2. Держава здійснює екологічну політику, що забезпечує раціональне використання та повноцінне відтворення природних ресурсів, створення безпечних умов життєдіяльності населення.

3. У соціально-економічній сфері держава здійснює соціальну політику захисту прав споживачів, політику заробітної плати і доходів населення, політику зайнятості, політику соціального захисту та соціального забезпечення.

1. Коментована стаття дає змістове визначення економічної політики шляхом характеристики основних її напрямів, або видів, що зумовлюється потребою уніфікувати, привести тс: певної одноманітності застосування у законодавстві відповідної термінології, пов'язаної в розробкою та реалізацією економічної політики держави. Наведені у цій статті визначення мають використовуватися у процесі державного прогнозування та розробки програм економічного і соціального розвитку України, передбачених Законом «Про державне прогнозування та розроблення проблем економічного і соціального розвитку України» від 23 березня 2000р., при формулюванні засад внутрішньої і зовнішньої політики, а також конкретних положень законодавчих актів. Разом з тим вони дають можливість більш чіткого розуміння заходів державного впливу на господарські відносини, а отже, більш усвідомленого здійснення, своїх прав та обов'язків учасниками цих відносин.

Основними напрямами, за якими визначається економічна політика держави, названо: структурно-галузеву, інвестиційну, амортизаційну політику, політику інституційних перетворень, цінову, антимонопольно-конкурентну, бюджетну, податкову, грошово-кредитну, валютну, зовнішньоекономічну політику. Це — загальна диференціація основних видів економічної політики, яка не виключає деталізації кожного з вказаних напрямів на більш конкретні сфери. Зокрема, у складі структурно-галузевої політики названо такі сфери, як промислова політика, аграрна, будівельна тощо, стосовно яких держава здійснює відносно самостійний комплекс заходів стимулюючого впливу. Вказані заходи зумовлюються загальним цільовим спрямуванням відповідного напряму економічної політики, яке зазначено в цій статті.

2. Зважаючи на те, що господарська діяльність безпосередньо пов'язана з використанням природних ресурсів, у процесі якого має місце негативний вплив на навколишнє середовище, у ч. 2 цієї статті встановлено, що держава повинна здійснювати також екологічну політику, яка має забезпечити раціональне використання суб'єктами господарювання природних ресурсів та їх повноцінне відтворення, а також створення безпечних умов життєдіяльності населення. Дані положення ґрунтуються на загальних засадах конституційного ладу, згідно з якими людина, її життя і здоров'я визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність (ст. З Конституції). Забезпечення екологічної безпеки і підтримання екологічної рівноваги на території України, подолання наслідків Чорнобильської катастрофи, збереження генофонду Українського народу є обов'язком держави (ст. 16 Конституції). Реалізація екологічної політики має гарантувати конститу­ційне право кожного на безпечне для життя і здоров'я довкілля (ст. 50 Конституції).

3. Оскільки господарювання не є самоціллю, а підпорядковується задоволенню різноманітних, перш за все соціально-економічних, потреб людини, ч. З коментованої статті встановлено, що держава повинна здійснювати відповідну політику в соціально-економічній сфері. Йдеться про соціальну політику захисту прав споживачів (консюмеризм), політику заробітної плати і доходів населення, політику зайнятості, політику соціального захисту та соціального забезпечення. Реалізація названих напрямів політики у соціально-економічній сфері також випливає із засад конституційного ладу України: визначення її як соціальної держави (ст. 1 Конституції), забезпечення державою соціальної спрямованості економіки (ст. 13 Конституції), а також ряду основоположних прав і свобод громадян, закріплених Конституцією України. Серед них право кожного на вільний розвиток своєї особистості (ст. 23), право на працю (ст. 43), право на відпочинок (ст. 45), право на соціальний захист (ст. 46), право кожного на достатній життєвий рівень для себе і своєї сім'ї (ст. 48), інші соціальні права. Тим, хто працює, Конституцією надано також право на страйк для захисту своїх економічних і соціальних інтересів (ст. 44) та право на участь громадян у професійних спілках з метою захисту своїх трудових і соціально-економічних прав та інтересів (ст. 36 Конституції).

Захисту прав споживачів присвячені положення статей 20 та 39 ГК, в його ст. 69 встановлено вимоги до підприємств щодо їх соціальної діяльності, а ст. 19 передбачає здійснення державою контролю і нагляду за господарською діяльністю, зокрема у сфері виробництва і праці, споживання, цін тощо. Таким чином, ГК не лише проголошує необхідність реалізації зазначених напрямів політики у соціально-економічній сфері, а й закріплює певні загальні законодавчі вимоги щодо такої реалізації.

