Стаття 1. Право на звернення до господарського суду

Підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб'єкта підприємницької діяльності (далі — підприємства та організації), мають право звертатися до господарського суду згідно з встановленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів, а також для вжиття передбачених цим Кодексом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.

У випадках, передбачених законодавчими актами України, до господарського суду мають право також звертатися державні та інші органи, громадяни, що не є суб'єктами підприємницької діяльності.

Угода про відмову від права на звернення до господарського суду є недійсною.

1. Коментована стаття закріплює право на звернення до суду як специфічне процесуальне право. Це право може бути розглянуте у двох аспектах: 1) як абстрактне право, тобто як потенційна можливість відповідних суб'єктів на звернення до господарського суду за захистом порушеного права або законного інтересу; 2) як персоніфіковане право, тобто як право конкретної юридичної чи фізичної особи, яка вважає, що її права та охоронювані законом інтереси порушено, на необхідне втручання органу судової влади для їх визнання та належної реалізації.

Право на звернення до господарського суду як абстрактне право є невід'ємним елементом правового статусу всіх юридичних осіб, які зареєстровані у такій якості у встановленому законом порядку, а також громадян, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб'єкта підприємницької діяльності.

Право на звернення до господарського суду як абстрактне право перетворюється на конкретне право у випадку наявності у суб'єкта інтересу у захисті його прав та інтересів. Право на звернення до господарського суду як суб'єктивне право реалізується у формі права на подання позову.

Частиною 1 коментованої статті встановлюється коло осіб, які мають право на звернення до господарського суду. До них цим Кодексом віднесено: підприємства, установи, організації, інших юридичних осіб (у тому числі іноземних), громадян, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб'єкта підприємницької діяльності.

Крім цього, статтею закріплене право зазначених осіб на звернення до господарського суду не лише за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів, а також для вжиття передбачених цим Кодексом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.

2. Частина 2 коментованої статті закріплює право на звернення до господарського суду також за державними та іншими органами, громадянами, що не є суб'єктами підприємницької діяльності, у випадках, встановлених законодавством України. Зокрема, такою вказівкою закону є закріплення у ст. 2 цього Кодексу права прокурорів та їх заступників на звернення до господарського суду в інтересах держави, Рахункової палати, яка звертається до господарського суду в інтересах держави в межах повноважень, що передбачені Конституцією та законами України тощо.

Крім цього, можливість участі громадян, які не є суб'єктами підприємницької діяльності, випливає із Закону України від 14 травня 1992 р. "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" (в редакції Закону від ЗО червня 1999 р.). Громадянин може бути кредитором юридичної особи, наприклад, володіючи цінними паперами, випущеними юридичною особою, і має право звернутися до господарського суду.

3. Частиною 3 коментованої статті встановлюється правило, відповідно до якого угода про відмову від права на звернення до господарського суду є недійсною.

Стаття 2. Порушення справ у господарському суді

Господарський суд порушує справи за позовними заявами:

підприємств та організацій, які звертаються до господарського суду за захистом своїх прав та охоронюваних законом інтересів;

державних та інших органів, які звертаються до господарського суду у випадках, передбачених законодавчими актами України;

прокурорів та їх заступників, які звертаються до господарського суду в інтересах держави;

Рахункової палати, яка звертається до господарського суду в інтересах держави в межах повноважень, що передбачені Конституцією та законами України.

Прокурор, який звертається до господарського суду в інтересах держави, в позовній заяві самостійно визначає, в чому полягає порушення інтересів держави, та обґрунтовує необхідність їх захисту, а також вказує орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах.

Господарський суд порушує справи про банкрутство за письмовою заявою будь-кого з кредиторів, боржника.

1. Частиною 1 коментованої статті визначено коло осіб, у тому числі прокурорів та їх заступників, за позовними заявами яких господарський суд порушує справи. Так, господарський суд порушує справи за позовними заявами: 1) підприємств та організацій, які звертаються до господарського суду за захистом своїх прав та охоронюваних законом інтересів; 2) державних та інших органів, які звертаються до господарського суду у випадках, передбачених законодавчими актами України; 3) прокурорів та їх заступників, які звертаються до господарського суду в інтересах держави; 4) Рахункової палати, яка звертається до господарського суду в інтересах держави в межах повноважень, що передбачені Конституцією та законами України.

Необхідність у законодавчому закріпленні кола осіб, що мають право на звернення до суду, спричинена тією обставиною, що порушувати господарську справу можуть не лише ті особи, які мають право на звернення до господарського суду і реалізують своє право на судовий захист, але й інші особи: прокурори, органи державного управління тощо, які діють в інтересах інших осіб. Право зазначених осіб не є безмежним, воно залежить від випадків, чітко встановлених у законі, або його реалізація пов'язана із захистом інтересів держави.

Відповідно до п. 2 ст. 121 Конституції України на прокуратуру України покладається представництво інтересів громадянина або держави в суді у випадках, визначених законом. Такі випадки передбачені ст. 33 Закону України від 5 листопада 1991 р. "Про прокуратуру" та ст. 29 Кримінально-процесуального кодексу (далі — КПК) України (пред'явлення цивільного позову в інтересах держави або громадянина про відшкодування збитків, заподіяних злочином), ч. 4 ст. 136 Кодексу законів про працю (далі — КЗпП) України (звернення до суду із заявою про стягнення заподіяної матеріальної шкоди з керівників підприємств, установ та організацій), ст. 45 Цивільного процесуального кодексу (далі — ЦПК) України (здійснення в суді захисту прав і законних інтересів громадян або державних чи суспільних інтересів), ст. 60 Кодексу адміністративного судочинства (далі — КАС) України (представництво інтересів громадянина або держави на будь-якій стадії процесу) тощо.

2. Частина 2 коментованої статті визначає право прокурора на звернення до господарського суду в інтересах держави, а також встановлює вимоги до змісту позовної заяви, поданої прокурором, зокрема зазначення в ній органу, уповноваженого державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах.

У контексті цієї статті викликає інтерес трактування насамперед поняття "інтереси держави". Інтереси держави відрізняються від інтересів інших учасників суспільних відносин. В основі перших завжди є потреба у здійсненні загальнодержавних (політичних, економічних, соціальних тощо) дій, програм, спрямованих на захист суверенітету, територіальної цілісності, державного кордону України, гарантування її державної, економічної, інформаційної, екологічної безпеки, охорону землі як національного багатства, захист прав усіх суб'єктів права власності та господарювання тощо.

Інтереси держави можуть збігатися повністю, частково або не збігатися зовсім з інтересами державних органів, державних підприємств та організацій чи з інтересами господарських товариств з часткою державної власності у статутному фонді. Проте держава може вбачати свої інтереси не тільки в їх діяльності, але й в діяльності приватних підприємств, товариств.

Із врахуванням того, що "інтереси держави" є оціночним поняттям, прокурор чи його заступник у кожному конкретному випадку самостійно визначає з посиланням на законодавство, на підставі якого подається позов, у чому саме відбулося чи може відбутися порушення матеріальних або інших інтересів держави, обґрунтовує у позовній заяві необхідність їх захисту та зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах.

Відповідно до Рішення Конституційного Суду України від 8 квітня 1999 р. № З-рп/99 у справі № 1-1/99 положення ст. 2 Господарського процесуального кодексу (далі — ГПК) України в контексті п. 2 ст. 121 Конституції України треба розуміти так, що прокурори та їх заступники подають до господарського суду позови саме в інтересах держави, а не в інтересах підприємств, установ і організацій незалежно від їх підпорядкування і форм власності.

Прокурор, або його заступник, самостійно визначає і обґрунтовує у позовній заяві, у чому полягає порушення інтересів держави чи в чому існує загроза інтересам держави, і ця заява за коментованою статтею є підставою для порушення справи у господарському суді.

Частина 2 коментованої статті містить також поняття "орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах". Це поняття означає орган, на який державою покладено обов'язок щодо здійснення конкретної діяльності у відповідних правовідносинах, спрямованої на захист інтересів держави. Таким органом відповідно до статей 6, 7, 13 та 143 Конституції України може виступати орган державної влади чи орган місцевого самоврядування, якому законом надано повноваження органу виконавчої влади.

Орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах, фактично є позивачем у справах, порушених за позовною заявою прокурора, і на підставі ч. 1 ст. 21 ГПК України є стороною у господарському процесі. Цей орган вчиняє процесуальні дії (відповідні функції) згідно зі ст. 22 цього Кодексу.

3. Справи про банкрутство порушуються господарським судом також за письмовою заявою будь-кого з кредиторів або боржника. Відповідно до Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" кредитор — юридична або фізична особа, яка має у встановленому порядку підтверджені документами вимоги щодо грошових зобов'язань до боржника, щодо виплати заборгованості із заробітної плати працівникам боржника, а також органи державної податкової служби та інші державні органи, які здійснюють контроль за правильністю та своєчасністю справляння страхових внесків на загальнообов'язкове державне пенсійне страхування, податків і зборів (обов'язкових платежів). Конкурсні кредитори — кредитори за вимогами до боржника, які виникли до порушення провадження у справі про банкрутство і не забезпечені заставою майна боржника. До конкурсних кредиторів належать також кредитори, вимоги яких до боржника виникли внаслідок правонаступництва, за умови виникнення таких вимог до порушення провадження у справі про банкрутство. Поточні кредитори — кредитори за вимогами до боржника, які виникли після порушення провадження у справі про банкрутство. Боржник — суб'єкт підприємницької діяльності, неспроможний виконати свої грошові зобов'язання перед кредиторами, у тому числі зобов'язання щодо сплати страхових внесків на загальнообов'язкове державне пенсійне страхування, податків і зборів (обов'язкових платежів), протягом трьох місяців після настання встановленого строку їх сплати.

Стаття 3. Мова судочинства

Мова судочинства визначається статтею 21 Закону України "Про мови в Українській РСР".

1. Відповідно до ст. 10 Закону України «Про судоустрій України» судочинство в Україні провадиться державною мовою. Застосування інших мов у судочинстві здійснюється у випадках і порядку, визначених законом.

Мова судочинства визначається ст. 21 Закону України від 28 жовтня 1989 р. "Про мови в Українській РСР". Встановлення національної мови судочинства випливає з принципів Загальної декларації прав людини 1948 р., Декларації про державний суверенітет України 1990 р. Враховуючи вимоги ст. 18 Закону України "Про мови в Українській РСР", відповідно до яких крім української мови, якою ведеться судочинство в Україні, воно може здійснюватись національною мовою або мовою, прийнятною для більшості населення даної місцевості, суд вправі, якщо сторони не володіють мовою судочинства цієї місцевості, вести судовий процес іншою мовою, прийнятною для всіх учасників процесу, постановивши про це відповідну ухвалу. Судовий господарський процес може проводитися мовою більшості населення як виняток із загального правила.

Все діловодство у господарському суді здійснюється українською мовою.

Відповідно до роз'яснення президії Вищого господарського суду України від 31 травня 2002 р. № 04-5/608 "Про деякі питання практики розгляду справ за участю іноземних підприємств і організацій" провадження у справах за участю сторін, які знаходяться на території України, здійснюється українською мовою, а провадження зі справ, у яких бере участь сторона, що знаходиться на території держави з числа республік колишнього СРСР, — російською.

Господарський суд приймає документи, складені мовами іноземних держав, за умови супроводження їх нотаріально посвідченим перекладом на українську або російську мову з урахуванням вимог ст. 21 Закону України "Про мови в Українській РСР". При цьому слід мати на увазі, що у разі нотаріального посвідчення перекладу нотаріус посвідчує лише оригінальність підпису перекладача, який стоїть під документом, а не відповідність перекладу оригіналові. Тому, якщо у господарського суду чи учасника судового процесу виникнуть сумніви щодо автентичності перекладу документа, суд може призначити судову експертизу і доручити її проведення компетентному спеціаліс-ту-перекладачу згідно з вимогами ст. 41 цього Кодексу.

Особам, що беруть участь у справі і не володіють мовою, якою провадиться судочинство, забезпечується право користуватися у судовому процесі рідною мовою, а також послугами перекладача. У випадках, передбачених процесуальним законом, це право забезпечується державою.

Такою, що не володіє мовою, якою провадиться судочинство, вважається особа, яка не розуміє або погано розуміє звичайну розмовну мову, не може вільно спілкуватися нею.

Стаття 4. Законодавство, яке застосовується при вирішенні господарських спорів

Господарський суд вирішує господарські спори на підставі Конституції України, Закону України «Про господарський суд», цього Кодексу, інших законодавчих актів України, міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.

Господарський суд не застосовує акти державних та інших органів, якщо ці акти не відповідають законодавству України.

Якщо в міжнародних договорах України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, встановлені інші правила, ніж ті, що передбачені законодавством України, то застосовуються правила міжнародного договору.

Господарський суд у випадках, передбачених законом або міжнародним договором, застосовує норми права інших держав.

У разі відсутності законодавства, що регулює спірні відносини за участю іноземного суб'єкта підприємницької діяльності, господарський суд може застосовувати міжнародні торгові звичаї.

Забороняється відмова у розгляді справи з мотивів неповноти, неясності, суперечливості чи відсутності законодавства, яке регулює спірні відносини.

1. Конституція України є найвищим правовим актом, яким визначені місце судової влади у системі органів державної влади, вимоги до порядку і умов її здійснення, засади організацїї судової системи і діяльності судів, основні положення про судоустрій. Статтею 8 Конституції України встановлено, що Конституція має найвищу юридичну силу, а її норми є нормами прямої дії. Суди при розгляді конкретних справ мають оцінювати зміст будь-якого закону чи іншого нормативного акта з погляду відповідності їх Конституції' України і у всіх необхідних випадках застосовувати Конституціїо України як акт прямої дії.

Господарські суди безпосередньо застосовують Конституцію України у таких випадках: 1) якщо зі змісту норм Конституції України не випливає необхідність додаткової регламентації її положень законом; 2) якщо закон, який був чинним до прийняття чи введення в дію Конституції України, після цього суперечить їй; 3) якщо правовідносини, що розглядаються судом, законом не врегульовано, а нормативний акт, прийнятий Верховною Радою або Радою Міністрів АРК, суперечить Конституції України; 4) якщо укази Президента України, які внаслідок їх нормативно-правового характеру підлягають застосуванню судами при вирішенні конкретних судових справ, суперечать Конституції України.

Постановою Пленуму Верховного Суду України від 1 листопада 1996 р. № 9 "Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя" встановлено положення, відповідно до якого у випадку,коли зі змісту конституційної норми випливає необхідність додаткової регламентації її положень законом, суд при розгляді справи повинен застосовувати тільки той закон, який грунтується на Конституції України та не суперечить їй.

Закон України "Про судоустрій України" визнав таким, що втратив чинність, Закон України від 4 червня 1991 р. "Про господарські суди"; визначив правові засади організації судової влади та здійснення правосуддя в Україні, систему судів загальної юрисдикції, основні вимоги щодо формування корпусу професійних суддів, систему та порядок здійснення суддівського самоврядування, а також встановив загальний порядок забезпечення діяльності судів та регулювання інших питань судоустрою. Цим законом встановлено систему господарських судів та їх повноваження.

Господарські суди вирішують господарські справи також на підставі норм чинного законодавства. Так, частина норм господарського процесуального права міститься у Законі України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом". Норми цього Закону передбачають особливості провадження справ про банкрутство і є спеціальними щодо норм цього Кодексу.

При вирішенні спорів господарськими судами застосовується широке коло законів та інших нормативних актів, які вміщують окремі норми щодо провадження у господарських судах, зокрема про визначення підвідомчості спорів господарському суду (закони України від 7 лютого 1991 р. "Про власність", від 16 квітня 1991 р. "Про зовнішньоекономічну діяльність" тощо).

Діяльність господарського суду регулюється і деякими нормами цивільно-процесуального та адміністративно-процесуального законодавства. Так, на підставі ст. 26 ЦПК України у випадку об'єднання декількох пов'язаних між собою вимог, з яких одні підвідомчі суду, а інші — господарському суду, всі вимоги підлягають розгляду в суді. Відповідно до п. 6 Перехідних та прикінцевих положень КАС України встановлюється підвідомчість адміністративних справ, що розглядаються господарськими судами, до початку діяльності місцевих (окружних) та апеляційних адміністративних судів. Такі справи підвідомчі господарським судам відповідно до ГПК України і вирішуються відповідним господарським судом за правилами КАС України.

Коментована стаття наголошує також на тому, що господарські суди застосовують при вирішенні спорів міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.

Міжнародним договором України відповідно до Закону України від 29 червня 2004 р. "Про міжнародні договори України" є договір, укладений у письмовій формі з іноземною державою або іншим суб'єктом міжнародного права, який регулюється міжнародним правом, незалежно від того, міститься договір в одному чи декількох пов'язаних між собою документах, і незалежно від його конкретного найменування (договір, угода, конвенція, пакт, протокол тощо). Статтею 19 зазначеного Закону встановлений порядок дії міжнародних договорів України на території України, відповідно до якої чинні міжнародні договори України, згода на обов'язковість яких надана

Верховною Радою України, є частиною національного законодавства і застосовуються у порядку, передбаченому для норм національного законодавства.

2. Господарський суд не застосовує акти державних та інших органів, якщо ці акти не відповідають законодавству України.

Якщо міжнародним договором України, який набрав чинності в установленому порядку, встановлено інші правила, ніж ті, що передбачені у відповідному акті законодавства України, то застосовуються правила міжнародного договору.

Господарські суди повинні керуватися вимогами коментованої статті щодо вибору законодавства, яке має застосовуватися у вирішенні господарських спорів за участю іноземного підприємства, організації.

Зокрема, ч. 4 коментованої статті передбачено можливість застосування господарськими судами норм права інших держав у випадках, передбачених законом або міжнародним договором. Визначаючи право, якому підпорядковуються права та обов'язки сторін зовнішньоекономічного договору (контракту), господарським судам слід виходити з такого.

Вибір сторонами українського права, яке регулює їх відносини за угодою, означає вибір саме національного законодавства України, а не окремих законодавчих актів, що регулюють відповідні відносини сторін.

У разі відсутності волевиявлення сторін зовнішньоекономічної угоди щодо застосовуваного права господарський суд визначає його на підставі колізійної норми, яка може міститися як в міжнародних договорах, що відповідно до ст. 9 Конституції України є частиною національного законодавства, так і в національному законодавстві.

Такі норми містить, наприклад, Угода про порядок вирішення спорів, пов'язаних із здійсненням господарської діяльності, укладена державами — учасницями СНД у м. Києві 20 березня 1992 р., ст. 11 якої встановлено правила застосування цивільного законодавства однієї держави — учасниці СНД на території іншої держави — учасниці СНД. За цими правилами, зокрема, права та обов'язки сторін за договором визначаються законодавством країни — місця укладення такого договору, якщо інше не передбачено угодою сторін.

Якщо ж міжнародний договір не містить відповідної колізійної норми, яка має застосовуватися до спірних правовідносин, господарський суд повинен звернутися до колізійних норм внутрішнього цивільного законодавства. Наприклад, ст. 6 Закону України "Про зовнішньоекономічну діяльність" передбачено, що права та обов'язки сторін зовнішньоекономічних договорів визначаються правом країни, обраної сторонами при укладенні договору або в результаті погодження, а за відсутності такого погодження, до зовнішньоекономічних договорів застосовується право країни, де заснована, має своє місце проживання або основне місце діяльності сторона, яка є продавцем, наймодавцем, ліцензіаром тощо.

Господарський суд, застосовуючи норми міжнародного договору, визначає дію цих норм у часі та просторі відповідно до вимог розділу 2 частини III Віденської конвенції про право міжнародних договорів від 23 травня 1969 р.

У застосуванні норм міжнародного договору господарський суд виходить з того, що тлумачення міжнародних правил здійснюється у порядку, визначеному розділом 3 частини III названої Конвенції.

Договори, що набрали чинності з моменту підписання їх Президентом України, публікуються у "Відомостях Верховної Ради України", в газеті Верховної Ради України та у "Зібранні діючих міжнародних договорів України".

Опублікування міжнародних договорів України у "Зібранні діючих міжнародних договорів України", а також забезпечення їх офіційного перекладу державною мовою України здійснює Міністерство закордонних справ України (підпункт 14 п. 4 Положення про Міністерство закордонних справ України, затвердженого Указом Президента України від 3 квітня 1999 р. № 357/99, з подальшими змінами).

Міжнародні договори СРСР, що є обов'язковими для України як його правонаступниці, опубліковано у Збірниках міжнародних договорів СРСР.

Судам слід мати на увазі, що порядок і терміни набрання чинності міжнародними договорами України визначаються такими договорами або в інший спосіб, узгоджений сторонами договору.

5. Відповідно до ч. 5 коментованої статті у разі відсутності законодавства, що регулює спірні відносини за участю іноземного суб'єкта підприємницької діяльності, господарський суд може застосовувати міжнародні торгові звичаї.

Звичаї у сфері зовнішньоекономічних зв'язків у низці випадків тлумачаться міжнародними організаціями. Наприклад, розроблені Міжнародною торговою палатою Уніфіковані правила та звичаї для документарних акредитивів у редакції від 1993 р., Уніфіковані правила з інкасо у редакції від 1978 р., Офіційні правила тлумачення торговельних термінів "Інкотермс" у редакції від 2000 р.

Згідно з Указом Президента України від 4 жовтня 1994 р. № 566/94 "Про заходи щодо впорядкування розрахунків за договорами, що укладають суб'єкти підприємницької діяльності України" розрахунки за зовнішньоекономічними договорами (контрактами), укладеними суб'єктами підприємницької діяльності України всіх форм власності, предметом яких є товари (роботи, послуги), здійснюються відповідно до Уніфікованих правил та звичаїв для документарних акредитивів Міжнародної торгової палати, Уніфікованих правил з інкасо Міжнародної торгової палати. Суб'єкти підприємницької діяльності України пщ час укладання та виконання зовнішньоекономічних договорів (контрактів) мають забезпечувати додержання вимог, передбачених зазначеними Уніфікованими правилами.

Згідно з Указом Президента України від 4 жовтня 1994 р. № 567/94 "Про застосування Міжнародних правил інтерпретації комерційних термінів" зазначені правила можуть застосовуватися під час укладання суб'єктами підприємницької діяльності України всіх форм власності договорів, у тому числі зовнішньоекономічних договорів (контрактів), предметом яких є товари.

Отже, господарський суд у вирішенні спору застосовує звичаї у сфері міжнародної торгівлі у разі відсутності законодавства, що регулює спірні відносини, або якщо угодою сторін передбачено застосування правил цих звичаїв.

6. Відповідно до ч. 6 коментованої статті господарським судам забороняється відмова у розгляді справи з мотивів неповноти, неясності, суперечливості чи відсутності законодавства, яке регулює спірні відносини. Так, Конституційний Суд України у пунктах 2, З резолютивної частини Рішення від 25 грудня 1997 р. № 9-зп зазначив, що відмова суду у прийнятті позовної заяви, оформленої відповідно до чинного законодавства, є порушенням права на судовий захист, яке відповідно до Конституції України не може бути обмежене.

У випадку неповноти, неясності, суперечливості чи відсутності законодавства господарські суди мають вирішувати спір за допомогою аналогії закону та аналогії права. Застосування аналогії закону можливе за таких умов: 1) відносини сторін перебувають у сфері дії господарського права, тобто є господарськими правовідносинами; 2) вказані правовідносини не врегульовані господарським та цивільним законодавством; 3) існують норми, що регулюють подібні за змістом господарсько-правові відносини. Якщо використати аналогію закону для регулювання господарсько-правових відносин неможливо, наприклад, через відсутність норм, що регулюють подібні відносини, то застосовується аналогія права. Аналогія права полягає у застосуванні загальних засад господарського та цивільного права, встановлених законодавством. Умови застосування аналогії права такі: 1) відносини сторін перебувають у сфері дії господарського права; 2) зазначені правовідносини не врегульовані господарським та цивільним правом; 3) відсутні норми, що регулюють подібні за змістом правовідносини.

Стаття 4-1. Форми судового процесу

Господарські суди вирішують господарські спори у порядку позовного провадження, передбаченому цим Кодексом.

Господарські суди розглядають справи про банкрутство у порядку провадження, передбаченому цим Кодексом, з урахуванням особливостей, встановлених Законом України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом".

1. Частиною 1 коментованої статті встановлене загальне правило, згідно з яким господарські суди вирішують господарські спори у порядку позовного провадження. Позовне провадження є основним видом як господарського, так і цивільного судочинства, правова природа якого визначається особливостями відповідних матеріальних правовідносин, що характеризуються рівністю суб'єктів. Будь-який учасник цих правовідносин, який вважає поведінку іншого суб'єкта неправомірною, може звернутися до суду з вимогою про захист своїх прав та інтересів або для вжиття передбачених цим Кодексом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.

Засобом порушення господарської справи є позов. Позовна форма захисту права характеризується рівністю сторін спору, а також дією принципів змагальності та диспозитивності.

2. Крім позовного провадження, ч. 2 коментованої статті закріплене положення, відповідно до якого господарські суди розглядають справи про банкрутство у порядку провадження, передбаченому цим Кодексом, з урахуванням особливостей, встановлених Законом України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом".

Президія Вищого господарського суду України у своїх рекомендаціях від 4 червня 2004 р. № 04-5/1193 "Про деякі питання практики застосування Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" зазначила таке.

Введення передбаченого Законом особливого порядку, спрямованого на відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом, та застосування ліквідаційної процедури має на меті задоволення вимог кредиторів (повне або часткове). При цьому наслідки порушення провадження у справі про банкрутство впливають на права та обов'язки усіх кредиторів боржника.

Підставою для введення такого порядку є стан неплатоспроможності боржника, який встановлюється судом за наявності передбачених Законом ознак.

