4. Система мусульманського права:

а)джерела;

Найважливішим джерелом шаріату вважається Коран - священна книга мусульман, що складається з притч, молитов і проповідей, приписуваних пророку Муххамеду. Дослідники знаходять у Корані положення, що запозичені з більш ранніх правових пам'ятників Сходу і зі звичаїв доісламської Аравії. Складання Корану розтяглося на кілька десятиліть. Канонізування його змісту і складання остаточної редакції відбулося при халіфі Омарі (644 - 656 р.). Велика частина положень Корану носить казуальний характер і являє собою конкретні тлумачення, дані пророком по конкретним випадкам життя. Але багато настанов мають дуже невизначений вид і можуть набувати різного значення в залежності від того, який зміст в них вкладається. Іншим авторитетним і обов'язкової для всіх мусульман джерелом права була Сунна, що складається з численних розповідей про судження і вчинки самого Муххамеда. Із сунни виводяться норми шлюбного і спадкового, доказового і судового права, правила про рабів і т.д.     Третє місце в ієрархії джерел мусульманського права займала іджма, що розглядалася як "загальна згода мусульманської громади". Іджма розвивалася як у виді інтерпретації тексту  чи Корана Сунни, так і шляхом формування нових норм, що уже не були пов'язані з Муххамедом. Вони передбачали самостійні правила поведінки і ставали обов'язковими в силу одностайної підтримки муфтіїв і муджтахидів. Одним з найбільш спірних джерел мусульманського права, що викликав гострі розбіжності між різними напрямками, був кіяс - рішення правових справ за аналогією. Згідно кіясу, правило, встановлене в Корані, Сунні чи Іджмі, може бути застосоване до справи, яка прямо не передбачена в цих джерелах права. Кіяс не тільки дозволяв швидко врегулювати нові суспільні відносини, але і сприяв звільненню шаріату як в цілому, так і в ряді моментів від теологічного нальоту. Але в руках мусульманських суддів кіяс часто ставав знаряддям відвертої сваволі.     Нарешті, похідним від шаріату джерелом мусульманського права були укази і розпорядження халіфів - фірмани. У наступному в інших мусульманських державах з розвитком законодавчої діяльності як  джерело права стали розглядатися і відігравати все зростаючу роль закони - кануни. Фірмани і кануни також не повинні були суперечити принципам шаріату і доповнювали його, насамперед,  нормами, що регламентують діяльність державних органів та регулюють адміністративно-правові відносини державної влади з населенням. Майнові і сімейні відносини. Особлива увага в шаріаті приділялося "праву особистого статусу". Повноправний особистий статус по шаріату мали тільки мусульмани. Особи, що сповідали християнство чи іудаїзм, знаходилися в приниженому положенні і були зобов'язані сплачувати державний податок. Розвиток соціальних відносин вплинув на положення рабів. Вони не визнавалися суб'єктами права, але могли за згодою своїх хазяїв вести торгові операції і здобувати майно. Відпустка рабів - мусульман на волю розглядалася як шляхетна справа. Характерною рисою правового статусу особистості по шаріату була також нерівність чоловіка і жінки. Важливе місце в мусульманській правовій доктрині займали норми, регламентуючі майнові відносини. Насамперед, у правовій доктрині було закріплене уявлення про майно як об'єкт речових прав. Особливу категорію складали речі, що не могли чи не повинні були знаходитися у власності мусульманина (повітря, море, мечеті й ін.). Не визнавалася власність мусульман і на так називані "нечисті речі" - вино, свинину, книги і т.д. Сформований у мусульманських державах лад відносин власності ретельно регламентувався й охоронявся нормами шаріату. Особливий правовий режим мали землі, що складали первісну територію мусульманської громади, що називали Хіджаз. На ці землі могли селитися тільки мусульмани, тут не можна було рубати дерева, полювати і т.д. Приватна феодальна власність в Арабському халіфаті мала підлегле значення в порівнянні з державною власністю й общинним землекористуванням і не одержала широкого поширення. Своєрідним інститутом шаріату, пов'язаним з речовими правами, був вакуф, що являв собою майно, передане власникам на які-небудь релігійні чи благодійні цілі. Особа, що встановило вакуф, втрачала право власності на дане майно, але зберігала за собою право виступати в якості керуючого вакуфом і резервувати визначених дохід з вакуфа для себе і своїх спадкоємців. У шаріаті на відміну від римського права не формулювалася загальна концепція зобов'язання, але практичні питання договірного права, торгово-грошового обороту набули всебічну розробку. Зобов'язання ділилися на оплатні і безоплатні, двосторонні й односторонні, термінові і безстрокові. Характерним для мусульманського суспільства було поширення односторонніх специфічних зобов'язань-обітниць. Договір по шаріату розглядався як зв'язок, що виникає за взаємної згоди сторін, однак в умовах майнової нерівності мав чисто формальний характер. Умови договору могли бути виражені в будь-якому виді: у документі, у неофіційному листі, усно. Укладені договори розглядалися як непорушні. Обов'язок дотримувати "свої договори" розглядався у Корані як священний. Недійсними вважалися договори, укладені з аморальними цілями, з використанням "нечесних" чи вилучених з обороту речей. Договір купівлі-продажу допускався у відношенні реально існуючих речей і тільки в ханифитському мазхабі визнавався продаж речей, що повинні бути зроблені в майбутньому. У випадку виявлення схованих недоліків речі, покупець міг розірвати договір. У шаріаті містилися положення, що формально засуджували марнотратство. Велика увага в мусульманському праві приділялося відносинам майнового найму, насамперед оренді землі. Широке поширення в арабському суспільстві одержали договори союзу і товариства. Мусульманська релігія і шаріат розглядають безшлюбність як бажаний стан, а шлюб як релігійний обов'язок мусульманина. Але насправді шлюбний договір нерідко виступав як своєрідна торгова сумка. Коран визнавав за мусульманином право мати до чотирьох дружин одночасно. Але чоловік зобов'язувався надати кожній дружині майно, житло й одяг, що відповідали його положенню. Мусульманська релігія обґрунтовувала принижене і залежне положення жінки в родині. Дружина не брала участі у витратах по господарству, що покладалися на чоловіка, але була зобов'язана вести домашнє господарство, виховувати дітей. Її право брати участь самостійно в майновому обороті, було вкрай обмежене. Надзвичайно складним і заплутаним було спадкове право, що до того ж мало істотні розходження в різних правових школах. Визнавалися два порядки спадкування: за заповітом і за законом. Більш досконало розробленим був порядок спадкування за законом. З майна померлого покривалися витрати, пов'язані з його власним споживанням, потім виплачувалися всі його борги. Особливістю шаріату було те, що спадкуванню підлягали тільки майнові права померлого, а не обов'язки, які не могли переходити спадкоємцям.  Майно, що залишилося, переходило до законних спадкоємців померлого; вони поділялися на кілька категорій, всередині яких установлювалося своя черговість. Так, у першу чергу спадщину одержали діти померлого, потім його брати, дядьки і т.д. Спадкоємна частка жінок була вдвічі менше частки чоловіків. На одержання спадщини не мали права віровідступники, розведені чоловіки, особи, що хоча б і ненавмисними діями, викликали смерть спадкодавця. Лише маликіти визнавали право на спадщину за убивцею, якщо він керувався справедливими мотивами.

