1. Історичні передумови виникнення і розвитку еколого-правових норм та формування системи екологічного права

Історичні аспекти правового регулювання відносин в системі «суспільство – природа». Людство з давніх часів «підкоряло»природні ресурси та використовувало їх для своїх життєвих потреб. Розвиток нормативних актів, що регулюють екологічні правовідносини, а разом з ними і екологічне право в історичному аспекті умовно можна поділити на п’ять етапів: з утворення державності на території сучасної України до козацької доби, період російського царату, після чого настав етап періоду Центральної Ради, Гетьманату та Української Народної Республіки, акти радянського та новітнього періоду.

Вже в Конституції Пилипа Орлика можна бачити спроби врегулювання права природокористування. Так, згідно з давніми правами і привілеями, передбачається право зберегти у законному володінні Війська Запорозького і нікому з визначніших людей духовного чи світського стану не дозволяти у Дніпрі від Переволочної аж до самого гирла риболовити без обмежень. Зокрема річками, потоками і всіма визначеними угіддями у Дикім полі аж по Очаків не має права володіти і користуватись ніхто, крім самого Війська Запорозького. В цьому історичному документі, піднімається питання використання незалежно від інших держав права на загальне природокористування. Проте Московська імперія з метою пригноблення і грабунку Війська Запорозького розбудувала, орудуючи в найрізноманітніший спосіб, на його ґрунтах і угіддях самарські городи, розмістила по Дніпру фортеці, щоб таким чином заподіяти Війську Запорозькому незаконних перешкод у риболовних і ловецьких промислах, принизити і завдати несправедливих втрат.

Тома VIII—XII Зводу законів Російської імперії, до якої входила Україна, містять законодавчі акти щодо природокористування та охороні природи в цілому, в тому числі і по Україні. Найбільш розробленим за часів Російської імперії було земельне, лісове, водне та гірниче законодавство.

«Універсал Української Центральної Ради до українського народу, на Україні й поза Україною сущого» спробував врегулювати відносини права власності на землю в Україні. Ніхто краще наших селян не може знати, як порядкувати своєю землею. І через те ми хочемо, щоб після того, як буде одібрано по всій Росії поміщицькі, казенні, царські, монастирські та інші землі у власність народів, як буде видано про це закона на Всеросійському Учредительному Зібранні, право порядкування нашими українськими землями, право користування ними належало тільки нам самим, нашим Українським Зборам (Соймові).

Але напівмирами в той час не можна було обійтись і земля була відібрана у тих, хто її безпосередньо не обробляв. Однині на території Української Народної Республіки існуюче право власності на землі поміщицькі та інші землі нетрудових хазяйств сільськогосподарського значіння, а також на удільні, кабінетські та церковні землі – скасується. Признаючи, що землі ті єсть власність усього трудового народу й мають перейти до нього без викупу, Українська Центральна Рада доручає Генеральному Секретареві по земельних справах негайно виробити Закон про те, як порядкувати земельним комітетам, обраним народом, тими землями до Українських Установчих Зборів.

Скасування права приватної власності, соціалізація землі та право власності Української республіки на ліси, води, надра відбулися за IV–м Універсалом Української Центральної Ради... В справі земельній комісія, вибрана на останній сесії нашій, вже зробила закон про передачу землі трудовому народові без викупу, прийнявши за основу скасування власності й соціалізацію землі, згідно з нашою постановою на сьомій сесії. Закон сей буде розглянуто за кілька день в повній Центральній Раді, й Рада Народних Міністрів вживе всіх заходів, щоб передача землі в руки трудящих уже до початку весняних робот через земельні комітети неодмінно відбулась. Ліси ж, води й всі багацтва підземні, яко добро українського трудящого народу, переходять в порядкування Української Народньої Республіки.

Маніфест Тимчасового Робітничо-Селянського Уряду України від 29.11.1918 констатував, що за сім місяців діяльності гетьманського уряду фабрики та банки були повернуті капіталістам, земля та сільськогосподарський інвентар – дармоїдам-поміщикам. Ім’ям повсталих мас було об’явлено, що всі землі поміщиків із всим живим та мертвим інвентарем мають бути негайно відібрані у поміщиків та безоплатно передані селянам.

Конгрес Трудового Народу України у своєму Універсалі до українського народу висловив своє нерушиме побажання, щоб Директорія і Рада Народних Міністрів провадили й надалі свою працю по проведенню земельної реформи, в основі якої лежить передача землі без викупу трудящому народові.

Першим Конституційним актом радянського періоду слід вважати Конституцію УСРР 1919 року. Республіка проводила в життя заходи, безпосередньо направлені в бік знищення існувавшого економічного ладу, що знаходив своє відображення у відміні приватної власності на землю і всі інші засоби виробництва.

Конституція (Основний закон) Української соціалістичної радянської республіки, що була прийнята у Харкові на XI Всеукраїнському з'їзді рад робітничих, селянських і червоноармійських депутатів проголосила, що вся земля, надра, ліси і води є соціалістичною державною власністю на підставах, визначених законодавством Союзу радянських соціалістичних республік і Української соціалістичної радянської республіки.

