1. Держава забезпечує захист прав і законних інтересів суб'єктів господарювання та споживачів.

2. Кожний суб'єкт господарювання та споживач має право на захист своїх прав і законних інтересів. Права та законні інтереси зазначених суб'єктів захищаються шляхом:

визнання наявності або відсутності прав;

визнання повністю або частково недійсними актів органів державної влади та органів в місцевого самоврядування, актів інших суб'єктів, що суперечать законодавству, ущемляють права та законні інтереси суб'єкта господарювання або споживачів; визнання недійсними господарських угод з підстав, передбачених законом;

відновлення становища, яке існувало до порушення прав та законних інтересів суб'єктів господарювання;

припинення дій, що порушують право або створюють загрозу його порушення;

присудження до виконання обов'язку в натурі;

відшкодування збитків;

застосування штрафних санкцій;

застосування оперативно-господарських санкцій;

застосування адміністративно-господарських санкцій;

установлення, зміни і припинення господарських правовідносин;

іншими способами, передбаченими законом.

3. Порядок захисту прав суб'єктів господарювання та споживачів визначається цим Кодексом, іншими законами.

1. В Україні право на не заборонену законом підприємницьку діяльність (а підприємницька діяльність — це різновид діяльності господарської) є конституційним правом людини і громадянина (ст. 42 Конституції України).

Показово, що та ж сама стаття визначає і обов'язок держави захищати права споживачів, здійснювати контроль за якістю і безпечністю продукції та всіх видів послуг і робіт, сприяти діяльності громадських організацій споживачів. Реалізація прав суб'єктів господарювання та споживачів за своєю суттю є єдиним процесом, де права одних суб'єктів кореспондують з обов'язками інших.

Гострі суперечності виникають у стосунках суб'єктів підприємницької діяльності та державних контролюючих органів, тому існує спеціальна проблема захисту перших від останніх,

Метою захисних заходів є не надання надмірних переваг певним учасникам господарських відносин, а встановлення балансу інтересів держави, суб'єктів господарювання та споживачів. Адже на ефективність господарювання негативно впливають як відсутність необхідного регулювання з боку держави, так і недосконала законодавча регламентація. Державні органи постійно намагаються, при цьому досить часто необгрунтовано, розширити сфери свого впливу в своїх відомчих інтересах. І проблема ця не є суто українською. Загальновизнано, що регулюючі органи держави часто керуються власним інтересом щодо посилення своєї влади і статусу, заявляючи, що дбають про інтереси суспільства.

Суб'єкт господарювання має будувати свої стосунки з державними органами (перш за все — з контролюючими) виключно на засадах законності. Він повинен точно виконувати покладені на нього законні і тільки законні вимоги державних органів, ігноруючи явно протиправні.

Захист прав суб'єктів господарювання та споживачів — це діюча система правових та організаційно-технічних заходів, спрямованих на забезпечення реалізації прав цих суб'єктів та недопущення їх порушень.

Сукупність взаємопов'язаних правових засобів, способів і форм, за допомогою яких поведінка суб'єктів господарювання, їх контрагентів (у тому числі споживачів) та державних органів у їх правовідносинах приводиться у відповідність до вимог і дозволів, що містяться у нормах права, і тим самим забезпечується захист законних прав суб'єктів, складає механізм захисту.

Захисту прав споживачів присвячена також ст. 39 ГК (див. коментар до цієї статті), а також Закон України «Про захист прав споживачів» від 12 травня 1991 p..

2. Важливим шляхом захисту прав суб'єктів господарювання і споживачів є визнання наявності або відсутності прав, оскільки таке визнання є необхідною передумовою для визначення правомірності поведінки порушника права. Так, наприклад, держава визнає право підприємців без обмежень самостійно здійснювати будь-яку підприємницьку діяльність, не заборонену законом, що обумовлює можливість захисту зазначеного права від будь-яких порушень.

Акти органів державної влади та органів місцевого самоврядування, інших суб'єктів, що суперечать законодавству, ущемляють права та законні інтереси суб'єкта господарювання або споживачів, у судовому порядку повністю або частково визнаються недійсними. Кодексом адміністративного судочинства України спори суб'єктів господарювання із суб'єктами владних повноважень стосовно оскарження нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії віднесені до компетенції адміністративних судів. З підстав, передбачених законом, суд може визнати недійсними і господарські угоди.

Поновлення порушених прав може відбуватися шляхом відновлення становища, яке існувало до порушення прав та законних інтересів суб'єктів господарювання. Припинення дій, що порушують право або створюють загрозу його порушення, є тим способом захисту, до якого слід звертатися перш за все. Чим раніше будуть припинені незаконні дії порушників, тим меншою буде завдана порушеннями шкода. Слід зазначити, що таке припинення може здійснюватися до подання позову шляхом вжиття запобіжних заходів, а також до вирішення судом спору по суті, в рамках забезпечення позову.

