1. Підприємництво в Україні здійснюється в будь-яких організаційних формах, передбачених законом, на вибір підприємця.

2. Порядок створення, державної реєстрації, діяльності, реорганізації та ліквідації суб'єктів підприємництва окремих організаційних форм визначається цим Кодексом та іншими законами.

3. Щодо громадян та юридичних осіб, для яких підприємницька діяльність не є основною, положення цього Кодексу поширюються на ту частину їх діяльності, яка за своїм характером є підприємницькою.

1. Норми чинного законодавства передбачають різні організаційно-правові форми суб'єктів підприємницької діяльності — колективні утворення (підприємства, господарські товариства, об'єднання підприємств), а також одноособове зайняття підприємництвом без створення юридичної особи (громадяни-підприємці). Підприємцю надається право вибору оптимальної для нього організаційної форми діяльності з видів, запропонованих законодавством.

2. Правове регулювання діяльності суб'єктів підприємництва на всіх етапах, з моменту створення до ліквідації, здійснюється згідно з коментованим Кодексом і законами, що прийняті на його підставі, і є спеціальними стосовно тієї чи іншої стадії «життєвого циклу» підприємницької діяльності.

Порядок створення суб'єктів підприємницької діяльності регулюється ГК (див. коментар до статей 56—57) і нормами законів, які регламентують особливості здійснення підприємництва окремими суб'єктами господарювання (закони України «Про господарські товари­ства» від 19 вересня 1991 р., «Про страхування» від 7 березня 1996 р., «Про банки і банківську діяльність» від 22 грудня 2006 р., «Про промислово-фінансові групи в Україні» від 21 листопада 1995 р. тощо).

Порядок державної реєстрації суб'єктів підприємництва визначено також у ГК (див. коментар до ст. 58) та Законі України «Про державну реєстрацію юридичних та фізичних осіб — підприємців» від 15 травня 2003 р.

3. Суб'єкти господарювання, метою основної діяльності яких не є отримання прибутку, для фінансового забезпечення виконання своїх статутних завдань мають право вчиняти господарські операції, які за своєю природою є підприємницькими. Звичайно, це не перетворює їх у підприємців, оскільки ця діяльність має виключно допоміжний характер. Але слід мати на увазі, що в аспекті правового регулювання така допоміжна діяльність є підприємницькою, а отже, у даному випадку норми законодавства про підприємництво підлягають застосуванню без будь-яких обмежень.

Стаття 46. Право найму працівників і соціальні гарантії щодо використання їх праці

1. Підприємці мають право укладати з громадянами договори щодо використання їх праці. При укладенні трудового договору (контракту, угоди) підприємець зобов'язаний забезпечити належні і безпечні умови праці, оплату праці не нижчу від визначеної законом та її своєчасне одержання працівниками, а також інші соціальні гарантії, включаючи соціальне й медичне страхування та соціальне забезпечення відповідно до законодавства України.

Використання найманої праці при здійсненні підприємницької діяльності передбачає обов’язок підприємця дотримуватися положень КЗпП незалежно від форми власності, організаційно-правових форм діяльності. Найважливішими аспектами правового захисту найманого працівника при залученні його праці у процес підприємницької діяльності є вимоги щодо легальності праці, її безпеки, гарантія отримання винагороди та соціальні гарантії.

Легальність праці передбачає укладення трудових договорів або контрактів з найманим працівником, які є єдиним підтвердженням наявності трудових відносин роботодавця та працівника. Зміст трудового договору (контракту) має відображати найбільш важливі аспекти цих відносин (посаду працівника, його службові обов'язки, вимоги щодо трудової дисципліни, строк існування відносин, розмір заробітної плати тощо).

Стаття 42 Конституції України визнає право працівника на належні, безпечні умови праці, не допускаючи будь-яких винятків із цього правила. Це норма прямої дії, на підставі якої працівник має право висувати до власника відповідні вимоги, в тому числі й в судовому порядку. Спеціальне правове регулювання питань безпеки праці встановлено у Законі України Про охорону праці» від 21 листопада 2002 р. Звичайно, створити цілком безпечне виробництво з об'єктивних причин неможливо. Тим не менш, підприємець повинен застосовувати заходи щодо нейтралізації впливу шкідливих умов праці на здоров'я людини, дотримуватися встановлених гранично допустимих обсягів концентрації шкідливих речовин, інших граничних параметрів умов праці, а також відшкодовувати матеріальну та моральну шкоду, заподіяну працівникові під час виконання ним трудового обов'язку.