Конституція (Основний Закон) Української Радянської Соціалістичної Республіки від 1937 року надалі закріплювала у ст. 6 положення, що земля, її надра, води, ліси є державною власністю, тобто всенародним добром. Кожний колгоспний двір, крім основного доходу від громадського колгоспного господарства, має в особистому користуванні невелику присадибну ділянку землі і в особистій власності підсобне господарство на присадибній ділянці, жилий будинок, продуктивну худобу, птицю та дрібний сільськогосподарський інвентар – згідно з статутом сільськогосподарської артілі. Земля, яку займали колгоспи, закріплювалась за ними в безплатне і безстрокове користування, тобто навічно. Однак поряд з соціалістичною системою господарства, допускалось законом дрібне приватне господарство одноосібних селян і кустарів.

Конституція України 1978 р. у ст. 11 закріпила положення, згідно з яким державна власність – спільне надбання всього радянського народу, основна форма соціалістичної власності. У виключній власності держави перебували: земля, її надра, води, ліси.

Декларація про державний суверенітет України проголосила, що земля, її надра, повітряний простір, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території Української РСР, природні ресурси її континентального шельфу та виключної (морської) економічної зони, весь економічний і науково-технічний потенціал, що створений на території України, є власністю її народу, матеріальною основою суверенітету Республіки і використовуються з метою забезпечення матеріальних і духовних потреб її громадян.

Чинна Конституція також передбачає право власності Українського народу на землі, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони. Від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених Конституцією. Кожний громадянин має право користуватися природними об'єктами права власності народу відповідно до закону. Земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Право власності на землю гарантується. Це право набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону.

Аналізуючи систему «суспільство – природа», слід відзначити, що земля, а з економічної точки зору до неї відносяться і води, попервах забезпечували людину їжею, готовими життєвими засобами та існують без всякої людської праці. Надалі за допомогою праці людина, розриваючи безпосередній зв'язок предметів з землею та водою, «виривала» їх і вони ставали предметами праці, переставивши бути об’єктами природи. Так, це риба, яку ловлять в річці, відділяють її від життєвої стихії – води, дерево яке зрубують в природному лісі, руда, котру добувають із надр. Таким чином, поки вказані природні об’єкти перебувають у безпосередньому зв’язку між собою і не видаляються людиною за допомогою праці з навколишнього природного середовища, вони є об’єктами правового регулювання екологічного права. Коли ж цей зв'язок людиною переривається, то можна казати про перехід матеріального об’єкта із сфери впливу однієї галузі права до іншої.

людство у повсякденному житті своїми діями все більше негативно втручається у природничі процеси, порушуючи зв’язки між природними об’єктами та спустошуючи довкілля, не в силах зупинити технічний прогрес і змінити культуру споживання, частіше за все не передбачаючи до кінця всіх негативних наслідків свого втручання.

Від цього постає проблема правової охорони навколишнього природного середовища на сучасному етапі. Охорона навколишнього природного середовища, раціональне використання природних ресурсів, забезпечення екологічної безпеки життєдіяльності людини – невід'ємна умова сталого економічного та соціального розвитку України. З цією метою Україна здійснює на своїй території екологічну політику, спрямовану на збереження безпечного для існування живої і неживої природи навколишнього середовища, захисту життя і здоров'я населення від негативного впливу, зумовленого забрудненням навколишнього природного середовища, досягнення гармонійної взаємодії суспільства і природи, охорону, раціональне використання і відтворення природних ресурсів. Закон України «Про охорону навколишнього природного середовища» визначає правові, економічні та соціальні основи організації охорони навколишнього природного середовища в інтересах нинішнього і майбутніх поколінь.

Термін охорона навколишнього природного середовища можна визначити проаналізувавши чинне природоохоронне законодавство. Так, під охороною атмосферного повітря слід розуміти систему заходів, пов’язаних із збереженням, поліпшенням та відновленням стану атмосферного повітря, запобіганням та зниженням рівня його забруднення та впливу на нього хімічних сполук, фізичних та біологічних факторів. Під охороною ґрунтів законодавець визначає систему правових, організаційних, технологічних та інших заходів, спрямованих на збереження і відтворення родючості та цілісності ґрунтів, їх захист від деградації, ведення сільськогосподарського виробництва з дотриманням ґрунтозахисних технологій та забезпеченням екологічної безпеки довкілля. Можна також навести приклад визначення охорони водних живих ресурсів як системи заходів, спрямованих на їх збереження, відтворення та раціональне використання, охорону і поліпшення умов їх існування. У більшості випадків, в екологічному законодавстві під охороною природних об’єктів і самого навколишнього природного середовища слід розуміти систему заходів, спрямованих на збереження і відтворення самого природного об’єкта.

Природа і її багатства є належать всьому українському народу, вони є необхідними складовими, що забезпечують формування і розвиток всієї соціо-еколого-економічної інфраструктури, де людське суспільство здійснює всі види своєї господарської діяльності, задовольняє сукупність своїх різнобічних потреб, що супроводжують його життєдіяльність. Безперечно природа, всі її складові є основою стійкого соціально-економічного розвитку й добробуту людини.

В системах "людина – природа", "людське суспільство – господарська діяльність – природа" склалися дуже тісні стосунки, специфічні види взаємозв'язків складного характеру, що на теперішній час вивчаються вченими різних країн дуже плідно. їх наукові праці більш за все спрямовані на пошук таких підходів до управління в галузі екології та її правового захисту в вище названих системах, на підставі яких можна досягти виконання головного принципу природокористування й екологічного права, що закріплений на законодавчому рівні в програмі екологічної політики України – гармонізація взаємовідносин між людством (людським суспільством) і природою.

В історії взаємодії людського суспільства і природи виділяють три стадії, які по суті є різними етапами розвитку на Землі глобальної соціоекосистеми, що наведені на рис. 1.1.