Господарські суди мають враховувати, що встановлення в Законі особливого порядку задоволення майнових вимог кредиторів не припускає задоволення цих вимог в індивідуальному порядку (оскільки ст. 12 Закону передбачено введення мораторію на задоволення вимог кредиторів водночас з порушенням провадження у справі), а спрямоване на забезпечення визначеності обсягу майна боржника протягом усієї процедури банкрутства, створення необхідних умов як для подолання неплатоспроможності боржника, так і для більш повного задоволення вимог кредиторів, що проявляється у забезпеченні усіх кредиторів рівними правовими можливостями при задоволенні їх вимог, реалізації їх прав і законних інтересів, забезпеченні конституційного принципу рівності усіх перед законом, у тому числі й в умовах, коли майна боржника недостатньо для повного задоволення усіх вимог кредиторів.

За таких умов у справі про банкрутство вирішується завдання справедливого і пропорційного розподілу серед кредиторів майнової (конкурсної) маси боржника. Отже, господарські суди не повинні допускати під час провадження у справі про банкрутство індивідуального задоволення вимог окремого кредитора за рахунок майна боржника, яке входить до конкурсної маси, як такого, що порушує права і законні інтереси інших кредиторів та учасників провадження у справі про банкрутство і суперечить встановленому законом спеціальному регулюванню.

Винятки з цього правила можуть бути встановлені лише самим Законом, зокрема у разі задоволення вимог поточних кредиторів, вимог щодо оплати (стягнення) заробітної плати та і-нших вимог, на які не розповсюджується дія мораторію.

Провадження у справах про банкрутство складається зі стаді встановлення факту неплатоспроможності боржника та безспірнос вимог кредитора, що ініціює провадження (коли справа порушуєтьс за заявою кредитора), виявлення кредиторів та інвесторів, проведенг санації (коли вона можлива) чи визнання боржника банкрутом та його ліквідації або укладення мирової угоди.

Усі зазначені процедури складають цілісний і відокремлений від позовного провадження процес, метою якого є задоволення вимог кредиторів у випадку неможливості відновлення платоспроможності боржника.

При розгляді справ про банкрутство господарським судам також слід враховувати, що спеціальні норми, які регулюють питання задоволення вимог кредиторів під час провадження у справах про банкрутство, можуть міститися й в інших законодавчих актах.

Так, Законом України від 29 листопада 2001 р. "Про введення мораторію на примусову реалізацію майна" встановлено мораторій на застосування примусової реалізації майна державних підприємств та господарських товариств, у статутних фондах яких частка держави становить не менше 25 відсотків, норми якого є спеціальними щодо норм Закону.

Відповідно до зазначеного Закону мораторій застосовується щодо продажу у процесі провадження справи про банкрутство майна, визначеного статтями 22—26, 30, ч. 11 ст. 42, абзацом 2 ч. 6 ст. 43 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом", щодо визнання боржника банкрутом, відкриття ліквідаційної процедури і продажу майна підприємства.

Отже, під час дії Закону України "Про введення мораторію на примусову реалізацію майна" господарські суди не повинні виносити постанови про визнання банкрутами державних підприємств та господарських товариств, у статутних фондах яких частка держави становить не менше 25 відсотків, про відкриття ліквідаційної процедури і дозволяти продаж об'єктів нерухомого майна та інших основних засобів виробництва, що забезпечують ведення виробничої діяльності цими підприємствами, а також акцій (часток, паїв), що належать державі в майні інших господарських товариств і передан1 до статутних фондів цих підприємств.

Стаття 4-2. Рівність перед законом і судом

Правосуддя у господарських судах здійснюється на засадах рівнос всіх учасників судового процесу перед законом і судом.

1. Принцип рівності всіх учасників судового процесу перед законом і судом закріплений у п. 2 ч. З ст. 129 Конституції України, ст. 7 Закону України "Про судоустрій України", де зазначено, що правосуддя у господарських судах здійснюється на засадах рівносг всіх учасників судового процесу перед законом і судом. Статтею 2 цього Кодексу також закріплено, що сторони користуються рівними процесуальними правами.

Статтею 22  встановлюються рівні можливості сторін і гарантується їм право на захист своїх інтересів. Цей принцип закріплений також і в кримінальному, цивільному та адміністративному процесуальному законодавстві України. Відповідно до ст. 16 КПК України, ст. 5 ЦП К України, ст. 10 КАС України судочинство у кримінальних, цивільних й адміністративних справах здійснюється на засадах рівності громадян перед законом і судом незалежно від яких-небудь цензів, прямо заборонених Конституцією України.

У коментованій статті йдеться про правосуддя у господарському суді, що свідчить про дію зазначеного принципу на всіх стадіях процесу. Зміст принципу полягає у тому, що при вирішенні господарських спорів господарський суд застосовує цивільні й інші матеріальні закони до всіх підприємств і громадян рівною мірою. Крім цього, правове положення будь-якого учасника господарського процесу визначається лише його процесуальним статусом (позивач, відповідач, третя особа, експерт та ін.) і жодною мірою не залежить від того, хто є учасником процесу — організація чи громадянин, а також від їхніх ознак. Особи, які мають однакове процесуальне положення, завжди наділяються однаковими правами. Принцип рівності учасників судового процесу перед законом і судом, зумовлений демократизмом процесуальної форми, є важливим засобом захисту їх прав і законних інтересів, що унеможливлює будь-який тиск однієї сторони на іншу, ущемлення будь-чиїх процесуальних прав. Це дає сторонам змогу вчиняти передбачені законодавством процесуальні дії, реалізовувати надані їм законом права і виконувати покладені на них обов'язки.

Крім цього, правосуддя у всіх господарських та інших спорах, віднесених законом до ведення господарського суду, здійснюється лише судами, що належать до єдиної системи господарських судів. Створення спеціальних судів, що розглядають господарські спори організацій і громадян, незалежно від будь-яких обставин, законом не передбачено.

Стаття 4-3. Змагальність

Судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності.

Сторони та інші особи, які беруть участь у справі, обґрунтовують свої вимоги і заперечення поданими суду доказами.

Господарський суд створює сторонам та іншим особам, які беруть участь у справі, необхідні умови для встановлення фактичних обставин справи і правильного застосування законодавства.

1. Принцип змагальності є одним з основних принципів судочинства, який закріплений у п. 4 ч. З ст. 129 Конституції України. Зазначений принцип є правилом, відповідно до якого особи, зацікавлені в результаті справи, вправі відстоювати свою правоту у спорі шляхом подання доказів; участі в дослідженні доказів, наданих іншими особами шляхом висловлення своєї думки з усіх питань, що підлягають розгляду у судовому засіданні. Принцип змагальності

поширює також свою дію на інших осіб, що беруть участь у справі, і вони зобов'язані доводити обставини, що мають значення для справи, на які посилаються у підтвердження своєї позиції. Змагальність є різновидом активності зацікавленої особи. Особи, які беруть участь у справі, вправі вільно розпоряджатися своїми матеріальними і процесуальними правами й активно впливати на процес з метою захисту прав і охоронюваних законом інтересів. Водночас розпорядження зазначеними правами відбувається під контролем суду.

Засади змагальності передбачають: 1) залежність дій суду від вимог позивача і заперечень відповідача, суд вирішує справу в обсязі вимог, заявлених сторонами; 2) можливість вільного використання засобів доказування; 3) право кожної сторони доводити факти, які обґрунтовують її вимоги та заперечення; 4) можливість надання сторонами додаткових доказів на пропозицію господарського суду.

Слід зазначити, що принцип змагальності у його класичному розумінні не передбачає ініціативи суду у зборі доказів на користь тієї чи іншої сторони у випадку, коли доказів, наданих сторонами, недостатньо для вирішення справи. Але ст. 38 цього Кодексу встановлено правило, відповідно до якого у випадку, якщо подані сторонами докази є недостатніми, господарський суд зобов'язаний витребувати від підприємств та організацій, незалежно від їх участі у справі, документи і матеріали, необхідні для вирішення спору. Господарський суд має право знайомитися з доказами безпосередньо у місці їх знаходження.

2. Частиною 2 коментованої статті передбачено, що сторони та інші особи, які беруть участь у справі, обґрунтовують свої вимоги і заперечення поданими суду доказами. Поняття "докази" визначається ст. 32 цього Кодексу. Відповідно до неї доказами у справі є будь-які фактичні дані, на підставі яких господарський суд у визначеному законом порядку встановлює наявність чи відсутність обставин, на яких грунтуються вимоги і заперечення сторін, а також інші обставини, які мають значення для правильного вирішення господарського спору.

Закон визначає види доказів: письмові, речові, висновки експертів, пояснення сторін або інших осіб, що беруть участь у процесі. Відповідно до ст. 33 цього Кодексу кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень. Відповідно до ст. 43 цього Кодексу господарський суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді у судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом. При цьому ніякі докази не мають для господарського суду заздалегідь встановленої сили. Визнання однією стороною фактичних даних і обставин, якими інша сторона обґрунтовує свої вимоги або заперечення, для господарського суду не є обов'язковим.

3. Частиною 3 коментованої статті закріплене правило, відповідно до якого з метою реалізації принципу змагальності господарський суд створює сторонам та іншим особам, які беруть участь у справі, необхідні умови для встановлення фактичних обставин справи і правильного застосування законодавства.

Принцип змагальності тісно пов'язаний з процесуальною рівністю сторін і забезпечує повноту фактичного й доказового матеріалу, наявність якого є важливою умовою з'ясування обставин справи.

Стаття 4-4. Гласність розгляду справ

Розгляд справ у господарських судах відкритий, за винятком випадків, коли це суперечить вимогам щодо охорони державної, комерційної або банківської таємниці, або коли сторони чи одна з сторін обгрунтовано вимагають конфіденційного розгляду справи і подають відповідне клопотання до початку розгляду справи по суті.

Про розгляд справи у закритому засіданні або про відхилення клопотання з цього приводу виноситься ухвала.

Судовий процес фіксується технічними засобами та відображається у протоколі судового засідання у порядку, встановленому цим Кодексом.

1. Принцип гласності закріплено у п. 7 ч. З ст. 129 Конституції України і у ст. 9 Закону України "Про судоустрій України". Він закріплений також ч. 1 коментованої статті. Відповідно до цього принципу розгляд справи у господарському суді відбувається відкрито, за винятком випадків, передбачених процесуальним законодавством.

Відкритий розгляд справи означає, що кожний громадянин, якому виповнилось 16 років, вправі бути присутнім у залі судового засідання і робити письмові нотатки. Відкритий судовий розгляд підсилює громадський контроль за діяльністю суду, сприяє підвищенню у суддів та осіб, які беруть участь у справі, почуття відповідальності, забезпечує виховний вплив судового процесу.

Випадками обмеження зазначеного принципу є такі: 1) коли це суперечить вимогам щодо охорони державної, комерційної або банківської таємниці; 2) коли сторони чи одна зі сторін обґрунтовано вимагають конфіденційного розгляду справи і подають відповідне клопотання до початку розгляду справи по суті.

Перелік підстав обмеження принципу гласності у господарському судочинстві є обмеженим (закритим). Наявність хоча б однієї з цих ознак тягне за собою обмеження дії принципу гласності.

Поняття "державна таємниця" міститься у Законі України від 21 січня 1994 р. "Про державну таємницю" (в редакції Закону від 21 вересня 1999 р.) і визначається як вид таємної інформації, що охоплює відомості у сфері оборони, економіки, науки і техніки, зовнішніх відносин, державної безпеки та охорони правопорядку, розголошення яких може завдати шкоди національній безпеці України та які у законодавчому порядку визнані державною таємницею і підлягають охороні державою.

Зміст відомостей, що становлять державну таємницю, формує та публікує в офіційних виданнях Служба безпеки України, отже, на практиці не виникає значних ускладнень з ідентифікацією таких відомостей, і, відповідно, правильним застосуванням цього винятку з принципу гласності.

Банківська таємниця визначається у ст. 60 Закону України від 7 грудня 2000 р. "Про банки і банківську діяльність", згідно з якою інформація щодо діяльності та фінансового стану клієнта, яка стала відомою банку у процесі обслуговування клієнта та взаємовідносин з ним чи третім особам при наданні послуг і розголошення якої може завдати матеріальної чи моральної шкоди клієнту, є банківською таємницею.

Визначення комерційної таємниці підприємства міститься у новому ГК України у ст. 36 "Неправомірне збирання, розголошення та використання відомостей, що є комерційною таємницею". Відповідно до цієї статті відомості, пов'язані з виробництвом, технологією, управлінням, фінансовою та іншою діяльністю суб'єкта господарювання, що не є державною таємницею, розголошення яких може завдати шкоди інтересам суб'єкта господарювання, можуть бути визнані його комерційною таємницею.

Щодо другого випадку обмеження гласності і відкритості розгляду господарським судом справи слід зазначити, шо вимагається дотримання принаймні трьох умов. По-перше, вимога про конфіденційний розгляд справи має бути обґрунтованою. По-друге, відповідне клопотання має бути подане до початку розгляду справи по суті. І, по-третє, право подати таке клопотання має одна зі сторін або сторони.

Відповідно до ч. 2 коментованої статті про розгляд справи у закритому засіданні або про відхилення клопотання з цього приводу господарським судом виноситься ухвала.

Відповідно до ч. З коментованої статті судовий процес фіксується технічними засобами та відображається у протоколі судового засідання у порядку, встановленому цим Кодексом. Гласність судового процесу та його фіксування технічними засобами вперше закріплено Конституцією України як засади здійснення правосуддя. Відповідно до п. 7 ч. З ст. 129 Конституції України реалізація принципу гласності судочинства забезпечується за допомогою повного фіксування судового господарського процесу технічними засобами. Повний і точний запис судового процесу технічними засобами важливий як для суду, так і для осіб, які беруть участь у справі. Фіксування судового господарського процесу технічними засобами усуває сумніви у вірності і повноті ведення протоколу судового засідання, підвищує довіру до суду.

Статтею 81-1 цього Кодексу зазначено, що господарський суд може здійснювати стенографічний, а також аудіо- чи відеозапис судового засідання. Отже, фіксування судового процесу технічними записами є правом, а не обов'язком господарського суду, яке він реалізує на власний розсуд.

У цьому випадку уточнюється поняття технічного засобу, який використовується, — звукозаписувальний, відеозаписувальний технічний засіб, фіксування може здійснюватися також за допомогою стенографії. Однак коментованою статтею не встановлюється вид пристрою, що дає змогу розширеного тлумачення: такими пристроями можуть бути магнітофони, диктофони, цифрові та аналогові пристрої звукозапису тощо, різноманітні відеозаписувальні пристрої, особливо у випадку, коли це є доцільним з погляду оцінки доказів.

Незалежно від здійснення фіксування судового процесу технічними засобами, він відображається у протоколі судового засідання.

Стаття 4-5. Судові рішення

Господарські суди здійснюють правосуддя шляхом прийняття обов'язкових до виконання на усій території України рішень, ухвал, постанов. Рішення і постанови господарських судів приймаються іменем України.

Невиконання вимог рішень, ухвал, постанов господарських судів тягне відповідальність, встановлену цим Кодексом та іншими законами України.

Усі судові рішення викладаються у письмовій формі.

1. Судове рішення є найважливішим актом правосуддя, покликаним забезпечити захист гарантованих Конституцією України прав і свобод людини, правопорядку та здійснення принципу верховенства права.

Статтею 11 Закону України "Про судоустрій України" закріплене положення, відповідно до якого рішення, яким закінчується розгляд справи у суді, ухвалюється іменем України. Судове рішення у справі є найважливішим актом правосуддя і воно ухвалюється іменем України незалежно від того, до якої ланки судової системи належить суд і в якому складі суддів (одноособово чи колегіально) розглянуто справу.

Положення про ухвалення судового рішення, яким закінчується розгляд справи у суді, іменем України визначає особливу роль суду серед інших органів державної влади як єдиного органу, що має право здійснювати правосуддя. У рішенні суду реалізується право держави на вирішення правових конфліктів у відповідній сфері.

Відповідно до постанови Пленуму Верховного Суду України від 29 грудня 1976 р. № 11 "Про судове рішення", роз'яснення президії Вищого арбітражного суду України від 10 грудня 1996 р. № 02-5/422 "Про судове рішення" у формі рішення виносяться ті постанови суду першої інстанції, якими справа вирішується по суті. Закон не передбачає включення до резолютивної частини рішення висновків з питань, не пов'язаних з вирішенням справи по суті. Тому в ній неприпустимо вирихтувати питання про виділення частини вимог у самостійне провадження або про закриття провадження по них, залишення заяви без розгляду тощо. Висновки з таких питань викладаються у формі ухвал, які виносяться у вигляді самостійного процесуального документа і можуть прийматися одночасно з рішенням.

Якщо господарський спір не вирішується по суті (відкладення розгляду справи, зупинення, припинення провадження у справі, залишення позову без розгляду тощо), господарський суд виносить ухвалу (ст. 86 цього Кодексу).

Постанова виноситься за наслідками розгляду апеляційної (ст. 105 цього Кодексу) та касаційної скарги (ст. 111 — 11 цього Кодексу), а також за результатами розгляду касаційної скарги, касаційного подання Генерального прокурора України на постанову чи ухвалу Вищого господарського суду України (ст. 111-20 цього Кодексу).

Законом надане право у разі необхідності приймати додаткове рішення. Відповідно до роз'яснення президії Вищого арбітражного суду України "Про судове рішення" прийняття додаткового рішення за заявою сторони, прокурора, який брав участь у процесі, або за ініціативою суду здійснюється, як правило, тим самим суддею (складом суду), який приймав первісне рішення. Про відхилення заяви сторони чи прокурора щодо прийняття додаткового рішення виноситься ухвала. Додаткове рішення і ухвала про відхилення заяви щодо його прийняття можуть бути оскаржені у порядку, передбаченому розділами XII і XII-1 цього Кодексу. Прийняття додаткового рішення припустиме виключно з підстав, передбачених ст. 88 цього Кодексу. Порушення вимог цієї статті тягне за собою зміну або скасування рішення в апеляційному чи касаційному порядку — п. 4 ч. 1 ст. 104, ст. 111-10 цього Кодексу (детальніше про додаткове судове рішення див. коментар до ст. 88 цього Кодексу).

Відповідно до інформаційного листа Вищого арбітражного суду України від 11 грудня 2000 р. № 01-8/739 «Про Закон України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України у зв'язку з прийняттям Законів України "Про державну виконавчу службу" та "Про виконавче провадження" у зв'язку зі змінами, внесеними до ч. 1 ст. 89 ГПК України, запроваджено обов'язок судді роз'яснювати рішення, ухвалу за заявою сторони чи державного виконавця. Отже, у разі надходження такої заяви суд не може відмовити у роз'ясненні відповідного судового акта, зокрема за тим мотивом, що такий акт, на думку суду, не потребує роз'яснення. Про роз'яснення рішення, ухвали виноситься ухвала (ст. 86 цього Кодексу). Така ухвала не підлягає перевірці у порядку нагляду.

2. Частиною 2 коментованої статті закріплене положення, згідно з яким невиконання вимог рішень, ухвал, постанов господарських судів тягне відповідальність, встановлену цим Кодексом та іншими законами України. Невиконання судового рішення може потягти кримінальну, адміністративну або дисциплінарну відповідальність. Так, умисне невиконання службовою особою, яка відповідно до своїх повноважень повинна вжити заходів щодо виконання рішення, ухвали, постанови у господарській справі, або перешкоджання нею їх виконанню тягне за собою кримінальну відповідальність за ст. 382 КК України.

У випадку, коли службова особа не вживає заходів щодо виконання такого судового рішення, як окрема ухвала чи окрема постанова суду або судді, вона може бути притягнута до адміністративної відповідальності за ч. 1 ст. 185-6 КпАП.

За невиконання службовою особою судового рішення, якщо в її діянні немає ознак злочину або адміністративного правопорушення, можливе притягнення цієї особи до дисциплінарної відповідальності.

Вищий арбітражний суд України у своєму листі від 14 березня 2000 р. № 01-8/108 "Про відповідальність за невиконання рішень господарського суду" зазначив, що господарським судам слід виходити з того, що згідно зі ст. 382 КК України умисне невиконання посадовою особою рішення, ухвали чи постанови суду або перешкоджання їх виконанню карається штрафом від п'ятсот до однієї тисячі неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.

З огляду на вимоги цієї норми та ч. 4 ст. 90 цього Кодексу, а також роз'яснення президії Вищого арбітражного суду України від

2 грудня 1992 р. "Про практику застосування статті 90 Господарського процесуального Кодексу України" господарським судам необхідно враховувати таке: посадовими особами, які повинні виконувати судові рішення, є державні виконавці, керівники та інші посадові особи різних підприємств, установ та організацій.

Відповідно до ст. 112 КПК України досудове слідство у справах про злочин, передбачений ст. 382 КК України, провадиться слідчими прокуратури.

Отже, за наявності у господарського суду даних про умисне невиконання відповідною посадовою особою судового рішення, ухвали чи постанови, йому слід вирішувати питання про надіслання відповідного повідомлення до органу прокуратури.

3. Частиною 3 коментованої статті закріплене положення про обов'язкову письмову форму усіх судових рішень, що приймаються господарським судом.

Стаття 4-6. Склад господарського суду

Справи у місцевих господарських судах розглядаються суддею одноособово. Будь-яку справу, що відноситься до підсудності цього суду, залежно від категорії і складності справи, може бути розглянуто колегіально у складі трьох суддів.

Перегляд в апеляційному порядку рішень місцевих господарських судів здійснюється апеляційними господарськими судами колегією суддів у складі трьох суддів.

Перегляд у касаційному порядку рішень місцевих і апеляційних господарських судів здійснюється Вищим господарським судом України колегією суддів у складі трьох або більшої непарної кількості суддів.

1. У частині 1 коментованої статті вирішується питання про склад місцевого господарського суду при розгляді ним господарської справи. За загальним правилом справи розглядаються суддею одноособово. Але будь-яка справа, залежно від її категорії та складності, може бути розглянута судом колегіально у складі трьох професійних суддів.

Суддя, який розглядає господарську справу одноособово, діє як суд. Це означає, що він одноособово вирішує всі питання, пов'язані 3 судовим розглядом справи, і постановляє судове рішення іменем України. Після набрання законної сили таке судове рішення стає обов'язковим. Це ж стосується і судових рішень, винесених колегіально.

При колегіальному розгляді справ усі судді мають рівні з головуючим права і судове рішення вважається прийнятим за умови, якщо за нього проголосувала більшість суддів.

Відповідно до роз'яснення президії Вищого арбітражного суду України "Про судове рішення" рішення господарського суду може прийматись тільки тим суддею (суддями), який брав участь у розгляді справи. У разі заміни судді у процесі розгляду справи або додаткового введення судді до складу суду розгляд справи слід починати спочатку, про що голова господарського суду або його заступник має винести ухвалу. У разі потреби цією ж ухвалою продовжується строк вирішення спору, але не більше як на один місяць (ч. З ст. 69 цього Кодексу). При цьому необхідно мати на увазі, що відповідно до ч. 4 ст. 20 цього Кодексу заяву про відвід судді слід подавати, як правило, до початку розгляду справи.

Обов'язковий колегіальний розгляд справ введений ч. 2 коментованої статті і стосується перегляду в апеляційному порядку рішень місцевих господарських судів. Такий перегляд здійснюється апеляційними господарськими судами колегією суддів у складі трьох суддів.

Колегіальний порядок розгляду справ встановлений також ч. З коментованої статті для перегляду рішень місцевих і апеляційних господарських судів у касаційному порядку. Перегляд господарських справ у касаційному порядку здійснюється Вищим господарським судом України колегією суддів у складі трьох або більшої непарної кількості суддів.

Стаття 4-7. Порядок прийняття судових рішень і вирішення питань щодо розгляду справи

Судове рішення приймається суддею за результатами обговорення усіх обставин справи, а якщо спір вирішується колегіально — більшістю голосів судців. У такому ж порядку вирішуються питання, що виникають у процесі розгляду справи.

Жодний із суддів не має права утримуватися від голосування. Головуючий суддя голосує останнім.

Судця, не згодний з рішенням більшості складу колегії суддів, зобов'язаний підписати процесуальний документ і має право викласти письмово свою окрему думку, яка долучається до справи, але не оголошується.

Підготовку проектів судових рішень здійснює головуючий колегії суддів або за його дорученням — будь-який суддя цієї колегії.

1. Відповідно до ч. 1 коментованої статті судове рішення приймається суддею за результатами обговорення усіх обставин справи. Це означає, що рішення господарського суду має грунтуватися на повному з'ясуванні таких обставин: 1) чи мали місце обставини, на які посилаються особи, що беруть участь у справі, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи не виявлено у процесі розгляду справи інших фактичних обставин, що мають суттєве значення для правильного вирішення спору, і доказів на підтвердження цих обставин; 3) яка правова кваліфікація відносин сторін, з огляду на факти, з'ясовані у процесі розгляду справи, та яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору.

У випадку, коли спір розглядається колегіально, судове рішення приймається більшістю голосів суддів.

2. Голосування при прийнятті судового рішення є не тільки правом, але й обов'язком кожного судді, а тому жоден із судців при вирішенні кожного питання не може утриматися від голосування. Це пояснюється тим, що судді виконують важливу функцію державної влади — здійснення правосуддя. Так само жоден із суддів не має права утриматися від підписання судового рішення. Враховуючи авторитет головуючого, який міг би вплинути на позицію інших членів суду, ч. 2 цієї статті закріплене правило, згідно з яким головуючий у судовому засіданні голосує останнім.

В інформаційному листі Вищого господарського суду України від 23 листопада 2001 р. № 01-8/1272 "Про деякі питання, пов'язані із застосуванням частини другої статті 82 Господарського процесуального кодексу України" передбачено, що прийняте господарським судом рішення підписується всіма суддями, які брали участь у засіданні. Отже, жодний із суддів за результатами вирішення спору не може за будь-яких обставин відмовитись від підписання рішення.