Ефективним засобом захисту прав суб'єктів господарювання та споживачів є присудження до виконання обов'язку в натурі. Іноді поновити права іншим чином просто неможливо (наприклад, у випадку порушення зобов'язань щодо поставки унікального несерійного об­ладнання).

Учасник господарських відносин, який порушив господарське зобов'язання або установлені вимоги щодо здійснення господарської діяльності, повинен відшкодувати завдані цим збитки суб'єкту, права або законні інтереси якого порушено. Відшкодування збитків докладно врегульовано главою 25 ГК (див. коментар до статей цієї глави).

Штрафними санкціями є господарські санкції у вигляді грошової суми (неустойка, штраф, пеня), яку учасник господарських відносин зобов'язаний сплатити у разі порушення

- їм правил здійснення господарської діяльності, невиконання або неналежного виконання господарського зобов'язання.

За порушення господарських зобов'язань до суб'єктів господарювання та інших учасників господарських відносин можуть також застосовуватися оперативно-господарські санкції — заходи оперативного впливу на правопорушника з метою припинення або попередження повторення порушень зобов'язання, що застосовуються самими сторонами зобов'язання в односторонньому порядку. Застосування штрафних та оперативно-господарських санкцій докладно врегульовано главою 26 ГК (див. коментар до статей цієї глави).

За порушення встановлених законодавчими актами правил здійснення господарської діяльності до суб'єктів господарювання уповноваженими органами державної влади або органами місцевого самоврядування можуть бути застосовані адміністративно-господарські санкції, тобто заходи організаційно-правового чи майнового характеру, спрямовані на припинення правопорушення, допущеного суб'єктом господарювання, та ліквідацію його наслідків. Застосування адміністративно-господарських санкцій докладно врегульовано гл. 27 ГК (див. коментар до статей цієї глави).

Захисту прав суб'єктів господарювання можуть слугувати й установлення, зміни і припинення господарських правовідносин.

Захист прав суб'єктів господарювання може здійснюватись також іншими способами, передбаченими законом.

3. Відповідно до Конституції України держава забезпечує захист прав усіх суб'єктів права власності і господарювання (частина четверта ст. 13). Існує також чимало інших законодавчих актів, спрямованих на виконання цього важливого конституційного положення. Однак це ніяк не означає, що суб'єкти господарювання і споживачі у разі порушення їх прав можуть поводитися пасивно, лише очікуючи поновлення своїх прав з боку держави, — вони мають право і повинні активно боротися з порушеннями закону та захищати свої права, використовуючи всі можливості, надані їм відповідним законодавством.

Слід зазначити, що захист прав суб'єктів господарювання є одним з головних напрямів правової роботи, яка передбачає активізацію дій самих суб'єктів підприємницької діяльності з підвищення рівня реалізації чинного законодавства, спрямованого на захист їх прав і законних інтересів. Захист прав суб'єктів господарювання та споживачів має відбуватися в рамках відповідних процесуальних норм.

Порядок захисту прав суб'єктів господарювання та споживачів визначається коментованим Кодексом, іншими законами. Так, розд. V ГК регулює порядок притягнення до відповідальності порушників законодавства у сфері господарювання. Справи у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні господарських договорів та з інших підстав, розглядаютьсягосподарськими судами в порядку, встановленому Господарським процесуальним кодексомУкраїни (далі — ГПК). Компетенція адміністративних судів поширюється на спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності.

Захист прав суб'єктів господарювання при здійсненні перевірок фінансово-господарської діяльності державними контролюючими органами здійснюється в порядку, встановленому законодавством. Відповідні норми, зокрема, містяться у Законі України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України (щодо посилення правового захисту громадян та запровадження механізмів реалізації конституційних прав громадян на підприємницьку діяльність, особисту недоторканність, безпеку, повагу до гідності особи, правову допомогу, захист)», Законі України «Про основні засади державного нагляду (контролю) у сфері господарської діяльності» від 5 квітня 2007 p., Указі Президента України «Про деякі заходи щодо вдосконалення регулювання підприємницької діяльності» від 28 квітня 2007 р.

Стаття 21. Об'єднання підприємців

1. 3 метою сприяння розвитку національної економіки, її інтеграції у світове господарство а також створення сприятливих умов для підприємницької діяльності в Україні можуть створюватися торгово-промислові палати як добровільні об'єднання підприємців та організацій. Торгово-промислова палата є недержавною самоврядною статутною організацією, створеною на засадах членства, що має статус юридичної особи.

2.Держава сприяє торгово-промисловим палатам у виконанні ними статутних завдань.

3.Порядок утворення та діяльності торгово-промислових палат встановлюється законом.

4.Суб'єкти господарювання — роботодавці мають право на об'єднання в організації роботодавців для реалізації та захисту своїх прав.

5. Організації роботодавців є самоврядними статутними організаціями, що утворюються на засадах добровільності та рівноправності з метою представництва і захисту законних інтересів роботодавців. Організації роботодавців можуть об'єднуватися у спілки та інші статутні об'єднання роботодавців.

