1. Фермерське господарство є формою підприємництва громадян з метою виробництва, переробки та реалізації товарної сільськогосподарської продукції.

2 Членами фермерського господарства не можуть бути особи, які працюють у ньому за трудовим договором (контрактом, угодою).

3. Відносини, пов'язані із створенням та діяльністю фермерських господарств, регулюються цим Кодексом, а також законом про фермерське господарство, іншими законній.

Стаття 114 із змінами, внесеними згідно із Законом № 2454-IVвід 03.03.2005)

І. Закон України «Про фермерське господарство» (далі — Закон) від 19 червня 2003 р. визначає правові, економічні та соціальні підстави створення і діяльності фермерських господарств як «прогресивної форми підприємницької діяльності громадян у галузі сільського господарства України».

У Законі закріплені принципові положення, спрямовані на забезпечення розширення сфери фермерського господарства в аграрному секторі, а також зростання конкурентоспроможності фермерської продукції (ст. 1). Закон визначає фермерське господарство як форму підприємницької діяльності громадян, з утворенням юридичної особи, які виявили бажання виробляти товарну сільськогосподарську продукцію на земельних ділянках, наданих їм для ведення фермерського господарства відповідно до Закону, здійснювати її переробку та реалізацію з метою отримання прибутку, тобто займатися підприємницькою діяльністю. Фермерське господарство є добровільним об'єднанням громадян з обов'язковою особистою участю його членів у діяльності господарства.

Право на створення фермерського господарства має кожний дієздатний громадянин України, який досяг 18-річного віку, виявив відповідне бажання та пройшов професійний відбір на право створення фермерського господарства (професійний відбір є обов'язковою умовою для особи, яка виявила бажання створити фермерське господарство, і відбувається він у професійній комісії, яка формується районною чи міською радою). Першочергове право на створення такого господарства належить громадянам, які проживають у сільській місцевосте і мають досвід роботи в сільському господарстві або необхідну кваліфікацію в галузі тваринництва.

Відповідно до земельного законодавства (ст. 22 ЗК) фермерському господарству земля передається у власність чи надається в користування на правах оренди. При цьому слід зазначити, що фермерські господарства як самостійні юридичні особи — аграрні товаровиробники зобов'язані використовувати надані їм земельні ділянки для ведення товарного сільськогосподарського виробництва за строго цільовим призначенням (ст. 90 ЗК). Використання земельної ділянки не за цільовим призначенням є однією із самостійних підстав для примусового припинення прав на земельну ділянку (ст. 143 ЗК), а також настання юридичної відповідальності (ст. 211 ЗК).

Разом з тим, на земельних ділянках, що належать господарству, його членам на праві власності, відповідно до ст. 16 Закону України «Про фермерське господарство» від 19 червня 2003 р., ст. 1 Закону України «Про планування і забудову територій» від 20 квітня 2000 р. а також відповідних будівельних норм, наприклад ДБН 360-92 «Містобудування. Планування і забудова міських і сільських поселень», ДБН Би 2.4.1-94 «Планування і забудова сільських поселень», для забезпечення нормальної господарської діяльності фермерське господарство має право споруджувати житлові будинки, господарські споруди та інші об'єкти виробничого призначення.

Виходячи з економічної доцільності фермерське господарство визначає напрями своєї діяльності, спеціалізацію, самостійно організовує виробництво продукції, її переробку та реалізацію, за власним розсудом підбирає партнерів по економічних зв'язках, зокрема іноземних; з метою забезпечення своєї господарської та іншої діяльності має право вступати у договірні відносини з будь-якими підприємствами, установами, організаціями та окремими громадянами.

Фермерське господарство має право самостійно розпоряджатися виробничою продукцією, на добровільних засадах укладати із споживачами: підприємствами, установами і організаціями, які здійснюють переробку сільгосппродукції, договори на реалізацію своєї продукції, а також реалізовувати її за власним розсудом будь-якому споживачу.