Стаття 11. Прогнозування та планування економічного і соціального розвитку

1. Здійснення державою економічної стратегії і тактики у сфері господарювання спрямовується на створення економічних, організаційних та правових умов, за яких суб'єкти господарювання враховують у своїй діяльності показники прогнозних і програмних документів економічного і соціального розвитку.

2. Законом визначаються принципи державного прогнозування та розроблення програм економічного і соціального розвитку України, система прогнозних і програмних документів, вимоги до їх змісту, а також загальний порядок розроблення, затвердження та виконання прогнозних і програмних документів економічного і соціального розвитку, повноваження та відповідальність органів державної влади і органів місцевого самоврядування у цих питаннях.

3. Основними формами державного планування господарської діяльності є Державна програма економічного та соціального розвитку України, Державний бюджет України, а також інші державні програми з питань економічного і соціального розвитку, порядок розробки, завдання та реалізація яких визначаються законом про державні програми.

4. Органи влади Автономної Республіки Крим, місцеві органи виконавчої влади та органи місцевого самоврядування відповідно до Конституції України розробляють і затверджують програми соціально-економічного та культурного розвитку відповідних адміністративно-територіальних одиниць та здійснюють планування економічного і соціального розвитку цих одиниць.

5. Суб'єктам господарювання, які не враховують суспільні інтереси, відображені в програмних документах економічного і соціального розвитку, не можуть надаватися передбачені законом пільги та переваги у здійсненні господарської діяльності.

1. Норми коментованої статті здійснюють ціннісно-орієнтаційний правовий вплив на результати діяльності всіх суб'єктів господарювання. У них закріплюється спрямованість правового регулювання на створення необхідних умов, які стимулювали б суб'єктів господарювання до врахування показників прогнозних і програмних документів економічного і соціального розвитку.

Найвірогідніше, що найбільший економічний ефект від створення умов, про які йдеться у ч.1 даної статті, можна отримати у державних і комунальних підприємствах, а також у великих підприємствах будь-якого виду власності та організаційно-правової форми.

Перші, здійснюючи свою основну діяльність, зобов'язані виконувати загальногосподарські задачі щодо досягнення макроекономічного ефекту в масштабах окремого регіону чи України в цілому. Другі, за відсутності їх позитивного зобов'язання щодо виконання загальногосподарських задач, враховуючи значні масштаби їх виробничих і ринкових операцій, можуть істотно впливати на макроекономічну ситуацію, беручи участь у реалізації програм економічного і соціального розвитку. Подолати (перебороти) їх індиферентність до показників прогнозних і програмних документів економічного і соціального розвитку можна саме завдяки створенню умов для прибуткового функціонування їх капіталу.

Під економічними умовами слід розуміти майнову вигоду від залучення до виконання державних програм, одержання матеріальних благ внаслідок користування на пільгових умовах з фінансовими, трудовими, інтелектуальними, земельними і природними ресурсами на ринку даних ресурсів тощо. Під організаційними — надання управлінських технологій, послуг економічного менеджменту, інформаційних засобів прогнозування успішності того або іншого бізнесу в обмін на добровільно взяті ними зобов'язання стосовно залучення до реалізації державних програм. Під правовими — надання сприятливого юридичного режиму для провадження тієї чи іншої господарської діяльності.

2. Сутність встановлених у ч. 2 коментованої статті принципів державного прогнозування та розроблення програм економічного і соціального розвитку України кореспондується з головним принципом інституціональної політики: доцільно все, що працює на ефективну національну економічну стратегію і не суперечить законодавству.

Саме про такі принципи йдеться, наприклад, у ст. 2 Закону України «Про державне прогнозування та розроблення програм економічного і соціального розвитку України» від 23 березня 2000 р. — це принципи цілісності, об'єктивності, науковості, гласності, самостійності, рівності, дотримання загальнодержавних інтересів. Вони орієнтують на створення умов для збільшення числа потенційних учасників реалізації довгострокових, середньострокових і короткострокових програм регіонального, загальногосподарського, національного і навіть наднаціонального масштабів.

