1.Походження і розвиток Арабського Халіфату.
Арабський халіфат, як середньовічна держава, склався в результаті об’єднання арабських племен, центром розселення яких був Аравійський півострів. Його історію можна розділити на три періоди.
Перший період (VII ст.) охоплює час від утворення арабської держави до приходу до влади династії Омейядів, що продовжувалася 30 років.
Другий період (661—750 рр.) — створення відносно централізованої держави у вигляді своєрідної деспотії, очолюваної спадковим халіфом (династія Омейядів), який був одночасно главою ісламу. У цей період халіфат став феодальною державою.
Третій період (750—1258 рр.) — створення великої Арабської імперії (династія Абассидів), її подальша феодалізація і розпад.
Арабський халіфат виник у ІІV ст. на Аравійському півострові в результаті розпаду первіснообщинного ладу, тобто родоплемінних відносин у арабів. Створена в 662 році релігійно-політична община Мухамеда розповсюдила владу Іслам на Аравію, Іспанію, Північну Африку, Єгипет, Сірію, Іран, Ірак, Персію, держави Середньої Азії, Північну Індію. Ця величезна Імперія проіснувала до ХІІІ ст. і відома як А. Х
В VІ-VІІ ст. араби соціально диференціювались. Виділились окремі роди, клани і племена. У Мецці рід Омейядів очолив караванну торгівлю. Загальноплеменні пасовиська захопили власники крупної рогатої худоби. Так появилась знать. В областях, де було розвинене землеробство, відбувався процес феодалізації. На цьому грунті виник релігійно-політичний рух – ханіфізм. Цей рух був спрямований проти племінних культів за створення спільної релігії з одним божеством. Ханіфський рух був спрямований проти родоплемінної знаті, у руках якої була влада в арабських дофеодальних державах. Він виник у тих центрах Аравії, де феодальний уклад набув більшого розвитку і значення – у Йємені і місті Ястрибі, охопив також і Мекку, де одним із його представників був Мухамед. Спочатку ханіфізм не мав підтримку у Мецці, але під впливом потреб населення перейшов на інший етап розвитку, який можна уже розглядати як виникнення нової релігії, що називається іслам (покірність). Її засновником став син торговця з р. Мекки Мухаммед (570-632). Мухаммад повів боротьбу за об'єднання всіх арабів в нову напівдержавну-напіврелігійну громаду (умму). Це привернуло до прихильники нової релігії і нової організації широкі соціальні верстви, незадоволені домінуванням племінної аристократії. На початку 630-х рр. значна частина Аравійського півострова визнала владу і авторитет Мухаммеда. Під його початком склалося своєрідне протодержава з духовної і політичної одночасно владою пророка, що спирався на військові і адміністративні повноваження нових прихильників-мухаджірів.
Після смерті Мухаммада об'єднання арабських племен продовжилося. Влада у союзі племен була передана духовного спадкоємця пророка – халіфу Абу Бекра. Внутрішні протиборства були придушені. У правління перших чотирьох халіфів («праведних») арабське протодержава, спираючись на загальне озброєння кочовиків, стало швидко розширюватися за рахунок сусідніх держав. Завоювання були продовжені в період правління халіфів з роду Омейядів (661-750). В це час араби підкорили собі Сирію, Іран, Північну Африку, Єгипет, Середню Азію, Закавказзі, Афганістан, багато володіння Візантійської імперії, Іспанію та навіть острови в Середземному морі. Склалася наднаціональна імперія, основою єдності якої стали іслам і нова військова і податкова система. Державність раннього халіфату була розвинена слабо, система адміністрації була перейнята з завойованих Ірану і Візантії. Більша частина земель була оголошена власністю держави, і на цій основі (за візантійським зразком) стада формуватися система напівфеодальних пожалувань під умовою військової служби. Основою власної податкової системи стало привілейоване оподаткування правовірних мусульман і обтяження іновірців.
Основними причинами військових успіхів арабів треба визнати релігійний фанатизм, а також виснаження феодальних Візантії та Ірану. Унаслідок завоювань було створено величезну феодальну державу, яка була спочатку досить централізованою. Подальша феодалізація призвела до розпаду цієї держави.
Емір Сирії Муавія, перемігши у 661р. халіфа Алі, зробив центром халіфу Дамаск, започаткувавши тим самим, новий період в історії халіфату. Характерною особливість Дамаського халіфату було перетворення його із своєрідної теократичної республіки у спадкову типову східну деспотичну монархію. У період існування Дамаського халіфату стався поділ мусульман на сунітів і шиїтів. Халіф та його прибічники шанували не тільки Коран, але й доповнення до нього – Сунну. Тому вони стали називатися сунітами. Та частина арабів, яка не визнавала Сунну, називалися шиїтами, яких було досить багато на території Єгипту , Ірану та Месопотамії.
Секта хариджитів не визнавала ні шиїтів, ні сунітів. Вони вимагали дотримання принципів рівності, братерства, зокрема, серед їх вимог була вимога рівного розподілу землі. Рух хараджитів охопив східні провінції халіфату. Скориставшись виступами селян, іранські і месопотамські феодали повалили у 750р . правління Омейядів . Халіфом став Абул - Аббас Кривавий . У період правління Аббасидів арабська держава досягла найбільшого розквіту . У 1055р . Багдад був завойований тур ками - сельджуками і халіфу залишено було лише релігійну владу . Проте продовжували існувати Кордовський халіфат (Іспанія) та халіфат Фатимідів (Єгипет). Останнього халіфа у 1258 р. задушили монголи. На початок X ст. відбувається розпад халіфату. Збільшення повинностей не покривало витрат, які зростали. Щоб забезпечити надходження доходів з областей, халіфи почали віддавати цілі країни на відкуп намісникам, які вносили певну суму і ставали майже самостійними правителями відкупленої ними області: обкладали населення податками на свій розсуд, призначали посадових осіб і утримували власне військо. Ці намісники оголошували себе халіфами і навіть утворювали династії. Влада колишнього халіфа була значно обмежена. В управлінні державою важливу роль відігравав начальник гвардії, утвореної з кочового племені турків — «емір аль омара», або князь князів. Згодом світську владу захопили султани, а халіф залишився тільки главою мусульманського духовенства.