б)релігійне право;

Як правова система, мусульманське право (шаріат) виникло і оформилося в межах Арабського халіфату і згодом набуло світового значення. Значення мусульманського права полягає в тому, що після падіння Арабського халіфату воно не тільки не втратило своєї колишньої ролі і впливу, а й набуло "другого життя" - було рецептоване і стало діючим правом у багатьох середньовічних країнах ісламського світу і дійшло до сьогодення.

Можна відзначити такі основні риси мусульманського права.

По-перше, шаріат із самого початку склався і розвивався як суворо конфесійне право. Воно було органічно поєднане з теологією ісламу, пронизане його релігійно-етичними уявленнями, а тому його норми мали досить виразний синкретичний характер.

По-друге, мусульманське право відзначалося своєю відносною цілісністю. Разом з уявленнями про єдиного Бога Аллаха утвердилася ідея єдиного правового порядку. При цьому на перше місце висувався не територіальний, а конфесійний (релігійний) принцип. Це означає, що істинний правовірний, перебуваючи в будь-якій країні, повинен був дотримуватися шаріату, зберігати вірність ісламу. Це докорінно відрізняло мусульманське право від західноєвропейського, якому був притаманний партикуляризм, національно-територіальна обмеженість, внутрішня неузгодженість.

По-третє, будучи в своїй основі правом конфесійним, шаріат, водночас, відрізнявся від європейського канонічного права. Він регулював не суворо окреслені сфери суспільного буття і церковного життя, а виступав як універсальна, всеохоплююча правова система, яка утвердилася в цілій низці країн Азії та Африки.

