1. Відносини, пов'язані з орендою землі як засобу виробництва, регулюються Земельним кодексом України та іншими законами.

2. Оренда земельної ділянки без договору, укладеного в письмовій формі, посвідченого нотаріально та зареєстрованого в установленому законом порядку, не допускається.

3. Розмір плати за користування земельною ділянкою, що є державною або комунальною власністю, не може бути нижчим за встановлений відповідно до закону. Випадки звільнення від плати за користування земельною ділянкою або зменшення розміру пла­ти визначаються законом.

1. Оренда землі є одним із видів господарської діяльності. Однак, оскільки земельні відносини не є предметом регулювання ГК, коментована стаття містить відсилку до земельного законодавства, основним завданням якого є регулювання саме земельних відносин. До основних актів земельного законодавства, які регулюють відносини оренди землі, відносяться ЗК, а також Закон України «Про оренду землі» та постанова КМУ «Про затвердження Порядку державної реєстрації договорів оренди землі» від 25 грудня 1998 р.

Закон «Про оренду землі» являє собою комплексний законодавчий акт, який детально регулює всі види земельно-орендних відносин.

2. Згідно зі ст. 1 Закону України «Про оренду землі» оренда землі становить засноване на договорі строкове платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідною орендареві для проведення підприємницької та інших видів діяльності. А в його ст. 13 договір оренди землі визначається як договір, за яким орендодавець зобов'язаний за плату передати орендареві земельну ділянку у володіння і користування на певний строк, а орендар зобов'язаний використовувати її відповідно до умов договору та вимог земельного законодавства. Отже, кваліфікаційними ознаками оренди землі є: наявність договору між орендодавцем і орендарем; передача орендареві прав володіння і користування земельною ділянкою; платність володіння і користування землею (у формі орендної плати); строковість володіння і користування земельною ділянкою. Відсутність хоча б однієї із зазначених ознак у тих чи інших відносинах землекористування не дає можливості кваліфікувати їх як земельно-орендні відносини та застосовувати до них норми законодавства про оренду землі.

Договір оренди земельної ділянки укладається в письмовій формі та підписується відповідними особами з обох сторін. Законом України «Про оренду землі» встановлені чіткі вимоги щодо змісту договорів оренди землі, які є істотними умовами цього виду договорів. У договорі оренди землі обов'язково повинні бути передбачені такі умови:

1) об'єкт оренди (місце розташування та розмір земельної ділянки) Місце розташування земельної ділянки позначається поштовою адресою, а в разі її відсутності (наприклад за межами населених пунктів) — зазначенням належності ділянки до земель сільськогосподар­ського чи іншого підприємства або іншої особи. Розмір земельної ділянки визначається в гектарах;

2) строк дії договору оренди. Строк дії договору оренди земельної ділянки визначається орендарем і орендодавцем, але не може перевищувати 50 років;

3) орендна плата (розмір, індексація, форми платежу, строки та порядок внесення і перегляду, відповідальність за несплату). За загальним правилом, орендна плата може встановлюватися у таких формах: грошовій, натуральній (за визначеною кількістю чи частинок продукції, одержуваної з орендованої земельної ділянки); відробітковій (надання послуг орендодавцю). Крім цього, сторони можуть передбачити у договорі оренди поєднання зазначених форм або визначити інші форми плати. Законом «Про оренду землі» визначено випадки, коли одна із сторін має право вимагати зміни розміру встановленої у договорі орендне: плати. Так, орендар має право вимагати відповідного зменшення орендної плати у випадках коли стан орендованої земельної ділянки погіршився не внаслідок дій чи бездіяльності орендаря. І навпаки, орендодавець має право вимагати збільшення розміру орендної плати у разі збільшення відповідно до законів України розміру земельного податку, якщо інше не перед

бачено умовами договору. При настанні вищезазначених випадків сторони або вносять доповнення до договору оренди землі, або укладають новий договір;

