1. Суб'єкт господарювання має право оскаржити до суду рішення будь-якого органу державної влади або органу місцевого самоврядування щодо застосування до нього адміністративно-господарських санкцій.

2. У разі прийняття органом державної влади або органом місцевого самоврядування акта, що не відповідає законодавству, і порушує права чи законні інтереси суб'єкта господарювання, останній відповідно до статті 20 цього Кодексу має право звернутися до суду із заявою про визнання такого акта недійсним.

3. Збитки, завдані суб'єкту господарювання у зв'язку з неправомірним застосуванням до нього адміністративно-господарських санкцій, підлягають відшкодуванню в порядку, встановленому цим Кодексом та іншими законами.

1. Стаття, що коментується, встановлює право суб'єкта господарювання у разі застосування донього адміністративно-господарських санкцій оскаржити до суду рішення будь-якого органу

державної влади чи органу місцевого самоврядування, як і в інших випадках, коли суб'єкт господарювання вважає порушеними його права і законні інтереси.

Нормативні акти, які регламентують господарські відносини у певних сферах господарювання,також передбачають можливість оскарження рішень і дій органів державної влади чи самоврядування. Так, ст. 14 Закону України «Про державну податкову службу в Україні» зазначає, що рішення, дії або бездіяльність органів державної податкової служби та їх посадових осіб можуть бути оскаржені у встановленому законом порядку. Аналогічні положення встановлені статтями 4—6, 8—10 тощо Закону України «Про порядок погашення зобов'язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами».

Крім того, закони України «Про захист економічної конкуренції», «Про банки і банківську діяльність», «Про зовнішньоекономічну діяльність» містять положення щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності, відповідно, органів АМК (ст. 60), НБУ (ст. 99), Міністерства економіки України (ст. 37).

2. У разі неправомірного застосування до суб'єктів господарювання адміністративно-господарських санкцій, які не відповідають законодавству і порушують їх права чи законні інтереси, останні мають право звернутись до суду з заявою про визнання таких актів недійсними. Це є одним із шляхів захисту прав суб'єктів господарювання і споживачів, передбачених ст. 20 ГК. Деякі нормативні акти встановлюють порядок оскарження. Так, за Законом України «Про захист економічної конкуренції» рішення АМК, адміністративної колегії АМК та державного уповноваженого цього Комітету оскаржуються до господарського суду м. Києва; рішення адміністративної колегії територіального відділення Комітету — до господарського суду Автономної Республіки Крим, обласних, Київського та Севастопольського міських господарських судів. Ним також визначено випадки, коли прийняття судом до розгляду заяви про визнання недійснимрішення органу АМК зупиняє його виконання.

3.Як зазначено вище, деякі нормативні акти, що регулюють відносини у певній сфері господарювання, визначають порядок оскарження рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, а окремі обмежуються посиланням на встановлений законодавством порядок стосовно відшкодування збитків, завданих суб'єкту господарювання неправомірним застосуванням адміністративно-господарських санкцій, законодавчі акти посилаються на те, що порядок їх відшкодування передбачається законодавством. Так, збитки, що виникли в результаті прийняття неправомірних рішень, дій чи бездіяльності органів, які регулюють діяльність суб'єкта природних монополій, що порушують норми цього Закону, підлягають відшкодуванню в порядку, передбаченому законодавством України. Коментована стаття визначає, що відшкодування збитків, завданих суб'єкту господарювання у зв'язку з неправомірним застосуванням до нього адміністративно-господарських санкцій, підлягає відшкодуванню в порядку, встановленому ГК та іншими законами. Порядок відшкодування збитків у сфері господарювання передбачений статтями 224—229 ГК.

Стаття 250. Строки застосування адміністративно-господарських санкцій

1. Адміністративно-господарські санкції можуть бути застосовані до суб'єкта господарювання протягом шести місяців з дня виявлення порушення, але не пізніш як через один рік з дня порушення цим суб'єктом встановлених законодавчими актами правил здійснення господарської діяльності, крім випадків, передбачених законом.

Дана стаття передбачає два строки, протягом яких до суб'єкта господарювання можуть бути застосовані адміністративно-господарські санкції, — шість місяців з дня виявлення порушення та один рік з дня порушення, крім винятків, передбачених законом.

Названі строки стосуються всіх адміністративно-господарських санкцій, крім випадків, передбачених законом, наприклад, строків давності для застосування адміністративно-господарських санкцій, зокрема штрафу за нестворення робочих місць для інвалідів, передбачених ст. 20 Закону України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні» від21 березня 1991 р.

Строк давності, передбачений коментованою статтею, застосовується і щодо накладенняподатковими органами штрафів, передбачених ст. 17 Закону України «Про державне регулювання виробництва і обігу спирту етилового, коньячного і плодового, алкогольних напоїв та тютюнових виробів». Цей самий строк стосується і штрафних санкцій, передбачених ст. 14Закону України «Про ціни і ціноутворення».

На відміну від багатьох законодавчих актів, які передбачають застосування адміністративно-господарських санкцій за порушення у сфері господарювання, не встановлюючи строків їх застосування, коментована стаття визначає останні і тим самим сприяє захисту правсуб'єктів підприємництва, оскільки передбачена нею невелика тривалість строків застосування санкцій не дозволяє залишати на довгий час невизначеним матеріальне становище підприємця.

Деякі законодавчі акти встановлюють винятки з положень коментованої статті і передбачають інші строки для застосування адміністративно-господарських санкцій. Наприклад, відповідно до пп. 15.2.2 п. 15.2 ст. 15 Закону України «Про порядок погашення зобов'язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами» податковий борг, що виник у зв'язку з відмовою платника податків самостійно погасити податкові зобов'язання, може бути стягнутий протягом 1095 календарних днів із дня узгодження податкового зобов'язання.