6.Порядок утворення та засади діяльності організацій та об'єднань роботодавців визначаються законом.

1.Слід зазначити, що дана стаття визначає лише головні юридичні риси таких утворень, як торгово-промислові палати та організації роботодавців.

У розкритті змісту її ч. 1 важливе значення має Закон України «Про торгово-промислові палати в Україні» від 2 грудня 1997 p., відповідно до якого торгово-промислові палати (далі — ТПП) — це юридичні особи, які створюються з метою сприяння розвитку народного господарства та національної економіки, її інтеграції у світову господарську систему, формуванню сучасних промислових, фінансових і торговельних інфраструктур, створенню належних умов для підприємницької діяльності, всебічному розвитку всіх видів підприємства, не заборонених законодавством України, встановленню науково-технічних і торговельних зв'язків між українськими підприємцями та підприємцями зарубіжних країн.

Основні ознаки ТПП:

— недержавна неприбуткова самоврядна організація, яка створюється за принципом добровільності;

— є юридичною особою;

—- об'єднує юридичних осіб, які створені і діють відповідно до законодавства України, та громадян України, зареєстрованих як підприємці, та їх об'єднання;

—- може займатися підприємницькою діяльністю лише в тому обсязі, в якому це необхідно для виконання її статутних завдань;

— одержаний нею прибуток не розподіляється між її членами, а спрямовується на виконання статутних завдань.

ТПП відповідає за своїми зобов'язаннями всіма коштами та належним їй майном. Вона не відповідає за зобов'язаннями своїх членів та створених нею підприємств, інших організацій, так само як члени підприємств та організацій не відповідають за зобов'язаннями ТПП.

2. Державні органи сприяють ТПП у виконанні ними статутних завдань, здійснюють контроль і нагляд за ТПП у межах своїх повноважень відповідно до законодавства, однак не допускається втручання державних органів та їх посадових осіб у діяльність ТПП, так само як і втручання ТПП у діяльність державних органів та їх посадових осіб.

3.ТПП створюються на території Автономної Республіки Крим, областей міст Києва та Севастополя (регіональні ТПП), однак у межах кожної з адміністративно-територіальних одиниць може бути створена тільки одна ТПП. На території України діє ТПП України.

Розділом III Закону України «Про торгово-промислові палати в Україні» передбачені їх широкі права у здійсненні повноважень як на території України, так і за її межами. ТПП у відповідності зі ст. 12 згаданого Закону можуть мати майно для забезпечення статутної діяльності: будівлі, споруди, устаткування, транспортні засоби, кошти, цінні папери та інше майно, необхідне для здійснення статутних завдань.

Джерелом формування майна ТПП є: вступні та членські внески, прибуток від господарської діяльності ТПП, створених ними підприємств та інших організацій, інші доходи та надходження, отримання яких не суперечить законодавству України, Майно використовується для забезпечення статутної діяльності ТПП.

У разі виходу з ТПП чи виключення з її складу сплачені членські внески не повертаються, претензії членів на частину майна ТПП не задовольняються і поділу воно не підлягає.

Діяльність ТПП припиняється шляхом її ліквідації або за рішенням суду в порядку, передбаченому чинним законодавством, зокрема ст. 10 зазначеного Закону, та їх статутами.

4—5.3 метою представництва і захисту законних прав та інтересів роботодавців власники підприємств, установ, організацій, незалежно від форми власності, виду діяльності та галузевої належності, або уповноважені ними орган чи фізична особа, у відповідності з Законом України «Про організації роботодавців» від 24 травня 2001 p., мають право створити організацію роботодавців — неприбуткову громадську організацію, яка об'єднує роботодавців на засадах добровільності та рівноправності.

Основними завданнями організацій роботодавців та їх об'єднань є:

— співробітництво з органами державної влади, органами місцевого самоврядування, професійними спілками, їх об'єднаннями та іншими організаціями найманих працівників;

— участь у формуванні та реалізації соціально-економічної політики держави;

— участь у проведенні колективних переговорів та укладенні генеральної, регіональних і галузевих угод та забезпечення виконання своїх зобов'язань за укладеними угодами;

— координація діяльності роботодавців у виконанні зобов'язань за регіональною угодою;

— сприяння вирішенню колективних трудових спорів, запобіганню страйкам як крайньомузасобу вирішення цих конфліктів;

— збалансування попиту і пропозиції робочої сили, запобігання масовому безробіттю шляхом сприяння створенню нових робочих місць, забезпечення раціональної структури зайнятості населення;

— удосконалення системи підготовки, перепідготовки і підвищення кваліфікації кадрів, підвищення професійних знань та досвіду тощо.