4) цільове призначення, умови використання і збереження стану об'єкта оренди. Цільове призначення земельних ділянок, що знаходяться у власності юридичних і фізичних осіб, визначене у державних актах на право власності на землю, виданих таким особам. А цільове призначення земельних ділянок, що перебувають у державній чи комунальній власності, визначається у рішеннях відповідно органів державної виконавчої влади та органів місцевого самоврядування про надання таких ділянок в оренду. Визначене у державному акті чи рішенні відповідного органу влади цільове призначення земельної ділянки не може бути змінене сторонами договору оренди землі. Однак, воно може бути конкретизоване в договорі. Наприклад, якщо згідно з державним актом на право власності на землю цільовим призначенням земельної ділянки є ведення товарного сільськогосподарського виробництва, то в договорі оренди землі таке цільове призначення може бути конкретизоване (наприклад, для ведення фермерського господарства тощо);

5) умови повернення земельної ділянки орендодавцеві. В якості умов повернення земельної ділянки орендодавцеві можуть бути визначені її стан, доля проведених орендарем поліпшень земельної ділянки, сторона, якій належить право власності на побудовані на земельній ділянці будівлі, споруди тощо;

6) існуючі обмеження (обтяження) щодо використання земельної ділянки. До обмежень щодо використання земельної ділянки відноситься наявність на ній охоронних зон, зон з особливими умовами використання ділянки. До обтяжень належать знаходження ділянки у заставі, наявність земельного сервітуту тощо. Факт наявності чи відсутності обмежень і обтяжень просто фіксується у договорі оренди землі;

7) сторона (орендодавець чи орендар), яка несе ризик випадкового пошкодження або знищення об'єкта оренди чи його частини;

8) відповідальність сторін. У договорі оренди землі сторони мають визначити заходи їх відповідальності за невиконання умов договору.

Слід пам'ятати, що відсутність у договорі оренди землі однієї з зазначених істотних умов може послугувати підставою для відмови у державній реєстрації договору оренди, а також для визнання договору недійсним. Крім цього, за бажанням сторін у договорі оренди земельної ділянки можуть бути зазначені й інші умови (якісний стан земельних угідь, порядок виконання зобов'язань сторін, а також обставини, що можуть вплинути на зміну або припинення договору оренди, тощо).

Невід'ємною частиною договору оренди є план (схема) земельної ділянки.

Якщо договір оренди землі укладається на строк більше п'яти років, то обов'язковою умовою його чинності є нотаріальне посвідчення. Таке посвідчення здійснюється державними або приватними нотаріусами за місцем розташування земельної ділянки. Згідно з Декретом КМУ «Про державне мито» від 21 січня 1993 р. за нотаріальне посвідчення договорів оренди землі стягується державне мито у розмірі 0,01 відсотка від грошової оцінки земельної ділянки, яка встановлюється за методикою, затвердженою КМУ. У разі відсутності грошової оцінки земель державне мито сплачується у розмірі одного відсотка суми договору, але не менше одного неоподатковуваного мінімуму доходів громадян.

Підписаний орендодавцем і орендарем договір оренди землі посвідчується нотаріусом того нотаріального округу, на території якого розташована земельна ділянка, після чого подається на державну реєстрацію. Державна реєстрація є офіційним визнанням і підтвердженням державою факту виникнення або припинення права оренди земельних ділянок. Згідно з постановою КМУ «Про затвердження Порядку державної реєстрації договорів оренди землі» від 25 грудня 1998 р., вона проводиться виконавчим комітетом сільської, селищної, міської ради, Київською та Севастопольською міськими державними адміністраціями за місцем розташування земельної ділянки. Зазначеною постановою не визначено, яка з двох сторін має подати договір оренди на державну реєстрацію — орендодавець чи орендар. Це означає, що подання договору на державну реєстрацію може здійснити будь-яка із сторін за пого­дженням між ними. Аналіз практики укладення договорів оренди землі свідчить, що це краще робити орендареві, тобто юридичній особі, яка збирається використовувати орендовані земельні ділянки.

