2. Суспільний і державний устрій та управління Арабського Халіфату.
Специфіка арабського феодалізму, як і східного в цілому, полягає насамперед у порівняно стійкій багатоукладності економіки. Феодальний уклад співіснував тут з патріархально-родовими і рабовласницькими відносинами. Пережитки родоплемінного устрою тривалий час зберігалися на більшій частині Аравії. Як і раніше, важливу роль відігравало рабовласництво.
Феодали на чолі з халіфом становили панівний клас; найбільше височіли численні родичі халіфів, племінні вожді, великі сановники, вищі військові чини, верхівка церковної ієрархії, місцева знать. Особливістю арабського феодального ладу було те, що там не було чіткого станового поділу як в європейських країнах; більше приділялося уваги розбіжностям мусульман і немусульман. Наприклад, іудеїв і християн заборонялися шлюби з мусульманами; вони не могли мати рабів-мусульман; носили особливе вбрання.
Селянство розділилося на багато етнічних груп; араби-мусульмани мали ряд привілеїв; так, наприклад, вони були звільнені від деяких податків. Положення підкореного селянства було дуже важким: зростали податки, натуральні і грошові побори; збільшувалися різні повинності; в деяких районах селян почали прикріплювати до землі.
Велика частина земельного фонду і зрошувальних споруд в основних областях Халіфату була власністю Халіфату. Меншу частину земельного фонду становили землі, що знаходилися в приватній власності (мульк). Швидко стала розвиватися форма умовної феодальної земельної власності - ікта (наділ), яка давалася в довічне або тимчасове тримання служивим людям.
З'явилися в Халіфаті і земельні володіння мусульманських релігійних установ - невідчужувані вакфи. Від податкових питань були звільнені землі халіфської знаті, вакфние і ікту.
Становище селян на землях державних та на землях феодалів було вкрай важким. Поземельний податок (харадж) стягувався або натурою - у вигляді частки врожаю, або грошима - у вигляді постійних платежів з певною земельної площі незалежно від розмірів зібраного врожаю.
Важливу роль в житті Халіфату грали міста; в країні йшов інтенсивний процес відділення ремесла від сільського господарства і розвитку феодального міста як центру товарного виробництва. Необхідно відзначити зростання техніки текстильного, керамічного, парфумерного і паперового ремесел, а також обробки металів. Все більше розширювався товарообіг, зросла Керування торгівля, як внутрішня, а й зовнішня - з Індією, Китаєм, з країнами Східної Європи, в тому числі і з Руссю (з IX ст.), І з країнами узбережжя Середземного моря. У зв'язку з цим отримала розвиток система кредиту, вживання чеків і обмінні операції у мінял.
Серед городян були багаті купці, ремісники, дрібні торговці, поденники. Міста були зацікавлені в збереженні стійких економічних зв'язків між окремими регіонами країни.
Методи феодальної експлуатації селян визначалися значною мірою самою структурою поземельних відносин. Основна частина продукту, що вироблявся селянами, стягувалася державою за допомогою податків на користь халіфа. Потім частина податкових надходжень перерозподілялася серед феодальної верхівки у вигляді платні, пенсій тощо. Найважливішим засобом збагачення знаті було надання їй халіфом права збирати з жителів певного округу податок на свою користь.
Юридичне становище особи в халіфаті визначалося насамперед її віросповіданням. Тому на перший план виступали розбіжності в правовому статусі мусульман і немусульман (зимміїв). Зиммії перебували в приниженому становищі і були зобов'язані сплачувати тяжкий державний податок (джизья).
Панівний клас феодалів не мав чіткої ієрархічної структури. Його верхівку становила мусульманська знать — нащадки членів родини Мухаммеда і його сподвижників.
Селянство спочатку розпадалося на безліч етнічних груп. Корінні араби поселялися на нових землях відокремленими військовими колоніями. Вони були звільнені від деяких податків, мали певні привілеї. Поступово податки зростали, збільшувалися різні повинності. У деяких районах селян почали закріплювати за землею для того, щоб позбавити їх можливості ухилятися від податків і повинностей.
Важливу роль у суспільному житті халіфату відігравала купецька верхівка міст. Водночас у містах були відсутні розвинуте ремісницьке виробництво, орієнтоване на внутрішній ринок, корпоративний устрій і самоврядування. Повне підпорядкування арабського міста державному апарату було наслідком сильної центральної влади.