Рис. 1.1. Стадії взаємодії людського суспільства і природи Людство достатньо довго нераціонально, майже хижацькі, відносилось до матінки природи, безмежно й безтактно використовувало її дари, боролося з певними природними проявами, замість того, щоб з користю використовувати їх для свого існування, з врахуванням законів самої природи.

Більшість дій людства або різних видів антропогенних впливів призвела до негативних, інколи повторних кліматичних й геологічних, тектонічних та інших за характером, наслідків – вичерпання природних ресурсів, деградація земельних угідь, зникнення представників флори та фауни, зростання дії парникового ефекту, розширення озонових дір, утворення кислотних дощів тощо. Людство здебільше не переймалося думкою, що в природі все взаємопов'язано, нічого не проходить безслідно, не виникає безпричинно та не зникає у нікуди. Поширюючи території свого існування, вдосконалюючи засоби експлуатації природи, зовсім забувши про те, що природа є живою, тому за її здоров'ям теж необхідно стежити, людське суспільство набуло велику кількість проблем. Більшість з цих проблем об'єдналися й утворили поле для виникнення певних проблемних зон або зон екологічно небезпечних для життя людини, зон екологічного неблагополуччя, зон екологічного лиха. Сьогодні велика кількість територій зазнала непоправимої шкоди. Поширюються різновиди негативних впливів на окремі складові природного середовища та на довкілля в цілому. Стан здоров'я самого людства за останнє десятиріччя погіршився, що має прояв у зростанні ступеню захворюваності на ранніх стадіях життя людини, скорочення тривалості життя й ріст патологічних змін в організмі людини, зниження відсотку працездатного населення тощо.

В Україні склались наступні причини екологічної кризи:

• • політичне непорозуміння екологічних проблем державою на належному рівні;

• • недосконале екологічне законодавство країни;

• • слабке державне управління екологічними процесами;

• • пріоритет економічних інтересів на практиці у галузі природокористування й природоохорони;

• • недостатність фінансування екологічних програм;

• • відсутність принципових й грамотних спеціалістів-екологів, які б могли визначити не тільки завдану шкоду довкіллю, його складових, а й встановити не доопрацювання господарськими суб'єктами у правовій, інженерно-технічній, економічній, соціокультурній сферах і запропонувати певні заходи щодо зниження або ліквідації прояву негативних впливів від суб'єкту господарювання;

• • низький рівень екологічного право мислення та еколого- правової культури.

Рішення цих проблемних завдання може бути знайдено за рахунок вдосконалення екологічного законодавства та поширення еколого-правових знань людства, саме на це й спрямовано вивчення екологічного права як окремої галузі правових наук.

Взаємодія суспільства і природи об'єктивно існуючий процес, який здійснюється на основі певних закономірностей:

• 1. суспільство не може існувати без природи, оскільки природні блага забезпечують життєдіяльність людини: людина не може існувати без атмосферного повітря, озонового шару, який захищає людину від надмірного ультрафіолетового випромінювання та жорсткого холоду; різних видів ресурсів (земельних, водних, надрових, фауністичних та лісових, в т.ч. рослинних й інших), які є основою для роботи всього промислового комплексу, де здійснюється їх переробка або трансформація, а також пряме використання яких спрямовано на задоволення широкого кола потреб (матеріальних, продовольчих, рекреаційних, культурних, духовних, інших) людського суспільства;

• 2. природа потребує від суспільства відтворення і відновлення своїх ресурсів (грунтів, лісів, водних джерел інших); процеси відтворення і відновлення відбуваються як природними шляхами (за рахунок власно природних процесів самоочищення, самовідновлення й самооновлення тощо), так і за активної участі людини, яка регулюються за допомогою певних правових норм, що встановлені на науковій основі у нормативно-законодавчих документах. Необхідність участі людини у процесах відновлення й відтворення обумовлена тим, що більшість процесів використання природних ресурсів за своєї швидкістю перевищують швидкість природних процесів відновлення;

• 3. в процесі використання природних ресурсів для виробництва матеріальних благ, необхідних суспільству, у природне середовище надходять (викидаються й скидаються) відходи виробництва (забруднювачі довкілля та його складових) і продукти життєдіяльності людства. Довкілля у даному випадку виступає як специфічний асиміляційний ресурс. Однак, враховуючи глобальні масштаби впливу на природне середовище, виникає поняття про обмеженість або дефіцитність асиміляційного потенціалу навколишнього природного середовища. Отже, постає проблема визначення шляхом юридичних приписів меж викидів, скидів забруднюючих речовин та розміщення відходів у природному середовищі, а також обов'язковості охорони природи. У процесі цього виникає широке коло еколого-охоронних суспільних відносин, юридичною формою яких виступають правові норми;

• 4. природні ресурси забезпечують життєдіяльність людства, тому виникає необхідність у визначенні їх приналежності на основі певної організаційно-правовій формі власності конкретним суб'єктам – державі, окремим регіонам, колективам, інднвідам, а також організаційно-правових форм їх використання. При їх відсутності або невизначеності природне середовище позбавляється підтримки з боку конкретних власників або користувачів природними об'єктами (це є відображення об'єктивного фактору). Суб'єктивний фактор проявляється через визначення державою, як людською інституцією, оптимальних форм приналежності природних ресурсів відповідним суб'єктам і закріплення цих дій у законодавчому порядку. Держава, уособлюючи інтереси суспільства і здійснюючи екологічну функцію, визначає правові форми регулювання суспільних відносин, що виникають у процесі не тільки визначення приналежності природних об'єктів, а й їх використання, відтворення і охорони природного середовища. Така соціальна діяльність повинна сприяти зміцненню взаємодії суспільства і природи на науково обгрунтованому рівні, реальному відбитті їх взаємодії;

• 5. погіршення якості вимагає від держави захищати людину (суспільство) від несприятливого навколишнього природного середовища, з метою підтримки здоров'я людини, яка є основою трудового ресурсу держави.