До цього слід додати, що в сучасних умовах при розробленні програм економічного і соціального розвитку важливим є врахування «вимог забезпечення сталого економічного розвитку», розроблених і рекомендованих ООН. Багатьма державами позитивно сприймаються вимоги, і вони отримують відображення в їх стратегічних рішеннях. Можна передбачити, що названі вимоги у подальшому одержать конкретне втілення у законодавстві України. Безумовно, при подальшому удосконаленні вітчизняного законодавства будуть встановлені загальний порядок розроблення, затвердження та виконання прогнозних і програмних документів економічного і соціального розвитку, повноваження та відповідальність органів державної влади і органів місцевого самоврядування у цих питаннях.

3.Форми державного планування господарської діяльності досить конкретно визначені у ч.3 коментованої статті, що, в принципі, не потребує якихось коментувань. Інша справа, що не всі ці форми мають достатнє законодавче забезпечення. Якщо, наприклад, щорічний Дер­жавний бюджет України складається на основі норм чинного Бюджетного кодексу, то інші форми державного планування поки що не мають достатньої законодавчої бази. Лише в подальшому можна очікувати розробки і прийняття таких законів, як закон про державні програми економічного і соціального розвитку України і закон про цільові державні програми.

4. Стаття закріплює принципове положення про компетенцію органів влади Автономної Республіки Крим, місцевих органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування в питаннях розробки і затвердження програм соціально-економічного та культурного розвит­ку. Очевидним є зв'язок даного положення зі ст. 18 Закону України «Про державне прогнозування та розроблення програм економічного і соціального розвитку України», яка має назву «Повноваження Ради міністрів Автономної Республіки Крим, місцевих державних адміні­страцій та органів місцевого самоврядування щодо державного прогнозування та розроблення програм економічного і соціального розвитку».

5. Коментована стаття передбачає не загальний, а саме пільговий режим надання фінансових, трудових, інтелектуальних, земельних і природних ресурсів (на ринку даних ресурсів) тим суб'єктам господарювання, які враховують суспільні інтереси, про які йдеться у програмних документах. Мета даної норми очевидна — подолати байдужість господарюючих суб'єктів до останніх.

Стаття 12. Засоби державного регулювання господарської діяльності

1. Держава для реалізації економічної політики, виконання цільових економічних та інших програм і програм економічного і соціального розвитку застосовує різноманітні засоби і механізми регулювання господарської діяльності.

2. Основними засобами регулюючого впливу держави на діяльність суб'єктів господарювання є:

державне замовлення;

(Абзац другий частини другої статті 12 Із змінами, внесеними згідно Із Законом № 3205-IVeld15.12.2005)

ліцензування, патентування І квотування; сертифікація та стандартизація; застосування нормативів та лімітів; регулювання цін І тарифів;

надання інвестиційних, податкових та Інших пільг;

надання дотацій, компенсацій, цільових Інновацій та субсидій.

3. Умови, обсяги, сфери та порядок застосування окремих видів засобів державного регулювання господарської діяльності визначаються цим Кодексом, Іншими законодавчими актами, а також програмами економічного і соціального розвитку. Встановлен­ня та скасування пільг і переваг у господарській діяльності окремих категорій суб'єктів господарювання здійснюються відповідно до цього Кодексу та інших законів.

4. Обмеження щодо здійснення підприємницької діяльності, а також перелік видів діяльності, в яких забороняється підприємництво, встановлюються Конституцією України та законом.

1. Частина 1 коментованої статті встановлює, що для реалізації державою основних завдань щодо державного регулювання економіки найдоцільнішим є використання на практиці різноманітних засобів та механізмів регулювання господарської діяльності, Головними елементами механізму державного регулювання економіки є суб'єкти, об'єкти, методи і засоби. Суб'єктами зазначеного механізму виступають носії, виразники та виконавці господарських інтересів, об'єктами — сфери, галузі економіки, а також явища та умови соціально-економічного життя країни, Під методами державного регулювання економіки треба розуміти способи впливу держави, через законодавчі і виконавчі органи, на сферу господарської діяльності з метою створення та забезпечення умов для діяльності господарюючих суб'єктів відповідно до національної економічної політики, яка реалізовується через застосування державою різноманітних засобів регулювання господарських відносин.