Фермерське господарство, здійснюючи свою виробничо-господарську діяльність, відповідно до вимог чинного законодавства зобов'язано постійно піклуватися про додержання нормативів щодо якості продукції, санітарних, екологічних та інших вимог, передбачених, зокрема, законами України: «Про стандартизацію» від 17 травня 2001 р., «Про безпечність та якість харчових продуктів» від 23 грудня 1997 р., «Про захист прав споживачів» від 12 травня 1991 р. тощо. Цими та іншими нормативними актами встановлені правові підстави забезпе­чення якості і безпечності вироблюваної сільгосптоваровиробниками, в тому числі і фермерськими господарствами, сільськогосподарської продукції та сировини, а також регулюються відносини між органами виконавчої влади та фермерським господарством, між останнім і споживачами у процесі виробництва продукції, її зберігання, транспортування тощо.

Фермерське господарство діє на умовах самоокуповування, тобто всі витрати відшкодовує (покриває) за рахунок власних доходів, які формуються з виручки від реалізації продукції, виконаних робіт і використовуються членами господарства за власним розсудом.

2. Закон України «Про фермерське господарство» (ст. 3) визначає круг фізичних осіб, які можуть бути членами фермерського господарства. Це — члени сім'ї, дружина, чоловік, батьки, діти, які на момент оформлення членських відносин у фермерському господарстві досягли 14-річного віку, інші члени сім'ї. Члени фермерського господарства реалізують свою трудову функцію в його діяльності на підставі членських відносин.

У фермерському господарстві можуть працювати й особи, які не є його членами, за трудовим договором (контрактом) (ст. 21 КЗПП). Особи, які працюють за трудовим договором (контрактом), не мають права вимагати частини майна фермерського господарства у paзірозподілу або при припиненні його діяльності. Вони також не мають права на частку в розподілі прибутків і доходів фермерського господарства. Особи, які працюють за трудовим договором (контрактом), отримують заробітну плату, обумовлену в ньому.

3. Відносини, пов'язані із створенням та діяльністю фермерського господарства, регулюються: ГК, ЗК, ЦК, законами України «Про фермерське господарство», «Про оренду землі», в редакції від 19 вересня 1996 р., «Про плату за землю», від 17 грудня 1998 р., «Про фіксований сільськогосподарський податок», від 19 червня 2003 р. «Про охорону земель», від 15травня 2003 р. «Про державну реєстрацію юридичних осіб і фізичних осіб — підприємців». від 5 червня 2003 р. «Про порядок виділення в натурі (на місцевості) земельних ділянок власникам земельних ділянок (паїв)» від 5 червня 2003 p., Указом Президента України «Про невідкладні заходи щодо прискорення реформування аграрного сектора економіки» від грудня 1999 р. тощо.

Стаття 115. Орендне підприємство

1. Орендним підприємством визнається підприємство, створене орендарем на основі оренди цілісного майнового комплексу існуючого державного або комунального підприємства чи майнового комплексу виробничого структурного підрозділу (структурної одиниці) цього підприємства з метою здійснення підприємницької діяльності.

2.Орендарем є юридична особа, утворена членами трудового колективу підприємства чи його підрозділу, майновий комплекс якого є об'єктом оренди.

3.Організація членів трудового колективу, зареєстрована як юридична особа, має переважне право на укладення договору оренди майна того підприємства (структурногопідрозділу), де створено цю організацію.

4. Орендодавцями щодо майнових комплексів, які належать до державної або комунальної власності, є Фонд державного майна України і його регіональні відділення, а також органи, уповноважені Верховною Радою Автономної Республіки Крим, місцевими радами управляти майном, що належить відповідно Автономній Республіці Крим або є у комунальній власності.

5. Законом визначаються об'єкти державної та комунальної власності, на основі яких не можуть створюватися орендні підприємства.

6. Передача в оренду майнових комплексів не припиняє права власності на це майно.Передавати цілісні майнові комплекси у суборенду забороняється.

7. Орендар несе відповідальність за забезпечення цілісності і збереження майна, отриманого в оренду, і на вимогу орендодавця повинен відшкодувати завдані йому збитки.

і Орендоване підприємство може бути визнано банкрутом в порядку, встановленомузаконом.

9. Порядок укладення договору оренди майнового комплексу та інші питання створення і діяльності орендного підприємства регулюються цим Кодексом, іншими законами.

