енергія — це життя та знання смерті форм. Любов — це мудрість, мистецтво та краса, заслужені у війні за знаходження самого себе. Закон — це краса, доброта та справедливість.  Воля — це подолання всіх іспитів, сублімація бажання. Тристан уособлює бездоганну, ідеальну модель Шляху, яку називає неоплатоник Плотин «сходженням до Істини». Тристан — коханець та музикант, однак земні пристрасті перетворюють його любов на червону троянду з кривавими шипами, а його ліру — на меч, який може смертельно поранити. І раптом він входить у світ Ідей. Музикант та коханець вже може розуміти й бачити. Він вже здійснив подорож, пройшовши через небезпечні води, захищаючись своїм щитом, ідучи за своєю душею. Він вже дійшов до дверей нової людини, нової форми життя. Такий шлях справжнього музиканта: від форм — до Ідей, від бажання — до Волі, від воїна — до Людини. Найкраще виклав суть цього шляху Рихард Вагнер, що описав переживання й досвід любові, яка завжди поєднує те, що через наше невігластво піддається розлуці. Його слова показують весь шлях Тристана та Ізольди, занурених спочатку в невтомиму хвилю бажання, яка, народжуючись із простого, боязкого визнання, росте й здобуває силу... Спочатку зітхання на самоті, потім надія, потім насолода й жаль, радість й страждання... Хвиля росте, доходячи до своєї вершини, до шаленого болю, поки не знаходить рятівний пролом, через який усі великі й сильні почуття серця виливаються, щоб розчинитися в океані нескінченної насолоди істинного Кохання: «Навіть таке сп'яніння ні до чого не призводить. Тому що серце, нездатне опиратися, цілком віддається пристрасті й, охоплене невтоленним, невтамованим бажанням, знову позбавляється сил... Тому що воно не розуміє, що кожне задоволене бажання — лише насіння нового, ще більш скупого... Що вихор пристрасті, в остаточному підсумку, призводить до неминучого, повного виснаження сил. І коли все закінчується, в душу, зіпсовану вихорами бажань, яка розуміє, що вона знову залишається спустошеною, закрадається передчуття іншого, вищої насолоди — насолоди смерті й небуття, остаточної спокути, досяжної лише в тому чудесному царстві, яке чим більше від нас віддаляється, тим сильніше ми прагнемо туди проникнути. Чи можна назвати це смертю? Або це і є таємне царство Містерії, яке дало насіння кохання, з якого виросли виноградна лоза й плющ, тісно переплетені між собою, що обвивають могилу Тристана й Ізольди, як розповідає легенда?»