Як встановлено постановою КМУ «Про затвердження Порядку державної реєстрації договорів оренди землі», документи, необхідні для державної реєстрації договорів оренди землі, надсилаються не безпосередньо виконавчому комітету відповідної ради, а відповідному місцевому органові земельних ресурсів. До таких органу відносяться: районні відділи земельних ресурсів; управління (відділи) земельних ресурсів у містах обласного і районного підпорядкування; Київське і Севастопольське міське управління земельних ресурсів. Саме на ці органи покладено технічне забезпечення реєстрації договорів оренди землі.

Для державної реєстрації договорів оренди юридична або фізична особа (заявник) подає особисто або надсилає поштою до відповідного державного органу земельних ресурсів такі документи: а) заяву про державну реєстрацію договору оренди; б) договір оренди (у трьох примірниках); в) план (схему) земельної ділянки, яка надається в оренду (у трьох примірниках); г) копію державного акта на право власності на землю, що перебуває у власності громадянина-орендодавця.

Державний орган земельних ресурсів, до якого подані документи для державної реєстрації договорів оренди землі, зобов'язаний не пізніше 20 днів з моменту їх отримання перевірити подані документи на відповідність чинному законодавству і за результатами перевірки підготувати висновок про можливість державної реєстрації договору або обгрунтований висновок про відмову в такій реєстрації та передати реєстраційну справу виконавчому комітету відповідної ради або Київській чи Севастопольській міській державній адміністрації (за місцем розташування земельної ділянки) для засвідчення факту державної реєстрації або відмови у такій реєстрації. Факт державної реєстрації засвідчується у 10-денний термін гербовою печаткою та підписом голови відповідної ради чи Київської, Севастопольської міської державної адміністрації або уповноваженої ними посадової особи.

На всіх примірниках договору оренди ставляться печатка та підпис. Після засвідчення факту державної реєстрації договір оренди реєструється у Книзі записів державної реєстрації договорів оренди землі, яка ведеться державним органом земельних ресурсів. Датою ре­єстрації договору оренди у Книзі записів є дата засвідчення факту державної реєстрації.

Згідно з вищезгаданою постановою КМУ один зареєстрований примірник договору оренди має зберігатися у реєстраційній справі, яка передається до архіву державного органу земельних ресурсів, другий передається орендареві, а третій — орендодавцю. Отже, кожна сторона договору оренди землі обов'язково повинна отримати один примірник договору оренди землі з відміткою про його державну реєстрацію. Це дуже важливо. Адже у випадку виникнення між орендарем і орендодавцем спору щодо виконання договору оренди землі кожна із сторін зможе звернутися за захистом своїх прав до суду лише за наявності у неї примірника договору оренди землі з відміткою про його державну реєстрацію.

Якщо ж приймається рішення про відмову у державній реєстрації договору оренди землі, то це має бути здійснене не пізніше 10 днів з моменту подання державним органом земельних ресурсів до виконавчого комітету відповідної ради чи Київської, Севастопольської міської державних адміністрацій обґрунтованого висновку про таку відмову. Зазначене рішення приймається головою відповідної ради або головою відповідної державної адміністрації. До рішення має бути доданий обґрунтований висновок державного органу земельних ресурсів про таку відмову. Рішення про відмову в державній реєстрації може бути оскаржене у судовому порядку.

3. За загальним правилом розмір, форма і строки внесення орендної плати встановлюються за угодою сторін у договорі оренди.

Орендна плата за земельні ділянки, що перебувають у державній і комунальній власності, справляється виключно у грошовій формі. Розмір орендної плати встановлюється за погодженням сторін. Проте він не може бути меншим за розмір земельного податку, що визначається відповідно до Закону України «Про плату за землю».

Умови договору оренди про розмір орендної плати можуть переглядатися за згодою сторін. Однак Закон «Про оренду землі» (ст. 23) встановив ряд винятків із цього правила.

По-перше, орендар має право вимагати відповідного зменшення орендної плати у разі якщо стан орендованої земельної ділянки погіршився не з його вини.

По-друге, орендар має право вимагати зменшення розміру орендної плати у випадку виявлення недоліків орендованої земельної ділянки, що суттєво перешкоджають передбаченому договором використанню земельної ділянки і не були зазначені орендодавцем у договорі.