1. Орендне підприємство як самостійна форма здійснення підприємницької діяльності виникло і стало розвиватися з початку 90-х pp. у зв'язку з необхідністю поступового переходу до нових умов господарювання. Невід'ємною базою його створення є оренда цілісного майнового комплексу існуючого державного або комунального підприємства чи майнового комплексу його виробничого структурного підрозділу (структурної одиниці). Основним нормативно-правовим актом, що регулював питання функціонування орендних підприємств, стали Основи законодавства СРСР та союзних республік про оренду від 31 травня 1991 р. На сьогоднішній день вказаний нормативно-правовий акт залишається єдиним, що безпосередньо передбачає створення даної організаційно-правової форми господарювання. Класифікація організаційно-правових форм господарювання, затверджена наказом Державного комітету України з питань технічного регулювання та споживчої політики від 28 травня 2004 р. № 97, хоча й визначає серед інших видів підприємств орендне, проте у ній застережено, що чинним законодавством не передбачаються створення та державна реєстрація нових підпри­ємств з такою організаційно-правовою формою. Незважаючи на даний факт дія коментованої статті, так само, як і Закону України «Про оренду державного та комунального майна» від І квітня 1992 p., продовжує поширюватися на вже створені в Україні орендні підприємства.

2.Вищевказаний Закон у нових редакціях: «Про оренду майна державних підприємств та організацій», «Про оренду державного майна» від 14 березня 1995 р. та «Про оренду державного та комунального майна» від 23 грудня 1997 р. відображає еволюцію орендних відносин в Україні. Його ст. 6 розширює коло суб'єктів, що можуть виступати у якості орендарів, зокрема, ними можуть бути й інші юридичні особи та громадяни України, фізичні та юридичні особи іноземних держав, міжнародні організації та особи без громадянства. Щодо членів трудового колективу, то вони можуть виступати орендарями у разі створення ними господарського товариства. Відповідно до Закону України «Про внесення змін до деяких законів України щодо державної реєстрації суб'єктів підприємницької діяльності» від 21 вересня 2000 р. суб'єкти підприємницької діяльності, створені в організаційних формах, не передбачених законами України, державна реєстрація яких проведена до набрання чинності цим Законом, зобов'язані привести організаційну форму у відповідність з вимогами законів України протягом п'яти років після набрання ним чинності. Виходячи з цього суб'єкти господарської діяльності, з одного боку, змінюють організаційно-правову форму, а з іншого — зберігають у назві ознаки орендних відносин, наприклад: орендне підприємство закрите акціонерне товариство шахта їм О. Ф. Засядька.

3.Виходячи з контексту коментованої частини єдиною організаційно-правовою формою, яка може бути створена членами трудового колективу, є організація членів трудового колективу, що, на перший погляд, суперечить Закону «Про оренду державного та комунального майна», оскільки членами трудового колективу в цьому разі має створюватися господарське товариство, а організація членів трудового колективу як окрема форма господарювання чинним законодавством не передбачається.

Інший підхід має місце у судовій практиці. Судова палата у господарських справах ВСУ у постанові «Про укладення договору оренди цілісного майнового комплексу» від 10 жовтні 2006 р. визнала, що вимоги коментованої частини є аналогічними тим, що містить ст. 8 Закону «Про оренду державного та комунального майна»: створене членами трудового колективу господарське товариство має переважне перед іншими фізичними та юридичними особами право на укладення договору оренди майна того підприємства, структурного підрозділу, де створене це товариство.

4. Відповідно до ст. 5 Закону «Про оренду державного та комунального майна» в якості орендодавців майнових комплексів, які належать до державної власності, виступають відповідно ФДМУ, його регіональні відділення та представництва, зокрема, це стосується ці­лісних майнових комплексів підприємств, їх структурних підрозділів та нерухомого майна, а також майна, що не увійшло до статутних фондів господарських товариств, створених у процесі приватизації (корпоратизації), крім майна, що належить майнового комплексу Національної академії наук України та галузевих академій наук. Органи, уповноважені Верховною Радою Автономної Республіки Крим та органами місцевого самоврядування управляти майном, виступають як орендарі щодо цілісних майнових комплексів підприємств, їх структурних підрозділів та нерухомого майна, яке відповідно належить Автономній Республіці Крим або перебуває у комунальній власності.