Організації роботодавців та їх об'єднання з метою виконання статутних цілей і завдань мають право здійснювати необхідну господарську та фінансову діяльність шляхом створення в передбаченому законом порядку підприємств, установ або організацій із статусом юридичної особи. Організації роботодавців та їх об'єднання мають право здійснювати міжнародну діяльність відповідно до положень Закону України «Про організації роботодавців», інших нормативно-правових актів та міжнародних договорів України, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України. Держава забезпечує додержання прав і законних інтересів організацій роботодавців та їх об'єднань, створених у порядку, встановленому названим Заїдком.

б. Порядок утворення та засади діяльності організацій та об'єднань роботодавців визначаються ГК, Законом України «Про організації роботодавців», іншими нормативно-правовими актами.

Стаття 22, Особливості управління господарською діяльністю у державному секторі економіки

1. Держава здійснює управління державним сектором економіки відповідно до засад внутрішньої і зовнішньої політики.

2. Суб'єктами господарювання державного сектора економіки с суб'єкти, що діють на основі лише державної власності, а також суб'єкти, державна частка у статутному фонді яких перевищує п'ятдесят відсотків чи становить величину, яка забезпечує державі право вирішального впливу на господарську діяльність цих суб'єктів.

3. Повноваження суб'єктів управління у державному секторі економіки — Кабінету Міністрів України, міністерств, інших органів влади та організацій щодо суб'єктів господарювання визначаються законом.

4.Законом можуть бути визначені види господарської діяльності, яку дозволяється здійснювати виключно державним підприємствам, установам і організаціям.

5.Держава реалізує право державної власності у державному секторі економіки через систему організаційно-господарських повноважень відповідних органів управління щодосуб'єктів господарювання, що належать до цього сектора і здійснюють свою діяльність на основі права господарського відання або права оперативного управління.

6.Правовий статус окремого суб'єкта господарювання у державному секторі економіки визначається уповноваженими органами управління відповідно до вимог цього Кодексу та інших законів. Відносини органів управління з названими суб'єктами господарювання у випадках, передбачених законом, можуть здійснюватися на договірних засадах.

7. Держава застосовує до суб'єктів господарювання у державному секторі економіки усі засоби державного регулювання господарської діяльності, передбачені цим Кодексом, враховуючи особливості правового статусу даних суб'єктів.

8.Законом встановлюються особливості здійснення антимонопольно-конкурентно! політики та розвитку змагальності у державному секторі економіки, які повинні враховуватися при формуванні відповідних державних програм.

9.Процедура визнання банкрутом застосовується щодо державних підприємств з урахуванням вимог, зазначених у главі 23 цього Кодексу.

10. Органам управління, які здійснюють організаційно-господарські повноваження стосовно суб'єктів господарювання державного сектора економіки, забороняється делегувати іншим суб'єктам повноваження щодо розпорядження державною власністю і повноваження щодо управління діяльністю суб'єктів господарювання, за винятком делегування названих повноважень відповідно до закону органам місцевого самоврядування та інших випадків, передбачених цим Кодексом та іншими законами.

1. Частини 1 і 2 коментованої статті містять положення, що закріплюють право та обов'язок держави в особі уповноважених органів здійснювати управління господарською діяльністю в державному секторі економіки відповідно до засад внутрішньої і зовнішньої політики, та окреслюють коло суб'єктів господарювання у цьому секторі. Необхідність існування державного сектору економіки зумовлена, по-перше, міркуваннями національної безпеки держави, наявністю об'єктів державної власності, які мають загальнодержавне значення для економіки держави в цілому, а по-друге, ще й тим, що певні види господарської діяльності можуть здійснюватись лише державними підприємствами (наприклад виготовлення та реалізація військової зброї та боєприпасів для неї).

Суб'єктами господарювання в державному секторі економіки відповідно до ГК (статті 2, 55} є учасники відносин у сфері господарювання, а саме: органи державної влади, наділені госпо­дарською компетенцією, державні унітарні підприємства (ст. 73; див. коментар), державні комерційні підприємства (ст. 74), казенні підприємства (ст. 76, див. коментар), об'єднання підприємств (статті 70, 119—120). До компетенції держави у сфері управління господарською діяльністю в державному секторі економіки належить також визначення об'єктів права державної власності, які не підлягають приватизації, але можуть бути корпоратизовані. На такі підприємства держава зберігає право державного впливу, якщо частка державної власності в їх статутному фонді перевищує п'ятдесят відсотків або держава володіє контрольним пакетом акцій.

2.Відповідно до ч. З коментованої статті повноваження суб'єктів управління у державному секторі економіки визначаються: Конституцією України (ст. 116), Законом України «Про Кабінет Міністрів України» від 21 грудня 2006 p., Указом Президента України «Про систему центральних органів виконавчої влади» від 15 грудня 1999 p., іншими нормативно-правовими актами. Згідно з Конституцією (ст. 113) КМУ є вищим органом у системі органів виконавчої влади, він забезпечує рівні умови розвитку суб'єктів господарювання всіх форм власності і здійснює управління в державному секторі економіки. Окрім того, Кабмін забезпечує проведення фінансової, цінової, інвестиційної та податкової політики, розробляє і здійснює загальнодержавні програми економічного, науково-технічного, соціального і культурного розвитку України, спрямовує і координує роботу міністерств, інших органів виконавчої влади.