2. Частина 2 коментованої статті визначає основні засоби регулювання господарської діяльності, що застосовуються державою. Умови, обсяги та порядок застосування засобів державного регулювання економіки визначаються даним Кодексом, іншими законодавчими актами, а також програмами економічного і соціального розвитку, які розробляються у відповідності із Законом України «Про державне прогнозування та розроблення програм економічного і соціального розвитку України». Серед законодавчих актів, які визначають основні засоби, що застосовуються державою до господарських правовідносин, слід виділити закони України: «Про державне замовлення для задоволення пріоритетних державних потреб» від 12 грудня 1995 р., «Про закупівлю товарів, робіт і послуг за державні кошти» від 22 лютого Г.ЇЮО р., «Про ліцензування певних видів господарської діяльності» від 1 червня 2000 р., «Про стандартизацію» від 17 травня 2001 р., «Про патентування деяких видів підприємницької діяльності» від 23 березня 1996 р., «Про зовнішньоекономічну діяльність» від 16 квітня 1*91 p., Закон УРСР «Про ціни і ціноутворення» від 3 грудня 1990 р. тощо.

3. Частина 3 містить положення щодо умов, обсягів, сфер і порядку застосування окремих видів засобів державного регулювання діяльності господарюючих суб'єктів, які визначаються у відповідності до ГК (статті 14—17 гл. 2, статті 189—192 гл. 21), інших законодавчих акта, програм економічного та соціального розвитку і також визначає, що встановлення та д- зсування пільг і переваг у господарській діяльності здійснюються згідно з ГК та іншими законами. Ними, зокрема, є Закон України «Про інноваційну діяльність» від 4 липня 2002 p.,який встановлює правові, економічні та організаційні засади державної регламентації інноваційної діяльності в Україні і право на підтримку з боку держави суб'єктів господарювання всіх форм власності, що реалізують в Україні інноваційні проекти, а також Закон України

Про державну підтримку малого підприємництва» від 19 жовтня 2000 p., що закріплює загальні засади державної підтримки малого підприємництва незалежно від форми власності,

4. У ч. 4 вказується, що виключно законодавець у відповідних законодавчих актах визначає обмеження та заборони стосовно здійснення підприємницької діяльності. Такі обмеження і заборони встановлюються Конституцією України (ст. 42) і детально регламентуються у ГУ ст. 43), інших законодавчих актах, зокрема в Законі України «Про ліцензування певних видів господарської діяльності», який визначає види господарської діяльності, на здійснення яких треба мати дозвіл-ліцензію, і встановлює обмеження у здійсненні підприємницької діяльності.

Стаття 13. Державне замовлення

Назва статті 13 із змінами, внесеними згідно із Законом № 3205-IVвід 15.12.2005)

1. Державне замовлення є засобом державного регулювання економіки шляхом формування на договірній (контрактній) основі складу та обсягів продукції (робіт, послуг), необхідної для пріоритетних державних потреб, розміщення державних контрактів на доставку (закупівлю) цієї продукції (виконання робіт, надання послуг) серед суб'єктів господарювання, незалежно від їх форми власності.

2. Державний контракт — це договір, укладений державним замовником від імені держави з суб'єктом господарювання — виконавцем державного замовлення, в якому зазначаються економічні та правові зобов'язання сторін і регулюються їх господарські відносини.

3. Поставки продукції для пріоритетних державних потреб забезпечуються за рахунок коштів Державного бюджету України та Інших джерел фінансування, що залучаються для цього, в порядку, визначеному законом.

4. (Частину четверту статті 13 виключено на підставі Закону № 3205-IVвід 15.12. 2005)

5. Засади та загальний порядок формування державного замовлення на поставку (закупівлю) продукції, виконання робіт, надання послуг для задоволення пріоритетних державних потреб визначаються законом,

6. Особливості відносин, що виникають у зв'язку з поставками (закупівлею) для пріоритетних державних потреб сільськогосподарської продукції, продовольства, озброєння та військової техніки, а також інших спеціально визначених (специфічних) товарів, регулюються відповідно до закону.

(Стаття 13 із змінами, внесеними згідно із Законом № 3205-IVвід 15.12.2005)

1. На сьогодні перед Україною стоїть мета — формування сильної держави, активізація її регулюючої функції, що має одночасно поєднуватися із збереженням ринкового вектора розвитку з наданням йому більшої орієнтації на кінцевий результат. Державне замовлення є інструментом, використання якого дозволяє поєднати приватноправові та публічно-правові інтереси, державне регулювання із самостійністю суб'єктів господарювання.