Розмір оплати праці найманого працівника встановлюється за домовленістю між ним та роботодавцем з урахуванням специфіки праці, рівня кваліфікації працівника, графіка та обсягів роботи. У будь-якому разі він не може бути меншим встановленого Законом України Про мінімальну заробітну плату».

До соціальних гарантій працівника слід віднести його право на обов'язкові види страхування: пенсійне (закони України «Про пенсійне забезпечення» від 5 листопада 1991 р., «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» від 9 липня 2003 р.); у зв'язку з тимча­совою втратою працездатності (Закон України «Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування у зв'язку з тимчасовою втратою працездатності та витратами, зумовленими народженням та похованням» від 18 січня 2001 р.); на випадок безробіття (Закон України Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття» від 2 березня 2000 p.), від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань (Закон України «Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування від нещасних випадків на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності» від 13 вересня 1999 p.); а також: встановлення пільгового режиму для працівників, які навчаються у навчальних закладах без відриву від виробництва; запровадження обмежень на використання праці певних категорій працівників (жінок, неповнолітніх, інвалідів) на небезпечних роботах; право на оплачувані відпустки (Закон України «Про відпустки» від 15 листопада і 996 р.) та інші гарантії та компенсації, передбачені КЗпП.

Стаття 47. Загальні гарантії прав підприємців

1. Держава гарантує усім підприємцям, незалежно від обраних ними організаційних форм підприємницької діяльності, рівні права та рівні можливості для залучення і використання матеріально-технічних, фінансових, трудових, інформаційних, природних та інших ресурсів.

2. Забезпечення підприємця матеріально-технічними та іншими ресурсами, що централізовано розподіляються державою, здійснюється з метою виконання підприємцем поставок, робіт чи послуг для пріоритетних державних потреб.

(Частина друга статті 47 Із змінами, внесеними згідно із Законом № 3205-IVвід 15.12.2005)

3.Держава гарантує недоторканність майна і забезпечує захист майнових прав підприємця. Вилучення державою або органами місцевого самоврядування у підприємця основних і оборотних фондів, іншого майна допускається відповідно до статті 41 Кон­ституції України на підставах і в порядку, передбачених законом.

4. Збитки, завдані підприємцю внаслідок порушення громадянами чи юридичними особами, органами державної влади чи органами місцевого самоврядування його майнових прав, відшкодовуються підприємцю відповідно до цього Кодексу та інших законів.

5. Підприємець або громадянин, який працює у підприємця по найму, у передбачених законом випадках може бути залучений до виконання в робочий час державних або громадських обов'язків, з відшкодуванням підприємцю відповідних збитків органом який приймає таке рішення. Спори про відшкодування збитків вирішуються судом.

1. Включення до ГК спеціальних норм про гарантії прав підприємців є його надзвичайно важливою позитивною рисою, свідчить про дозвільну (або диспозитивну) побудову правового матеріалу ГК. Логічна схема дозвільної або диспозитивної моделі зводиться до двох елементів: суб'єктивних прав та юридичних гарантій. Коментованою статтею закріплені загальні правові гарантії прав підприємців, тобто встановлені законом засоби забезпечення використання, дотримання, виконання і застосування господарсько-правових норм. Передбачені нею гарантії є суттєвим елементом механізму реалізації та захисту прав підприємців.

Стаття 47 встановлює загальні гарантії прав підприємців — конкретні гарантії прав суб'єктів господарювання передбачені іншими статтями ГК (див. статті 66, 147, 148, 249, 329, 378, 397, 398, 399, 404, 418 та коментар до них).

