2.Реєстрація торговельної марки, право на яку належить кільком особам, здійснюється в порядку, встановленому законом.

1. Право на торговельну марку може належати кільком особам. Ними в сенсі ГК можуть 5ути підприємства, що утворили об'єднання підприємств з метою координації їх виробничої, наукової та іншої діяльності для вирішення спільних економічних і соціальних завдань. У цьому разі торговельна марка вважається торговельною маркою об'єднання підприємств. Види та організаційно-правові форми таких об'єднань визначені статтями 119 і 120 ГК. Право на торговельну марку може належати також кільком іншим суб'єктам господарювання, до об'єдналися для спільного її використання, тощо.

У міжнародному праві такі торговельні марки називають відповідно колективними торговельними марками і торговельними марками кількох володільців.

Згідно із ст. 7 bisПаризької конвенції про охорону промислової власності від 20 березня 1S83 р. Україна зобов'язалася приймати заявки на реєстрацію та охороняти колективні марлі, що належать об'єднанням, існування яких не суперечить закону країни походження, навіть якщо ці об'єднання не є власниками промислового чи торговельного підприємства. Україна має право самостійно визначати особливі умови охорони колективної марки. В охороні таких марок не може бути відмовлено об'єднанню, існування якого не суперечить закону країни походження, на підставі того, що це об'єднання знаходиться не в Україні, чи що воно утворене не у відповідності з її законодавством.

Відповідно до правила 8 Спільних правил до Мадридської угоди про міжнародну реєстрацію знаків від 14 квітня 1891 р. і Протоколу до цієї угоди (прийнято в Мадриді 28 червня ".989 р.) володільцями міжнародної реєстрації знака можуть бути декілька заявників.

2.ГК визначає, що порядок реєстрації торговельної марки, яка належить кільком особам, встановлюється законом. За Законом України «Про охорону прав на знаки для товарів і послуг» порядок реєстрації знака є однаковим для одного та кількох заявників. При цьому ч. З ст. 16 даного Закону встановлено, що взаємовідносини при використанні знака, свідоцтво на який належить кільком особам, визначаються угодою між ними. У разі відсутності такої угони кожний власник свідоцтва може використовувати знак на свій розсуд, але жоден з них не має права давати дозвіл (видавати ліцензію) на використання знака та передавати право власності на знак іншій особі без згоди решти власників свідоцтва. Це положення має застосовуватися і щодо торговельних марок об'єднань.

Стаття 159. Правомочності суб'єктів господарювання щодо комерційного найменування

1, Суб'єкт господарювання — юридична особа або громадянин-підприємець може мати комерційне найменування.

Громадянин-підприємець має право заявити як комерційне найменування своє прізвище або ім'я.

2.Відомості про комерційне найменування суб'єкта господарювання вносяться за його поданням до реєстрів, порядок ведення яких встановлюється законом. Суб'єкт господарювання, комерційне найменування якого було включено до реєстру раніше, має пріоритетне право захисту перед будь-яким іншим суб'єктом, тотожне комерційне найменування якого включено до реєстру пізніше.

3.Правовій охороні підлягає як повне, так і скорочене комерційне найменування суб'єкта господарювання, якщо воно фактично використовується ним у господарському обігу.

4.У разі якщо комерційне найменування суб'єкта господарювання є елементом його торговельної марки, то здійснюється правова охорона і комерційного найменування торговельної марки.

5.Особа, яка використовує чуже комерційне найменування, на вимогу його власника зобов'язана припинити таке використання і відшкодувати завдані збитки.

1.До прийняття ГК та ЦК відносини щодо комерційного найменування не були врегульовані національним законодавством України. Існували лише деякі розрізнені норми щодо фірмового найменування господарської організації. При цьому поняття «фірмове найменування» не було визначено. Не встановлені були і вимоги до нього. Законами України «Про господарські товариства» від 19 вересня 1991 р. та «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб — підприємців» встановлені лише вимоги до найменування суб'єкта як юридичної особи.

Із ч. 1 коментованої статті і терміна «комерційне найменування» випливає, що сферою застосування цього об'єкта права інтелектуальної власності є комерційні відносини суб'єктів господарювання, якими можуть бути як юридичні особи, так і громадяни-підприємці.