На сьогодні державне замовлення використовується у різних галузях та сферах економічної діяльності. Так, через державне замовлення здійснюється реалізація: пріоритетних напрямів розвитку науки і техніки (Закон України «Про пріоритетні напрями розвитку науки і техніки» від 11 липня 2001 р.); середньострокових пріоритетних напрямів інноваційної діяльності загальнодержавного рівня (Закон України «Про пріоритетні напрями інноваційної діяльності в Україні» від 16 січня 2003 p.); замовлень у зоні надзвичайної екологічної ситуації (Закон України «Про зону надзвичайної екологічної ситуації» від 13 липня 2000 p.); фінансування державних телерадіоорганізацій за рахунок коштів Державного бюджету України (Закон України «Про телебачення і радіомовлення» від 21 грудня 1993 p.); встановлення Укрзалізниці замовлень щодо перевезень пасажирів і вантажів, введення нових потужностей, модернізації технічних засобів (Закон України «Про залізничний транспорт» від 4 липня 1996 p.). тощо. Державними замовниками відповідно є Верховна Рада України та інші центральні органи державної влади України, Рада міністрів Автономної Республіки Крим, обласні, Київська та Севастопольська міські державні адміністрації, державні організації та установи, визначені законом про Державний бюджет України на поточний рік, а також державні організації та установи, уповноважені КМУ укладати державні контракти з виконавцями державного замовлення.

Законодавством визначені підприємства і організації, для яких виконання державного замовлення є обов'язковим. Для виконавців державного замовлення, заснованих повністю або частково на державній власності (державних підприємств, установ та організацій, акціонерних товариств, у статутному фонді яких контрольний пакет акцій належить державі, орендних підприємств, заснованих на державній власності), а також для суб'єктів господарської діяльності України всіх форм власності — монополістів на відповідному ринку про­дукції державні замовлення на поставку продукції є обов'язковими, якщо виконання державного замовлення не спричиняє збитків зазначеним виконавцям державного замовлення. Це не виключає укладення державного контракту підприємствами незалежно від форми власності на добровільній основі.

У випадках, коли підприємства, установи чи організації, для яких виконання державного замовлення є обов'язковим, ухиляються від укладення державного контракту, необхідно виходити з того, що вони зобов'язані укласти такий контракт, доки не доведуть, що виконання державного замовлення неминуче спричинятиме їм збитки. Доведення зазначеної обставини є обов'язком виконавця державного замовлення.

У той же час, законодавством передбачено деякі випадки, коли обов'язкове державне замовлення не може бути застосовано, наприклад, у відносинах із суб'єктами економічної діяльності, що діють на території спеціальної (вільної) економічної зони (Закон України «Про загальні засади створення і функціонування спеціальних (вільних) економічних зон» від 13 жовтня 1992 p.).

Виключно на добровільних засадах приймають державні замовлення суб'єкти зовнішньоекономічної діяльності (Закон України «Про зовнішньоекономічну діяльність»).

2. Державний контракт є одним із різновидів договору поставки. Його відмінні риси обумовлені метою останнього — задоволення державних потреб України і полягають у тому, що: по-перше, оплата продукції (робіт, послуг) за цими контрактами гарантована державою; по-друге, держава може надавати економічні пільги виконавцям таких договорів; по-третє, контракт укладається на підставі державного замовлення і його зміст має відповідати змісту такого замовлення. Закон не регулює питання щодо обов'язку розробки і надіслання іншій стороні проекту державного контракту (договору). Отже, це може зробити як державний замовник, так і виконавець державного замовлення.

У сфері державних закупівель застосовується також договір про закупівлю (Закон України «Про закупівлю товарів, робіт і послуг за державні кошти» від 22 лютого 2000 p.). Договір про закупівлю укладається тільки в письмовій формі і набирає чинності з дня його підписання замовником та учасником, визнаним переможцем процедури закупівлі. Замовник укладає договори про закупівлю після затвердження відповідного бюджету. Істотною умовою договору про закупівлю є можливість зменшення обсягів закупівлі залежно від реального фінансування видатків. Нотаріальне посвідчення договору не є обов'язковим, але на вимогу замовника договір про закупівлю підлягає обов'язковому нотаріальному посвідченню.

Умови договору про закупівлю не повинні відрізнятися від умов тендерної (цінової) пропозиції учасника — переможця процедури закупівлі, крім випадків зменшення ціни тендерної пропозиції у порядку, передбаченому вказаним Законом, і не повинні змінюватися після підписання договору про закупівлю, крім випадків коригування ціни договору у передбаченому законом порядку.

