1 Діалектичний метод та система філософії.

Георг Гегель (1770 – 1831) – німецький філософ-ідеаліст, видатний представник німецької класичної філософії. Г. Гегель є створювачем розгорнутої філософської системи об’єктивного ідеалізму (ідеалізм -філософія, що визнає першоосновою дійсності дух, ідею, світовий розум). Крім того, Гегель відомий своєю діалектикою – могутнім методом філософського мислення, за яким всі явища світу слід розглядати у їхньому закономірному розвитку та взаємозв’язку (діалектика виходить з того, що дійсність – то є всеохоплюючий процес розвитку).

Відомо, що Гегель починав як послідовник критичної філософії І. Канта, але дуже швидко відійшов від кантівського розподілу світу на сферу явищ і сферу непізнаванних речей-у-собі та зайняв позицію “абсолютного” (об’єктивного) ідеалізму, де дійсність та мислення ототожнюються.

В своїй власній філософії Гегель зробив наголос на вивченні та переосмисленні історії духовної культури людства. За Гегелем, історія культури (мистецтва, релігії, науки, філософії) є закономірним процесом виявлення творчої сили “світового розуму”. Через послідовне втілення у різних образах культури (східна, антична, європейська), що історично змінюють одне одного, світовий розум (дух) пізнає себе як їхнього творця. Отже, світовий розум (дух) саморозвивається через творення культури. Мета цього розвитку – самопізнання. Спочатку світовий дух не знає себе, він діє як несвідома, об’єктивна сила. Але поступово, через розгортання свого творчого потенціалу, дух (світовий розум) усвідомлює, хто він є насправді – універсальний творець дійсності та сама ця дійсність (принцип тотожності буття та мислення). Таким чином, цей світовий розум слід розглядати не тільки як об’єктивну творчу силу (об’єктивний дух), але й як суб’єкт, що мислить, творить, пізнає. Гегель показує, що дух як суб’єкт, як активно-творчий діяч, діє за внутрішньо притаманною йому логікою. Універсальна схема цієї логіки, за якою відбувається творення духом світу та культури, отримує у Гегеля назву “абсолютної ідеї”. Отже, світовий розум, універсальний дух, що творить дійсність – то є, водночас, абсолютна ідея, сутність якої полягає у всеохоплюючому мисленні. Смисл цього мислення – в самопізнанні. Абсолютна ідея мислить та розкриває свій зміст у творенні, щоб, нарешті, усвідомити себе як вічного та єдиного Духа – творця. Тут ми зразу ж можемо вказати на аналогію між гегелівською абсолютною ідеєю та Богом. Але на відміну від християнського розуміння Бога, який є незмінною у вічності Св. Трійцею, гегелівська абсолютна ідея саморозвивається. Вона набуває свідомості і стає особою лише в людині, а до людини і поза людиною абсолютна ідея є несвідомим мисленням, що розгортає себе необхідним чином за логічними схемами діалектичного розвитку. Людина є тим привілейованим місцем у всесвіті, тою вищою формою буття, де абсолютна ідея починає усвідомлювати себе як дух. Гегель показує, як це відбувається: спочатку дух пробуджується в людині в вигляді слова, мовлення. Далі виникають знаряддя праці, матеріальна культура, цивілізація. Всі вони є втіленням творчої сили одного і того ж самого духу (розуму, абсолютної ідеї), який є всесвітнім. Людину Гегель розглядає як “кінцевого духу”, що через свою здатність до самопізнання відтворює етапи розвитку духу світового, починаючи з елементарних актів найменування речей навколишнього світу та закінчуючи, як каже Гегель, “абсолютним знанням”, – знанням тих форм та діалектичних законів, що із середини керують взагалі всім процесом духовного розвитку.

Як то вже було сказано, метод, яким філософствує Гегель – то є діалектика. Центральним пунктом гегелівської діалектики є протиріччя, що розуміється як єдність протилежних понять (полярних понять), що взаємно заперечують одне одному і, водночас, доповнюють одне одного. Саме у протиріччі Гегель бачить джерело тих поштовхів, що рухають дух (мислення) у його саморозвиткові. За Гегелем, протиріччя не слід розуміти статично, як то ми знаємо з класичної логіки, де протиріччя у мисленні неприпустимі, де два протилежні твердження (поняття) заперечують одне одноному і не можуть бути водночас істинними. Діалектичне протиріччя є протиріччям динамічним. Воно є внутрішньо притаманним процесу мислення і знаходить своє розв’язання через розвиток, коли протилежності між поняттями (твердженнями) долаються (“знімаються”, як каже Гегель) на наступному, більш високому рівні мислення. Протилежне тут не відкидається, теза і антитеза не заперечують одне одному, а виявляють свою тотожність і утворюють нове ціле (відбувається діалектичний синтез протилежностей). Таким чином, мислення поступово сходить від абстрактних, бідних за своїм змістом понять, до понять конкретних, що є більш змістовними. Дух, який мислить в людині і через людину, переходить на новий ступінь свого розвитку. Але і на цьому розвиток не завершується: в надрах духу, що досяг певного стану самоусвідомлення, діалектичні процеси не зупиняються і починають формуватися нові протилежності. Ці протилежності, за умови, що вони досягли відповідної зрілості, нададуть подальшого поштовху духові (мисленню) у його розвитку. Буде здійснено черговий синтез, де протилежність між сформованими тезою та антитезою буде знов “знято”. І так нескінченно.

2 Вчення про право.

3 Держава та громадянське суспільство.

Г. Гегель розрізняє громадянське суспільство і державу. Гро­мадянське суспільство, пише філософ, є розріз­нення між родиною і державою. Розвиток громадянського сус­пільства настає пізніше, ніж розвиток держави, воно створене «лише в сучасному світі».