Нарешті, межа правоздатності і дієздатності за шаріатом визначалася саме конфесійними моментами. Це означає, що мусульмани мали значну перевагу над немусульманами, а чоловіки користувалися вагомими перевагами над жінками.

За шаріатом повноправними громадянами були лише мусульмани. Мусульманам заборонялося виходити заміж за іновірця. Для права мають велике значення п’ять обов’язків мусульманина:

- сповідування віри – віра у те, що немаж Бога, окрім Аллаха, і Мухаммеда Пророка його,

- молитва – промовляється 5 разів на день

- місяць рамадам

- милостиня – сплата багатими податку для допомоги у розмірі 1/40 частини прибутку від нерухомого майна,

- паломництва – хоч раз за життя побувати у Мецці.

У приписах шаріату розрізняють 5 різновидів поведінки правомірного мусульманина. Серед них є дії: 1. обов’язкові, 2. рекомендовані, 3. дозволені, 4 небажані ( але які не тягнуть за собою покарання). 5. заборонені і карні.Мусульманин повинен дотримуваися вимог шаріату усюди, навіь поза межами своєї країни. Йому заборонено пити вино, грати в азартні ігри, їсти свинину, займатися лихварством і чаклунством, мати заборонені книги. Він зобов’язаний приймати участь у оголошеній «священній» війні (джихаді) з невірними.

Шлюбно-сімейне право ставило жінку в нерівноправне становище. Правовірний міг мати чотирьох дружин і необмежену кількість наложниць. Примушувати рабиню до співжиття заборонялося. Будь-який із 4 шлюбів може бути розірваний, кількість розлучень не фіксувалось. Соловік міг розлучитися буз пояснення причини, за допомогою оголошення ритуальних фраз «Ти відручена» чи «З’єднайся із родом», чи тричі вимовленого слова «талак».Дружина могла домогтися розлучення тільки через суд і за наявності підстав: чоловік має фізичні недоліки, не виконує подружній обов’язок, жорстоко поводиться із нею, не виділяє дружині засобів для її утримання.У шиїтів допускалися тимчасові шлюби за домовленістю строком від декількох днів до одного року. Домовленість скріплялася суддею.

Злочин у мусульманському праві невіддільний від гріха. Чим більший, за уявленнями ісламу, гріх, тим важчий злочин. Наприклад, убивство, не пов'язане з пограбуванням або крадіжкою, неумисне убивство передбачали обмежену кревну помсту, грошову пеню, релігійно-спокутувальну пожертву або "загробне воздаяння". Інша група злочинів - худут (віровідступництво, богохульство, залицяння, крадіжка, грабунок, неправдиве обвинувачування, пияцтво) каралася побиттям бичами, відрубанням рук, ніг, побиттям камінням тощо. Посягання на громадський устрій передбачало тюремне ув'язнення, покарання нагаями, конфіскацію майна, позбавлення права носити чалму. Право покарання належить, за шаріатом, або Аллаху, або потерпілому. Суд накладає покарання нібито на прохання потерпілого. Останній може відмовитися від свого права, знімаючи тим самим питання про покарання. Коран заохочує відмову від покарання, обіцяючи рай тим, хто прощає своїх кривдників. Але за умов міжусобних воєн і народних повстань, що розривали халіфат, каральна політика набувала більш жорстокого характеру і виходила за межі шаріату.

Мусульманське право було основою для приниження і експлуатації підкореного арабами населення, що не забажало змінювати свої вірування. Разом із тим, мусульманське право було основою досить принизливого становища жінки.

в)цивільне право;

У цивільному праві особливої ваги набуло право власності на землю. Ісламом затверджено, що вся земля належить Аллаху. З виникненням держави релігійні погляди на земельну власність визначалися державним примусом. Мусульманське зобов'язальне право передбачало існування інституту громадянсько-правового та релігійного зобов'язань. Головним було зобов'язання перед Богом, а зобов'язання у відносинах між людьми розглядали як другорядні. Основні предмети власності земля, худоба, будівлі, зброя, коштовності, раби являлися власністю держави. Предметом регламентації особливої являлось користування водою. Суспільна власність на воду була священним догматом. Озера, ріки були власністю мусульманської общини. Колодізя, фонтани, те, що створено людською працею - знаходилось в приватній власності. В зв'язку з такою особливістю власності на воду і користування нею в 844 році був створений водний кодекс. "Книга про канали", який регламентував користування водою для орошення полів. В халіфаті в зв'язку з великим розвитком торгівлі були широко розвинуті договори і різні угоди, такі як зобов'язання з причинення шкоди, безпідставного збагачення, купівлі-продажу, дарування, підряду, аренди земельних участків, договір займу та застави. Коран забороняв позику під проценти. Широкого застосування набули векселі.

