Висновки

Інститут державних секретарів міністерств як механізм розмежування адміністративної та політичної складових у посадах проіснував в Україні з 2001-2003 роки. Проте, ліквідація інституту державних секретарів пов’язана не стільки з відмовою від самої ідеї розподілу політичної та управлінської діяльності, скільки з відмовою від тієї специфічної ситуації, що склалася в органах виконавчої влади, коли в них було утворено фактично два центри управління: політичний та адміністративний.

На сьогодні, урядом знову робляться спроби повернення до системи розподілу політичної та управлінської діяльності через запровадження посади заступника міністра - керівника апарату, який є державним службовцем та забезпечує діяльність апарату міністерства, організацію поточної роботи, пов'язаної із здійсненням повноважень міністерства.

Хоча в українському законодавстві існує низка прогалин, варто зазначити, що запровадження інституту державних секретарів міністерств в Україні не є самодостатнім кроком, самоціллю. Цей крок слід обов'язково розглядати в контексті більш вагомого завдання - надання можливості міністрам максимально зосередитися на питаннях вироблення і реалізації державної політики, забезпечуючи тим самим більшу, так би мовити, "політичність" самого Уряду.

З огляду на це немає реального сенсу в полеміці, зменшується або посилюється роль міністра у зв'язку з появою державних секретарів. Адже ця роль і не зменшується, і не посилюється - вона просто суттєво змінюється. Оскільки на міністра персонально покладається політичне керівництво в певному секторі державного управління, то він повинен мати повну впевненість в ефективній роботі апарату міністерства, який має служити інструментом досягнення його політичних цілей. За це і відповідає державний секретар.

Звідси, до речі, випливає, що державний секретар повинен бути не просто політично нейтральним, а й обов'язково лояльним до політики міністра, і має забезпечувати таку ж лояльність осіб на ключових посадах апарату. Відтак вважаю, що політична лояльність щодо програми міністра - це найперша вимога до зайняття цієї посади в міністерстві.

Аналіз європейського досвіду функціонування інституту держсекретарів Польщі (генеральний директор); Німеччині (державний секретар); Нідерландах (генеральний секретар); Великій Британії (постійний секретар); Угорщині (державний секретар державної служби) дає підстави для кількох важливих висновків:

а) сприяє політичній структурованості уряду;

б) не зменшує владні повноваження міністра, а навпаки, дозволяє йому максимально зосередитися на ключових проблемах розроблення та реалізації державної політики у певному секторі державного управління, визначенні політичних пріоритетів та стратегічних напрямів роботи міністерства та шляхів досягнення поставлених цілей;

в) дає змогу повністю покласти на держсекретарів функцію адміністрування всередині відповідного центрального органу виконавчої влади.