5.Статтею 4 Закону України «Про оренду державного та комунального майна» визначена об'єкти, передача яких в оренду заборонена. Серед них — цілісні майнові комплекси державних підприємств, їх структурних підрозділів (філій, цехів, дільниць), цілісні майнові комплекси структурних підрозділів (філій, цехів, дільниць) казенних підприємств, що здійснюють діяльність, передбачену ч. 1 ст. 4 Закону України «Про підприємництво» від 7 лютого 1991 р., та цілісні майнові комплекси казенних підприємств. Крім того, вичерпним є Перелік майнових комплексів державних підприємств, організацій, їх структурних підрозділів основного виробництва, приватизація або передача в оренду яких не допускається, затверджений Декретом КМУ від 31 грудня 1992 р. № 26-92.

6.Однією з основних особливостей орендного підприємства є те, що передане в оренду майно не перестає бути, відповідно, державним або комунальним. З волі орендаря, який не виступає власником цілісного майнового комплексу, переданого в оренду, дане майно не можебути передане в суборенду, що безпосередньо заборонено коментованою частиною, так само -а і ч. 1 ст. 22 Закону України «Про оренду державного та комунального майна».

7. Щодо відповідальності за забезпечення цілісності і збереження майна, отриманого в оренду, орендар несе її у загальному порядку, тобто залежно від ставлення до майна, отриманого у володіння та користування, яке має бути збережене у цілісному первісному вигляді та повернено орендодавцю з урахуванням природного зносу. Збитки, заподіяні орендарем, маютъ бути відшкодовані орендодавцю у повному обсязі. Стаття 29 Закону «Про оренду державного та комунального майна» також встановлює відповідальність сторін за невиконання зобов'язань за договором оренди.

8. На орендне підприємство поширюється загальний порядок визнання банкрутом суб'єкті господарювання, передбачений Законом України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом».

9. Як відзначалося вище, порядок укладення договору оренди, зокрема визначення його істотних умов, а також правові наслідки припинення та розірвання договору оренди, інші ключові питання правового регулювання орендних відносин визначені Законом України

«Про оренду державного та комунального майна». Крім того КМУ та ФДМУ введено в дію цілу низку відповідних підзаконних нормативно-правових актів, зокрема методик та роз'яснень. Серед останніх можна виділити накази «Про затвердження Порядку надання орендарю угоди орендодавця державного майна на здійснення невід'ємних поліпшень орендованого державного майна» від 3 жовтня 2006 р. та «Щодо затвердження Змін до Порядку проведенняконкурсу на право оренди державного майна» від 16 травня 2007 р.

Стаття 116. Підприємство з іноземними інвестиціями

1. Підприємство, створене відповідно до вимог цього Кодексу, в статутному фонді якого не менш як десять відсотків становить іноземна інвестиція, визнається підприємцем з іноземними інвестиціями. Підприємство набуває статусу підприємства з іноземними інвестиціями з дня зарахування іноземної інвестиції на його баланс.

2. іноземною інвестицією є цінності, що вкладаються іноземними інвесторами в об'єкти інвестиційної діяльності відповідно до законодавства України з метою отримання прибутку або досягнення соціального ефекту.

3. іноземні інвестиції можуть вкладатися в об'єкти, інвестування в які не заборонено законами України.

4. Підприємства з іноземними інвестиціями мають право бути засновниками дочірніх підприємств, створювати філії і представництва на території України і за її межами з додержанням вимог законодавства України та законодавства відповідних держав.

5. Законом можуть бути визначені галузі господарювання та/або території, в яких встановлюється загальний розмір участі іноземного інвестора, а також території, на яких діяльність підприємств з іноземними інвестиціями обмежується або забороняється, виходячи з вимог забезпечення національної безпеки.

6.Правовий статус і порядок діяльності підприємств з іноземними інвестиціями визначаються цим Кодексом, законом про режим іноземного інвестування в Україні, іншими законодавчими актами.

1. Підприємство з іноземними інвестиціями створюється відповідно до вимог ГК та інших нормативних актів, що регулюють інвестиційні відносини. Статті 62, 116, 396 ГК містять легальне визначення підприємства з іноземними інвестиціями — підприємство, у статутному фонді якого не менше десяти відсотків становить іноземна інвестиція. Тобто класифікуючою ознакою підприємства з іноземними інвестиціями є розмір іноземної інвестиції (не менше десяти відсотків) у статутному фонді підприємства. Разом з тим, згідно із ст. 1 Закону України «Про режим іноземного інвестування» від 19 березня 1996 р. (далі —- Закон) підприємств з іноземними інвестиціями — це підприємство (організація) будь-якої організаційно-правової форми, створене відповідно до законодавства України, іноземна інвестиція в статутному фонді якого, за його наявності, становить не менше десяти відсотків. Отже, Закон допускає відсутність статутного фонду. Норми Кодексу передбачають наявність статутного фонду в підприємствах з іноземними інвестиціями у будь-яких випадках. Подібна колізія норм ГК і Закону нерідко створює на практиці проблемні ситуації, що слід визнати неприпустимим.