Отже, в цьому простежуються об'єктивні та суб'єктивні фактори еколого-правових форм екобезпеки держави, яка є складовою національної безпеки нашої України.

Об'єктивні передумови розвитку еколого-правових норм – реально існуючі природні і соціальні умови виникнення та становлення загально обов'язкових правил в галузі використання природних ресурсів, збереження (охорони) та захисту людини від дії на неї несприятливого зміненого забрудненого) навколишнього середовища.

За сукупністю об'єктивних умов розвитку еколого-правових норм можна виділити основні елементи механізму формування екологічного права, що схематично наведено на рис. 1.2. Існує достатньо широкий вибір учбових посібників з екологічного права, однак питання формування інститутів екологічного права в історичному аспекті практично відсутні. Тому є сенс хоча б стисло розглянути історію виникнення екологічного права і як галузі права, і як навчальної дисципліни.

Еколого-правові погляди в українській науці мають вікову історію, яка бере свій початок ще з давніх часів. Переважна більшість території сучасної України на початок першого тисячоліття нашої ери була вкрита лісом. Безмежні лісові масиви вкривали територію сучасного Прикарпаття, Полісся. Чернігівщина мала назву "лісної землі", ліси підходили аж до Києва. Невелика густота населення при розвинутому на той час містобудуванні та підземних комунікаціях не зумовлювали якоїсь суттєвої небезпеки для природи з боку людської діяльності. В господарській діяльності переважало хліборобство, рибальство, мисливство, скотарство, бджільництво.

Еколого-правові погляди в українській науці мають вікову історію, яка бере свій початок ще з давніх часів. Переважна більшість території сучасної України на початок першого тисячоліття нашої ери була вкрита лісом. Безмежні лісові масиви вкривали територію сучасного Прикарпаття, Полісся. Чернігівщина мала назву "лісної землі", ліси підходили аж до Києва. Невелика густота населення при розвинутому на той час містобудуванні та підземних комунікаціях не зумовлювали якоїсь суттєвої небезпеки для природи з боку людської діяльності. В господарській діяльності переважало хліборобство, рибальство, мисливство, скотарство, бджільництво.

Першими книгами про природу були "шести днів" Василя Великого, перекладена з грецької, в якій давалося тлумачення шести дням, протягом яких Бог створив світ, а також десяти природним явищам. Ще в одній праці – "Фізіолог" містилися популярна праці із зоології.

Україна в 1917 році була селянською країною. З давніх часів селяни застосовували розумне природокористування, що грунтувалося на різних марновірствах, народних прикметах, хоча і не існувало ніяких спеціальних нормативно-правових актів, присвячених регулюванню природоохоронних відносин. Прикмети, правила, традиції, що передавали від покоління до покоління, зазвичай строго дотримувалися. Так, не можна було збирати кедрові й лісові горіхи, різного роду ягоди (суницю, чориці, бруснику, клюкву та інші), мед від диких бджіл, сіяти і збирати врожай, косити трави раніше визначеного часу. Наприклад, існувало повір'я, що суниця набуває сили тільки з 29 червня (9 липня нового стилю), в цей же час бджоли вилітають з вуликів за медовим збіром, а на день святого Феодосія (11 червня нового стилю) починає колоситися жито і т.д. Наші прадіди, до появи агрономічних місячних календарів добре знали вплив Місяця на земні процеси.

Наукові погляди завжди діставали своє відображення у чинному законодавстві. Спочатку це – правові засади використання природних ресурсів для господарських потреб і захисту права власності на природні об'єкти.

Більшість дослідників виділяють від трьох до шести етапів формування й становлення екологічного права, але, з нашої точки зору, на увагу заслуговує наступна періодизація розвитку екологічного законодавства (рис. 1.3), що починається з 1917 року, коли був виданий Декрет "Про землю", який хоч і носив економічний характер, бо змінював систему економічних відношень у землекористуванні, але вже формував основу для екологічних відношень, оскільки встановлював вилучення землі з товарних відношень. Це означає, що "Декрет про землю" визначав умови для охорони землі. Починаючи з 1917 року була закладена основа еколого-правового регулювання відносин природокористування, хоча вона не мала цілісного характеру, оскільки основна увага приділялася правовому забезпеченню використання окремо визначених різних природних об'єктів. Так, були прийняті Декрети: від 27 травня 1918 р. "Про ліси", від 27 травня 1919 р. "Про терміни полювання і праві на зброю полювання", від 19 квітня 1919 р. "Про надра землі", від 23 червня 1921 р. "Про управління лікувальними місцевостями (курортами) загальнодержавного значення", від 16 вересня 1921 р. "Про охорону пам'ятників природи, садів і парків" та інші. У нормативно-правових актах, що приймалися, здійснювався курс на виключення об'єктів природи з системи товарних відносин, розмежування їх статусу, відмежування від об'єктів майнового характеру. Так, у цивільному кодексі 1922 р. в ст. 21 йшла мова, що володіння землею допускається тільки на праві користування.