Згідно з ч. З коментованої статті у разі розгляду справи колегією суддів суддя, не згодний з рішенням, зобов'язаний підписати процесуальний документ і має право викласти у письмовій формі свою окрему думку, що приєднується до справи. Проте даних про наявність окремої думки судді рішення (ухвала, постанова) містити не повинне. Відповідний документ, який складається у довільній письмовій формі, під час оформлення матеріалів справи господарського суду вміщується працівником канцелярії в окремий конверт, що прикріплюється до внутрішнього боку обкладинки відповідної справи. Конверт опечатується і на ньому робиться позначка: "Окрема думка судді (прізвище, ініціали)". До опису матеріалів справи вносяться відповідні дані. Цей конверт може бути відкрито лише суддями, які переглядають рішення (ухвалу, постанову) в апеляційному чи у касаційному порядку. Після здійснення такого перегляду документ, що містить окрему думку судді, знову законвертовується у тому самому порядку. Судді, які беруть участь у розгляді справи у першій, апеляційній або касаційних інстанціях, та працівник канцелярії, який оформлює матеріали справи, не мають права у будь-якій формі доводити до відома інших осіб, у тому числі учасників судового процесу, відомості про наявність окремої думки та її зміст.

Частина 4 коментованої статті регламентує порядок підготовки проектів судових рішень. Відповідно до цієї норми таку підготовку здійснює головуючий колегії суддів або за його дорученням будь-який суддя цієї колегії.

Розділ III ПІДВІДОМЧІСТЬ СПРАВ ГОСПОДАРСЬКИМ СУДАМ. ПІДСУДНІСТЬ СПРАВ 

Стаття 12. Справи, підвідомчі господарським судам

Господарським судам підвідомчі:

1) справи у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні господарських договорів та з інших підстав, а також у спорах про визнання недійсними актів з підстав, зазначених у законодавстві, крім:

спорів, що виникають при погодженні стандартів та технічних умов;

спорів про встановлення цін на продукцію (товари), а також тарифів на послуги (виконання робіт), якщо ці ціни і тарифи відповідно до законодавства не можуть бути встановлені за угодою сторін;

інших спорів, вирішення яких відповідно до законів України, міждержавних договорів та угод віднесено до відання інших органів;

2) справи про банкрутство;

3) справи за заявами органів Антимонопольного комітету України, Рахункової палати з питань, віднесених законодавчими актами до їх компетенції.

Підвідомчий господарським судам спір може бути передано сторонами на вирішення третейського суду (арбітражу), крім спорів про визнання недійсними актів, а також спорів, що виникають при укладанні, зміні, розірванні та виконанні господарських договорів, пов'язаних із задоволенням державних потреб.

1. Коментованою статтею встановлено підвідомчість, або предметну компетенцію, господарського суду, під якою розуміється коло справ, віднесених законом до розгляду і розв'язання системою господарських судів. Підвідомчість дозволяє відмежувати господарські справи від усіх інших справ, віднесених до ведення інших органів.

Президія Вищого арбітражного суду України у роз'ясненні від 8 лютого 1996 р. № 02-5/62 «Про деякі питання підвідомчості і підсудності справ господарським судам» визначила поняття підвідомчості та підсудності, якими слід користуватися господарським судам.

Підвідомчість — це визначена законом сукупність повноважень господарських судів щодо розгляду справ, віднесених до їх компетенції (ст. 12 цього Кодексу). Підсудністю називається розмежування компетенції стосовно розгляду справ між окремими господарськими судами (статті 13—16 цього Кодексу).

При визначенні підвідомчості справ господарським судам слід спиратися на критерії підвідомчості, що вироблені і використовуються процесуальною доктриною та практикою. До таких критеріїв належать суб'єктний склад учасників спору та характер спірних правовідносин.

Відповідно до першого критерію господарським судам підвідомчі всі господарські спори, що виникають між юридичними особами, між громадянами — суб'єктами підприємницької діяльності, а також між юридичними особами і громадянами — суб'єктами підприємницької діяльності; у випадках, передбачених чинним законодавством, господарські суди мають право вирішувати спори і розглядати справи за участю державних та інших органів, а також громадян, що не є суб'єктами підприємницької діяльності.

Якщо в законодавчому акті підвідомчість спорів визначена альтернативно: суду чи господарському суду, або сказано про вирішення спору в судовому порядку, господарському суду слід виходити із суб'єктного складу учасників спору та характеру правовідносин, що визначені цим Кодексом.

За другим критерієм справи і спори визначені ч. 1 коментованої статті.

Справи у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні господарських договорів та з інших підстав, а також у спорах про визнання недійсними актів з підстав, зазначених у законодавстві. Такі справи підвідомчі господарським судам незалежно від того, як вони укладалися (добровільно чи примусово), їх виду.

Невиконання або неналежне виконання зобов'язань, що виникають з укладених договорів, тягне за собою цивільно-правову відповідальність. За нормами зобов'язального права відповідальність настає не лише за порушення зобов'язань, а й внаслідок охоронних зобов'язань.

Вимоги організацій щодо застосування заходів майнової відповідальності, передбачених законодавством або договором, про відшкодування збитків, завданих невиконанням або неналежним виконанням договорів, підвідомчі господарським судам. До цієї категорії спорів належать і спори, пов'язані з розрахунками за передані товари, виконану роботу, а також за надані послуги та інші роботи.

При виникненні питання про те, чи підвідомчі господарським судам спори про тлумачення змісту правочину, слід виходити з положень інформаційного листа Вищого господарського суду України від 11 квітня 2005 р. № 01-8/344 "Про деякі питання практики застосування норм Господарського процесуального кодексу України, порушені у доповідних записках про роботу господарських судів у 2004 році".

Так, у ньому зазначається, що відповідно до ч. 2 ст. 213 ЦК України на вимогу однієї або обох сторін суд може постановити рішення про тлумачення змісту правочину, яке можливе за наявності спору, тобто коли сторони мають різне уявлення щодо свого волевиявлення або волевиявлення іншої сторони (сторін) правочину.

Перелік справ, підвідомчих господарським судам, який визначено у ч. 1 коментованої статті, є вичерпним. Крім того, необхідно мати на увазі, що відповідно до ч. 1 ст. 1 ГПК України зазначені в ній юридичні та фізичні особи мають право звертатися до господарського суду згідно із встановленою підвідомчістю господарських справ.

Господарським судам підвідомчі на загальних підставах справи зі спорів, що пов'язані з визнанням права на майно, на яке накладено арешт, звільненнем майна з-під арешту та з розглядом позовів до юридичної особи, яка зобов'язана проводити стягнення коштів з боржника у разі невиконання рішення з вини цієї юридичної особи

(статті 59, 86 Закону України від 21 квітня 1999 р. "Про виконавче провадження"), — за умови, коли сторонами у судовому процесі є підприємства чи організації у розумінні ст. 1 цього Кодексу.

Щодо скарг, які подаються до суду на підставі ст. 85 названого Закону та ст. 121-2 цього Кодексу, то за змістом останньої з названих норм їх розглядає виключно місцевий господарський суд, яким відповідну справу розглянуто у першій інстанції.

Справи у спорах про припинення випуску друкованого засобу масової інформації, вилучення тиражу чи окремої його частини, оскарження відмови у державши реєстрації друкованого засобу масової іїіформації або рішення про припинення цього випуску, зміну засновника (складу засновників), вимоги громадян, юридичних осіб і державних органш про спростування опублжованої іїіформації підвідомчі загальним судам (статті 18—20, 37 Закону України від 16 листопада 1992 р. "Про друковані засоби масової іїіформації (пресу) в Україні").

Справи у спорах про відшкодування моральної шкоди, заподіяної поширенням таких відомостей органом масової іїіформації, можуть розглядатися господарськими судами лише тоді, коли згаданий орган не надав позивачеві відомостей про автора і, отже, всю вину за поширення відомостей взяв на себе, та за умови попереднього вирішення питання про їх спростування у суді загальної юрисдикції або органом масової іїіформації на вимогу заявника. До вщповідної позовної заяви мають бути додані докази такого спростування. У разі неподання цих доказш господарський суд повинен повертати позовну заяву на підставі п. З ст. 63 цього Кодексу, а якщо справу вже порушено — залишати позов без розгляду відповідно до п. 5 ст. 81 цього Кодексу.

Відповідно до ст. 1 цього Кодексу захист прав і охоронюваних законом інтересів юридичних осіб, незалежно від форм власності майна та організаційних форм, а також громадян, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб'єкта підприємницької діяльності, покладений на господарський суд. Отже, спори, пов'язані із застосуванням чи порушенням законодавства про захист економічної конкуренції, підвідомчі господарським судам на загальних підставах, якщо інше не встановлено чинним законодавством, міжнародними договорами або угодами (п. З коментованої статті).

Відповідно до ч. 7 ст. 50 Закону України від 2 вересня 1993 р. "Про нотаріат" спір про право, що ґрунтується на вчиненш нотаріальній дії, розглядається судом у порядку позовного провадження. При виріїиенні питань підвідомчості такого спору слід зважати на те, що виконавчий напис нотаріального органу не є актом державного чи іїшіого органу у розуміїіні ст. 5 цього Кодексу (статті 87—89 Закону України "Про нотаріат"). Справи, пов'язані з оскарженням виконавчого напису, підвідомчі загальним судам (ч. 1 ст. 50 Закону України "Про нотаріат"). Заінтересована особа, яка вважає неправильною вчинену нотаріальну діїо або відмову у вчиненні нотаріальної дії, має право подати про це скаргу до районного, районного у місті, міського суду за місцезнаходженням державної нотаріальної контори, державного нотаріального архіву, виконавчого комітету сільської, селищної, міської ради чи робочого місця приватного нотаріуса.

Водночас слід враховувати, що відповідно до ст. 88 зазначеного Закону нотаріус вчиняє виконавчі написи, якщо подані документи підтверджують безспірність заборгованості. Якщо виник спір з приводу стягнення заборгованості з орендної плати та/або пені за її несвоєчасне внесення, справа з відповідного спору є підвідомчою господарському суду на загальних підставах.

Щодо підвідомчості господарським судам справ у спорах про визнання недійсними актів з підстав, зазначених у законодавстві, Вищим господарським судом України в інформаційному листі від 12 липня 2002 р. № 01-8/822 "Про рішення Конституційного Суду України зі справи № 1-8/2002 про оспорювання актів у господарському суді" зазначено, що це положення слід розуміти так, що господарським судам підвідомчі справи про визнання недійсними чинних як нормативних, так і ненормативних актів незалежно від дати їх прийняття.

Згідно з коментованою статтею господарському суду підвідомчі спори про визнання недійсними лише актів державних та інших органів, підприємств та організацій, якщо ці акти не відповідають законодавству і порушують права та охоронювані законом інтереси підприємств та організацій. Отже, не можуть оспорюватись у господарському суді акти ревізій, документальних перевірок, дїї службових осіб, вчинені у процесі чи за результатами перевірок тощо.

Це положення діє до моменту створення окружних адміністративних судів, яким підвідомчі зазначені справи відповідно до Кодексу адміністративного судочинства України. Справа в тому, що п. 6 Перехідних положень КАС України встановлюється підвідомчість адміністративних справ, які розглядаються господарськими судами, до початку діяльності місцевих (окружних) та апеляційних адміністративних судів. Справи, підвідомчі господарським судам відповідно до Господарського процесуального кодексу України, вирішуються відповідним господарським судом за правилами Кодексу адміністративного судочинства України.

Оскільки КАС України не передбачає інше, підсудність таких справ визначається Господарським процесуальним кодексом України. Так, відповідно до ст. 13 ГПК України визначається підвідомчість адміністративних справ господарським судам. Господарським судам підвідомчі, зокрема, справи про визнання актів недійсними (ч. 1 коментованої статті). Статтею 15 цього Кодексу визначається територіальна підсудність справ господарським судам: справи про визнання актів недійсними розглядаються господарськими судами за місцезнаходженням відповідача.

Статтею 37 Закону України від 25 червня 1991 р. "Про охорону навколишнього природного середовища" органам прокуратури надано право звертатися до суду із заявами про припинення екологічно небезпечної діяльності суб'єктів господарювання. Заяви інших державних органів з цих питань розгляду господарськими судами не підлягають, оскільки відповідно до п. З Порядку обмеження, тимчасової заборони (зупинення) чи припинення діяльності підприємств, установ, організацій і об'єктів у разі порушення ними законодавства про охорону навколишнього природного середовища, затвердженого постановою Верховної Ради України від 29 жовтня 1992 р. № 2751-ХІІ, діяльність таких підприємств може бути обмежена, зупинена чи припинена за рішенням органів, перелік яких наведений у названому пункті і до компетенції яких чинним законодавством України віднесене вирішення питань, пов'язаних з охороною навколишнього природного середовища.

Рішення органів, зазначених у п. З вказаного Порядку, можуть бути визнані недійсними на загальних підставах за заявами зацікавлених юридичних осіб або прокурора.

Релігійна організація як юридична особа користується правами і несе обов'язки згідно з чинним законодавством і своїм статутом (положенням). Отже, спори між релігійними організаціями та іншими юридичними особами, у тому числі спори про повернення або передачу культових споруд і майна у власність релігійних організацій, підвідомчі господарським судам за винятками, встановленими законодавством. Так, згідно зі ст. 17 Закону України від 23 квітня 1998 р. "Про свободу совісті та релігійні організації" рішення місцевих органів державної виконавчої влади щодо володіння і користування культовими будівлями і майном можуть бути оскаржені до суду у порядку, передбаченому ЦПК України. Отже, встановивши, що позовна заява містить вимоги про визнання такого рішення недійсним, господарський суд повинен відмовити у її прийнятті з посиланням на п. 1 ст. 62 цього Кодексу. Такий самий порядок застосовується і до заяви прокурора або органу, уповноваженого реєструвати статути релігійних організацій, про припинення діяльності релігійної організації (ст. 16 Закону Украши "Про свободу совісті та релігійні організації".

Не підлягають розгляду господарським судом також позови релігійних організації* про витребування культової будівлі і майна з чужого незаконного володіння (віндикаційний позов) або про усунення перешкод у користуванні ними (негаторний позов), якщо є рішення відповідного державного органу про передачу культової будівлі чи майна реліїійній організації у володіння або користування, оскільки згідно з п. 10 ст. 18-1 Закону України "Про виконавче провадження" таке рішення є виконавчим документом і відповідно до п. 14 ст. З цього Закону підлягає виконанню державною виконавчою службою.

Пщвідомчими господарським судам також є спори, що виникають у процесі управління корпоративними правами.

Відповідно до ст. 167 ГК України корпоративними правами є права особи, частка якої визначається у статутному фонді (майні) господарської організації, що включають правомочності на участь цієї особи в управлінні господарською організацією, отримання певної частки прибутку (дивідендів) даної організації та активів у разі ліквідації останньої відповідно до закону, а також інші правомочності, передбачені законом та статутними документами.

Визначення корпоративних прав міститься також у Законі України від 28 грудня 1994 р. "Про оподаткування прибутку підприємств" (в редакції Закону від 22 травня 1997 р.), Інструкції про порядок видачі індивідуальних ліцензій на здійснення інвестицій за кордон, затвердженої постановою Національного банку України від 16 березня 1999 р. № 122. У згаданих нормативних актах корпоративні права визначені як право власності на частку (пай) у статутному фонді юридичної особи, включаючи право на управління та отримання відповідної частки прибутку такої юридичної особи, а також активів у разі її ліквідації відповідно до чинного законодавства. Крім того, п. 1.8 ст. 1 Закону України "Про оподаткування прибутку підприємств" додає до зазначеного вище визначення застереження: незалежно від того, чи створена така юридична особа у формі господарського товариства, підприємства, заснованого на власності однієї юридичної чи фізичної особи, або в інших організаційно-правових формах, тобто прямо визначає корпоративними правами також права засновників (власників статутного фонду) юридичної особи, статутний фонд якої не поділено на частини (державні та приватні підприємства), а також юридичної особи, статутний фонд якої поділено на частини, але вони належать одному власнику (корпоратизовані підприємства).

Справи, пов'язані з питаннями корпоративного управління, можна поділити на дві групи: справи, пов'язані з особливостями управління державними корпоративними правами (державні підприємства та корпоратизовані підприємства), та справи, пов'язані з управлінням корпоративними правами інших форм власності.

Залежно від категорії спорів, що розглядаються судом, їх можна класифікувати таким чином: 1) спори про визнання недійсними установчих документів та (або) внутрішніх нормативних актів повністю або частково; 2) спори про визнання недійсними рішень органів господарських товариств (загальних зборів акціонерів, спостережної ради, правління) або рішень державних органів, уповноважених управляти державними корпоративними правами.

Учасниками у справах зазначеної категорії найчастіше є юридична особа (емітент корпоративних прав) та власники цих корпоративних прав. У деяких категоріях справ стороною у справі може виступати Фонд державного майна України як єдиний державний орган, уповноважений управляти державними корпоративними правами.

Згідно зі ст. 123 цього Кодексу іноземні підприємства і організації мають право звернення до господарських судів згідно з встановленою підвідомчістю і підсудністю господарських спорів за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів.

Відповідно до роз'яснення президії Вищого господарського суду України "Про деякі питання практики розгляду справ за участю іноземних підприємств і організацій" у розгляді справ у спорах за участю іноземних підприємств і організацій господарським судам України слід виходити із встановленої ч. З ст. 4 цього Кодексу пріоритетності застосування правил міжнародних договорів України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, щодо правил, передбачених законодавством України.

За змістом статей 12—17, 41, 123 цього Кодексу для іноземних суб'єктів господарської діяльності передбачено національний режим судового процесу для розгляду справ, підвідомчих господарським судам. Оскільки у цьому Кодексі відсутній інститут договірної підсудності, заінтересована сторона може звернутися до місцевого господарського суду лише відповідно до вимог статей 13—16 цього Кодексу про територіальну та виключну підсудність справ, що підлягають розгляду у першій інстанції.

Місцеві господарські суди мають право вирішувати спори й у тих випадках, коли міжнародним договором передбачено можливість укладення письмової пророгаційної угоди між суб'єктом зовнішньоекономічної діяльності України та іноземним суб'єктом господарської діяльності (угода про договірну підсудність).

Обираючи як орган вирішення спорів місцевий господарський суд України, сторони пророгаційної угоди повинні дотримуватись вимог міжнародного договору та ст. 16 цього Кодексу щодо виключної компетенції господарських судів України. Отже, у разі непідвідомчості справи у спорі за участю іноземного підприємства чи організації, господарський суд має відмовити у прийнятті позовної заяви на підставі п. 1 ч. 1 ст. 62 цього Кодексу. З цієї самої підстави господарський суд повинен відмовити у прийнятті позовної заяви, якщо у пророгаційній угоді сторонами неправильно викладено назву суду або зазначено суд, існування якого не передбачено Законом України "Про судоустрій України".

Господарські суди повинні керуватися вимогами ст. 4 цього Кодексу щодо вибору законодавства, яке має застосовуватися у вирішенні господарських спорів за участю іноземного підприємства, організації (див. коментар до ст. 4 цього Кодексу).

Частиною 1 коментованої статті спеціально застережено, що не є підвідомчими господарським судам справи зі спорів, що виникають при погодженні стандартів та технічних умов; спорів про встановлення цін на продукцію (товари), а також тарифів на послуги (виконання робіт), якщо ці ціни і тарифи відповідно до законодавства не можуть бути встановлені за угодою сторін та інших спорів, вирішення яких відповідно до законів України, міждержавних договорів та угод належать до відання інших органів. Ця вказівка закону ґрунтується на тому, що для розгляду зазначених питань потрібні не лише юридичні знання, але й знання у інших галузях науки, а також на тому, що розгляд таких питань належить до компетенції спеціально створених для цього органів.

Справи про банкрутство. Ця категорія справ розглядається господарськими судами за правилами, встановленими цим Кодексом, з урахуванням особливостей, передбачених Законом України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом", зокрема, розділом II "Провадження у справах про банкрутство". Статтею 6 цього Закону встановлюється підвідомчість, підсудність, право та підстава порушення справи про банкрутство. Відповідно до неї справи про банкрутство підвідомчі господарським судам і розглядаються ними за місцезнаходженням боржника. Право на звернення до господарського суду із заявою про порушення справи про банкрутство мають боржник і кредитор. Справа про банкрутство порушується господарським судом, якщо безспірні вимоги кредитора (кредиторів) до боржника сукупно складають не менше трьохсот мінімальних розмірів заробітної плати, які не були задоволені боржником протягом трьох місяців після встановленого для їх погашення строку, якщо інше не передбачено зазначеним Законом.

Відповідно до рекомендацій президії Вищого господарського суду України " Про деякі питання практики застосування Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" провадження у справах про банкрутство складається з процедур встановлення факту неплатоспроможності боржника та безспірності вимог кредитора, що ініціює провадження (коли справа порушується за заявою кредитора), виявлення усіх можливих кредиторів і санаторів, санації (коли остання можлива) або визнання боржника банкрутом. Останнім етапом провадження є процедура задоволення вимог кредиторів за рахунок ліквідації майнових активів банкрута. Усі зазначені процедури складають цілісне і відокремлене від позовного процесу провадження, метою якого є задоволення вимог кредиторів у випадку неплатоспроможності боржника.

Підставою для порушення господарським судом справи про банкрутство є письмова заява будь-кого з кредиторів, боржника, органів державної податкової служби або державної контрольно-ревізійної служби.

Відповідно до п. 2 ст. 121 Конституції України та п. 6 ч. 2 ст. 20 Закону України "Про прокуратуру" прокурори також мають право звертатися до господарського суду із заявами в інтересах громадян і держави у порядку, передбаченому Законом. Повноваження прокурора визначаються ст. 29 цього Кодексу.

Сторонами у справах про банкрутство є кредитори, а у випадках, передбачених ст. 6 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом", — збори або комітет кредиторів і боржник (після винесення постанови у порядку, передбаченому ст. 22 Закону, боржник набуває статусу банкрута).

Кредиторами, що мають право порушити справу про банкрутство, можуть бути будь-які фізичні або юридичні особи, які мають підтверджені належними документами вимоги щодо грошових зобов'язань до боржника щодо виплати заборгованості із заробітної плати працівникам боржника. Зазначені документи повинні свідчити про те, що боржник неспроможний задовольнити протягом одного місяця визнані ним претензійні вимоги або сплатити борг за виконавчими документами.

Суб'єктами банкрутства можуть бути лише зареєстровані у встановленому порядку як суб'єкти підприємницької діяльності юридичні особи, зокрема державні підприємства, підприємства з часткою державної власності у статутному фонді, підприємства, закріплені об'єкти яких згідно з чинним законодавством не підлягають приватизації.

Не можуть бути суб'єктами банкрутства відособлені підрозділи юридичної особи (філії, представництва, відділення і підрозділи).

Споживчі кооперативи та сільськогосподарські виробничі кооперативи можуть бути суб'єктами банкрутства. Статтею 18 Закону України від 10 квітня 1992 р. "Про споживчу кооперацію" передбачено можливість визнання банкрутом лише споживчого товариства, тому спілка споживчих товариств не може бути суб'єктом банкрутства, крім випадків реєстрації її як суб'єкта підприємницької діяльності.

Згідно зі ст. 209 ГПК України не може бути суб'єктом банкрутства казенне підприємство.

Оскільки згідно з ч. З ст. 2 Закону України від 17 липня 1997 р. "Про сільськогосподарську кооперацію" сільськогосподарські обслуговуючі кооперативи не мають за мету отримання прибутку, на них не поширюється дія Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом".

Справи за заявами органів Антимонопольного комітету України, Рахункової палати з питань, віднесених законодавчими актами до їх компетенції. Відповідно до ч. 2 коментованої статті підвідомчий господарським судам спір може бути передано сторонами на вирішення третейського суду (арбітражу), крім спорів про визнання недійсними актів, а також спорів, що виникають при укладанні, зміні, розірванні та виконанні господарських договорів, пов'язаних із задоволенням державних потреб.

Можливість здійснення захисту прав третейськими судами передбачена Законом України від 11 травня 2004 р. "Про третейські суди".

Третейський суд — це недержавний незалежний орган, що утворюється за угодою або відповідним рішенням заінтересованих фізичних та/або юридичних осіб у порядку, встановленому Законом України "Про третейські суди", для вирішення спорів, що виникають із цивільних та господарських правовідносин.

Юридичні та/або фізичні особи мають право передати на розгляд третейського суду будь-який спір, який виникає з цивільних чи господарських правовідносин, крім випадків, передбачених законом. Спір може бути переданий на розгляд третейського суду за наявності між сторонами третейської угоди, яка відповідає вимогам зазначеного Закону.

Спір може бути переданий на вирішення третейського суду до прийняття компетентним судом рішення у спорі між тими самими сторонами, з того самого предмета і з тих самих підстав.

Третейські суди у порядку, передбаченому Законом України "Про третейські суди", можуть розглядати будь-які справи, що виникають із цивільних та господарських правовідносин, за винятком:

справ у спорах про визнання недійсними нормативно-правових актів;

справ у спорах, що виникають при укладенні, зміні, розірванні та виконанні господарських договорів, пов'язаних із задоволенням державних потреб;

справ, пов'язаних з державною таємницею;

справ у спорах, що виникають із сімейних правовідносин, крім справ у спорах, що виникають із шлюбних контрактів (договорів);

справ про відновлення платоспроможності боржника чи визнання його банкрутом;

справ, однією зі сторін в яких є орган державної влади, орган місцевого самоврядування, державна установа чи організація, казенне підприємство;

інших справ, які відповідно до закону підлягають вирішенню виключно судами загальної юрисдикції або Конституційним Судом України;

8) справ, коли хоча б одна зі сторін спору є нерезидентом України.

В Україні можуть утворюватися та діяти постійно діючі третейські суди та третейські суди для вирішення конкретного спору (суди ad hoc).

Постійно діючі третейські суди та третейські суди для вирішення конкретного спору утворюються без статусу юридичної особи.

Стаття 13. Справи, підсудні місцевим господарським судам

Місцеві господарські суди розглядають у першій інстанції усі справи, підвідомчі господарським судам.

Відповідно до статей 13, 15 цього Кодексу підсудність справ визначається за предметними і територіальними ознаками. Винятком з цього правила є виключна підсудність справ (ст. 16).

1. Якщо норми про підвідомчість встановлюють коло справ, віднесених до розгляду господарських судів як окремої системи юрисдикційних органів, то інститут підсудності дозволяє розмежувати справи, підвідомчі господарським судам, у межах системи господарських судів між окремими її елементами.