Мусульманське право ділить майно на рухоме і нерухомк. Право розрізняло три види змель: хіджаз, джихад і мульк.

Хіджаз – це та частина Ававійського півострова, де жив Мухамед. Вона є світою і складається із Мекки та решти Хіджазу. На цій землі не мали права селитися не мусульмани, тут не можна полювати, знищувати дерева. З мешканців цієї землі бралася десятина. Джіхад – землі, завойовані мусульманами у війні з невірниками. Мешканці цих земель ставали орендарями і мали платити подать – харадон. Землі мульк були землями, які були на праві власності. У цей розряд входили завойовані мусульманами землі, власники яких були вбиті або втекли – ніким не зайняті, зрошені, а потім оброблені мусульманами. Цей вид землі набув широкого розповсюдження.

Особливий вид землі становили землі вакуф, прибутки з яких надходили мечетям, медресе (духовними школам), цвинтарям, гробницям святих, караван-сараям(готелям). Така земля не могла бути ні продана, ні заставлена, ні подарована і ніким інжим відчужена. Земля передавалась у вакуф добровільно у присутності судді.

Зобов’язання виникають із договорів і деліктів. Зобов’язання з договорів розподіляються за двома групами. Вирішальним моментом, що відмежовує одну групу від іншої, є наявність чи відсутність обов’язку передати річ, яка є предметом угоди. До першої групи договорів, що пов’язані з передачею речі, належать договори міни, позики, найму майна, купівлі-продажу. До другої групи – договори товариства, доручення.