ГК та ЦК не встановлюють вимог до структури та змісту комерційного найменування. Стаття 489 ЦК визначає умови надання правової охорони комерційному найменуванню: воно повинно давати можливість вирізнити одну особу з-поміж інших і не вводити в оману споживачів щодо справжньої її діяльності.

Таким чином, комерційне найменування — це найменування, яке дає можливість ідентифікувати суб'єкта господарювання під час здійснення ним комерційної діяльності. Зокрема, слугувати комерційним найменуванням може прізвище чи ім'я громадянина-підприємця, якщо споживачі вбачатимуть нерозривний зв'язок прізвища чи імені, зазначеного на товарах чи щодо послуг, з цим громадянином.

2.Стаття 8 Паризької конвенції про охорону промислової власності встановила, що комерційне найменування охороняється без обов'язкового подання заявки чи реєстрації, але не уточнила режим цієї охорони. Отже, кожна держава-учасниця Конвенції, в тому числі Україна, вправі визначити його самостійно.

Частина 2 коментованої статті надає право суб'єктові господарювання подати своє комерційне найменування для внесення його до реєстрів у встановленому законом порядку. Прицьому вона, як і ч. 4 ст. 489 ЦК, не виключає, що різні суб'єкти можуть мати однакове комерційне найменування. За умови внесення цього комерційного найменування різними суб'єктами до реєстру пріоритетне право захисту серед них має суб'єкт, комерційне найменування якого включено до реєстру раніше.

3.Якщо суб'єкт господарювання використовує у господарському обігу своє повне найменування як юридичної особи, то воно водночас є його повним комерційним найменуванням. Найменування юридичної особи містить інформацію про її організаційно-правову форму, інерідко, про характер її діяльності. Зазвичай таке найменування достатньо довге і тому не є практичним інструментом для використання у повсякденному діловому житті як посилання на суб'єкта господарювання. Це спричинило появу та широке застосування скорочених комерційних найменувань. У будь-якому разі найменування суб'єкта господарювання підлягає правовій охороні як комерційне найменування, якщо воно фактично використовується у господарському обігу.

4. Суб'єкти господарювання можуть і часто використовують комерційні найменування не лише для своєї індивідуалізації, а й для того, щоб відрізнити свої товари і послуги від інших. Для досягнення цієї мети зазвичай недостатньо вказівки дрібним шрифтом де-небудь на етикетці чи упаковці на суб'єкта господарювання, як того вимагають правила маркування. Тому на практиці загальновживаним засобом є реєстрація скороченого комерційного найменування як торговельної марки або внесення його до цієї марки відмітним елементом.

Як правило, обсяг правової охорони торговельної марки щодо певних товарів і послуг визначається її зображенням. Про це, зокрема, вказується у ч. 4 ст. 5 Закону України «Про охорону прав на знаки для товарів і послуг». Тобто правова охорона надається цілісній торго­вельній марці, а не її окремим елементам. Комерційне найменування як виняток з цього загального правила охороняється незалежно від того, є чи не є воно частиною торговельної марки. Тим самим у ГК імплементована відповідна норма ст. 8 Паризької конвенції про охо­рону промислової власності.

За наведених обставин неминуче виникнення колізій між комерційними найменуваннями і торговельними марками. Якщо комерційне найменування використовується як торговельна марка, то його колізію зі схожою торговельною маркою вирішують загальні норми пріоритету та захисту споживачів від омани щодо походження товарів чи послуг. Навіть якщо суб'єкт підприємництва використовує стосовно своїх товарів і послуг власне комерційне найменування таким як воно є, тобто не як торговельну марку, за загальним правилом вважається, що з цьому разі право на раніше зареєстровану (пріоритетну) торговельну марку порушується, якщо використання комерційного найменування може ввести в оману щодо походження товарів чи послуг. І, навпаки, використання торговельної марки може подібним чином порушити право на пріоритетне (зареєстроване чи незареєстроване) комерційне найменування.

