Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
господарського процесуального кодексу коментова...doc
Скачиваний:
2
Добавлен:
24.11.2019
Размер:
1.39 Mб
Скачать

Подання позову

Стаття 54. Форма і зміст позовної заяви

Позовна заява подається до господарського суду в письмовій формі і підписується повноважною посадовою особою позивача або його представником, прокурором чи його заступником, громадянином — суб'єктом підприємницької діяльності або його представником.

Позовна заява повинна містити:

найменування господарського суду, до якого подається заява;

найменування (для юридичних осіб) або ім'я (прізвище, ім'я та по батькові за його наявності для фізичних осіб) сторін, їх місцезнаходження (для юридичних осіб) або місце проживання (для фізичних осіб), ідентифікаційні кодисуб'єкта господарської діяльності за їх наявності (для юридичних осіб) або індивідуальні ідентифікаційні номери за їх наявності (для фізичних осіб — платників податків);

2-1) документи, що підтверджують за громадянином статус суб'єкта підприємницької діяльності;

зазначення ціни позову, якщо позов підлягає грошовій оцінці; суми договору (у спорах, що виникають при укладанні, зміні та розірванні господарських договорів);

зміст позовних вимог; якщо позов подано до кількох відповідачів, — зміст позовних вимог щодо кожного з них;

виклад обставин, на яких грунтуються позовні вимоги; зазначеня доказів, що підтверджують позов; обгрунтований розрахунок сум, що стягуються чи оспорюються; законодавство, на підставі якого подається позов;

відомості про вжиття заходів досудового врегулювання спору, якщо такі проводилися;

6-1) відомості про вжиття запобіжних заходів відповідно до розділу У-1 цього Кодексу;

7) перелік документів та інших доказів, що додаються до заяви.

У позовній заяві можуть бути вказані й інші відомості, якщо вони необхідні для правильного вирішення спору.

Звернення до господарського суду за захистом прав, свобод та інтересів осіб, зазначених у ст. 2 ГПК України, здійснюється шляхом подання позову, зовнішньою формою якого є письмова позовна заява. Під правом на позов слід розуміти не саме порушене право, а можливість отримання захисту у чинному процесуальному порядку, у визначеній процесуальній формі і водночас у примусовій його реалізації. Право на судовий захист у господарському процесі реалізується через право на позов, пред'являти який з метою захисту своїх порушених або оспорюваних прав можуть особи, перелік яких передбачений статтями 1, 2 цього Кодексу (див. коментар до зазначених статей). З погляду матеріального права, право на позов виникає з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення свого права (ст. 261 ЦК України).

Відповідно до коментованої статті позовна заява підписується повноважною посадовою особою позивача або його представником, прокурором чи його заступником, громадянином — суб'єктом підприємницької діяльності або його представником. Аналізуючи положення коментованої статті та ст. 63 цього Кодексу, можна дійти висновку, що позовна заява має містити не лише підпис повноважної на те особи, а й зазначення посади особи, яка підписала її від імені юридичної особи. Аналогічна ситуація виникає у випадку, якщо позивачем є відокремлений структурний підрозділ юридичної особи, який діє на підставі положення, затвердженого юридичною особою, тобто процесуальні документи може підписувати керівник або заступник керівника юридичної особи, які діють на підставі належним чином оформлених повноважень. Вимога щодо підпису позовної заяви повноважною посадовою особою має велике практичне значення, оскільки її недодержання тягне за собою певні наслідки, передбачені л. 1 ст. 63 ГПК України, відповідно до якої позовна заява, підписана особою, яка не має такого права, або особою, посада якої не вказана, — повертається господарським судом без розгляду.

Позовна заява до господарського суду подається позивачем чи його представником особисто або шляхом надсилання позовної заяви поштою.

Позов складається з певних частин (елементів), які мають важливе значення для вирішення суддею питання про прийняття заяви, для організації захисту відповідача проти позову, шо є важливим для забезпечення реалізації принципу змагальності сторін у судовому процесі, а також визначають зміст вимог, на які господарський суд повинен дати відповідь у постановленому ним процесуальному документі. Отже, позов містить такі складові:

предмет позову — це матеріально-правова вимога позивача до відповідача, щодо якої господарський суд має винести рішення. Правильне визначення предмета позову має важливе практичне значення, оскільки: визначає суть вимоги, на яку господарський суд повинен дати відповідь у своєму рішенні; підвідомчість цієї справи; визначає категорію справи тощо;

підстава позову — це обставини, тобто юридичні факти, що тягнуть певні правові наслідки, якими позивач обґрунтовує свої вимоги. Підстава позову складається з таких юридичних фактів, які підтверджують наявність спірних взаємовідносин, належність сторін до цієї справи та привід до позову. Правильне встановлення підстави позову визначає межі доказування, є гарантією прав відповідача на захист проти позову;

зміст позову — це вид судового захисту, якого потребує позивач від суду (наприклад, визнання права; припинення дій, що порушують право; припинення або зміну правовідносин; стягнення з особи, яка порушила право, заподіяних збитків, передбачених законом чи договором тощо).

У зв'язку з цим коментована стаття визначає перелік вимог, які мають міститися у позовній заяві і які відображають зміст позовної заяви, тобто відомості, необхідні для розгляду та вирішення спору в господарському суді.

Отже, позовна заява має містити:

1) найменування господарського суду, до якого подається заява, однак відсутність назви господарського суду або неточне її зазначення не є підставою для повернення позовної заяви без розгляду;

2) найменування сторін, їх поштові адреси для відправлення сторонам судових документів і подальшого виконання рішення. Крім того, у позовній заяві необхідно зазначити найменування та номери рахунків у банківських установах.

Відповідно до ст. 1 цього Кодексу право на звернення до господарського суду з позовом належить не лише юридичним особам, а й фізичним, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому законом порядку набули статусу суб'єкта підприємницької діяльності. При цьому коментована стаття закріплює положення, відповідно до якого позов громадянина-під-приємця обов'язково має бути підтверджений документом про його реєстрацію у встановленому законом порядку.

Чинним законодавством України передбачена можливість пред'явлення позивачем позовних вимог одночасно до декількох відповідачів, у зв'язку з чим у позовній заяві необхідно зазначити найменування та поштову адресу кожного з них. Недодержання зазначеної вимоги тягне за собою повернення позовної заяви без розгляду згідно з п. 2 ст. 63 цього Кодексу;

3) ціну позову у разі, якщо позов підлягає грошовій оцінці. Крім того, у ціну позову включаються також вказані у позовній заяві суми штрафу, пені. Якщо позов складається з кількох самостійних вимог, ціна позову складається з суми всіх вимог. Питання щодо ціни позову більш детально регламентовані ст. 55 цього Кодексу.

За правилом у справах про стягнення грошових коштів в іноземній валюті ціну позову необхідно зазначати у гривнях за офіційним курсом гривні до іноземних валют;

4) зміст позовних вимог — це обраний позивачем згідно з чинним законодавством засіб захисту права, про що він порушує клопотання перед господарським судом. Якщо позов подається до кількох відповідачів, то у позовній заяві має бути виділена позовна вимога щодо до кожного з них.

Відповідно до ст. 58 цього Кодексу в одній позовній заяві можуть бути об'єднані кілька вимог до одного чи кількох відповідачів, але вони мають бути пов'язані між собою підставами виникнення або поданими доказами, інакше позовна заява за правилами п. 5 ст. 63 ГПК України підлягає поверненню без розгляду.

Отже, позовна заява має містити належним чином обгрунтовані вимоги як з фактичного, так і з правового боку;

5) виклад обставин, на яких грунтуються позовні вимоги, тобто юридичних фактів, що призвели до виникнення спірних правовідносин, їх порушення, настання відповідальності або інших наслідків.

Крім того, зазначені обставини необхідно не лише зазначити, а й обґрунтувати відповідним чином, що випливає зі змісту ст. 33 ГПК України, згідно з якою кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. У зв'язку з цим у позовній заяві необхідно зазначити докази, які підтверджують певні юридичні факти з викладенням їх суті.

У позовній заяві також має міститися обгрунтований розрахунок сум, що стягуються чи оспорюються, який складається із зазначенням застосованих методів, платіжних та товарно-розпорядчих документів з розбивкою на періоди, і підписується посадовими особами, які його склали.

Повно визначити коло досліджуваних питань неможливо без достатнього правового обґрунтування, що передбачає правильний вибір норм матеріального права, які підлягають застосуванню. Коментована стаття вимагає від позивача наведення у позовній заяві посилання на норму права, що регулює спірні правовідносини (правові підстави позову), тобто позивач повинен вказати законодавство (конкретні положення відповідних нормативно-правових актів), на підставі якого подається позов. Крім посилань на норми матеріального права, позовна заява має містити посилання на норми процесуального права, згідно з якими пред'являється позовна заява;

6) відомості про вжиття заходів досудового врегулювання спору у випадках, передбачених ст. 5 цього Кодексу. Питання щодо обов'язковості додержання претензійного порядку є одним з дискусійних, що пояснюється існуванням у чинному законодавстві України певних нормативно-правових актів, які не лише регламентують зазначені питання, а й іноді суперечать одне одному. Зокрема, ст. 925 ЦК України, ст. 315 ГК України містять імперативне правило щодо обов'язковості пред'явлення претензії до подання позову до суду щодо спірних правовідносин, які виникли з договору перевезення. Хоча ст. 5 цього Кодексу припускає, що додержання претензійного порядку не є обов'язковим, зазначаючи, що він застосовується за домовленістю сторонами. Аналізуючи чинне законодавство України з цих питань, можна дійти висновку про необов'язковість додержання сторонами претензійного порядку.

Якщо поданню позовної заяви передувала претензія, позивач може надати до позовної заяви згідно зі ст. 57 цього Кодексу документи, що підтверджують її подання, зазначаючи при цьому реквізити претензії, її суть, результат розгляду претензії іншою стороною тощо;

7) перелік документів та інших доказів, що додаються до заяви, характер яких передбачений ст. 57 цього Кодексу. Коментована стаття надає можливість позивачу, крім обов'язкових реквізитів позовної заяви, надати документи та докази, які він вважає необхідними для об'єктивного розгляду судової справи по суті (наприклад речові докази тощо).

У позовній заяві можуть бути вказані й інші відомості, якщо вони необхідні для правильного вирішення спору (наприклад, про третіх осіб, чиї права можуть бути обмежені результатами розгляду справи; клопотання про відновлення строку позовної давності, забезпечення позову тощо). Це означає, що закон не обмежує позивача наданням лише тих документів та доказів, які ним визначені, а надає право позивачу у разі необхідності надавати інші відомості та докази, перелік яких не є вичерпним.

Отже, законом передбачені як обов'язкові реквізити (без яких позовна заява підлягає поверненню без розгляду), так і не обов'язкові (які необхідно зазначати, але їх відсутність не перешкоджає прийняттю позовної заяви та розгляду по суті заявлених позовних вимог).

Стаття 55. Ціна позову

Ціна позову визначається:

у позовах про стягнення грошей — стягуваною сумою або сумою, оспорюваною за виконавчим чи іншим документом, за яким стягнення провадиться у безспірному (безакцептному) порядку;

у позовах про витребування майна — вартістю майна, що витребується;

у позовах, які складаються з кількох самостійних вимог, — загальною сумою усіх вимог;

у позовах про стягнення іноземної валюти — в іноземній валюті та у карбованцях відповідно до офіційного курсу, встановленого Національним банком України на день подання позову.

В ціну позову включаються також вказані в позовній заяві суми неустойки (штрафу, пені), а якщо вони не вказані, — суми їх, визначені суддею.

Ціну позову вказує позивач. У випадках неправильного зазначення ціни позову вона визначається суддею.

Коментована стаття визначає ціну позову, що має велике значення, оскільки саме її правила є підставою для правильного визначення державного мита та судових витрат в цілому. Ціна позову у грошовому вираженні розкриває зміст позовних вимог у майнових спорах. Якщо пред'явлені позовні вимоги мають грошовий еквівалент, позивач зобов'язаний визначити його, сформулювавши ціну позову.

Принципи визначення ціни позову зводяться до таких правил:

1) у позовах про стягнення грошей — стягуваною сумою або сумою, оспорюваною за виконавчим чи іншим документом, за яким стягнення провадиться у безспірному (безакцептному) порядку. Тобто у позовах про стягнення грошей ціна позову визначається стягуваною сумою, яка підтверджується розрахунком, що складається з вказівкою на товарно-розпорядчі та платіжні документи, а також на нормативи та методи розрахунку.

Ціна позову підтверджується у позовах про суму, оспорювану за виконавчим чи іншим документом, за яким стягнення провадиться у безспірному (безакцептному) порядку. У такому випадку оспорювана сума підлягає обґрунтуванню розрахунком, з відповідним посиланням на нормативи та методи розрахунку;

у тих випадках, коли йдеться про витребування майна, ціною позову вартість майна, яка визначається його ринковою вартістю. Крім того, якщо з приводу визначення вартості майна виникає спір (спірне майно раніше вже було в ужитку чи є інші труднощі щодо визначення вартості такого майна), його вартість може бути визначена оцінкою експерта (статті 41—42 цього Кодексу). Вартість спірного майна підтверджується певними документами (наприклад, результати біржових торгів щодо даної групи майна, довідка заводу-виробника про відпускну вартість на дану групу майна, висновок експерта тощо);

у позовах, які складаються з кількох самостійних вимог, ціна позову визначається загальною сумою усіх вимог. Вимоги мають бути пов'язані між собою підставами виникнення або поданими доказами;

4) у позовах про стягнення іноземної валюти — в іноземній валюті та у карбованцях відповідно до офіційного курсу, встановленого Національним банком України на день подання позову. Як правило, такі спори виникають при експортно-імпортних поставках, коли однією зі сторін є іноземна юридична особа, або за позовами державних органів (наприклад, у справах про стягнення оподаткованої валютної виручки).

У ціну позову також включаються вказані у позовній заяві суми неустойки (штрафу, пені), а якщо вони не вказані, то суми, які визначені суддею. Суми неустойки визначаються на підставі договору, укладеного між учасниками спору, або якщо така неустойка передбачена нормативними актами України, коли застосовується матеріальне право України, або нормативними актами іншої держави, коли застосовується матеріальне право цієї держави.

Відповідно до коментованої статті ціну позову у позовній заяві визначає позивач, що є загальним правилом. Однак суддя також може визначати ціну позову, зокрема у разі невідповідності її розмірам суми або вартості майна, що зазначена позивачем у наданій до господарського суду позовній заяві.

Стаття 56. Надсилання копії позовної заяви і доданих до неї документів

Позивач, прокурор чи його заступник зобов'язані при поданні позову надіслати сторонам копії позовної заяви та доданих до неї документів, якщо цих документів у сторін немає.

Такий самий обов'язок покладається на позивача у разі залучення господарським судом до участі у справі іншого відповідача, заміни господарським судом неналежного відповідача.

Коментована стаття регламентує порядок надсилання позовної заяви та доданих до неї документів, покладаючи на позивача, прокурора чи його заступника обов'язок надіслати сторонам копії позовної заяви та доданих до неї документів, якщо цих документів у сторін немає.

Аналізуючи зміст коментованої статті, можна дійти висновку, що надсилання копії (або оригіналу) позовної заяви відповідачеві є обов'язковим, про що також свідчить п. 2 ст. 57 цього Кодексу, а надсилання доданих до позовної заяви документів — не завжди, оскільки такі документи у відповідача вже можуть бути в наявності (наприклад, статутні документи позивача; договори, укладені між позивачем і відповідачем, рахунки, листи, претензії, інша документація тощо) і надсилати їх знову недоцільно. Якщо у відповідача таких документів немає, позивач зобов'язаний їх направити відповідачеві. Закріплення такої норми у законі є додатковою гарантією захисту прав сторін у господарському процесі, відповідає загальним засадам правосуддя та надає можливість відповідачу зібрати всі необхідні матеріали для заперечення проти позову, підготування відзиву згідно зі ст. 59 ГПК України, а також іншим способом підготуватися до судового засідання. Слід зазначити, що хоча сторони згідно зі ст. 22 ГПК України і мають право знайомитися з матеріалами судової справи, роботи з них витяги, знімати копії тощо, проте порушення імперативної норми позивачем щодо обов'язковості надіслання позовної заяви і доданих до неї документів іншій стороні (відповідачу), якщо у відповідача їх немає, породжує певні правові наслідки — на підставі п. 6 ст. 63 ГПК України така позовна заява з доданими документами повертається господарським судом позивачу без розгляду.

Згідно з ч. 2 коментованої статті аналогічний обов'язок покладається на позивача у разі залучення господарським судом до участі у справі іншого відповідача, заміни господарським судом неналежного відповідача. Невиконання цього обов'язку також є підставою для повернення господарським судом позовної заяви без розгляду відповідно до п. 6 ст. 63 ГПК України.

Стаття 57. Документи, що додаються до позовної заяви

До позовної заяви додаються документи, які підтверджують:

вжиття заходів досудового врегулювання господарського спору у випадках, передбачених статтею 5 цього Кодексу з кожним із відповідачів (у спорах, що виникають при укладанні, зміні чи розірванні договорів, — відповідно договір, проект договору, лист, який містить вимогу про укладання, зміну чи розірвання договору, відомості про пропозиції однієї сторони і розгляд їх у встановленому порядку, відповідь другої сторони, якщо її одержано, та інші документи; у спорах, що виникають при виконанні договорів та з інших підстав, — копія претензії, докази її надсилання відповідачу, копія відповіді на претензію, якщо відповідь одержано);

відправлення відповідачеві копії позовної заяви і доданих до неї документів;

сплату державного мита у встановлених порядку і розмірі;

3-1) сплату витрат на інформаційно-технічне забезпечення судового процесу;

4) обставини, на яких грунтуються позовні вимоги.

До заяви про визнання акта недійсним додається також копія оспорюваного акта або засвідчений витяг з нього.

До позовної заяви, підписаної представником позивача, додається довіреність чи інший документ, що підтверджує повноваження представника позивача.

У коментованій статті наводиться перелік документів, що додаються до позовної заяви. Так, до позовної заяви додаються документи, які підтверджують:

1) вжиття заходів досудового врегулювання господарського спору у випадках, передбачених ст. 5 цього Кодексу, з кожним із відповідачів (йдеться про ситуації, якщо відповідачів декілька). Враховуючи, що ст. 5 ГПК України не містить імперативного правила про обов'язковість претензійного порядку (див. коментар до статей 5, 54), документи, які підтверджують досудове врегулювання спору (якщо претензійний порядок не застосовувався), до позовної заяви не надаються у зв'язку з їх відсутністю. У разі застосування претензійного порядку позивач може додати до позовної заяви відповідні документи (наприклад, копію претензії, докази її спрямування, відповідь на претензію тощо).

До позовної заяви у спорах, що виникають при укладанні, зміні чи розірванні договорів, додаються відповідно договір, проект договору, лист, який містить вимогу про укладання, зміну чи розірвання договору, відомості про пропозиції однієї сторони і розгляд їх у встановленому порядку, відповідь другої сторони, якщо її одержано, та інші документи; у спорах, що виникають при виконанні договорів та з інших підстав, — копія претензії, докази її надсилання відповідачу, копія відповіді на претензію, якщо відповідь одержано.

Документами, які підтверджують відправлення претензії, є поштова квитанція про прийняття поштових відправлень, засвідчена копія списку або виписка з нього з відміткою дати поштової квитанції про прийняття поштових відправлень за даним списком, якщо претензія відправлялась за списком, засвідчена виписка з журналу записів при відправленні претензії телетайпом, факсом;

2) відправлення відповідачеві копії позовної заяви і доданих до неї документів. Таким підтвердженням можуть бути поштові квитанції, розписка в одержанні, а також інші документи, що підтверджують відправлення зазначених у коментованій статті документів.

На практиці виникають ситуації, коли господарські суди приймають до провадження позовну заяву, а серед доданих до неї документів є бланк опису вкладення, що спрямовується цінним листом, і по суті є належним доказом відправлення саме позову чи скарги, водночас на відміну від фінансового чека (квитанції), який не є належним доказом того, що саме за цією квитанцією була спрямована позовна заява, а не інший документ. Відповідно до ст. 32 ГПК України касовий чек поштового відділення є доказом надсилання копії позовної заяви чи іншого документа іншій стороні у справі. Якщо є сумніви в його достовірності або якщо суд дійде висновку щодо недостатності такого доказу, господарський суд може витребувати додаткові докази, при цьому не має достатніх підстав для повернення такої скарги без розгляду. У газеті "Юридична практика" (№ 51 від 23 грудня 2003 р.) була опублікована стаття "Почтовые вопросы в хозяйственном процессе", згідно з якою судові документи не обов'язково спрямовувати цінним листом з описом вкладення;

3) сплату державного мита у встановлених порядку і розмірі (див. статті 44—47 та коментар до них). Сплачене державне мито підтверджується відповідним документом (наприклад, платіжним дорученням тощо), який обов'язково слід додавати до позовної заяви, інакше порушення цієї імперативної норми призводить до наслідків, передбачених п. 4 ст. 63 ГПК України, — поверненню позовної заяви без розгляду;

3-1) сплату витрат на інформаційно-технічне забезпечення судового процесу (див. ст. 47-1 та коментар до неї). При цьому порушення імперативної норми коментованої статті щодо обов'язковості додання до позовної заяви підтвердження сплати витрат на інформаційно-технічне забезпечення судового процесу призводить до наслідків, передбачених п. 10 ст. 63 ГПК України, — поверненню позовної заяви без розгляду;

4) обставини, на яких грунтуються позовні вимоги.

Слід зазначити, що до заяви про визнання акта недійсним додається також копія оспорюваного акта або засвідчений витяг з нього.

Згідно з чинним законодавством України позовна заява може бути підписана як особисто позивачем (наприклад, суб'єктом підприємницької діяльності, директором приватного підприємства тощо), так і представником позивача (наприклад, начальником служби чи відділу юридичної особи, адвокатом тощо), який наділяється певними повноваженнями, які оформлюються документально. У цьому випадку до позовної заяви, підписаної представником позивача, додається довіреність чи інший документ, який підтверджує повноваження представника позивача.

