1. Майнові права та майнові обов'язки суб'єкта господарювання можуть виникати:

з угод, передбачених законом, а також з угод, не передбачених законом, але таких,що йому не суперечать;

з актів органів державної влади та органів місцевого самоврядування, їх посадових осіб у випадках, передбачених законом;

внаслідок створення та придбання майна з підстав, не заборонених законом;

внаслідок заподіяння шкоди іншій особі, придбання або збереження майна за рахунок іншої особи без достатніх підстав;

внаслідок порушення вимог закону при здійсненні господарської діяльності;

з інших обставин, з якими закон пов'язує виникнення майнових прав та обов'язків суб'єктів господарювання.

2. Право на майно, що підлягає державній реєстрації, виникає з дня реєстрації цього майна або відповідних прав на нього, якщо інше не встановлено законом.

1. У ч. 1 коментованої статті наведено примірний перелік підстав виникнення майнових прав та обов'язків суб'єктів господарювання.

Майнові права та майнові обов'язки суб'єкта господарювання можуть виникати з угод, передбачених законом, а також з угод, не передбачених законом, але таких, що йому не суперечать. ГК не містить визначення поняття «угода», однак зазначає, що угода спрямована на встановлення, зміну або припинення господарських зобов'язань (ч. 1 ст. 180 ГК), які виникають з господарського договору та інших угод, передбачених законом, а також з угод, не пе­редбачених законом, але таких, які йому не суперечать (ст. 174 ГК).

Акти органів державної влади та органів місцевого самоврядування, їх посадових осіб є підставою виникнення майнових прав та обов'язків суб'єктів господарювання у випадках, передбачених законом. Варто зазначити, що згідно з частиною другою ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи з і зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

До органів державної влади відносяться: орган законодавчої влади, міністерства, інші центральні чи місцеві органи виконавчої влади, органи судової влади та прокуратури (див. Закон України «Про закупівлю товарів, робіт і послуг за державні кошти»).

Органами місцевого самоврядування є: а) сільські, селищні, міські ради, що представляють відповідні територіальні громади та здійснюють від їх імені та в їх інтересах функції і повноваження місцевого самоврядування, визначені Конституцією України та іншими законами; б) обласні та районні ради, що представляють спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ, міст у межах повноважень, визначених Конституцією України та іншими законами, а також повноважень, переданих їм сільськими, селищними, міськими радами (частини 1,2 ст. 10 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» від 21 травня 1997 р.)

Виникнення майнових прав і обов'язків суб'єкта господарювання можливе також внаслідок створення та придбання майна з підстав, не заборонених законом (див., зокрема, коментар до ст. 140).

Заподіяння шкоди іншій особі, придбання або збереження майна за рахунок іншої особи без достатніх підстав є підставою виникнення господарського зобов'язання (див. коментар до ст. 174).

Порушення вимог закону при здійсненні господарської діяльності як підстава виникнення майнових прав і обов'язків суб'єкта господарювання передбачено ч. 1 ст. 230 ГК, яка встановлює обов'язок учасника господарських відносин сплатити у разі порушення ним правил здійснення господарської діяльності господарські санкції у вигляді грошової суми(неустойка, штраф, пеня), а також ч. 1 ст. 241 ГК, яка встановлює обов'язок сплати суб'єктом господарювання до відповідного бюджету адміністративно-господарського штрафу за порушення встановлених правил здійснення господарської діяльності, тощо.

Майнові права та обов'язки можуть виникнути і з інших обставин, з якими закон пов'язує виникнення майнових прав та обов'язків суб'єктів господарювання.

2.Частина 2 коментованої статті встановлює, що право на майно, яке підлягає державній реєстрації, виникає з дня реєстрації цього майна або відповідних прав на нього, якщо інше не встановлено законом. Наприклад, право на використання географічного зазначення мають лише суб'єкти господарювання, які виробляють товари (надають послуги), щодо яких здійснено державну реєстрацію відповідного географічного зазначення (ч. 1 ст. 160 ГК).

Стаття 145. Майновий стан та облік майна суб'єкта господарювання

1. Майновий стан суб'єкта господарювання визначається сукупністю належних йому майнових прав та майнових зобов'язань, що відображається у бухгалтерському обліку його господарської діяльності відповідно до вимог закону.

2. Зміна правового режиму майна суб'єкта господарювання здійснюється за рішенням власника (власників) майна у спосіб, передбачений цим Кодексом та прийнятими відповідно до нього іншими законами, крім випадків, якщо така зміна забороняється законом.

3. Правовий режим майна суб'єкта господарювання, заснованого на державній (комунальній) власності, може бути змінений шляхом приватизації майна державного (комунального) підприємства відповідно до закону.