г)кримінальне право

Воно покликане забезпечити захист п’яти основних цінностей ісламу, а саме: релігії, життя, розуму, продовження роду та власності. Ці цінності визначені ісламом, посягання на них є злочином і розглядається як заборонене Аллахом діяння, за яке він, безумовно, карає. Мусульманська правова док-трина виробила класифікацію злочинів, згідно з якою злочи-ни поділяються на три групи: хадд, кісас і тазир. 1. Злочини групи “хадд” визнаються найнебезпечнішими, бо вони посягають на ”права Аллаха” (тобто, на інтереси всієї мусульманської общини), і призводять до покарання, що однозначно визначені Кораном, сунною або точно встановлені правозастосовчою практикою ”Праведних халіфів”. Такими злочинами визнаються: Крадіжка. За цей злочин Коран встановлює точно визначену міру покарання: “Злодію та злодійці відсікайте їх руки у відплату за те, що вони вкрали, як настрахання від Аллаха”. За мусульманською правовою теорією є чіткі вимоги до суб’єктивної та об’єктивної сторін крадіжки, згідно з якими вона вважається злочином категорії “хадд”. Так, відрубування руки злодію можливо тільки за умов, що він є людиною вільною (не рабом), повнолітньою і психічно здоровою. Для застосування цієї санкції має значення і місце, з якого було викрадено майно. Це мусить бути місце його постійного зберігання, куди злочинець не має вільного доступу. Тому не на-лежать до злочинів категорії “хадд” і не караються жорстоко крадіжка, скоєна в громадському місці, крадіжка, яку гість вчинив у хазяїна, котрий запросив його до себе, викрадення тварин з відкритого пасовиська, плодів із саду, що не охоронявся. Крім того, викрадене майно також має відповідати де-яким вимогам. Його вартість повинна бути вищою за певну суму (у різних варіантах від ¼ до 1 динара). Це майно має бути “дозволеним” для мусульман і вільно продаватись на ринку. Тому за крадіжку вина або свинини, які вважаються забороненими для мусульман, та продуктів, що швидко псуються і тому не можуть бути реалізовані на ринку, відрубування руки не застосовується. За наявності всіх необхідних умов злочинець карається відрубуванням правої руки, за другу крадіжку – лівої ноги. За третю крадіжку у більшості випадків відрубувалась голова, а в деяких випадках – друга рука або нога. Перелюбство (позашлюбні статеві стосунки) розглядається як злочин, що посягає на одну з цінностей, яка охо-роняється ісламом (продовження роду) і одночасно становить загрозу основам моралі та інтересам сім’ї. Тому Коран засуджує цей гріх: “І не наближайся до перелюбства, адже це – мерзота і поганий шлях”. Кораном передбачено суворе і однозначне покарання за цей злочин: “Перелюбника і перелюбни-цю – побивайте кожного сотнею ударів.” Ця норма доповнюється сунною: якщо хтось з перелюбників знаходиться у шлюбі, то він не тільки карається сотнею ударів, а й забивається камінням до смерті. Доведенням вчинення цього злочину є свідчення не менше чотирьох свідків або зізнання підозрюваного також не менше чотирьох разів.  Розбій. За вчинення цього злочину Коран встановлює комплекс жорстоких покарань: смерть, розп’яття, відрубування руки і ноги навхрест, вигнання. Суб’єктом покарання за розбій міг бути лише повнолітній чоловік – мусульманин, психічно здоровий і тільки за умови, що потерпілий, який був власником і законним володарем викраденого майна, також мусульманин.  Вживання спиртного розглядається як тяжкий злочин, тому що воно посягає на розум, який є однією з цінностей іс-ламу. Адже без розуму неможлива віра в Аллаха. Точно визначена міра покарання за цей злочин є у сунні та коментарях докторів ісламу і становить близько 80 ударів або смертну кару, якщо злочин вчинено вчетверте. Покарання застосов-валось лише за добровільний гріх. В інших випадках (вживання спиртного під загрозою насилля, помилково, з метою лікування) винуватий звільнявся від покарання. Бунт (смута) розуміється як спроба усунення глави держави, непокора владі на всіх її рівнях та інша антидержавна діяльність, що посягає на основи мусульманського політичного ладу, підриває освячені шаріатом підвалини способу життя. За бунт Коран і сунна встановили однозначну санкцію – смертну кару.  Зрада ісламу. Поняття цього злочину охоплює такі дії, як віровідступництво, язичество та богохульство. Зрада ісламу загрожує релігії – головній цінності, яку охороняє іслам. Отже, цей злочин становить найбільшу суспільну небезпеку, а тому за його скоєння передбачено одну міру покарання – смертну кару. Злочини категорії “кісас”. Ця група включає злочини, за скоєння яких призначається визначена санкція, що має назву “кісас” і означає заподіяння злочинцю шкоди, рівної наслідкам цього діяння. Основними злочинами цієї категорії є вбивство і тілесні ушкодження необоротного характеру. Тому корені такого підходу чітко вбачаються у принципі таліону. Передбачаючи смертну кару за вбивство, мусульманське право допускає можливість застосування за вибором потерпілої сторони одного з трьох “кісас” (визначених покарань): смертну кару, прощення злочинця або виплату ним викупу за кров (100 верблюдів або 1 тис. золотих динарів, чи 12 тис. динарів паперовими грошима). За вчинення тілесних ушкоджень злочинець не притягувався до покарання до повного виліковування потерпілого. Це робило можливим визначення всіх наслідків для здоров’я від одержаних ушкоджень і, відповідно, міри покарання злочинця за принципом таліону. За згодою потерпілого або, якщо покарання за таліоном було суттєво ускладнено (наприклад, при пошкодженні внутрішніх органів), злочинець виплачував викуп за кров. Злочини категорії “тазир”. Ця група об’єднує злочини, які посягають на „права Аллаха” (інтереси всієї общини) або на приватні інтереси, але за які в джерелах права визначаєть-ся не конкретна міра покарання, а санкція, що може змінюватись з урахуванням об’єктивного чи суб’єктивного боку діяння. Отже, “тазир” застосовувався при скоєні злочинів, за які не передбачалось точно визначених санкцій категорій “хадд” або “кісас”. Це стосується, наприклад, невиконання деяких релігійних обов’язків, порушення зобов’язань за угодами, невиплати викупу за кров, шахрайства, порушення правил по-ведінки у громадських місцях, свавілля щодо підлеглих, чаклунства.  “Тазир” має багато різновидів. Серед них: усний осуд, водіння напівоголеної людини містом з публічним оголошенням скоєного гріха, розп’яття на три дні без доведення до смерті, але із забороною приймати їжу, позбавлення волі, штраф, тілесні покарання, смертна кара та інше. На відміну від “хадда” і “кісасу”, “тазир” може застосовуватись і до неповнолітніх.

8