Характер доданих до позовної заяви документів (листів, актів, платіжних доручень тощо) визначається характером спору, при цьому документи додаються відповідно до вимог ст. 32 цього Кодексу в оригіналі (зокрема, коли обставини справи згідно із законодавством або на вимогу суду мають підтверджуватися тільки такими документами) або належним чином засвідчених копіях (наприклад, якщо для вирішення спору має значення тільки одна частина документа, — достатньо належним чином засвідченого витягу з нього; якщо йдеться про довіреність керівника на укладання договорів у разі видання її на певний строк; якщо залучення такого оригіналу ускладнить роботу підприємства тощо). Документ вважається засвідченим належним чином, якщо копія документа є якісною, відповідає оригіналу документа, підписана уповноваженою на те особою, має штамп "копія" та печатку (наприклад, копія довіреності начальника відділу може бути засвідчена керівником юридичної особи з печаткою цієї юридичної особи та штампом "копія" і може бути зареєстрована у спеціальному журналі реєстрації засвідчених копій).

Стаття 58. Об'єднання позовних вимог

В одній позовній заяві може бути об'єднано кілька вимог, зв'язаних між собою підставою виникнення або поданими доказами. Суддя має право об'єднати кілька однорідних позовних заяв або справ, у яких беруть участь ті ж самі сторони, в одну справу, про що зазначається в ухвалі про порушення справи або в рішенні. У ході підготовчого провадження та розгляду справи господарським судом вчиняються різноманітні процесуальні дії з метою забезпечення всіх необхідних заходів для всебічного та об'єктивного розгляду і вирішення справи в одному судовому засіданні. Коментована стаття передбачає можливість об'єднання позовних вимог, метою якого є забезпечення належної організації розгляду справи, реалізації принципу процесуальної економії, виключення можливості прийняття судових рішень, що суперечать одне одному. Для об'єднання позовних вимог необхідна хоча б одна з умов: 1) зв'язаність вимог між собою підставою виникнення, тобто такі вимоги мають походити від загальної підстави. Прикладом можливого об'єднання позовних вимог може бути ситуація, коли при порушенні зобов'язання про передачу майна можливо його витребування та відшкодування збитків, що пов'язані із затримкою виконання, зокрема, вимоги щодо основного позову та забезпечення за зобов'язаннями (наприклад, непоставка продукції за договором поставки та стягнення неустойки за прострочення виконання договірного зобов'язання). Не впливають на об'єднання позовних вимог ті обставини, що зміст об'єднуваних вимог за характером різний: одних про визнання, інших — про присудження (наприклад визнання договору недійсним і стягнення збитків за неналежне виконання умов договору тощо). Коментована стаття не виключає право позивача об'єднати в однш позовній заяві вимогу про визнання правочину недійсним з вимогою повернути одержане за цією угодою в натурі або відшкодування в грошах. У цьому випадку відповідач має право подати зустрічний позов про витребування належного йому майна або відшкодування вартості останнього; 2) зв'язаність вимог між собою поданими доказами, тобто у разі використання позивачем тих самих доказів (наприклад, у разі недостачі перевезеного вантажу відповідачами можуть бути як вантажовідправник, так і перевізник). Якщо у позовній заяві об'єднані декілька позовних вимог, не пов'язаних між собою ні підставою виникнення, ні поданими доказами, така позовна заява пЦціягає поверненню господарським судом без розгляду за правилами п. 5 ст. 63 цього Кодексу. Аналізуючи зміст коментованої статті, можна дійти висновку, що об'єднання позовних вимог може бути здійснено як за ініціативи сторони (за умови, що такі вимоги зв'язані між собою пщставою виникнення або наданими доказами, тобто вони походять від загальної підстави), так і за ініціативи господарського суду (ч. 2 коментованої статті). Зокрема, суддя має право об'єднати кілька однорідних позовних заяв або справ, у яких беруть участь ті самі сторони, в одну справу (наприклад, спір про стягнення неустойки за різні періоди за тим самим договором). Крім того, у процесі підготовлення справи суддя також вправі об'єднати в одне провадження однорідні вимоги як за позовом одного позивача до одного або різних відповідачів, так і за позовами різних позивачів до одного і того самого відповідача. Про об'єднання суддею кількох однорідних заяв або справ, в яких беруть участь ті самі сторони, в одну справу, зазначається в ухвалі про порушення справи або в рішенні. При цьому об'єднання позовних заяв або справ можливо як в процесі прийняття позовної заяви, так і в стадії розгляду справи. При цьому ухвала господарського суду не може бути оскаржена, оскільки не перешкоджає здійсненню права та розвитку процесу у зазначеній справі. Крім того, оскарження будь-якої ухвали господарського суду в апеляцшній інстанції можливе лише у випадках, передбачених цим Кодексом (ст. 106).

Стаття 59. Відзив на позовну заяву

Відповідач має право після одержання ухвали про порушення справи надіслати:

господарському суду — відзив на позовну заяву і всі документи, що підтверджують заперечення проти позову;

позивачу, іншим відповідачам, а також прокурору, який бере участь в судовому процесі, — копію відзиву.

Відзив підписується повноважною особою відповідача або його представником.

Відзив повинен містити: найменування позивача і номер справи; мотиви повного або часткового відхилення вимог позивача з посиланням на законодавство, а також докази, що обґрунтовують відхилення позовної вимоги; перелік документів та інших доказів, що додаються до відзиву (у тому числі про надіслання копій відзиву і доданих до нього документів позивачеві, іншим відповідачам, прокурору).

До відзиву, підписаного представником відповідача, додається довіреність чи інший документ, що підтверджує повноваження представника відповідача.

Коментована стаття надає право відповідачу після одержання ухвали або порушення справи надати відзив, в якому викласти пояснення по суті заявлених вимог, погоджуючись з ними або заперечуючи їх повністю чи частково.

Відзив на позовну заяву належить до тих процесуальних засобів, за допомогою яких відповідач у справі має можливість захищати свої інтереси проти пред'явленого до нього позову. Право відповідача надати відзив на позов є своєрідною реалізацією у господарському судочинстві принципів змагальності і процесуальної рівності, закріплених у Конституції України, Законі України "Про судоустрій" та цьому Кодексі.

Застосування законодавцем у ч. 1 коментованої статті терміна "має право" дає підстави зробити висновок, що надання відзиву є правом, а не обов'язком відповідача, адже тут не фігурує термін "позивач зобов'язаний", що по суті відповідає вимогам чинного законодавства України. Крім того, санкцій за ненадання відзиву відповідачем також законодавством не передбачено, крім випадків, передбачених ст. 83 ГПК України.

Враховуючи вищезазначене, можна дійти висновку, що за загальним правилом надання відзиву на позов є необов'язковим для відповідача (це його право, а не обов'язок), внаслідок чого ніякі санкції до нього не застосовуються, проте господарський суд у разі неподання відзиву на позовну заяву може розглянути справу за матеріалами, які є у справі. Винятком є ситуація, передбачена п. 5 ст. 83 ГПК України, відповідно до якої закон надає право господарському суду приймати рішення щодо стягнення у доход державного бюджету України з винної сторони штраф у розмірі до ста неоподаткованих мінімумів доходів громадян за ухилення від вчинення дій, покладених господарським судом на сторону. Отже, якщо господарський суд зобов'яже відповідача надати відзив та необхідні документи для розгляду справи по суті (наприклад, якщо відсутність пояснень відповідача ускладнює розгляд справи тощо), а відповідач буде ухилятися від вчинення таких дій — до нього можуть бути застосовані зазначені вище санкції.

У разі реалізації відповідачем свого права на захист, зокрема шляхом надання відзиву на позовну заяву, відповідач зобов'язаний додержуватися передбачених коментованою статтею правил, зокрема:

направити відзив на позов як господарському суду, так і позивачу, іншим відповідачам, а також прокурору, який бере участь у судовому процесі. При цьому до господарського суду необхідно надати (в канцелярію або через поштове відділення зв'язку) оригінал відзиву, усім іншим сторонам — закон дозволяє спрямувати копію відзиву. До відзиву слід додавати документи, які підтверджують заперечення проти позову, а до його копії — документи, яких немає у позивача та інших осіб, які беруть участь у справі;

відзив має бути підписаний повноважною особою відповідача або його представником. При цьому до відзиву, підписаного представником відповідача, додається довіреність чи інший документ, що підтверджує повноваження представника відповідача;

наданий відзив має містити такі реквізити: найменування позивача і номер справи; мотиви повного або часткового відхилення вимог позивача з посиланням на законодавство, а також докази, що обґрунтовують відхилення позовної вимоги; перелік документів та інших доказів, що додаються до відзиву (у тому числі про надіслання копій відзиву і доданих до нього документів позивачеві, іншим відповідачам, прокурору).

Закон не передбачає будь-яких строків для надання відзиву на позов, хоча він може бути зазначений в ухвалі господарського суду. При цьому відзив необхідно спрямовувати до господарського суду не з моменту одержання позовної заяви, а з моменту одержання ухвали господарського суду про порушення провадження у справі. У першому випадку це не є доцільним, адже невідомо, чи буде позовна заява прийнята до розгляду, чи ні (наприклад, повернена без розгляду згідно зі ст. 63 ГПК України, відмовлено у прийнятті позову відповідно до ст. 62 цього Кодексу тощо).

Хоча у коментованій статті нічого не сказано про надання відзиву на позов третьою стороною, проте, застосовуючи аналогію, можна зробити висновок, що третя сторона, яка виступає на стороні відповідача, також має право надати відзив на позов.

Стаття 60. Подання зустрічного позову

Відповідач має право до прийняття рішення зі спору подати до позивача зустрічний позов для спільного розгляду з первісним позовом. Зустрічний позов повинен бути взаємно пов'язаний з первісним. Подання зустрічного позову провадиться за загальними правилами подання позовів. Аналіз законодавства та судової практики дає змогу дійти висновку про існування трьох основних засобів захисту проти позову: невизнання позову (немотивоване ухилення від вимог позивача), заперечення проти позову (відхилення позову з посиланням на певні обставини та з пред'явленими відповідними доказами) та зустрічний позов (активна форма захисту проти позову, яким є позов первісного відповідача до первісного позивача). Одним із засобів захисту інтересів відповідача у ході процесу за первісним позовом є зустрічний позов, подання якого є правом відповідача (у деяких випадках відповідачу доцільніше надавати не відзив на позов, а зустрічну позовну заяву). Але для подання зустрічного позову необхідна наявність таких умов, передбачених коментованою статтею: зустрічний позов слід подавати до прийняття рішення у спорі. У зв'язку з цим зустрічний позов має розглядатися за місцем подання первісного позову (що є винятком із загальних умов про підсудність, адже подання позову за місцезнаходженням відповідача є недоцільним). Це зумовлено тим, що право відповідача на зустрічний позов і реалізація цього права здійснюється уже у процесі, який виник; зустрічний позов має бути взаємно пов'язаний з первісним, при цьому такий зв'язок може бути у різних формах, зокрема: а) зустрічний позов може бути надіслано на той самий матеріальний об'єкт, що і первісний (наприклад, первісному позову про усунення перешкод у здійсненні права власності протиставляється аналогічна позовна вимога); б) зустрічний позов може бути пов'язаний з первісним позовом за обставинами виникнення, незалежно від різних умов (наприклад, позову покупця про стягнення штрафу за несвоєчасну поставку продукції може бути протиставлено зустрічний позов про стягнення вартості відвантаженої продукції, від сплати якої позивач відмовляється, обґрунтовуючи це втратою інтересу до неї у зв'язку з несвоєчасною поставкою) тощо; при поданні зустрічного позову необхідно застосовувати загальні правила подання позовів, передбачені статтями 54—58 цього Кодексу (див. коментар до зазначених статей). У зв'язку з цим на зустрічний позов поширюються також норми про відмову у прийнятті (ст. 62 ГПК України), повернення позовної заяви без розгляду (ст. 63 ГПК України) тощо. При прийнятті зустрічного позову до розгляду кожен із позовів (первісний та зустрічний) зберігає самостійне значення і вони підлягають вирішенню господарським судом спільно в одному процесі. За кожним із них суд повинен дати відповідь у своєму рішенні про задоволення зустрічного позову або про відмову у позові повністю або частково. Слід зазначити, що зустрічний позов є найбільш діючим засобом захисту відповідача проти позову, оскільки спрямований на повне або часткове порушення підстав первісного позову. Задоволення зустрічного позову у повному обсязі виключає можливість задоволення первісного позову. При розгляді первісного і зустрічного позовів результати розгляду кожного з них вказуються у рішенні відповідно до ст. 84 цього Кодексу. У разі повного або часткового задоволення первісного та зустрічного позовів накази (ст. 117 ГПК України) про стягнення видаються окремо щодо кожного позову.

Розділ IX ПОРУШЕННЯ ПРОВАДЖЕННЯ У СПРАВІ ТА ПІДГОТОВКА МАТЕРІАЛІВ ДО РОЗГЛЯДУ У ПЕРШІЙ ІНСТАНЦІЇ

Стаття 61. Прийняття позовної заяви

Питання про прийняття позовної заяви вирішується суддею.

Захист порушених і оспорюваних прав та охоронюваних інтересів осіб, зазначених у ст. 1 цього Кодексу (див. коментар до вказаної статті), гарантується їх правом на звернення у встановленому порядку з вимогою до компетентного органу, наділеного юрисдикційними функціями, розпочати діяльність шодо розгляду і вирішення справи зі спірних правовідносин. Господарсько-процесуальним способом, що забезпечує реалізацію права на звернення до господарського суду з метою здійснення правосуддя у справах, що виникають у спорах з господарських правовідносин, є позов.

Процесуальним діям щодо здійснення права на пред'явлення позову кореспондує обов'язок господарського суду розглянути вимогу про прийняття справи до свого провадження і здійснити у ній правосуддя, реалізуючи принципи законності та об'єктивності. Процесуально-правовою гарантією законності і обгрунтованості дій господарського суду є закріплення у ст. 62 цього Кодексу (див. коментар до вказаної статті) вичерпного переліку підстав відмови у прийнятті позовної заяви до судового розгляду, що не підлягає розширеному тлумаченню, а також право на оскарження ухвали судді про відмову у прийнятті позовної заяви.

Коментована стаття визначає порядок прийняття позовної заяви до провадження, згідно з якою питання про прийняття позовної заяви вирішується суддею, процесуальний статус якого визначається чинним ГПК України (див. коментар до ст. 19). Відповідно до ст. 4-6 цього Кодексу, залежно від категорії та складності справи, розгляд справи у місцевих господарських судах провадиться суддею одноособово або господарським судом у колегіальному складі. Суддя, розглядаючи справу одноособо, діє як суд.

Коментована стаття надає право господарському суду за наявності відповідних умов (зокрема додержання правил подання позовної заяви — див. коментар до статей 54—56 ГПК України), прийняти позовну заяву до провадження, тобто порушити справу, шо є початковою стадією відповідного провадження, яка має специфічні завдання та цілі. Метою зазначеної стадії є реалізація права на звернення за судовим захистом, яка досягається виконанням завдань щодо своєчасного та правильного порушення справи, для чого заінтересовані особи звертаються до господарського суду із позовною заявою, але водночас необхідні і зустрічні дії суду в особі судді, який виконує завдання щодо прийняття позовної заяви та відкриття провадження у справі. Таке провадження може розпочатися господарським судом не інакше як за наявності всіх необхідних передумов права на пред'явлення господарського позову, а також додержання порядку реалізації цього права. Після одержання позовної заяви суддя з'ясовує, чи є підстави для повернення позовної заяви (див. коментар до ст. 63) або відмови у відкритті провадження у господарській справі (див. коментар до ст. 62).

У разі додержання всіх вимог, встановлених законодавством, і відсутності відповідних перешкод, суддя приймає позовну заяву і відкриває на її підставі провадження у господарській справі.

Пред'явлення позову і прийняття його господарським судом викликає певні правові наслідки матеріального і процесуального характеру (наприклад, виникнення цивільних процесуальних правовідносин у конкретній справі, відкриття провадження у справі тощо). Суб'єкти господарювання стають сторонами й іншими суб'єктами правовідносин, набувають процесуальних прав та обов'язків таких осіб і можуть їх реалізовувати, спрямовуючи свої дії на захист суб'єктивних матеріальних прав і законних інтересів як своїх, так і держави.

Відкрите позовом судове провадження щодо розгляду і вирішення конкретної господарської справи спрямоване як на захист суб'єктивного права та охоронюваного законом інтересу суб'єктів господарювання, так і на охорону законності і правопорядку, а також на захист державного інтересу.

Стаття 62. Відмова у прийнятті позовної заяви

Суддя відмовляє у прийнятті позовної заяви, якщо:

1) заява не підлягає розгляду в господарських судах України;

2) у провадженні господарського суду або іншого органу, який в межах своєї компетенції вирішує господарський спір, є справа зі спору між тими ж сторонами, про той же предмет і з тих же підстав або є рішення цих органів з такого спору;

3) позов подано до підприємства, організації, які ліквідовано. Про відмову у прийнятті позовної заяви виноситься ухвала, яка надсилається сторонам, прокурору чи його заступнику, якщо вони є заявниками, не пізніше п'яти днів з дня надходження заяви.

До ухвали про відмову у прийнятті позовної заяви, що надсилається заявникові, додаються позовні матеріали.

Ухвалу про відмову у прийнятті позовної заяви може бути оскаржено. У разі скасування цієї ухвали позовна заява вважається поданою в день первісного звернення до господарського суду.

Обставини, передбачені ч. 1 коментованої статті, є підставами для відмови судді у прийнятті позовної заяви у господарській справі. Перелік зазначених обставин є вичерпним і розширеному тлумаченню не підлягає, тобто лише вони тягнуть за собою відмову судді у відкритті провадження у справі. Зокрема, суддя відмовляє у прийнятті позовної заяви, якщо:

1) заява не підлягає розгляду у господарських судах України. Тобто подана позовна заява стосується спору, який непідвідомчий господарському суду, що виключає можливість його судового розгляду, але не виключає захист порушеного чи оспорюваного права іншим уповноваженим органом;

у провадженні господарського суду або іншого органу, який в межах своєї компетенції вирішує господарський спір, є справа зі спору між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав або є рішення цих органів з такого спору. Неможливість повторного розгляду справи за цією підставою надає право господарському суду відмовити у прийнятті позовної заяви за наявності таких обставин у сукупності: а) у справі беруть участь ті самі сторони; б) спір виник щодо того самого предмета або з тих самих підстав; в) прийняте рішення чи постанова набрали законної сили, не змінені і не скасовані відповідно до чинного законодавства України;

позов подано до підприємства, організації, які ліквідовано. У такому разі господарський суд також відмовляє у прийнятті позовної заяви за відсутністю відповідача у справі, оскільки у цьому випадку не настає правонаступництво.

Наявність зазначених підстав свідчить про відсутність у позивача права на пред'явлення позову. Отже, незважаючи на подання позовної заяви, господарський процес не може бути порушений, у зв'язку з чим суддя відмовляє у прийнятті позовної заяви через відсутність у позивача права на пред'явлення позову.

Відповідно до ч. 2 коментованої статті відмова у прийнятті позовної заяви за наявністю вищезазначених обставин оформлюється мотивованою ухвалою господарського суду, яка надсилається сторонам, прокурору чи його заступнику, якщо вони є заявниками, протягом п'яти днів з дня надходження заяви.

У ній зазначаються: мотиви відмови у прийнятті позовної заяви; закон, яким керувався суд; інші дані, які визначають її зміст. На адресу заявника, крім ухвали про відмову у прийнятті позовної заяви, направляються усі додані до неї матеріали.

Право на пред'явлення позову є складовою передбаченого статтями 1 —2 цього Кодексу права певних осіб на звернення до господарського суду за захистом. Зазначеному праву відповідає обов'язок господарського суду виріїиити питання про прийняття до розгляду звернену до нього позовну заяву і відкрити провадження у справі (ст. 61 цього Кодексу). Право суб'єктів господарювання на звернення (на пред'явлення позову) до господарського суду за захистом забезпечується можливістю оскарження ухвали судді про відмову у прийнятті позовної заяви до свого провадження, а також можливістю її скасування господарським судом апеляційної інстанції та покладання обов'язку на господарський суд першої інстанції прийняти позовну заяву до свого провадження. Зазначений висновок випливає зі змісту ч. 4 коментованої статті, згідно з якою ухвалу про відмову у прийнятті позовної заяви може бути оскаржено. У разі скасування цієї ухвали позовна заява вважається поданою у день первісного звернення до господарського суду. Ухвала про зупинення провадження у справі може бути оскаржена в апеляційному порядку за правилами ст. 106 цього Кодексу (див. коментар до вказаної статті).

Аналізуючи зміст коментованої статті, можна дійти висновку, що правові наслідки відмови у прийнятті позовної заяви до провадження відрізняються від правових наслідків, що настають у разі повернення позовної заяви (ч. З ст. 63 ГПК України). У зв'язку з цим прийняття господарським судом ухвали про відмову у відкритті провадження у господарській справі тягне за собою заборону повторного звернення тієї самої особи до господарського суду з таким самим позовом, щодо якого постановлено ухвалу про відмову у відкритті провадження.