Розмір (не менше десяти відсотків) іноземної інвестиції може бути обчислений тільки щодо статутного фонду, а тому наявність останнього при створенні підприємства з іноземними інвестиціями є обов'язковою. Окрім того, відповідно до положень загальної теорії держави і права, при колізії нормативних актів діє нормативний акт, що регулює аналогічну ситуацію але прийнятий пізніше. ГК прийнятий пізніше за Закон, а тому питання про обов'язковість статутного фонду повинно вирішуватися відповідно до вимог останнього.

Підприємство з іноземними інвестиціями — суб'єкт господарювання будь-якої організаційно-правової форми. Воно набуває статусу підприємства з іноземними інвестиціями з дни зарахування іноземної інвестиції на його баланс (п. З ст. 1 Закону).

Іноземні інвестиції, а також інвестиції українських партнерів, зокрема внески до статутного фонду підприємства, оцінюються в іноземній конвертованій валюті, а також, за домовленістю сторін, у валюті України на основі цін міжнародних ринків або ринку України Перерахунок інвестиційних сум в іноземній валюті у валюту України проводиться в порядку, визначеному НБУ.

Підприємство з іноземними інвестиціями — це самостійний господарюючий суб'єкт, що підлягає обов'язковій реєстрації відповідно до вимог Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб і фізичних осіб — підприємців». У п. 7 ст. 24 цього Закону передбачені певні особливості: зокрема, іноземна особа, засновуючи або беручи участь у заснуванні підприємства на території України, повинна засвідчити свою реєстрацію в державі місцезна­ходження відповідним документом, яким може бути виписка з торгового, банківського ас: судового реєстру.

Підприємство з іноземними інвестиціями — юридична особа, що має відокремлене манно, самостійний баланс, рахунок (рахунки) в установах банків, печатку зі своїм найменуванням та ідентифікаційним кодом, а також інші атрибути, притаманні юридичній особі. Управління підприємством здійснюється відповідно до його засновницьких документів, до якій пред'являються спеціальні вимоги: крім даних, передбачених законодавством України дні відповідних організаційно-правових форм підприємств, вони мають містити дані про державну належність засновників підприємства з іноземними інвестиціями.

2. Інвестиціями визнаються майнові та інтелектуальні цінності, які мають грошову вартість і вкладаються в об'єкти господарської діяльності, інші сфери суспільної діяльності (науку, культуру, охорону здоров'я тощо) з метою досягнення певного соціально-економічного ефекту, в тому числі отримання прибутку (ч. 2 статті, що коментується, п. 2 ст. 1 Закону).

Інвестиційними цінностями можуть бути: майнові (грошові) кошти, зокрема: іноземна валюта, що визнається конвертованою НБУ; рухоме та нерухоме майно і пов'язані з ним майнові права; цінні папери (акції, облігації, тощо), виражені в конвертованій валюті, а так; -будь-які права інтелектуальної власності, вартість яких у конвертованій валюті підтверджена згідно із законами (процедурами) країни інвестора або торговельними звичаями, а також підтверджена експертною оцінкою в Україні, включаючи легалізовані на території Украйна авторські права, права на винахід, корисні моделі, промислові зразки, знаки для товарів та послуг, торгову марку, ноу-хау тощо.

Цінностями іноземної інвестиції є також надані підприємству відповідно до законодавства України або договорів права на користування надрами та використання природних ресурсів, вартість яких у конвертованій валюті підтверджена відповідними нормативними ан­тами (процедурою) країни інвестора або міжнародними торговельними звичаями.

Іноземні інвестиції підлягають державній реєстрації відповідно до вимог, передбачений Положенням про порядок реєстрації іноземних інвестицій від 7 серпня 1996 р. і статтями 2.1 Закону. Вказаними нормативними актами визначений порядок надання документів, їх роз­гляду та здійснення державних інвестицій. Зокрема, п. 2 вказаного Положення державна реєстрація іноземних інвестицій здійснюється Радою Міністрів Автономної Республіки Крим, обласними, Київською і Севастопольською міськими державними адміністраціями після їх фактичного внесення. Ним також встановлена детальна процедура реєстрації іноземних інвестицій.