5. Неправомірне використання комерційного найменування є підставою для захисту права на це найменування його власником. На вимогу власника правопорушник зобов'язаний припинити таке використання і відшкодувати завдані цим збитки. Поняття збитків, їх склад, а також розмір, умови та порядок їх відшкодування встановлені главою 25 ГК.

Захист права суб'єкта господарювання на комерційне найменування може здійснюватись також іншим способом, передбаченим ст. 20 ГК та іншим законом.

Стаття 160. Правомочності щодо використання географічного зазначення

1.Право на використання географічного зазначення мають лише суб'єкти господарювання, які виробляють товари (надають послуги), щодо яких здійснено державну реєстрацію відповідного географічного зазначення.

2.Використанням географічного зазначення суб'єктом господарювання вважається: застосування його на товарах, для яких зареєстровано це географічне зазначення, а також на упаковці; застосування в рекламі, проспектах, рахунках, друкованих виданнях, офіційних бланках, вивісках тощо.

3.Суб'єкти господарювання, які здійснюють посередницьку діяльність, можуть використовувати свою торговельну марку поряд з географічним зазначенням товару виробника не інакше як на підставі договору.

4.Умови надання правової охорони географічного зазначення визначаються законом.

1. Поняття «географічне зазначення» є новелою законодавства України, Тому доречно розкрити його зміст. Джерелом цього поняття як категорії міжнародного права є Угода про торговельні аспекти прав інтелектуальної власності (міжнародний договір від 15 квітня .994 p., прийнятий Світовою організацією торгівлі). Відповідно до ст. 22 цієї Угоди географічне зазначення — це зазначення, що вказує на походження товару з території певної держави або регіону чи місцевості на цій території, коли якість, репутація чи інша характеристика товару, по суті, зумовлені цим географічним походженням.

Разом з тим, відповідно до Закону України «Про охорону прав на зазначення походження поварів» від 16 червня 1999 р. правова охорона надається кваліфікованому зазначенню походження товару. Цей термін за своїм змістом є аналогічним географічному зазначенню.

Наведене визначення географічного зазначення може застосовуватися з відповідними змінами і щодо послуг.

Право на використання географічного зазначення випливає з його державної реєстрації, яка здійснюється в установленому законом порядку. Воно належить усім суб'єктам господарювання, які на обмеженій цією реєстрацією території виробляють товари (надають послуги), щодо яких здійснено реєстрацію. Використання географічного зазначення іншими суб'єктами неприпустиме, оскільки у протилежному випадку споживачі будуть введені в оману, вважаючи, що купують істинний товар з особливими якостями і властивостями, в той час як фак-7ично це буде імітація, що не має ніякої цінності. При цьому законним виробникам будуть завдані збитки, викликані відчуженням від них цінного бізнесу та приниженням репутації їхпродукції.

2.У ч. 2 коментованої статті наводиться перелік об'єктів, застосування географічного значення щодо яких визнається фактом використання географічного зазначення. Поряд з цим, використанням географічного зазначення є дії з господарського (комерційного) обігу товару із застосованим на ньому географічного зазначення, зокрема зберігання такого товару з метою пропонування його для продажу, пропонування для продажу, продаж, імпорт (ввезення) та експорт (вивезення).

3. Існують випадки, коли для кращого просування товару на ринку доцільно, поряд з географічним зазначенням товару виробника, використовувати торговельну марку суб'єкта господарювання, який здійснює посередницьку діяльність. Це можливо, наприклад, коли ви­робник поставляє свій товар у великогабаритній тарі, а фасує його для продажу населенню посередник. У будь-якому разі посередник може застосовувати свою торговельну маркуне інакше як на підставі договору з виробником, укладеного з дотриманням правил, торговихта інших чесних звичаїв у підприємницькій діяльності.

4.ГК встановлює, що умови правової охорони географічного зазначення визначаються лише законом, а не іншим актом законодавства України. Зокрема, таким законом є ЦК, гл.45 якого визначає умови набуття права інтелектуальної власності на географічне зазначення, суб'єктів цього права, його зміст і строк чинності, і Закон України «Про охорону прав на зазначення походження товарів». Однак понятійний апарат, застосований в останньому, та деякі його норми певною мірою потребують узгодження з нормами ГК та ЦК.