4.Правовий режим майна суб'єкта господарювання, заснованого на державній (комунальній) власності, може бути змінений шляхом здачі цілісного майнового комплексу підприємства або майнового комплексу його структурного підрозділу в оренду.

5. Законом можуть бути визначені також інші підстави зміни правового режиму майна суб'єкта господарювання.

5. Суб'єкти господарювання зобов'язані на основі даних бухгалтерського обліку складати фінансову звітність за формами, передбаченими законодавством, проводити інвентаризацію належного їм майна для забезпечення достовірності даних бухгалтерського обліку та звітності, надавати фінансову звітність відповідно до вимог закону та їх установчих документів.

1. Майновий стан суб'єкта господарювання визначається сукупністю належних йому майнових прав та майнових зобов'язань, що відображається у бухгалтерському обліку його господарської діяльності відповідно до вимог закону. Майновий (фінансовий) стан суб'єкта -е ледарювання — це сукупність показників, які відображають наявність, розміщення і використання ресурсів суб'єкта господарювання, його реальні і потенційні фінансові можливості.

Згідно з ч. 8 ст. 19 ГК усі суб'єкти господарювання зобов'язані вести первинний (оперативний) та бухгалтерський облік результатів своєї роботи.

Правові засади регулювання, організації, ведення бухгалтерського обліку та складання фінансової звітності в Україні визначаються Законом України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні» від 16 липня 1999 р. Згідно з його ст. 1 бухгалтерський облік - це процес виявлення, вимірювання, реєстрації, накопичення, узагальнення, зберігання та передачі інформації про діяльність підприємства зовнішнім та внутрішнім користувачам для прийняття рішень.

2. Власник (власники) має право приймати рішення щодо зміни правового режиму майна суб'єкта господарювання у спосіб, передбачений ГК та прийнятими відповідно до нього іншими законами. Однак таке рішення власник (власники) не може прийняти, якщо зміна правового режиму майна суб'єкта господарювання забороняється законом. Наприклад, ч. 2 ст. 5 Закону України «Про приватизацію державних підприємств» від 19 лютого 1997 р. містить перелік об'єктів, що мають загальнодержавне значення і не підлягають приватизації; Декретом КМУ «Про перелік майнових комплексів державних підприємств, організацій, їх структурних підрозділів основного виробництва, приватизація або передача в оренду яких не допускається» від 31 грудня 1992 р. визначено перелік об'єктів, що не можуть бути передані в оренду, тощо.

3. Одним із способів зміни правового режиму майна суб'єкта господарювання, заснованого на державній (комунальній) власності, ч. З коментованої статті визначає приватизацію майна державного (комунального) підприємства (див. коментар до ст. 146), що, на наш погляд є не зовсім коректним, оскільки, по-перше, об'єктом приватизації згідно із Законом України «Про приватизацію державного майна» України від 4 березня 1992 р. є: а) державне майно , б) майно, що належить Автономній Республіці Крим, і в) майно, що перебуває у комунальній власності у вигляді майна підприємств, цехів, виробництв, дільниць, інших підрозділів, які є єдиними (цілісними) майновими комплексами, якщо в разі їх виділення у самостійні підприємства не порушується технологічна єдність виробництва з основної спеціалізації підприємства, із структури якого вони виділяються (ч. 1 ст. 5); по-друге, у ч. З коментованої статті фактично йдеться не про зміну правового режиму майна, а про зміну права власності на зазначене майно.

4.Здача цілісного майнового комплексу підприємства або майнового комплексу його структурного підрозділу в оренду — ще один спосіб зміни правового режиму (точніше — правового титулу) майна суб'єкта господарювання, заснованого на державній (комунальній) власності, про який йдеться у ч. 4 ст. 145 ГК. Правове регулювання орендних відносин здійснюється, зокрема, нормами ЦК (гл. 58) та ГК (§ 5 гл. ЗО), а також Законом України «Про оренду державного та комунального майна» від 10 квітня 1992 р.

5.Частина 5 встановлює, що законом можуть бути визначені також інші підстави зміни правового режиму майна суб'єкта господарювання. Так, державне комерційне підприємствомає право, за попередньою згодою органу, до сфери управління якого воно входить, відчужувати, віддавати у заставу майнові об'єкти, що належать до основних фондів, здавати з оренду цілісні майнові комплекси структурних одиниць і підрозділів. Ці дії, пов'язані із зміною права власності або правового режиму, державне комерційне підприємство може здійснювати, як правило, на конкурентних засадах (ч. 5 ст. 75 ГК).

