2. Держава може здійснювати компенсації або доплати сільськогосподарським товаровиробникам за сільськогосподарську продукцію, що реалізується ними державі.

3. Підстави та порядок застосування засобів державної підтримки суб'єктів господарювання визначаються законом.

1. Частина 1 коментованої статті передбачає можливість надання з боку держави дотацій суб'єктам господарювання з конкретизацією видів господарської діяльності, що можуть дотуватися. Взагалі, дотація — це грошові кошти, що виділяються юридичним і фізичним особам. Дотація як засіб державної підтримки суб'єктів господарювання передбачає виділення грошових коштів з державного бюджету, як правило, малоприбутковим та збитковим суб'єктам господарювання, передусім у галузях економіки, які мають важливе соціальне значення, наприклад, дотації сільському господарству. Надання дотацій як засіб державної підтримки суб'єктів

господарювання обумовлюється, перш за все, метою такої підтримки. Наприклад, окрім визначених у даній статті видів господарської діяльності, що можуть дотуватися, держану підтримку можуть отримувати суб'єкти господарювання, які реалізують в Україні інноваційні проекти, що сприяють розвитку економіки, забезпечують впровадження сучасних екологічно чистих, безпечних, енерго - та ресурсозберігаючих технологій. Законодавчу базу державної підтримки суб'єктів господарювання складають Закон України «Про державний бюджет України», що приймається щороку, в якому, зазвичай, передбачаються прямі державні бюджетні асигнування для певних галузей економіки, а також закони: «Про енергозбереження» від 1 липня 1994 р., «Про закупівлю товарів, робіт і послуг за державні кошти» від 22 лютого 2000 р., «Про Національну програму інформатизації» від 4 лютого 1998 р.

2. Частина 2 передбачає можливість надання державою компенсацій або доплат сільськогосподарським товаровиробникам за сільськогосподарську продукцію, яка реалізується товаровиробником державі. Крім того, Законом України «Про пріоритетність соціального розвитку села та агропромисловому комплексу в народному господарстві» від 17 жовтня 1990 р. встановлена можливість відшкодування витрат сільськогосподарських товаровиробників за рахунок пріоритетного ціноутворення при забезпеченні товарообміну між сільським господарством та іншими галузями народного господарства. Закон України «Про державну підтримку сільського господарства України» від 24 червня 2004 р. передбачає можливість надання дотацій виробникам продукції тваринництва за рахунок коштів державного бюджету.

3. Частина 3 встановлює, що підстави та порядок застосування засобів державної підтримки суб'єктів господарювання повинні визначатися законодавчими актами. Державна підтримка підприємництва та створення сприятливих організаційних умов для розвитку під­приємництва передбачені, зокрема, даним Кодексом (ст. 48 і коментар до неї), законами «Про державну підтримку малого підприємництва» від 19 жовтня 2000 р., «Про засади державної регуляторної політики у сфері господарської діяльності» від 11 вересня 2003 p., іншими нормативно-правовими актами.

Стаття 17. Податки в механізмі державного регулювання господарської діяльності

1. Система оподаткування в Україні, податки і збори встановлюються виключно законами України. Система оподаткування будується за принципами економічної доцільності, соціальної справедливості, поєднання інтересів суспільства, держави, територіальних громад, суб'єктів господарювання та громадян.

2. З метою вирішення найважливіших економічних і соціальних завдань держави закони, якими регулюється оподаткування суб'єктів господарювання, повинні передбачати:

оптимальне поєднання фіскальної та стимулюючої функцій оподаткування; стабільність (незмінність) протягом кількох років загальних правил оподаткування; усунення подвійного оподаткування; узгодженість з податковими системами інших країн.

3. Ставки податків мають нормативний характер і не можуть встановлюватись індивідуально для окремого суб'єкта господарювання.

4. Система оподаткування в Україні повинна передбачати граничні розміри податків і зборів, які можуть справлятись з суб'єктів господарювання. При цьому податки та інші обов'язкові платежі, що відповідно до закону включаються до ціни товарів (робіт, по­слуг) або відносяться на їх собівартість, сплачуються суб'єктами господарювання незалежно від результатів їх господарської діяльності.

1.Частина 1 коментованої статті містить положення, згідно з якими держава в нормативному порядку встановлює систему оподаткування та визначає перелік податків і зборів, що стягуються. Податки та збори, що діють на території держави, складають її податкову систему. Остання базується на відповідних законодавчих актах держави, що встановлюють конкретні методи побудови і стягування податків, тобто визначають конкретні елементи податків. Встановлення та скасування податків та зборів, пільг платникам податків є компетенцією Верховної Ради України, Верховної Ради Автономної Республіки Крим та міських, сільських, селищних рад.