По-третє, орендар має право вимагати зменшення орендної плати у випадках, коли стан орендованої земельної ділянки погіршився не внаслідок дій чи бездіяльності орендаря.

По-четверте, орендодавець має право вимагати збільшення розміру орендної плати у разі збільшення відповідно до законів України розміру земельного податку, якщо інше не передбачено умовами договору.

У разі коли одна із сторін у вищезгаданих випадках заперечує проти внесення до договору оренди землі змін, такі зміни вносяться за рішенням суду.

Стаття 291. Припинення договору оренди

1. Одностороння відмова від договору оренди не допускається.

2. Договір оренди припиняється у разі: закінчення строку, на який його було укладено; викупу (приватизації) об'єкта оренди; ліквідації суб'єкта господарювання — орендаря; загибелі (знищення) об'єкта оренди.

3. Договір оренди може бути розірваний за згодою сторін. На вимогу однієї із сторін договір оренди може бути достроково розірваний з підстав, передбачених Цивільним кодексом України для розірвання договору найму, в порядку, встановленому статтею 188 цього Кодексу.

4. Правові наслідки припинення договору оренди визначаються відповідно до умов регулювання договору найму Цивільним кодексом України.

1. За загальним правилом, встановленим ч. 1 ст. 188 ГК, зміна та розірвання господарських договорів в односторонньому порядку не допускається, якщо інше не передбачено законом або договором. Виходячи з цього ч. І коментованої статті містить заборону односторонньої відмови від договору оренди. Така відмова неможлива і на підставі ст. 782 ЦК, яка передбачає право наймодавця відмовитися від договору найму, якщо наймач не вносить плату за користування річчю протягом трьох місяців підряд.

2. Договір оренди припиняється з підстав, зазначених у ч. 2 коментованої статті, а саме у разі:

закінчення строку, на який його було укладено. Однак за відсутності заяви однієї із сторін про припинення або зміну умов договору оренди протягом одного місяця після закінчення строку дії договір вважається продовженим на такий самий строк і на тих самих умовах, які були передбачені договором (ч. 4 ст. 284 ГК);

викупу (приватизації) об'єкта оренди. Викуп (приватизація) об'єкта оренди є підставою припинення договору оренди, якщо вони здійснені орендарем або за його участю (див. коментар до ст. 289 ГК), тобто орендар стає власником об'єкта оренди. Якщо ж орендар відмовився виступити засновником акціонерного товариства, створюваного у процесі приватизації орендованого ним майна, приватизація останнього здійснюється без його згоди і участі і договір оренди зберігає чинність для нового власника приватизованого майна;

ліквідації суб'єкта господарювання — орендаря. За загальним правилом, встановленим ст. 609 ЦК та ч. З ст. 205 ГК, зобов'язання припиняється ліквідацією юридичної особи (боржника або кредитора), крім випадків, коли законом або іншими нормативно-правовими актами виконання зобов'язання ліквідованої юридичної особи покладається на іншу таку особу. Припинення договору оренди згідно з ч. 2 коментованої статті може мати місце лише в разі ліквідації суб'єкта господарювання — орендаря. Ліквідація орендодавця не може бути підставою для припинення договору оренди, оскільки виконання його функцій і зобов'язань за договором оренди покладається на інші органи або інших суб'єктів господарювання;

загибелі (знищення) об'єкта оренди.

3. Частина 3 встановлює два способи розірвання договору оренди, наслідком застосування яких є припинення господарського зобов'язання (ст. 202 ГК).

По-перше, договір оренди може бути розірваний за згодою сторін. Відповідно до ст. 188 ГК розірвання господарських договорів за згодою сторін має відбуватися у порядку, встановленому її частинами 2—5.

По-друге, договір оренди може бути достроково розірваний на вимогу однієї із сторін. Підстави дострокового розірвання договору оренди такі самі, як передбачені ЦК підстави розірвання договору найму.