Право власності на майно або правовий режим майна суб'єкта господарювання змінюється у разі внесення учасником об'єднання підприємств на умовах і в порядку, передбачених його (об'єднання) установчими документами, майнових внесків (вступних, членських, цільових тощо), як це встановлено ч. 1 ст. 123 ГК.

6. Обов'язок суб'єктів господарювання складати на основі даних бухгалтерського обліку фінансову звітність за формами, передбаченими законодавством, проводити інвентаризацію належного їм майна для забезпечення достовірності даних бухгалтерського обліку та звітності, надавати фінансову звітність відповідно до вимог закону та своїх установчих документів, крім ч. 6 коментованої статті, встановлений також ч. 8 ст. 19 ГК, відповідно до якої всі суб'єкти господарювання зобов'язані надавати відповідно до вимог закону фінансову звітність щодо своєї господарської діяльності.

Фінансова звітність — це бухгалтерська звітність, яка містить інформацію про фінансовий стан, результати діяльності та рух грошових коштів підприємства за звітний період.

Підприємства, що мають дочірні підприємства, крім фінансових звітів про власні господарські операції, зобов'язані складати та подавати консолідовану фінансову звітність.

Міністерства, інші центральні органи виконавчої влади, до сфери управління яких належать підприємства, засновані на державній власності, та органи, які здійснюють управління майном підприємств, заснованих на комунальній власності, крім власних звітів, складають і подають зведену фінансову звітність щодо всіх підприємств, які належать до сфери їх управління. Зазначені органи також окремо складають зведену фінансову звітність стосовно господарських товариств, акції (частки, паї) яких перебувають, відповідно, у державній та комунальній власності.

Об'єднання підприємств, крім власної звітності, складають і подають зведену фінансову звітність щодо всіх підприємств, які входять до їх складу, якщо це передбачено установчими документами об'єднань підприємств відповідно до законодавства.

Фінансова звітність підприємства (крім бюджетних установ, представництв іноземних суб'єктів господарської діяльності та суб'єктів малого підприємництва, визнаних такими відповідно до чинного законодавства) включає: баланс, звіт про фінансові результати, звіт про рух грошових коштів, звіт про власний капітал та примітки до звітів.

Баланс — це звіт про фінансовий стан підприємства, який відображає на певну дату його активи, зобов'язання і власний капітал. Баланс складається відповідно до Положення (стандарту) бухгалтерського обліку 2 «Баланс», затвердженого наказом Мінфіну України виз 31 березня 1999 р.

Звіт про фінансові результати — це звіт про доходи, витрати і фінансові результати діяльності підприємства. Він складається відповідно до Положення (стандарту) бухгалтерського обліку 3 «Звіт про фінансові результати».

Звіт про рух грошових коштів — це звіт, який відображає надходження і видаток грошових коштів у результаті діяльності підприємства у звітному періоді. Цей звіт складається відповідно до Положення (стандарту) бухгалтерського обліку 4 «Звіт про рух грошових коштів».

Звіт про власний капітал — це звіт, який відображає зміни у складі власного капіталу підприємства протягом звітного періоду. Вимоги щодо його складання встановлені Положенням (стандартом) бухгалтерського обліку 5 «Звіт про власний капітал».

Примітки до фінансових звітів — це сукупність показників і пояснень, які деталізують і обгрунтовують статті фінансових звітів, а також інша інформація, розкриття якої передбачено відповідними положеннями (стандартами).

Длясуб'єктів малого підприємництва і представництв іноземних суб'єктів господарської діяльності національними положеннями (стандартами) встановлюється скорочена за показниками фінансова звітність — у складі балансу і звіту про фінансові результати.

Форми фінансової звітності підприємств (крім банків) і порядок їх заповнення встановлюються Міністерством фінансів України за погодженням з Державним комітетом статистики України. Форми фінансової звітності банків і порядок їх заповнення встановлюються НБУ за погодженням з Державним комітетом статистики України. Форми фінансової звітності бюджетних установ, органів Державного казначейства України з виконання бюджетів усіх рівнів і кошторисів видатків та порядок їх заповнення встановлюються Державним казначейством України.

Частина 6 коментованої статті і ст. 10 Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні» встановлюють обов'язок суб'єктів господарювання проводити інвентаризацію належного їм майна для забезпечення достовірності даних бухгалтерського обліку та фінансової звітності.