Стаття 63. Повернення позовної заяви

Суддя повертає позовну заяву і додані до неї документи без розгляду, якщо: позовну заяву підписано особою, яка не має права її підписувати, або особою, посадове становище якої не вказано; у позовній заяві не вказано повного найменування сторін, їх поштових адрес; у позовній заяві не вказано обставин, на яких Грунтується позовна вимога, доказів, що підтверджують викладені в заяві обставини, обґрунтований розрахунок стягуваної чи оспорюваної суми; не подано доказів сплати державного мита у встановлених порядку та розмірі; порушено правила об'єднання вимог або об'єднано в одній позовній заяві кілька вимог до одного чи кількох відповідачів і сумісний розгляд цих вимог перешкоджатиме з'ясуванню прав і взаємовідносин сторін чи суттєво утруднить вирішення спору; не подано доказів надсилання відповідачеві копії позовної заяви і доданих до неї документів; виключений; виключений; до винесення ухвали про порушення провадження у справі від позивача надійшла заява про врегулювання спору; 10) не подано доказів сплати витрат на інформаційно-технічне за- безпечення судового процесу. Суддя повертає позовну заяву не пізніше п'яти днів з дня її надходження, про що виносить ухвалу. Ухвалу про повернення позовної заяви може бути оскаржено. Повернення позовної заяви не перешкоджає повторному зверненню з нею до господарського суду в загальному порядку після усунення допущеного порушення. Однією з умов прийняття позову до провадження господарського суду є додержання порядку реалізації права на пред'явлення позову (див. коментар до статей 54—56 цього Кодексу), порушення якого надає право господарському суду повернути позовну заяву. У зв'язку з цим коментована стаття містить правила, при недодержанні яких суддя також не приймає позовну заяву до провадження та повертає її без розгляду. Зокрема, суддя повертає позовну заяву і додані до неї документи без розгляду, якщо: 1) позовну заяву підписано особою, яка не має права її підписувати, або особою, посадове становище якої не вказано. За правилами статей 54, 57 ГПК України (див. коментар до вказаних статей) до позовної заяви, яка подається до господарського суду позивачем, додається довіреність чи інший документ, що підтверджує його повноваження. При цьому позовна заява має бути підписана повноважною особою з обов'язковим зазначенням її посади. У зв'язку з цим подання позовної заяви до господарського суду без наявності належних повноважень або без зазначення посадового становища особи, яка її підписала, є підставою для повернення позовної заяви, а прийнятої позовної заяви — для залишення її господарським судом без розгляду (ст. 81 цього Кодексу); у позовній заяві не вказано повного найменування сторін, їх поштову адресу (ст. 54); у позовній заяві не вказано обставин, на яких ґрунтується позовна вимога, доказів, що підтверджують викладені у заяві обставини, обґрунтованого розрахунку стягуваної чи оспорюваної суми (статті 54, 55); не подано доказів сплати державного мита у встановлених порядку та розмірі (див. коментар до статей 45, 46, 57); порушено правила об'єднання вимог або об'єднано в одній позовній заяві кілька вимог до одного чи кількох відповідачів і сумісний розгляд цих вимог перешкоджатиме з'ясуванню прав і взаємовідносин сторін чи суттєво утруднить вирішення спору (див. коментар до ст. 58); не подано доказів надсилання відповідачеві копії позовної заяви і доданих до неї документів (див. коментар до'ст. 56); до винесення ухвали про порушення провадження у справі вщ позивача надійшла заява про врегулювання спору (ст. 22); не подано доказів сплати витрат на інформаційно-технічне забезпечення судового процесу (див. коментар до ст. 47-1). Вщповідно до коментованої статті суддя повертає позовну заяву не пізніше п'яти днів з дня її надходження, про що виносить ухвалу. Слід зазначити, що наведений перелік обставин, за наявності яких господарський суд повертає позовну заяву, є вичерпним та розширеному тлумаченню не підлягає. Коментована стаття передбачає важливе правило, відповідно до якого повернення позовної заяви не перешкоджає повторному зверненню з ним до господарського суду у загальному порядку після усунення допущених порушень. Тобто особа може звернутися до господарського суду з тотожним господарським позовом у звичайному порядку. При цьому моментом звернення з позовом буде вважатися дата звернення з належним чином оформленою позовною заявою.

Стаття 64. Порушення провадження у справі

Суддя, прийнявши позовну заяву, не пізніше п'яти днів з дня її надходження виносить і надсилає сторонам, прокурору, якщо він є заявником, ухвалу про порушення провадження у справі, в якій вказується про прийняття позовної заяви, призначення справи до розгляду в засіданні господарського суду, про час і місце його проведення, необхідні дії щодо підготовки справи до розгляду в засіданні.

Ухвала надсилається також іншим підприємствам, установам, організаціям, державним та іншим органам у випадках, коли від них витребуються документи, відомості та висновки або їх посадові особи викликаються до господарського суду.

Ця ухвала виноситься з додержанням вимог статті 86 цього Кодексу.

Провадження у господарському суді ініціюється шляхом звернення до нього з позовом про захист прав та інтересів визначених законом осіб (див. коментар до статей 1, 2) у сфері господарських відносин. Коментована стаття надає право господарському суду порушити провадження у господарській справі. Таке провадження може розпочатися господарським судом не інакше як за наявності всіх необхідних передумов на пред'явлення позову, а також додержання порядку реалізації цього права. Після одержання позовної заяви суддя з'ясовує, чи є підстави для повернення позовної заяви або відмови у порушенні провадження у господарській справі. У разі додержання всіх вимог, встановлених законодавством, і відсутності перешкод, передбачених статтями 62, 63 цього Кодексу, суддя приймає позовну заяву і відкриває на її підставі провадження у господарській справі.

Для вирішення питання про відкриття провадження у справі законодавцем встановлено для судді строк — п'ять днів з дня її надходження до господарського суду, про що суддя постановляє ухвалу за правилами цього Кодексу. Так, згідно з ч. 2 коментованої статті суддя, прийнявши позовну заяву, не пізніше п'яти днів з дня її надходження виносить і надсилає сторонам, прокурору, якщо він є заявником, ухвалу про порушення провадження у справі, в якій вказується про прийняття позовної заяви, призначення справи до розгляду у засіданні господарського суду, про час і місце його проведення, необхідні дії щодо підготовки справи до розгляду у судовому засіданні. Про призначений день судового засідання для розгляду справи суд зобов'язаний своєчасно повідомити осіб, які беруть участь у ній, інших учасників процесу, щоб надати їм можливість належно підгодовуватися і взяти участь у справі.

Після прийняття ухвали про відкриття провадження у справі, господарський суд надсилає її іншим підприємствам, установам, організаціям, державним та іншим органам у випадках, коли від них витребуються документи, відомості та висновки або їх посадові особи викликаються до господарського суду.

Ухвала, що виноситься господарським судом про порушення провадження у справі, має бути мотивованою і відповідати вимогам ст. 86 ГПК України (див. коментар до вказаної статті). Можливість оскарження ухвали про відкриття провадження у справі законом не передбачено, оскільки винесення такої ухвали не перешкоджає правам інших осіб на судовий захист.

Стаття 65. Дії судді по підготовці справи до розгляду

З метою забезпечення правильного і своєчасного вирішення господарського спору суддя вчиняє в необхідних випадках такі дії по підготовці справи до розгляду:

1) вирішує питання про залучення до участі у справі іншого відповідача та про виключення чи заміну неналежного відповідача;

2) виключений;

3) викликає представників сторін (якщо сторони знаходяться у тому ж населеному пункті, що й господарський суд) для уточнення обставин справи і з'ясовує, які матеріали може бути подано додатково;

4) зобов'язує сторони, інші підприємства, установи, організації, державні та інші органи, їх посадових осіб виконати певні дії (звірити розрахунки, провести огляд доказів у місці їх знаходження тощо); витребує від них документи, відомості, висновки, необхідні для вирішення спору, чи знайомиться з такими матеріалами безпосередньо в місці їх знаходження;

5) вирішує питання про призначення судової експертизи;

6) провадить огляд і дослідження письмових та речових доказів у місці їх знаходження;

7) вирішує питання про визнання явки представників сторін у засідання господарського суду обов'язковою;

8) вирішує питання про виклик посадових та інших осіб для дачі пояснень по суті справи;

9) вирішує питання про розгляд справи безпосередньо на підприємстві, в організації;

10) вирішує питання про вжиття заходів до забезпечення позову;

11) вчиняє інші дії, спрямовані на забезпечення правильного і своєчасного розгляду справи.

Коментована стаття регламентує здійснення підготовчого провадження у господарській справі. Розгляд порушеної господарської справи господарським судом першої інстанції складається з двох стадій: 1) стадії підготовчого провадження; 2) стадії судового розгляду справи (розділ XI цього Кодексу). Стадія підготовчого провадження є обов'язковою у кожній господарській справі, у зв'язку з чим підготовку справи до судового розгляду здійснює суддя господарського суду, який порушив провадження у справі, що є цілком логічним. Ретельно здійснена підготовка справи до розгляду є запорукою успішності всього подальшого господарського процесу. Незалежно від результату розгляду справи (винесення рішення, залишення позову без розгляду, припинення провадження) суддя зобов'язаний здійснити підготовку справи. Метою підготовчого провадження є створення умов для вжиття всіх необхідних заходів для всебічного та об'єктивного розгляду і вирішення справи у судовому порядку протягом строку, встановленого ст. 69 ГПК України (див. коментар до вказаної статті). Отже, підготовче провадження покликане забезпечити умови для гармонійного поєднання своєчасності, всебічності, об'єктивності та економічності вирішення справи.

Для досягнення зазначеної мети господарському суду надається можливість здійснення різноманітних процесуальних дій, перелік яких передбачений коментованою статтею і не є вичерпним, зокрема: 1) вирішити питання про залучення до участі у справі іїшюго відповідача та про виключення чи заміну неналежного відповідача (ст. 24 цього Кодексу); 2) викликати представників сторін (якщо сторони знаходяться у тому самому населеному пункті, що й господарський суд) для уточнення обставин справи і з'ясувати, які матеріали може бути подано додатково (ст. 28 цього Кодексу); 3) зобов'язати сторони, інші гіідприємства, установи, організації, державні та інші органи, їх посадових осіб виконати певні дії (звірити розрахунки, провести огляд доказів у місці їх знаходження тощо); витребувати від них документи, відомості, висновки, необхідні для вирішення спору, чи знайомитися з такими матеріалами безпосередньо в місці їх знаходження (статті ЗО, 38); 4) вирішувати питання про призначення судової експертизи (статті 31, 41, 42); 5) провадити огляд і дослідження письмових та речових доказів у місці їх знаходження (ст. 39); 6) вирішувати питання про визнання явки представників сторін у засідання господарського суду обов'язковою (ст. 83); 7) вирішувати питання про виклик посадових та інших осіб для дачі пояснень по суті справи (статті ЗО, 38, 83); 8) вирішувати питання про розгляд справи безпосередньо на підприємстві, в організації; 9) вирішувати питання про вжиття заходів до забезпечення позову (статті 66—68 ГПК); 10) вчиняти інші дії, спрямовані на забезпечення правильного і своєчасного розгляду справи (статті 77—81 тощо).

Зазначені процесуальні дії спрямовані на вирішення суддею господарського суду на стадії підготовчого провадження декількох груп питань щодо: 1) доказування та доказів (див. коментар до статей 32—43);

участі у провадженні осіб, які беруть участь у справі, а також інших учасників господарського процесу (див. коментар до статей 21—31);

вчинення дій, спрямованих на забезпечення правильного і своєчасного розгляду справи згідно з цим Кодексом. Зокрема, у разі звернення сторони з обгрунтованим клопотанням щодо забезпечення позову (статті 66—68), відкладення розгляду справи у зв'язку з наданням додаткових доказів у справі (статті 22, 77) тощо, суддя господарського суду вживає для цього необхідні заходи.

При визнанні підготовки справи до судового розгляду закінченою суддя господарського суду постановляє ухвалу, в якій перераховуються всі підготовчі дії, які були ним проведені у цій стадії судочинства, і встановлюється дата розгляду справи (ст. 86), після чого починається стадія судового розгляду справи, що здійснюється за правилами розділу XI цього Кодексу.

Розділ X ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ПОЗОВУ 

Стаття 66. Підстави забезпечення позову

Господарський суд за заявою сторони, прокурора чи його заступника, який подав позов, або з своєї ініціативи має право вжити заходів до забезпечення позову. Забезпечення позову допускається в будь-якій стадії провадження у справі, якщо невжиття таких заходів може утруднити чи зробити неможливим виконання рішення господарського суду.

Коментована стаття містить правила про підстави забезпечення позову у господарському процесі, що є по суті створенням можливості для майбутнього реального виконання рішення господарського суду. Воно застосовується тоді, коли відповідач здійснює або може здійснити дії, які можуть утруднити або зробити неможливим реальне виконання судового рішення. Слід зазначити, що закріплення у процесуальному законодавстві таких положень є однією з гарантій захисту прав та інтересів юридичних та фізичних осіб, які зареєстровані як суб'єкти підприємницької діяльності.

Забезпечення позову у господарському процесі — це вжиття господарським судом, у провадженні якого знаходиться справа, певних заходів щодо охорони прав та інтересів позивача для створення можливості реального виконання позитивного (для позивача) рішення суду. Здійснення господарським судом дій щодо забезпечення позову провадиться у разі необхідності з метою забезпечення виконання рішення суду. Так, відповідно до коментованої статті забезпечення позову допускається, якщо невжиття таких заходів може утруднити чи зробити неможливим виконання рішення господарського суду. Отже, підставами забезпечення господарського позову є: 1) утруднення виконання рішення господарського суду; 2) неможливість виконання рішення господарського суду. Наявність цих підстав необхідна, інакше безпідставне вжиття таких заходів може призвести до порушення прав та інтересів сторін у справі, що є неприпустимим.

Коментована стаття визначає осіб, які мають право порушувати питання про забезпечення позову, перелік яких є вичерпним і розширеному тлумаченню не підлягає. Так, ініціаторами цієї процесуальної дії можуть бути як особи, які беруть участь у справі (одна зі сторін у справі, прокурор чи його заступник, який подав позов), так і господарський суд (суддя). У першому випадку позивач подає до господарського суду заяву про забезпечення позову. Вимоги про забезпечення позову може бути викладено як безпосередньо у позовній заяві, так і в окремій заяві, адресованій господарському суду. Отже, відповідно до коментованої статті суд може постановити ухвалу про вжиття заходів забезпечення позову за заявою позивача або з власної ініціативи.

Слід враховувати, що заходи щодо забезпечення позову можуть бути прийняті як щодо первісного, так і зустрічного позову, а також щодо позовів третіх осіб, які вступили у справу із самостійними позовними вимогами на предмет спору (ч. З ст. 26 цього Кодексу).

Заходи щодо забезпечення позову не можуть розповсюджуватися на третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору, що пояснюється відсутністю самого позову.

Отже, заходи щодо забезпечення позову застосовуються господарським судом: 1) за заявою позивача — сторони, прокурора чи його заступника, який подав позов (ст. 66); 2) за ініціативи господарського суду, але за наявності обгрунтованих підстав, за наявності яких за час провадження у справі майно відповідача може зникнути або суттєво погіршитися, що може зробити неможливим або утруднити виконання рішення господарського суду (ст. 66); 3) за заявою відповідача — у разі подання зустрічного позову (ст. 60); 4) третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги на предмет спору, оскільки вона користується правами позивача (ст. 26).

Коментована стаття передбачає, що забезпечення позову може проводитися на будь-якій стадії процесу, починаючи від порушення провадження у справі і до ухвалення господарським судом рішення по суті справи. Зокрема, закон передбачає можливість вжиття заходів щодо забезпечення позову при підготовці справи до розгляду (п. 10 ст. 65 цього Кодексу).

Господарський суд, вирішуючи питання про забезпечення позову, у кожному конкретному випадку повинен правильно оцінити обставини справи та прийняти відповідне рішення, що зумовлено не лише вимогами щодо винесення рішення (статті 82—89 цього Кодексу), а й відсутністю у законі точного переліку господарських спорів або обставин, за наявності яких вживаються заходи до забезпечення позову. Водночас позитивне вирішення господарським судом питання щодо забезпечення позову є правом, а не обов'язком суду, тому за відсутності достатніх правових підстав господарський суд може відмовити у забезпеченні позову.

Відмова у вжитті заходів щодо забезпечення позову не перешкоджає особам, зазначеним у коментованій статті, у разі зміни обставин знову звернутися до господарського суду з відповідною заявою, навівши необхідні докази, але тільки до ухвалення рішення господарським судом по суті позовних вимог. Якщо ж про це зазначається у рішенні господарського суду, то така відмова може бути оскаржена одночасно з оскарженням рішення господарського суду за правилами розділу XII цього Кодексу.

Стаття 67. Заходи до забезпечення позову

Позов забезпечується:

накладанням арешту на майно або грошові суми, що належать відповідачеві;

забороною відповідачеві вчиняти певні дії;

забороною іншим особам вчиняти дії, що стосуються предмета спору; зупиненням стягнення на підставі виконавчого документа або іншого документа, за яким стягнення здійснюється у безспірному порядку. Про забезпечення позову виноситься ухвала. Ухвалу про забезпечення позову може бути оскаржено.

Після розгляду заяви, пред'явленої стороною, прокурором чи його заступником, який подав позов, або з своєї ініціативи, господарський суд має право вжити заходи до забезпечення позову, перелік яких наведений у коментованій статті. Право вибору тих чи інших заходів належить господарському суду, який виходить з конкретних обставин справи, особливостей предмета спору, позиції позивача, що наведена у заяві про забезпечення позову тощо.

Відповідно до коментованої статті забезпечення позову здійснюється шляхом:

1) накладання арешту на майно або грошові суми, що належать відповідачеві. Ця форма забезпечення позову найбільш поширена на практиці, вона є забороною розпорядження майном до набрання рішенням законної сили чи до скасування ухвали про забезпечення позову, внаслідок чого відповідач позбавляється права розпоряджатися майном або коштами, на які накладено арешт.

При застосуванні цього заходу забезпечення позову необхідно враховувати такі правила: а) арешт на майно накладається тільки у межах розміру ціни позову; б) арешт на майно накладається, коли воно є безпосереднім об'єктом спору; в) арешт на грошові суми накладається у розмірі ціни позову (включаючи суми судових витрат). При цьому з метою усунення негативних наслідків у господарській діяльності відповідача, арешт не може накладатися на всі грошові суми, що є на поточному рахунку відповідача, оскільки це чинним законодавством не передбачено; г) у позовах про визнання права власності або витребування майна арешт може бути накладений лише на індивідуально визначене майно тощо.

Закон надає право особі, яка вважає, що майно, на яке накладено арешт, належить не боржникові, а їй, звернутися до суду з позовом про визнання права на майно і про звільнення майна з-під арешту (ст. 59 Закону України "Про виконавче провадження"). У такому випадку відповідачами у справах за цим позовом є стягувач і боржник, а органи державної виконавчої служби можуть бути залучені як третя особа на стороні відповідача. У разі заперечень проти арешту майна, які не пов'язані зі спором про право на це майно, а стосуються порушень вимог виконавчого провадження з боку органів державної виконавчої служби, їх необхідно розглядати за правилами ст. 121-2 цього Кодексу;

заборони відповідачеві вчиняти певні дії, при цьому господарський суд має точно визначити, які саме дії забороняється вчиняти боржнику (наприклад, користуватися спірним майном, а також заборона неналежного зберігання тощо). Зазначений захід забезпечення позову застосовується у випадках, коли невжиття цих заходів може призвести до псування майна, погіршення його якості або неможливості використання за функціональним призначенням надалі;

заборони іншим особам вчиняти дії, що стосуються предмета спору. Як правило, такий захід забезпечення позову застосовується у випадках, коли спірне майно знаходиться у інших осіб на підставах, передбачених законом (оренда, безоплатне користування, найм тощо);

4) зупинення стягнення на підставі виконавчого документа або іншого документа, за яким стягнення здійснюється у безспірному порядку. Застосування такого заходу забезпечення позову має місце лише при частково виконаному або зовсім невиконаному стягненні. Коментована стаття не містить точного переліку документів, за якими стягнення здійснюється у безспірному порядку, у зв'язку з чим можна припустити, що в якості "інших документів" можуть бути документи, стягнення за якими у безспірному порядку не суперечать чинному законодавству (наприклад, рішення податкових інспекцій, інспекцій щодо контролю за цінами тощо).

За результатами розгляду питання щодо можливості забезпечення позову господарський суд (суддя) виносить ухвалу, яка надсилається сторонам у справі (а в необхідних випадках — іншим причетним особам), і є обов'язковою для виконання. Відповідно до ст. З Закону України "Про виконавче провадження" ухвали господарського суду підлягають виконанню органами державної виконавчої служби або іншими органами виконання судових рішень згідно з вимогами статей 2, 3, 6, 9 зазначеного Закону.

Крім того, законодавцем встановлено, що ухвала про забезпечення позову може бути оскаржена у порядку, передбаченому розділом XII цього Кодексу, шляхом подання апеляційної скарги (подання).

Стаття 68. Скасування забезпечення позову

Питання про скасування забезпечення позову вирішується господарським судом, що розглядає справу, із зазначенням про це в рішенні чи ухвалі.

Чинним господарсько-процесуальним законодавством передбачається не лише можливість забезпечення позову, але й скасування забезпечення позову. На жаль, коментована стаття не містить чітко визначених підстав для скасування забезпечення позову, проте зазначене питання вирішується господарським судом з урахуванням норм цього Кодексу, відповідно до яких винесена судом ухвала або рішення мають бути законними та обгрунтованими. Це означає, що скасування забезпечення позову провадиться господарським судом, який розглядає справу, за наявності доказів про те, що зникли причини, які були підставою для винесення ухвали про забезпечення позову.

За змістом коментованої статті можливими є декілька ситуацій (обставин), за наявності яких господарський суд може скасувати забезпечення позову, про що зазначається в ухвалі чи рішенні. Зокрема, скасування забезпечення позову можливе у випадках, перелік яких не є вичерпним:

1) господарський суд може скасувати забезпечення позову як за власною ініціативою, так і за ініціативою осіб, зазначених у ст. 66 цього Кодексу, які не позбавлені можливості брати безпосередню участь у вирішенні судом цього питання. При цьому господарський суд може скасувати заходи забезпечення позову у будь-який час у ході розгляду судової справи за заявою осіб, які беруть участь у справі (наприклад, підставою для скасування є зміна умов, що існували на момент постановления ухвали про забезпечення позову);

2) господарський суд одночасно з винесенням рішення або після цього може постановити ухвалу про скасування заходів забезпечення позову за наявності достатніх правових підстав, що пояснюється можливістю скасування забезпечення позову на будь-якій стадії процесу, тобто як при розгляді справи, так і при виконанні рішення. Питання щодо скасування забезпечення позову вирішується суддею, який розглядає зазначену справу, з повідомленням про це осіб, які беруть участь у справі, однак їх неявка у судове засідання не є перешкодою для вирішення цього питання.

Коментована стаття містить імперативне правило, відповідно до якого у разі скасування забезпечення позову господарський суд зобов'язаний зазначити про це в рішенні або ухвалі.

У коментованій статті не врегульоване питання щодо можливості зміни заходів до забезпечення позову, але за аналогією можна дійти висновку про можливість у разі необхідності змінити заходи забезпечення позову, що здійснюється з власної ініціативи господарського суду або за заявою інших осіб, які беруть участь у справі, про що виноситься відповідна ухвала. Оскільки зміна заходів до забезпечення позову стосується не лише учасників судової справи, а й інших осіб (наприклад установ банку, державних виконавців тощо, які виконували ухвалу про забезпечення позову), тому ухвала чи рішення господарського суду, в яких зазначається про зміну заходів щодо забезпечення позову або про їх скасування, надсилаються зацікавленим сторонам у справі.