Підсудністю є коло господарських справ, вирішення яких віднесене до компетенції певного господарського суду. Отже, правила підсудності у своїй сукупності складають критерій обрання компетентного господарського суду для розгляду і вирішення конкретної господарської справи.

Частиною 1 коментованої статті встановлено положення, відповідно до якого місцеві господарські суди розглядають у першій інстанції усі справи, підвідомчі господарським судам. Більшість справ вирішується саме у першій інстанції судами найнижчої ланки — місцевими судами, що зумовлено намаганнями створення для осіб, які потребують судового захисту своїх прав та інтересів, найкращих умов для участі у судочинстві, залучення всіх зацікавлених у справі осіб.

Розрізняють предметну, територіальну та виключну підсудність справ.

2. Правила предметної (родової) підсудності дозволяють визначити, господарський суд якої ланки розглядатиме справу у першій інстанції. Предметна підсудність залежить від предмета спору або суб'єктного складу сторін спірних правовідносин. Загальні положення предметної підсудності справ визначено положеннями коментованої статті.

Територіальною підсудністю є підсудність, що визначається за місцезнаходженням сторони. Територіальна підсудність дає змогу зме-жувати компетенцію господарських судів одного рівня. Територіальна підсудність справ визначена ст. 15 цього Кодексу (див. детальніше коментар до зазначеної статті).

З територіальної підсудності зроблено винятки, що охоплюються поняттям "виключна підсудність" (детально про виключну підсудність див. коментар до ст. 16 цього Кодексу).

Стаття 14. Виключена

Стаття 15. Територіальна підсудність справ господарському суду

Справи у спорах, що виникають при укладанні, зміні та розірванні господарських договорів, справи у спорах про визнання договорів недійсними розглядаються господарським судом за місцезнаходженням сторони, зобов'язаної за договором здійснити на користь другої сторони певні дії, такі як: передати майно, виконати роботу, надати послуги, сплатити гроші тощо.

Справи у спорах, що виникають при виконанні господарських договорів та з інших підстав, а також справи про визнання недійсними актів розглядаються господарським судом за місцезнаходженням відповідача.

Справи у спорах за участю кількох відповідачів розглядаються господарським судом за місцезнаходженням одного з відповідачів за вибором позивача. Справи у спорах за участю боржника і стягувача про визнання виконавчого напису нотаріуса таким, що не підлягає виконанню, або про повернення стягненого за виконавчим написом нотаріуса розглядаються господарським судом за місцезнаходженням відповідача або за місцем виконання виконавчого напису нотаріуса за вибором позивача.

Якщо юридичну особу представляє уповноважений нею відособлений підрозділ, територіальна підсудність спору визначається з урахуванням частин першої—третьої цієї статті залежно від місцезнаходження відособленого підрозділу.

Місце розгляду справи з господарського спору, в якому однією з сторін є апеляційний господарський суд, господарський суд Автономної Республіки Крим, господарський суд області, міст Києва та Севастополя, визначає Вищий господарський суд.

Справи про банкрутство розглядаються господарським судом за місцезнаходженням боржника.

1. Відповідно до ч. 1 коментованої статті справи зі спорів, зокрема про визнання договорів недійсними, розглядаються господарським судом за місцезнаходженням сторони, зобов'язаної за договором здійснити на користь другої сторони певні дії, наприклад: передати майно, виконати роботу, надати послуги, сплатити гроші тощо.

У зв'язку з цим виникає питання щодо визначення територіальної підсудності справ зі спорів про визнання договорів недійсними за позовами осіб, які не є сторонами у цих договорах (прокурорів, органів державної податкової служби тощо), коли відповідачами зазначено обидві сторони того чи іншого договору.

Відповідно до інформаційного листа Вищого господарського суду України від 26 березня 2002 р. № 01-8/350 "Про деякі питання практики визначення підсудності справ та передачі справ з одного господарського суду до іншого господарського суду" у випадку, коли договором, який є предметом спору, передбачено відповідні обов'язки обох сторін, то територіальна підсудність у таких випадках має визначатися згідно з ч. З ст. 15 цього Кодексу, і розгляд справи здійснюється тим господарським судом, до якого звернувся позивач.

Частиною 2 коментованої статті передбачено, що справи у спорах, які виникають при виконанні господарських договорів та з інших підстав, а також справи про визнання недійсними актів розглядаються господарським судом за місцезнаходженням відповідача. У цьому випадку йдеться про загальну територіальну підсудність, що формує основне правило розмежування компетенції однорівневих господарських судів. Відповідно до цього правила господарський позов подається до суду за місцем перебування (місцезнаходженням) відповідача. Загальна територіальна підсудність встановлена в інтересах відповідача, якому зручніше підготуватись до захисту за місцем свого перебування.

Частиною 3 коментованої статті визначено, що справи у спорах за участю кількох відповідачів розглядаються господарським судом за місцезнаходженням одного з відповідачів за вибором позивача.

Крім того коментованою статтею встановлено, що справи у спорах за участю боржника і стягувача про визнання виконавчого напису нотаріуса таким, що не підлягає виконанню, або про повернення стягненого за виконавчим написом нотаріуса розглядаються господарським судом за місцезнаходженням відповідача або за місцем виконання виконавчого напису нотаріуса за вибором позивача.

Отже, встановлена альтернативна підсудність, або підсудність за вибором позивача. Вона означає, що позивачу надається можливість вибору господарського суду, до якого може бути подано позов.

4. Відповідно до чинного законодавства, зокрема законів України від 19 вересня 1991 р. "Про господарські товариства", "Про банки і банківську діяльність", юридичні особи для здійснення своїх функцій мають право створювати філії, представництва, відділення та інші відособлені підрозділи, які не є юридичними особами.

Згідно зі ст. 28 цього Кодексу представниками сторін у судовому процесі можуть бути інші, крім їх керівників або заступників керівників, уповноважені особи.

Коло повноважень відособленого підрозділу юридичної особи щодо здійснення у господарському суді повноваження сторони у справі від імені цієї особи визначається установчими документами останньої, положенням про відособлений підрозділ, яке затверджено юридичною особою або довіреністю, виданою нею ж у встановленому порядку керівникові цього підрозділу. При цьому слід мати на увазі, що стороною у справі є юридична особа, від імені якої діє відособлений підрозділ, і стягнення здійснюється господарським судом з юридичної особи або на її користь.

Якщо відособлений підрозділ уповноважений звертатися до господарського суду з позовом від імені юридичної особи, то таке саме право має прокурор за місцезнаходженням цього підрозділу.

Згідно з роз'ясненням президії Вищого арбітражного суду України від 28 липня 1994 р. № 02-5/492 "Про участь у судовому процесі відособлених підрозділів юридичних осіб" підсудність справи визначається відповідно до розділу III цього Кодексу за місцезнаходженням уповноваженого відособленого підрозділу, а не юридичної особи (ч. 4 коментованої статті).

У такому ж порядку визначається підсудність справи, якщо Національний банк України представлений його регіональним відділенням, яке має належним чином оформлені повноваження.

Якщо до позовної заяви відособленого підрозділу не доданий документ, що підтверджує відповідні його повноваження, господарський суд повертає позовну заяву на підставі п. 1 ст. 63 цього Кодексу.

Якщо позов поданий до юридичної особи у господарський суд за місцезнаходженням відособленого підрозділу, якому надане право здійснювати від імені юридичної особи повноваження сторони зі справи, господарський суд розглядає спір по суті. У разі відсутності таких повноважень, позовні матеріали або справа надсилаються за підсудністю у господарський суд за місцезнаходженням юридичної особи.

Якщо у справі від імені юридичної особи бере участь відособлений підрозділ, процесуальні документи має право підписувати керівник або заступник керівника цього підрозділу.

Відповідно до роз'яснення президії Вищого арбітражного суду України "Про деякі питання підвідомчості і підсудності справ господарським судам" господарським судам слід враховувати, оскільки відособлений підрозділ юридичної особи діє у межах наданих йому повноважень, то подання позову за місцем знаходження цього шдрозділу правомірне лише тоді, коли спір випливає саме з його діяльності.

У разі відсутності у вщособленого підрозділу віїшовщних повноважень та/або коли спір не пов'язаний з діїїльністю цього підрозділу, позовні матеріали або справа надсилається за пщсудністю у господарський суд за місцем знаходження юридичної особи.

Місце розгляду справи з господарського спору, в якому однією зі сторін є апеляційний господарський суд, господарський суд Автономної Республіки Крим, господарський суд області, міст Києва та Севастополя, визначає Вищий господарський суд України.

Справи про банкрутство вщповщно до ч. 6 коментованої статті, розглядаються господарським судом за місцезнаходженням боржника.

Згідно із Законом України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" справи про банкрутство порушуються виключно щодо юридичних осіб, а не їх відособлених пщрозділів (філій, представництв, вцщілень).

Згідно з ч. 6 коментованої статті справи про банкрутство розглядаються господарськими судами за місцезнаходженням боржника, тобто юридичної особи, а не її відособленого підрозділу (філії, представництва, віддіїїення).

У разі непідвідомчості справи про банкрутство юридичної особи — суб'єкта підприємницької діяльності цьому господарському суду він надсилає матеріали справи за встановленою підвідомчістю відповідно до вимог ст. 17 цього Кодексу.

Стаття 16. Виключна підсудність справ

Віднесені до підсудності господарського суду справи у спорах, що виникають з договору перевезення, в яких одним з відповідачів є орган транспорту, розглядаються господарським судом за місцезнаходженням цього органу.

Справи у спорах про право власності на майно або про витребування майна з чужого незаконного володіння чи про усунення перешкод у користуванні майном розглядаються господарським судом за місцезнаходженням майна.

Справи у спорах про порушення майнових прав інтелектуальної власності розглядаються господарським судом за місцем вчинення порушення.

Справи у спорах, у яких відповідачем є вищий чи центральний орган виконавчої влади, Національний банк України, Рахункова палата, Верховна Рада Автономної Республіки Крим або Рада міністрів Автономної Республіки Крим, обласні, Київська та Севастопольська міські ради або обласні, Київська і Севастопольська міські державні адміністрації, а також справи, матеріали яких містять державну таємницю, розглядаються господарським судом міста Києва.

1. Виключна територіальна підсудність унеможливлює вибір позивачем підсудності іншої ніж та, що встановлена господарським процесуальним законом для розгляду цієї категорії спорів.

Відповідно до ч. 1 коментованої статті віднесені до підсудності господарського суду справи у спорах, що виникають з договору перевезення, в яких одним з відповідачів є орган транспорту, розглядаються господарським судом за місцезнаходженням цього органу.

2. Справи у спорах про право власності на майно або про витребування майна з чужого незаконного володіння чи про усунення перешкод у користуванні майном відповідно до ч. 2 коментованої статті розглядаються господарським судом за місцезнаходженням майна.

У роз'ясненні президії Вищого арбітражного суду України "Про деякі питання підвідомчості і підсудності справ господарським судам" зазначається, що місцезнаходження майна має бути достовірно встановлено і підтверджено документально. У разі неможливості подання позивачем такого підтвердження підсудність справи визначається на загальних підставах, тобто згідно зі ст. 15 цього Кодексу.

Якщо однією зі сторін у справі про право власності на майно або про витребування майна з чужого незаконного володіння чи про усунення перешкод у користуванні майном є органи, згадані у ч. 4 ст. 16 цього Кодексу, такі справи підлягають розгляду господарським судом міста Києва.

Відповідно до ч. З коментованої статті справи у спорах про порушення майнових прав інтелектуальної власності розглядаються господарським судом за місцем вчинення порушення.

Частина 4 коментованої статті відносить справи зі спорів, у яких відповідачем є вищий чи центральний орган виконавчої влади, Національний банк України, Рахункова палата, Верховна Рада Автономної Республіки Крим, обласні, Київська та Севастопольська міські державні адміністрації, до підсудності господарського суду міста Києва.

Вищий господарський суд України у своєму інформаційному листі "Про деякі питання практики визначення підсудності справ та передачі справ з одного господарського суду до іншого господарського суду" зазначив, що при застосуванні правила підсудності, встановленого ч. 4 коментованої статті, виникає питання про визначення підсудності відповідних справ у разі, коли позивач зазначає центральний орган виконавчої влади або державну адміністрацію як відповідача поряд з іншими відповідачами без достатніх на це підстав.

У такому разі, якщо позивач з певних причин вважає, що одним із відповідачів у справі має бути центральний орган виконавчої влади або державна адміністрація і у зв'язку з цим позовна заява подається до господарського суду міста Києва, або у разі передання відповідної справи іншим господарським судом до цього суду, останній у процесі підготовки справи до розгляду за згодою позивача має право вирішити питання про виключення центрального органу виконавчої влади або державної адміністрації з числа відповідачів (ст. 24 цього Кодексу). Якщо у такому випадку справа стала підсудною іншому господарському суду, вона згідно із ч. З ст. 17 цього Кодексу має бути розглянута господарським судом міста Києва.

При виникненні питання про підсудність зустрічних позовних заяв у справах, що віднесені до виключної підсудності господарських судів, відповідно до ч. 4 коментованої статті Вищий господарський суд України у своєму інформаційному листі «Про деякі питання практики застосування норм Господарського процесуального кодексу України, порушені у доповідних записках про роботу господарських судів у 2004 році» зазначив таке. У вирішенні відповідного питання слід керуватися тим, що за змістом ч. 1 ст. 60 цього Кодексу зустрічний позов завжди розглядається спільно з первісним позовом у тому самому суді, у провадженні якого перебуває справа за первісним позовом, включаючи випадки, коли відповідач за зустрічним позовом є організацією, зазначеною у ч. 4 коментованої статті.

Стаття 17. Передача справ з одного господарського суду до іншого господарського суду

Якщо справа не підсудна даному господарському суду, матеріали справи надсилаються господарським судом за встановленою підсудністю не пізніше п'яти днів з дня надходження позовної заяви або винесення ухвали про передачу справи.

Ухвалу про передачу справи за підсудністю може бути оскаржено.

Справа, прийнята господарським судом до свого провадження з додержанням правил підсудності, повинна бути ним розглянута по суті і в тому випадку, коли в процесі розгляду справи вона стала підсудною іншому господарському суду.

Якщо після відводу суддів неможливо розглянути справу в господарському суді, до підсудності якого відноситься справа, то Голова Вищого господарського суду України або його заступник мають право витребувати будь-яку справу, що є у провадженні місцевого господарського суду, і передати її на розгляд до іншого місцевого господарського суду.

1. Коментована стаття встановлює підстави і порядок передачі справи з одного господарського суду до іншого.

Частиною 1 коментованої статті встановлено строк, протягом якого у випадку, якщо справа не підсудна цьому господарському суду, матеріали мають бути передані до іншого господарського суду. Цей строк становить п'ять днів.

Згідно з роз'ясненням президії Вищого арбітражного суду України від 16 квітня 1993 р. № 01-6/438 "Про деякі питання застосування позовної давності при вирішенні господарських спорів" у випадках непідсудності справи даному господарському суду або зміни підсудності справи у процесі її розгляду, господарський суд повинен надіслати позовні матеріали за встановленою підсудністю. За цих обставин перебіг строку позовної давності переривається поданням позову до господарського суду, який надсилає позовні матеріали за встановленою підсудністю.

Ухвалу про передачу справи за підсудністю може бути оскаржено.

Справа, прийнята господарським судом до свого провадження з додержанням правил підсудності, має бути розглянута ним по суті і в тому випадку, коли у процесі розгляду справи вона стала підсудною іншому господарському суду.

Якщо після відводу суддів неможливо розглянути справу у господарському суді, до підсудності якого належить справа, то Голова Вищого господарського суду України або його заступник мають право витребувати будь-яку справу, що є у провадженні місцевого господарського суду, і передати її на розгляд до іншого місцевого господарського суду.

Учасники господарського процесу

Стаття 18. Склад учасників судового процесу

До складу учасників судового процесу входять: сторони, треті особи, прокурор, інші особи, які беруть участь у процесі у випадках, передбачених цим Кодексом.

Цей Кодекс не містить офіційного визначення учасників судового процесу, до яких належать, як правило, особи, які беруть участь у справі. Проте коментована стаття визначає коло осіб, які входять до складу учасників судового процесу, перелік яких не є вичерпним.

Особи, які беруть участь у справі, за своїм станом, правами та обов'язками, закріпленими у законі, суттєво відрізняються. У зв'язку з цим всіх учасників господарських процесуальних відносин (крім суду) за змістом коментованої статті можна поділити на дві групи (критерієм поділу є наявність юридичної заінтересованості):

1) особи, які беруть участь у справі (активні учасники), тобто особи, за ініціативи яких виникає, розвивається та припиняється процес (сторони, треті особи, прокурор тощо).

Як випливає зі змісту коментованої статті суддя (судді) господарського суду не належить до учасників судового процесу, що викликає певні зауваження, адже суддя бере участь у справі. Слід зазначити, що це питання є одним з дискусійних у вітчизняній юридичній науці, про що свідчить наявність різних поглядів з цього приводу: а) деякі автори відносять суддів до складу учасників судового процесу, вважаючи їх головними учасниками, оскільки саме вони здійснюють судочинство, виносять рішення чи ухвали; б) інші не відносять суддів (суд) до учасників судового процесу. Відповідно до роз'яснення президії Вищого арбітражного суду України від 18 вересня 1997 р. № 02-5/289 "Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України" до складу учасників судового процесу входять сторони, треті особи, прокурор, інші особи, які беруть участь у справі у випадках, передбачених ГПК України, зокрема судові експерти, перекладачі, посадові особи чи інші працівники підприємств, установ, організацій, державних та інших органів, коли їх викликано для дачі пояснень з питань, що виникають під час розгляду справи.

Особливий характер заінтересованості у представників сторін та третіх осіб, якою вони наділені для надання юридичної допомоги зазначеним учасникам процесу та допомоги суду у з'ясуванні обставин справи;

2) особи, які сприяють здійсненню правосуддя у господарських справах (пасивні учасники), тобто особи, від яких не залежить виникнення та припинення процесу (експерти, аудитори, перекладачі тощо).

Слід зазначити, що заслуговує на увагу також висловлена в літературі точка зору щодо поділу учасників судового процесу на три групи: 1) судові органи та їх посадові особи (особи, які здійснюють правосуддя); 2) особи, які беруть участь у справі (сторони, треті особи, прокурор, органи державного управління, державні підприємства, організації, їх об'єднання, інші організації); 3) особи, які сприяють здійсненню правосуддя (посадові особи та інші працівники підприємств і організацій, державних та інших органів, експерти, перекладачі тощо). Проте у законі чіткого розмежування з цього приводу немає.

Отже, відповідно до коментованої статті до складу учасників судового процесу входять: сторони, треті особи, прокурор, інші особи, які беруть участь у процесі у випадках, передбачених ГПК України. У процесі можуть брати участь також посадові особи та інші працівники підприємств, установ, організацій, державних та інших органів, коли їх викликано для дачі пояснень з питань, що виникають під час розгляду справи (статті 31, 32 цього Кодексу).

Стаття 19. Суддя

Суддею є посадова особа господарського суду. Процесуальний статус судці визначається Законом України "Про господарські суди" та цим Кодексом.

Правовий статус судді у господарському процесі надзвичайно високий, адже він наділений широким колом повноважень (має певні права та обов'язки), діє від імені господарського суду, а рішення виносить іменем України (ст. 4-5 ГПК України).

Відповідно до коментованої статті суддя — посадова особа господарського суду, наділена повноваженнями здійснювати правосуддя з господарських відносин. При цьому згідно з чинним законодавством України суддя є носієм судової влади, який наділяється повноваженнями, необхідними для здійснення правосуддя при вирішенні господарських спорів.

Процесуальний статус судді визначається Конституцією України, Законом України "Про господарські суди", цим Кодексом та іншими нормативно-правовими актами.

Відповідно до ст. 127 Конституції України на посаду судді може бути рекомендований громадянин України, не молодший двадцяти п'яти років, який має вищу юридичну освіту і стаж роботи в галузі права не менш як три роки, який проживає в Україні не менш як десять років та володіє державною мовою.

Оскільки з розвитком конституційно узаконеної підприємницької та іншої, не забороненої законом, економічної діяльності виникають спори, що випливають з цивільних, господарських правовідносин (економічні спори) та правовідносин у сфері управління, справи щодо економічних спорів, крім Верховного Суду України, розглядають господарські суди: Вищий господарський суд України, апеляційні господарські суди та місцеві господарські суди України.

Чинне законодавство передбачає низку важливих принципів організації та здійснення правосуддя, вимоги, що пред'являються до суддів судів України, у тому числі господарських. Так, суддями спеціалізованих судів можуть бути особи, які мають фахову підготовку з питань юрисдикції цих судів. У зв'язку з цим суддя господарського суду повинен мати необхідні знання з різних галузей економіки, оскільки спори виникають між господарськими суб'єктами будь-яких галузей.

Законодавством України передбачений один з найважливіших принципів діяльності судів, у тому числі господарських, — їх незалежність та підпорядкування лише закону. Вплив на суддю у будь-якій формі з метою перешкодити всебічному, повному і об'єктивному розгляду конкретної справи тягне за собою відповідальність за законодавством України. Незалежність суддів — основна гарантія і умова функціонування об'єктивного правосуддя, яке здатне у точній відповідності із законом захищати права та інтереси осіб. При вирішенні господарського спору суддя зобов'язаний дотримуватися Конституції України, виконувати вимоги чинного законодавства, бути об'єктивним та неупередженим, забезпечувати повний, всебічний розгляд судових справ. Принцип господарського процесуального права щодо підпорядкування суддів лише закону забезпечується: а) особливим порядком обрання та призначення суддів; б) їх недоторканністю; в) правом суддів оцінювати докази за внутрішнім переконанням, заснованому на всебічному, повному та об'єктивному розгляді у судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом (статті 4-7, 43 цього Кодексу), та іншими гарантіями, що випливають зі змісту ст. 129 Конституції України.

У чинному українському законодавстві є певні обмеження правоздатності суддів, що пов'язане з виконанням ними своїх посадових обов'язків. Зокрема, професійні судді не можуть належати до політичних партій та профспілок, брати участь у будь-якій політичній діяльності, мати представницький мандат, обіймати будь-які інші оплачувані посади, виконувати іншу оплачувану роботу, крім наукової, викладацької та творчої.

Як правило, суддя місцевого господарського суду розглядає справи одноособово. Однак, залежно від категорії і складності справи, вона може бути розглянута колегіально у складі трьох суддів під головуванням одного з них (ст. 4-6 цього Кодексу).

Вимоги судці, що ставляться ним у межах передбачених законом повноважень господарського суду, є обов'язковими для посадових осіб, державних та інших органів, господарських та інших організацій і підприємств, до яких вони звернуті. Зазначені вимоги можуть бути адресовані як сторонам у справі (наприклад, обов'язково надати відповідачу відзив на позов, надати позивачу необхідні документи тощо), так і підприємствам, установам та організаціям, які не беруть участі у справі (наприклад, вчинити певні дії, надати необхідні документи, висновки тощо, необхідні для вирішення спору).

Стаття 20. Відвід судді

Суддя не може брати участі в розгляді справи і підлягає відводу (самовідводу), якщо він є родичем осіб, які беруть участь в судовому процесі, або буде встановлено інші обставини, що викликають сумнів у його неупередженості. Суддя, який брав участь в розгляді справи, не може брати участі в новому розгляді справи у разі скасування рішення, ухвали, прийнятої за його участю.

При наявності зазначених підстав суддя повинен заявити самовідвід.

З цих же підстав відвід судді можуть заявити сторони та прокурор, який бере участь в судовому процесі.

Відвід повинен бути мотивованим, заявлятись у письмовій формі до початку вирішення спору. Заявляти відвід після цього можна лише у разі, якщо про підставу відводу сторона чи прокурор дізналися після початку розгляду справи по суті.

Питання про відвід судді вирішується головою господарського суду або заступником голови господарського суду, а про відвід заступника голови — головою господарського суду, який виносить з цього приводу ухвалу в триденний строк з дня надходження заяви. Якщо голова господарського суду прийняв справу до свого провадження, питання про його відвід вирішується президією Вищого господарського суду України в триденний строк з дня надходження заяви про відвід.

Коментована стаття передбачає підстави для відводу судді господарського суду, що є однією з гарантій об'єктивного розгляду справи у суді. Зазначене пояснюється тим, що при розгляді господарської справи ні в осіб, що беруть участь у справі, ні у присутніх у залі судового засідання не має бути сумнівів в об'єктивності, неупередженості судді (суддів).

Однією з підстав, коли суддя не може брати участі у розгляді справи і підлягає відводу (самовідводу), є ситуація, коли він є родичем осіб, які беруть участь у судовому процесі. Аналогічне правило слід застосовувати у разі, коли справа розглядається колегіально — до складу колегії не можуть входити судді, що перебувають у спорідненості між собою. Слід зазначити, що в коментованій статті йдеться не лише про близьких родичів (наприклад, батьки, діти, рідні брати та сестри, усиновителі, дід, баба, онуки, а також подружжя, хоча вони не є родичами між собою), а про будь-яку спорідненість (наприклад, дядько, тітка, мачуха, вітчим, племінники тощо).

Крім того, суддя не може брати участі у розгляді справи і підлягає відводу (самовідводу), якщо буде встановлено інші обставини, що викликають сумнів у його неупередженості. Закон не надає вичерпного переліку обставин, за яких суддя може бути усунений від участі у розгляді конкретної судової справи, оскільки передбачити всі ситуації та обставини неможливо. При цьому обставини, що викликають сумнів у неупередженості судді і можуть бути підставою його відводу, мають бути підтверджені конкретними фактичними даними.

Згідно з коментованою статтею суддя, який брав участь у розгляді справи, не може брати участі в новому розгляді справи у разі скасування рішення, ухвали, прийнятої за його участю. Існування зазначеної норми пояснюється тим, що участь у провадженні у справі неминуче призводить до формування у судді визначеного погляду з приводу того, як потрібно вирішати господарський спір, у зв'язку з чим його певна позиція з цього приводу може вплинути на його об'єктивність при новому розгляді справи. Тому закріплення у коментованій статті зазначеного правила є виправданим як з теоретичного, так і з практичного поглядів.