На нашу думку, незважаючи на розрізнений, не комплексний підхід до правового регулювання природокористування вже в ті роки простежувалися тенденції, які були спрямовані:

• а) на бережливе використання природних об'єктів. Відповідно до ст. 61 Земельного кодексу РСФСР 1922 р. землекористувачі, які вели хижацьке, виснажуючи землю господарство, могли бути за ходотайством земельного товариства або за рішенням земельних органів позбавлені цих земель на термін не більше одного сівообороту без заміни їх іншими для вирішення земельних спорів;

• б) на створення такого режиму використання природних об'єктів, який би не здійснювався за рахунок іншого або зі збитком для іншого. Наприклад, у ст. 106 Декрету ВЦІК від травня 1918 р. "Про ліси" вказувалось, що розчистка лісових площ в захисних лісах не може бути дозволена за будь-яких умов, тобто використання земель в даному виді лісів для інших потреб (сільськогосподарського, промислового землекористування) заборонялось. Разом з тим в даній некомплексній правотворчості зароджувалися основні принципи екологічного права: побудова пріоритетів і раціональне використання природних об'єктів.

Зароджувалися, наприклад, пріоритет земель сільськогосподарського призначення, що підтверджують ст.ст. 1 ΙΟ111 цього ж Декрету були визначені умови переводу лісових площ в землі сільськогосподарського призначення. З'явилися перші елементи регулювання, спрямовані на оптимальне розміщення природних об'єктів. Так, відповідно до ст. 112 Декрету "Про ліси" місцеві органи Радянської влади при проектуванні переводу лісових площ в фонд сільськогосподарського користування в місцевостях з невисоким відсотком лісистості були зобов'язані перетворити в лісові угіддя ті площі, що мали запроектований розмір. У 1920-х роках з'являється тенденція до комплексної правотворчості у сфері природокористування, що враховує єдиний, неділимий взаємозв'язок природних об'єктів. Наприклад, у постанові ВЦІК від 30 жовтня 1922 р. "Про введення в дію Земельного кодексу" вказувалось, що Лісовий кодекс, проект якого в цей же час розроблювався, слід розглядати як продовження Земельного кодексу.

Як бачимо з рис. 1.3 екологічне законодавство пройшло достатньо довгий шлях формування, але й під час кожного етапу його розвитку, можна виділити певні етапи, коли нормативно-правові акти законодавства в галузі охорони природних об'єктів, в тому числі природних ресурсів, носили теоретичний характер і майже ігнорувалися на практиці в господарської діяльності людства.

Отже, наукове обгрунтування проблема захисту довкілля набула в середині XX ст. Законодавче закріплення вона дістає й на теперішній час, оскільки через низку екологічних проблем виникає необхідність у перегляді та вдосконаленні норм, вимог та правил у природокористуванні, захисту й збереженні довкілля та забезпечення певного рівня екобезпеки й здоров'я людства.

Необхідно зауважити, що система екологічного законодавства, що склалася в Україні протягом 1960-1991 pp., значною мірою була або компіляцією союзного законодавства колишнього СРСР, або наслідком конкретизації його з врахуванням деяких місцевих умов. Ця система, окрім згаданого, характерна ще рядом інших недоліків. Серед них – зайва декларативність, майже повна відсутність норм прямої дії в законодавчих актах, наявність у них значної кількості бланкетних норм права. Останнє потребує спеціальної застороги. Норми законів часто відсилають до нормативних актів, екологічних нормативів і стандартів, спільних для всього колишнього Союзу РСР. Зрозуміло, що при великій інваріантності природно-географічних умов потрібні були б екологічні нормативи і стандарти для окремих регіонів України паралельно з більш загальними для всієї держави.

Законодавчі акти в минулому часто відсилали до нормативних актів різної юридичної сили. Фактично ж регулятором суспільних відносин у галузі охорони довкілля завжди виступали саме останні. Таке явище небезпечне як дискретизацією законів, так і можливістю обмеження їх дієвості в процесі нормотворчості. Видається навіть небезпечним, коли в адміністративному законодавстві передбачена відповідальність за порушення норм і правил, які приймаються різними відомствами, тим більш, якщо повторність адміністративної відповідальності криміналізується. Не викликає сумніву, що побудова демократичної, правової держави вимагає розроблення законодавчих актів прямої дії як однієї з умов реалізації права, додержання законності та ефективності права, основну роль в забезпеченості додержання законності мають грати державні правоохоронні органи та установи.

Сьогодні можна говорити, що в Україні склалася національна система екологічного права як комплексна галузь права, що об'єднує правові форми і правові відносини, які виникають у процесі взаємодії суспільства і природи, але наскільки вона діюча деякі факти говорять самі за себе. Науковці, виконуючи покладені на них завдання, та за власними переконаннями розробляють методологічні засади екологічного права, але цього, з нашої точки не достатньо, саме органи виконавчої та судової влади повинні контролювати і регулювати не тільки своєчасну сплату екологічних податків (за користування природними ресурсами, певними територіями, іншими природними об'єктами), а і стояти на їх захисті де-факто.

Екологічне право сьогодні – це узагальнений інтерес, узаконена суспільна потреба в збереженні, раціональному використанні та відтворенні природних ресурсів, охороні ландшафтів, екосистеми та довкілля в цілому як умови подальшого існування людської цивілізації.