3. Фінансове забезпечення виконання державного замовлення здійснюється за рахунок коштів Державного бюджету України. Обсяги коштів для закупівлі товарів, робіт і послуг за державним замовленням передбачаються у законі про Державний бюджет України на поточний рік і визначаються КМУ у відповідних рішеннях про використання позабюджетних джерел. Міністерство фінансів перераховує замовникам у державних контрактах кошти в межах визначених загальних асигнувань із державного бюджету відповідно до діючого порядку виконання останнього.

Поставки товарів, робіт і послуг для виконання регіональних програм забезпечуються за рахунок коштів республіканського бюджету Автономної Республіки Крим і місцевих бюджетів.

4. Державні завдання, право встановлення яких надано ГК КМУ та іншим органам виконавчої влади, є, на відміну від державного замовлення, обов'язковими для суб'єктів господарювання. Встановлюються загальнообов'язкові завдання у найбільш важливих для економічного та соціального розвитку країни сферах. Наприклад, державні завдання щодо удосконалення регулярного автобусного сполучення із сільськими населеними пунктами на 2003—2004 pp. були встановлені у додатку до Програми розвитку автотранспортного обслуговування населення у сільській місцевості на 2003—2004 pp., затвердженої наказом Міністерства транспорту України від 14 лютого 2003 р. № 105.

5. Частиною 5 коментованої передбачено, що загальний порядок формування державного замовлення на поставку (закупівлю) продукції, виконання робіт, надання послуг для задоволеннядержавних потреб визначається законом. Законодавчими актами, які встановлюють загальні засади правового регулювання у цій сфері, є насамперед, закони України «Про державне замовлення для задоволення пріоритетних державних потреб» від 22 грудня 1995 р. та «Прозакупівлю товарів, робіт і послуг за державні кошти».

6. Особливості здійснення господарської діяльності у певних галузях економіки України обумовлюють певну специфіку укладення державного замовлення (закупівлі), яку необхідно враховувати у процесі правового регулювання. Загальні правові та економічні засади (принципи формування, розміщення, фінансування і виконання державного оборонного замовлення, регулювання відносин у цій сфері визначає Закон України «Про державне оборонне замовлення» від 3 березня 1999 р. Особливості регулювання відносин щодо державного замовлення окремих, спеціально визначених, товарів встановлюються низкою підзаконних нормативних актів.

Стаття 14. Ліцензування, патентування та квотування у господарській діяльності

1. Ліцензування, патентування певних видів господарської діяльності та квотування є засобами державного регулювання у сфері господарювання, спрямованими на забезпечення єдиної державної політики у цій сфері та захист економічних і соціальних інтересів держави, суспільства та окремих споживачів.

2. Правові засади ліцензування, патентування певних видів господарської діяльності та квотування визначаються виходячи з конституційного права кожного на здійснення підприємницької діяльності, не забороненої законом, а також принципів господарю­вання, встановлених у статті 6 цього Кодексу.

3. Ліцензія — документ державного зразка, який засвідчує право суб'єкта господарювання — ліцензіата на провадження зазначеного в ньому виду господарської діяльності протягом визначеного строку за умови виконання ліцензійних умов. Відносини, пов'язані з ліцензуванням певних видів господарської діяльності, регулюються законом.

4. У сферах, пов'язаних із торгівлею за грошові кошти (готівку, чеки, а рівно з використанням інших форм розрахунків та платіжних карток на території України), обміном готівкових валютних цінностей (у тому числі операції з готівковими платіжними засобами, вираженими в іноземній валюті, та з платіжними картками), у сфері грального бізнесу та побутових послуг, інших сферах, визначених законом, може здійснюватися па­тентування підприємницької діяльності суб'єктів господарювання.

Торговий патент — це державне свідоцтво, яке засвідчує право суб'єкта господарювання займатися певними видами підприємницької діяльності впродовж встановленого строку. Спеціальний торговий патент — це державне свідоцтво, яке засвідчує право суб'єкта господарювання на особливий порядок оподаткування відповідно до закону. Порядок патентування певних видів підприємницької діяльності встановлюється законом.

5. У необхідних випадках держава застосовує квотування, встановлюючи граничний обсяг (квоти) виробництва чи обігу певних товарів і послуг. Порядок квотування виробництва та/або обігу (включаючи експорт та імпорт), а також розподілу квот встановлюється Кабінетом Міністрів України відповідно до закону.