Закон однаково захищає законні права та інтереси як позивача, так і відповідача, що відповідає принципу процесуальної рівності сторін перед законом і судом (ст. 4-2 цього Кодексу). Отже, незважаючи на деякі обмеження прав відповідача внаслідок забезпечення позову, законом передбачені певні гарантії інтересів відповідача, які полягають у такому: 1) ухвалу з питань забезпечення позову можна оскаржити; 2) можна вимагати від позивача відшкодування завданих заходами забезпечення позову збитків, якщо: а) ініціатором подання заяви про забезпечення позову звернувся позивач; б) прийнято рішення, яким було відмовлено у задоволенні позову.

Розділ XI ВИРІШЕННЯ ГОСПОДАРСЬКИХ СПОРІВ У ПЕРШІЙ ІНСТАНЦІЇ

Стаття 69. Строк вирішення спору

Строк на 2міс. Неподання необхідних витрат,необх. нових доказів, необх. залучення експерта, залучення ін.. від-ча, необх. заміни відведеного судді або експерту

Спір має бути вирішено господарським судом у строк не більше двох місяців від дня одержання позовної заяви.

Спір про стягнення заборгованості за опротестованим векселем має бути вирішено господарським судом у строк не більше одного МІСЯЦЯ від дня одержання позовної заяви.

У виняткових випадках голова господарського суду чи заступник голови господарського суду має право продовжити строк вирішення спору, але не більш як на один місяць.

За клопотанням обох сторін чи клопотанням однієї сторони, погодженим з другою стороною, спір може бути вирішено у більш тривалий строк, ніж встановлено частиною першою цієї статті.

Про продовження строку вирішення спору виноситься ухвала.

Господарсько-процесуальне законодавство України надало юридичним особам широкі процесуальні гарантії щодо здійснення ними суб'єктивних прав під час розгляду спорів господарськими судами. Згідно із Законом України "Про судоустрій України" основним завданням суду є захист гарантованих Конституцією України прав і свобод людини і громадянина, прав і законних інтересів юридичних осіб, інтересів суспільства і держави. Досягнення такої мети можливе лише за умови суворого дотримання господарськими судами і учасниками господарського процесу вимог господарсько-процесуального законодавства.

Однією з характеристик господарської процесуальної форми є її строковість, тобто законодавче визначення часових меж здійснення процесуальних дій у процесі розгляду справи. Це має суттєве значення для правозастосовної практики, оскільки спрямовано на забезпечення своєчасного розгляду та вирішення господарських справ.

Сплив строків розгляду господарських спорів починається з моменту винесення суддею господарського суду ухвали про порушення провадження у справі і закінчується ухваленням судового рішення.

Коментована стаття регламентує питання щодо визначення строків вирішення спору господарським судом, при цьому окремо передбачаючи строки вирішення спору: 1) як загальне правило для усіх господарських справ, у тому числі окремо щодо стягнення заборгованості за опротестованим векселем (частини 1, 2 коментованої статті); 2) як виняток з цього правила (частини 3, 4 коментованої статті).

Частина 1 коментованої статті закріплює правило, відповідно до якого господарський суд зобов'язаний вирішити справу у строк не більше двох місяців від дня одержання позовної заяви. У цьому випадку господарський суд обмежений чітко визначеним максимальним строком для вирішення спору — два місяці, при цьому господарський суд впродовж двомісячного строку має право вчиняти певні процесуальні дії, передбачені законом (наприклад, відкласти розгляд справи, оголосити перерву у судовому засіданні, зобов'язати сторін надати певні докази тощо), після чого має прийняти відповідне рішення згідно з вимогами статей 82—88 цього Кодексу.

Коментована стаття у ч. 2 визначає, що для вирішення господарського спору про стягнення заборгованості за опротестованим векселем встановлюється скорочений строк для прийняття рішення — не більше одного місяця від дня одержання позовної заяви, після чого господарський суд зобов'язаний прийняти відповідне рішення згідно з вимогами статей 82—88 цього Кодексу (див. коментар до цих статей).

Якщо після спливу строку, встановленого частинами 1, 2 коментованої статті, господарський суд не має достатніх підстав для прийняття рішення по суті спору внаслідок певних обставин (наприклад, особлива складність справи, нез'ясування усіх обставин справи, ненадання відповідних доказів сторонами чи іншими причетними тощо), які чітко не зазначені законом (йдеться лише при виключні випадки), голова господарського суду чи заступник голови господарського суду має право продовжити строк вирішення спору, але не більш як на один місяць. Суддя, у провадженні якого знаходиться справа, продовжити такий строк самостійно не може, оскільки не наділений такими повноваженнями.

Продовження строку розгляду справи на підставі ч. З коментованої статті не позбавляє можливості сторін звернутися до господарського суду з клопотанням за правилами ч. 4 коментованої статті.

Відповідно до коментованої статті спір може бути вирішено у більш тривалий строк, ніж встановлено ч. 1 (більше двох місяців), за наявності клопотання або обох сторін, або однієї з них з погодженням на це другої сторони. Відсутність згоди на продовження строку вирішення господарської справи виключає можливість застосування ч. 4 коментованої статті, адже погодитися з клопотанням однієї зі сторін є правом іншої сторони, а не її обов'язком (ст. 22 цього Кодексу).

Отже, порядок визначення строку, необхідного для вирішення спору, що знаходиться у провадженні господарського суду, передбачає такі ситуації: 1) суддя господарського суду, у провадженні якого знаходиться справа, має змогу вирішити спір у строк, встановлений законом як загальне правило (частини 1, 2); 2) збільшення строку для виріїнення спору за ініціативою господарського суду (голови чи його заступника — ч. 3); 3) збільшення строку для вирішення спору за клопотанням однієї сторони, погодженим з другою стороною (ч. 4).

Закон у певних випадках (частини 1—3 коментованої статті) чітко визначає максимальний строк (від місяця до трьох), впродовж якого господарський суд повинен вирішити спір, про що постановити відповідне рішення. У зв'язку з цим господарський суд (голова чи заступник) не має права збільшувати такий строк з власної ініціативи, крім випадків, встановлених ч. 4. Зокрема, строк для вирішення господарського спору може бути збільшено лише за наявності клопотання однієї сторони спору, яке погоджено іншою стороною у справі. Йдеться про випадки, коли внаслідок складності спору на збільшення розгляду справи згодні обидві сторони — і позивач, і відповідач (ст. 21 цього Кодексу), а не лише один з них, в іншому випадку — спір виріїїгується у визначені коментованою статтею строки.

Відповідно до ч. 5 коментованої статті господарський суд зобов'язаний у разі застосування частин 2—4 оформити процесуальну дію (продовження строку вирішення спору) відповідним документом — ухвалою, що виноситься господарським судом згідно з вимогами ст. 86 цього Кодексу.

Стаття 74. Порядок ведення засідання

Порядок ведення засідання визначається суддею, а в разі розгляду справи трьома суддями — суддею, головуючим у засіданні.

Суддя оголошує склад господарського суду, роз'яснює учасникам судового процесу їх права та обов'язки і сприяє у здійсненні належних їм прав.

У засіданні заслуховуються представники позивача і відповідача та інші особи, які беруть участь у засіданні.

Судове засідання є процесуальною формою розгляду справи. Обсяг і межі розгляду господарських справ судами України встановлені на основі нормативного визначення принципів диспозитивності та змагальності. Коментована стаття регламентує питання щодо визначення порядку ведення судового засідання при розгляді господарських справ, який складається з трьох частин (етапів), наявність яких є обов'язковою: 1) склад господарського суду (ч. 1 ст. 74 цього Кодексу);

здійснення суддею передбачених законом процесуальних дій (ч. 2);

здійснення певних процесуальних дій як господарським судом (забезпечення можливості учасникам засідання надати пояснення тощо), так і представниками позивача, відповідача та інших осіб, які беруть участь у засіданні, — реалізація права на захист порушених прав та інтересів згідно з наданими законом повноваженнями тощо (ч. 3).

Відповідно до ч. 1 ст. 4-6 цього Кодексу господарські спори у місцевих господарських судах можуть розглядатися як суддею одноособово, так і колегіально у складі трьох суддів (залежно від категорії та складності справи). При цьому питання щодо розгляду справи при одноособовому розгляді господарського спору суддя вирішує самостійно, при розгляді справи трьома суддями вирішує суддя, головуючий у засіданні (ч. 1 ст. 74 цього Кодексу).

Частина 2 коментованої статті покладає на суддю (або головуючого) не лише певні права (зокрема визначити порядок ведення судового засідання), а й певні обов'язки процесуального характеру, необхідні для розгляду господарської справи і прийняття законного та обгрунтованого рішення. Отже, обов'язки судді (головуючого): 1) оголосити склад господарського суду; 2) роз'яснити учасникам судового процесу їх права та обов'язки, передбачені ГПК України;

3) сприяти у здійсненні належних їм прав (наприклад, задовольняти клопотання, залучати певні докази до справи тощо).

Отже, головуючий у судовому засіданні, а якщо справа розглядається одноособово — суддя, повинен спрямувати судовий розгляд на забезпечення повного, всебічного і об'єктивного з'ясування обставин справи, а також забезпечити належний порядок у судовому засіданні.

Питання щодо проведення судового засідання, які вирішує суддя господарського суду (головуючий) можна звести до таких груп: 1) можливість у разі з'явлення осіб, які беруть участь у справі, розглянути зазначену господарську справу (ст. 77 цього Кодексу); 2) можливість даному складу суду розглядати спір (вирішення питань щодо відводів — ст. 20); 3) можливість розглядати справу при наданих доказах;

4) роз'яснення учасникам господарського процесу їх прав та обов'язків (зокрема статті 22, 26—31 ГПК України тощо). Закріплення зазначеної імперативної норми у законодавстві зумовлено насамперед наявністю у осіб, які беруть участь у справі, певних прав та обов'язків, осмислено розпоряджатися якими вони можуть лише у разі, якщо вони їх знають.

Відповідно до ч. З коментованої статті у судовому засіданні заслуховуються представники позивача і відповідача та інші особи, які беруть участь у засіданні і які мають право надати пояснення щодо даної господарської справи згідно з вимогами, встановленими процесуальним законом. Після цього головуючий повідомляє про закінчення розгляду справи і оголошує рішення чи його резолютивну частину або ж коли буде прийнято повне рішення.

Якщо учасник судового процесу порушує у засіданні порядок, головуючий (суддя — якщо справа розглядається одноособово) попереджає його. У разі повторного порушення тим самим учасником процесу порядку засідання він може бути виведений з приміщення, в якому проводиться засідання.

Стаття 75. Вирішення спору при неподанні відзиву на позовну заяву і витребуваних господарським судом матеріалів

Якщо відзив на позовну заяву і витребувані господарським судом документи не подано, справу може бути розглянуто за наявними в ній матеріалами.

Коментована стаття містить положення щодо вирішення спору при неподанні відзиву на позовну заяву і витребуваних господарським судом матеріалів. Наявність відзиву на позовну заяву значно полегшує і прискорює розгляд справи, оскільки суддям (судді) стають відомі посилання відповідача на докази та нормативно-правові акти.

Згідно з процесуальним законодавством сторони мають певні права та обов'язки, реалізація яких, як правило, залежить від самих учасників господарського процесу. Так, надання відзиву на позов є правом, а не обов'язком відповідача (див. ст. 59 та коментар до неї), проте суд може зобов'язати надати його, якщо це необхідно для розгляду справи.

Відповідно до ст. 33 цього Кодексу кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень (див. коментар до зазначеної статті).

У разі ненадання відзиву на позов та витребувані судом докази господарський суд має право розглянути справу за наявними в ній матеріалами, тому відсутність відзиву не є перешкодою для розгляду справи господарським судом.

Стаття 77. Відкладення розгляду справи, перерва в засіданні

Господарський суд відкладає в межах строків, встановлених статтею 69 цього Кодексу, розгляд справи, коли за якихось обставин спір не може бути вирішено в даному засіданні. Такими обставинами, зокрема, є:

1) нез'явлення в засідання представників сторін, інших учасників судового процесу;

2) неподання витребуваних доказів;

3) необхідність витребування нових доказів;

4) залучення до участі в справі іншого відповідача, заміна неналеж- ного відповідача;

5) необхідність заміни відведеного судді, судового експерта.

Про відкладення розгляду справи виноситься ухвала, в якій вказуються час і місце проведення наступного засідання.

Суддя має право оголосити перерву в засіданні в межах встановленого строку вирішення спору з наступною вказівкою про це в рішенні або ухвалі.

У процесі судового розгляду господарських справ можуть виникати обставини суб'єктивного і об'єктивного характеру, які перешкоджають суду розглядати по суті і ухвалити рішення у першому судовому засіданні або роблять неможливим його ухвалення взагалі. У зв'язку з цим коментована стаття передбачає відкладення розгляду справи та перерви у засіданні.

Умовами для відкладення розгляду справи, перерви в засіданні є такі обставини, які не дають можливості розглянути її в даному засіданні, але вони можуть бути усунені господарським судом і особами, які беруть участь у справі, до наступного засідання.

Відкладення розгляду справи полягає у тому, що розгляд справи у судовому засіданні не провадиться, а переноситься судом на призначений ним день нового судового засідання, що зумовлюється різними обставинами.

Згідно з коментованою статтею господарський суд у межах, встановлених законом (див. коментар до ст. 69), зобов'язаний відкласти розгляд справи, якщо за певних обставин спір не може бути вирішено у даному засіданні. До таких обставин згідно з законом належать: 1) нез'явлення у засідання представників сторін, інших учасників судового процесу; 2) неподання витребуваних доказів; 3) необхідність витребування нових доказів; 4) залучення до участі у справі іншого відповідача, заміна неналежного відповідача; 5) необхідність заміни відведеного судді, судового експерта.

Підстави відкладення справи поділяються на дві групи: 1) суб'єктивні — залежать від учасників процесу, наприклад, неявка сторони у справі; 2) об'єктивні — недостатність доказів, задоволення клопотань про відвід судді тощо.

Відкладення розгляду справи оформлюється мотивованою ухвалою, що виноситися згідно з вимогами ст. 86 цього Кодексу, із зазначенням в ній часу і місця проведення наступного засідання. Відкладена справа має розглядатися згідно зі ст. 70 ГПК України тим самим суддею або складом суддів.

Неподання витребуваних доказів, без яких неможливо розглянути справу по суті, також є причиною відкладення розгляду справи. При цьому, приймаючи рішення, господарський суд має право за неподання у встановлений строк витребуваних матеріалів стягнути штраф з особи, яка мала їх надіслати.

У процесі розгляду справи за клопотанням представників сторін або одного з них, інших учасників процесу, які мають на це право, а також з ініціативи головуючого судді (судді) може виникнути необхідність витребування нових доказів, що є однією з підстав відкладення розгляду справи.

Коментована стаття надає можливість господарському суду не лише відкласти розгляд справи, але й оголосити перерву у засіданні. Як при відкладенні розгляду справи, так і при оголошенні перерви господарський суд не має права виходити за межі, визначені для розгляду справи (ст. 69 цього Кодексу). У разі оголошення перерви господарський суд також виносить ухвалу, про що може зазначити у мотивованому рішенні або ухвалі.

Господарський суд, відкладаючи розгляд справи або оголошуючи перерву в її розгляді, встановлює дату і час нового судового засідання, про що повідомляє осіб, які беруть участь у справі.

Стаття 78. Відмова позивача від позову, визнання позову відповідачем, мирова угода сторін

Відмова позивача від позову, визнання позову відповідачем і умови мирової угоди сторін викладаються в адресованих господарському суду письмових заявах, що долучаються до справи. Ці заяви підписуються відповідно позивачем, відповідачем чи обома сторонами.

До прийняття відмови позивача від позову або до затвердження мирової угоди сторін господарський суд роз'яснює сторонам наслідки відповідних процесуальних дій, перевіряє, чи є повноваження на вчинення цих дій у представників сторін.

Мирова угода може стосуватися лише прав і обов'язків сторін щодо предмету позову.

Про прийняття відмови позивача від позову або про затвердження мирової угоди сторін господарський суд виносить ухвалу, якою одночасно припиняє провадження у справі.

У разі визнання відповідачем позову господарський суд приймає рішення про задоволення позову за умови, що дії відповідача не суперечать законодавству або не порушують прав і охоронюваних законом інтересів інших осіб.

Сторони у судовому засіданні користуються рівними матеріальними і процесуальними правами, якими мають право вільно розпоряджатися. Здійснення сторонами зазначених у коментованій стороні дій є реалізацією наданих їм процесуальних прав (ст. 22 цього Кодексу) щодо захисту своїх прав та охоронюваних законом інтересів. Волевиявлення сторін викладаються в адресованих господарському суду письмових заявах, які підписуються: про відмову від позову — позивачем, про визнання позову — відповідачем, про мирову угоду — позивачем і відповідачем. При цьому позивач може відмовитися від позову повністю або частково, а відповідач — визнати господарський позов повністю або частково.

Відмова позивача від позову, визнання позову відповідачем є одностороннім волевиявленням позивача та відповідача, що спрямоване на урегулювання господарського спору. При цьому господарський суд повинен перевірити законність такої відмови, чи не порушені при цьому права інших осіб чи держави.

Мирова угода є двостороннім волевиявленням, спрямованим на урегулювання спору шляхом взаємних поступок, внаслідок чого можна врегулювати спір повністю або частково. Зокрема, у разі укладання мирової угоди сторони можуть передбачити порядок розподілу судових витрат, витрат щодо оплати послуг адвоката тощо.

Оскільки зазначені у коментованій статті правомочності сторін є найбільш суттєвими, суддя зобов'язаний до прийняття відмови позивача від позову або до затвердження мирової угоди сторін роз'яснити сторонам наслідки відповідних процесуальних дій (див. ст. 80 та коментар до неї). Особливо це важливо у випадках відмови позивача від позову та мирової угоди, оскільки у разі відмови від позову та затвердження мирової угоди провадження у справі припиняється і закон не допускає пред'явлення тотожного позову у майбутньому. Зокрема, у разі припинення провадження у справі, відмови позивача від позову або укладення мирової угоди вторинне звернення до господарського суду у спорі між тими самими сторонами, про той самий предмет та за тих самих підстав не допускається.

Коментована стаття покладає на господарський суд обов'язок перевірити повноваження представників сторін на здійснення зазначених дій, адже у довіреності представників сторін не завжди можуть бути передбачені повноваження щодо укладання мирової угоди, відмови від позову або його визнання. Отже, здійснювати такі дії можуть лише уповноважені та те особи.

Коментована стаття в імперативному порядку встановлює вимоги щодо змісту мирової угоди, яка може стосуватися лише прав і обов'язків сторін щодо предмета позову, що є цілком логічним, оскільки: 1) примирення є рішенням сторін, а не інших осіб, які беруть участь у справі, і відповідно, стосується лише їх прав та обов'язків; 2) предметом господарського позову є матеріально-правова вимога позивача до відповідача, яка виникає зі спірних правовідносин та щодо якої господарський суд повинен прийняти рішення у справі. Отже, при укладанні мирової угоди сторони доходять згоди з предмета господарського позову.

Господарський суд може прийняти одне з двох можливих рішень щодо поданих заяв про відмову позивача від позову або затвердження мирової угоди: прийняти їх або не прийняти. У разі прийняття відмови позивача від позову або затвердження мирової угоди сторін господарський суд виносить ухвалу, якою одночасно припиняє провадження у справі (ст. 80 цього Кодексу).

У разі визнання позову відповідачем господарський суд виносить рішення згідно з вимогами статей 82—87 ГПК України, а якщо до прийняття господарським судом рішення відповідач задовольнив позовні вимоги позивача добровільно — за наявності достатніх підстав справа припиняється згідно з п. 1-1 ст. 80 ГПК України за відсутністю предмета позову. Слід зазначити, що коментована стаття надає право господарському суду не прийняти визнання позову від відповідача, якщо дії відповідача суперечать законодавству або порушують права і охоронювані законом інтереси інших осіб.

Стаття 79. Зупинення провадження у справі та його поновлення

Господарський суд зупиняє провадження у справі в разі неможливості розгляду даної справи до вирішення пов'язаної з нею іншої справи, що розглядається іншим судом.

Господарський суд має право зупинити провадження у справі за клопотанням сторони, прокурора, який бере участь в судовому процесі, або за своєю ініціативою у випадках:

1) призначення господарським судом судової експертизи;

2) надсилання господарським судом матеріалів до слідчих органів;

3) заміни однієї з сторін її правонаступником внаслідок реорганізації підприємства, організації.

Господарський суд поновлює провадження у справі після усунення обставин, що зумовили його зупинення.

Про зупинення провадження у справі та його поновлення виноситься ухвала.

Ухвалу про зупинення провадження може бути оскаржено.

Ускладнення у процесі судового розгляду господарських справ можливі у процесуальних формах тимчасового припинення здійснення процесуальних дій у справі і закінчення провадження у ній без ухвалення судового рішення. Тимчасове припинення здійснення процесуальних дій настає внаслідок відкладення розгляду справи і зупинення провадження у справі. При цьому зупинення провадження у справі істотно відрізняється від відкладення розгляду справи за різними критеріями: 1) розгляд справи відкладається для здійснення господарським судом процесуальних дій у справі; у разі ж зупинення провадження припиняється здійснення процесуальних дій за деякими винятками (наприклад дій щодо забезпечення доказами); 2) при відкладенні розгляду справи господарський суд обов'язково вказує час нового розгляду справи, а при зупиненні — строк продовження розгляду не вказується; ухвалу про відкладення розгляду справи, на відміну від ухвали про зупинення провадження у справі, не може бути оскаржено в апеляційному порядку.

При настанні певних об'єктивних обставин, точно визначених нормами господарського процесуального права, здійснення процесуальних дій щодо розгляду господарської справи припиняється тимчасово, на невизначений строк, чим відрізняється від відкладення справи та оголошення перерви в її розгляді.