З нормативної точки зору, екологічне право – це система норм і правил, що регулюють відносини в галузі охорони, використання, відтворення всіх природних ресурсів, екологічної безпеки, охорони навколишнього природного середовища, життя і здоров'я людей від негативного впливу забрудненого навколишнього середовища.

Особливість екологічного права як комплексної галузі визначається тим, що воно включає земельне, водне, лісове, гірниче, фауністичне, флористичне, атмосфероохоронне, заповідне законодавство, які або уже сформувалися в окремі галузі права (земельне, водне, лісове, гірниче або надрове), або ж існують як галузі законодавства, але процес їх формування у галузі права триває.

Комплексний характер екологічного права виражається не тільки в тому, що воно об'єднує зазначені вище галузі права, кожна з яких включає як норми, що регулюють відносини щодо охорони і використання конкретного природного ресурсу, так і норми права, спрямовані на охорону довкілля в цілому. Наприклад, норми земельного права, що регулюють порядок вибору земельної ділянки є нормами більш широкої дії і мають середовищно-регулюючий характер. Поряд з цим екологічне право включає цілий блок законодавства, яке регулює відносини в галузі охорони довкілля. Це, зокрема, Податковий кодекс та Закон про охорону навколишнього природного середовища. Податковий кодекс регулює порядок сплати екологічного податку за забруднення навколишнього природного середовища, та ін.

2. Предмет та методи екологічного права

Предметом екологічного права виступають екологічні правовідносини, що виникають у галузі використання природних ресурсів, охорони навколишнього природного середовища, і забезпечення екологічної безпеки існування людей, які базуються на формах різноманітного права власності, права природокористування і права громадян на безпечне для життя і здоров'я довкілля. Ці правовідносини складаються між громадянами, між громадянами та організаціями з приводу належності, використання, відтворення об'єктів охорони навколишнього природного середовища з метою задоволення екологічним та інших потреб.

Передумовою виникнення та існування екологічних відносин між конкретними суб'єктами з приводу екологічних об'єктів є постійно існуюча взаємодія суспільства і природи в процесі розвитку людства.

У процесі забезпечення, користування, вилучення, перерозподілу різноманітних природних об'єктів, здійснення інших дій виникають земельні, водні, лісові, фауністичні та інші екологічні відносини, які є єдиними, ускладненими за своїм змістом. Вони містять у собі декілька різновидів екологічних відносин, тісно взаємопов'язаних між собою, чим створюють предметну цілісність.

Методи правового регулювання екологічних правовідносин – способи і прийоми, спрямовані на ефективне регулювання екологічних правовідносин, забезпечення реалізації прав і дотримання обов'язків суб'єктами цих відносин у галузі використання природних ресурсів, охорони навколишнього природного середовища і забезпечення екологічної безпеки умов проживання людей. Розрізняють:

• • адміністративно-правовий метод, або авторитарний (виходить з нерівного положення сторін – із відношення влади та підлеглості): дозволяючі дії; санкціонуючі дії; погоджувальні дії; обмежувальні дії; упереджувальні дії; заборонні дії.

• • цивільно-правовий метод, або заохочувальний (заснований на рівності сторін): альтернативні дії; рекомендаційні дії; стимуляційні дії; ініціативні дії.

Отже, метод правового регулювання екологічних відносин – це закріплена в законодавстві сукупність адміністративних, цивільно- правових способів і прийомів впливу на поведінку учасників цих відносин.

Охорона навколишнього природного середовища, раціональне використання природних ресурсів, забезпечення екологічної безпеки життєдіяльності людини — обов’язкова умова сталого економічного та соціального розвитку України.

Предмет екологічного права — це врегульовані нормами права суспільні відносини щодо охорони навколишнього середовища, збереження, відтворення та раціонального використання природних ресурсів (екосистем) і забезпечення екологічної безпеки населення.

На думку В. К. Попова і А. П. Гетьмана, «екологічні відносини за своїм змістом є різноманітними, але взаємопов’язаними. Їх єдність обумовлена зв’язком усіх природних об’єктів між собою, внаслідок чого існує єдина екологічна система».

Отже, предмет екологічного права становлять три групи суспільних відносин:

1. Суспільні відносини з раціонального використання природних ресурсів. Ця група, крім власне відносин з природокористування, містить також регулювання відносин власності на природні ресурси. Деякі дослідники пропонують розмежовувати зазначені групи суспільних відносин, мотивуючи це тим, що в контексті відносин власності на природні ресурси в екологічному праві вирішуються суспільно значимі проблеми володіння природними багатствами і розпорядження ними. Справді, з огляду на специфіку об’ єктів власності (ними є природні ресурси — земля, надра, водні і лісові ресурси тощо) у відносинах, регульованих екологічним правом, домінує державна, а не приватна власність на природні ресурси. Держава, володіючи правом власності, надає природні ресурси або їх частини в постійне або тимчасове користування фізичним і юридичним особам. З іншого боку, відносини власності, так само, як і відносини природокористування, передбачають такий елемент як раціональне й ефективне використання природних ресурсів. Відмінність між ними полягає в тому, що відносини власності містять володіння, користування і розпорядження природними ресурсами, а відносини з користування — тільки володіння і користування природними ресурсами. Звідси випливає, що розмежування цих двох груп суспільних відносин не має достатньо обґрунтованої аргументації.