Підприємницьку діяльність неможливо здійснювати без залучення і використання матеріально-технічних, фінансових, трудових, інформаційних, природних та інших ресурсів. Тому для забезпечення рівних умов розвитку суб'єктів підприємницької діяльності, незалежно від обраних ними організаційних форм, держава гарантує всім підприємцям рівні права та рівні можливості для залучення цих ресурсів. Наприклад, щодо інформаційних ресурсів ст. 9 Закону України «Про інформацію» від 2 жовтня 1992 р. передбачає право всіх громадян України, юридичних осіб і державних органів на інформацію, тобто надає можливість вільного одержання, використання, поширення та зберігання відомостей, необхідних їм для реалізації своїх прав, свобод і законних інтересів, виконання завдань і функцій.

2.Впровадження ринкових відносин значно звузило сферу централізованого розподілу державою матеріально-технічних ресурсів.

Водночас у деяких галузях централізоване забезпечення ресурсами зберігає актуальність. Так, відповідно до Закону України «Про державне оборонне замовлення» від 3 березня 1999 р. виконавцям оборонного замовлення у разі необхідності можуть встановлюватися квоти на обов'язковий продаж їм підприємствами та організаціями України окремих видів сировини, матеріалів та комплектуючих виробів в обсягах і за переліком, що затверджуються КМУ.

Забезпечення підприємця матеріально-технічними та іншими ресурсами, що централізовано розподіляються державою, здійснюється з метою виконання підприємцем поставок, робіт чи послуг для пріоритетних державних потреб. Відповідно до Закону України «Про державний матеріальний резерв» від 24 січня 1997 p., державний резерв є особливим запасом матеріальних цінностей, що, зокрема, призначені для надання державної підтримки окремим галузям народного господарства, підприємствам, установам та організаціям з метою стабілізації економіки в разі тимчасового порушення строків постачання важливих видів сировини, паливно-енергетичних ресурсів і продовольства, виникнення диспропорції між попитом та пропонуванням на внутрішньому ринку, участі у виконанні міждержавних договорів,' надання гуманітарної допомоги і забезпечення виконання першочергових робіт під час ліквідації наслідків надзвичайних ситуацій.

Здійснення підприємцями поставок, робіт чи послуг для державних потреб регулюється Законом України «Про закупівлю товарів, робіт і послуг за державні кошти» від 22 лютого 2000 р., в якому декларуються такі принципи здійснення державних закупівель: максимальна економія та ефективність; добросовісна конкуренція між учасниками; відкритість і прозорість на всіх стадіях державних закупівель; недискримінація учасників; об'єктивна та неупереджена оцінка тендерних пропозицій; запобігання проявам корупції; вільного доступу, відкритості та доступності інформації з питань закупівель, у тому числі для громадян України та громадських організацій. Закупівля може відбуватися шляхом: відкритих торгів із зменшенням ціни; торгів з обмеженою участю; двоступеневих торгів; запиту цінових пропозицій (котирувань); закупівлі у одного учасника; редукціону.

3. Недоторканність майна гарантується Конституцією України всім суб'єктам власності, у тому числі підприємцям. Відповідно до її ст. 41 примусове відчуження об'єктів права приватної власності може бути застосоване лише як виняток з мотивів суспільної необхідності, на підставі і в порядку, встановлених законом, і за умови попереднього і повного відшкодування їх вартості. Примусове відчуження таких об'єктів з наступним повним відшкодуванням їх вартості допускається лише за воєнного чи надзвичайного стану.

4. У разі порушення майнових прав суб'єкта підприємницької діяльності підприємець має право на відшкодування завданих цим порушенням збитків відповідно до норм ГК та інших законів. Відшкодування збитків докладно врегульовано гл. 25 ГК. Збитки відшкодовуються з повному обсязі відповідно до реальної вартості майна на момент припинення права власності включаючи й неодержані доходи.

5. Закон захищає суб'єктів підприємництва від незаконного втручання в їх діяльність з боку органів державної влади та органів місцевого самоврядування. Однак у деяких випадках залучення підприємців та осіб, які працюють у них за наймом, до виконання в робочий час державних або громадських обов'язків є необхідним. Таке залучення можливе відповідно до і слонів України «Про правовий режим воєнного стану» від 6 квітня 2000 р., «Про правовий режим надзвичайного стану» від 16 березня 2000 p., інших нормативних актів. Завдані підприємцю збитки мають компенсуватися у порядку, встановленому коментованим Кодексом та відповідним спеціальним законодавством.

Стаття 48. Державна підтримка підприємництва