Коментована стаття містить вичерпний перелік випадків, за наявності яких господарський суд припиняє провадження у справі. Як випливає зі змісту коментованої статті, існують обставини, за яких: 1) зупинення провадження у справі здійснюється господарським судом обов'язково (ч. 1); 2) зупинення провадження у справі є необов'язковим (факультативним), тобто здійснення зазначеної процесуальної дії є правом, а не обов'язком господарського суду (ч. 2). Зокрема, згідно з ч. 1 коментованої статті господарський суд зупиняє провадження у справі у разі неможливості розгляду справи до вирішення пов'язаної з нею іншої справи, що розглядається іншим судом. Обставини неможливості розгляду справи судом встановлюються у кожному конкретному випадку залежно від змісту справи.

Коментована стаття також передбачає, що зупинення провадження у справі можливе як за ініціативою господарського суду, так і ініціативи інших осіб, коло яких чітко визначено законом, — за клопотанням сторони (позивача або відповідача), прокурора, який бере участь у судовому процесі. При цьому господарський суд може бути ініціатором зупинення провадження у справі як за наявності обставин, за якими така процесуальна дія є обов'язковою (тобто у разі неможливості розгляду справи до вирішення пов'язаної з нею іншої справи, що розглядається іншим судом), так і уразі наявності обставин, за яких зупинення провадження у справі є факультативним.

Зокрема, господарський суд має право зупинити провадження у справі за клопотанням сторони, прокурора, який бере участь у судовому процесі, або за своєю ініціативою у випадках:

призначення господарським судом судової експертизи. Зупинення провадження настає, якщо проведення експертизи доручено поза судом експертам відповідних установ і для їх виконання потрібен тривалий час. Підстави та порядок призначення експертизи передбачений статтями 41, 42 ГПК України (див. коментар до цих статей). В ухвалі про зупинення провадження у справі у зв'язку з призначенням експертизи мають бути вказані: організація або особа, якій доручається проведення експертизи; питання, поставлені перед експертом; місцезнаходження предметів або документів, які підлягають експертизі; строк проведення експертизи тощо. У разі потреби для проведення експертизи експерту надсилаються матеріали справи;

надсилання господарським судом матеріалів до слідчих органів. Оскільки таке надсилання матеріалів не є обов'язковим для господарського суду, то зупинення провадження у справі має факультативний характер. У разі прийняття суддею рішення про необхідність надіслання матеріалів до слідчих органів, він зобов'язаний винести ухвалу про зупинення провадження у справі, про що повідомляє сторони, прокурора, якщо він брав участь у справі. Провадження у справі поновлюється після повернення матеріалів справи у господарський суд, про що виноситься ухвала;

3) заміни однієї зі сторін її правонаступником внаслідок реорганізації підприємства, організації. Оскільки у такому випадку виникає матеріальне правонаступництво, що тягне за собою процесуальне правонаступництво і заміну однієї зі сторін другою, господарський суд має право за клопотанням сторін, однієї з них, прокурора, який бере участь у господарському процесі, або ж своєї ініціативи зупинити провадження у справі.

Перелік підстав для зупинення провадження у справі, передбачених коментованою статтею, є вичерпним і розширеному тлумаченню не підлягає.

Питання про зупинення провадження у справі розглядається у судовому засіданні, про що господарський суд постановляє ухвалу згідно з вимогами ст. 86 цього Кодексу. Зокрема, у ній зазначаються: мотиви зупинення провадження у справі; закон, яким керувався суд; подія або дія, з настанням якої закінчується строк зупинення провадження у справі; інші дані, які визначають її зміст. При винесенні ухвали господарський суд може зазначити в ній строк зупинення провадження у справі, який на відміну від відкладення справи визначається у цьому випадку не конкретною датою, а часом закінчення дії перешкод, що є підставою для призупинення провадження.

Ухвала про зупинення провадження у справі може бути оскаржена в апеляційному порядку (ст. 106 цього Кодексу).

Відповідно до коментованої статті після усунення обставин, які були підставою для зупинення провадження у справі, господарський суд відновлює провадження у справі, про що виносить ухвалу. Хоча коментована стаття не визначає осіб, які можуть бути ініціаторами відновлення провадження у справі, можна за аналогією дійти висновку, що господарський суд поновлює провадження у справі як за власною ініціативою, так і за клопотанням сторін чи прокурора, який бере участь у справі. При цьому перебіг процесуальних строків продовжується з дня поновлення провадження у справі, що продовжується зі стадії, на якій провадження було зупинено.

Крім того, про поновлення провадження у справі, як і при його зупиненні, господарський суд виносить ухвалу. Проте коментована стаття має вказівку на можливість оскарження ухвали про зупинення провадження у справі, а про можливість оскарження ухвали про відновлення провадження у справі у зазначеній статті не йдеться, у зв'язку з чим можна дійти висновку, що ухвала про поновлення провадження у справі не є самостійним об'єктом для оскарження.

Після відновлення провадження справа призначається до розгляду і вирішується за загальними правилами господарського судочинства.

Стаття 80. Припинення провадження у справі

Господарський суд припиняє провадження у справі, якщо:

1) спір не підлягає вирішенню в господарських судах України; 1-1) відсутній предмет спору;

2) є рішення господарського суду або іншого органу, який в межах своєї компетенції вирішив господарський спір між тими ж сторонами, про той же предмет і з тих же підстав;

виключений;

позивач відмовився від позову і відмову прийнято господарським судом;

сторони уклали угоду про передачу даного спору на вирішення третейського суду;

підприємство чи організацію, які є сторонами, ліквідовано;

сторони уклали мирову угоду і вона затверджена господарським судом.

У випадках припинення провадження у справі повторне звернення до господарського суду зі спору між тими ж сторонами, про той же предмет і з тих же підстав не допускається.

Про припинення провадження у справі виноситься ухвала, в якій мають бути вирішені питання про розподіл між сторонами господарських витрат, про повернення державного мита з бюджету, а також можуть бути розв'язані питання про стягнення штрафів, передбачених у пунктах 4 і 5 частини другої статті 83 цього Кодексу.

Ухвалу про припинення провадження у справі може бути оскаржено.

Ускладнення у процесі судового розгляду господарських справ можливі у процесуальних формах: 1) тимчасового припинення здійснення процесуальних дій (статті 77, 79 цього Кодексу); 2) закінчення провадження у справі без ухвалення судового рішення (статті 80, 81).

Розвиток процесу щодо розгляду справи не може продовжуватися і бути доведеним до ухвалення рішення за наявності обставин, точно встановлених законом, тобто провадження у справі закінчується без ухвалення господарським судом рішення, що настає в результаті припинення провадження у справі і залишення позовної заяви без розгляду.

Припинення провадження у справі — це форма закінчення господарсько-судової справи без винесення рішення, коли неможливе повторне звернення до господарського суду з тим самим позовом.

Одним з випадків закінчення провадження без ухвалення судового рішення є припинення провадження у справі, що регламентовано коментованою статтею, яка містить вичерпний перелік підстав для припинення провадження у справі. Зокрема, господарський суд припиняє провадження у справі, якщо:

1) спір не підлягає вирішенню у господарських судах України. До таких належать господарські справи, непідвідомчі суду, які виключають можливість їх судового розгляду, але не виключають захист порушеного чи оспорюваного права іншим уповноваженим органом;

2) відсутній предмет спору;

3) є рішення господарського суду або іншого органу, який у межах своєї компетенції вирішив господарський спір між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав. Неможливість повторного розгляду справи за наявності рішення суду, що набрало законної сили, ухваленого між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав ґрунтується на правових наслідках дії законної сили судового рішення. При цьому припинення провадження у справі можливе тільки у разі наявності таких обставин в сукупності: а) у справі беруть участь ті самі сторони;

б) спір виник щодо того самого предмета або з тих самих підстав;

в) прийняте рішення чи постанова набрали законної сили, не змінені і не скасовані відповідно до чинного законодавства України;

позивач відмовився від позову і відмову прийнято господарським судом. Нормативне визначення принципу диспозитивності надає сторонам право вільно розпоряджатися предметом спору і процесу, зокрема позивач має право відмовитися від позову, про що подається письмова заява до господарського суду, яка розглядається за встановленими законом правилами (див. статті 22, 78 цього Кодексу та коментар до них). У разі прийняття господарським судом відмови позивача від позову, він постановляє про це ухвалу, якою одночасно закриває провадження у справі;

сторони уклали угоду про передачу спору на вирішення третейського суду. Для розгляду господарських спорів між підприємствами, організаціями сторони можуть домовитися про розгляд справи у третейському суді;

підприємство чи організацію, які є сторонами, ліквідовано. У такому разі припинення провадження у справі припиняється, оскільки не настає правонаступництво;

сторони уклали мирову угоду і вона затверджена господарським судом. Реалізація сторонами права на захист своїх законних прав та охоронюваних законом інтересів надає їм можливість укласти мирову угоду про вирішення спору, що зумовлено наявністю у них права вільно розпоряджатися предметом спору і процесу, зокрема шляхом укладання мирової угоди (див. статті 22, 78 цього Кодексу та коментар до них).

Наївність таких підстав свідчить про те, що процес виник або неправомірно за відсутності у заінтересованої особи права на звернення до господарського суду за захистом, або не може бути продовжений з інших причин, зокрема волевиявлення сторін щодо розпорядження своїми правами, які викликають певні правові наслідки.

Отже, підставами закриття провадження у справі є обставини, які підтверджують неправомірність виникнення процесу і неправомірність його подальшого продовження, або неможливість чи недоцільність подовження розгляду справи. У зв'язку з цим припинення провадження у справі виключає можливість повторного порушення у суді тотожної справи. Цей висновок можна зробити, виходячи зі змісту ч. 2 коментованої статті, відповідно до якої у випадках припинення провадження у справі повторне звернення до господарського суду зі спору між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав не допускається.

Відповідно до коментованої статті про припинення провадження у справі виноситься ухвала (ст. 86 цього Кодексу), в якій мають бути вирішені питання про розподіл між сторонами господарських витрат (ст. 49), про повернення державного мита з бюджету (ст. 47). Крім того, в ухвалі господарським судом можуть бути вирішені питання про стягнення штрафів, підстави стягнення яких передбачені ст. 83 цього Кодексу (див. коментар до зазначеної статті). Наприклад, у разі ухилення від здійснення дій, покладених господарським судом на сторону, господарський суд, приймаючи рішення, має право стягнути до Державного бюджету України з винної сторони штраф у розмірі до ста неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.

Згідно з коментованою статтею ухвалу про припинення провадження у справі може бути оскаржено у порядку, встановленому чинним ГПК України (ст. 106).

Стаття 81. Залишення позову без розгляду

Господарський суд залишає позов без розгляду, якщо:

позовну заяву підписано особою, яка не має права підписувати її, або особою, посадове становище якої не вказано;

у провадженні господарського суду або іншого органу, який діє в межах своєї компетенції, є справа з господарського спору між тими ж сторонами, про той же предмет і з тих же підстав;

виключений;

позивач не звертався до установи банку за одержанням з відповідача заборгованості, коли вона відповідно до законодавства мала бути одержана через банк;

позивач без поважних причин не подав витребувані господарським судом матеріали, необхідні для вирішення спору, або представник позивача не з'явився на виклик у засідання господарського суду і його нез'явлення перешкоджає вирішенню спору;

громадянин відмовився від позову, який було подано у його інтересах прокурором.

Про залишення позову без розгляду виноситься ухвала, в якій можуть бути вирішені питання про розподіл між сторонами господарських витрат, про повернення державного мита з бюджету, а також про стягнення штрафів, передбачених у пунктах 4 і 5 частини другої статті 83 цього Кодексу.

Ухвалу про залишення позову без розгляду може бути оскаржено.

Після усунення обставин, що зумовили залишення позову без розгляду, позивач має право знову звернутися з ним до господарського суду в загальному порядку.

Залишення позову без розгляду пов'язане з обставинами, які виключають розгляд справи у господарському суді до їх усунення. Провадження у справі у господарському суді закінчується без ухвалення рішення за наявності точно встановлених у законі обставин, які свідчать про недодержання умов реалізації права на звернення до господарського суду за захистом і можливість застосування яких втрачена, та при неодноразовій неявці сторін.

Залишення позову без розгляду — це форма закінчення господарських справ без винесення рішення, яка дає право на повторне звернення до господарського суду з такою самою заявою.

Коментована стаття містить вичерпний перелік обставин, за наявності яких позов залишається без розгляду. Зокрема, господарський суд залишає позов без розгляду, якщо:

позовну заяву підписано особою, яка не має права підписувати її, або особою, посадове становище якої не вказано. За правилами статей 54, 57 цього Кодексу до позовної заяви, яка подається до господарського суду позивачем, додається довіреність чи інший документ, що підтверджує його повноваження. При цьому позовну заяву має підписати повноважна особа з обов'язковим зазначенням її посади. У зв'язку з цим подання позовної заяви до господарського суду без наявності належних повноважень або відсутність посадового становища особи, яка її підписала, є підставою для відмови в її прийнятті (ст. 63), а прийнятої позовної заяви — для залишення її господарським судом без розгляду (ст. 81);

у провадженні господарського суду або іншого органу, який діє в межах своєї компетенції, є справа з господарського спору між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав.

З метою надання більших можливостей доступу до судового захисту ГПК України встановлені правила підсудності господарських справ (див. коментар до ст. 15). Практично такі випадки мають місце тоді, коли законом встановлена альтернативна підвідомчість розгляду справ, при якій виникає можливість одночасного звернення із заявою до кількох судових органів. Що обставину слід відрізняти від припинення провадження у справі, коли у справі є рішення або постанова відповідного органу, отже, справа розглянута по суті, тоді як для залишення позову без розгляду достатньо порушення справи іншим органом, до компетенції якого належить розгляд справ.

Прийняття до провадження тотожної справи з порушенням зазначеної вимоги є підставою для залишення заяви без розгляду, про що виноситься відповідна ухвала (ст. 86 цього Кодексу);

виключений;

позивач не звертався до установи банку за одержанням з відповідача заборгованості, коли вона відповідно до законодавства мала бути одержана через банк;

позивач без поважних причин не подав витребувані господарським судом матеріали, необхідні для вирішення спору, або представник позивача не з'явився на виклик у засідання господарського суду і його нез'явлення перешкоджає вирішенню спору. Залишення у такому випадку позову без розгляду можливо тільки за наявності умов: а) документи мають бути витребувані господарським судом; б) матеріали мають бути необхідними для розгляду спору, без яких спір вирішити неможливо; в) відсутні поважні причини, у зв'язку з якими документи не можуть бути подані;

громадянин відмовився від позову, який було подано в його інтересах прокурором. Згідно зі ст. 29 цього Кодексу прокурор має право звернутися до господарського суду з позовом в інтересах держави або громадянина. При цьому слід зазначити, що формулювання зазначеного пункту коментованої статті є некоректним, оскільки йдеться про "громадянина", тоді як ст. 2 цього Кодексу (див. коментар до цієї статті) визначає коло суб'єктів, серед яких громадянин не фігурує (лише фізична особа як суб'єкт підприємницької діяльності), у зв'язку з чим можна зробити висновок, що доцільніше говорити лише про захист інтересів держави.

Відповідно до коментованої статті обставини залишення позову без розгляду можна поділити на дві групи: 1) обставини, що тягнуть за собою обов'язкове залишення позову без розгляду; 2) обставини, що тягнуть за собою факультативне залишення позову без розгляду у господарському суді.

Згідно з коментованою статтею про припинення провадження у справі виноситься ухвала (ст. 86 цього Кодексу), в якій мають бути вирішені питання про розподіл між сторонами господарських витрат (ст. 49), про повернення державного мита з бюджету (ст. 47). Крім того, в ухвалі господарським судом можуть бути вирішені питання про стягнення штрафів, підстави стягнення яких передбачені ст. 83 цього Кодексу (див. коментар до цієї статті).

Відповідно до коментованої статті про залишення позовної заяви без розгляду господарським судом постановляється ухвала, яка має відповідати вимогам ст. 86 і може бути оскаржена в апеляційному порядку (ст. 106 ГПК України).

Залишення позову без розгляду за підставами, передбаченими коментованою статтею, виключає можливість розгляду позову господарським судом у судовому засіданні, але після усунення обставин, що зумовили залишення позову без розгляду, позивач має право знову звернутися з ним до господарського суду в загальному порядку.

Стаття 81-1. Протоколи

У судовому засіданні, а також про огляд і дослідження письмових або речових доказів у місці їх знаходження складається протокол. У протоколі судового засідання зазначаються:

рік, місяць, число і місце судового засідання;

найменування суду, що розглядає справу, та склад суду;

номер справи і найменування сторін;

відомості про явку в судове засідання представників сторін, інших учасників судового процесу або про причини їх неявки;

відомості про роз'яснення господарським судом сторонам та іншим особам, які беруть участь у справі, їх процесуальних прав і обов'язків, зокрема, права заявляти відводи, та попередження перекладача про відповідальність за завідомо неправильний переклад, судового експерта — за дачу завідомо неправильного висновку або відмові від дачі висновку;

усні заяви і клопотання сторін та інших осіб, які беруть участь у справі;

усні роз'яснення судовими експертами своїх висновків і відповіді на поставлені їм додаткові запитання.

Протокол веде секретар судового засідання.

Протокол у триденний строк підписують суддя (суддя — головуючий у колегії суддів) і секретар судового засідання.

Сторони та інші особи, які беруть участь у справі, мають право знайомитися з протоколами і протягом п'яти днів після їх підписання подавати письмові зауваження з приводу допущених у протоколах неправильностей або неповноти протоколу. Зауваження на протоколи у всіх випадках долучаються до матеріалів справи.

Господарський суд розглядає зауваження на протокол протягом п'яти днів з дня подання зауваження і за результатами розгляду виносить ухвалу, якою приймає зауваження або мотивовано відхиляє їх.

На вимогу хоча б одного учасника судового процесу у суді першої чи апеляційної інстанції при розгляді справи по суті або за ініціативою суду здійснюється фіксування судового процесу з допомогою звукозаписувального технічного засобу.

Відтворення технічного запису судового процесу здійснюється в судовому засіданні при розгляді справи судом у першій інстанції, в апеляційному чи касаційному порядку, а також при розгляді зауважень на протокол судового засідання на вимогу сторін чи за ініціативою суду.

Питання про видачу копії технічного запису учасники процесу, про його відтворення поза судовим засіданням вирішуються головуючим у кожному окремому випадку залежно від обставин.

Одним із засобів фіксування господарського процесу є складання протоколу про окремі процесуальні дії, що забезпечує можливість вирішення процесуальних спорів.

Протокол судового засідання — це процесуальний акт, який засвідчує здійснення (нездійснення) учасниками господарського процесу процесуальних дій щодо реалізації передбачених законом процесуальних прав та обов'язків.

Так, відповідно до коментованої статті у судовому засіданні, а також про огляд і дослідження письмових або речових доказів у місці їх знаходження складається протокол. Він складається у письмовій формі і містить такі відомості: 1) рік, місяць, число і місце судового засідання; 2) найменування суду, що розглядає справу, та склад суду; 3) номер справи і найменування сторін; 4) відомості про явку у судове засідання представників сторін, інших учасників судового процесу або причини їх неявки; 5) відомості про роз'яснення господарським судом сторонам та іншим особам, які беруть участь у справі, їх процесуальних прав і обов'язків, зокрема права заявляти відводи, та попередження перекладача про відповідальність за заві-домо неправильний переклад, судового експерта — за дачу завідомо неправильного висновку або відмову від дачі висновку; 6) усні заяви і клопотання сторін та інших осіб, які беруть участь у справі; 7) усні роз'яснення судовими експертами своїх висновків і відповіді на поставлені їм додаткові запитання.

Слід зазначити, що складаний протокол судового засідання повинен повно і об'єктивно відображати весь хід господарського процесу.

Протокол веде секретар судового засідання, який підписується суддею (головуючим у колегії суддів) і секретарем судового засідання у триденний строк, після чого протокол приєднується до матеріалів судової справи.

Господарськими процесуальними гарантіями законності та об'єктивності технічного засобу судового запису і протоколу є право осіб, які беруть участь у справі, ознайомитися з протоколами і протягом п'яти днів після їх підписання подавати письмові зауваження з приводу допущених у протоколах неправильностей або неповноти протоколу. Зауваження на протоколи у всіх випадках долучаються до матеріалів справи. Ненадання сторонам або іншим особам, які беруть участь у справі, можливості ознайомитися з протоколами, є порушенням норм процесуального права і підставою для скасування рішення відповідно до ст. 104 цього Кодексу.

Відповідно до коментованої статті на господарський суд покладаються обов'язки щодо наданих до суду письмових зауважень щодо неповноти або неправильності запису відомостей у протоколі, у зв'язку з чим господарський суд зобов'язаний розглянути зауваження на протокол протягом п'яти днів з дня подання зауваження і за результатами розгляду виносить ухвалу, якою приймає зауваження або мотивовано відхиляє їх.

Конституція України встановила як одну з основних засад судочинства повне фіксування його технічними засобами (п. 7 ст. 129 Конституції України). Коментована стаття надає право господарському суду здійснювати фіксування судового засідання не лише шляхом ведення протоколу, але й іншими технічними засобами, зокрема здійснення стенографічного, а також аудіо- чи відеозапису судового засідання. Носій технічного запису (касета, дискета тощо) є додатком до протоколу судового засідання і після закінчення судового засідання приєднується до матеріалів справи. Учасники судового процесу мають право вимагати від господарського суду повного або часткового відтворення технічного засобу. Таке відтворення можливе також і за ініціативою господарського суду.

Стаття 82. Прийняття рішення

При вирішенні господарського спору по суті (задоволення позову, відмова в позові повністю або частково) господарський суд приймає рішення.

Рішення викладається у письмовій формі та підписується всіма суддями, які брали участь у засіданні. У разі розгляду справи трьома суддями суддя, не згодний з рішенням, зобов'язаний викласти у письмовій формі свою окрему думку, що приєднується до справи.

Згідно з ч. 1 коментованої статті при вирішенні господарського спору по суті суд приймає рішення.

Рішення господарського суду є одним із процесуальних документів та має прийматися відповідно до норм матеріального і процесуального права та фактичних обставин справи, з достовірністю встановлених господарським судом.

Прийняте господарським судом рішення підписується всіма суддями, які брали участь у засіданні. Отже, жоден із суддів за результатами вирішення спору не може, незважаючи на будь-які обставини, відмовитись від підписання рішення.

У разі розгляду справи трьома суддями суддя, незгодний з рішенням, зобов'язаний викласти у письмовій формі свою окрему думку, яка приєднується до справи. Проте даних про наявність окремої думки судді рішення (ухвала, постанова) містити не має.