2. Правовідносини у царині охорони навколишнього природного середовища пов’язані першою чергою з наявністю хімічного, фізичного, біологічного і радіаційного впливу на природні об’єкти. Як такі об’єкти можна вирізнити:

— природні ресурси;

— природні комплекси і ландшафти (території й об’єкти природно-заповідного фонду);

— екосистеми (включно з (морською) економічною зоною континентального шельфу);

— природно-антропогенні комплекси (курортні, лікувальні, оздоровчі та рекреаційні зони).

3. Правовідносини, пов’язані з правом громадян на безпечне для життя і здоров’я довкілля.

Ю. С. Шемшученко виокремлює четверту групу суспільних відносин, пов’ язаних із формуванням, збереженням і раціональним використанням екомережі. Коло цих відносин постійно розширюється, і вони справляють істотний вплив на стан навколишнього природного середовища, задоволення сучасних і перспективних економічних, соціальних, екологічних та інших інтересів суспільства^.

Метод правового регулювання — це засіб правового впливу на поведінку учасників суспільних відносин із боку держави.

На основі чинного законодавства України можна зробити висновок, що встановлено три універсальні методи правового регулювання відповідних груп суспільних відносин: цивільно-правовий, який наділяє суб’єктів майнових відносин рівною можливістю право- володіння, за якого відсутні влада і підкорення суб’єктів таких відносин; адміністративно-правовий, ґрунтований на владних приписах, що докладно визначають порядок виникнення відносин, їх зміст, обсяг і розподіл прав та обов’ язків між учасниками відносин, що регулюються; кримінально-правовий.

Метод екологічного права — це сукупність способів, і засобів і прийомів, за допомогою яких держава здійснює ефективне регулювання правовідносин за раціонального й ефективного використання природних ресурсів, охорони навколишнього природного середовища і забезпечення екологічної безпеки людини.

Щодо екологічного права можна стверджувати, що для цієї галузі права характерним є змішаний метод правового регулювання екологічних відносин, який включає головним чином адміністративно-правові й цивільно-правові способи і прийоми правового регулювання цих відносин. Змішаний метод правового регулювання екологічних відносин зумовлений самим характером відносин. При визначенні методу вирішальне значення має екологічний чинник, зокрема екологічні відносини виникають з приводу природних об’єктів, тісно пов’язаних між собою, розвиваються за своїми природними законами і становлять єдину екологічну систему (навколишнє природне середовище).

Н. В. Барабашова зазначає, що подібно до інших галузей права галузі екологічного права властиві дві групи методів. По-перше, це загальнонаукові методи, що є основними для всіх галузей, і, по-друге, окремі наукові методи, що відображають характерні риси кожної окремої науки^.

Загальнонауковими методами стосовно галузі екологічного права є:

— аналіз — виявляє структуру екологічного права, фіксує його основні елементи, визначає характер взаємозв’язку між ними;

— синтез — використовується для узагальнення даних, отриманих у результаті аналізу різноманітних властивостей і ознак досліджуваних явищ. Синтезуючи аналітичні дані окремих елементів екологічного права, ми отримаємо уявлення про екологічне право загалом;

— індукція — полягає у вивченні окремих сторін або властивостей екологічного права, на підставі чого потім роблять узагальнення різного рівня.

До окремих наукових методів екологічного права належать: адміністративно-правовий або авторитарний метод, сутність якого полягає у встановленні дозволу чи заборони, у забезпеченні державного примусу до належної поведінки. Особливістю цього методу є наявність підпорядкованого становище сторін в еколо- го-правовому плані (в разі виникнення, наприклад, надзвичайних екологічних ситуацій, коли йдеться про вжиття термінових заходів щодо переселення людей до безпечних регіонів, ліквідацій наслідків аварій, які призвели до забруднення природного середовища, здійснення необхідних екологічних заходів тощо). У такому разі переважно слід використовувати владні приписи, обов’язкові для виконання. Нерідко власники природних ресурсів, природокористувачі припускаються порушення екологічних нормативів, стандартів, лімітів на використання ресурсів, тому приписи органів контролю щодо усунення виявлених недоліків є обов’язковими для виконання особами, яким вони адресовані.

За характером дії ці методи можуть класифікуватися як обмежувальні, заборонні, дозвільні.

За часом дії вони можуть бути упереджувальними, тобто спрямованими на недопущення, запобігання екологічному правопорушенню, або санкціонувальними, тобто тими, що настають внаслідок такого правопорушення.

Цивільно-правовий метод найчастіше використовують під час регулювання відносин власності на природні об’ єкти, договірних відносин, у разі розв’ язання еколого-правових спорів, відшкодування збитків тощо. За умов розвитку ринкових відносин цей метод правового регулювання певних видів екологічних відносин набуватиме дедалі все більш ширшого застосування, оскільки звужуватиме сферу використання адміністративно-правового методу, вможливлюватиме застосування альтернативних методів правового впливу, ґрунтованих на стимулюванні суб’єктів екологічного права щодо підвищення ефективності власної природоохоронної діяльності, виявлення ініціативи у здійсненні природоохоронних заходів. Такими, зокрема, є економічні, стимуляційні методи. Вони передбачають:

— встановлення нормативів плати і розмірів платежів за використання природних ресурсів, за викиди і скиди забруднюючих речовин у навколишнє природне середовище;

— надання підприємствам (установам, організаціям) і громадянам податкових, кредитних та інших пільг за умов здійснення ними ефективних заходів, які забезпечуватимуть б природоохоронний ефект, впровадження устаткування для використання відходів і вторинної сировини;

— звільнення від оподаткування фондів охорони навколишнього природного середовища;

— надання на пільгових умовах короткострокових і довгострокових кредитів для реалізації заходів екологічної безпеки.