До системи центральних органів виконавчої влади також входять міністерства, державні комітети (державні служби) та центральні органи виконавчої влади зі спеціальним статусом. Міністерство підпорядковане КМУ, є центральним (головним) органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у відповідній галузі. Державний комітет (державна служба) — центральний орган виконавчої влади, який забезпечує реалізацію державної політики у певній сфері діяльності (галузі), здійснює управління в ній. Центральний орган виконавчої влади зі спеціальним статусом — це орган, який відповідно до законодавства України має особливі завдання та повноваження щодо реалізації державної політики у певній галузі. Питання створення, реорганізації, ліквідації, підконтрольності, підзвітності такого органу вирішуються у спеціальному порядку, встановленому законодавством.

3. Частиною 4 встановлено правило, відповідно до якого законом можуть бути визначені види господарської діяльності, яку дозволяється здійснювати виключно суб'єктам державного сектору економіки.

4. Відповідно до частин 5—7 коментованої статті управління державним майном здійснюють уповноважені державою державні органи, які вирішують питання створення державних підприємств, визначення цілей їх діяльності, реорганізації та ліквідації, здійснюють контроль за використанням та збереженням державного майна відповідно до законодавчих актів України (статті 56, 73—77 ГК, див. коментар). Майно, яке є державною власністю і закріплене за держаним підприємством, належить останньому на праві господарського відання ( ст. 136) чи оперативного управління (ст. 137).

З метою забезпечення ефективності управління державним сектором економіки КМУ постановою від 14 квітня 2004 р. запровадив Єдиний реєстр об'єктів державної власності. Цим Реєстром встановлено систему збирання, обліку, накопичення, оброблення, захисту та надання інформації про нерухоме майно, у тому числі передане в оренду, лізинг, концесію або заставу державних підприємств, їх об'єднань, установ та організацій, а також про корпоративні права держави та державне майно, що не увійшло до статутних фондів господарських товариств, створених у процесі приватизації та корпоратизації.

До суб'єктів господарювання в державному секторі економіки застосовуються засоби державного регулювання господарської діяльності, передбачені ГК з урахуванням особливості їх правового статусу. Оскільки ці суб'єкти не є власниками закріпленого за ними державного майна, управління ним покладено на міністерства та інші підвідомчі КМУ органи державної виконавчої влади. Кабмін може делегувати повноваження з управління об'єктами державної власності іншим центральним та місцевим органам виконавчої влади, Раді Міністрів Автономної Республіки Крим, об'єднанням підприємств, організаціям, які стають таким чином органами, уповноваженими управляти об'єктами державної власності.

5. Особливості здійснення державою антимонопольно-конкурентноїполітики в державному секторі економіки повинні встановлюватися законами (ст, 41 ГК та коментар до неї). головна роль у здійсненні такої політики належить КМУ, оскільки він розробляє і здійснює контроль за відповідними державними програмами.

6. Частина 9 статті, що коментується, визначає, що процедура визнання банкрутом може бути застосована до державного підприємства як суб'єкта господарювання лише за умови врахування вимог глави 23 ГК. Правовою основою визнання господарюючого суб'єкта (в тому числі державного підприємства) банкрутом є також Закон України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» від 14 травня 1992 р. в редакції від 30 червня 1999 р. Деякими іншими законодавчими актами стосовно окремих категорій суб'єктів підприємницької діяльності та державних підприємств передбачаються додаткові вимоги та гарантії. Наприклад, процедури банкрутства стосовно державних підприємств, у статутних фондах яких частка держави становить не менше 25 %, обмежені у частині продажу майна боржника Законом України «Про введення мораторію на примусову реалізацію майна» від 29 листопада 2001 р.

7. Частина десята коментованої статті містить заборону делегування органами управління, що здійснюють організаційно-господарські повноваження стосовно суб'єктів господарювання державного сектору економіки, іншим суб'єктам повноважень щодо розпорядження державною власністю і повноважень щодо управління діяльністю суб'єктів господарювання, за винятком делегування названих повноважень відповідно до законодавчих актів.

Що стосується повноважень органів управління в частині розпорядження державною власністю, то основні умови передачі об'єктів права державної власності передбачені ГК (ст. 141), Законом України «Про передачу об'єктів права державної та комунальної власності» від 3 березня 1998 р. Цей Закон регулює відносини, пов'язані з передачею об'єктів права державноївласності в комунальну власність територіальних громад сіл, селищ, міст або в їх спільну власність, а також об'єктів права комунальної власності — в державну.