«У громадянському суспільстві кожний для себе — ціль, все інше для нього ніщо. Однак без співвідношення з ін­шими він не може досягти своїх цілей у всьому їх обсязі: ці інші суть тому засоби для мети особливого».

Таким чином, грома­дянське суспільство гармонізує інтереси своїх членів, додає їм характеру загальності. Воно являє собою об?єднання індивідів «на основі їх потреб і через правовий устрій як засіб забезпечен­ня безпеки осіб і власності».

По-сучасному звучить і сформульований філософом принцип громадянського суспільства: воно «повинно захищати свого члена, відстоювати його права, а індивід у свою чергу зобов?язаний дотримуватись права громадянського суспільства». Він попере­джає про небезпеку бідності і багатства, зниження «відомого рівня існування» членів суспільства. Це веде до втрати почуття права, виникає чернь, а з нею — зло, обурення, спрямовані проти ба­гатих, суспільства, уряду і т.д. Гарантувати громадянський пра­вопорядок покликані закони й установи (суд, поліція, корпо­рації).

У структурі громадянського суспільства Гегель виділяє три стани (корпорації): субстанціальний, або землеробський, промисловий (фабриканти, торговці, ремісники) і загальний (чиновники).

Громадянське суспільство нездатне самостійно врегулювати виникаючі соціальні протиріччя. Для цього необхідна політична влада — держава як підстава суспільства. Філософ відкидає ідею природного стану і договірного походження держави: договір має місце лише в приватно-правових відносинах і не може бути джерелом державності. Держава як загальне і ціле має зверхність над окремим і одиничним.

У вченні Гегеля про державу розумна держава саме і постає моральним цілим. Гегелівська розум­на держава — «є дійсність моральної ідеї», тут свобода «досягає свого вищого права», вона є «дійсність конкретної свободи». Отже, така держава — втілення ідеї розуму, свободи і права. Держава, зауважує філософ, — не вит­вір мистецтва, вона знаходиться у світі сваволі, випадків і оман.

Реальна розумність внутрішнього державного устрою, вважає Гегель, виявляється в поділі влади. Політична держава в його вченні підрозділяється на законодавчу владу, урядову і владу го­сударя. Погоджуючись з ідеєю Локка і Монтеск?є, так само вва­жає поділ влади в державі гарантією публічної свободи, але ви­ступає за їх рівновагу і живу єдність. Вершиною такої єдності він називає конституційну монархію.

Інші форми правління — монархія, аристократія і демократія, на думку Гегеля, — свідчення ще не розділеної єдності влади, не досягнутого«внутрішнього розрізнення (розвинутої організації все­редині себе), а отже, глибини і конкретної розумності».

Законодавча влада, за Гегелем, — влада визначати і встанов­лювати загальне, «стосується законів як таких».

Урядова влада, куди Гегель відносить і владу судову, визнача­ється як влада підводити особливе під загальне. Її задачі — ви­конання і застосування рішень государя, існуючих законів, збе­реження установ, заходи, спрямовані на загальну користь і т.п. 

4 Право і держава у філософській системі Гегеля.

5 “Свобідна воля” як підстава, ґрунт права.

дятельность воли, заключающаяся в том, что она снимает про­тиворечие между субъективностью и объективностью перемешает свои цели из первого определения во второе и, будучи в объектив­ности, остается все же у себя самой, — эта деятельность есть не только формальный способ сознания, в котором объективность имеется как лишь непосредственная действительность, но также еще и су­щественное развитие субстанциального содержания идеи (§ 21), развитие, в котором понятие определяет идею, которая сама сначала абстрактна, до того, что она становится целостностью своей системы; эта целостность системы в качестве субстанциальной, независима от противоположности между лишь субъективной целью и ее реали­зацией, остается одной и той же в этих обеих формах.

Право состоит в том, что наличное бытие вообще есть наличное бытие свободной воли. — Право есть, следовательно, вообще свобода как идея.

гегель заявлял, что “воля есть подлинная, свободная воля лишь как мыслящий интеллект”. Интеллектуализируя понятие этой воли, Гегель придавал ей смысл такой целерациональной деятельности, которая в силу свойственной ей объективной значимости (“разумности”) реализуется, а не остается на уровне внутреннего устремления. Существенным определением “свободной воли” Гегель считал ее направленность на осуществление свободы.

6 Три ступені розвитку свободної волі.

Определив систему права как царство реализованной свободы, Гегель выделял три ступени развития свободной воли: абстрактную волю как личность, частную волю как моральные отношения и субстанциональную волю как нравственность, воплощенную в семье, гражданском обществе и государсте. Вместе с тем, Гегель ителлектуализировал понятие воли, придав ему смысл целерациональной деятельности. Существенной характеристикой свободной воли он считал ее направленность на реализацию свободы.

7 Абстрактне право,мораль,моральність.

Друга ступінь і форма свободи — сфера моралі. В ній абстра­ктні і негативні предписания формального права наповнюються позитивним змістом. На даній ступені свобода виявляється в здатності індивідів здійснювати усвідомлені дії (намір), ставити перед собою певні цілі і прагнути до щастя (намір і благо), спів-мірювати свою поведінку з обов´язками перед іншими людьми (добро і совість). «Добро — це реалізована свобода, абсолютна кінцева мета миру».

Третя, вища ступінь розвитку ідеї свободи — моральність, коли відбувається справжня реалізація свободи. У ній абстрактне право і мораль набувають свою дійсність і конкретність. Тут поняття свободи об´єктивується в наявному світі у виді родини, грома­дянського суспільства і держави. Вступаючи в різні співтовари­ства, індивіди свідомо підкоряють свої вчинки загальним цілям.