Принципами побудови системи оподаткування є: економічна обґрунтованість — встановлення податків і зборів на підставі показників розвитку національної економіки з урахуванням необхідності досягнення збалансованості витрат бюджету з його доходами; соціальна справедливість — забезпечення соціальної підтримки малозабезпеченого населення; поєднання інтересів суспільства, держави, територіальних громад, суб'єктів господарювання та громадян; обов'язковість — впровадження норм стосовно сплати податків і зборів для всіх суб'єктів оподаткування та встановлення відповідальності платників податків за порушення податкового законодавства; доступність — забезпечення дохідливості норм податкового законодавства для платників податків; компетентність — встановлення і скасування податків і зборів лише уповноваженими органами; рівність — забезпечення однакового підходу до суб'єктів господарювання при визначенні обов'язків щодо сплати податків і зборів; рівнозначність і пропорційність.

2 Частина 2 встановлює, що законодавче регулювання відносин з оподаткування суб'єктів господарювання має відбуватися з урахуванням таких чинників: по-перше, забезпечення державного оптимального поєднання фіскальної та стимулюючої функцій оподаткування з метою стимулювання науково-технічного прогресу, технологічного обновлення виробництва, з; вітчизняного товаровиробника на світовий ринок високотехнологічної продукції, стимулювання підприємницької виробничої діяльності й інвестиційної активності шляхом введення пільг щодо оподаткування прибутку, з додержанням при цьому принципів обов'язковості сплати податків та єдиного підходу щодо реалізації головного суспільного призначення податків — формування фінансових ресурсів держави; по-друге, дотримання державою принципів стабільності — забезпечення незмінності податків і зборів та їх ставок, а також податкових пільг протягом декількох років; по-третє, запобігання та усунення подвійного оподаткування, що досягається заходами, передбаченими відповідними законодавчими актами; по-четверте, узгодженість з податковими системами інших країн, що означає гармонізацію податкового законодавства України з податковими законодавствами інших країн, уніфікацію податкового законодавства, ратифікацію міжнародних договорів у цій сфері.

3.Відповідно до ч. З коментованої статті ставки податків або величини податків з одиниці об’єкта оподаткування та інших обов'язкових платежів установлюються законодавцем шляхом прийняття відповідних законів і не можуть бути встановлені індивідуально для окремого платника податків. Ставка податку може бути встановлена як у твердій сумі (при цьому розмір податку на одиницю обкладання визначається у конкретній фінансовій величині), так і у відсотках (розмір податку встановлюється у відповідному відношенні до одиниці оподаткування), наприклад, ставка податку на прибуток підприємств — тридцять відсотків від оподаткованого прибутку.

4. Частина 4 встановлює, що податкова система України повинна передбачати граничні розміри податків і зборів, які зобов'язані сплачувати платники податків. Подібне положення міститься у Законі України «Про систему оподаткування» в редакції від 18 лютого 1997 р., в якому також зазначено, що під податком і збором (обов'язковим платежем) до бюджетів та державно-цільових фондів слід розуміти обов'язковий внесок до бюджету відповідного рівня або державного цільового фонду, здійснюваний платниками в порядку і на умовах, що визначаються законами України про оподаткування.

Зазначений Закон встановлює також, що в Україні справляються загальнодержавні податки і збори (обов'язкові платежі) та місцеві податки і збори.

До загальнодержавних належать: податок на додану вартість, акцизний збір, податок на прибуток підприємств, податок на доходи фізичних осіб, мито, державне мито, податок на нерухоме майно (нерухомість), плата (податок) на землю, рентні платежі, податок із власників транспортних засобів та інших самохідних машин і механізмів, податок на промисел, збір за спеціальне використання природних ресурсів, збір за забруднення навколишнього середовища тощо.

До місцевих податків віднесені: податок з реклами та комунальний податок, а до місцевих зборів - готельний збір, збір за припаркування автотранспорту, ринковий збір тощо.

Контроль за правильністю та своєчасністю справляння податків і зборів здійснюється державними податковими органами в межах повноважень, визначених відповідними законами.

Стаття 18. Обмеження монополізму та сприяння змагальності у сфері господарювання

1. Держава здійснює антимонопольно-конкурентну політику та сприяє розвиткові змагальності у сфері господарювання на основі загальнодержавних програм, що затверджуються Верховною Радою України за поданням Кабінету Міністрів України.

2. Державна політика у сфері економічної конкуренції, обмеження монополізму в господарській діяльності та захисту суб'єктів господарювання і споживачів від недобросовісної конкуренції здійснюється уповноваженими органами державної влади та орга­нами місцевого самоврядування.

3. Органам державної влади та органам місцевого самоврядування, їх посадовим особам забороняється приймати акти та вчиняти дії, які усувають конкуренцію або не обгрунтовано сприяють окремим конкурентам у підприємницькій діяльності, чи запроваджують обмеження на ринку, не передбачене законодавством. Законом можуть бути встановлені винятки з цього правила з метою забезпечення національної безпеки, оборони чи інших загальносуспільних інтересів.

4. Правила конкуренції та норми антимонопольного регулювання визначаються цим Кодексом та іншими законами.