Відповідно до п. З Інструкції по інвентаризації основних засобів, нематеріальних активів, товарно-матеріальних цінностей, грошових коштів і документів та розрахунків, затвердженої наказом Мінфіну України від 11 серпня 1994 р. № 69, проведення інвентаризації є обов'язковим

при передачі майна державного підприємства в оренду, приватизації майна державного підприємства, перетворенні державного підприємства в акціонерне товариство, а також в інших випадках, передбачених законодавством;

перед складанням річної бухгалтерської звітності, крім інвентаризації майна, цінностей,коштів і зобов'язань, інвентаризація яких проводилась не раніше 1 жовтня звітного року. Інвентаризація будівель, споруд та інших нерухомих об'єктів основних фондів може проводитись один раз на три роки, а бібліотечних фондів — один раз на п'ять років;

при зміні матеріально відповідальних осіб (на день прийому-передачі справ);

при встановленні фактів крадіжок або зловживань, псування цінностей (на день виявлення такихфактів);

за приписом судово-слідчих органів;

у разі техногенних аварій, пожежі чи стихійного лиха (на день після закінчення явищ);

при передачі підприємств та їх структурних підрозділів (на дату передачі). Інвентаризація може не проводитися у разі передачі підприємств та їх структурних підрозділів у межах одного органу, до сфери управління якого входять ці підприємства;

у разі ліквідації підприємства.

Суб'єкти господарювання зобов'язані надавати фінансову звітність відповідно до закону та їх установчих документів.

Порядок подання та оприлюднення фінансової звітності встановлено ст. 14 Закону «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні».

Підприємства зобов'язані подавати квартальну та річну фінансову звітність органам, до сфери управління яких вони належать, трудовим колективам на їх вимогу, власникам (засновникам) відповідно до установчих документів, якщо інше не передбачено згаданим Законом. Органам виконавчої влади та іншим користувачам фінансова звітність подається відповідно до законодавства. Терміни подання фінансової звітності встановлюються КМУ.

Відповідно до Порядку подання фінансової звітності, затвердженого постановою КМУ від 29 лютого 2000 р. № 419, фінансова звітність подається органам, до сфери управління яких належать підприємства, трудовим колективам — на їх вимогу, власникам (засновникам) — відповідно до установчих документів, а також згідно із законодавством — іншим органам та користувачам, зокрема органам державної статистики.

Розпорядники та одержувачі коштів державного бюджету подають фінансову звітність завстановленою формою органам Державного казначейства.

Розпорядники та одержувачі коштів місцевих бюджетів подають фінансову звітність органам Державного казначейства та місцевим фінансовим органам.

Комерційні банки подають фінансову звітність також НБУ.

Терміни подання підприємствами фінансової звітності встановлює міністерство або інший орган виконавчої влади, до сфери управління якого належать підприємства, або органи місцевого самоврядування, які здійснюють управління майном підприємств комунальної власності.

Місячна звітність подається розпорядниками та одержувачами коштів державного і місцевих бюджетів не пізніше 5 числа наступного за звітним місяця, квартальна — не пізніше 15 числа наступного за звітним кварталом місяця, а річна фінансова звітність — не пізніше 22 січня наступного за звітним року.

Розпорядники та одержувачі коштів державного і місцевих бюджетів подають місячну квартальну та річну фінансову звітність за встановленими графіками органам Державного казначейства за місцем обслуговування.

Фінансова звітність розпорядниками та одержувачами коштів державного і місцевих бюджетів подається розпорядникам вищого рівня з відміткою органів Державного казначейства про її відповідність даним обліку про виконання бюджетів.

Міністерства та інші центральні органи виконавчої влади подають зведену фінансову звітність про фінансове становище, результати діяльності та рух грошових коштів щодо всіх підприємств, які належать до сфери їх управління, а також зведену фінансову звітність про фінансове становище, результати діяльності та рух грошових коштів щодо господарських товариств, акції (частки, паї) яких перебувають у державній власності, Мінекономіки і Мінфіну щокварталу, не пізніше 45 днів після закінчення звітного кварталу, та щороку, не пізніше 15 квітня наступного за звітним року. Про диференційовані строки подання цієї фінансової звітності повідомляє Мінфін.

Об'єднання підприємств, утворені на добровільних засадах, подають власну та зведену фінансову звітність, якщо це передбачено установчими документами.

Об'єднання підприємств, утворені за рішенням КМУ або центрального органу виконавчої влади, який здійснює управління майном підприємств, подають, крім власної, зведену фінансову звітність відповідно Мінфіну та Мінекономіки або відповідному центральному ор­гану виконавчої влади.

Органи місцевого самоврядування подають зведену фінансову звітність про фінансове становище, результати діяльності та рух грошових коштів щодо всіх підприємств комунальної власності, а також зведену фінансову звітність про фінансове становище, результати діяльності та рух грошових коштів щодо господарських товариств, акції (частки, паї) яких перебувають у комунальній власності, відповідним місцевим органам виконавчої влади щокварталу, не пізніше ЗО днів після закінчення звітного кварталу, та щороку, не пізніше 10 березня наступного за звітним року. Про диференційовані строки подання цієї звітності повідомляють місцеві органи виконавчої влади.