Відповідний документ, який складається у довільній письмовій формі, під час оформлення матеріалів справи господарського суду вміщується працівником канцелярії в окремий конверт, який прикріплюється до внутрішнього боку обкладинки відповідної справи. Конверт опечатується і на ньому робиться позначка: "Окрема думка судді (прізвище, ініціали)". До опису матеріалів справи вносяться відповідні дані.

Цей конверт може бути відкрито лише суддями, які переглядають рішення (ухвалу, постанову) в апеляційному чи у касаційному порядку. Після здійснення такого перегляду документ, який містить окрему думку судді, знову законвертовується у тому самому порядку.

Судді, які беруть участь у розгляді справи у першій, апеляційній або касаційних інстанціях, та працівник канцелярії, який оформлює матеріали справи, не вправі у будь-якій формі доводити до відома інших осіб, у тому числі учасників судового процесу, відомості про наявність окремої думки та її зміст.

Стаття 83. Права господарського суду щодо прийняття рішення

Господарський суд, приймаючи рішення, має право:

визнати недійсним повністю чи у певній частині пов'язаний з предметом спору договір, який суперечить законодавству;

виходити за межі позовних вимог, якщо це необхідно для захисту прав і законних інтересів позивачів або третіх осіб з самостійними вимогами на предмет спору і про це є клопотання заінтересованої сторони;

зменшувати у виняткових випадках розмір неустойки (штрафу, пені), яка підлягає стягненню зі сторони, що порушила зобов'язання;

стягувати у доход Державного бюджету України із сторони, що порушила строки розгляду претензії, штраф у розмірі, встановленому статтею 9 цього Кодексу або у відповідності до законів, що регулюють порядок досудового врегулювання спорів у конкретних правовідносинах;

стягувати в доход Державного бюджету України з винної сторони штраф у розмірі до ста неоподатковуваних мінімумів доходів громадян за ухилення від вчинення дій, покладених господарським судом на сторону;

6) відстрочити або розстрочити виконання рішення.

Вирішуючи господарський спір, суд може застосувати п. 1 коментованої статті, якщо буде встановлено, що зміст договору суперечить чинному законодавству. У цьому випадку суд повинен за власною ініціативою визнати цей договір недійсним повністю або у певній частині.

У процесі вирішення спору сторони можуть самі усунути у встановленому порядку порушення, які могли б потягти за собою визнання договору недійсним, зокрема шляхом укладення нового договору; внесення змін до договору, який не відповідає закону у певній частині; погодження його з відповідним державним органом, якщо це необхідно для цього договору, а таке погодження раніше не було здійснено тощо. Сторони також не позбавлені права укласти угоду про внесення змін до договору з метою приведення його у відповідність із законом або про розірвання договору. Якщо згадана угода не суперечить чинному законодавству, господарський суд у резолютивній частині рішення затверджує її.

Водночас, якщо господарський суд встановить, що підприємець, який є стороною у справі, належить до громадян, які відповідно до чинного законодавства не мають права займатися підприємницькою діяльністю або у встановленому законом порядку позбавлені права нею займатись (чи її певним видом), або займаються нею без законних підстав, господарський суд згідно із п. 1 коментованої статті визнає договір, укладений такою особою, недійсним повністю чи у певній частині, вирішуючи в такому разі питання про необхідність винесення окремої ухвали на адресу органу, що здійснив реєстрацію суб'єкта підприємницької діяльності.

Відповідно до п. 2 коментованої статті господарський суд, приймаючи рішення з господарського спору, пов'язаного з відшкодуванням шкоди, має право виходити за межі позовних вимог, якщо це необхідно для захисту прав і законних інтересів потерпілої особи.

Відповідно до ч. 2 ст. 19 Конституції України органи державної (в тому числі судової) влади, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Частина 4 ст. 22 цього Кодексу визначає зміну підстави або предмета позову, збільшення чи зменшення розміру позовних вимог виключно як право, а не обов'язок позивача.

Отже, п. 2 коментованої статті передбачено право господарського суду щодо виходу за межі позовних вимог (за наявності передбачених цією нормою умов, і про це є клопотання заінтересованої сторони), але не зміни таких вимог на власний розсуд чи спонукання до їх уточнення.

Слід мати на увазі, що Верховним Судом України у постанові від 13 липня 2004 р. у справі № 10/732 викладено правову позицію, згідно з якою "суд, дійшовши висновку, що предмет позову не відповідає встановленим законом або договором способам захисту прав, повинен відмовити у позові, а не припиняти провадження у справі за її непідвідомчістю суду".

Оскільки норми Цивільного кодексу України закріплюють принцип повного відшкодування збитків, слід зважати на те, що збитки (прямі та упущена вигода) підлягають відшкодуванню з урахуванням офіційного індексу інфляції.

Відповідні індекси розраховуються Державним комітетом статистики України з серпня 1991 р. щомісячно і публікуються, зокрема, у газеті "Урядовий кур'єр". Повідомлені друкованими засобами масової інформацїї з посиланням на Державний комітет статистики України ці показники згідно зі статтями 19, 21 і 22 Закону України від 2 жовтня 1992 р. "Про інформацію" є офіційними і можуть використовуватися для визначення розміру завданих збитків.

Оскільки індекс інфляції є змінною величиною, позивач, який бажає стягнути збитки з урахуванням цього індексу, повинен у кожному конкретному випадку подати господарському суду обґрунтований розрахунок відповідної суми. '

Оцінюючи поданий позивачем розрахунок, господарський суд повинен виходити з розміру збитків, обчисленого за цінами і тарифами, що діють в умовах інфляції.

Належна до стягнення сума з урахуванням індексу інфляції розраховується на момент пред'явлення позову. Водночас господарський суд, приймаючи рішення про відшкодування збитків, на підставі п. 2 коментованої статті може, якщо це необхідно для захисту прав і законних інтересів потерпілої особи, виходити за межі позовних вимог і стягувати збитки у розмірі, обчисленому на день вирішення спору.

Пункт 3 коментованої статті надає право господарському суду у виняткових випадках зменшувати розмір неустойки (штрафу, пені), яка підлягає стягненню зі сторони, яка порушила зобов'язання. Однак ця норма не є підставою для зменшення розміру збитків, завданих неналежним виконанням зобов'язання.

Отже, господарський суд має право прийняти рішення про зменшення неустойки (штрафу, пені) лише за дійсно виняткових обставин, а посилання на тяжкий фінансовий стан боржника як на підставу для зменшення неустойки коментована стаття не містить.

Вирішуючи питання про зменшення розміру неустойки, яка підлягає стягненню зі сторони, що порушила зобов'язання, господарський суд повинен об'єктивно оцінити, чи є цей випадок винятковим, виходячи з інтересів сторін, які заслуговують на увагу, ступеня виконання зобов'язань, причини неналежного виконання або невиконання зобов'язання, незначності прострочення у виконанні зобов'язання, невідповідності розміру пені наслідкам порушення, негайного добровільного усунення винною стороною порушення та його наслідків.

Якщо невиконання або неналежне виконання зобов'язання виникло з вини обох сторін (принцип змішаної відповідальності) суд повинен врахувати ступінь вини кожної зі сторін.

Чинним законодавством господарському суду не надане право зменшувати суму збитків, що підлягають відшкодуванню. Якщо господарський суд на підставі п. З коментованої статті зменшує розмір неустойки (штрафу, пені), яка підлягає стягненню, то у випадку застосування залікової неустойки збитки відшкодовуються у частині, не покритій сумою неустойки, яку господарський суд фактично стягнув з боржника.

Відповідно до Рішення Конституційного Суду України від 9 липня 2002 р. № 15-рп/2002 у справі № 1-2/2002 (про досудове врегулювання спорів) положення ч. 2 ст. 124 Конституції України щодо поширення юрисдикції судів на всі правовідносини, що виникають у державі, в аспекті конституційного звернення необхідно розуміти так, що право особи (юридичної особи) на звернення до суду за вирішенням спору не може бути обмежене законом, іншими нормативно-правовими актами. Встановлення законом або договором досудового врегулювання спору за волевиявленням суб'єктів правовідносин не є обмеженням юрисдикції судів і права на судовий захист.

Отже, з дати оприлюднення цього Рішення Конституційного Суду України місцеві господарські суди мають у порядку, передбаченому ГПК України, приймати до свого провадження як позови з вимогами, що грунтуються на визнаних претензіях позивача, так і позови, щодо вимог яких не подано доказів вжиття заходів досудового врегулювання спору. У зв'язку з викладеним суди з цієї дати не мають права застосовувати п. 4 коментованої статті.

Особи, які беруть участь у справі, вважаються повідомленими про час і місце її розгляду судом, якщо ухвалу про порушення провадження у справі надіслано за поштовою адресою, зазначеною у позовній заяві.

У випадку нез'явлення у засідання господарського суду представників обох сторін або однієї з них справа може бути розглянута без їх участі, тільки якщо неявка таких представників не перешкоджає вирішенню спору.

У разі нез'явлення у засідання господарського суду представника позивача, якщо його присутність було визнано обов'язковою, суддя має право притягти позивача до відповідальності, встановленої п. 5 коментованої статті, або залишити позов без розгляду (п. 5 ст. 81 ГПК України), або вжити усі ці заходи одночасно, а також винести окрему ухвалу, як це передбачено ч. 1 ст. 90 ГПК України.

Щодо представника відповідача, то у разі нез'явлення його за викликом господарського суду, суд має право відкласти розгляд справи (ст. 77 цього Кодексу) та вжити заходів, передбачених п. 5 коментованої статті або ст. 90 цього Кодексу, чи прийняти рішення за відсутності цього представника.

Крім цього, господарський суд має право застосувати санкцію у вигляді штрафу (п. 5 коментованої статті) за ненадання у встановлені строки до господарського суду відзиву на позовну заяву, матеріалів витребуваних судом, а також за ухилення від вчинення дій, покладених господарським судом на сторони.

Господарський суд за власною ініціативою або, як правило, за клопотанням заінтересованої сторони має право відстрочити або розстрочити виконання прийнятого рішення.

Стаття 84. Зміст рішення

Рішення господарського суду ухвалюється іменем України і складається із вступної, описової, мотивувальної ірезолютивної частин, при цьому:

у вступній частині вказуються найменування господарського суду, номер справи, дата прийняття рішення, найменування сторін, ціна позову, прізвища судді (суддів), представників сторін, прокурора та інших осіб, які брали участь у засіданні, посади цих осіб. При розгляді справи на підприємстві, в організації про це також вказується у вступній частині рішення;

описова частина має містити стислий виклад вимог позивача, відзиву на позовну заяву, заяв, пояснень і клопотань сторін та їх представників, інших учасників судового процесу, опис дій, виконаних господарським судом (огляд та дослідження доказів і ознайомлення з матеріалами безпосередньо в місці їх знаходження);

у мотивувальній частині вказуються обставини справи, встановлені господарським судом; причини виникнення спору; докази, на підставі яких прийнято рішення; зміст письмової угоди сторін, якщо її досягнуто; доводи, за якими господарський суд відхилив клопотання і докази сторін, їх пропозиції щодо умов договору або угоди сторін; законодавство, яким господарський суд керувався, приймаючи рішення; обгрунтування відстрочки або розстрочки виконання рішення;

резолютивна частина має містити висновок про задоволення позову або про відмову в позові повністю чи частково по кожній з заявлених вимог. Висновок не може залежати від настання або ненастання якихось обставин (умовне рішення).

При задоволенні позову в резолютивній частині рішення вказуються:

найменування сторони, на користь якої вирішено спір, і сторони, з якої здійснено стягнення грошових сум або яка зобов'язана виконати відповідні дії, строк виконання цих дій, а також строк сплати грошових сум при відстрочці або розстрочці виконання рішення;

розмір сум, що підлягають стягненню (основної заборгованості і за матеріальні цінності, виконані роботи та надані послуги, неустойки, штрафу, пені та збитків, а також штрафів, передбачених у пунктах 4 і 5 частини другої статті 83 цього Кодексу);

найменування майна, що підлягає передачі, і місце його знаходження (у спорі про передачу майна);

найменування, номер і дата виконавчого або іншого документа про стягнення коштів у безспірному порядку (у спорі про визнання цього документа як такого, що не підлягає виконанню), а також сума, що не підлягає списанню.

У спорі, що виник при укладанні або зміні договору, в резолютивній частині вказується рішення з кожної спірної умови договору, а у спорі про спонукання укласти договір — умови, на яких сторони зобов'язані укласти договір, з посиланням на поданий позивачем проект договору.

В резолютивній частині рішення вказується про визнання договору недійсним у випадках, передбачених у пункті 1статті 83 цього Кодексу.

При задоволенні заяви про визнання акта недійсним в резолютивній частині вказуються найменування акта і органу, що його видав, номер акта, дата його видання, чи визнається акт недійсним повністю або частково (в якій саме частині).

В резолютивній частині рішення вказується про розподіл господарських витрат між сторонами, про повернення державного мита з бюджету.

Якщо у справі беруть участь кілька позивачів і відповідачів, в рішенні вказується, як вирішено спір щодо кожного з них.

При розгляді первісного і зустрічного позовів у рішенні вказуються результати розгляду кожного з позовів.

На підставі ст. 124 Конституції України, ч. 1 коментованої статті судові рішення ухвалюються іменем України і є обов'язковими до виконання на всій її території.

Рішення господарського суду має ґрунтуватись на повному з'ясуванні такого:

— чи мали місце обставини, на які посилаються особи, що беруть участь у процесі, та якими доказами вони підтверджуються;

чи не виявлено у процесі розгляду справи інших фактичних обставин, що мають суттєве значення для правильного вирішення спору, і доказів на підтвердження цих обставин;

яка правова кваліфікація відносин сторін, виходячи з фактів, установлених у процесі розгляду справи, та яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору.

Рішення господарського суду складається з чотирьох послідовних частин: вступної, описової, мотивувальної та резолютивної.

Вступна частина має містити найменування господарського суду, номер справи, дату прийняття рішення, найменування сторін, ціну позову, прізвища судді (суддів), представників сторін, прокурора та інших осіб, які брали участь у засіданні, посади цих осіб.

За наявності у справі третіх осіб у вступній та описовій частинах рішення згідно зі статтями 26, 27 цього Кодексу має бути точно визначений їх статус — із самостійними вимогами щодо предмета спору чи без таких.

В описовій частині рішення стисло викладається зміст позовних вимог і заперечень відповідача, пояснень та вимог інших учасників господарського процесу, опис дій, виконаних господарським судом. В ній обов'язково має фіксуватись факт попередження судового експерта щодо передбаченої статтями 384, 385 КК України відповідальності за дачу завідомо неправдивого висновку або відмову дати висновок та за відмову без поважних причин від виконання покладених на них обов'язків, якщо призначалася судова експертиза.

Мотивувальна частина рішення господарського суду містить фактичні та правові підстави, які включають: обставини справи, встановлені господарським судом; причини виникнення спору; докази, на підставі яких прийнято рішення; зміст письмової угоди сторін, якщо її досягнуто; доводи, за якими господарський суд відхилив клопотання і докази сторін, їх пропозиції щодо умов договору або угоди сторін; законодавство, яким господарський суд керувався, приймаючи рішення.

У мотивувальній частині рішення слід зазначити про зміну сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі, своїх процесуальних позицій у порівнянні із позовною заявою, відзивом на неї, клопотанням та обґрунтування відстрочки або розстрочки виконання рішення.

Резолютивна частина рішення за жодних умов не має викладатись альтернативно (наприклад: стягнути з відповідача певну суму або в разі відсутності коштів на його рахунку — звернути стягнення на належне йому майно). У випадку, коли такі альтернативні вимоги містяться у позовній заяві, господарський суд повинен визначити предмет позову і виріїггувати спір залежно від характеру зобов'язань відповідача.

У резолютивній частині рішення має бути остаточна відповідь щодо усіх вимог, які були предметом судового розгляду.

При цьому господарські суди мають зазначати:

у рішеннях за позовами про витребування майна чи про визнання права власності на майно — найменування майна, місце його знаходження (у спорі про передачу майна), а у разі необхідності — строк виконання відповідних дій та/або про видачу наказу про примусове виконання рішення;

у рішеннях щодо кількох відповідачів — ступінь відповідальності кожного з них;

у рішеннях про визнання недійсними установчих документів суб'єкта підприємницької діяльності — про обов'язок власника (власників) або органу, уповноваженого створювати підприємство, здійснити ліквідацію підприємства у встановленому законом порядку;

у рішеннях про часткове задоволення майнових вимог — про відхилення решти вимог, припинення провадження або залишення без розгляду позову у цій частині;

у рішеннях, якими надано відстрочку або розстрочку виконання (ст. 121 цього Кодексу), — конкретні терміни їх виконання;

в ухвалах зі справ, у яких сторони досягли мирової угоди (ч. 4 ст. 121 цього Кодексу), — про затвердження відповідної угоди;

у рішеннях зі спору, що виник при укладанні або зміні договору, у резолютивній частині вказується рішення з кожної спірної умови договору, а у спорі про спонукання укласти договір — умови, на яких сторони зобов'язані укласти договір, з посиланням на поданий позивачем проект договору;

у рішенні про визнання недійсним акта — його номер і дату видання, найменування органу, що видав цей акт, а в разі визнання акта частково недійсним — також його конкретний пункт, абзац, частину, що визнається недійсною.

Визнаючи повністю або частково недійсним акт нормативного характеру державного чи іншого органу, у тому числі акт вищого чи центрального органу виконавчої влади, господарський суд, крім даних, перелічених в абзаці першому цього підпункту роз'яснення, повинен також покласти на орган, що видав такий акт, обов'язок опублікувати (оприлюднити) резолютивну частину рішення господарського суду у тому самому виданні (у той самий спосіб), де було опубліковано (оприлюднено) визнаний недійсним акт. У рішенні господарського суду має бути визначений термін, протягом якого має бути здійснена публікація (оприлюднення).

Визнаючи повністю або частково недійсним акт ненормативного характеру (індивідуальний акт), який доведено до відома та/або виконання певного кола юридичних чи фізичних осіб (крім самого позивача), що спричинило порушення прав чи завдало шкоди охоронюваним законом інтересам позивача, господарський суд зобов'язує відповідача повідомити про резолютивну частину рішення зі справи тих самих осіб і у той самий спосіб, яким до них було доведено цей акт, або в інший прийнятний для позивача спосіб та подати господарському суду у визначений ним термін докази такого повідомлення;

у рішенні про вчинення певних дій або про утримання від певних дій — відповідний припис, а у разі необхідності — строк виконання відповідних дій та/або про видачу наказу про примусове виконання рішення;

у рішеннях зі справ, у яких мало місце поновлення строків позовної давності чи процесуальних строків, ця обставина зазначається як у мотивувальній, так і у резолютивній частинах рішення;

у рішеннях зі спорів, пов'язаних зі стягненням грошових сум, — зокрема дані, визначені у п. З ч. 1 ст. 19 Закону України "Про виконавче провадження".

Відповідні дані зазначаються згідно з поданою до господарського суду позовною заявою.

За відсутності у позовній заяві даних про найменування (ім'я) стягувача і боржника, їх місцезнаходження (місце проживання), ідентифікаційний код (індивідуальний ідентифікаційний номер) тощо необхідні відомості господарський суд має право витребувати у позивача і відповідача згідно з п. 4 ст. 65 цього Кодексу.

Рішення господарського суду може прийматись тільки тим суддею (суддями), який брав участь у розгляді справи, та має бути викладено у письмовій формі.

Стаття 85. Оголошення рішення та набрання ним законної сили

Прийняте рішення оголошується суддею у судовому засіданні після закінчення розгляду справи.

За згодою сторін суддя може оголосити тільки вступну та резолютивну частини рішення, про що зазначається у протоколі судового засідання.

Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення десятиденного строку з дня його прийняття, а у разі, якщо у судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення, воно набирає законної сили після закінчення десятиденного строку з дня підписання рішення, оформленого відповідно до статті 84 цього Кодексу.

У разі подання апеляційної скарги або внесення апеляційного подання рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційною інстанцією.

Після закінчення розгляду справи суддею у засіданні оголошується прийняте рішення. Суддя має право оголосити тільки резолютивну частину рішення, яка має бути викладена у письмовій формі, підписана суддею (судцями) і приєднана до справи. Оголосити тільки вступну та резолютивну частину рішення можливо тільки за згодою обох сторін справи.

Фактично, у випадках застосування ч. 2 коментованої статті відкладається не прийняття рішення, а складання його мотивувальної частини. Тому господарський суд повинен вирішити усі питання, пов'язані з прийняттям рішення (п. 4 ст. 84 цього Кодексу), і в тому разі, коли він відкладає написання його мотивувальної частини.

Відкладаючи виготовлення мотивованого рішення, господарський суд зобов'язаний оголосити резолютивну частину рішення у тому самому засіданні, про що зазначається у протоколі судового засідання. Оскільки вона оголошується і приєднується до справи як окремий судовий документ, у ній мають бути усі реквізити вступної частини рішення відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 84 ГПК України.

Резолютивна частина мотивованого рішення має бути викладена у повній відповідності з раніше оголошеною резолютивною частиною. Внесення до резолютивної частини мотивованого рішення змін і доповнень не допускається.

Із врахуванням складності справи господарському суду слід визначити термін закінчення підготовки мотивованого рішення, який не має перевищувати п'яти днів. Вказаний строк — рекомендований та на законодавчому рівні не закріплений. Одночасно з оголошенням резолютивної частини рішення суддя (головуючий) зазначає й відповідну дату. Судове засідання для оголошення мотивованого рішення не призначається.

Відповідно до ч. З коментованої статті рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення десятиденного строку з дня його прийняття, а якщо у судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення, воно набирає законної сили після закінчення десятиденного строку з дня підписання рішення, оформленого відповідно до ст. 84 ГПК України.

У разі подання апеляційної скарги або внесення апеляційного подання рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційною інстанцією.

Стаття 86. Винесення ухвали та її зміст

Якщо господарський спір не вирішується по суті (відкладення розгляду справи, зупинення, припинення провадження у справі, залишення позову без розгляду тощо), господарський суд виносить ухвалу.