Згідно із ст. 783 ЦК наймодавець має право вимагати розірвання договору найму, якщо:

а) наймач користується річчю всупереч договору або призначенню речі;

б) наймач без дозволу наймодавця передав річ у користування іншій особі;

в) наймач своєю недбалою поведінкою створює загрозу пошкодження речі;

г) наймач не приступив до проведення капітального ремонту речі, якщо обов'язок проведення такого ремонту був покладений на наймача.

Наймач відповідно до ст. 784 ЦК має право вимагати розірвання договору найму, якщо:

а) наймодавець передав у користування річ, якість якої не відповідає умовам договору та призначенню речі;

б) наймодавець не виконує свого обов'язку щодо проведення капітального ремонту речі. Дострокове розірвання договору оренди на вимогу однієї із сторін також можливе у порядку, встановленому ст. 188 ГК.

4. ГК не встановлює правових наслідків припинення договору оренди, а відсилає до норм ЦК, що регулюють відносини найму.

Згідно із ст. 785 ЦК у разі припинення договору оренди орендар зобов'язаний негайно повернути орендодавцеві річ у стані, в якому вона була одержана, з урахуванням нормального зносу, або у стані, котрий обумовлено у договорі.

Якщо орендар не виконує обов'язку щодо повернення речі, орендодавець має право вимагати від орендаря сплати неустойки у розмірі подвійної плати за користування річчю за час прострочення.

Стаття 292. Лізинг у сфері господарювання

1. Лізинг — це господарська діяльність, спрямована на інвестування власних чи залучених фінансових коштів, яка полягає в наданні за договором лізингу однією стороною (лізингодавцем) у виключне користування другій стороні (лізингоодержувачу) на визначений строк майна, що належить лізингодавцю або набувається ним у власність (господарське відання) за дорученням чи погодженням лізингоодержувача у відповідного постачальника (продавця) майна, за умови сплати лізингоодержувачем періодичних лізингових платежів.

2. Залежно від особливостей здійснення лізингових операцій лізинг може бути двох видів — фінансовий чи оперативний. За формою здійснення лізинг може бути зворотним, пайовим, міжнародним тощо.

3. Об'єктом лізингу може бути нерухоме і рухоме майно, призначене для використання як основні фонди, не заборонене законом до вільного обігу на ринку і щодо якого немає обмежень про передачу його в лізинг.

4. Майно, зазначене в частині першій цієї статті, яке є державною (комунальною власністю, може бути об'єктом лізингу тільки за погодженням з органом, що здійснює управління цим майном, відповідно до закону.

5. Не можуть бути об'єктами лізингу земельні ділянки, інші природні об'єкти, а також цілісні майнові комплекси державних (комунальних) підприємств та їх структурних підрозділів.

6. Перехід права власності на об'єкт лізингу до іншої особи не є підставою для розірвання договору лізингу.

7. Правове регулювання лізингу здійснюється відповідно до цього Кодексу та інших законів.

1. Лізинг (від англійського — оренда) є видом господарської діяльності, спрямованим на інвестування власних чи залучених фінансових коштів. У операції лізингу на початкових стадіях беруть участь три суб'єкти:

виробник або постачальник (продавець) майна, який, уклавши договір купівлі-продажу чи поставки, втрачає право власності (право господарського відання) на зазначене майно;

лізингодавець (лізингова компанія), який укладає договір купівлі-продажу (поставки) з постачальником і набуває майно за дорученням чи погодженням лізингоодержувача у власність (господарське відання);

лізингоодержувач, який отримує майно у виключне користування на визначений строк і сплачує періодичні лізингові платежі.

Частина 1 ст. 806 ЦК виділяє два види лізингу: прямий лізинг, за якого у користування передається майно, що належить лізингодавцеві на праві власності і набуте ним без попередньої домовленості з лізингоодержувачем; і непрямий лізинг, за якого у користування пере­дається майно, спеціально придбане лізингоодержувачем у продавця (постачальника) відповідно до встановлених лізингоодержувачем специфікацій та умов.