Коментована стаття передбачає два порядки відводу судді господарського суду: 1) добровільний (самовідвід); 2) примусовий (за заявою інших осіб).

Аналізуючи зміст коментованої статті, можна дійти висновку, що закон покладає на суддю обов'язок заявити самовідвід за наявності зазначених обставин, якщо: 1) суддя є родичем осіб, які беруть участь у судовому процесі; 2) буде встановлено інші обставини, що викликають сумнів у неупередженості судді; 3) суддя, який брав участь у розгляді справи, не може брати участі у новому розгляді справи у разі скасування рішення, ухвали, прийнятої за його участю. Це означає, що за наявності таких обставин суддя повинен відмовитися від розгляду справи за власною ініціативою, навіть якщо з боку інших осіб, які мають право заявити відвід судді господарського суду, не було заперечень або заяв про відвід. Проте це не позбавляє певних учасників судового процесу права заявити відвід судді господарського суду.

Відповідно до коментованої статті за цих самих підстав відвід судді можуть заявити сторони та прокурор, який бере участь у судовому процесі. У зв'язку з цим заявления відводу судді — це їх право, а не обов'язок. Слід зазначити, що право заявити відвід судді мають не всі учасники судового процесу, а лише закріплені у коментованій статті — сторони і прокурор, у зв'язку з чим зазначена імперативна норма є вичерпною і розширеному тлумаченню не підлягає. При цьому відвід, що був заявлений сторонами та/або прокурором, має бути мотивованим і заявленим у письмовій формі, тобто мають бути письмово зафіксовані конкретні фактичні дані, що піддають сумніву об'єктивність та неупередженість судді (суддів), які розглядають конкретну судову справу.

Як випливає зі змісту коментованої статті, існує два моменти, коли можна заявити про відвід судді уповноваженим на те учасникам судового процесу: 1) до початку вирішення спору; 2) після початку вирішення спору. При цьому перший випадок є загальним правилом, передбаченим коментованою статтею, — відвід має бути мотивованим, заявлятись у письмовій формі до початку вирішення спору. Інший випадок є винятком із загального правила і застосовується лише у разі, коли сторона та/або прокурор дізналися про такі обставини після початку розгляду справи по суті. Про факт з'ясування обставин, що піддають сумніву неупередженість та об'єктивність розгляду справи суддею, після початку розгляду справи по суті сторони та/або прокурор зобов'язані також зазначити у письмовій формі з відповідним обґрунтуванням своїх вимог, у разі відсутності яких надана заява (клопотання) про відвід не приймаються у зв'язку з порушенням строку на заявления відводу судді.

Закон чітко визначає коло осіб, які наділені правом вирішувати питання щодо заявлених відводів. Так, відповідно до коментованої статті питання про відвід судді вирішується головою господарського суду або заступником голови господарського суду, а про відвід заступника голови — головою господарського суду, який виносить з цього приводу ухвалу у триденний строк з дня надходження заяви. Якщо голова господарського суду прийняв справу до свого провадження, питання про його відвід вирішується президією Вищого господарського суду України у триденний строк з дня надходження заяви про відвід. Отже, закон закріплює імперативну норму щодо визначення строку для прийняття рішення щодо задоволення чи відмови у задоволенні заявленого відводу сторонами та/або прокурором — триденний строк з дня надходження заяви, після спливу якого виноситься ухвала, в якій може бути лише одне з двох варіантів вирішення заяви по суті, що тягне за собою певні кричні наслідки: 1) або задовольнити заяву про відвід — тоді зазначається суддя, у провадження якого передається зазначена судова справа; 2) або відмовити у заяві про відвід — у такому разі справа розглядається тим суддею, який порушив провадження у справі.

Стаття 21. Сторони в судовому процесі

Сторонами в судовому процесі — позивачами і відповідачами — можуть бути підприємства та організації, зазначені у статті 1 цього Кодексу.

Позивачами є підприємства та організації, що подали позов або в інтересах яких подано позов про захист порушеного чи оспорюваного права або охоронюваного законом інтересу.

Відповідачами є підприємства та організації, яким пред'явлено позовну вимогу.

Для того, щоб господарський суд прийняв справу до свого провадження, розглянув її та ухвалив рішення, необхідно, щоб заінтересована особа реалізувала своє право шляхом звернення до суду за захистом порушеного, невизнаного чи оспорюваного права чи охоронюваного законом інтересу. Заінтересовані особи, між якими виник спір, що переданий на розгляд господарського суду, називаються сторонами. Вони є головними особами, які беруть участь у справі, адже без них неможливий сам процес. Сторони мають у справі, що передана на розгляд господарського суду, особистий юридичний інтерес, який може бути протилежним за матеріальним (визначається спірними цивільними, господарськими, іншими матеріальними правовідносинами) і процесуальним (наслідками розв'язання матеріально-правового спору, одержання певного за змістом рішення суду) характерами.

Сторонами у господарському процесі є позивач і відповідач. Позивач — особа, на захист суб'єктивних прав і охоронюваних законом інтересів якої відкривається господарська справа у суді та розпочинається господарський процес. Відповідач — особа, яка за заявою позивача притягується до відповідальності за порушення чи оспорювання його права і охоронюваного законом інтересу. Однак коментована стаття не містить нормативного визначення сторін, зазначаючи лише, що сторонами у судовому процесі — позивачами і відповідачами — можуть бути підприємства та організації, зазначені у ст. 1 цього Кодексу, відповідно до якої право на звернення до господарського суду (а отже, і бути стороною у судовому процесі) мають підприємства, установи, організації, інші юридичні особи, у тому числі іноземні, громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб'єкта підприємницької діяльності.

У зв'язку з цим можна дійти висновку, що законодавець визначає три групи сторін: 1) підприємства та організації незалежно від форм власності, які мають статус юридичної особи, у тому числі іноземні; 2) громадяни, що здійснюють підприємницьку діяльність; 3) державні та інші органи, що не є суб'єктами господарювання і звертаються до суду за захистом не власних прав, а державних інтересів. Слід зазначити, що правове становище зазначених органів у господарському процесі має відрізнятися від тих осіб, які виступають на захист своїх інтересів, однак з цього ще не випливає, що зазначені державні та інші органи мають звертатися до суду не з позовною заявою, а просто із заявою, адже вони є учасниками позовного провадження.

Сторони є головними учасниками судового процесу, оскільки вони, як і всі особи, що беруть участь у справі, мають юридичну заінтересованість, специфічність якої зумовлена тим, що стосується їх особистої сфери, оскільки саме сторони є суб'єктами спірних матеріальних правовідносин. Отже, позивач і відповідач заінтересовані як в участі у судовому процесі, так і в сприятливому матеріально-правовому результаті. Це зумовлено думкою позивача, що його права порушені чи є спірними, тому він домагається задоволення позову, вирішення господарського спору на свою користь, а відповідач заперечує проти задоволення позову, домагається прийняття рішення про відмову у позові. У зв'язку з цим сторони відрізняються від інших учасників судового процесу, насамперед, господарський суд ще до прийняття рішення вважає сторони суб'єктами спірних правовідносин. Саме зв'язок з допроцесуальними правовідносинами і надає сторонам ознак позивача чи відповідача.

Сторони у господарському процесі характеризуються такими основними ознаками: 1) ними є особи, між якими виник спір про право; 2) вони ведуть процес у справі від свого імені; 3) з приводу їх справи ухвалюється господарським судом рішення; 4) на них поширюються усі правові наслідки законної сили судового рішення; 5) вони несуть судові витрати; 6) їх правосуб'єктність допускає процесуальне правонаступ-ництво тощо. Процесуально-правове становище сторін визначається принципом рівності їх перед законом і судом (ст. 4-2 цього Кодексу).

Стаття 22. Права та обов'язки сторін

Сторони користуються рівними процесуальними правами.

Сторони мають право знайомитися з матеріалами справи, робити з них витяги, знімати копії, брати участь в господарських засіданнях, подавати докази, брати участь у дослідженні доказів, заявляти клопотання, давати усні та письмові пояснення господарському суду, наводити свої доводи і міркування з усіх питань, що виникають у ході судового процесу, заперечувати проти клопотань і доводів інших учасників судового процесу, оскаржувати судові рішення господарського суду в установленому цим Кодексом порядку, а також користуватися іншими процесуальними правами, наданими їм цим Кодексом.

Сторони зобов'язані добросовісно користуватися належними їм процесуальними правами, виявляти взаємну повагу до прав і охоронюваних законом інтересів другої сторони, вживати заходів до всебічного, повного та об'єктивного дослідження всіх обставин справи.

Позивач вправі до прийняття рішення по справі змінити підставу або предмет позову, збільшити розмір позовних вимог за умови дотримання встановленого порядку досудового врегулювання спору у випадках, передбачених статтею 5 цього Кодексу в цій частині, відмовитись від позову або зменшити розмір позовних вимог.

Відповідач має право визнати позов повністю або частково.

Господарський суд не приймає відмови від позову, зменшення розміру позовних вимог, визнання позову відповідачем, якщо ці дії суперечать законодавству або порушують чиї-небудь права і охоронювані законом інтереси.

Відповідно до чинного законодавства України правосуддя у господарських відносинах здійснюється на засадах рівності перед законом і господарським судом усіх підприємств та організацій незалежно від організаційної форми, форми власності майна, місцезнаходження тощо. Коментована стаття визначає права та обов'язки сторін, закріплюючи при цьому принцип процесуальної рівності сторін (ст. 4-2 цього Кодексу), сутність якого полягає в тому, що сторони в господарському процесі наділяються рівними можливостями щодо відстоювання своєї позиції у господарському суді. Поряд з принципами диспозитивності та змагальності і досягається рівність сторін у господарському процесі.

Сторони належать до кола осіб, які беруть участь у справі, у зв'язку з чим вони наділяються тими самими правами (ст. 18 цього Кодексу). Однак на підставі свого особливого стану у справі (ст. 21) закон наділяє їх додатковими правами щодо впливу на хід розгляду справи. Так, згідно з коментованою статтею, сторони мають право знайомитися з матеріалами справи, робити з них витяги, знімати копії, брати участь у господарських засіданнях, подавати докази, брати участь у дослідженні доказів, заявляти клопотання, давати усні та письмові пояснення господарському суду, наводити свої доводи і міркування з усіх питань, що виникають у ході судового процесу, заперечувати проти клопотань і доводів інших учасників судового процесу, оскаржувати судові рішення господарського суду в установленому цим Кодексом порядку, а також користуватися іншими процесуальними правами, наданими їм цим Кодексом.

Слід зазначити, що для забезпечення виконання процесуальних функцій сторони наділяються певними господарсько-процесуальними правами, які можна класифікувати на групи:

права, що характеризують повноваження на відкриття провадження у справі: а) права на пред'явлення позову (статті 1, 2 цього Кодексу), зустрічного позову (ст. 60), вимоги про виправлення недоліків рішення судом, який його ухвалив; б) права апеляційного, касаційного оскарження судових рішень і ухвал про перегляд рішення, ухвали, що набрали законної сили, за нововиявленими обставинами, на пред'явлення вимоги про поворот виконання;

права на зміни у господарському спорі: а) права позивача на зміну підстави або предмета позову, збільшення або зменшення розміру позовних вимог, на відмову від позову; б) права відповідача на повне або часткове визнання позову; права сторін на укладання мирової угоди; доповнення, зміна апеляційної та касаційної скарги або відмова від них;

права на подання і витребування доказів та участь їх у дослідженні: права сторін подати до суду свої пояснення, подавати письмові та речові докази, вимагати призначення експертизи. При розгляді справи — ставити питання одне одному, експертам, представникам органів держави і місцевого самоврядування; знайомитися з матеріалами справи, робити з них витяги, копії документів, що є у справі, подавати свої доводи, міркування та заперечення тощо;

права, пов'язані із залученням до справи усіх заінтересованих осіб — третіх осіб, органів держави чи місцевого самоврядування, інших відповідачів тощо;

права, пов'язані із забезпеченням законного складу суду, об'єктивності розгляду справи і виконання судових рішень, — права сторін заявляти клопотання про відводи суддів, експертів тощо;

права на участь у судових засіданнях із розгляду справи і у здійсненні окремих процесуальних дій у суді першої інстанції, у провадженні справи в апеляційній і касаційній інстанціях та перегляду справи за нововиявленими обставинами; на особисту участь у веденні справи або на участь представника, на пояснення, заяви і виступи у суді рідною мовою; на одержання повідомлень (ухвал) про участь у судовому засіданні або виконанні окремих процесуальних дій;

інші права, що забезпечують захист у господарському процесі у справі: вибір підсудності, забезпечення доказів і позову (відзиву) тощо.

Зазначена класифікація прав сторін не є вичерпною і передбачає деякі інші права або поділ на групи за іншими критеріями (наприклад, диспозитивності, змагальності, гласності тощо).

Як правило, реалізація сторонами наданих їм прав є їх правом, а не обов'язком. Однак є процесуальні права, які водночас є обов'язком для сторін (наприклад, право сторін подавати докази, брати участь у їх дослідженні тощо). Закон покладає на сторони обов'язок доводити законність і обгрунтованість своїх вимог з метою захисту власних інтересів, зокрема кожна зі сторін повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підстави своїх вимог або заперечень (ст. 33 цього Кодексу). Якщо надані сторонами докази не є достатніми, господарський суд повинен сам витребувати їх у сторін або інших осіб незалежно від їх участі у справі (ст. 38). Отже, господарський суд покликаний дбати про можливість сторін найповніше використовувати надані їм процесуальні права.

У зв'язку з цим процесуальні права сторін можна поділити на три групи: 1) права, реалізація яких залежить від самих сторін (наприклад, право заявити відвід судді, заявити клопотання, знайомитися з матеріалами судової справи тощо); 2) права, реалізація яких, як правило, залежить від сторін, хоча і припускається можливість обов'язкової реалізації (наприклад, право брати участь у судових засіданнях — це право, а не обов'язок сторони, у зв'язку з чим справа може розглядатися за її відсутністю, якщо це не перешкоджає вирішенню справи по суті; права відповідача надавати відзив (ст. 59), проте іноді господарський суд може зобов'язати надати свої пояснення тощо).

Крім наданих законодавством процесуальних прав, на сторони покладаються також процесуальні обов'язки. Так, відповідно до коментованої статті сторони зобов'язані добросовісно користуватися належними їм процесуальними правами, виявляти взаємну повагу до прав і охоронюваних законом інтересів другої сторони, вживати заходів до всебічного, повного та об'єктивного дослідження всіх обставин справи. При цьому процесуальні обов'язки сторін можна поділити на дві групи: 1) загальні, які полягають у добросовісному користуванні належними їм процесуальними правами; 2) спеціальні — полягають у виконанні певних процесуальних дій (наприклад, повідомляти суд про зміну юридичної адреси; позивач зобов'язаний надати позовну заяву з доданими до неї документами господарському суду та відповідачу, а скаржники — копії апеляційних та касаційних скарг тощо).

Відмова позивача від позову, зменшення або збільшення розміру позовних вимог та визнання позову відповідачем викладаються в адресованих господарському суду письмових заявах, що додаються до справи. До прийняття відмови позивача від позову суддя (судді) господарського суду роз'яснюють позивачеві процесуальні наслідки його дій. При прийнятті відмови позивача від позову господарський суд виносить ухвалу, якою одночасно припиняє провадження у справі (ст. 78 цього Кодексу). Слід зазначити, що господарський суд не завжди приймає таку відмову, — згідно з коментованою статтею господарський суд не приймає відмови від позову, зменшення розміру позовних вимог, визнання позову відповідачем, якщо ці дії суперечать законодавству або порушують чиї-небудь права і охоронювані законом інтереси.

Стаття 23. Участь у справі кількох позивачів та відповідачів

Позов може бути подано кількома позивачами чи до кількох відповідачів. Кожний з позивачів або відповідачів щодо іншої сторони виступає в судовому процесі самостійно.

Коментована стаття регулює питання участі у справі кількох позивачів та відповідачів, отже, йдеться про процесуальну співучасть. Співучасть — це обумовлена матеріальним правом множинність осіб на тій чи іншій стороні у господарському процесі на підставі наявності спільного права або спільного обов'язку. Процесуальна співучасть, об'єднання позовів для спільного і одночасного розгляду дає змогу прискорити розв'язання господарського спору, оскільки господарський суд замість кількох окремих справ розглядає одну і відповідно приймає одне рішення. Процесуальна співучасть можлива тоді, коли інтереси співучасників однієї сторони не суперечать один одному, і виникає на підставі матеріальних правовідносин, які виникли до процесу.

Від співучасті необхідно відрізняти об'єднання позовів, коли суб'єктивні права та обов'язки не залежать одне від одного, а множинність осіб виникає за розсудом судді (суду) з метою процесуальної економії. Виділяють такі види співучасті: 1) активна співучасть — декілька позивачів пред'являють позов до одного відповідача; 2) пасивна співучасть — один позивач пред'являє позов до декількох відповідачів; 3) змішана співучасть — декілька позивачів пред'являють позов до декількох відповідачів.

За ступенем обов'язковості, а відповідно і змісту, процесуальна співучасть буває: 1) обов 'язковою, коли характер спірних матеріальних правовідносин такий, що питання щодо прав та обов'язків одного із суб'єктів неможливо вирішити без залучення до справи інших суб'єктів цих відносин; 2) факультативною, коли немає обов'язкової множинності суб'єктів. Однак чинний ГПК України не визначає підстав настання обов'язкової чи факультативної співучасті, хоча зі змісту ст. 58 цього Кодексу можна зробити висновок, що йдеться про факультативну співучасть за наявністю однорідних вимог.

При співучасті кожний співучасник користується всіма правами сторони і виступає у судовому процесі самостійно. Процесуальні права та обов'язки співучасника не залежать від кількості осіб з аналогічною процесуальною правосуб'єктністю, їх рівність і незалежність є наслідком того, що всі співучасники є самостійними суб'єктами господарських процесуальних правовідносин. Тобто кожен зі співучасників виконує тільки ті, передбачені законом, дії, які він вважає необхідним для захисту своїх прав та інтересів. Характер процесуально-правових взаємовідносин між співучасниками грунтується на засадах автономії і диспозитивності. Дії чи бездіяльність їх не залежить від поведінки інших співучасників, а залежить від їх особистого волевиявлення. Обов'язок доказування вимог чи заперечень, законна сила судового рішення діють щодо кожного співучасника окремо.

Стаття 24. Залучення до участі у справі іншого відповідача. Заміна неналежного відповідача

Господарський суд за наявністю достатніх підстав має право до прийняття рішення залучити за клопотанням сторони або за своєю ініціативою до участі у справі іншого відповідача.

Господарський суд, встановивши до прийняття рішення, що позов подано не до тієї особи, яка повинна відповідати за позовом, може за згодою позивача, не припиняючи провадження у справі, допустити заміну первісного відповідача належним відповідачем.

Про залучення іншого відповідача чи заміну неналежного відповідача виноситься ухвала, і розгляд справи починається заново.

Відповідно до коментованої статті господарський суд має право до прийняття рішення залучити за клопотанням сторони або за своєю ініціативою до участі у справі іншого відповідача. Таке залучення можливе як за клопотанням сторони, так і за ініціативою суду, якщо є достатні підстави вважати, що залучення іншого відповідача сприятиме з'ясуванню всіх обставин справи, встановленню наявності або відсутності правопорушення, прийняттю законного та обґрунтованого рішення.

Стаття 25. Процесуальне правонаступництво

В разі вибуття однієї з сторін у спірному або встановленому рішенням господарського суду правовідношенні внаслідок реорганізації підприємства чи організації господарський суд здійснює заміну цієї сторони її правонаступником, вказуючи про це в рішенні або ухвалі. Усі дії, вчинені в процесі до вступу правонаступника, є обов'язковими для нього в такій же мірі, в якій вони були б обов'язковими для особи, яку він замінив. Правонаступництво можливе на будь-якій стадії судового процесу. 1. У процесі розгляду господарсько-правового спору права або обов'язки суб'єктів спірних матеріальних правовідносин ще до завершення процесу внаслідок різних обставин можуть перейти до іншої особи, яка не є учасником даної конкретної справи. У цьому випадку відбувається процесуальне правонаступництво, тобто заміна однієї зі сторін процесу іншою особою — правонаступником. Коментована стаття називає випадок процесуального правонаступ-ництва через вибуття однієї зі сторін у спірному або встановленому рішенням господарського суду правовідношенні внаслідок реорганізації підприємства чи організації. Заміна сторони правонаступником відбувається, як правило, у випадках зміни суб'єкта права або обов'язку у правовідношенні, коли новий суб'єкт права (позивач, відповідач або третя особа) повністю або частково приймає на себе права чи обов'язки попередника. Отже, йдеться про універсальне або сингулярне правонаступництво у матеріальному праві. Розподіл правонаступництва у матеріальному праві на універсальне та сингулярне пов'язане з об'єктом прав та обов'язків, які переходять до правонаступника. Універсальне правонаступництво, тобто перехід всіх правомочное -тей до іншої особи, має місце у тих випадках, коли перехід прав та обов'язків однієї юридичної особи до іншої відбувається у порядку реорганізації, а між громадянами — у порядку спадкування. Сингулярне правонаступництво має місце тоді, коли сторона своє право переуступає у конкретному матеріальному правовідношенні. Порівняльний аналіз положень ЦПК України та ГПК України дає можливість стверджувати, що у процесуальних правовідносинах має місце, головним чином, сингулярне правонаступництво, оскільки передаються або права, або обов'язки (переуступка права вимоги, прийняття боргу іншої особи на себе, переведення боргу). Звідси випливає, що в коментованої статті йдеться також про сингулярне правонаступництво. Процесуальне правонаступництво відповідно до коментованої статті можливе на всіх стадіях господарського процесу.

Стаття 25. Процесуальне правонаступництво

Стаття 26.   Треті особи, які заявляють самостійні вимоги на предмет спору Треті особи, які заявляють самостійні вимоги на предмет спору, можуть вступити у справу до прийняття рішення господарським судом, подавши позов до однієї або двох сторін. Про прийняття позовної заяви та вступ третьої особи у справу господарський суд виносить ухвалу. Треті особи, які заявляють самостійні вимоги на предмет спору, користуються усіма правами і несуть усі обов'язки позивача. Участь третіх осіб у господарському процесі надзвичайно важлива та необхідна для правильного та своєчасного розгляду та вирішення господарської справи, оскільки надає можливість зібрати максимум доказового матеріалу, з'ясувати дійсні взаємовідносини сторін, запобігти винесенню суперечливих і навіть взаємовиключних судових рішень. Треті особи — учасники господарського процесу, які, як і сторони, перебувають у допроцесуальних правовідносинах з тією чи іншою стороною або з ними обома, хоча і відрізняються від останніх тим, що: 1) їхні права та інтереси повністю або частково не збігаються з правами та інтересами сторін; 2) вони вступають у справу, яка вже розпочата сторонами. Відповідного до цього Кодексу у господарському процесі беруть участь два види третіх осіб, які розрізняються за характером процесуальних правовідносин між третіми особами і стороною чи сторонами судового процесу: 1) треті особи, які заявляють самостійні вимоги на предмет позову (ст. 26); 2) треті особи, які не заявляють самостійних вимог на предмет позову (ст. 27). Треті особи обох видів віднесені законом до осіб, які беруть участь у справі, а тому мають юридичну заінтересованість, внаслідок того, що на їх правове становище можуть вплинути наслідки розгляду судом справи між сторонами. При цьому заінтересованість третіх осіб має матеріально-правовий і процесуально-правовий характер. Матеріально-правовий полягає у тому, що рішення, яке буде винесене господарським судом щодо конкретного спору, може порушити матеріальні права третьої особи або стати підставою для сторони вимагати відшкодування шкоди від неї — пред'явити до третьої особи позов за правом регресу. Процесуально-правова заінтересованість третьої особи полягає у недопущенні прийняття господарським судом несприятливого для себе рішення. Згідно з коментованою статтею треті особи, які заявляють самостійні вимоги на предмет спору, можуть вступити у справу до прийняття рішення господарським судом, подавши позов до однієї або двох сторін. Третіх осіб, які заявляють самостійні вимоги на предмет спору, характеризує таке: 1) вони вступають у процес, що вже почався; 2) втручаються у спір, який вже виник між сторонами; 3) їх інтереси, як правило, суперечать інтересам обох сторін; 4) заявляють самостійні вимоги на предмет спору; 5) відстоюють у процесі свої інтереси, а тому їх юридична заінтересованість має особистий характер; 6) вступають у справу, пред'явивши позов до однієї або обох сторін. При цьому треті особи, які заявляють самостійні вимоги на предмет позову, вступають у процес шляхом подання позовної заяви, що має відповідати вимогам статей 54—57 цього Кодексу. Така третя особа наділяється тими самими правами та обов'язками, що і первісний позивач, але лише щодо своїх вимог. Слід зазначити, що вступ у справу третьої особи із самостійними вимогами можливий у будь-який час провадження у господарському суді, але до прийняття рішення. Коментована стаття покладає на господарський суд обов'язок, який полягає в тому, що про прийняття позовної заяви та вступ третьої особи у справу господарський суд має винести ухвалу. Вступ у процес третьої особи із самостійними вимогами призводить до виникнення двох окремих справ, об'єднаних в одне провадження. У справі, що виникла першою, сторонами є попередній позивач і відповідач. У другій справі позивачем є третя особа, а відповідачем — попередній позивач або відповідач чи вони обидва. Треті особи із самостійними позовними вимогами не є співвідповідачами, адже останні адресують свої вимоги лише відповідачу, тоді як треті особи можуть заявляти їх або тільки до відповідача, або до них обох. Вимоги співпозивача до відповідача чи співвідповідачів обґрунтовуються наявністю спільного права, чого немає у третьої особи із самостійними позовними вимогами. Отже, третіми особами, які заявляють самостійні вимоги, є суб'єкти господарських процесуальних правовідносин, що вступають у справу в господарському суді, пред'явивши позов на предмет спору до однієї чи двох сторін, з метою захистити суб'єктивні матеріальні права чи охоронювальні законом інтереси. Господарський процес, що виник за позовом третьої особи до сторін, має відносну самостійність: його розвиток залежить від розвитку процесу між сторонами, але припинення процесу між сторонами не викличе обов'язкового припинення процесу між сторонами і третьою особою. Вирішення спірних питань шляхом укладення мирової угоди чи внаслідок розгляду справи господарським судом першої інстанції не перешкодить третій особі вимагати відповідного розгляду судом її вимоги до сторін чи порушити апеляційне провадження згідно з нормами цього Кодексу. При цьому зазначена відносна самостійність у розвитку господарського процесу третіх осіб не впливає на їх повну самостійність у здійсненні належних їм суб'єктивних цивільних процесуальних прав і виконання обов'язків. Свої права вони реалізують без будь-яких обмежень, виходячи лише з необхідності захистити власні інтереси.