За допомогою кримінально-правового методу ведуть боротьбу з екологічною злочинністю.

Визначення предмета будь-якої галузі права можливе за допомогою виявлення його кола суспільних відносин, які його і утворюють. Саме предмет, на думку багатьох науковців, виділяє екологічне право в галузь права.

Предмет екологічного права – це суспільні відносини в сфері охорони і поліпшення навколишнього природного середовища, раціонального використання та відтворення природних ресурсів, забезпечення екологічної безпеки.

Вищезазначене визначення свідчить, що ядром регульованих суспільних відносин є людські суспільні відносини в галузі взаємодії суспільства й навколишнього середовища. Вони, безумовно, мають специфіку – виникають, змінюються й припиняються із приводу охорони довкілля й раціонального природокористування, забезпечення екологічної безпеки. Такого роду відносини не регулюються жодною галуззю права.

Крім того, екологічні відносини носять виробничий характер, оскільки найбільшим забруднювачем навколишнього середовища є виробнича сфера діяльності. У процесі здійснення трудової діяльності на підприємстві людина є головним учасником антропогенного забруднення середовища.

Видами екологічних правовідносин є природоресурсові, природоохоронні та антропоохоронні правовідносини. Види екологічних правовідносин

Природоре-		Природоохоронні, які		Антропоо-
сурсові, які		виникають з приводу		хоронні, які
виникають з		охорони природних		виникають з
приводу ра-		об’єктів: навколиш-		приводу охо-
ціонального		нього природного се-		рони життя та
використання		редовища, природних		здоров’я люди-
та відтворення		ресурсів, територій		ни від екологіч-
природних ре-		природно-заповідного		ної небезпеки
сурсів: земель,		фонду, природних		(ядерної, радіа-
вод, лісів, надр,		комплексів, ландша-		ційної, санітар-
атмосфери,		фтів, виключної (мор-		ної, харчової та
фауни, рослин		ської) економічної		ін.)
нелісового по-		зони, континентально-
ходження		го шельфу тощо

Метод правового регулювання – це спосіб правового впливу на суспільні відносини з боку держави. Він має допоміжне значення у вирішенні проблеми самостійності галузі права.

З позиції екологічного права методи правового регулювання розглядаються як встановлені нормами права способи, прийоми і засоби правового впливу на відносини, що виникають у галузі охорони навколишнього природного середовища, раціонального використання та відтворення природних ресурсів та забезпечення екологічної безпеки.

Методам екологічного права притаманні важливі ознаки (рис. 1.3).

			Ознаки методів
			екологічного права
			забезпечують			гарантуються у
стосуються тільки						необхідних випад-
			єдність правового
юридичних норм						ках засобами дер-
			регулювання
						жавного примусу

Рис. 1.3. Ознаки методів екологічного права

Предмет і метод екологічного права повинні мати певну єдність та спільність. Відрив способів впливу від змісту регульованих суспільних відносин негативно позначається на ефективності правового регулювання.

Основними методами правового регулювання екологічних відносин є імперативний та диспозитивний (рис. 1.4).

Основні методи екологічного права

імперативний диспозитивний

рекомендаційний

санкціонуючий

делегуючий

Імперативний метод передбачає владний вплив на учасників суспільних відносин без права вибору1. Він виражається у встановленні обов’язкових приписів і заборон. Встановлення обов’язкових приписів становить значну питому вагу в екологічному праві, оскільки інтереси природокористувачів не завжди збігаються з екологічними інтересами держави. Тому законодавством для природокористувачів закріплені відповідні обов’язки залежно від цільового використання природних ресурсів.

Диспозитивний метод навпаки передбачає варіанти поведінки учасників суспільних відносин як рівноправних сторін2. Диспозитивний метод правового регулювання, у свою чергу, поділяють на рекомендаційний, санкціонуючий і делегуючий.

Рекомендаційний метод передбачає надання можливості альтернативної поведінки суб’єктам екологічних правовідносин залежно від поставленої мети. Зокрема, у ст. 140 Земельного кодексу України серед підстав припинення права власності на земельну ділянку закріплено добровільну відмову від цього права власника ділянки, тобто власник має право вибору: використовувати земельну ділянку за призначенням або відмовитися від неї.

Санкціонуючий метод виявляється у тому, що рішення про реалізацію повноважень суб’єкт екологічних правовідносин приймає самостійно, але воно набуває юридичної сили лише після затвердження його відповідним компетентним органом. Наприклад, у ст. 100 Земельного кодексу України передбачено порядок встановлення земельних сервітутів і зазначено, що сервітут встановлюється за домовленістю між власниками сусідніх земельних ділянок на основі договору чи рішення суду, але право сервітуту виникає після його державної реєстрації в порядку, встановленому для державної реєстрації прав на земельну ділянку.

Делегуючий метод виражається в наданні прав і свобод суб’єктам екологічних правовідносин щодо того чи іншого кола правомочностей. Так, водокористувачі мають право використовувати водні об’єкти на умовах оренди (ст. 43 Водного кодексу України); громадяни та юридичні особи, які мають у приватній власності ліси, мають право продавати або іншим шляхом відчужувати відповідно до закону земельну лісову ділянку (ст. 14 Лісового кодексу України).

Мачуська І.Б.. Екологічне право : Навч. посіб. / І. Б. Мачуська. — К. : КНЕУ,2009. — 301, [31] с.. 2009