3.Іноземні інвестиції можуть вкладатися в об'єкти, інвестування в які не заборонено законами України (ч. З статті, що коментується, ст. 4 Закону).

Об*єкти інвестування — це об'єкти як комерційної, так і некомерційної господарської і суспільної діяльності, в які вкладаються інвестиції. Це, як правило, основні та оборотні фонди (будівлі, споруди, техніка, статутний капітал, цінні папери, науково-технічна продукція, виробництво, устаткування, інтелектуальні цінності, об'єкти соціальної сфери, установи охорони здоров'я, освіти, культури тощо). Іноземні інвестиції можуть вкладатися в будь-які об'єкти, крім тих, інвестування в які заборонено або обмежено законодавством України.

4. Відповідно до чинного законодавства України, зокрема — ГК, законів «Про господарські товариства» з подальшими змінами і доповненнями, «Про холдингові компанії в Україні», Указу Президента України «Про корпоратизацію підприємств» від 15 червня 1993 p.,дочірнє підприємство — це підприємство (господарюючий суб'єкт), створене іншим підприємством, яке називається материнським. Воно має статус унітарної юридичної особи і здійснюєчастину основних господарських функцій материнського підприємства.

Дочірні підприємства діють на підставі і в межах, визначених статутом, який затверджується материнським підприємством. Вони діють у господарському обороті від свого імені. Дляздійснення своєї господарської діяльності дочірнє підприємство наділяється майном, що утворює його статутний фонд. Материнське підприємство не несе відповідальності за дочірнє підприємство, а останнє за материнське, якщо інше не встановлене його статутом.

З інформаційному листі Вищого арбітражного суду від 24 січня 1997 р. № 01-8/23 роз'ясняються, що створення, реорганізація і ліквідація, а також діяльність дочірнього підприємства регламентуються: законами України «Про господарські товариства», «Про зовнішньо-економічну діяльність» тощо. Підприємства з іноземними інвестиціями, відповідно до названих нормативних актів, а також Інструкції «Про порядок реєстрації представництв іноземних суб'єктів господарської діяльності в Україні», затвердженої наказом Міністерства зовнішніх економічних зв'язків і торгівлі України від 18 січня 1996 p., мають право створювати відокремлені підрозділи — представництва та філії.

Представництва та філії — територіально відокремлені підрозділи підприємств з іноземними інвестиціями (структурні одиниці), утворені першими для здійснення господарської діяльності, є суб'єктами господарювання (ч. 2 п. З ст. 55 ГК і коментар до неї).

Представництво виступає в господарських правовідносинах від імені підприємства, що його створило, тобто представляє його інтереси і забезпечує їх захист. Предмет діяльності філій набагато ширший: вони і представляють інтереси, і виконують основні функції (всі або частину) підприємства. Представництво може укладати договори, контролювати їх виконання, займатися рекламою свого підприємства, але вести виробничу або іншу господарську діяльність має право тільки філія. Представництва і філії не володіють правами юридичної особи, а відтак, не можуть виступати у господарському обороті від свого імені. Їх керівники

призначаються підприємством з іноземними інвестиціями і діють від імені підприємства на підставідовіреності. Наявність у підприємства представництв та/або філій впливає на зміст його засновницьких документів — у них мають бути зазначені всі представництва і філії. Останні діють на основі затверджуваних підприємством положень.

Представництва і філії повинні реєструватися відповідно до вимог ст. 5 Закону України . «Про зовнішньоекономічну діяльність», порядок і умови реєстрації визначені Інструкцією «Про порядок реєстрації представництв іноземних суб'єктів господарської діяльності в Україні».

5. Підприємства з іноземними інвестиціями мають право здійснювати господарську діяльність у будь-яких галузях господарювання, щодо яких чинним законодавством встановлюється загальний розмір участі іноземного інвестора, та на будь-яких територіях, крім тих,на яких діяльність підприємства з іноземними інвестиціями обмежена або заборонена. Зазначене підприємство самостійно формує програму і види своєї господарської діяльності — асортимент продукції, що виготовляється, умови її реалізації, вибір постачальників і споживачів, встановлює ціни на продукцію і послуги. Іншими словами, воно може здійснювати будь-які види діяльності, які відповідають його цілям і завданням, викладеним у статуті підприємства, з урахуванням обмежень, передбачених чинним законодавством України.