Стаття 27. Треті особи, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору

Треті особи, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору, можуть вступити у справу на стороні позивача або відповідача до прийняття рішення господарським судом, якщо рішення з господарського спору може вплинути наїх права або обов'язки щодо однієї з сторін, їх може бути залучено до участі у справі також за клопотанням сторін, прокурора або з ініціативи господарського суду.

У заявах про залучення третіх осіб і у заявах третіх осіб про вступ у справу на стороні позивача або відповідача зазначається, на яких підставах третіх осіб належить залучити або допустити до участі у справі.

Питання про допущення або залучення третіх осіб до участі у справі вирішується господарським судом, який виносить з цього приводу ухвалу.

Треті особи, які не заявляють самостійних вимог, користуються процесуальними правами і несуть процесуальні обов'язки сторін, крім права на зміну підстави і предмета позову, збільшення чи зменшення розміру позовних вимог, а також на відмову від позову або визнання позову.

Коментована стаття передбачає можливість участі у судовому процесі третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог на предмет позову, до яких відносять суб'єктів господарсько-процесуальних відносин, які беруть участь у процесі у справі на стороні позивача або відповідача з метою захисту своїх суб'єктивних прав та обов'язків.

Зі змісту коментованої статті також випливає, що участь у процесі цього виду третіх осіб спрямована на захист прав тієї сторони, на боці якої вона діє, недопущення для неї несприятливого рішення суду, оскільки останнє матиме для третьої особи преюдиціальне значення — надасть право стороні вимагати відшкодування збитків від третьої особи за правом регресу. Крім запобігання пред'явленню невигідного для себе регресного позову, третя особа може бути заінтересованою також у тому, що, вступивши у процес у справі між сторонами, зможе своєчасно запобігти порушенню своїх прав тощо.

Слід зазначити, що треті особи, які не заявляють самостійних вимог на предмет позову, відрізняються від іншого виду третіх осіб характером заінтересованості: вони заінтересовані не в предметі спору, а у певному результаті спору, оскільки той чи інший результат вирішення спору може вплинути на їх взаємовідносини з однією зі сторін у справі.

Відповідно до коментованої статті, треті особи, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору, можуть вступити у справу на стороні позивача або відповідача до прийняття рішення господарським судом, якщо рішення з господарського спору може вплинути на їх права або обов'язки щодо однієї зі сторін.

Коментована стаття та судова практика розрізняє два види третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору: 1) які беруть участь у процесі на стороні позивача; 2) які беруть участь у процесі на стороні відповідача. При цьому закон містить положення щодо кількості третіх осіб, які не заявляють самостійні вимоги на предмет позову. Отже, одна й та сама особа може брати участь у справі як третя особа тільки з боку однієї сторони (позивача або відповідача), але на боці однієї сторони можуть брати участь декілька третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог.

Залежно від порядку вступу у процес виділяють дві групи третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог на предмет позову: 1) які вступають у процес за власною ініціативою; 2) які залучаються до участі у справі.

Особливістю третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору, є те, що вони вступають в процес, на відміну від третіх осіб, які заявляють самостійні вимоги на предмет спору, не подаючи про це заяви. Більше того, вступати у процес вони можуть не лише за своєю ініціативою, а за ініціативою господарського суду, клопотанням сторін та прокурора. Підставою виникнення заінтересованості третіх осіб цього виду є їх допроцесуальний зв'язок з однією зі сторін господарської справи.

Вирішуючи питання про вступ третьої особи у справу, господарський суд має перевірити існування між нею і однією зі сторін правових відносин і можливість впливу на них рішення суду у справі між сторонами. При розгляді господарським судом заяви про залучення третіх осіб інші особи, які беруть участь у справі, вправі оспорювати доцільність їх участі у процесі. При цьому, визначаючи доцільність або недоцільність залучення третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору, кожна зі сторін, яка викладає свою позицію у порядку, передбаченому цим Кодексом, може висловити свої міркування з приводу законності і обґрунтованості такої ухвали в апеляційній скарзі на рішення господарського суду. Зокрема, коментована стаття передбачає, що у заявах про залучення третіх осіб і у заявах третіх осіб про вступ у справу на стороні позивача або відповідача має бути зазначено, на яких підставах третіх осіб слід залучити або допустити до участі у справі. Про наслідки вирішення заяви щодо залучення третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, господарський суд постановляє ухвалу залежно від наявності або відсутності у цієї особи юридичного інтересу до цієї справи.

Стаття 28. Представники сторін і третіх осіб

Справи юридичних осіб в господарському суді ведуть їх органи, що діють у межах повноважень, наданих їм законодавством та установчими документами, через свого представника.

Керівники підприємств та організацій, інші особи, повноваження яких визначені законодавством або установчими документами, подають господарському суду документи, що посвідчують їх посадове становище.

Представниками юридичних осіб можуть бути також інші особи, повноваження яких підтверджуються довіреністю від імені підприємства, організації. Довіреність видається за підписом керівника або іншої уповноваженої ним особи та посвідчується печаткою підприємства, організації.

Повноваження сторони або третьої особи від імені юридичної особи може здійснювати її відособлений підрозділ, якщо таке право йому надано установчими або іншими документами.

Громадяни можуть вести свої справи в господарському суді особисто або через представників, повноваження яких підтверджуються нотаріально посвідченою довіреністю.

Представництво у господарському процесі є процесуальним засобом реалізації особами, зазначеними у статтях 1, 2 цього Кодексу, права на судовий захист від посягань на їх інтереси, що гарантовані Конституцією України (ст. 55).

Процесуальне представництво відрізняється від представництва у господарських правовідносинах, оскільки представник у господарських правовідносинах укладає від імені особи, яку він представляє, господарські угоди, що мають для неї обов'язкову силу, породжують певні права та обов'язки, тоді як при процесуальному представництві представник захищає інтереси особи, яку він представляє, тільки у господарському суді, сприяючи здійсненню правосуддя.

Представництво у господарському процесі можливе у будь-якій справі, що розглядається господарським судом у порядку господарського судочинства, на всіх стадіях його розвитку. У зв'язку з цим представництво у господарському процесі — це процесуальна діяльність особи (представника), спрямована на захист суб'єктивних прав та охо-ронюваних законом інтересів іншої особи, яка бере участь у справі, а також сприяння суду у всебічному, повному і об'єктивному з'ясуванні обставин справи, у постановленні законного і обгрунтованого рішення. Представник у господарському судочинстві покликаний виконувати дві основні функції: 1) захищати права та інтереси осіб, які беруть участь у справі (здійснювати правонаступництво); 2) представляти таких осіб, бути їх повіреними (здійснювати процесуальне представництво).

Відповідно до коментованої статті справи юридичних осіб у господарському суді ведуть їх органи, що діють у межах повноважень, наданих їм законодавством та установчими документами, через свого представника. Отже, всі особи, які беруть участь у справі, можуть вести справи у господарському судочинстві через своїх представників.

Процесуальний представник діє у господарському процесі від імені і в інтересах іншої особи у межах наданих нею повноважень. Відповідно до ст. 237 ЦК України представництво виникає на підставі договору, закону, акта органу юридичної особи та з інших підстав, встановлених актами цивільного законодавства. У зв'язку з цим процесуально-правові відносини складаються у зв'язку з визначенням і оформленням повноважень представника у господарському процесі. Отже, обсяг прав представника у господарському суді визначається цим Кодексом, а також повноваженнями, наданими йому особою, представником якої він є.

Згідно із коментованою статтею керівники підприємств та організацій, інші особи, повноваження яких визначені законодавством або установчими документами, подають господарському суду документи, що посвідчують їх посадове становище. Слід також враховувати, що законодавець не ототожнює поняття "уповноважена особа" і "представник", оскільки керівники підприємств та організацій не завжди є їх представниками. Повноваження інших осіб мають підтверджуватися довіреністю від імені підприємства, організації тощо. Такий висновок випливає зі змісту ч. З цієї статті, згідно з якою представниками юридичних осіб можуть бути також інші особи, повноваження яких підтверджуються довіреністю від імені підприємства, організації. При цьому довіреність видається за підписом керівника або іншої уповноваженої ним особи та посвідчується печаткою підприємства, організації.

Залежно від структури керівних органів юридичних осіб, що видають довіреності, можна виділити:

організації з одноособовим керівництвом — довіреність на ведення справ у господарському суді, як правило, видається юрисконсульту чи ишюму співпрацшнику за підписом керівника юридичної особи або його заступника чи іншої службої особи, що має на це відповідні повноваження (наприклад, наказом тощо), і скріплюється печаткою зазначеною юридичної особи;

організації з колегіальним органом управління — довіреність видається представнику за підписом службових осіб, уповноважених статутом чи положенням (наприклад, голови правління, його заступника тощо). Довіреності видаються для захисту прав та інтересів тих сторін і третіх осіб, представниками яких є особи, що їх одержали. При цьому порядок видачі та скасування довіреності регламентується загальними правилами глави 17 ЦК України.

Повноваження сторони або третьої особи може здійснювати також її відособлений підрозділ, якщо таке право йому надано установчими або іншими документами. У такому разі відособлений підрозділ юридичної особи має право від імені останньої заявляти позови, направляти відзиви на позовні заяви, здійснювати інші процесуальні дії, передбачені цим Кодексом. При цьому у виданій представникові довіреності можуть бути зроблені застереження або обмеження повноважень представника на вчинення певних процесуальних дій.

Відповідно до ч. 5 коментованої статті громадяни можуть вести свої справи у господарському суді особисто або через представників, повноваження яких підтверджуються нотаріально посвідченою довіреністю. Враховуючи, що право на звернення до господарського суду згідно зі статтями 1, 2 цього Кодексу надано також фізичним особам, які набули статусу суб'єкта господарської діяльності, можна констатувати, що у коментованій статті йдеться саме про громадян — фізичних осіб як суб'єктів підприємницької діяльності (глава 5 ЦК України, статті 1, 2, 128 ГК України).

У судовій практиці поширено здійснення процесуального представництва адвокатами, які функціонують з метою надання юридичної допомога, що передбачено ст. 59 Конституції' Украіїш, а організація і порядок дшльності адвокатури визначаються Законом України вщ 19 грудня 1992 р. "Про адвокатуру" та іїшшми законодавчими актами.

Господарський процесуальний представник зобов'язаний сумліїшо вести справу у суді, користуватися належними йому правами і виконувати господарсько-процесуальні обов'язки. Посадові особи підприємств, установ, організацій, а також адвокати, які виконують функції процесуального представника у господарському судочинстві, за несумліїгне ведення справи можуть нести передбачену чинним законодавством відповідальність (ст. 140 КЗпП, ст. 16 Закону Украй™ "Про адвокатуру" тощо).

Стаття 29. Участь прокурора у розгляді справ

Прокурор бере участь у розгляді справ за його позовами, а також може вступити за своєю ініціативою у справу, порушену за позовом інших осіб, на будь-якій стадії її розгляду для представництва інтересів громадянина або держави. З метою вступу у справу прокурор може подати апеляційне, касаційне подання, подання про перегляд рішення за нововиявленими обставинами або повідомити суд і взяти участь у розгляді справи, порушеної за позовом інших осіб.

У разі прийняття господарським судом позовної заяви, поданої прокурором в інтересах держави в особі органу, уповноваженого здійснювати функції держави у спірних правовідносинах, зазначений орган набуває статусу позивача.

Про свою участь у вже порушеній справі прокурор повідомляє господарський суд письмово, а в судовому засіданні — також і усно.

Прокурор, який бере участь у справі, несе обов'язки і користується правами сторони, крім права на укладення мирової угоди.

Відмова прокурора від поданого ним позову не позбавляє позивача права вимагати вирішення спору по суті.

Відмова позивача від позову, поданого прокурором в інтересах держави, не позбавляє прокурора права підтримувати позов і вимагати вирішення спору по суті.

Прокуратура України є єдиною системою, на яку покладається представництво інтересів громадян або держави у суді у випадках, визначених законодавством (п. 2 ст. 121 Конституції України). Відповідно до ст. 36-1 Закону України "Про прокуратуру" представництво інтересів громадян або держави в суді полягає у здійсненні прокурорами від імені держави процесуальних та інших дій, спрямованих на захист у суді інтересів громадян або держави у випадках, передбачених законом.

Прокурор здійснює у суді представницьку функцію громадян або держави в порядку, встановленому ГПК України, іншими законами, і може здійснювати її на будь-якій стадії господарського процесу (ст. 29 цього Кодексу, ст. 35 Закону України „Про прокуратуру"). При цьому прокурор самостійно визначає підстави для представництва у судах, форму його здійснення і може здійснювати таке представництво у порядку, передбаченому ГПК України.

Прокурор, який бере участь у розгляді господарських справ у судах, додержуючись принципу незалежності суддів і підкорення їх тільки закону, має сприяти виконанню вимог закону про всебічний, повний і об'єктивний розгляд справ та постановлению судових рішень, що грунтуються на законі (ст. 34 Закону України „Про прокуратуру").

Коментована стаття передбачає право прокурора звернутися до господарського суду з метою захисту прав та законних інтересів осіб та держави, при цьому він може бути ініціатором виникнення справи у господарському суді або вступити в уже початий процес. Зокрема, з метою вступу у справу прокурор може подати апеляційне, касаційне подання, подання про перегляд рішення за нововиявленими обставинами або повідомити суд і взяти участь у розгляді справи, порушеної за позовом інших осіб.

Отже, прокурор як самостійний учасник судового процесу має право звертатися до господарського суду з позовними заявами, апеляційним чи касаційним поданням тощо. При цьому згідно зі ст. 2 цього Кодексу у позовній заяві прокурор повинен зазначити, у чому полягає порушення інтересів держави, обгрунтувати необхідність їх захисту, а також вказати орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах.

Господарський суд повинен оцінювати правильність визначення прокурором органу, на який державою покладено обов'язок щодо здійснення конкретної діяльності у правовідносинах, пов'язаних із захистом інтересів держави. У разі неправильного визначення прокурором (його заступником) позивача господарський суд на підставі ст. 63 ГПК України повертає таку заяву і додані до неї документи без розгляду. У разі, якщо господарський суд помилково порушив справу за позовом прокурора чи його заступника, в якій неправильно визначено позивача за вимогами про захист інтересів держави, такий позов підлягає залишенню без розгляду відповідно до ст. 81 ГПК України.

Відповідно до коментованої статті у разі прийняття господарським судом позовної заяви, поданої прокурором в інтересах держави в особі органу, уповноваженого здійснювати функції держави у спірних правовідносинах, зазначений орган набуває статусу позивача. Про свою участь у вже порушеній справі прокурор повідомляє господарський суд письмово, а в судовому засіданні — також і усно. При цьому участь прокурора у судовій справі, що порушена за його заявою, не позбавляє осіб, в інтересах яких він подав позов, брати участь у справі, користуючись правами позивача, передбаченими цим Кодексом.

Згідно з ч. 4 коментованої статті прокурор, який бере участь у справі, несе обов'язки і користується правами сторони, регламентованими статтями 21, 22 ГПК України (див. коментар до цих статей). Винятком є ситуація, передбачена коментованою статтею, — прокурор не має права укладати мирову угоду. Отже, як учасник судового процесу прокурор наділяється відповідними правами позивача, зокрема вносити апеляційне, касаційне подання, а також подання про перегляд рішень господарського суду за нововиявленими обставинами, крім права на укладання мирової угоди.

Відмова прокурора від поданого ним позову не є обов'язковою для позивача, так само відмова позивача від позову не є обов'язковою для прокурора. У зазначених випадках спір підлягає вирішенню господарським судом по суті. Цей висновок випливає зі змісту частин 5, 6 коментованої статті, відповідно до яких відмова прокурора від поданого ним позову не позбавляє позивача права вимагати вирішення спору по суті, і відмова позивача від позову, поданого прокурором в інтересах держави, не позбавляє прокурора права підтримувати позов і вимагати вирішення спору по суті. Лише у разі, коли обидва згадані учасники судового процесу (прокурор і позивач) заявили про відмову від позову, суд може припинити провадження зі справи згідно зі ст. 80 цього Кодексу, якщо ці дії не суперечать законодавству і не порушують чиї-небудь права і охоронювані законом інтереси (ст. 22).

Враховуючи зазначене, можна зробити висновок, що представництво інтересів громадянина і держави у господарському суді та інших судах є однією з основних функцій прокуратури (пункти 2—4 ст. 5 Закону України "Про прокуратуру").

Стаття 30. Участь у процесі посадових осіб та інших працівників підприємств, установ, організацій, державних та інших органів

В судовому процесі можуть брати участь посадові особи та інші працівники підприємств, установ, організацій, державних та інших органів, коли їх викликано для дачі пояснень з питань, що виникають під час розгляду справи. Ці особи мають право знайомитися з матеріалами справи, давати пояснення, подавати докази, брати участь в огляді та дослідженні доказів.

Зазначені особи зобов'язані з'явитись до господарського суду на його виклик, сповістити про знані їм відомості та обставини у справі, подати на вимогу господарського суду пояснення в письмовій формі.

Відповідно до коментованої статті посадові особи та інші працівники підприємств, установ, організацій, державних та інших органів можуть бути викликані господарським судом для дачі пояснень з питань, що виникають під час розгляду справи. Зазначені пояснення використовуються господарським судом як один із засобів одержання певних даних, на підставі яких він встановлює наявність обставин, щс| мають значення для правильного вирішення господарського спору (ст). 32 цього Кодексу).

Отже, посадові особи та інші працівники підприємств, установ, організацій, державних та інших органів стають учасниками судового процесу, внаслідок чого набувають певних процесуальних прав: знайомитися з матеріалами справи, давати пояснення, надавати докази, брати участь в огляді та дослідженні доказів тощо.

Згідно з ч. 2 коментованої статті зазначені особи зобов'язані з'явитись до господарського суду на його виклик, сповістити про знані їм відомості та обставини у справі, подати на вимогу господарського суду пояснення у письмовій формі. Це стосується як тих осіб, які є сторонами у справі, так і тих, які не беруть в ній участі, але господарський суд у межах своїх повноважень вимагає від них вчинення певних дій, подання необхідних документів, висновків тощо (ст. 38, пункти 4, 8 ст. 65 цього Кодексу).

Стаття 31. Участь в судовому процесі судового експерта

В судовому процесі може брати участь судовий експерт.

Права, обов'язки та відповідальність судового експерта визначаються цим Кодексом та Законом України "Про судову експертизу".

Судовий експерт зобов'язаний за ухвалою господарського суду з'явитись на його виклик і дати мотивований висновок щодо поставлених йому питань. Висновок робиться у письмовій формі.

Судовий експерт, оскільки це необхідно для дачі висновку, має право знайомитися з матеріалами справи, брати участь в огляді та дослідженні доказів, просити господарський суд про надання йому додаткових матеріалів.

Судовий експерт має право відмовитись від дачі висновку, якщо наданих йому матеріалів недостатньо або якщо він не має необхідних знань для виконання покладеного на нього обов'язку.

Сторони і прокурор, який бере участь в судовому процесі, мають право заявити відвід судовому експерту, якщо він особисто, прямо чи побічно заінтересований в результаті розгляду справи, якщо він є родичем осіб, які беруть участь в судовому процесі, а також з мотивів його некомпетентності.

Відвід повинен бути мотивованим, заявлятись у письмовій формі до початку вирішення спору. Заявляти відвід після цього можна лише у випадку, коли про підставу відводу сторона чи прокурор дізналися після початку розгляду справи по суті.

Питання про відвід вирішується суддею, який виносить з цього приводу ухвалу.

При розгляді та вирішенні господарських справ суд іноді потребує допомоги різних фахівців, у зв'язку з чим коментована стаття передбачає можливість участі у справі судового експерта, права, обов'язки та відповідальність якого визначаються Законом України від 25 лютого 1994 р. "Про судову експертизу".

Судовий експерт — це особа, якій доручено провести дослідження матеріальних об'єктів, явищ і процесів, що містять інформацію про обставини справи, і дати висновок з питань, які виникають під час розгляду справи і стосуються її спеціальних знань. Відповідно до ст. 10 Закону України "Про судову експертизу" фахівці спеціалізованих установ і служб, що проводять судові експертизи, повинні мати вищу освіту, пройти відповідну підготовку та атестацію як судові експерти певної спеціальності. Крім того, у ст. 11 цього Закону наводиться перелік осіб, які не можуть бути експертами (особи, визнані у встановленому законом порядку недієздатними, які мають судимість тощо).

Експертиза — це дослідження на вимогу суду поданих ним об'єктів, що провадиться експертами, які мають спеціальні знання, на науковій основі з метою одержання даних про факти, що мають значення для правильного вирішення справи. Експертиза здійснюється у визначеному процесуальному порядку з додержанням встановлених ГПК України правил. Тобто це спосіб дослідження, виявлення і пізнання фактичних обставин — дослідницький шлях до висновків про фактичні обставини у справі, наявність (відсутність) яких фіксується у висновках експерта. Отже, висновок експерта — докладний опис проведених експертом досліджень, зроблених у результаті них висновків та обгрунтовані відповіді на питання, поставлені господарським судом. Про необхідність надання висновку експертом у письмовій формі йдеться у ч. 2 коментованої статті, згідно з якою судовий експерт зобов'язаний за ухвалою господарського суду з'явитись на його виклик і дати мотивований висновок щодо поставлених йому питань у письмовій формі (див. коментар до статей 41, 42). Висновок експерта, як і пояснення осіб, зазначених у ст. 30 ГПК України, використовується господарським судом поряд з іншими доказами, що мають значення для правильного вирішення господарського спору.

Особа, яка проводить судову експертизу, — експерт — як і особи, зазначені у ст. 30 ГПК України (див. коментар до неї), є суб'єктом процесуальних відносин, що виникають між ним і господарським судом, і користується правами і несе обов'язки, визначені у цій статті та Законі України "Про судову експертизу". Судовий експерт, оскільки це необхідно для подання висновку, має право знайомитися з матеріалами справи, брати участь в огляді та дослідженні доказів, просити господарський суд про надання йому додаткових матеріалів. Він також може вказувати в акті судової експертизи на виявлені у ході її проведення факти, що мають значення для справи і з приводу яких йому не були поставлені питання; з дозволу особи або органу, які призначили судову експертизу, бути присутнім під час проведення слідчих чи судових дій і заявляти клопотання щодо предмета судової експертизи; подавати скарги на дії особи, у провадженні якої знаходиться справа, якщо ці дії порушують права судового експерта; одержувати винагороду за проведення судової експертизи, якщо її виконання не є службовим завданням (ст. 13 Закону України "Про судову експертизу").

Експерт має право знайомитися з матеріалами судової справи як у процесі підготовки справи до розгляду, так і в стадії її розгляду. До прав експерта належить також право відмовитись від дачі висновку, якщо наданих йому матеріалів недостатньо або якщо він не має необхідних знань для виконання покладеного на нього обов'язку (ч. 5 коментованої статті). Право експерта на самовідвід за наявністю передбачених чинним законодавством підстав, що виключають його участь у справі, регламентується також спеціальним законодавством (ст. 12 Закону України "Про судову експертизу").

Відповідно до змісту коментованої статті проведення експертизи може мати місце як за ініціативою господарського суду, так і за ініціативою сторін і прокурора, який бере участь у справі. При цьому в останньому випадку сторони і прокурор, який бере участь у судовому процесі, мають право не лише заявити про необхідність проведення експертизи, а й наділяються правом заявити відвід судовому експерту. Згідно з ч. 6 реалізація такого права сторонами або прокурором, який бере участь у судовому процесі, можлива у разі, коли судовий експерт особисто, прямо чи побічно заінтересований у результаті розгляду справи, якщо він є родичем осіб, які беруть участь у судовому процесі, а також з мотивів його некомпетентності.

Усунення судового експерта від проведення експертизи, призначеної ухвалою господарського суду, можливе як за власною ініціативою (ч. 5 ст. 31 цього Кодексу), так і за заявою сторін та/або прокурора, який бере участь у справі (ч. 6 ст. 31).

Відвід, заявлений експерту, як і відвід, заявлений судді (див. ст. 20 та коментар до неї), має бути мотивованим, заявлятись у письмовій формі до початку вирішення спору. Винятком є ситуації, коли про підстави відводу експерта сторона чи прокурор дізналися після початку розгляду справи по суті, — у такому разі відвід можна заявити і після початку вирішення господарського спору по суті заявлених вимог.

Відповідно до коментованої статті питання про відвід вирішується суддею, який виносить з цього приводу ухвалу.

Докази

Стаття 32. Поняття і види доказів

Доказами у справі є будь-які фактичні дані, на підставі яких господарський суд у визначеному законом порядку встановлює наявність чи відсутність обставин, на яких ґрунтуються вимоги і заперечення сторін, а також інші обставини, які мають значення для правильного вирішення господарського спору.

Ці дані встановлюються такими засобами:

письмовими і речовими доказами, висновками судових експертів;

поясненнями представників сторін та інших осіб, які беруть участь в судовому процесі. В необхідних випадках на вимогу судді пояснення представників сторін та інших осіб, які беруть участь в судовому процесі, мають бути викладені письмово.