Стаття 161. Використання назви країни походження товару

1.Вироби іноземного походження або у встановлених законодавством випадках упаковка, а також вироби вітчизняного виробництва чи їх упаковка, призначені для експорту, повинні містити інформацію про країну їх походження.

2.інформація про країну походження має знаходитися у доступному місці виробу (упаковки) та нанесена у спосіб, що відповідає встановленим вимогам.

3.Забороняється використання суб'єктами господарювання напису (клейма) «Виготовлено в Україні» або аналогічного за змістом щодо товарів, які мають іноземне походження.

4.Уповноважені органи державної влади контролюють дотримання зазначених вимог відповідно до закону.

1. Коментована стаття встановлює обов'язок зазначати на виробі, що є товаром, чи його упаковці країну походження виробу (товару), якщо він є предметом імпорту чи експорту. 3атакого використання назва країни є об'єктом правової охорони, що має узагальнену назву «зазначення походження» згідно із ст. 1 Паризької конвенції про охорону промислової власності.

Інформація про країну походження виробу дає можливість споживачеві мати більш повну уяву про якість виробу. Крім того, вона застосовується для вжиття тарифних та нетарифнихзаходів регулювання ввезення товару на митну територію України та вивезення товару з цієї території, а також забезпечення обліку товарів у статистиці зовнішньої торгівлі.

Визначення країни походження товару здійснюється на основі принципів міжнародної практики та на підставі критеріїв, встановлених Митним кодексом України. Зокрема, за його ст. 277 країною походження товару вважається країна, в якій товар був повністю виробленийабо підданий достатній переробці.

Порядок визначення країни походження товару встановлено постановою КМУ «Про затвердження Порядку визначення країни походження товару, що переміщується через митний кордон України» від 12 грудня 2002 р.

2.Частина 2 коментованої статті встановлює загальні вимоги до нанесення на виріб (упаковку) інформації про країну його походження. Ця інформація має бути розташована на доступному для споживача місці, а спосіб її нанесення — відповідати вимогам нормативних актів. Як правило, країна походження товару зазначається на етикетці (упаковці) виробу в адресі його виробника. Однак, з метою підкреслення особливої якості виробу як кращого національного досягнення та звернення на це уваги споживача, вона може бути зазначена окремо, в тому числі опосередковано, наприклад: «Виготовлено в Україні» на національній гордості — космічній ракеті «Зеніт» або «Swiss» («швейцарський») на годиннику.

3. Згідно зі ст. 42 Конституції України держава забезпечує захист конкуренції у підприємницькій діяльності. Зокрема, не допускається недобросовісна конкуренція, одним з проявів якоїє використання оманливих чи неправильних зазначень походження товарів. Частиною З коментованої статті це правило конкретизується через заборону застосування напису «Виготовлено в Україні» або його змістової аналогії щодо товарів іноземного походження.

4. Коментована стаття є спеціальною нормою щодо маркування продукції суб'єктами господарювання та забезпечення її належної якості і стосується головним чином права споживачів на достовірну інформацію про походження товарів.

Декретом КМУ «Про державний нагляд за додержанням стандартів, норм і правил та відповідальність за їх порушення» від 8 квітня 1993 р. здійснення державного нагляду за додержанням норм і правил суб'єктами підприємницької діяльності покладено на центральний орган виконавчої влади у сфері технічного регулювання та споживчої політики, його територіальні органи, а також інші спеціально уповноважені органи. Відповідно до Указу Президента України від 18 березня 2003 р. № 225/2003 таким спеціальним центральним органом виконавчої влади є Державний комітет України з питань технічного регулювання та споживчоїполітики. Основним завданням його є здійснення державного контролю за додержанням законодавства про захист прав споживачів.

Інші спеціально уповноважені органи виконують функцію контролю за дотриманням вимогкоментованої статті в окремих сферах господарської діяльності. Наприклад, спеціальним органом державного контролю якості лікарських засобів, у тому числі дотримання вимог до їх маркування, є Державна служба лікарських засобів і виробів медичного призначення.

