8 Філософське обґрунтування приватної власності.

в философской системе Гегеля собственность подвергается специальному рассмотрению Гегель обосновывает «разумность и необходимость» права частной собст­венности и права вообще исходя из определяющего значения социального, а не природного фактора.

«Право, — подчеркивал он, — это отношение людей друг к другу..»

Основу частной собственности Гегель находит во «второй» природе человека, именно его духовной и общественной сущности. При этом в отличие от Локка, который выводил частную собствен­ность непосредственно из природы отдельного человека, в гегелев­ской философии единичная свободная личность составляет отправ­ной пункт права частной собственности лишь опосредствованно, именно в качестве проводника «разумной», подлинно свободной воли, определяемой развитием «объективного духа».

частную собственность Гегель считает чрезвычайно важным моментом во всемирной истории, она является, по его мнению, следующей ступенью духа после христианства, принесшего с собой свободу лица. «Лишь в собственности, — утверждает Ге­гель,— лицо есть разум» (стр. 69), лишь через собственность воли получает свое наличное бытие. И поэтому Гегель считает высшей несправедливостью пла­тоновского государства уничтожение частной собственности.

Наряду со свободой собственности Гегель также подчеркивал и необходимость свободы личности. «Заповедь права, — говорит Гегель, — гласит следующим образом: будь лицом и уважай других лиц».

9 Вчення про покарання.

Наказание есть отрицание ничтожного в самом себе преступления—оно есть отрицание воли, отрицавшей право, следовательно оно есть утверждение права.

В наказании преступника выказывается торжество разумного насчет ничтожного и противного разуму.

Разумное существо ставит необходимым образом, хотя и бессознательно, каждым своим действием, нечто общее, принцип из которого вышло его деяние и который лежит, следовательно, в самом совершенном поступке. Точно также и преступник ставит своим преступлением закон, который составляет разум этого его поступка и под который он должен быть подведен.

Следовательно собственный разум, закон своего собственного поступка, отражается на преступнике в виде наказания. — Поэтому преступник уважается и рассматривается как существо разумное даже и при наказании его, потому что он судится на основании им же самим поставленного закона[2]. Хотя этот закон и проявляется в наказании в виде насильственных страданий, все-таки же он принадлежит самому преступнику.

Таково общее основание, данное Гегелем наказанию. Отсюда он выводит следующие положения относительно меры наказания:

Наказание есть ни что иное как право, уничтожающее неправду; как отрицание отрицания и т. д. A это значит что наказание есть ни что иное как возмездие.

Следовательно, если отрицание наказанием должно иметь своею целью уничтожение отрицания, кроющегося в преступлении, то оба эти отрицания должны совпадать друг с другом.

Наказание, как отрицание, не может не иметь никакой меры: его мера кроется в самом преступлении. Как отрицаемое преступником право имеет определенный объем и качество, так же точно и наказание—для того чтобы быть соответствующим ему отрицанием—должно быть с своей стороны определено и ограничено количественно и качественно. Вытекающее отсюда тождество преступления и наказания не должно быть специфическим равенством. Совершенно не нужно причинять внешним образом преступнику то же самое, что сделал он сам.

Скорее всего наказание должно соответствовать мере виновности преступника.

Определение меры вины (Werth) для каждого преступления не составляет задачу философии. Философия должна только выдвинуть принцип и предоставить приложение его законодателю и практике. Тем не менее мера, вины или качественная и количественная ценность известного права, может быть определена приблизительно; a по ней может определяться и мера наказания.

Эта ценность есть общий знаменатель преступления и наказания.

Он представляет собою внутреннее равенство вещей совершенно различных между собою по внешнему виду. Так, напр. по своей Внешней, специфической форме, воровство и разбой с одной стороны, пеня и тюремное заключение, с другой стороны, совершенно различны и неравны между собою.

Но так как они выражают собою лишения или страдания различной величины и ценности, то они могут быть сравниваемы между собою благодаря этому общему их свойству. Поэтому человеческий разум имеет полную возможность определить, с помощью известного уравнения, сначала ценность преступления, затем, соответствующую ему, ценность наказания

10 Гегелівське розуміння моралі.

11 Сім’я, громадянське суспільство, держава.

12 Діалектика громадянського суспільства та держави.