На найнижчій сходинці соціальних сходів перебували раби. Цей значний прошарок населення поповнювався головним чином за рахунок полонених і невільників, куплених за кордоном. Розвиток феодальних відносин вплинув на правове становище рабів. Вони могли за згодою своїх господарів вести торгові операції і придбавати майно, хоча і не визнавалися суб'єктами права. Відпущення рабів-мусульман на волю розглядалося як богоугодна справа.
Отже, особливістю арабських суспільних відносин було те, що в халіфаті не установився становий устрій у такій формі, як у європейських країнах. Характерною рисою в правовому становищі різних груп населення є насамперед відмінності у правах між мусульманами і немусульманами («невірними»), між арабами й іншими народами.
Обсяг правоздатності і дієздатності за шаріатом визначається віросповідними міркуваннями. Мусульмани мали переваги перед немусульманами, причому ці переваги мали навіть раби мусульмани перед вільними немусульманами, Реакційною ознакою мусульманського права в цьому відношенні є правове закріплення різкої нерівності чоловіків і жінок. Ті, хто сповідував релігію «одкровення» (іудеї, християни, а також послідовники Зороастра), називалися зимміями і відрізнялися за своїм правовим становищем як від мусульман, так і від язичників. Вони користувалися автономією, могли керування своїми цивільно-правовими звичаями і управлятися своїми старшинами, але за свої злочини вони відповідали за шаріатом, який регулював також їх угоди з мусульманами. Зимміям заборонялися шлюби з мусульманами, заборонялося мати рабів мусульман. Вони повинні були носити особливий одяг, щоб відрізнятися від мусульман. Вони не могли їздити на конях, а тільки на мулах або ослах. Для них існувало багато й інших обмежень.
Раби за законом не були суб'єктами прав, але насправді існували деякі відступи від цього. Раби, які з дозволу своїх господарів займалися торгівлею і ремеслом, могли укладати договори з вільними людьми, що певною мірою відповідало пекулію в римському праві.
Раби, які одержали волю, називалися мавалі. Їх становище було значною мірою аналогічне становищу римських вільновідпущеників. Майно мавалі після їхньої смерті, якщо в них не було спадкоємців, переходило до колишнього господаря. Назва «мавалі» застосовувалася також до переможених народів незалежно від того, прийняли вони мусульманство чи ні, всупереч вченню ісламу про рівність усіх мусульман. Ідеологи панівного класу проповідували расистські погляди про панування арабів над іншими народа.
Державний лад:
Державний лад Арабського Халіфату можна визначити як теократичну монархію. На її чолі стояв халіф (замісник, намісник, спадкоємець). Він вважався нащадком посланця Аллаха-Мухаммеда, а починаючи з Омейядів (з 661 р.) - замісником Аллаха на землі.
У руках халіфа була зосереджена як духовна (імамат), так і світська (емірат) влада. Перших халіфів обирала мусульманська знать, проте невдовзі їхня влада стає спадковою. Першим помічником і радником халіфа був візир. Візир був охоронцем халіфської печатки і міг ставити її на документах без попереднього дозволу халіфа. Візирю підпорядковувалися весь адміністративно-фінансовий апарат, військо, відомство державного контролю - аль-барид, численні відомства-дивани. Посада візиря найчастіше успадковувалася однією родиною. Наприклад, відома могутня династія спадкових візирів Бармекідів. Іншими важливими чиновниками були: 1) особа, що наглядала за чиновниками халіфа, 2) керівник поліцій, 3) командир охоронців халіфа 4) завідуючий поштою (розвідкою).
У халіфаті вели чотири книги, куди занотовували важливі державні дані. Для ведення цих книг було створено особливі канцелярії. Так виникли дивани. Центральними галузевими органами державного управління були дивани (військових справ, внутрішніх справ, поштової служби та податків тощо).
Адміністративно-територіальне Арабський Халіфат поділявся на провінції (Іспанія, Єгипет, Сирія та ін), які очолювали військові намісники- еміри, їм підпорядковувалися війська, місцевий адміністративний, фінансовий і судовий апарат, а призначав їх особисто халіф. Еміри мали помічників.
У містах була своя система управління, котру очолював раїс. Важливими посадовими особами були: мухтасиб (наглядав за ринками), начальник поліції, глава міської охорони, кадій (очолював міський суд). Значну роль відігравало мусульманське духівництво. Створена Мухаммедом теократична монархія спиралася на військо, що складалося з двох частин - постійного війська та загонів добровольців (борців за віру). Військова служба оплачувалася не земельними пожалуваннями, а часткою від військової здобичі. Ця система давала можливість порівняно довго зберігати боєздатність і високу мобільність армії. Крім цього, халіфи з вихованців-рабів створювали відбірні частини кінної гвардії (гулямами).