Підприємство з іноземними інвестиціями залучає для здійснення цієї діяльності на договірній основі будь-яких учасників інвестиційної діяльності, зокрема, шляхом організації конкурсів та торгів. При цьому надаються пільги підприємствам з іноземними інвестиціями, що здійснюють інвестиційну діяльність у найбільш важливих для задоволення суспільних потреб напрямах: перш за все у соціальній сфері; технічному і технологічному вдосконаленні виробництва; створенні нових робочих місць для громадян, які потребують соціального захисту; впровадженні відкриттів та винаходів, в агропромисловому комплексі, в реалізації програм ліквідації Чорнобильської аварії; у виробництві будівельних матеріалів; у галузях освіти, культури, охорони навколишнього середовища та охорони здоров'я.

Держава гарантує стабільність умов здійснення підприємствами з іноземними інвестиціями господарської діяльності, зокрема, розділом VI Закону України «Про режим іноземного інвестування» від 19 березня 1996 р. передбачено, що регулювання іноземних інвестицій у спеціальних (вільних) економічних зонах встановлюється законодавством України про останні. Правовий режим іноземних інвестицій у спеціальних (вільних) економічних зонах, не може бути менш сприятливим, ніж встановлений цим Законом.

Деякими видами господарської діяльності підприємства з іноземними інвестиціями можуть займатися лише на підставі спеціального дозволу (ліцензії). Відповідно до Закону України «Про зону надзвичайної екологічної ситуації» від 13 липня 2000 р. обмеження діяльності підприємств, у тому числі з іноземними інвестиціями, можуть встановлюватися j випадках: введення в Україні надзвичайного стану; надзвичайної екологічної ситуації, воєнного стану; радіаційного зараження території та інших ситуацій, що становлять небезпеку для здоров'я і життя громадян України, а також загрозу національній безпеці.

Стаття 117. Іноземне підприємство

1. Іноземним підприємством є унітарне або корпоративне підприємство, створене за законодавством України, що діє виключно на основі власності іноземців або іноземних юридичних осіб, або діюче підприємство, придбане повністю у власність цих осіб.

2. Іноземні підприємства не можуть створюватися в галузях, визначених законом, що мають стратегічне значення для безпеки держави.

3. Діяльність філій, представництв та інших відокремлених підрозділів підприємств утворених за законодавством інших держав, здійснюється на території України відповідно до законодавства України.

4. Умови і порядок створення, вимоги до організації та діяльності іноземних підприємств визначаються цим Кодексом, законом про режим іноземного інвестування, іншими законами.

1. Дана стаття, а також статті 63 і 396 ГК передбачають можливість створення унітарного або корпоративного підприємства, яке діє виключно на власності іноземців — фізичних або юридичних осіб. Таке підприємство є іноземним підприємством. Ним є також діюче підпри­ємство, придбане повністю у власність цих осіб. Статусу іноземного діюче підприємство України набуває після придбання його повністю у свою власність іноземцем або іноземною юридичною особою. При цьому вимогою законодавства є повне, а не часткове придбання увласність іноземцем чи іноземною юридичною особою діючого підприємства.

Іноземному підприємству притаманні такі ознаки:

— створюється і діє за законодавством України;

— діє виключно на власності іноземних суб'єктів (іноземців або іноземних юридичних осіб);

— у власності іноземного підприємства може перебувати будь-яке майно, не заборонене законодавством України;

— діюче підприємство може бути власністю іноземного підприємства тільки після повного придбання його у власність іноземцями, або іноземними юридичними особами, або ж ними спільно;

— іноземне підприємство має своє найменування; окрім повного найменування, може мати й скорочене, свою печатку, поточний рахунок у банку та інші реквізити відповідно до чинного законодавства України.