Підприємства, що мають дочірні підприємства, крім фінансових звітів про власні господарські операції, подають консолідовану фінансову звітність власникам (засновникам) у визначені ними терміни, але не пізніше 45 днів після закінчення звітного кварталу і не пізніше 15 квітня наступного за звітним року.

Фінансова звітність підприємств не становить комерційної таємниці, крім випадків, передбачених законодавством.

Відкриті акціонерні товариства, підприємства — емітенти облігацій, банки, довірчі товариства, валютні та фондові біржі, інвестиційні фонди, інвестиційні компанії, кредитні спілки, недержавні пенсійні фонди, страхові компанії та інші фінансові установи зобов'язані не пізніше 1 червня наступного за звітним року оприлюднювати річну фінансову звітність та консолідовану звітність шляхом публікації у періодичних виданнях або розповсюдження їх у вигляді окремих друкованих видань.

У разі ліквідації підприємства ліквідаційна комісія складає ліквідаційний баланс і у випадках, передбачених законами, публікує його протягом 45 днів.

Стаття 146. Приватизація державних та комунальних підприємств

1. Майно єдиного цілісного майнового комплексу державного (комунального) підприємства або його окремих підрозділів, що є єдиними (цілісними) майновими комплексами і виділяються в самостійні підприємства, а також об'єкти незавершеного будівництва та акції (частини, паї), що належать державі у майні інших суб'єктів господарювання, можуть бути відчужені на користь громадян чи недержавних юридичних осіб і приватизовані цими особами відповідно до закону.

2.Приватизація державних (комунальних) підприємств здійснюється не інакше як на виконання державної програми приватизації, що визначає цілі, пріоритети та умови приватизації, і в порядку, встановленому законом.

3.Приватизація державних (комунальних) підприємств чи їх майна здійснюється шляхом:

купівлі-продажу об'єктів приватизації на аукціоні, за конкурсом, іншими способами, що передбачають конкуренцію покупців;

викупу цілісного майнового комплексу державного (комунального) підприємства, зданого в оренду, у випадках та порядку, передбачених законом;

викупу майна державного (комунального) підприємства в інших випадках, передбаченихзаконом.

4.Кожний громадянин України має право на придбання державного майна в процесі в приватизації в порядку, встановленому законом.

5.Загальні умови та порядок здійснення приватизації державних (комунальних) підприємств або їх майна визначаються законом.

6. Вокремих галузях народного господарства законом можуть бути визначені особливості приватизації майна державних підприємств.

7. У процесі приватизації державного (комунального) підприємства права працівників підприємства, що приватизується, гарантуються законом.

1. Частина 1 коментованої статті містить перелік об'єктів (майна), що можуть бути відчужені користь громадян чи недержавних юридичних осіб і приватизовані цими особами.

Приватизація державного майна — це відчуження майна, що перебуває у державній власності майна, що належить Автономній Республіці Крим, на користь фізичних та юридичних осіб,які можуть бути покупцями відповідно до закону, з метою підвищення соціально-економічної ефективності виробництва та вилучення коштів на структурну перебудову економіки України. Таке визначення містить ст. 1 Закону України «Про приватизацію державного майна».

Об'єктами приватизації можуть бути: а) майно єдиного цілісного майнового комплексу державного (комунального) підприємства або його окремих підрозділів, які є єдиними (цілісними) майновими комплексами і виділяються в самостійні підприємства; б) об'єкти незавершеного будівництва в) акції (частки, паї), що належать державі у майні інших суб'єктів господарювання ( у коментованій статті помилково вжито термін «частини» замість «частки»).

Приватизація зазначених об'єктів здійснюється, зокрема, відповідно до законів, серед яких, крім Закону України «Про приватизацію державного майна», слід назвати Закон України «Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)», який діє не як самостійний, а як допоміжний щодо Закону «Про приватизацію державного майна» і встановлює правовий механізм приватизації цілісних майнових комплексів невеликих державних підприємств.

2. Приватизація державних (комунальних) підприємств здійснюється не інакше як на виконання державної програми приватизації.

Державна програма приватизації визначає цілі, пріоритети та умови приватизації, розробляється ФДМУ, затверджується Верховною Радою України законом України в установленому порядку і діє до затвердження чергової Державної програми приватизації.

Державна програма приватизації вноситься на розгляд Верховної Ради України одночасно з проектом Державного бюджету України на відповідний рік.