2. Залежно від особливостей здійснення лізингових операцій лізинг може бути двох видів — фінансовий чи оперативний. Зміст фінансового лізингу розкривається у ст. 1 Закону України «Про фінансовий лізинг» від 16 грудня 1997 р.:

фінансовий лізинг — це вид цивільно-правових відносин, що виникають із договору фінансового лізингу, за яким лізингодавець зобов'язується набути у власність річ у продавця (постачальника) відповідно до встановлених лізингоодержувачем специфікацій та умов і передати її у користування останньому на визначений строк не менше одного року за встановлену плату (лізингові платежі).

Оперативний лізинг (оренда) — господарська операція фізичної або юридичної особи, що передбачає відповідно до договору оперативного лізингу (оренди) передання орендарю майна, що підпадає під визначення основного фонду, придбаного або виготовленого орендодавцем на умовах інших, ніж передбачаються фінансовим лізингом (пп. 1.18.1 п. 1.18 ст. 1 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств»). До відносин оперативного лізингу застосовуються норми ЦК щодо найму (оренди).

Після закінчення строку договору оперативного лізингу він може бути продовжений або об'єкт лізингу підлягає поверненню лізингодавцю і може бути повторно переданий у користування іншому лізингоодержувачу за договором лізингу.

За формою здійснення лізинг може бути зворотним, пайовим, міжнародним тощо.

зворотний лізинг — це договір лізингу, який передбачає набуття лізингодавцем майна у власника і передачу останнього йому в лізинг;

пайовий лізинг — це здійснення лізингу за участю суб'єктів лізингу на основі укладення багатостороннього договору та залучення одного або декількох кредиторів, які беруть участь у здійсненні лізингу, інвестуючи свої кошти. При цьому сума інвестованих кредиторами коштів не може становити понад 80 відсотків вартості набутого для лізингу майна;

міжнародний лізинг — лізинг що здійснюється його суб'єктами, які перебувають під юрисдикцією різних держав, або у разі коли майно чи платежі перетинають державні кордони.

3. Частина 1 ст. 807 ЦК уточнює, що предметом договору лізингу може бути неспоживна річ, визначена індивідуальними ознаками.

4. Слід зазначити, що Законом України «Про управління об'єктами державної власності» прямо передбачено надання орендодавцям об'єктів державної власності згоди лише на оренду державного майна, а не на його лізинг.

5. Відповідно до ст. 792 ЦК, ст. 290 ГК та ст. 93 Земельного кодексу України земельні ділянки можуть бути об'єктом оренди.

Оренда цілісних майнових комплексів державних (комунальних) підприємств та їх структурних підрозділів регулюється Законом України «Про оренду державного та комунального майна».

6. Згідно з ч. 4 коментованої статті підставою для розірвання договору лізингу не може бути перехід права власності на об'єкт лізингу від лізингодавця до іншої особи. У подібних випадках діє ч. 1 ст. 770 ЦК, яка встановлює, що у разі зміни власника речі, переданої у найм, до нового власника переходять права та обов'язки наймодавця.

Відповідно до ч. 1 ст. 8 Закону України «Про фінансовий лізинг», у разі переходу права власності на предмет лізингу від лізингодавця до іншої особи відповідні права та обов'язки лізингодавця за договором лізингу переходять до нового власника предмета лізингу.

7. Правове регулювання лізингу здійснюється відповідно до ГК та інших законів (ЦК, Закону України «Про фінансовий лізинг»). Зокрема, згідно з ч. 1 ст. 2 Закону України «Про фінансовий лізинг» відносини, які виникають у зв'язку з договором фінансового лізингу, регулюються положеннями ЦК про лізинг, найм (оренду), купівлю-продаж, поставку, з урахуванням особливостей, встановлених зазначеним Законом.

Параграф 6. Інші види господарсько-торговельної діяльності

Стаття 293. Міна (бартер) у сфері господарювання

1. За договором міни (бартеру) кожна із сторін зобов'язується передати другій стороні у власність, повне господарське відання чи оперативне управління певний товар в обмін на інший товар.

2. Сторона договору вважається продавцем того товару, який вона передає в обмін, і покупцем товару, який вона одержує взамін.

3. За погодженням сторін можлива грошова доплата за товар більшої вартості, що обмінюється на товар меншої вартості, якщо це не суперечить законодавству.