Ухвала господарського суду має містити:

найменування господарського суду, номер справи і дату винесення ухвали, найменування сторін, ціну позову, вимогу позивача, прізвища судді (суддів), представників сторін, прокурора, інших осіб, які брали участь у засіданні (із зазначенням їх посад);

стислий виклад суті спору або зміст питання, з якого виноситься ухвала;

мотиви винесення ухвали з посиланням на законодавство;

висновок з розглянутого питання;

5) вказівку на дії, що їх повинні вчинити сторони, інші підприємства, організації, державні та інші органи та їх посадові особи у строки, визначені господарським судом.

Відповідно до коментованої статті ухвала виноситься господарським судом, якщо спір не вирішується по суті, тому приписи частин 3, 4 ст. 85 цього Кодексу не можуть застосовуватися до ухвал господарського суду.

Коментована стаття вказує на зміст процесуального документа. Ухвала господарського суду повинна містити: найменування господарського суду, номер справи і дату винесення ухвали, найменування сторін, ціну позову, вимогу позивача, прізвища судді (судців), представників сторін, прокурора, інших осіб, які брали участь у засіданні, (із зазначенням їх посад); стислий виклад суті спору або зміст питання, з якого виноситься ухвала; мотиви винесення ухвали з посиланням на законодавство; висновок з розглянутого питання.

В ухвалі господарський суд повинен викласти вказівку на дії, що їх повинні вчинити сторони, інші підприємства, організації, державні та інші органи та їх посадові особи у строки, визначені господарським судом.

Стаття 88. Додаткове рішення, ухвала

Господарський суд має право за заявою сторони, прокурора, який брав участь в судовому процесі, або за своєю ініціативою прийняти додаткове рішення, ухвалу, якщо:

з якоїсь позовної вимоги, яку було розглянуто в засіданні господарського суду, не прийнято рішення;

не вирішено питання про розподіл господарських витрат або про повернення державного мита з бюджету.

Додаткове рішення, ухвала можуть бути оскаржені в установленому порядку.

Прийняття додаткового рішення за заявою сторони, прокурора, який брав участь у процесі, або за ініціативою суду здійснюється, як правило, тим самим суддею (складом суду), який приймав первісне рішення.

Прийняття додаткового рішення припустиме виключно з підстав, передбачених коментованою статтею, які мають вичерпний характер. Порушення вимог цієї статті тягне за собою зміну або скасування рішення в апеляційному чи у касаційному порядку (п. 4 ч. 1 ст. 104, ст. 111-10 цього Кодексу).

Прийняття додаткового рішення господарським судом здійснюється, зокрема, за заявою сторони.

Господарський процесуальний кодекс України не встановлює будь-яких обмежень строків подання заяв про прийняття додаткового рішення, виправлення чи роз'яснення його. При цьому необхідно враховувати, що відповідно до статей 26, 27 цього Кодексу правами сторони користуються треті особи, отже, вони також можуть звернутися до господарського суду із відповідною заявою.

Вирішуючи питання процедури розгляду заяв про прийняття додаткового рішення, роз'яснення чи виправлення його, господарські суди повинні виходити з того, в якому порядку розглядалась справа, — за участю однієї чи обох сторін або за їх відсутності, а також з обставин справи, доводів, наведених у заяві, тощо.

У тих випадках, коли господарський суд не прийняв рішення щодо розподілу судових витрат чи повернення державного мита з державного бюджету, за заявою сторони або прокурора, який брав участь у судовому процесі, а також з власної ініціативи на підставі коментованої статті господарський суд приймає додаткове рішення чи ухвалу зі справи.

Додаткове рішення підлягає перегляду за правилами цього Кодексу. Питання щодо необхідності перевірки основного рішення зі справи вирішує апеляційна або касаційна інстанція залежно від змісту додаткового рішення, мотивів, викладених у заяві про його перевірку, характеру і обставин справи тощо. За таким самим принципом вирішується питання про скасування чи зміну обох рішень або одного з них.

Стаття 89. Роз'яснення і виправлення рішення, ухвали

Суддя за заявою сторони чи державного виконавця роз'яснює рішення, ухвалу, не змінюючи при цьому їх змісту, а також за заявою сторони або за своєю ініціативою виправляє допущені в рішенні, ухвалі описки чи арифметичні помилки, не зачіпаючи суті рішення.

Про роз'яснення рішення, ухвали, а також про виправлення описок чи арифметичних помилок виноситься ухвала.

Роз'яснення чи виправлення рішення здійснюється, зокрема, за заявою сторони чи державного виконавця- При цьому необхідно враховувати, що відповідно до статей 26, 27 цього Кодексу правами сторони користуються треті особи, отже, вони також можуть звернутися до господарського суду з відповідною заявою. Однак коментована стаття не передбачає можливості перегляду в апеляційному чи у касаційному порядку ухвали, винесеної на підставі ст. 89 цього Кодексу.

Не виключено звернення із заявою про роз'яснення чи виправлення рішення державного або іншого органу, на який покладено виконання рішення (установа банку, фінансовий орган, який забезпечує стягнення коштів у доход державного бюджету тощо). У такому випадку питання про задоволення або відхилення цієї заяви необхідно вирішувати з урахуванням характеру припущеної помилки чи описки та їх впливу на можливість виконання рішення.

Згідно зі статтями 101, 111-9 цього Кодексу апеляційна і касаційна інстанції вправі прийняти додаткове рішення, роз'яснити чи виправити його лише щодо прийнятих ними процесуальних документів, але не рішень, прийнятих у першій інстанції.

Роз'яснення рішення, ухвали, а також винесення ухвали про виправлення описок чи арифметичних помилок можливе лише у випадках, коли зазначені процесуальні документи не виконані.

Стаття 90. Окрема ухвала. Повідомлення господарського суду

Господарський суд, виявивши при вирішенні господарського спору порушення законності або недоліки в діяльності підприємства, установи, організації, державного чи іншого органу, виносить окрему ухвалу.

Окрема ухвала надсилається відповідним підприємствам, установам, організаціям, державним та іншим органам, посадовим особам, які несуть відповідальність за ухилення від виконання вказівок, що містяться в окремій ухвалі, в порядку та розмірі, передбачених частиною першою статті 119 цього Кодексу.

Окрему ухвалу може бути оскаржено в установленому цим Кодексом порядку.

Якщо при вирішенні господарського спору господарський суд виявить у діяльності працівників підприємств та організацій порушення законності, що містять ознаки дії, переслідуваної у кримінальному порядку, господарський суд надсилає про цей факт повідомлення органам внутрішніх справ чи прокуратури.

Окрема ухвала виноситься господарським судом за наявності умов, передбачених ч. 1 коментованої статті, — виявлення при вирішенні спору порушень законності або недоліків у діяльності підприємства, установи, організації, державного чи іншого органу.

Окрема ухвала виноситься, як правило, одночасно з рішенням зі справи.

Зміст окремої ухвали викладається за формою, що додається до роз'яснення президії Вищого арбітражного суду України від 2 грудня 1992 р. № 01-6/1444 "Про практику застосування статті 90 Господарського процесуального кодексу України".

В окремій ухвалі має бути зазначений закон чи інший нормативно-правовий акт (зокрема його стаття, пункт тощо), вимоги яких порушено, і в чому саме полягає порушення. Вказівки, що містяться в окремій ухвалі, мають бути максимально конкретними і реальними для виконання.

При винесенні окремої ухвали має бути враховано, що вказівки щодо усунення порушень законності чи недоліків у діяльності шд-приємств і організацій не повинні виходити за межі компетенції господарського суду, тобто господарський суд не вправі давати вказівки щодо виробничих процесів або оперативно-господарської діяльності та визначати, яке стягнення слід накласти на службову особу.

При виявленні під час розгляду справи порушень законності чи недоліків у діяльності пщприємства, організації або посадових осіб господарський суд виносить на їх адресу окрему ухвалу незалежно вщ того, чи є вони учасниками господарського процесу.

Окрема ухвала надсилається посадовій особі або органу, які за своїми повноваженнями повинні усунути виявлені господарським судом недоліки чи порушення.

Окрему ухвалу як різновид судового акта може бути винесено не лише судом першої інстанції, а й судами апеляційної чи касаційної інстанцій у разі виявлення судом порушень законів та інших нормативно-правових актів.

Коментованою статтею не встановлено обов'язку пщприємства, установи, організації, посадової особи, на адресу яких надіслано окрему ухвалу, повідомляти господарський суд про виконання вказівок цієї ухвали, проте ч. 2 ст. 11 Закону України "Про судоустрій України" передбачає обов'язковість виконання судових рішень. Керуючись цією нормою, останній з метою забезпечення виконання вказівок, що містяться в окремій ухвалі, встановлює у ній строк для надання відповіді залежно від змісту вказівок та терміну, необхідного для їх виконання.

На відміну від окремої ухвали повідомлення органам внутрішніх справ чи прокуратури (ч. 4 коментованої статті) надсилаються господарським судом не з будь-якого факту порушення підприємством або організацією законності, а лише у тих випадках, коли господарський суд виявить у діяльності працівників підприємства, організації такі порушення законності, які містять ознаки дії, переслідуваної у кримінальному порядку.

За наявності умов, передбачених ч. 4 коментованої статті, господарський суд повинен надсилати повідомлення саме тому органу, до компетенції якого належить вирішення питань про необхідність проведення певних дій або порушення кримінальної справи.

Повідомлення з конкретних справ мають надсилатись відповідним органам, як правило, одночасно з вирішенням спору, а повідомлення, що грунтуються на узагальнених матеріалах, — негайно після закінчення узагальнення.

Розділ XII ПЕРЕГЛЯД СУДОВИХ РІШЕНЬ В АПЕЛЯЦІЙНОМУ ПОРЯДКУ

Стаття 91. Право апеляційного оскарження

Сторони у справі мають право подати апеляційну скаргу, а прокурор — апеляційне подання на рішення місцевого господарського суду, яке не набрало законної сили.

Апеляційна скарга або подання подається через місцевий госпо­дарський суд, який розглянув справу.

Місцевий господарський суд у п'ятиденний строк надсилає одержану апеляційну скаргу або подання разом зі справою відповідному апеляцій­ному господарському суду.

1. Втілюючи концепцію, визначену ст. 125 Конституції України, згідно з приписами якої в Україні діють місцеві та апеляційні суди, з 10 липня 2001 р. в системі господарських судів України введений інститут апеляційних судів.

У частині 1 коментованої статті законодавець визначив перелік осіб, які мають право оскаржити в апеляційному порядку, у разі їх незгоди, рішення, прийняте місцевим господарським судом — судом першої інстанції. Такими особами є безпосередньо сторони у справі — сторони судового процесу, визнані такими під час її (справи) розгляду судом першої інстанції. Згадані особи у такому випадку подають процесуаль­ний документ — апеляційну скаргу. Також законодавець визначив, що прокурор на підставі своїх повноважень, визначених Законом України "Про прокуратуру", може оскаржити в апеляційному порядку ріїиення суду першої інстанції. У цьому випадку прокурор подає процесуальний документ — апеляційне подання. Для визначення поняття "сторони у судовому процесі" слід звернутись до відповідних норм цього Кодексу. Згадане поняття визначене законодавцем у ст. 21 ГПК України — сторонами у судовому процесі є позивачі і відповідачі. Водночас від­повідно до статей 26, 27 цього Кодексу у судовому процесі можуть брати участь також і треті особи, які заявляють або не заявляють самостійні вимоги на предмет спору. За приписами ч. З ст. 26 треті особи, які заявляють самостійні вимоги на предмет спору, користуються усіма правами і несуть усі обов'язки позивача. Згідно з приписами ч. 4 ст. 27 треті особи, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору, користуються процесуальними правами і несуть процесуальні обов'язки сторін, крім права на зміну підстави і предмета позову, збільшення чи зменшення розміру позовних вимог, а також на відмову від позову або визнання позову. Отже, аналізуючи наведені норми цього Кодексу, слід зробити висновок, що на апеляційне оскарження рішення місцевого господарського суду шляхом подання апеляційної скарги мають право позивачі, відповідачі, а також треті особи, які визнані такими місцевим господарським судом під час розгляду справи.

Повноваження прокурора у господарському процесі визначені законодавцем у ст. 29 цього Кодексу. Як вже зазначалося, ч. 1 комен­тованої статті, а також ст. 29 надають прокурору право на апеляційне оскарження рішення господарського суду першої інстанції. Таке положення повністю узгоджується з нормами ст. 37 Закону України "Про прокуратуру", за приписами якої право внесення апеляційного подання на рішення і ухвали судів надається прокурору і заступнику прокурора в межах їх компетенції, незалежно від їх участі у розгляді справи в суді першої інстанції. Помічники прокурора, прокурори управлінь і відділів можуть вносити апеляційні подання тільки у справах, в розгляді яких вони брали участь. Але слід враховувати, що прокурор у господарському процесі здійснює представницькі функції, тобто представляє інтереси громадянина або держави (п. 2 ч. 1 ст. 5 Закону України "Про прокуратуру", ст. 29 цього Кодексу) лише у встановлених законодавством випадках. Вирішуючи зазначене питання, слід також керуватись Рішенням Конституційного Суду України від 8 квітня 1999 р. № З-рп/99 у справі № 1-1/99.

Як випливає з коментованої норми, в апеляційному порядку можуть бути оскаржені рішення місцевого господарського суду, але визначення терміна „рішення" у ГПК України відсутнє. Відповідно до приписів ст. 82 цього Кодексу, при вирішенні господарського спору по суті господарський суд першої інстанції приймає рішен­ня. Отже, за приписами ч. 1 коментованої статті будь-яке рішення господарського суду може бути оскаржене в апеляційному порядку. Водночас приписами ст. 86 цього Кодексу законодавець визначив, що господарський суд першої інстанції у разі, коли спір не вирішуєть­ся по суті, виносить ухвалу. Види ухвал місцевого господарського суду та порядок їх винесення законодавець визначив у відповідних нормах ГПК України. Саме в цих нормах законодавець зазначив про можливість оскарження таких ухвал (див. коментар до ст. 106). Отже, оскарженню в апеляційному порядку підлягають лише ті ух­вали місцевого господарського суду, можливість оскарження яких безпосередньо зазначена у відповідних статтях цього Кодексу.

Як визначив законодавець у ч. 1 коментованої статті, апеляційна скарга чи апеляційне подання можуть бути подані на рішення суду першої інстанції, яке не набрало законної сили. Але цей припис не зовсім узгоджується з приписами інших статей Кодексу (див. комен­тар до ч. 2 ст. 93).

Частина 2 коментованої статті визначає, що звернення від­повідних суб'єктів з апеляційною скаргою або апеляційним подан­ням має здійснюватись через господарський суд першої інстанції, процесуальний документ якого оскаржується. Водночас на практиці апеляційні суді також приймають апеляційні скарги або апеляційні подання, реєструючи їх у відповідному реєстрі, після чого передають до місцевого господарського суду, процесуальний документ якого оскаржується, для наступного направлення апеляційної скарги (по­дання) вже разом зі справою до апеляційного суду.

У частині 3 коментованої статті законодавець визначив присіч-ний п'ятиденний термін, протягом якого одержана господарським судом першої інстанції апеляційна скарга (подання) мають бути разом зі справою надіслані відповідному апеляційному суду

Стаття 92. Визначення апеляційної інстанції

Перегляд за апеляційною скаргою або поданням рішення місцевого господарського суду здійснює апеляційний господарський суд, повно­важення якого поширюються на територію знаходження відповідного місцевого господарського суду.

1. У цій статті законодавець визначив територіальну підсудність апеляційних господарських судів, зазначивши, що повноваження апе­ляційного господарського суду поширюється на територію знаходження відповідного місцевого господарського суду. Згідно з Указом Прези­дента України від 11 липня 2001 р. № 511/2001 "Про утворення апе­ляційних господарських судів та затвердження мережі господарських судів України" на території України утворені та діють: 1) Дніпропет­ровський апеляційний господарський суд; 2) Донецький апеляційний господарський суд; 3) Житомирський апеляційний господарський суд; 4) Запорізький апеляційний господарський суд; 5) Київський апеля­ційний господарський суд; 6) Київський міжобласний апеляційний господарський суд; 7) Луганський апеляційний господарський суд; 8) Львівський апеляційний господарський суд; 9) Одеський апеля­ційний господарський суд; 10) Севастопольський апеляційний госпо­дарський суд; 11) Харківський апеляційний господарський суд.

Повноваження апеляційних господарських судів поширюються на території:

Дніпропетровського апеляційного господарського суду — Дніп­ропетровської і Кіровоградської областей;

Донецького апеляційного господарського суду — Донецької області;

Житомирського апеляційного господарського суду — Вінни­цької, Житомирської і Хмельницької областей;

Запорізького апеляційного господарського суду — Запорізької і Херсонської областей;

Київського апеляційного господарського суду — Чернігівської області та міста Києва;

Київського міжобласного апеляційного господарського суду — Київської, Полтавської і Черкаської областей;

Луганського апеляційного господарського суду — Луганської області;

Львівського апеляційного господарського суду — Волинської, Закарпатської, Івано-Франківської, Львівської, Рівненської, Тер­нопільської і Чернівецької областей;

Одеського апеляційного господарського суду — Миколаївської і Одеської областей;

Севастопольського апеляційного господарського суду — Ав­тономної Республіки Крим і міста Севастополь;

Харківського апеляційного господарського суду — Сумської і Харківської областей.

Отже, перегляд в апеляційному порядку рішень (ухвал) місцевих господарських судів здійснюють відповідні апеляційні господарські суди.

Стаття 93. Строк подання апеляційної скарги або внесення апеляційного подання

Апеляційна скарга подається, а апеляційне подання вноситься, протягом десяти днів з дня прийняття рішення місцевим господарським судом, а у разі якщо у судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частину рішення — з дня підписання рішення, оформ­леного відповідно до статті 84 цього Кодексу. Відновлення пропущеного строку подання апеляційної скарги (подан­ня) можливе протягом трьох місяців з дня прийняття рішення місцевим господарським судом.

1.  У частині 1 коментованої статті законодавець визначив загальне правило, згідно з яким апеляційна скарга (подання) мають бути внесені протягом десяти днів з дня прийняття рішення, тобто до набрання рішенням господарського суду чинності. Цей строк є процесуальним. Для визначення закінчення перебігу цього процесуального строку слід звернутися до статей 50, 51 цього Кодексу (див. розділ "Процесуальні строки"). Так, у ч. З ст. 50 цього Кодексу законодавець встановив, що перебіг процесуального строку, обчислюваного днями, починається наступного дня після календарної дати або настання події, якими визначено його початок. У частині 1 коментованої статті зазначена подія, якою визначається початок процесуального строку — прийняття рішення місцевим господарським судом. Отже, перебіг процесуального строку внесення апеляційної скарги (подання) починається наступного дня після дати прийняття господарським судом першої інстанції оскаржуваного рішення або ухвали, яка може бути оскаржена (див. коментар до ст. 106), та закінчується на десятий день. При цьому слід мати на увазі, що відповідно до приписів ч. 4 ст. 51 ГПК України процесуальна дія, якою є і внесення апеляційної скарги (подання) та для якої встановлено строк, може бути вчинена до 24-ї години останнього дня строку, а згідно з ч. З цієї статті, коли останній день строку припадає на неробочий день, то днем закінчення строку вважається перший наступний за ним робочий день.  Далі, у ч. 1 коментованої статті законодавець визначив, що в разі оголошення господарським судом у судовому засіданні лише вступної і резолютивної частин рішення (див. коментар до ч. 2 ст. 85), перебіг визначеного процесуального строку починається з дня підписання рі­шення, оформленого відповідно до ст. 84 цього Кодексу (див. коментар до цієї статті). Отже, у наведеному випадку законодавець визначив іншу подію, з якої починається перебіг процесуального строку, — день підписання рішення, оформленого відповідно до приписів ст. 84 цього Кодексу. Закінчення перебігу процесуального строку, в такому випадку, слід розраховувати таким самим чином, як це наведене вище.

2.  У частині 2 коментованої статті визначений граничний (присічний) термін, протягом якого процесуальний строк на апеляційне оскарження рішення господарського суду може бути відновлений. Цей строк становить три місяці з моменту прийняття рішення. Тобто законодавець у цьому випадку не пов'язує початок перебігу зазначеного процесуального строку з тим, чи було рішення прийняте відповідно до приписів ст. 84 цього Кодексу, чи були оголошені лише вступна і резолютивна частини такого рішення відповідно до приписів ст. 85 ГПК України. Початок процесуального тримісячного строку починається з події, яка визначається днем прийняття місцевим господарським судом рішення (ухвали), що оскаржується. Коментуючи цю статтю, слід відмітити, що вона не узгоджується з приписами ст. 91 цього Кодексу, де законодавець чітко визначив можливість апеляційного оскарження лише рішення господарського суду першої інстанції, яке не набрало законної сили. Але будь-які зміни до ст. 91 ГПК України до цього часу не внесені, отже, слід керуватися зазначеними вище положеннями.

Стаття 94. Форма і зміст апеляційної скарги (подання)

Апеляційна скарга (подання) подається (вноситься) у письмовій формі і повинна містити:

найменування апеляційного господарського суду, до якого по­дається скарга (подання);

найменування місцевого господарського суду, який прийняв рі­шення, номер справи та дату прийняття рішення;

вимоги особи, яка подає апеляційну скаргу (подання), а також підстави, з яких порушено питання про перегляд рішення, з посиланням на законодавство і матеріали, що є у справі або подані додатково;

 перелік документів, доданих до скарги (подання).

Апеляційна скарга підписується особою, яка подає скаргу або їїпредставником.

До скарги додаються докази сплати державного мита і надсилання копії скарги іншій стороні у справі.

1. У частині 1 коментованої статті законодавець чітко визначив форму апеляційної скарги (подання), зазначивши, що згадані про­цесуальні документи можуть бути подані (внесені) лише у письмовій формі, яка відповідає відповідним критеріям.

Так, апеляційна скарга (подання) має містити:

найменування апеляційного господарського суду, до якого звертається скаржник;

найменування місцевого господарського суду, який прийняв оскаржуване судове рішення, номер справи і дату прийняття такого рішення;

вимоги особи, яка звертається до апеляційної інстанції з від­повідною скаргою (поданням), підстави, у зв'язку з якими скарж­ник не погоджується з прийнятим місцевим господарським судом рішенням (щодо подання апеляційних скарг на ухвали місцевого господарського суду див. коментар до ст. 106), посилання на за­конодавство, яке, на думку скаржника, невірно застосовано судом першої інстанції під час розгляду спору, на матеріали справи. При цьому законодавець визначає, що це можуть бути як наявні у справі матеріали, так і додатково подані (щодо додаткового надання доказів див. коментар до ст. 101);

—перелік документів, доданих до скарги (подання).Недодержання визначених у ч. 1 цієї статті вимог може бути підставою для зобов'язання скаржника апеляційною інстанцією привести апеляційну скаргу (подання) у відповідність до вимог цієї норми чинного законодавства.