У частині 1 коментованої статті наводиться нормативне визначення доказів. Доказом є не факт чи обставина, а фактичні дані, на підставі яких господарський суд у визначеному законом порядку встановлює наявність чи відсутність обставин, на яких ґрунтуються вимоги і заперечення сторін, а також інші обставини, які мають значення для правильного вирішення господарського спору. Факт — це явище об'єктивної соціальної дійсності. Факти існують незалежно від того, чи знають про них особи, які здійснюють судовий розгляд. Фактичні дані, тобто відомості про факт, — це інформація, за допомогою якої можна пізнати факт. За допомогою доказів відбувається пізнання фактів, що мають значення для правильного вирішення справи. Отже, основним способом пізнання обставин, що мають значення для правильного вирішення справи, є встановлення їх за допомогою доказів, тобто доказування. Доказування у господарському процесі — це врегульована правовими нормами діяльність господарського суду та учасників господарського процесу зі збирання і закріплення, дослідження і оцінки доказів. Процесуальна форма і правовий порядок збирання, закріплення, перевірки й оцінки доказів є гарантіями досягнення істинного знання. Доказування як пізнавальна діяльність має свій предмет. Предмет доказування — це те, що необхідно доказувати у кожній господарській справі, тобто коло фактів, які необхідно встановити для прийняття обґрунтованого рішення у господарській справі. До таких фактів належать обставини, якими обґрунтовуються позовні вимога чи заперечення або які мають інше значення для вирішення справи (причини пропущення позовної давності тощо) та які належить встановити при ухваленні судового рішення у справі. Предмет доказування конкретизується з урахуванням особливостей кожної господарської справи.

Докази у господарському процесі можна класифікувати за різними підставами, основними з яких є:

а) за способом формування докази поділяються на первісні і похідні (первісними називають докази-першоджерела, похідними називають докази, що відтворюють зміст іншого доказу);

б) за характером зв'язку змісту доказів з тими фактами, які необхідно встановити, докази поділяються на прямі (вказують на наявність чи відсутність факту) і непрямі (дозволяють зробити не один, а кілька імовірних висновків про факт);

в) за джерелом одержання докази поділяються на особисті і речові залежно від того, хто є джерелом доказу: людина чи матеріальний об'єкт (до особистих доказів відносять пояснення сторін, третіх осіб, висновки експертів, до речових — письмові і речові докази).

У частині 2 коментованої статті наводиться вичерпний перелік засобів доказування, якими можуть встановлюватися докази у господарському процесі. До них належать письмові і речові докази, висновки судових експертів, пояснення представників сторін та інших осіб, які беруть участь у судовому процесі. У господарському процесі не застосовується такий засіб доказування, як показання свідків.

Пояснення сторін, третіх осіб, їхніх представників — це повідомлення суду відомих їм обставин, які мають значення для справи. Пояснення оцінюються судом поряд з іншими доказами у справі. Пояснення сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, можуть бути дані в усній і письмовій формах. В усній формі пояснення даються у ході судового розгляду. У письмовій формі пояснення сторін містяться у позовній заяві та у відзиві на позовну заяву. Якщо пояснення, що містяться у зазначених документах, та усні пояснення є неповними, суперечливими, та в інших необхідних випадках на вимогу судді пояснення представників сторін та інших осіб, які беруть участь у судовому процесі, мають бути викладені письмово. При цьому надання пояснень — це право сторін та інших осіб, які беруть участь у судовому процесі, а не їхній обов'язок.

Стаття 33. Обов'язок доказування і подання доказів

Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.

Докази подаються сторонами та іншими учасниками судового процесу.

У коментованій статті закріплено головний елемент змагальності господарського процесу — кожна зацікавлена особа повинна довести ті факти, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Позивач повинен довести факти, якими він обґрунтовує позовні вимоги, тобто підставу позову; відповідач повинен довести обставини, якими він обґрунтовує заперечення проти позову.

Докази господарському суду подаються сторонами та іншими учасниками судового процесу. Якщо сторона не може подати господарському суду докази самостійно, суд сприяє зацікавленим особам в реалізації обов'язку доказування шляхом витребування необхідних доказів. Крім того, у господарському процесі, якщо подані сторонами докази є недостатніми, суд витребує необхідні докази самостійно (див. коментар до ст. 38 цього Кодексу).

У разі невиконання сторонами обов'язку доказування господарський суд може розглянути справу за наявними в ній матеріалами

(ст. 75 цього Кодексу). У цьому випадку судове рішення грунтуватиметься переважно на доказах, що підтверджують обставини, на які посилаються інші зацікавлені особи і, вірогідно, не задовольнятиме інтереси особи, що не виконує обов'язок доказування.

Стаття 34. Належність і допустимість доказів

Господарський суд приймає тільки ті докази, які мають значення для справи.

Обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

Стаття містить правила про належність та допустимість доказів. Належними є докази, що стосуються предмета доказування. Суд зобов'язаний відібрати тільки ті докази, які містять інформацію щодо предмета доказування, виключивши з процесу доказування докази, які не стосуються справи, наявність яких ускладнює процес доказування, встановлення дійсних обставин справи, затягує розгляд справи. При цьому сторони, щоб переконати суд у належності того чи іншого доказу, мають право обґрунтовувати його належність для підтвердження їхніх вимог або заперечень.

Правила про допустимість доказів закріплено у статтях 32, 34 цього Кодексу, у яких встановлено вимоги: а) про використання засобів доказування, перелічених у ст. 32 цього Кодексу, отриманих з додержанням встановленого порядку збирання, закріплення і дослідження доказів; б) про необхідність підтвердження обставин, які за законодавством мають бути підтверджені певними засобами доказування, саме цими засобами доказування (так, якщо законом передбачені нотаріальне посвідчення і державна реєстрація для правочину даного виду, господарський суд при розгляді справи повинен мати у своєму розпорядженні документи з відповідними реквізитами).

Стаття 35. Підстави звільнення від доказування

Обставини, визнані господарським судом загальновідомими, не потребують доказування.

Факти, встановлені рішенням господарського суду (іншого органу, який вирішує господарські спори) під час розгляду однієї справи, не доводяться знову при вирішенні інших спорів, в яких беруть участь ті самі сторони.

Вирок суду з кримінальної справи, що набрав законної сили, є обов'язковим для господарського суду при вирішенні спору з питань, чи мали місце певні дії та ким вони вчинені.

Рішення суду з цивільної справи, що набрало законної сили, є обов'язковим для господарського суду щодо фактів, які встановлені судом і мають значення для вирішення спору.

Факти, які відповідно до закону вважаються встановленими, не доводяться при розгляді справи. Таке припущення може бути спростовано в загальному порядку.

Обставини, включені у предмет доказування, підлягають доказуванню у суді. Проте доказування не потребують обставини, які перелічені у коментованій статті. До них належать обставини, визнані господарським судом загальновідомими. Загальновідомість факту обумовлена обмеженістю у часі, просторі і за колом осіб. Обмеженість у часі пов'язана з природною властивістю людської пам'яті забувати події, їх деталі і хронологію. Обмеженість у просторі пов'язана з тим, що обставини можуть мати як світову відомість, так і регіональну, і лише конкретний суд може визначити для конкретних обставин їх відомість на певній території. Загальновідомість пов'язана і з певним колом осіб. Так, наприклад, певні факти у банківській сфері при розгляді спору щодо її проходження, можуть бути відомі сторонам процесу і суду, який володіє цією інформацією, що базується на практиці розгляду певних категорій справ. Не потребують доказування також преюдиціальні факти — такі, що встановлені рішенням господарського суду (іншого органу, який вирішує господарські спори, наприклад третейського суду) під час розгляду однієї справи, не доводяться знову при вирішенні інших спорів, у яких беруть участь ті самі сторони. Вирок суду з кримінальної справи, що набрав законної сили, є обов'язковим для господарського суду при вирішенні спору з питань, чи мали місце певні дії та ким вони вчинені. Рішення суду з цивільної справи, що набрало законної сили, є обов'язковим для господарського суду щодо фактів, які встановлені судом і мають значення для вирішення спору. Статтею не визначено преюдиціальність фактів, які встановлено судовими рішеннями адміністративних судів, але згідно з ч. 2 ст. 255 КАС України обставини, які були встановлені постановою, що набрала законної сили, в адміністративній справі не можуть оспорюватися в іншій судовій справі за участю тих самих сторін. До обставин, що не потребують доказування, віднесено і презумповані факти — такі факти, які згідно з законом вважаються встановленими. Але, хоча від обов'язку доказувати зазначені факти звільняється одна зі сторін, таке припущення може бути спростовано у загальному порядку іншими особами, які беруть участь у справі.

При розгляді справи можуть не доказуватися також і визнані факти — обставини, які визнаються сторонами. Ці обставини не доказуватимуться, якщо у суду не виникає сумніву щодо достовірності цих обставин та добровільності їх визнання (див. коментар до ст. 43).

Стаття 36. Письмові докази

Письмовими доказами є документи і матеріали, які містять дані про обставини, що мають значення для правильного вирішення спору.

Письмові докази подаються в оригіналі або в належним чином засвідченій копії. Якщо для вирішення спору має значення лише частина документа, подається засвідчений витяг з нього.

Оригінали документів подаються, коли обставини справи відповідно до законодавства мають бути засвідчені тільки такими документами, а також в інших випадках на вимогу господарського суду.

1. Аналіз ч. 1 коментованої статті дає змогу зробити висновок, що законодавець під письмовими доказами розуміє документи та матеріали, які містять дані про обставини, які мають значення для правильного вирішення спору.

Документ — це результат відображення фактів, подій, явищ об'єктивної дійсності і розумової діяльності людини за допомогою письма, графіки, фотографії, звукозапису або іншого способу на спеціальному матеріалі (папері, фотоплівці, папірусі, пергаменті тощо).

Документи є засобом зберігання та передачі у часі і просторі різної інформації, тому вони отримали широке використання у різних сферах, а у багатьох випадках ведення документації стало обов'язковим. Практично неможливим є вирішення будь-якої справи і ухвалення у ній рішення без використання та аналізу інформації, що міститься в документі. Все це робить документ одним з найважливіших, а у випадках, вказаних законодавцем, — обов'язкових джерел доказів у господарському процесі. У зв'язку з цим оперативність і обгрунтованість рішення більшості господарських справ залежить від вміння посадовців і обслуговуючого персоналу відшукати серед різноманітної документації ту, що є джерелом доказів.

До письмових доказів належать: договори, товарно-транспортні накладні, акти прийому продукції за кількістю та якістю, акти експертизи, висновки державних та інших органів, установчі документи, платіжні документи, довідки, інші документи.

Листи, телеграми мають силу доказів, якщо містять відомості про факти, що мають значення для справи, або відомості, що такі факти спростовують. Наприклад, відповідно до ст. 207 ЦК України право-чин, у тому числі договір, вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. У статті 207 ЦК України не міститься вичерпного переліку таких документів, тому поряд з листами і телеграмами можуть використовуватися інші засоби зв'язку, наприклад, факсимільний чи електронний. Визначальним при цьому є можливість достовірно встановити той факт, що даний документ надійшов саме від сторони за договором.

Обов'язковою умовою є наявність на документі (документах) підписів сторін. Підпис на телеграмі засвідчується у встановленому порядку підприємством зв'язку, про що в телеграмі робиться застереження. Електронні документи засвідчуються за допомогою електронного цифрового підпису.

2. Частиною 2 коментованої статті встановлено, у якій формі має бути поданий до господарського суду документ, аби він міг бути використаним як доказ. Так, письмові докази подаються в оригіналі або у належним чином засвідченій копії. Під належним чином засвідченою копією розуміється копія, що засвідчена нотаріально, або у встановлених законом випадках — посадовими особами, яким це право надане. Підпис посадової особи має бути скріплений печаткою органу, який він представляє.

Якщо для вирішення спору має значення лише частина документа, подається засвідчений витяг з нього.

3. Іноді з обставин справи випливає необхідність оцінки як доказу оригіналу документа, оскільки відповідно до законодавства певні обставини мають бути засвідчені тільки такими документами. У таких випадках до господарського суду мають бути подані саме оригінали документів. Оригінали документів подаються також в інших випадках на вимогу господарського суду.

Стаття 37. Речові докази

Речовими доказами є предмети, що своїми властивостями свідчать про обставини, які мають значення для правильного вирішення спору.

1. Носіями інформації є не тільки люди і створені ними різноманітні письмові документи, але й інші об'єкти матеріального світу. Серед будь-якої інформації, яку здатні містити такі об'єкти, може бути інформація, необхідна для встановлення об'єктивної істини і винесення обґрунтованого судового рішення. Такі предмети матеріального світу законодавець іменує речовими доказами. Отже, речові докази — це зібрані, перевірені та оцінені у встановленому порядку предмети матеріального світу, властивості яких свідчать про обставини, що мають значення для справи.

Головною особливістю речових доказів у порівнянні з іншими видами доказів є те, що вони представляють "не словесний або кодовий (цифровий, графічний) опис обставин, що мають значення для справи, а чуттєво-наочне втілення їх слідів і ознак, що збереглися до моменту провадження по справі".

Речові докази можуть бути одержані й використані у найрізноманітніших справах. Для цього необхідне дотримання двох основних умов: предмети мають нести інформацію, необхідну для встановлення істини у справі, і їх причетність до справи має бути відповідним чином оформлена.

Речові докази можуть містити найрізноманітнішу інформацію, що має істотне значення для встановлення об'єктивної істини. За допомогою речових доказів можна встановити винність або невинність окремих осіб, а також визначити найбільш оптимальний момент, що вимагає видання правозастосовного акта тощо.

Стаття 38. Витребування доказів

Якщо подані сторонами докази є недостатніми, господарський суд зобов'язаний витребувати від підприємств та організацій незалежно від їх участі у справі документи і матеріали, необхідні для вирішення спору. Господарський суд має право знайомитися з доказами безпосередньо в місці їх знаходження.

Господарський суд може витребувати докази також до подання позову як запобіжний захід у порядку, встановленому статтями 43-1—43-10 цього Кодексу.

Сторона, прокурор, які порушують клопотання перед господарським судом про витребування доказів, повинні докладно зазначити: який доказ вимагається, підстави, з яких вони вважають, що ці докази має підприємство чи організація, і обставини, які можуть підтвердити ці докази.

Господарський суд може уповноважити на одержання таких доказів заінтересовану сторону.

1. Частиною 1 коментованої статті встановлено правило, відповідно до якого у випадку, якщо подані сторонами докази є недостатніми, господарський суд зобов'язаний витребувати від підприємств та організацій незалежно від їх участі у справі документи і матеріали, необхідні для вирішення спору. Слід зазначити, що це положення дещо суперечить принципу змагальності, закріпленому у ст. 4-3 цього Кодексу. Відповідно до класичного принципу змагальності суд не може витребувати доказів з власної ініціативи, оскільки він має розглядати справу за наявними доказами. Очевидно, витребування таких доказів є можливим лише за клопотанням сторін у випадках, коли сторони з різних причин не можуть подати ті чи інші докази.

Господарський суд має також право знайомитися з доказами безпосередньо у місці їх знаходження (див. коментар до ст. 39 цього Кодексу).

Господарський суд відповідно до ч. 2 коментованої статті може витребувати докази також до подання позову як запобіжний захід у порядку, встановленому статтями 43-1—43-10 цього Кодексу (докладніше про це див. коментар до зазначених статей).

У частині 3 коментованої статті зазначається, що витребування речових доказів здійснюється у порядку, встановленому для витребування письмових доказів, тобто особа, яка заявляє клопотання перед судом про витребування від інших осіб речових доказів, повинна зазначити: який речовий доказ вимагається, орган чи особу, у яких він знаходиться, обставини, які може підтвердити цей доказ.

Речові докази, які витребовує суд, надсилаються безпосередньо до господарського суду. Суд може також уповноважити заінтересовану сторону або іншу особу, яка бере участь у справі, одержати речовий доказ для надання його суду.

Речові докази оглядаються судом, а також подаються для ознайомлення особам, які беруть участь у справі, а в разі необхідності — також експертам, спеціалістам і свідкам. Особи, яким подані для ознайомлення речові докази, можуть звернути увагу суду на ті чи інші обставини, пов'язані з доказом та його оглядом.

Протоколи огляду речових доказів, складені у порядку забезпечення доказів, виконання судового доручення або за результатами огляду доказів на місці, оголошуються у судовому засіданні. Особи, які беруть участь у справі, можуть дати свої пояснення з приводу цих протоколів. Особи, які беруть участь у справі, можуть ставити питання з приводу речових доказів експертам, спеціалістам, свідкам, які їх оглядали.

Стаття 39. Огляд та дослідження письмових і речових доказів у місці їх знаходження

Господарський суд може провести огляд та дослідження письмових і речових доказів у місці їх знаходження в разі складності подання цих доказів.

За результатами огляду та дослідження складається протокол, який підписується суддею. Протокол приєднується до матеріалів справи.

Господарський суд відповідно до ч. 1 коментованої статті має право знайомитися з доказами безпосередньо у місці їх знаходження. Процедура та дослідження доказів при цьому така: розгляд письмових доказів, огляд речових доказів, заслуховування пояснень сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, про достовірність відображених в них фактів, їх заперечень. У необхідних випадках огляд доказів відбувається за участі експертів.

Результати огляду фіксуються у протоколі, який підписується суддею і оголошується під час розгляду справи. Особи, які беруть участь у справі, додають пояснення щодо цих доказів. Протокол приєднується до матеріалів справи разом з іншими необхідними документами.

Стаття 40. Повернення письмових і речових доказів Оригінали письмових доказів, що є у справі, за клопотанням підприємств та організацій повертаються їм після вирішення господарського спору та подання засвідчених копій цих доказів.

Речові докази, які знаходяться в господарському суді, після вирішення спору повертаються підприємствам та організаціям, від яких їх було одержано, або передаються стороні, за якою господарський суд визнав право на ці речі.

Відповідно до ч. 1 коментованої статті оригінали письмових доказів, що є у справі, повертаються підприємствам та організаціям на підставі їхнього клопотання про це. Ці докази повертаються підприємствам та організаціям при дотриманні двох умов: 1) не раніше, ніж буде вирішений господарський спір; 2) якщо замість оригіналів подані засвідчені копії цих доказів для приєднання їх до матеріалів справи.

Речові докази відповідно до ч. 2 коментованої статті, які знаходяться у господарському суді, після вирішення спору повертаються підприємствам та організаціям, від яких їх було одержано, або передаються стороні, за якою господарський суд визнав право на ці речі.

Отже, у випадку повернення речових доказів має бути дотримана лише одна вимога — їх повернення можливе після вирішення господарського спору. При цьому речові доказі може бути передано або підприємствам та організаціям, що надали ці докази, або залежно від результатів вирішення спору — одразу тій стороні, за якою господарський суд визнав право на ці речі.

Стаття 41. Призначення і проведення судової експертизи

Для роз'яснення питань, що виникають при вирішенні господарського спору і потребують спеціальних знань, господарський суд призначає судову експертизу.

Учасники судового процесу мають право пропонувати господарському суду питання, які мають бути роз'яснені судовим експертом. Остаточне коло цих питань встановлюється господарським судом в ухвалі.

Проведення судової експертизи має бути доручено компетентним організаціям чи безпосередньо спеціалістам, які володіють необхідними для цього знаннями. Особа, яка проводить судову експертизу (далі — судовий експерт), користується правами і несе обов'язки, зазначені у статті 31 цього Кодексу.

Сторони і прокурор, який бере участь в судовому процесі, мають право до початку проведення судової експертизи заявити відвід судовому експерту в порядку та з підстав, зазначених у частинах п'ятій і шостій статті 31 цього Кодексу.

1. Об'єктивне, аргументоване на підставі закону вирішення справ, що належать до компетенції господарського суду й стосуються діяльності різноманітних галузей та сфер діяльності, потребують знань, які виходять за межі тих, якими повинні володіти судді таких судів. Тому законодавець визначив у ч. 1 коментованої статті можливість призначення експертизи.

Експертиза — це вивчення, перевірка, аналітичне дослідження, кількісна чи якісна оцінка висококваліфікованим фахівцем, установою, організацією певного питання, явища, процесу, предмета тощо, які вимагають спеціальних знань у відповідній сфері суспільної діяльності. Відповідно до роз'яснення президії Вищого арбітражного суду України від 11 листопада 1998 р. № 02-5/424 "Про деякі питання практики призначення судової експертизи" не може розглядатись як судова експертиза дане вченими тлумачення законодавчих актів, пов'язане з наявністю у цих актах неясностей, неузгодженостей, суперечностей чи інших недоліків. Документ, виданий за результатами тлумачення вченими правової норми, доказового значення не має і посилатися на нього в обгрунтування рішення не можна.

Отже, головним призначенням експертизи у господарському судочинстві є якісна оцінка фахівцем (фахівцями) з урахуванням вимог законодавства обставин справи, усвідомлення та оцінка яких виходять за межі обов'язкових знань суддів господарського суду. Такими знаннями є спеціальні знання у галузі науки, мистецтва, техніки, ремесла тощо. Слід зазначити, що чітко встановленого кола обставин, коли має бути призначена експертиза, у нашому законодавстві немає. Це пов'язано з тим, що в останні роки процес збільшення спеціальних знань, якими не повинні володіти судді господарських судів відповідно до їх кваліфікаційних вимог, розвивається у геометричній прогресії, тому чітко визначити коло тих питань, для вирішення яких в господарському судочинстві слід залучати експертів, навряд чи можливо. Тому господарський суд за своєї ініціативою може призначати експертизу.

2. Відповідно до ч. 2 коментованої статті учасникам судового процесу надане право пропонувати господарському суду питання, які мають бути роз'яснені судовим експертом. Остаточне коло цих питань встановлюється господарським судом в ухвалі. Отож вирішення питання щодо необхідності призначення експертизи у справі є прерогативою суду, причому він визначає також кількість питань, що має розв'язати експерт, та їх зміст.

3. Відповідно до ч. З коментованої статті проведення судової експертизи має бути доручено компетентним організаціям чи безпосередньо спеціалістам, які володіють необхідними для цього знаннями. Особа, яка проводить судову експертизу (далі — судовий експерт), користується правами і несе обов'язки, зазначені у ст. 31 цього Кодексу.

Коло експертних установ, яким може бути доручено проведення відповідної експертизи, є досить широким. Судово-експертну діяльність здійснюють державні спеціалізовані установи, а також у випадках і на умовах, визначених законом, судові експерти, які не є працівниками зазначених установ.

До державних спеціалізованих установ належать:

науково-дослідні установи судових експертиз Міністерства юстиції України;

науково-дослідні установи судових експертиз, судово-медичні та судово-психіатричні установи Міністерства охорони здоров'я України;

експертні служби Міністерства внутрішніх справ України, Міністерства охорони України, Служби безпеки України та Державної прикордонної служби України.

Виключно державними спеціалізованими установами здійснюється судово-експертна діяльність, пов'язана з проведенням криміналістичних, судово-медичних і судово-психіатричних експертиз. Пункт 1.2 Інструкції про призначення та проведення судових експертиз експертних досліджень (затвердженої наказом Міністерства юстиції України від 8 жовтня 1998 р. № 53/5) визначає, що основними видами експертиз, які проводяться в експертних установах, є: криміналістична; ґрунтознавча; біологічна; інженерно-технічна; автотехнічна; транспортно-трасологічна; пожежно-технічна; будевільно-технічна; бухгалтерська; товарознавча, зокрема автотоварознавча; комп'ютерної техніки та програмних продуктів; психологічна.

Найчастіше господарські суди звертаються за товарознавчою та бухгалтерською експертизою.

Експертизи та інші дослідження в експертних установах проводяться співробітниками, які мають вищу освіту, пройшли відповідну підготовку та атестовані як експерти певної спеціальності, а також позаштатними працівниками цих установ. Комплектування складу позаштатних працівників та встановлення порядку їхньої діяльності покладається на керівника експертної установи.

У статті 7 Закону України "Про судову експертизу" немає згадки про те, що судову автотоварознавчу експертизу транспортних засобів також здійснюють тільки державні спеціалізовані установи. При розгляді тієї чи іншої справи суд може не обмежуватися визначенням як експертних тих закладів, які визначені у ст. 7 Закону України "Про судову експертизу". Тому він має право звернутися до: а) спеціалізованих державних органів, положеннями про які визначено їх право давати компетентні висновки; б) фахівців у тій чи іншій галузі знань, які визначені як експерти; в) фахівців, що одноразово виконують обов'язки експертів.

Для складення висновку експертом суд повинен чітко поставити питання перед ним, а також підготувати необхідні матеріали. При цьому суд повинен керуватися встановленими вимогами щодо якості, кількості та оформлення матеріалів (письмових, речових та інших, що підлягають експертизі). Такі вимоги містяться, наприклад, у загальному вигляді в інструкції, яка встановлює, що до експертної установи слід надсилати: постанову (ухвалу) про призначення експертизи, а також об'єкти дослідження (у разі потреби зі зразками для порівняльного дослідження, протоколами вилучення речових доказів, схемами тощо).

Орієнтовний перелік питань, що можуть бути поставлені при проведенні експертизи, надається у науково-методичних рекомендаціях з питань підготовки і призначення судових експертиз у науково-дослідних експертних установах Міністерства юстиції України.

У постанові (ухвалі) про призначення експертизи зазначаються такі дані: місце й дата винесення постанови чи ухвали; посада, звання та прізвище особи, назва суду, який виніс постанову (ухвалу); назва справи та її номер; обставини справи, які стосуються експертизи, підстави призначення експертизи, прізвище експерта або назва установи, експертам якої доручається проведення експертизи; питання, поставлені експертові; перелік об'єктів, що підлягають дослідженню, порівняльних матеріалів, а також матеріалів, направлених експертові для ознайомлення, або посилання на такі переліки, які є в матеріалах справи; інші дані, які мають значення для проведення експертизи.

4. Частиною 4 коментованої статті встановлено положення, відповідно до якого сторони і прокурор, який бере участь у судовому процесі, мають право до початку проведення судової експертизи заявити відвід судовому експерту у порядку та з підстав, зазначених у частинах 5, 6 ст. 31 цього Кодексу. Господарський суд, розглядаючи заявлений відвід, повинен виходити з того, що відвід може бути заявлено, як правило, до початку експертизи.