Передача об'єктів з державної в комунальну власність територіальних громад здійснюється за рішенням КМУ за наявності згоди відповідних рад, а в спільну власність територіальних громад зазначених населених пунктів — за наявності згоди районних і обласних рад. Якщо об'єкт права державної власності передається від одного підприємства іншому і обидва належать до сфери управління одного й того самого органу, уповноваженого управляти державним майном, або самоврядної організації, така передача здійснюється на підставі рішення цього органу або самоврядної організації. Порядок передачі об'єктів права державної власності, компетенцію органів управління державним майном та повноваження цих органів щодо розпорядження майном визначено в постанові КМУ «Про передачу об'єктів права державної та комунальної власності» від 21 вересня 1998 р.

Стаття 23. Відносини суб'єктів господарювання з органами місцевого самоврядування

1.Органи місцевого самоврядування здійснюють свої повноваження щодо суб'єктів господарювання виключно в межах, визначених Конституцією України, законами про місцеве самоврядування та іншими законами, що передбачають особливості здійснення місцевого самоврядування в містах Києві та Севастополі, іншими законами. Органи місцевого самоврядування можуть здійснювати щодо суб'єктів господарювання також окремі повноваження органів виконавчої влади, надані їм законом.

2.Відносини органів місцевого самоврядування з суб'єктами господарювання у випадках, передбачених законом, можуть здійснюватися також на договірних засадах.

3. Правові акти органів та посадових осіб місцевого самоврядування, прийняті в межах їх повноважень, є обов'язковими для виконання усіма учасниками господарських відносин, які розташовані або здійснюють свою діяльність на відповідній території.

4.Незаконне втручання органів та посадових осіб місцевого самоврядування у господарську діяльність суб'єктів господарювання забороняється. Не допускається видання правових актів органів місцевого самоврядування, якими встановлюються не передбачені законом обмеження щодо обігу окремих видів товарів (послуг) на території відповідних адміністративно-територіальних одиниць.

5. Органи та посадові особи місцевого самоврядування мають право звертатися до суду щодо визнання недійсними актів підприємств, інших суб'єктів господарювання, які обмежують права територіальних громад, повноваження органів місцевого само­врядування.

6.Органи, посадові та службові особи місцевого самоврядування несуть відповідальність за свою діяльність перед суб'єктами господарювання, підстави, види і порядок якої визначаються Конституцією України та законом.

7. Спори про поновлення порушених прав суб'єктів господарювання та відшкодування завданої їм шкоди внаслідок рішень, дій чи бездіяльності органів, посадових або службових осіб місцевого самоврядування при здійсненні ними своїх повноважень вирішуються в судовому порядку.

1. Статтею 19 Конституції України встановлено, що органи місцевого самоврядування представлені сільськими, селищними, міськими, районними в місті, районними та обласними радами. Розміщення органів місцевого самоврядування на території України відповідає адміністративно-територіальному устрою держави. Виняток становить сільський рівень органів місцевого самоврядування, оскільки місцева рада може включати депутатів декількох сіл, об'єднаних у сільську територіальну громаду.

Повноваження органів місцевого самоврядування стосовно суб'єктів господарювання визначені Конституцією України (гл. 9), законами України «Про місцеве самоврядування в Україні» від 21 травня 1997 р., «Про столицю України — місто-герой Київ» від 15 січня 1999 p., іншими законами, що регламентують різні сторони діяльності суб'єктів господарювання (закони України «Про планування і забудову територій» від 20 квітня 2000 р., «Про засади державної регуляторної політики у сфері господарської діяльності» від 11 вересня 2003 р., «Про реєстрацію юридичних осіб і фізичних осіб — підприємців» від 15 травня 2003 р. тощо). Крім того, частину повноважень органів місцевого самоврядування встановлено міжнародними правовими актами — Всесвітньою декларацією місцевого самоврядування, Європейською хартією місцевого самоврядування від 15 липня 1997 р.

Серед повноважень органів місцевого самоврядування виділяються дві великі групи: повноваження саме управлінські і повноваження, делеговані державою. Делеговані державою повноваження реалізують тільки виконавчі органи рад — виконавчі комітети рад, їх відділи, управління та інші структурні підрозділи. За вказаними повноваженнями виконавчі органи несуть відповідальність і звітують про їх реалізацію перед органами державної виконавчої влади. Делегування повноважень державою може здійснюватися тільки через прийняття –чи внесення змін до чинного законодавчого акта. Якщо делеговане повноваження потребує для його реалізації додаткових фінансових чи матеріальних ресурсів, то делегування повноважень здійснюється з одночасною передачею таких ресурсів.

2. Органи місцевого самоврядування, вступаючи із суб'єктами господарювання у господарсько-правові відносини, не пов'язані з реалізацією владних повноважень, можуть регулювати такі відносини на договірній основі. Зокрема, ст. 18 Закону «Про місцеве самоврядування в Україні» передбачає, що відносини органів місцевого самоврядування з підприємствами, установами та організаціями, що не знаходяться у комунальній власності відповідних територіальних громад, будуються на договірній та податковій засадах.