13 Визначення,сутність та призначення держави.

14 Держава у триадичній єдності елементів: внутрішній устрій, відносини з іншими державами, роль держави у всесвітній історії.

Реальна розумність внутрішнього державного устрою, вважає Гегель, виявляється в поділі влади. Політична держава в його вченні підрозділяється на законодавчу владу, урядову і владу го­сударя. Погоджуючись з ідеєю Локка і Монтеск´є, так само вва­жає поділ влади в державі гарантією публічної свободи, але ви­ступає за їх рівновагу і живу єдність. Вершиною такої єдності він називає конституційну монархію.

Інші форми правління — монархія, аристократія і демократія, на думку Гегеля, — свідчення ще не розділеної єдності влади, не досягнутого «внутрішнього розрізнення (розвинутої організації все­редині себе), а отже, глибини і конкретної розумності».

Законодавча влада, за Гегелем, — влада визначати і встанов­лювати загальне, «стосується законів як таких». Законодавчі збори покликані забезпечувати представництво громадянського су­спільства, його станів. Верхня палата формується за спадковим принципом з дворян, нижня обирається громадянами по кор­пораціях, об´єднаннях тощо. Автор «Філософії права» відстоює принцип публічності станового зібрання, як виховуючого ви­довища для громадян, виразника громадської думки, здорового глузду, що містить принцип справедливості. Його політичний ідеал відображав прагнення німецького бюргерства до компро­місу з дворянством і встановлення конституційного ладу в Ні­меччині шляхом реформ «зверху».

Урядова влада, куди Гегель відносить і владу судову, визнача­ється як влада підводити особливе під загальне. її задачі — ви­конання і застосування рішень государя, існуючих законів, збе­реження установ, заходи, спрямовані на загальну користь і т.п. Підтримка законності, гарантії від зловживань влади філософ вбачає в ієрархії влади в державі, її рівновазі, контролі за нею зверху і знизу. Але головну надію все-таки покладає на держав­них чиновників — «середній стан», «осередок державної свідо­мості і видатної освіченості».

Влада государя поєднує державний механізм у єдине ціле, додає загальності державному ладу і законам.

Ідея держави у Гегеля проявляється:

1) як безпосередня дій­сність, конкретна держава зі своїм державним ладом і правом;

2) у відносинах між державами як зовнішнє державне право;

3) у всесвітній історії.

Вищий момент ідеї держави в гегелевському вченні являє собою ідеальність суверенітету (всередині та із зовні). На думку вченого, держави відносяться одна до одної як самостійні, вільні і незалежні індивіди. Сферу міждержавних відносин він тра­ктує як галузь прояву зовнішнього державного права.

Г. Гегель критикує кантівську ідею вічного миру. Формулюю­чи принципи міжнародного права, філософ стверджує, що догово­ри, на яких засновані зобов´язання держав стосовно одна одній, повинні виконуватися. Але вважає, що війну не слід розглядати як абсолютне зло і зовнішню випадковість: війна очищає дух нації. Тим самим він виправдував війну Німеччини з наполео­нівською Францією.

Всесвітня історія як прогрес у свідомості і свободи в гегелів­ській філософії являє собою, по суті, історію суверенних дер­жав, прогрес у державних формуваннях. Відповідно до цього всесвітня історія розпадається, за Гегелем, на чотири всесвітньо-історичних царства: східне, грецьке, римське і німецьке. їм від­повідають форми держави — східна теократія, антична демок­ратія й аристократія, сучасна конституційна монархія. «Схід знав і знає тільки, що один вільний, грецький і римський знає, що деякі вільні, німецький світ знає, що усі вільні».

Таким чином, сконструйована Гегелем розумна держава як конституційна монархія являє собою правове утворення, як реа­лізація ідеї свободи. Недоліки гегелівського етатизму усе-таки виявляються у вивищенні держави над індивідом і громадян­ським суспільством, у недооцінці прав і свобод особи, хоча дер­жавні механізми в його ідеальній державі функціонують лише в правових формах. Саме в цьому його відмінність від звичайних етатистських, тоталітаристських теорій держави. Прогресивні по­ложення, що містить гегелівське вчення про державу, стали тео­ретичною основою як ліберальних концепцій, так і його консер­вативних інтерпретацій.