Експерт відповідно до п. З ч. 1 ст. 12 Закону України "Про судову експертизу" зобов'язаний заявити самовідвід з передбачених законом підстав, які виключають його участь у справі. Такі підстави передбачені, зокрема, ч. 6 ст. 31 цього Кодексу.

У випадках, зазначених у ч. 5 ст. 31, експерт має право відмовитись від дачі висновку. Така відмова не може тягти за собою наслідків, передбачених ст. 385 КК України.

Стаття 42. Висновок судового експерта

Висновок судового експерта повинен містити докладний опис проведених досліджень, зроблені в результаті їх висновки і обгрунтовані відповіді на поставлені господарським судом питання. Висновок подається господарському суду в письмовій формі, і копія його надсилається сторонам. Якщо під час проведення судової експертизи встановлюються обставини, що мають значення для правильного вирішення спору, з приводу яких судовому експерту не були поставлені питання, у висновку він викладає свої міркування і щодо цих обставин. У випадках недостатньої ясності чи неповноти висновку судового експерта господарський суд може призначити додаткову судову експертизу. При необхідності господарський суд може призначити повторну судову експертизу і доручити її проведення іншому судовому експерту. Висновок судового експерта для господарського суду не є обов'язковим і оцінюється господарським судом за правилами, встановленими статтею 43 цього Кодексу. Відхилення господарським судом висновку судового експерта повинно бути мотивованим у рішенні. 1. Висновок експерта є одним із видів доказів, на підставі яких (ст. 32 цього Кодексу) суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення осіб, які беруть участь у справі, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Тому висновок має відповідати вимогам ст. 34, яка визначає належність та допустимість доказів. Висновок експерта складається з трьох частин: вступної, дослід-жувальної та висновків дослідження. Питання вказуються у формулюванні постанови (ухвали) про призначення експертизи. Якщо поставлено декілька питань, експерт має право згрупувати їх і викласти в послідовності, яка забезпечує найбільш доцільний порядок дослідження. Якщо редакція питання у постанові (ухвалі) не відповідає науково-методичним рекомендаціям з питань підготовки і призначення судових експертиз у науково-дослідних судово-експертних установах Міністерства юстиції України, але зміст завдання експертові зрозумілий, то після наведення питання у редакції постанови (ухвали) про призначення експертизи, він може дати відповідні роз'яснення і викласти питання у редакції, що відповідає згаданим рекомендаціям. У досліджувальній частині висновку експертизи описується процес дослідження та його результати, а також дається обґрунтування висновку експерта. Кожному питанню, яке вирішується експертом, має відповідати певний розділ досліджувальної частини. Якщо декілька питань тісно пов'язані між собою, хід їх вирішення можна описувати в одному розділі. У заключній частині висновки дослідження викладаються у вигляді відповідей на поставлені питання у тій послідовності, в якій вони викладені у його вступній частині. На кожне з поставлених питань має бути дана відповідь по суті або вказано, з яких причин неможливо її надати. Висновок експертизи підписується експертами, які проводили дослідження, та засвідчується печаткою експертної установи. Якщо до висновку експертизи додаються фототаблиці, креслення, схеми, діаграми тощо, вони також підписуються експертами та засвідчуються печаткою експертної установи. Висновок подається господарському суду у письмовій формі, а його копія надсилається сторонам. Якщо під час проведення судової експертизи встановлюються обставини, що мають значення для правильного вирішення спору, з приводу яких судовому експерту не були поставлені питання, у висновку він викладає свої міркування і щодо цих обставин. Питання, які поставлені експертом з власної ініціативи, вказуються після питань, зазначених у постанові (ухвалі) про призначення експертизи. Відповідно до ч. З коментованої статті у випадках недостатньої ясності чи неповноти висновку судового експерта господарський суд може призначити додаткову судову експертизу. Законодавець проводить різницю між додатковою та повторною експертизою. Підставою цього є оцінка висновку експерта судом: або ж висновок експерта є неповним або неясним, або таким, що суперечить іншим матеріалам справи або викликає сумніви в його правильності. Однак як в першому, так і в другому випадку суд повинен дати позитивну оцінку висновку експерта з погляду достатності цього виду доказу, а також його зв'язок та відповідність з іншими доказами у справі. Додаткова експертиза може бути призначена, якщо суд визнав висновок експерта неясним або неповним, у зв'язку з чим суд має винести ухвалу про призначення додаткової експертизи для роз'яснення додаткових питань, пов'язаних з попереднім експертним дослідженням. Додаткова експертиза може бути доручена судом тому самому або ж іншому експерту. 4. На відміну від додаткової експертизи, яка призначається у випадку неясності або неповноти висновку експерта, повторна експертиза призначається тоді, коли висновок експерта буде визнано необгрунтованим або таким, що суперечить іншим матеріалам справи чи викликає сумніви у його правильності. Повторна експертиза доручається іншому експерту. При проведенні повторної експертизи у вступній частині висновку експертизи викладаються відомості про первинні (попередні) експертизи: прізвища, ініціали експертів, назва експертної установи чи місце роботи експертів, номер і дата висновку експертизи, висновки досліджень попередніх експертиз із питань, які були поставлені перед експертом на повторне вирішення, а також мотиви призначення повторної експертизи, які зазначені у постанові (ухвалі) про її призначення. Висновок судового експерта для господарського суду не є обов'язковим і оцінюється господарським судом за правилами, встановленими ст. 43 цього Кодексу, тобто відповідно до внутрішніх переконань суду, що грунтуються на всебічному, повному і об'єктивному розгляді у судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом.

Відповідно до ч. 6 коментованої статті відхилення господарським судом висновку судового експерта має бути мотивованим у рішенні.

Стаття 43. Оцінка доказів

Господарський суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що грунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом. Ніякі докази не мають для господарського суду заздалегідь встановленої сили. Визнання однією стороною фактичних даних і обставин, якими інша сторона обґрунтовує свої вимоги або заперечення, для господарського суду не є обов'язковим. 1. Оцінка доказів — розумова, пізнавальна діяльність господарського суду, що полягає у дослідженні якісних і кількісних ознак зібраних доказів і здійснюється за його внутрішнім переконанням, яке ґрунтується на всебічному, повному та об'єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності на підставі принципів господарського судочинства: верховенства права; законності; рівності усіх учасників господарського процесу перед законом і судом; змагальності сторін. При цьому суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Оцінка доказів здійснюється судом за його внутрішнім переконанням і впевненістю у правильності його висновків. Внутрішнє переконання у ході оцінки доказів має ґрунтуватися на всебічності, повноті та об'єктивності дослідження, які є невід'ємною умовою встановлення істини у справі. Повнота дослідження обставин справи означає правильне визначення предмета доказування, з'ясування усіх обставин, які підлягають доказуванню на підставі всієї сукупності зібраних доказів, що стосується конкретної справи. Порушення вимог закону про повне дослідження обставин справи є однією з підстав для направлення її на зміну чи скасування судових рішень. Об'єктивність дослідження обставин справи полягає у недопущенні уповноваженим суб'єктом виявів упередженості та однобічності. Усі докази, які оцінюються судом, мають для нього однакову силу. Ніякі докази відповідно до ч. 2 коментованої статті не мають для господарського суду наперед встановленої сили. З положення про оцінку судом обставин справи за своїм внутрішнім переконанням випливає закріплена ч. З коментованої статті норма, відповідно до якої визнання однією стороною фактичних даних і обставин, якими інша сторона обґрунтовує свої вимоги або заперечення, для господарського суду не є обов'язковим.

Розділ V-1 Запобіжні заходи. Стаття 43-1. Підстави вжиття запобіжних заходів

Особа, яка має підстави побоюватись, що подача потрібних для неї доказів стане згодом неможливою або утрудненою, а також підстави вважати, що її права порушені або існує реальна загроза їх порушення, має право звернутися до господарського суду з заявою про вжиття запобіжних заходів до подання позову.

1. Коментована стаття передбачає особливе право сторони на вжиття запобіжних заходів, які є низкою дій, спрямованих на запобігання негативним наслідкам порушення прав та інтересів зацікавленої особи. Крім того, запобіжні заходи можуть забезпечувати подання необхідних доказів (див. ст. 43-2 цього Кодексу та коментар до неї).

Стаття 43-2. Види запобіжних заходів

Запобіжні заходи включають:

витребування доказів;

огляд приміщень, в яких відбуваються дії, пов'язані з порушенням прав;

3) накладення арешту на майно, що належить особі, щодо якої вжито запобіжні заходи, і знаходиться в неї або в інших осіб.

1. Ця стаття передбачає окремі види запобіжних заходів, що забезпечують досягнення мети, передбаченої ст. 43-1 цього Кодексу, — подання потрібних доказів, а також запобігання негативним наслідкам, пов'язаним з можливим порушенням прав та інтересів зацікавленої особи.

Стаття 43-3. Заява про вжиття запобіжних заходів

Заява про вжиття запобіжних заходів повинна містити:

найменування господарського суду, до якого подається заява;

найменування заявника і особи, щодо якої просять вжити запобіжні заходи, їх поштові адреси; документи, що підтверджують за заявником-громадянином статус суб'єкта підприємницької діяльності; вид і суть запобіжного заходу;

обставини, якими заявник обґрунтовує необхідність вжиття запобіжних заходів; перелік документів та інших доказів, що додаються до заяви; підпис заявника або його представника, якщо заява подається представником.

До заяви про вжиття запобіжних заходів додаються документи, які підтверджують сплату державного мита у встановлених законом порядку і розмірі. Разом з заявою про вжиття запобіжних заходів подаються її копії відповідно до кількості осіб, щодо яких просять вжити запобіжні заходи.

Заявник повинен подати відповідну позовну заяву протягом десяти днів з дня винесення ухвали про вжиття запобіжних заходів. Після подання заявником позовної заяви запобіжні заходи діють як заходи забезпечення позову.

1. Коментована стаття встановлює вимоги щодо змісту заяви про вжиття запобіжних заходів, а саме відповідна заява має містити: найменування господарського суду, до якого подається заява; найменування заявника і особи, щодо якої просять вжити запобіжні заходи, їх поштові адреси; документи, що підтверджують за заявником-громадянином статус суб'єкта підприємницької діяльності; вид і суть запобіжного заходу; обставини, якими заявник обґрунтовує необхідність вжиття запобіжних заходів; перелік документів та інших доказів, що додаються до заяви; підпис заявника або його представника, якщо заява подається представником.

Відповідно до п. 4 ч. 1 коментованої статті заява про вжиття запобіжних заходів має містити обставини, якими заявник обґрунтовує необхідність вжиття запобіжних заходів. Такі обставини мають узгоджуватися з приписами ст. 43-1 цього Кодексу, а за змістом п. 5 ч. 1 коментованої статті і ч. З ст. 43-4 цього Кодексу також підтверджуватись відповідними доказами, витребування й оцінка яких здійснюється господарським судом за загальними правилами ГПК України про докази. Зокрема, заявник має подати докази, достатні для впевненості у тому, що його право порушується або невідворотно буде порушено, а також докази наявності права.

2. Відповідно до п. 11 рекомендацій президії Вищого господарського суду від 10 червня 2004 р. № 04-5/1107 "Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних із захистом прав інтелектуальної власності" декретом Кабінету Міністрів України від 21 січня 1993 р. № 7-93 "Про державне мито" не передбачено розміру ставок державного мита із заяв про вжиття запобіжних заходів. Отже, до внесення відповідних змін до цього декрету у господарського суду немає правових підстав для винесення ухвали про залишення такої заяви без руху у зв'язку з тим, що її не оплачено державним митом.

Сплата витрат на інформаційно-технічне забезпечення судового процесу із заяв про вжиття запобіжних заходів законом не передбачена.

3. Разом із заявою про вжиття запобіжних заходів подаються її копії відповідно до кількості осіб, щодо яких просять вжити запобіжні заходи. Однак наведена норма не зобов'язує господарський суд здійснювати розсилання цих копій. Копії заяви можуть вручатися заінтересованим особам під час її розгляду, здійснюваного відповідно до ст. 43-4 цього Кодексу. Неодержання особою, щодо якої просять вжити запобіжні заходи, копії відповідної заяви або її відмова від одержання такої копії не є перешкодою для розгляду заяви.

Повідомлення заінтересованих осіб про час і місце розгляду заяви здійснюється господарським судом шляхом винесення відповідної ухвали з додержанням вимог ст. 86 цього Кодексу, а у разі необхідності також шляхом надіслання телефонограми, телетайпограми, використання засобів електронного зв'язку тощо.

Заяву про вжиття запобіжних заходів може бути розглянуто без участі особи, щодо якої просять вжити такі заходи, зокрема, коли існує вірогідність того, що будь-яка затримка у вжитті запобіжних заходів завдасть невиправної шкоди заявникові, або існує ризик того, що докази про порушення права інтелектуальної власності будуть знищені або втрачені.

4. Відповідно до ч. З коментованої статті після подання заявником позовної заяви запобіжні заходи діють як заходи забезпечення позову, тому матеріали про вжиття запобіжних заходів мають бути приєднані до справи, що порушується за відповідною позовною заявою.

Стаття 43-4. Порядок розгляду заяви про вжиття запобіжних заходів

Заява про вжиття запобіжних заходів розглядається не пізніше двох днів з дня її подання господарським судом, в районі діяльності якого належить провести ці процесуальні дії, з повідомленням заінтересованих осіб. Однак неявка їх не перешкоджає розглядові заяви.

У разі обгрунтованої вимоги заявника заява про вжиття запобіжних заходів розглядається лише за його участю без повідомлення особи, щодо якої просять вжити запобіжні заходи.

Господарський суд має право вимагати від заявника додати до заяви будь-який наявний у нього доказ про порушення або загрозу порушення його прав.

Господарський суд може зобов'язати заявника забезпечити його вимогу заставою, достатньою для того, щоб запобігти зловживанню запобіжними заходами, яка вноситься на депозит господарського суду. Розмір застави визначається господарським судом з урахуванням обставин справи, але не повинен бути більшим від розміру заявленої шкоди.

Про вжиття запобіжних заходів господарський суд виносить ухвалу, в якій зазначає обрані запобіжні заходи, підстави їх обрання, порядок і спосіб їх виконання, розмір застави, якщо така призначена. Копії ухвали надсилаються заявнику та особі, щодо якої мають бути вжиті запобіжні заходи, негайно після її винесення. У разі винесення ухвали за участю заявника без повідомлення особи, щодо якої просять вжити запобіжні заходи, копія ухвали надсилається особі, щодо якої вжито запобіжні заходи, негайно після її виконання.

У разі відсутності підстав, встановлених статтею 43-1 цього Кодексу, а також невиконання вимог, передбачених частиною третьою цієї статті, господарський суд виносить ухвалу про відмову в задоволенні заяви про вжиття запобіжних заходів.

1. Чинне законодавство не містить прямих вказівок щодо місця розгляду відповідної заяви. Згідно з ч. 1 коментованої статті заява про вжиття запобіжних заходів розглядається господарським судом, у районі діяльності якого належить провести ці процесуальні дії. Отже, у вирішенні цього питання слід виходити з того, який саме запобіжний захід заявник вважає за необхідне вжити: якщо йдеться про витребування доказів, про огляд приміщень або про накладення арешту на майно, заява має подаватися до місцевого господарського СУДУ, У районі діяльності якого знаходяться відповідно докази, приміщення або майно, щодо яких належить провести певні дії.

Передбачене ч. 4 коментованої статті зобов'язання заявника забезпечити його вимогу заставою визначено як право, а не обов'язок господарського суду. Внесення коштів, які є предметом застави, має здійснюватися на депозит господарського суду. Сума відповідних коштів, що визначається судом, має бути співрозмірною заявленій шкоді та розумно необхідною з огляду на неприпустимість зловживання запобіжними заходами і в будь-якому разі не може перевищувати розміру заявленої шкоди.

Згідно з ч. 5 в ухвалі господарського суду про вжиття запобіжних заходів зазначається порядок і спосіб їх виконання. Такі порядок і спосіб мають визначатися відповідно до обраного запобіжного заходу (ст. 43-2 цього Кодексу), перелік яких є вичерпним. Витребування доказів (за правилами ст. 38) здійснюється господарським судом. Щодо огляду приміщень, в яких відбуваються дії, пов'язані з порушенням прав, та накладення арешту на майно, що належить особі, щодо якої вжито запобіжні заходи, і знаходиться в неї або в інших осіб, то вони відповідно до ч. 1 ст. 43-6 цього Кодексу здійснюються державним виконавцем у порядку, передбаченому Законом України від 21 квітня 1999 р. "Про виконавче провадження", на підставі відповідної ухвали господарського суду, яка згідно з п. 4 ст. 18-1 цього Закону є виконавчим документом. Такий арешт може бути застосовано щодо майна, яке належить даній особі як на праві власності, так і на інших підставах, передбачених законом, зокрема за договором оренди чи лізингу.

В ухвалі про вжиття запобіжного заходу має обов'язково зазначатися про те, що у разі неподання заявником відповідної позовної заяви у строк, встановлений ч. З ст. 43-3 цього Кодексу, запобіжний захід припиняється (п. 1 ст. 43-9).

Строк, який надається господарським судом заявникові для виправлення недоліків заяви про вжиття запобіжних заходів (ч. 1 ст. 43-5 ГПК України), має бути розумно необхідним й визначається з урахуванням конкретних обставин, пов'язаних з поданням заяви і, зокрема, тривалості поштообігу. Цей строк є процесуальним, отже, у разі необхідності може бути продовжений судом (ч. 4 ст. 53 ГПК України) за заявою заінтересованої особи чи з власної ініціативи. У разі винесення ухвали про відмову у задоволенні заяви про вжиття запобіжних заходів (ч. 6 коментованої статті) зазначена заява не повертається судом заявникові, оскільки законом таке повернення не передбачене. Копії відповідної ухвали розсилаються заявникові та особі (особам), щодо якої (яких) просили вжити запобіжні заходи.

Стаття 43-5. Наслідки подання заяви про вжиття запобіжних заходів, що не відповідає вимогам закону

Суддя, встановивши, що заяву про вжиття запобіжних заходів подано без додержання вимог, викладених у статті43-3 цього Кодексу, або не оплачено державним митом, виносить ухвалу про залишення заяви без руху, про що повідомляє заявника і надає йому строк для виправлення недоліків.

Коли заявник відповідно до вказівок судді у встановлений строк не виконає всі перелічені у статті 43-3 цього Кодексу вимоги та не сплатить державне мито, заява вважається неподаною і повертається заявнику, про що суддя виносить мотивовану ухвалу.

1. Відповідно до п. 11 рекомендацій президії Вищого господарського суду України "Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних із захистом прав інтелектуальної власності" декретом Кабінету Міністрів України "Про державне мито" не передбачено розміру ставок державного мита із заяв про вжиття запобіжних заходів. Отже, до внесення відповідних змін до цього декрету у господарського суду немає правових підстав для винесення ухвали про залишення такої заяви без руху у зв'язку з тим, що її не оплачено державним митом.

Сплата витрат на інформаційно-технічне забезпечення судового процесу із заяв про вжиття запобіжних заходів законом не передбачена.

Про повернення заяви про вжиття запобіжних заходів судя виносить мотивовану ухвалу, яку разом із доданими до неї документами та іншими доказами повертає заявнику.

Стаття 43-6. Виконання ухвали про вжиття запобіжних заходів

Ухвала про вжиття запобіжних заходів виконується негайно в порядку, встановленому для виконання судових рішень.

У разі забезпечення вимог заявника заставою ухвала про вжиття запобіжних заходів виконується негайно після внесення застави в повному розмірі.

1. Коментованою статтею встановлений негайний порядок виконання ухвал про вжиття запобіжних заходів у порядку, встановленому для виконання судових рішень.

Згідно зі ст. 115 цього Кодексу рішення, ухвали, постанови господарського суду, що набрали законної сили, є обов'язковими на всій території України і виконуються у порядку, встановленому Законом України "Про виконавче провадження".

Примусове виконання рішень в Україні покладається на державну виконавчу службу, яка входить до системи органів Міністерства юстиції України. Відповідно до Закону України від 24 березня 1998 р. "Про державну виконавчу службу" примусове виконання рішень здійснюють державні виконавці Департаменту державної виконавчої служби, державної виконавчої служби Автономної Республіки Крим, областей та міст Києва і Севастополя, державної виконавчої служби у районах, містах (містах обласного значення), районах у містах. За наявності обставин, що ускладнюють виконання рішення, або у разі виконання зведеного виконавчого провадження при органах державної виконавчої служби можуть утворюватися виконавчі групи у порядку, встановленому Міністерством юстиції України, до складу яких включаються державні виконавці одного або кількох органів державної виконавчої служби. За наказом Департаменту державної виконавчої служби або державної виконавчої служби Автономної Республіки Крим, областей та міст Києва і Севастополя на керівника групи можуть покладатися права та повноваження, встановлені цим Законом, у виконавчому провадженні для начальників державної виконавчої служби у районах, містах (містах обласного значення), районах у містах. Інші органи, установи, організації і посадові особи здійснюють виконавчі дії у випадках, передбачених законом, у тому числі відповідно до ст. 6 вказаного Закону на вимогу чи за дорученням державного виконавця.

Стаття 43-7. Скасування ухвали про вжиття запобіжних заходів

На ухвалу про вжиття запобіжних заходів, винесену за участю заявника без повідомлення особи, щодо якої вжито запобіжні заходи, остання протягом десяти днів з дня отримання копії ухвали може подати заяву про її скасування.

Подання заяви про скасування ухвали про вжиття запобіжних заходів не зупиняє виконання ухвали про вжиття запобіжних заходів.

Заява про скасування вжиття запобіжних заходів розглядається протягом трьох днів господарським судом, який виніс ухвалу про їх вжиття. Неявка заінтересованих осіб не перешкоджає розглядові заяви.

За результатами розгляду заяви господарський суд виносить ухвалу про залишення без змін ухвали про вжиття запобіжних заходів або її зміну чи скасування.

1. Коментована стаття встановлює гарантії прав особи, щодо якої господарським судом було прийнято рішення про застосування запобіжних заходів, тому така особа наділяється правом протягом десяти днів звернутися до господарського суду із заявою про скасування прийнятих заходів. Водночас подання такої заяви не зупиняє дії ухвали про вжиття запобіжних заходів. З урахуванням конкретних обставин справи господарський суд має право або скасувати ухвалу про вжиття запобіжних заходів, або залишити її без змін.

Стаття 43-8. Оскарження ухвал щодо вжиття запобіжних заходів

На ухвалу про вжиття запобіжних заходів, ухвалу про відмову в задоволенні заяви про вжиття запобіжних заходів, а також на ухвалу про залишення без змін ухвали про вжиття запобіжних заходів або її зміну чи скасування може бути подано апеляційну скаргу.

Подання апеляційної скарги на ухвалу про вжиття запобіжних заходів не зупиняє виконання відповідної ухвали. Подання апеляційної скарги на ухвалу про скасування запобіжних заходів або їх заміну зупиняє виконання відповідної ухвали.

1. Згідно з ч. 1 коментованої статті ухвала про вжиття запобіжних заходів, ухвала про відмову у задоволенні заяви про вжиття запобіжних заходів або її заміну чи скасування можуть бути оскаржені в апеляційному порядку.

Подання відповідної скарги та перегляд зазначених ухвал в апеляційному порядку здійснюються на загальних підставах, визначених розділом XII цього Кодексу, з урахуванням того, що суб'єктами апеляційного оскарження виступають не сторони у справі — позивачі і відповідачі, — а заявник (особа, яка звернулася до суду із заявою про вжиття запобіжних заходів) і особа, щодо якої вжито запобіжні заходи.

Закон не виключає можливості вжиття запобіжних заходів господарським судом апеляційної інстанції за результатами здійснення апеляційного провадження.

Відповідно до п. 8 ч. З ст. 129 Конституції України однією з основних засад судочинства є забезпечення апеляційного та касаційного оскарження рішень суду, крім випадків, встановлених законом. Оскарження ухвал щодо вжиття запобіжних заходів коментованою статтею передбачено лише в апеляційному, але не в касаційному порядку. Тому у разі подання касаційної скарги на відповідну ухвалу та/або на прийняту за результатами її апеляційного перегляду постанову Вищий господарський суд України відмовляє у прийнятті такої скарги і виносить з цього приводу відповідну ухвалу.

Стаття 43-9. Припинення запобіжних заходів

Запобіжні заходи припиняються у разі:

неподання заявником відповідної позовної заяви у строк, встановлений частиною третьою статті 43-3 цього Кодексу;

відмови господарським судом у прийнятті позовної заяви з підстав, передбачених частиною першою статті 62 цього Кодексу; невиконання позивачем вимог, передбачених статтею 63 цього Кодексу; винесення господарським судом ухвали про скасування ухвали про вжиття запобіжних заходів.

Коментована стаття передбачає підстави, за якими запобіжні заходи припиняються. Цей перелік є виключним і розширеному тлумаченню не підлягає.

Стаття 43-10. Відшкодування шкоди, завданої вжиттям запобіжних заходів

У випадку припинення запобіжних заходів або у випадку відмови заявника від позову, або у випадку набрання законної сили рішенням щодо відмови у задоволенні позову особа, щодо якої вжито запобіжні заходи, має право на відшкодування шкоди, завданої вжиттям цих заходів.

У разі внесення заявником застави відшкодування шкоди, завданої вжиттям запобіжних заходів, в першу чергу здійснюється за рахунок цієї застави.

Застава повертається заявникові повністю, якщо господарський суд задовольнив позов заявника, або якщо відповідачем було визнано позов, або якщо господарським судом затверджено мирову угоду сторін.

У випадках, передбачених пунктами 2—4 статті 43-9 цього Кодексу, а також під час розгляду справи по суті господарський суд може вирішити питання щодо відшкодування шкоди, завданої вжиттям запобіжних заходів.

1. Коментована стаття передбачає право особи, щодо якої були вжито запобіжні заходи, на відшкодування шкоди, завданої вжиттям цих заходів. Якщо запобіжний захід припинено з підстав, передбачених пунктами 2—4 ст. 43-9 цього Кодексу, то питання про відшкодування шкоди, завданої вжиттям такого заходу, може бути вирішено одночасно з прийняттям відповідної ухвали або під час розгляду справи по суті.