Стаття 162. Правомочності суб'єктів господарювання щодо комерційної таємниці

1. Суб'єкт господарювання, що є володільцем технічної, організаційної або іншої комерційної інформації, має право на захист від незаконного використання цієї інформації третіми особами, за умов, що ця інформація має комерційну цінність у зв'язку з тим, що вона невідома третім особам і до неї немає вільного доступу інших осіб на законних підставах, а володілець інформації вживає належних заходів до охорони її конфіденційності,

2, Строк правової охорони комерційної таємниці обмежується часом дії сукупності зазначених у частині першій цієї статті умов.

3, Особа, яка протиправно використовує комерційну Інформацію, що належить суб'єкту господарювання, зобов'язана відшкодувати завдані йому такими діями збитки відповідно до закону. Особа, яка самостійно І добросовісно одержала інформацію, що є комерційною таємницею, має право використовувати цю інформацію на свій розсуд.

4, До відносин, пов'язаних з комерційною таємницею, не врегульованих цим Кодексом, застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу України та інших законів.

1. Зі змісту коментованої статті випливає, що комерційна таємниця — це інформація, яка невідома третім особам і до якої немає вільного доступу інших осіб на законних підставах, у зв’язку з чим вона має комерційну цінність, а її володілець вживає належних заходів до охорони її конфіденційності.

Закон України «Про інформацію» від 2 жовтня 1992 р. визначив, що інформацією є документовані або публічно оголошені відомості про події та явища, що відбуваються у суспільстві,державі та навколишньому природному середовищі. Отже, комерційною таємницею є лишевідомості, зафіксовані у документах та інших матеріальних об'єктах.

Обов'язковою умовою віднесення інформації до комерційної таємниці є невідомість її третім особам. Однак не кожна інформація, невідома третім особам, є комерційною таємницею. Такою може бути лише інформація, невідомість якої зумовлена відсутністю законних підстав для вільного доступу до неї інших осіб. Зокрема, не може бути комерційною таємницею інформація, що невідома третім особам, але за правовим режимом є відкритою. Наприклад, не є комерційною таємницею інформація про стан довкілля та про якість харчових продуктів і предметів побуту, оскільки право вільного доступу кожного до цієї інформації гарантується ст. 50 Конституції України. Не завжди є комерційною таємницею й інформація з обмеженим доступом. Законодавством можуть бути встановлені випадки, коли така інфор­мація не є комерційною таємницею і вільна для доступу певних осіб. Зокрема, КМУ своєю постановою від 9 серпня 1993 р. № 611 визначив перелік відомостей, що не становлять комерційної таємниці, та зобов'язав підприємства подавати ці відомості органам державної виконавчої влади, контролюючим і правоохоронним органам, іншим юридичним особам відповідно до чинного законодавства, за їх вимогою.

За відповідності наведеним вище умовам технічна, організаційна, комерційна, виробнича та інша інформація має комерційну цінність. Однак цього недостатньо для набуття нею статусу комерційної таємниці. Необхідно, щоб володілець такої інформації вживав належних, тобто адекватних існуючим обставинам, заходів щодо збереження її конфіденційності. Зокрема, це можуть бути різноманітні організаційні заходи з перепускного режиму, добору кадрів, організації документообігу тощо. Відповідні норми можуть бути передбачені правилами внутрішнього трудового розпорядку, колективним договором і спеціальними внутрішніми правовими актами. Умови збереження конфіденційності інформації та відповідальності за їх порушення можуть включатися також до трудових договорів (контрактів) з працівниками. Крім того, можуть застосовуватись будь-які законні засоби технічного захисту для охорони приміщень, запобігання прослуховуванню та іншого витоку інформації тощо.

Суб'єкт господарювання, що є володільцем комерційної таємниці, має право на захист від незаконного використання її третіми особами. Незаконним використанням комерційної таємниці є задоволення потреби в ній третіх осіб внаслідок розголошення (передачі, витоку)її з вини особи, яка повинна охороняти цю таємницю, або іншого протиправного одержання її, зокрема прослуховування засобів зв'язку. Право на захист від незаконного використання комерційної таємниці реалізується через притягнення винної особи до дисциплінарної, цивільно-правової, адміністративної або кримінальної відповідальності згідно із законодавством України. Зокрема, суб'єкт господарювання може вимагати від третіх осіб утримуватись від незаконного одержання його комерційної таємниці, а також подальшого застосування її в господарській діяльності, наприклад у виробництві продукції.