4. Не може бути об'єктом міни (бартеру) майно, віднесене законодавством до основних фондів, яке належить до державної або комунальної власності, у разі якщо друга сторона договору міни (бартеру) не є відповідно державним чи комунальним підприємством. Законодавством можуть бути встановлені також інші особливості здійснення бартерних (товарообмінних) операцій, пов'язаних з придбанням і використанням окремих видів майна, а також здійснення таких операцій в окремих галузях господарювання,

5. До договору міни (бартеру) застосовуються правила, що регулюють договори купівлі-продажу, поставки, контрактації, елементи яких містяться в договорі міни (бартеру), якщо це не суперечить законодавству і відповідає суті відносин сторін.

1. Згідно з ч. 1 коментованої статті договір міни (бартеру) — це договір, за яким кожна і: сторін зобов'язується передати другій стороні у власність, господарське відання чи оперативне управління певний товар в обмін на інший.

Термін «бартер», що вживається у ГК як тотожний терміну «міна», застосовується, головним чином, для позначення товарообмінних операцій у галузі зовнішньоекономічної діяльності (див. Закон України «Про регулювання товарообмінних (бартерних) операцій у галузі зовнішньоекономічної діяльності»).

Можна виділити такі характерні ознаки договору міни (бартеру): а) товар (майно) за цим договором передається у власність, господарське відання чи оперативне управління (а не володіння чи користування); б) об'єктом договору міни є товар; в) товар за договором міни передається в обмін на інший товар.

Закон України «Про зовнішньоекономічну діяльність» (ст. 1) розуміє під товаром будь-яку продукцію, послуги, роботи, права інтелектуальної власності та інші немайнові прав; призначені для продажу (оплатної передачі), а згідно із ст. 1 Закону України «Про захист економічної конкуренції» товаром є будь-який предмет господарського обороту, в тому числі продукція, роботи, послуги, документи, що підтверджують зобов'язання та права (зокрема цінні папери).

Таке широке розуміння поняття «товар» важливе, зокрема, для застосування положень ч. 5 ст. 715 ЦК, якою передбачено, що договором може бути встановлений обмін майна на роботи чи послуги.

2. З ч. 2 коментованої статті випливає, що договір міни (бартеру) найбільше наближається до договорів купівлі-продажу, поставки або контрактації. Проте ознаки договору міни (бартеру), зазначені вище, свідчать про його самостійний характер у системі господарських до­говорів.

3. Частина 3 передбачає виняток із загального правила, встановленого ч. 1 щодо обміну одного товару на інший: за погодженням сторін можлива грошова доплата за товар більшої вартості, що обмінюється, на товар меншої вартості, якщо це не суперечить законодавству.

4. Державне майно, віднесене до основних фондів, що є державною власністю, може бути об'єктом міни (бартеру) лише за договором з державним підприємством. Так само основні фонди, віднесені законодавством до комунальної власності, можуть бути об'єктом міни бартеру) за договором з комунальним підприємством.

Законодавством можуть бути встановлені інші особливості здійснення бартерних (товарообмінних) операцій, пов'язаних з придбанням і використанням окремих видів майна, і таких операцій в окремих галузях господарювання. Так, Закон України «Про регулювання товарообмінних (бартерних) операцій у галузі зовнішньоекономічної діяльності» встановлює режим здійснення товарообмінних (бартерних) операцій у галузі зовнішньоекономічної діяльності, відповідальність за порушення його норм і визначає повноваження і функції державних органів при здійсненні контролю за проведенням вказаних операцій.

5. Як уже зазначалося, у договорі міни (бартеру) містяться елементи договорів купівлі-продажу, поставки, контрактації, що дає можливість застосовувати до договору міни (бартеру) правила, які регулюють зазначені договори. Таке застосування не повинно суперечити законодавству і має відповідати суті відносин сторін.

Застосування до договору міни (бартеру) правил, що регулюють договори купівлі-продажу, поставки, контрактації, не спростовує висновку щодо самостійного характеру договору міни.