Пропозиції про внесення змін до Державної програми приватизації щодо кількості об'єктів , які підлягають приватизації, та уточнення завдань щодо надходження коштів до Державного бюджету України подаються до Верховної Ради України одночасно з проектом Держав­ного бюджету України на наступний бюджетний рік.

У Державній програмі приватизації визначаються:

завдання щодо приватизації майна, яке перебуває в державній власності, та державного майна, що належить Автономній Республіці Крим; способи приватизації для різних груп об'єктів;

завдання відповідним органам виконавчої влади щодо забезпечення проведення приватизації;

заходи щодо залучення у процесі приватизації інвесторів;

особливості участі у процесі приватизації громадян України, іноземних інвесторів та інших покупців;

розрахунок витрат на виконання програми приватизації, порядок їх відшкодування та джерела фінансування;

прогноз надходження коштів від приватизації та напрями їх використання.

Верховна Рада України щорічно заслуховує і затверджує звіт ФДМУ про виконання Державної програми приватизації (ст. 4 Закону України «Про приватизацію державного майна

3.Відповідно до ч. З коментованої статті приватизація державних (комунальних) підприємств чи їх майна здійснюється такими способами:

а) шляхом купівлі-продажу об'єктів приватизації на аукціоні, за конкурсом, іншими способами, що передбачають конкуренцію покупців. Цей спосіб приватизації здійснюється упорядку, встановленому Законом «Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)», згідно з яким продаж об'єктів на аукціоні — це спосіб приватизації, за яким власником об'єкта стає покупець, що запропонував у ході аукціону максимальну ціну, а продаж об'єктів за конкурсом — спосіб приватизації, за яким власником об'єкта стає покупець, який запропонував найкращі умови подальшої експлуатації об'єкта (некомерційний конкурс), або за рівних фіксованих умов — найвищу ціну (комерційний конкурс);

б) шляхом викупу цілісного майнового комплексу державного (комунального) підприємства, зданого в оренду, у випадках та порядку, передбачених законом. Приватизація зданих в оренду цілісних майнових комплексів державних підприємств, організацій та їх структурних підрозділів, крім невеликих державних підприємств, здійснюється шляхом продажу належних державі акцій ВАТ, заснованих державними органами приватизації та орендарями. При перетворенні орендних підприємств у ВАТ його засновниками виступають з боку держави відповідний державний орган приватизації, а з боку орендаря — господарське товариство,створене орендарями.

До статутного фонду товариства вноситься державне майно, здане в оренду (за винятком майна, що не підлягає приватизації або щодо якого встановлено особливий порядок приватизації), та майно, що є власністю орендаря.

На суму вартості свого внеску орендар отримує акції створеного товариства.

Продаж акцій, що належать державі, здійснюється державними органами приватизації згідно із законодавством про приватизацію;

в) шляхом викупу майна державного (комунального) підприємства в інших випадках, передбачених законом.

4.Згідно з ч. 4 коментованої статті кожний громадянин України має право придбати державне майно у процесі приватизації в порядку, встановленому законом.

Покупцями об'єктів приватизації можуть бути, зокрема, громадяни України, які для спільної участі у приватизації створюють господарські товариства, в тому числі із членів трудового колективу, в порядку, встановленому законодавством України. Господарське товариство членів трудового колективу підприємства, що приватизується, засновується на підставі рішення загальних зборів, у яких брали участь понад 50 відсотків працівників підприємства або їх уповноважених представників,

У зв'язку із завершенням сертифікатної приватизації (за приватизаційні майнові сертифікати і компенсаційні сертифікати) громадяни України можуть брати участь у приватизації або одноосібно, або як учасники господарського товариства членів трудового колективу підприємства, moприватизується, або як учасники (члени) іншого господарського товариства ( кооперативу).

Громадяни — покупці цілісних майнових комплексів та інвестори, які бажають придбати контрольний пакет акцій, зобов'язані разом із заявою подати бізнес-план або техніко-економічне обгрунтування післяприватизаційного розвитку об'єкта, що включає план зайнятості працівників підприємства, пропозицію інвестора із зазначенням максимального розміру інвестиції, строків та порядку її внесення, а також декларацію про доходи.

Законом України «Про приватизацію державного майна» (ст. 25) встановлено пільги працівникам підприємства, що приватизується.

Закон забороняє бути покупцями працівникам державних органів приватизації.

5. У ч.5коментованої статті встановлено, що загальні умови та порядок здійснення приватизаціїдержавних (комунальних) підприємств або їх майна визначаються законом.