Разом з тим, слід враховувати, що на підставі ст. 30 Закону України «Про інформацію» комерційна таємниця може бути поширена без згоди її власника, якщо ця таємниця є суспільно значимою, тобто якщо вона є предметом громадського інтересу і право громадськості знати цю таємницю переважає право її власника на її захист. Це може статися, наприклад, коли предметом комерційної таємниці є відомості про засіб ефективного стримування епідемії хвороби. Якщо суд встановить, що комерційна таємниця є суспільно значимою, то особа, яка розголосила її, звільняється від відповідальності на підставі ст. 47і згаданого Закону.

2.ГК та інші закони не встановлюють певного строку правової охорони комерційної таємниці. Вони зумовлюють сплив цього строку лише припиненням існування будь-якої з умвв, зазначених у частині першій коментованої статті. Ця специфіка нерідко превалює при виборі комерційної таємниці як форми правової охорони відомостей, коли відведений законом певний строк їх охорони в іншій формі (охорони винаходу, корисної моделі тощо) не задовольняє суб'єкта господарювання.

3. Частина 3 коментованої статті встановлює обов'язок особи, яка протиправно використовує комерційну інформацію, що належить суб'єкту господарювання, відшкодувати завдані йому такими діями збитки відповідно до закону.

Відшкодування збитків є основною формою компенсації заподіяної шкоди.

За ст. 22 ЦК збитками, завданими суб'єкту господарювання протиправним використанням його комерційної інформації, є витрати, які цей суб'єкт зробив або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки), та доходи, які він міг би реально одержати за звичайних обставин, якби його право не було порушено (упущена вигода).

Якщо особа, яка протиправно використовує комерційну інформацію, що належить суб'єкту господарювання, одержала у зв'язку з цим доходи, то розмір упущеної вигоди, яка мас відшкодовуватися суб'єкту господарювання, не може бути меншим від доходів, одержаних особою, яка протиправно використовує комерційну інформацію.

Збитки визначаються з урахуванням ринкових цін, що існували на день добровільного відшкодування їх особою, яка протиправно використала комерційну інформацію, а якщо збитки не відшкодовані добровільно, — у день пред'явлення позову, якщо інше не встановленодоговором або законом. Суд може задовольнити вимогу про відшкодування збитків, беручидо уваги ринкові ціни, що існували на день ухвалення рішення.

Відповідно до ч. З ст. 22 та ч. 1 ст. 1166 ЦК збитки, завдані суб'єкту господарювання протиправним використанням його комерційної інформації, відшкодовуються у повному обсязі.

У разі заподіяння шкоди чинне законодавство виходить з принципу вини як умови відповідальності особи, яка заподіяла шкоду. Згідно з ч. 2 ст. 1166 ЦК особа, яка заподіяла шкоду, звільняється від її відшкодування, якщо доведе, що шкоду завдано не з її вини. Шкода вважається заподіяною з вини цієї особи, доки вона не доведе протилежного.

Якщо інформація, що є комерційною таємницею, отримана заінтересованою особою самостійно і добросовісно, наприклад, у зв'язку з яким-небудь недоглядом власника інформації, вона порушником не вважається і має право використовувати цю інформацію на свій розсуд.

4. Відносини щодо комерційної таємниці регулюються також ЦК та іншими законами. Зокрема, ст. 506 ЦК визначає склад майнових прав інтелектуальної власності на комерційну таємницю. А ст. 507 ЦК встановлює обов'язок органів державної влади охороняти надану їм комерційну таємницю з метою отримання встановленого законом дозволу на певну діяльність та в інших випадках, передбачених законом.

Опосередковано відносини щодо комерційної таємниці регулюються законами України «Про інформацію» від 2 жовтня 1992 р., «Про державну таємницю» від 21 січня 1994 p., «Про наукову і науково-технічну діяльність» від 13 грудня 1991 р., «Про науково-технічну інформацію» від 25 червня 1993 р. тощо.