Законодавство України встановлює випадки обов'язкового укладення договорів між органами місцевого самоврядування і суб'єктами господарювання, зокрема, Закон України «Про оренду землі» від 6 жовтня 1998 р. передбачає договірну форму відносин з використання земельних ділянок для здійснення господарської діяльності.

3. Конституцією України, Законом України «Про місцеве самоврядування в Україні» встановлено, що акти органів місцевого самоврядування та їх посадових осіб, прийняті в межах повноважень цих органів, обов'язкові для виконання всіма суб'єктами, розташованими на підвідомчій місцевій раді території. До таких актів належать рішення рад, рішення виконавчих комітетів рад, розпорядження відповідних сільських, селищних, міських голів, голів районних у місті, районних, обласних рад, накази керівників виконавчих та інших органів рад. Акти, перелічені вище, можуть мати нормативний або ненормативний характер.

4. Органи і посадові особи місцевого самоврядування не мають права втручатися у господарську діяльність суб'єктів господарювання: примушувати виконувати якісь роботи, виробляти продукцію, надавати послуги тощо. Окремо у коментованій частині відзначено, що не припускається встановлення зазначеними вище суб'єктами місцевого самоврядування обмежень стосовно обігу товарів або послуг. Ця норма відповідає вимогам антимонопольного законодавства і вимогам часу, оскільки господарська практика свідчить про непоодинокі

випадки обмеження обігу окремих товарів (цукру, зерна тощо).

5.Законодавець створює умови для захисту порушених прав територіальних громад і органівмісцевого самоврядування, запобігання їх порушенням. Зокрема, акти суб'єктів господарювання, які порушують права вищезазначених суб'єктів права, можуть бути оскаржені у судовому порядку щодо визнання їх недійсними,

6. Органи і посадові особи місцевого самоврядування несуть відповідальність за протиправну діяльність, порушення законодавства стосовно прав суб'єктів господарювання. Згідно з Конституцією і законами України посадові особи можуть бути притягнені до кримінальної, адміністративної, дисциплінарної відповідальності.

7.Більшість спорів органів і посадових осіб місцевого самоврядування із суб'єктами господарювання, як свідчить практика, розглядаються господарськими і адміністративними судами. Порядок подачі і розгляду заяв господарськими судами регламентується ГПК і КАСУ. Результатами розгляду подібних заяв може бути визнання актів органів, посадових осіб місцевого згадування, суб'єктів господарювання недійсними і відшкодування збитків, заподіяних винною дією (бездіяльністю). Згідно із законодавством України заподіяна суб'єктам господарювання діями чи бездіяльністю органів і посадових осіб місцевого самоврядування матеріальна і моральна шкода підлягає компенсації у розмірах, встановлених судом.

Стаття 24. Особливості управління господарською діяльністю у комунальному секторі економіки

1.Управління господарською діяльністю у комунальному секторі економіки здійснюється через систему організаційно-господарських повноважень територіальних громад та органів місцевого самоврядування щодо суб'єктів господарювання, які належать до комунального сектора економіки і здійснюють свою діяльність на основі права господарського відання або права оперативного управління.

2.Правовий статус окремого суб'єкта господарювання у комунальному секторі економіки визначається уповноваженими органами управління відповідно до вимог цього Кодексу та інших законів. Відносини органів управління між зазначеними суб'єктами у випадках, передбачених законом, можуть здійснюватися на договірних засадах.

3. Суб'єктами господарювання комунального сектора економіки є суб'єкти, що діють на основі лише комунальної власності, а також суб'єкти, у статутному фонді яких частка комунальної власності перевищує п'ятдесят відсотків чи становить величину, яка за­безпечує органам місцевого самоврядування право вирішального впливу на господарську діяльність цих суб'єктів.

4.Законом можуть бути встановлені особливості здійснення антимонопольно-конкурентноїполітики щодо комунального сектора економіки, а також додаткові вимоги та гарантії права власності Українського народу і права комунальної власності при реалізації процедури банкрутства щодо суб'єктів господарювання комунального сектора економіки.

5.Органи місцевого самоврядування несуть відповідальність за наслідки діяльності суб'єктів господарювання, що належать до комунального сектора економіки, на підставах, у межах і порядку, визначених законом.

1. У господарському комплексі значна його частина представлена комунальним сектором економіки. Пов'язано це з передачею у комунальну власність об'єктів соціально-культурного призначення та житла, що знаходилося у віданні підприємств різних форм власності (у першу чергу державних чи тих, що перебували раніше у державній власності); створенням нових суб'єктів господарювання, покликаних вирішувати завдання, що стоять перед територіальними громадами, і реалізацію повноважень, що делегуються державою. Правове регу­лювання процесів передачі об'єктів з державної у комунальну власність забезпечує Закон України «Про передачу об'єктів права державної і комунальної власності» від 3 березня 1998 р. Відповідні місцеві ради (обласна, районна, міська, селищна, сільська, районна у місті) на своїй території створюють господарюючі суб'єкти. Повноваження по створенню комунальних підприємств, установ, організацій визначені у ст. 26 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні».