1. У ч. 1 коментованої статті перелічуються основні засоби регулюючого впливу держави на діяльність господарюючих суб'єктів. Однак цей перелік не є вичерпним. Держава може застосовувати різноманітні засоби регулювання господарських відносин, не обмежуючись засобами, зазначеними у ч. 1.

2. Частина 2 визначає правові засади ліцензування, патентування та квотування певних видів господарської діяльності виходячи з визначеного Конституцією України (ст. 42) права кожного громадянина на здійснення підприємницької діяльності, не забороненої законом, та принципів господарювання, визначених у ст. 6 ГК (див. коментар до цієї статті).

3. Визначення поняття ліцензії міститься у ч. 3. Вона передусім характеризується як документ державного зразка, який дає право на здійснення певного виду господарської діяльності, що відповідно до чинного законодавства підлягає обмеженню. Відносини, пов'язані з ліцензуванням певних видів господарської діяльності, регулюються Законом України «Про ліцензування певних видів господарської діяльності».

Зазначене регулювання здійснюється відповідно до затвердженої законодавцем системи ліцензування, яку складають: процедура ліцензування; ліцензійні умови; перелік певних видів господарської діяльності, що підлягають ліцензуванню, органи, на які покладено обо­в'язки реалізації основних напрямків державної політики у сфері ліцензування, — КМУ, спеціально уповноважений орган ліцензування —Державний комітет України з питань регуляторної політики та підприємництва, який для виконання своїх повноважень створює свої територіальні органи; органи виконавчої влади за визначенням КМУ; інші органи, уповноважені проводити ліцензування певних видів господарської діяльності. Перелік органів ліцензування затверджений постановою КМУ «Про затвердження переліку органів ліцензування» від 14 листопада 2000 р. Держава в особі цих органів гарантує забезпечення прав та законних інтересів суб'єктів господарювання у цій сфері за умови дотримання ліцензіатами вимог чинного законодавства.

4. У ч. 4 даної статті міститься правило, згідно з яким певні види підприємницької діяльності потребують отримання торгового патенту, котрий являє собою документ, що надає право суб'єкту господарювання здійснювати діяльність, яка підлягає патентуванню. На відміну від ліцензії, яка є дозволом на здійснення певного виду господарської діяльності, торговий патент є державним свідоцтвом, що засвідчує право суб'єкта підприємництва на особливий порядок оподаткування і видається податковим органом за місцезнаходженням суб'єкта підприємницької діяльності. Патентування в Україні відбувається відповідно до положень Закону України «Про патентування деяких видів підприємницької діяльності», який визначає зміст діяльності, що підлягає патентуванню, та порядок патентування певних видів підприємницької діяльності. Перелік видів діяльності, що підлягають патентуванню, є вичерпним, тому не допускається визначення видів підприємницької діяльності, що підлягають патентуванню, а також порядку та кола суб'єктів патентування в інших нормативно-правових актах і в рішеннях органів державної влади та місцевого самоврядування.

5. Частина 5 передбачає такий засіб впливу держави на діяльність суб'єктів господарювання, як квотування або встановлення граничного обсягу (квоти) виробництва чи обігу (включаючи експорт та імпорт) певних товарів і послуг. Експортні та імпортні квоти, тобто граничний обсяг певної категорії товарів, який дозволено експортувати чи імпортувати протягом встановленого строку, передбачені Законом України «Про зовнішньоекономічну діяльність». Це — глобальні квоти, що встановлюються по товарах без зазначення конкретно, країн (груп країн), куди товари експортуються або з яких вони імпортуються; групові квоти, що встановлюються по товарах з визначенням груп країн, куди товари експортуються або з яких імпортуються; індивідуальні квоти, що встановлюються по товарах із зазначенням конкретної країни, куди товари можуть експортуватися або з яких вони можуть імпортуватися.По кожному виду товарів може встановлюватися лише один вид квоти.

Квотування здійснюється шляхом встановлення режиму видачі індивідуальних ліцензій, причому загальний обсяг експорту (імпорту) за цими ліцензіями не повинен перевищувати обсягу встановленої квоти.

Рішення про запровадження режиму ліцензування та квотування експорту (імпорту) приймається КМУ за поданням Міністерства економіки з визначенням списку конкретних товарів (робіт, послуг), що підпадають під цей режим, і строків його дії.

Стаття 15. Технічне регулювання у сфері господарювання