Стаття 294. Зберігання у товарному складі

1. Товарним складом визнається організація, що здійснює зберігання товарів та надає пов'язані із зберіганням послуги на засадах підприємницької діяльності.

2. Товарний склад є складом загального користування у разі якщо із закону, інших правових актів або виданого суб'єкту господарювання дозволу (ліцензії) випливає, що він зобов'язаний приймати на зберігання товари від будь-якого товароволодільця.

3. Зберігання у товарному складі здійснюється за договором складського зберігання.

4. До регулювання відносин, що випливають із зберігання товарів за договором складського зберігання, застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу України.

1. Особливим видом товарного складу є сертифікований товарний склад — склад, який отримав сертифікат про відповідність надання послуг із зберігання і має право видавати прості й подвійні складські свідоцтва на окремі групи товарів, зазначені в сертифікаті про відповідність надання послуг із зберігання.

Прикладом товарних складів, що здійснюють зберігання зерна (суб'єктами зберігання зерна), є: зернові склади (елеватори, хлібні бази, хлібоприймальні, борошномельні і комбікормові підприємства) та інші суб'єкти підприємницької діяльності, які беруть участь у процесі зберігання зерна (ч. 1 ст. 7 Закону України «Про зерно та ринок зерна в Україні» від 4 липня 2002 р.).

2. Товарний склад визнається складом загального користування, якщо відповідно до закону, інших нормативно-правових актів або виданого суб'єкту господарювання дозволу (ліцензії) він зобов'язаний приймати на зберігання товари від будь-якої особи — товароволодільця. Так, згідно із ст. 25 Закону «Про зерно та ринок зерна в Україні» зерновий склад є складом загального користування і зобов'язаний приймати на зберігання зерно від будь-якої особи.

Не відносяться до складів загального користування митні ліцензійні склади, які можуть використовуватися тільки для зберігання товарів, розміщених у митний режим митного складу.

3. Правовою підставою зберігання товарів у названому складі є договір складського зберігання.

Згідно із ст. 957 ЦК та ч. 1 ст. 10 Закону України «Про сертифіковані товарні склади та прості і подвійні складські свідоцтва» за договором складського зберігання товарний склад зобов'язується за плату зберігати товар, переданий йому поклажодавцем, і повернути остан­ній у схоронності.

Сторонами договору складського зберігання є товарний склад і поклажодавець (товарово-лоділець). Договір складського зберігання, укладений складом загального користування, є публічним договором. Наприклад, публічним договором, типова форма якого затверджується КМУ, є договір складського зберігання зерна (ч. 1 ст. 26 Закону України «Про зерно та ринок зерна в Україні»).

Частина 3 ст. 957 ЦК та ч. 2 ст. 10 Закону України «Про сертифіковані товарні склади та прості і подвійні складські свідоцтва» встановлюють, що договір складського зберігання має укладатися у письмовій формі. Письмова форма договору вважається дотриманою, якщо прийняття товару на товарний склад посвідчене складським документом (для сертифікованого товарного складу — простим або подвійним складським свідоцтвом).

Згідно з ч. 1 ст. 961 ЦК товарний склад на підтвердження прийняття товару видає один з таких складських документів: складську квитанцію; просте складське свідоцтво; подвійне складське свідоцтво.

Відповідно до ч. 5 ст. 37 Закону України «Про зерно та ринок зерна в Україні» форма бланків складських документів на зерно, порядок їх випуску, передачі, продажу зерновим складам встановлюються КМУ, зокрема, Порядком випуску бланків складських документів на зерно, їх передачі та продажу зерновим складам, затвердженим постановою КМУ «Про забезпечення сертифікації зернових складів на відповідність послуг із зберігання зерна та продуктів його переробки, запровадження складських документів на зерно» від 11 квітня 2003 р. Цією ж постановою затверджено й форму договору складського зберігання.

4. До регулювання відносин, що випливають із зберігання товарів за договором складського зберігання, застосовуються положення статей 956—966 ЦК, Закону України «Про сертифіковані товарні склади та прості і подвійні складські свідоцтва» та інших нормативно-правових актів.