Як зазначено у статтях 3, 7 Закону України «Про приватизацію державного майна», його положення поширюються на відчуження майна, що перебуває у комунальній власності. Рішенням від 1 липня 1998 р. Конституційний Суд України визнав, що за відсутності окремого законодавчого акта про приватизацію об'єктів комунальної власності включення цих питань до закону, що регулює приватизацію державного майна, не є підставою для визнання його відповідних положень неконституційними, оскільки право суб'єктів комунальної власності непорушено.

6. Частина 6 встановлює, що в окремих галузях народного господарства законом можуть бути визначені особливості приватизації майна державних підприємств, які отримують закріплення у відповідних нормативно-правових актах, наприклад, у законах України «Про особливості приватизації майна в агропромисловому комплексі» від 10 липня 1996 р., «Про особливості приватизації підприємств, що належать до сфери управління Міністерства оборони України» від 18 травня 2000 р., «Про особливості приватизації об'єктів незавершеного будівництва» від 14 вересня 2000 р., «Про особливості приватизації підприємств Державної акціонерної компанії «Укррудпром» від 9 квітня 2004 р., «Про особливості приватизації пакета акцїй, що належить державі у статутному фонді відкритого акціонерного товариства «Маріупольський металургійний комбінат імені Ілліча» від 2 листопада 2000 р.

На відміну від перелічених загальних способів приватизації, підприємства агропромислового комплексу можуть приватизуватися тільки шляхом перетворення їх або у колективні сільськогосподарські підприємства, або у ВАТ у порядку, передбаченому постановою КМУ «Про затвердження Порядку перетворення у процесі приватизації державних, орендних підприємств і підприємств із змішаною формою власності у відкриті акціонерні товариства» від 11 вересня 1996 р. Тобто підприємства агропромислового комплексу, як правило, не можуть бути продані на аукціоні або за конкурсом, а також приватизовані шляхом викупу зданого в оренду майна чи продажу державної частки (акцій, паїв) у майні підприємства, що приватизується, на фондовій біржі або іншим способом, який передбачає конкуренцію покупців.

Відповідно до ст. 2, ч. З ст. 8, статей 9, 11, 13, 14 і 15 Закону України «Про особливості приватизації майна в агропромисловому комплексі» приватизація майна перелічених у цих статтях підприємств здійснюється шляхом перетворення їх виключно у ВАТ. Виняток з цього правила становлять названі у ст, 2 даного Закону підприємства та підприємства зі змішаною формою власності, сума вартості майна яких недостатня для формування статутного фонду ВАТ. Такі підприємства можуть приватизуватися шляхом викупу майна їх працівниками і прирівняними до них особами (ч. З ст. З Закону «Про особливості приватизації майна агропромисловому комплексі»).

Приватизація підприємств торгівлі, громадського харчування, побутового обслуговування населення, готельного господарства, туристичного комплексу здійснюється шляхом — продажу на аукціоні, за конкурсом; викупу — приватизація у порядку, передбаченому Законом «Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)» та Державною програмою приватизації.

Відповідно до ст. 6 Закону «Про особливості приватизації об'єктів незавершеного будівництва» приватизація вказаних об'єктів здійснюється органами приватизації, у тому числі за участю уповноважених ними юридичних осіб шляхом:

продажу на аукціоні, за конкурсом;

продажу шляхом викупу за наявності одного покупця безпосередньо цьому покупцеві іззабезпеченням ним умов приватизації об'єкта;

внесення об'єкта незавершеного будівництва до статутного фонду господарського товариства як внеску держави з наступною приватизацією акцій (часток, паїв) у порядку, встановленому установчими документами товариства та законодавством України, після завершення будівництва відповідного об'єкта;

продажу під розбирання.

У разі приватизації недобудованих спеціалізованих господарських об'єктів, зокрема електростанцій, великих промислових підприємств, спосіб приватизації згідно із законодавством про приватизацію може визначати орган приватизації за погодженням з органом, який здійснює управління відповідним об'єктом незавершеного будівництва, або підприємством, установою, організацією, на балансі яких перебуває зазначений об'єкт.

7. У процесі приватизації державного (комунального) підприємства права працівників підприємства, що приватизується, гарантуються законом. Стаття 26 Закону «Про приватизацію державного майна» встановлює соціальні гарантії працівникам підприємства, що приватизується, та приватизованого підприємства. Так, з дня прийняття рішення про приватизацію розірвання трудового договору з працівником підприємства, що приватизується, з ініціативи власника або уповноваженого ним органу не допускається, за винятком звільнення на підставі п. 6 ст. 40 КЗпП або в разі вчинення працівником дій, за які законодавством передбачена можливість звільнення на підставі пунктів 3, 4, 7, 8 ст. 40 та ст. 41 КЗпП. Не допускаєтьсязвільнення працівників приватизованого підприємства з ініціативи нового власника чи уповноваженого ним органу протягом 6 місяців від дня переходу до нього права власності.

