3. Суд і судочинство.

Судовий процес носив звинувачувальний характер. Спочатку судова влада здійснювалася безпосередньо правителями всіх рівнів. Пізніше суд став вершиться знавцями шаріату, утворилася група професійних суддів – кадів. Каді не був пов'язаний строго регламентованим порядком судочинства. Кадій також займається опікою і опікунством, видає заміж жінок, що не мають опікунів, стежить за станом громадських шляхів, майданів і т.д., він же стежить за виконанням духовних заповітів, здійснює вищий нагляд за майном мусульманської громади (вакфами).

Основними рисами судочинства були: безперервність судового процесу, одноосібне рішення судових суперечок, відсутність відмінностей у процедурі розгляду цивільних і кримінальних справ.

Справи порушувалися зацікавленими особами, а не державними органами (крім злочинів, що відносяться до першої групи, проти основ релігії і держави). Сторони повинні були самі вести справу. Процес проходив усно, письмове діловодство не застосовувалося.

Основними доказами були визнання сторін, показання свідків, клятви.

Судовий розгляд здійснювалося в мечеті, мала публічний характер. Вирок, як правило, відразу виконувався. Апеляційна інстанція була відсутня. Скасувати вирок міг тільки халіф або емір

Справи порушувалися не від імені державних органів, а зацікавленими особами (за винятком злочинів, спрямованих проти державної влади). Відмінності між кримінальними і цивільними справами (в самому судовому процесуальному порядку) практично були відсутні.

Процес проходив усно, письмове діловодство не застосовувалося, хоча з часу правління Абассидов у цивільних справах складалися судові протоколи. Основними доказами були визнання сторін, показання свідків, клятви. Справа мала вирішуватися на одному засіданні і не могло відкладатися на наступний день. По суті процес в суді перетворювався на своєрідне змагання сторін, де, природно, багатий і бідний не були в рівному становищі. При винесенні рішення суддя, за винятком порівняно невеликої категорії справ, мав великий свободою розсуду, що давало йому можливість керуватися особистими симпатіями і враховувати соціальний стан сторін. Особливістю процесуального - права шаріату було те, що судове рішення не розглядалося як остаточне і безповоротне. У разі встановлення нових фактів і обставин у розглянутому раніше справі суддя міг переглянути своє власне рішення. Це відкривало простір для зловживань і сваволі. При оцінці доказів у суді панував формалізм. Так, повним доказом у справі вважалися показання двох гідних довіри свідків-мусульман. Показання жінок розглядалися як половинні докази. При відсутності достовірних або переконливих доказів застосовувалася клятва, яку зазвичай повинен був вимовити відповідач або обвинувачений. Клятва, виголошена з особливою урочистій формі і з посиланням на Аллаха, приймалася як вагомий доказ в судовому процесі. Вона звільняла обвинуваченого від відповідальності або принаймні пом'якшувала покарання (наприклад, при звинуваченні в умисному вбивстві). Визнання обвинуваченого, якщо воно було зроблено повнолітнім, які закидають, не під впливом примусу, розглядалося як доказ, достатнього для винесення рішення суду.