Суб'єкти господарювання, які належать до комунального сектору економіки, отримують від територіальних громад, органів місцевого самоврядування комунальне майно, необхідне для реалізації покладених на них завдань на праві господарського відання або права оперативного управління.

Реалізуючи свою компетенцію щодо суб'єктів комунального сектору економіки, органи місцевого самоврядування використовують систему організаційно-господарських повноважень, закріплених у законодавстві України.

2.У комунальному секторі економіки господарюють суб'єкти різних організаційно-правових форм. У створенні та діяльності багатьох із них існують особливості, передбачені нормами галузевого, а отже, спеціального законодавства. Наприклад, особливості створення та діяльності комунальних установ охорони здоров'я регулюються Законом України «Про основи охорони здоров'я» від 19 листопада 1992 р., в галузі шкільної освіти — Законом України «Про освіту» від 23 травня 1991 р. тощо.

Більшість підприємств, організацій, установ, заснованих на комунальній власності, у процесі створення чи наступної діяльності наділяються органами місцевого самоврядування статутними фондами. Відповідно до закону майно, що знаходиться у господарюючого суб'єкта, може перебувати у нього на праві господарського відання або права оперативного управління.

На праві господарського відання майно закріплюється за комунальними комерційними підприємствами (див. коментар до ст. 78), на праві оперативного управління — за комунальними некомерційними підприємствами, комунальними установами. Специфіка правового режиму комунального майна, що перебуває у комунальних суб'єктів господарювання, серед іншого, характеризується тим, що останні використовують не належне їм майно. Власником об'єктів комунальної власності є територіальні громади сіл, селищ, міст. Комунальні ж підприємства, установи, організації, по суті, організують господарське використання об'єктів власності територіальної громади. Обумовлюється це тією обставиною, що найважливішим повноваженням із тріади повноважень власника — розпорядженням вони не володіють.

Важливе значення для діяльності суб'єкта господарювання, як того, що належить до комунального сектору економіки, так і не належного до нього, є його правовий статус, що закріплюється у статуті чи іншому документі, наприклад положенні. Статут визначає мету створення та діяльності суб'єкта господарювання комунальної власності, умови створення статутного фонду, особливості організації управління та інші умови, передбачені ст. 57 ГК (поряд з іншими установчими документами).

Між органами місцевого самоврядування та підприємствами (іншими господарюючими суб'єктами) існують не лише субординаційні відносини, а й відносини рівноправності, зокрема, при укладенні угод на виконання робіт, послуг, виготовлення продукції після перемоги господарюючих суб'єктів у тендерних торгах.

3.Суб'єктом господарювання комунального сектору економіки може бути комунальне унітарне підприємство, установа, організація. Крім них, до суб'єктів комунального сектору економіки ГК відносить інших суб'єктів господарювання, у статутному фонді (у майні) яких частина комунальної власності перевищує п'ятдесят відсотків, що надає їм право вирішального голосу. Зазначеними суб'єктами є господарчі товариства (див. гл. 9 ГК), банки. До суб'єктів господарювання у комунальному секторі економіки відносяться також об'єднання за участю комунальних підприємств, де частка останніх перевищує п'ятдесят відсотків.

4. У комунальному секторі економіки об'єктивно створюються передумови для функціонування монопольних суб'єктів господарювання. Системи забезпечення життєдіяльності населених пунктів, яке не є комерційно вигідним, знаходяться у сфері інтересів територіальних громад і в силу своєї специфіки не можуть дублюватися або дублювання є з економічних чи інших міркувань неможливим, недоцільним. Прикладом можуть слугувати системи водопостачання, каналізації, забезпечення надходження місцевих зборів тощо. Такий підхід підкріплений вимогами антимонопольного законодавства (Закон України «Про природні монополії тощо).

Законодавство про банкрутство, виходячи із особливостей функціонування підприємств комунального сектору економіки, важливості їх для забезпечення життєдіяльності населених пунктів, надало право місцевим радам приймати рішення, які не допускають їх банкрутства.

5.Відповідальність за результати діяльності суб'єктів господарювання, що належать до комунального сектору економіки, реалізується у вигляді настання негативних наслідків для майна, що перебуває у користуванні комунальних підприємств, установ, організацій. Таке майно, залежно від його правового режиму, може бути відчужене без згоди відповідної ради, нанього може бути накладений арешт або воно іншим способом обмежується у використанні. Іншими несприятливим наслідком може бути припинення діяльності суб'єкта господарювання комунальної власності, що виконував значущу для територіальної громади функцію, і, таким чином, рада повинна буде створювати інший суб'єкт, що заповнить «прогалину». А це спричиняє витрати і втрати матеріального та іншого характеру.

Органи місцевого самоврядування також повинні компенсувати видатки суб'єктів господарювання комунального сектору економіки, зумовлені виконанням рішень рад, їх органів, якщо таке виконання не було забезпечено відповідними матеріальними та грошовими ресурсами.