1. Антимонопольно-конкурентна політика входить до числа основних напрямів економічної політики держави (абз. 7 ч. 1 ст. 10 ГК). У коментованій статті визначені лише головні форми та прояви антимонопольно-конкурентноїполітики. Детально розкриває зміст законодавчого забезпечення останньої наступна глава ГК «Обмеження монополізму та захист суб'єктів господарювання і споживачів від недобросовісної конкуренції».

Комплекс державних заходів, що складають антимонопольно-конкурентну політику, спрямовується на обмеження монополізму, підтримання конкуренції та розвиток конкурентних ринків. У цьому аспекті значну роль відігравала і продовжує відігравати Державна програма демонополізації економіки і розвитку конкуренції, яку схвалила Верховна Рада ще у 1993 р. (Закон від 21 грудня 1993 p. № 3757-ХІІ).

З метою реалізації даної програми органами державної виконавчої влади, органами місцевого самоврядування всіх типів, територіальними відділеннями Антимонопольного комітету України (далі — АМК) впроваджуються конкретні механізми з демонополізації товарних ринків, запобігання монополізації цих ринків у процесі реформування власності. Реалізація заходів із демонополізації економіки дозволяє створити конкурентні засади на основних регіональних товарних ринках та зняти бар'єри щодо вступу на них для суб'єктів малого та се­реднього підприємництва.

2. Конкуренція обумовлена прагненням підприємців досягти переваг на споживчому ринку. Якщо така конкуренція є добросовісною, то вона вельми корисна для споживачів. Тому антимонопольно-конкурентне законодавство спрямовано на захист інтересів не тільки підприємців (конкурентів) — учасників ринкових відносин, а й споживачів і суспільства в цілому.

Державна політика в галузі обмеження монополізму в господарській діяльності і захисту суб'єктів господарювання і споживачів формується і здійснюється органами державної влади та місцевого самоврядування.

Верховною Радою України приймаються основні законодавчі акти з питань демонополізації економіки і розвитку конкуренції.

КМУ зобов'язаний виконувати вимоги, встановлені в антимонопольно-конкурентному законодавстві, при здійсненні і розробці загальнодержавних програм економічного, науково-технічного, соціального і культурного розвитку, реалізації внутрішньої політики держави, фінансової, інвестиційної, податкової політики, політики економічної безпеки і природокористування.

Антимонопольний комітет України згідно із Законом України «Про Антимонопольний комітет України» від 26 листопада 1993 р. є спеціальним державним органом, створеним для забезпечення державного контролю за додержанням антимонопольно-конкурентного законодавства, а також законодавства про захист інтересів споживачів. АМК здійснює державний контроль за дотриманням антимонопольно-конкурентного законодавства; запобігає, виявляє та припиняє порушення антимонопольно-конкурентного законодавства, здійснює контроль за економічною концентрацією; сприяє розвитку добросовісної конкуренції.

Міністерства і відомства беруть участь у здійсненні конкурентної політики в межах наданим їм повноважень у відповідних секторах економіки.

Суб'єкти господарювання, об'єднання, інші особи беруть участь у реалізації конкурентноїполітики, виконуючи функції управління або контролю в межах повноважень, делегованих їм органами влади або органами місцевого самоврядування.

Слід враховувати, що міністерствам та іншим центральним органам виконавчої влади, Верховній Раді Автономної Республіки Крим та органам виконавчої влади Автономної Республіки Крим, державним органам, що здійснюють регулювання діяльності суб'єктів природних монополій, ринку цінних паперів, державним органам приватизації, Національній Раді України з питань телебачення та радіомовлення, місцевим органам виконавчої влади і органам місцевого самоврядування заборонено делегування окремих владних повноважень об’єднанням, підприємствам та іншим суб'єктам господарювання, якщо це призводить або може призвести до обмеження конкуренції (ст. 16 Закону України «Про захист економічної конкуренції»).

3. Центральні та місцеві органи державної влади та органи місцевого самоврядування, що реалізують конкурентну політику, не можуть приймати акти та здійснювати дії, які необгрунтовано усувають чи обмежують конкуренцію.

З метою забезпечення національної безпеки, оборони або забезпечення суспільних інтересів органам державної влади та органам місцевого самоврядування може бути дозволено прийняття рішень або здійснення дій, які можуть мати наслідком обмеження конкуренції.

4. Правила конкуренції та норми антимонопольного регулювання визначаються Конституцією України, ГК, законами України «Про захист економічної конкуренції», «Про захист з з недобросовісної конкуренції», «Про природні монополії», «Про Антимонопольний комітет України» та іншими нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цих законів.

Слід підкреслити визначну роль Конституції України у законодавчому забезпеченні антимонопольно-конкурентного регулювання. Так, нею передбачено, що види і межі монополії (частина третя ст. 42), а також правові засади і гарантії підприємництва, правила конкуренції та норми антимонопольного регулювання (п. 8 частини першої ст. 92) визначаються виключно законом.

У ст. 42 Конституції України закріплено гарантії державного захисту конкуренції, недопущення зловживання монопольним становищем на ринку, неправомірного обмеження конкуренції та недобросовісної конкуренції.

Стаття 19. Державний контроль та нагляд за господарською діяльністю