Укладення колективного договору між новим власником або уповноваженим ним органом і трудовим колективом, а також працевлаштування вивільнених працівників здійснюються відповідно до законодавства.

Стаття 147. Гарантії та захист майнових прав суб'єктів господарювання

1.Майнові права суб'єктів господарювання захищаються законом.

2.Вилучення державою у суб'єкта господарювання його майна допускається не інакше як у випадках, на підставах і в порядку, передбачених законом.

3.Збитки, завдані суб'єкту господарювання порушенням його майнових прав гpoмадянами чи юридичними особами, а також органами державної влади чи органами місцевого самоврядування, відшкодовуються йому відповідно до закону.

4.Право власності та інші майнові права суб'єкта господарювання захищаються успосіб, зазначений у статті 20 цього Кодексу.

1. Якщо у ст. 133 ГК йшлося про те, що держава забезпечує рівний захист майнових прав усіх суб'єктів господарювання, а в статтях 136, 137 ГК — про захист окремих речових прав (господарського відання, оперативного управління), то в ч. 1 коментованої статті встановлене загальне правило, згідно з яким майнові права суб'єктів господарювання захищаються законом.

2.Частина 2 коментованої статті обмежує право держави щодо вилучення нею у суб'єкта господарювання його майна, яке допускається не інакше як у випадках, на підставах і в порядку, передбачених законом.

Стаття 346 ЦК серед підстав припинення права власності визначає і такі випадки вилучення майна, як:

а) викуп пам'яток історії і культури, що здійснюється згідно із ст. 352 ЦК;

б) викуп земельної ділянки у зв'язку із суспільною необхідністю. Порядок вилучення ( викупу) земельних ділянок у таких випадках встановлений ст. 350 ЦК та ст. 149 ЗК, а порядок вилучення особливо цінних земель — ст. 150 останнього;

в) викуп нерухомого майна у разі викупу у зв'язку із суспільною необхідністю у земельній ділянці, на якій воно розташоване, здійснюється відповідно до ст. 351 ЦК;

г) звернення стягнення на майно за зобов'язаннями власника (наприклад на заставлене майно);

д) реквізиція, що здійснюється з дотриманням вимог ст. 353 ЦК;

е) конфіскація, що застосовується як санкція за вчинення правопорушення згідно із ст. 354 ЦК та відповідним законом.

3. Якщо суб'єкту господарювання внаслідок порушенням його майнових прав завдані збитки громадянами чи юридичними особами, а також органами державної влади чи органами місцевого самоврядування, такі збитки відшкодовуються відповідно до закону.

Частина 2 ст. 224 ГК розуміє під збитками витрати, зроблені управненою стороною, втрату або пошкодження її майна, а також не одержані нею доходи, які управнена сторона одержала б у разі належного виконання зобов'язання або додержання правил здійснення господарської діяльності другою стороною.

До складу збитків, що підлягають відшкодуванню особою, яка допустила господарське правопорушення, включаються:

вартість втраченого, пошкодженого або знищеного майна, визначена відповідно до вимог законодавства;

додаткові витрати (штрафні санкції, сплачені іншим суб'єктам, вартість додаткових робіт, додатково витрачених матеріалів тощо), понесені стороною, яка зазнала збитків внаслідок порушення зобов'язання другою стороною;

неодержаний прибуток (втрачена вигода), на який сторона, яка зазнала збитків, мала право розраховувати у разі належного виконання зобов'язання другою стороною;

матеріальна компенсація моральної шкоди у випадках, передбачених законом (ч. 1 ст. 225 ГК).

4. Стаття 20 ГК визначає способи, у які захищаються право власності та інші майнові правасуб'єкта господарювання. Відповідно до її ч. 2 права та законні інтереси суб'єктів господарювання захищаються шляхом:

визнання наявності або відсутності прав;

визнання повністю або частково недійсними актів органів державної влади та органів місцевого самоврядування, актів інших суб'єктів, що суперечать законодавству, ущемляють права та законні інтереси суб'єкта господарювання або споживачів;

визнання недійсними господарських угод з підстав, передбачених законом;

відновлення становища, яке існувало до порушення прав та законних інтересів суб'єктів господарювання;

припинення дій, що порушують право або створюють загрозу його порушення;

присудження до виконання обов'язку в натурі;

відшкодування збитків;

застосування штрафних санкцій;

застосування оперативно-господарських санкцій;

застосування адміністративно-господарських санкцій;

установлення, зміни і припинення господарських правовідносин;

іншими способами, передбаченими законом (див. коментар до ст. 20 ГК).