2. Економічна безпека України обумовлює необхідність недопущення доступу іноземних суб'єктів господарювання, а з ними — і держави, за законодавством якої вони створені, в галузі борони (зброї, техніки і технології), фундаментальних розробок, підтримання суспільного порядку і управління, фінансів і монетарної політики, правотворчості. Зазначені сфери традиційно становлять недоступні для іноземців галузі практично в усіх без винятку країнах

Законодавство України також обмежує доступ іноземців до деяких секторів економіки, якими є: діяльність видавництв, топографо-геодезична і картографічна діяльність, страхова діяльність тощо.

Законами України можуть визначатися території, на яких створення і діяльність іноземних підприємств обмежується або забороняється виходячи з вимог забезпечення національної безпеки України. Це, як правило, прикордонні території, території розміщення військових або інших стратегічних об'єктів.

у разі коли інші держави, митні союзи або економічні угруповання обмежують здійснення законних прав та інтересів суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності України (підприємств, філій або представництв), органи державного регулювання зовнішньоекономічної діяльності відповідно до їх компетенції мають право застосовувати адекватні заходи у відповідь на такі дії (ст. 29 Закону України «Про зовнішньоекономічну діяльність»),

5. Згідно з ч. З коментованої статті, а також з положеннями статей 116 і 392 ГК іноземні підприємства мають право створювати свої структурні одиниці (філії, відділення, представництва, інші відокремлені підрозділи), які не є юридичними особами, але мають постійне місцезнаходження на території України. Виходячи з вимог вищезазначених статей та інших законодавчих актів умови створення та діяльність таких структурних підрозділів регулюютьсязаконодавством України. Це необхідно для того, щоб попередити здійснення на території україни невигідної для неї діяльності, або діяльності, яка може порушувати економічний суверенітет України.

Філії, представництва та інші відокремлені підрозділи іноземних підприємств, що відкриваються в Україні, реєструються Міністерством економіки України в порядку, визначеному ст.5 Закону України «Про зовнішньоекономічну діяльність».

4. Умовами створення іноземних підприємств є:

— наявність (надходження) на території України власності іноземців, іноземних юридичних осіб або наявність діючого підприємства, придбаного у власність цими особами;

— створення іноземного підприємства на території чи в галузі господарювання, в яких це заборонено;

— відображення у відповідних документах відомостей про предмет діяльності (не заборонений в Україні), інших відомостей, передбачених чинним законодавством при створенні іноземних підприємств.

Щоб зареєструвати іноземне підприємство, його засновники повинні підготувати (розробити) установчі документи. Це — комплект документів установленої законом форми, згідно з якими підприємство виникає і діє як суб'єкт господарських відносин.

Державна реєстрація зумовлює визнання іноземного підприємства юридичною особою, тобто виникнення в останньої правоздатності і дієздатності — можливості своїми діями набувати права та обов'язки.

Предмет, цілі і напрями дальності іноземне підприємство визначає у своєму статуті; відповідно з останнім і чинним законодавством воно має право вчиняти правочини, укладати договори та інші угоди, займатись будь-якою господарською діяльністю, передбаченою статутом у відповідності з ГК, і не забороненою чинним законодавством. Іноземне підприємство самостійно планує свою діяльність і визначає перспективи розвитку виходячи з попиту на вироблювану продукцію, роботи, послуги. Продукція такого підприємства не підлягає ліцензуванню і квотуванню за умови її сертифікації як продукції власного виробництва у порядку, встановленому КМУ.

Відносини іноземного підприємства з іншими підприємствами, організаціями і громадянами в усіх сферах господарювання виникають і регулюються на основі договорів.

Іноземне підприємство має право вести зовнішньоекономічну діяльність і напрями цієї діяльності визначає самостійно.

Держава забезпечує іноземному підприємству рівні правові та економічні можливості з іншими підприємствами, гарантує забезпечення його прав і законних інтересів.

Втручання у господарську та іншу діяльність іноземного підприємства з боку державних, громадських організацій, політичних партій і рухів без законних на те підстав не допускається.

Контроль за діяльністю іноземного підприємства здійснюється податковою, державною ревізійною службами та органами інших відомств, передбачених ГК, а також іншим чинним законодавством.

Взаємовідносини іноземного підприємства з органами державного управління, місцевого самоврядування та іншими органами будуються у відповідності з чинним законодавством.

Ліквідація і реорганізація іноземного підприємства здійснюються у відповідності з вимогами статуту, ГК, антимонопольного та іншого чинного законодавства, за рішенням власника або за рішенням суду чи господарського суду.