Частина 2 коментованої статті визначає, що апеляційна скарга підписується безпосередньо особою, яка подає скаргу (щодо осіб, які мають право апеляційного оскарження див. коментар до ст. 91) або її представником. Отже, під час вирішення питання про прийняття апеляційної скарги до розгляду слід визначити правомочність особи на підписання апеляційної скарги. Якщо апеляційна скарга (подання) підписані посадовою особою скаржника, яка не має права підпису­вати цей процесуальний документ, він не приймається до розгляду і повертається відповідно до приписів п. 1 ч. 1 ст. 97 цього Кодексу. Коли в апеляційного господарського суду виникають сумніви у правомочності посадової особи на підписання апеляційної скарги (подання), він з метою перевірки цієї обставини, прийнявши скаргу (подання), може додатково витребувати відповідні докази (матеріа­ли) та у разі їх (доказів, матеріалів) ненадання залишити апеляційну скаргу (подання) без розгляду відповідно до приписів п. 5 ч. 1 ст. 81 цього Кодексу (див. коментар до цієї статті).У частині 3 коментованої статті законодавець визначив перелік необхідних доказів, які мають бути додані скаржником до апеляційної скарги (подання). Такими необхідними доказами є:

докази сплати державного мита (слід мати на увазі, що прокурор та деякі державні установи звільнені від сплати державного мита за подання апеляційної скарги, а тому для вирішення цього питання треба додатково звертатися до приписів декрету Кабінету Міністрів України "Про державне мито";

докази надсилання копії скарги іншій стороні (сторонам) у справі.

У разі ненадання скаржником згаданих у ч. З цієї статті необхід­них доказів апеляційна скарга (подання) може бути не прийнята до розгляду та повернута відповідно до приписів ст. 97 цього Кодексу (див. коментар). Також апеляційна інстанція може прийняти апеля­ційну скаргу (подання) до розгляду та витребувати відповідні докази (матеріали), а у разі їх неподання — залишити скаргу (подання) без розгляду відповідно до приписів п. 1 ч. 1 ст. 81 цього Кодексу.

Стаття 95. Надсилання копій апеляційної скарги (подання) сторонам у справі

Особа, яка подає апеляційну скаргу, надсилає іншій стороні у справі копію цієї скарги і доданих до неї документів, які у сторони відсутні. Прокурор, який вносить апеляційне подання, надсилає сторонам по справі його копію і копії доданих до неї документів, які відсутні у справі.

1. У частині 1 цієї статті законодавець визначив, що особа, яка подає апеляційну скаргу, надсилає іншій стороні (сторонам) у справі копію цієї скарги і доданих до неї документів, які у сторони (сторін) відсутні. У разі невиконання приписів цієї норми можуть бути на­слідки, передбачені п. 2 ч. 1 ст. 97 цього Кодексу (див. коментар до згаданої норми, а також до ч. 1 ст. 91 і ч. З ст. 94 цього Кодексу). Порядок надсилання копії апеляційної скарги та документів пов­ністю збігається з порядком надсилання копії позовної заяви (див. коментар до ст. 56).

2. Вимоги до надсилання апеляційного подання є аналогічними до вимог надсилання апеляційної скарги. Водночас слід зазначити, що в ч. 2 цієї статті законодавець визначив необхідність надсилання іншим сторонам копії не тих документів, які у них відсутні, оскільки скаржник не може знати, які саме документи відсутні у його контр­агентів, а копії документів, що відсутні в матеріалах справи. Такий підхід є, на думку авторів коментарю, більш доцільним.

Стаття 96. Відзив на апеляційну скаргу (подання)

Сторона у справі, отримавши апеляційну скаргу (подання), має право надіслати відзив на неї апеляційній інстанції і особі, яка подала скаргу (подання). Відсутність відзиву на апеляційну скаргу (подання) не перешкоджає перегляду рішення місцевого господарського суду.

У коментованій статті законодавець визначив право сторони у справі після отримання апеляційної скарги (подання) надіслати відзив на неї апеляційному господарському суду і особі, яка подала скаргу (подання). Отже, надання відзиву є не обов'язком, а правом сторони, тому ненадання відзиву не може бути підставою для від­кладення розгляду апеляційної скарги по суті та перегляду рішення місцевого господарського суду.

Відзив подається безпосередньо в апеляційний господарський суд і сторонам у справі та, як правило, має бути поданий до роз­гляду справи. Це надає можливість сторонам у справі заздалегідь ознайомитись з відзивом та підготувати свою правову позицію вже з врахуванням доводів такого відзиву. Також це надає змогу і су­довій інстанції заздалегідь ознайомитися з додатковими доводами, викладеними у відзиві, та враховувати їх вже на стадії підготовки до розгляду апеляційної скарги.

Стаття 97. Повернення апеляційної скарги (подання)

Апеляційна скарга (подання) не приймається до розгляду і повер­тається апеляційним господарським судом, якщо:

апеляційна скарга (подання) підписана особою, яка не має права її підписувати, або особою, посадове становище якої не зазначено;

до скарги (подання) не додано доказів надсилання її копії іншій стороні (сторонам);

до скарги не додано документів, що підтверджують сплату де­ржавного мита у встановлених порядку і розмірі;

скаргу (подання) подано після закінчення строку, встановленого для її подання, без клопотання про відновлення цього строку;

до винесення ухвали про прийняття скарги (подання) до провад­ження особа, яка подала скаргу, подала заяву про її відкликання.

Про повернення апеляційної скарги (подання) виноситься ухвала. На ухвалу про повернення апеляційної скарги (подання) може бути подана касаційна скарга. Після усунення обставин, зазначених у пунктах 1, 2 і 3 частини пер­шої цієї статті, сторона у справі має право повторно подати апеляційну скаргу, а прокурор внести апеляційне подання у загальному порядку. 1. У частині 1 коментованої статті законодавець визначив перелік підстав, за наявності яких апеляційна скарга може не прийматись до розгляду і бути повернена. Такий перелік є вичерпним і додатковому розширенню не підлягає. Так, за приписами відповідних пунктів ч. 1 цієї статті апеляційна скарга не приймається до розгляду і повертається, якщо:

апеляційна скарга (подання) підписана особою, яка не має права її підписувати, або особою, посадове становище якої не зазначено. Отже, вирішуючи питання про прийняття апеляційної скарги, апеляційна інс­танція повинна перевірити повноваження посадової особи на підписання апеляційної скарги, при цьому у будь-якому випадку в апеляційній скарзі має бути зазначено посадове становище особи, яка підписала таку апе­ляційну скаргу (подання), а коли таке посадове становище не вказане — скарга (подання) підлягають поверненню. У разі ж виникнення сумнівів щодо правомочності особи, посадове становище якої вказане, на під­писання апеляційної скарги (подання) господарський суд апеляційної інстанції має прийняти скаргу (подання) до розгляду та витребувати у скаржника відповідні докази, а у разі їх ненадання — залишити таку апеляційну скаргу (подання) без розгляду відповідно до приписів п. 5 ч. 1 ст. 81 цього Кодексу (див. коментар до цієї статті);

до скарги (подання) не додано доказів надсилання її копії іншій стороні (сторонам). Відсутність доказів надсилання копії апеляційної скарги (подання) іншій стороні (сторонам) у справі є підставою для її неприйняття до розгляду і повернення апеляційною інстанцією (про належність і допустимість доказів відправлення копії апеляційної скарги (подання) див. коментар до ст. 56). Водночас на практиці апеляційні суди за таких підстав, як правило, приймають скарги (подання), до яких не надано згаданих вище доказів, до розгляду та зобов'язують скаржника надати такі докази у засщання апеляційної інстанції, при цьому ці докази мають підтверджувати обставину на­правлення копії скарги (подання) саме на дату звернення скаржника з апеляційною скаргою (поданням). У разі ненадання витребуваних доказів у засщання апеляційної інстанції апеляційна скарга (подан­ня) залишаються без розгляду відповідно до приписів п. 5 ч. 1 ст. 81 цього Кодексу. Також слід зазначити, що сторони судового процесу визначені у коментарі до ч. 1 ст. 91 Кодексу (див. коментар);

до скарги не додано документів, які підтверджують сплату де­ржавного мита у встановлених порядку і розмірі. Коментар до п. З ч. 1 коментованої статті цілком збігається з коментарем до п. 2 ч. 1цієї ж статті з тією різницею, що у цьому випадку мова йде про докази сплати державного мита (про належність і допустимість доказів сплати державного мита див. коментар до ст. 57, а про розмір державного мита і підстави звільнення від сплати державного мита див. коментар до ст. 94 та додатково приписи декрету Кабінету Міністрів України "Про державне мито");

скаргу (подання) подано після закінчення строку, встановле­ного для її подання, без клопотання про відновлення цього строку. Визначений законодавцем десятиденний строк подання апеляційної скарги є процесуальним строком та може бути відновлений відповідно до ст. 53 цього Кодексу у разі визнання апеляційною інстанцією по­важності причин такого пропуску. Водночас законодавець визначив, що вирішення питання про відновлення пропущеного процесуаль­ного строку можливе лише за наявності відповідного клопотання скаржника. Отже, апеляційна інстанція позбавлена можливості відновити пропущений процесуальний строк подання апеляційної скарги (подання) за власною ініціативою. Таке відновлення строку можливе лише протягом трьох місяців з дня прийняття рішення (див. коментар до ст. 93). У разі подання апеляційної скарги (подання) після встановленого законодавцем десятиденного процесуального строку та з відсутністю клопотання про його відновлення така скарга (подання) не приймаються до розгляду і підлягають поверненню за приписами п. 4 ч. 1 коментованої статті;

до винесення ухвали про прийняття скарги (подання) до провад­ження особа, яка подала скаргу, подала заяву про її відкликання.

У частині 2 коментованої статті законодавець визначив про­цесуальний документ, який виноситься апеляційним господарським судом у разі неприйняття скарги (подання) до розгляду. Таким проце­суальним документом є відповідна ухвала, яка виноситься відповідно до ст. 86 цього Кодексу (див. коментар) та коментованої статті.

У частині 3 цієї статті законодавець визначив, що ухвала про повер­нення апеляційної скарги може бути оскаржена в касаційному порядку до Вищого господарського суду України. У разі скасування ухвали про повернення апеляційної скарги (подання) вона вважається поданою.

Після усунення обставин, зазначених у пунктах 1—3 ч. 1 цієї статті, сторона у справі має право повторно подати апеляційну скаргу, а прокурор внести апеляційне подання у загальному порядку. Отже, у разі, неприйняття апеляційною інстанцією до розгляду і повернення апеляційної скарги (подання) з підстав, коли апеляційна скарга (по­дання) підписана особою, яка не має права її підписувати, або особою, посадове становище якої не зазначено; коли до скарги (подання) не додано доказів надсилання її копії іншій стороні (сторонам); коли до скарги не додано документів, що підтверджують сплату державного мита у встановлених порядку і розмірі, після усунення згаданих вище підстав повернення такої скарги (подання) сторона або прокурор мають право повторно подати апеляційну скаргу (подання) з додер­жанням всіх вимог статей 94, 95 цього Кодексу, надавши клопотання про відновлення процесуального строку у разі його пропуску. Водно­час слід пам'ятати про тримісячний строк, після якого відновлення процесуального строку неможливе (див. коментар до ст. 93).

Стаття 98. Прийняття апеляційної скарги (подання)

Про прийняття апеляційної скарги (подання) до провадження апе­ляційний господарський суд виносить ухвалу, в якій повідомляється про час і місце розгляду скарги (подання). Ухвала надсилається сторонам та прокурору, який брав участь у розгляді справи або вступив у розгляд справи.

Апеляційне провадження відкривається винесенням апеляцій­ним господарським судом відповідного процесуального документа — ухвали про прийняття апеляційної скарги до провадження, який ви­носиться після розгляду апеляційної скарги (подання), доданих до неї документів та матеріалів справи. В ухвалі апеляційна інстанція зазначає про час і місце розгляду скарги. Також в ухвалі апеляційний госпо­дарський суд може зобов'язати ту чи іншу сторону надати відповідні додаткові докази чи інші документи (див. коментар до ст. 38). Зако­нодавець не визначив можливість оскарження цього процесуального документа у касаційному порядку, тому ухвала про прийняття апеля­ційної скарги до провадження касаційному оскарженню не підлягає.

У частині 2 цієї статті законодавець визначив, що ухвала апеля­ційної інстанції про прийняття апеляційної скарги до провадження надсилається сторонам та прокурору, який брав участь у розгляді справи або вступив у розгляд справи (про вступ прокурора див. коментар до ст. 29).

Стаття 99. Порядок розгляду апеляційної скарги (подання)

В апеляційній інстанції справи переглядаються за правилами розгляду цих справ у першій інстанції з урахуванням особливостей, передбачених у цьому розділі. Апеляційний господарський суд, переглядаючи рішення в апеляцій­ному порядку, користується правами, наданими суду першої інстанції.

1. У коментованій статті законодавець визначив правила, за якими апеляційні господарські суди розглядають апеляційні скарги (подан­ня), при цьому зазначивши, що суди апеляційної інстанції саме пе­реглядають справи за правилами розгляду таких справ у судах першої інстанції, застосовуючи особливості, передбачені розділом XII цього Кодексу, отже, користуються правами, наданими суду першої інстанції з відповідними, визначеними цим Кодексом винятками. Так, диспо­зиція цієї норми ГПК України є відсильною, оскільки для з'ясування визначених в ній правил перегляду справ необхідно звернутися до попередніх розділів цього Кодексу, а також інших статей цього розділу, які регламентують порядок розгляду справ як судами першої інстанції, так і судами апеляційної інстанції. Також цією нормою законодавець послідовно втілює загальний принцип, за яким апеляційні суди саме переглядають справи, а не розглядають їх заново. Саме така позиція законодавця визначена ним і в ст. 101 цього Кодексу (див. коментар), за якою додаткові докази приймаються апеляційним судом лише в тому разі, коли заявник обгрунтував неможливість їх подання суду першоїінстанції з причин, що не залежали від нього, та не приймаються і не розглядаються вимоги, які не були предметом розгляду в суді першої інстанції, а також в інших статтях цього розділу.

Отже, з врахуванням наведених положень слід зробити висновок, що апелящйні господарські суди користуються всіма правами суду першої інстанції, з врахуванням особливостей розділу XII цього Кодексу, за ви­нятком тих норм попередніх розділів ГПК України, в яких законодавцем прямо визначено, що такі правила застосовуються лише господарськими судами першої інстанції. Такими винятками є норми: ст. 22 цього Ко­дексу у частині прав позивача щодо зміни підстав або предмета позову, оскільки в ч. 4 цієї норми законодавець визначив, що такі дії позивач має право здійснювати лише до прийняття рішення місцевим господарським судом; статей 24, 26, 27 цього Кодексу, оскільки законодавець визначив, що залучення до участі у справі іншого відповідача, заміна неналежного відповідача, вступ у справу третіх осіб, які заявляють самостійні вимоги на предмет спору або не заявляють таких вимог, можливий лише до прийняття рішення господарським судом першої інстанції; статей 58, 60 цього Кодексу щодо об'єднання позовних заяв або справ в одну справу та щодо подання зустрічного позову; ст. 116 цього Кодексу щодо видачі апеляційним господарським судом наказу.

Визначивши зазначений правовий принцип щодо прав і правил перегляду апеляційними господарськими судами справ, законодавець, на думку авторів цього коментарю, не надав апеляційній інстанції можливості скасувати рішення господарського суду з направленням справи на новий розгляд у разі грубого порушення місцевим судом процесуальних норм (зокрема незалучення до розгляду справи іншого відповідача, третіх осіб, права і обов'язки яких порушуються рішенням місцевого господарського суду). Отже, авторський колектив вважає, що непередбачення законодавцем такого права у апеляційної інстанції, іноді ставить її у безвихідне становище, оскільки самостійне залучен­ня апеляційним господарським судом згаданих осіб не передбачене зазначеними нормами цього Кодексу і водночас за таких обставин будь-яке судове рішення апеляційної інстанції не буде відповідати вимогам чинного законодавства. Оскільки згадане питання досі не ви­рішене на законодавчому рівні, апеляційні суді вимушені в необхідних випадках самостійно залучати до участі у справі іншого відповідача (інших відповідачів), третіх осіб, що, в свою чергу, вже є не переглядом, а розглядом іншої справи. З урахуванням викладеного, авторський колектив вважає, що надалі слід передбачити право апеляційного господарського суду на скасування рішення місцевого господарського суду і направлення справи на новий розгляд у разі грубого порушення господарським судом першої інстанції норм процесуального права.

Стаття 100. Відмова від апеляційної скарги (подання) Особа, яка подала апеляційну скаргу (подання), має право відмовитися від неї до винесення постанови.

Апеляційний господарський суд має право не приймати відмову від скарги з підстав, визначених у частині шостій статті 22 цього Кодексу.

Про прийняття відмови від скарги (подання) апеляційний госпо­дарський суд виносить ухвалу, якщо рішення місцевого господарського суду не оскаржено іншою стороною.

У попередніх статтях цього розділу законодавець визначив диспозитивне право, за яким саме незгодна з рішенням місцевого господарського суду особа вирішує питання звертатися чи не зверта­тися їй до апеляційної інстанції з апеляційною скаргою. У частині 1 коментованої статті законодавець, продовжуючи принцип вільного волевиявлення (див. коментар до ст. 22), надав стороні, яка звернулася з апеляційною скаргою, право вирішувати питання щодо відмови від апеляційної скарги. Але таке диспозитивне право на відмову від апе­ляційної скарги має й особа, яка оскаржила судове рішення місцевого господарського суду лише до здійснення апеляційною інстанцією процесуальної дії, якою закінчується апеляційне провадження, — до винесення відповідної постанови.

У частині 2 цієї статті, яка є відсильною, законодавець виз­начив виняток щодо принципу вільного волевиявлення, за яким не завжди своєчасно заявлена особою відмова від апеляційної скарги приймається апеляційним господарським судом. Наразі така відмова може бути не прийнята апеляційною інстанцією (йдеться вже про право апеляційного господарського суду), якщо такі дії суперечать законодавству або порушують чиї-небудь права і охоронювані законом інтереси (див. коментар до ст. 22).

Частиною 3 законодавець визначив процесуальний документ, який виноситься апеляційним господарським судом в разі прийняття своєчасно заявленої особою відмови від апеляційної скарги. Таким процесуальним документом є ухвала, яка приймається відповідно до приписів цієї статті за правилами, визначеними ст. 86 цього Кодексу (див. коментар).

Стаття 101. Межі перегляду справи в апеляційній інстанції

У процесі перегляду справи апеляційний господарський суд за на­явними у справі і додатково поданими доказами повторно розглядає справу. Додаткові докази приймаються судом, якщо заявник обґрун­тував неможливість їх подання суду першої інстанції з причин, що не залежали від нього. Апеляційний господарський суд не зв'язаний доводами апеляційної скарги (подання) і перевіряє законність і обґрунтованість рішення міс­цевого господарського суду у повному обсязі. В апеляційній інстанції не приймаються і не розглядаються вимоги, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції.

У частині 1 коментованої статті законодавець наголосив на виз­наченій Конституцією України принциповій позиції, що апеляційна інстанція переглядає (повторно розглядає) справу саме за наявними у ній доказами. Винятком з цього принципу є можливість сторін надати додаткові докази, але в цьому разі особа, яка надала додаткові докази,повинна довести обставину, що такі докази не могли бути надані нею господарському суду першої інстанції з причин, які від неї не зале­жали. Апеляційний господарський суд, у свою чергу, повинен перед вирішенням питання про залучення таких додаткових доказів надати правову оцінку саме обставинам доведеності стороною у справі не­можливості надання додаткових доказів господарському суду першої інстанції. При цьому слід мати на увазі, що витребувані апеляційним господарським судом відповідно до приписів ст. 38 цього Кодексу до­кази приймаються апеляційною інстанцією без обмежень. Авторський колектив не розділяє правову позицію Вищого господарського суду України, наведену у роз'ясненні президії Вищого господарського суду України від 28 березня 2002 р. № 04-5/366 "Про деякі питання практики застосування розділу XII Господарського процесуального кодексу України" (п. 9) стосовно того, що додаткові докази, надані стороною в обґрунтування її відзиву на апеляційну скаргу, також приймаються і розглядаються апеляційним господарським судом без обмежень. По-перше, така правова позиція суперечить приписам ч. 1 коментованої статті, оскільки аналіз норм розділу XII цього Кодексу (законодавець називає скаржника "стороною" або "особою") дає підстави зробити висновок, що під поняттям "заявник" законодавець розуміє особу, яка подала письмово або заявила усно клопотання про залучення до справи додаткових доказів. Отже, під поняттям "заявник" законодавець розуміє як скаржника, так й іншу сторону (особу) у справі, яка звернулася із такою заявою. Правомірність цього висновку авторського колективу підтверджується і загальними принципами правосуддя про рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом та про змагальність сторін, визначеними у пунктах 2, 4 ч. З ст. 129 Конституції України, статтях 4-2, 4-3 цього Кодексу, оскільки за наведеною правовою позицією Вищого госпо­дарського суду України надається перевага у процесуальних правах однієї сторони перед процесуальними правами іншої сторони у справі, яка розглядається апеляційною інстанцією господарських судів.

У частині 2 цієї статті законодавець підкреслив визначений ним у попередніх статтях розділу XII цього Кодексу принцип, за яким апеляційна інстанція господарських судів здійснює перегляд розглянутого місцевим господарським судом спору. При цьому та­кий перегляд здійснюється у повному обсязі незалежно від того, чи посилається скаржник в апеляційній скарзі для обґрунтування своєї правової позиції на такі доводи.

У частині 3 визначені межі перегляду справи за апеляційною скаргою та встановлено, що апеляційним господарським судом роз­глядаються лише ті вимоги, які розглядались судом першої інстанції, та не приймаються і не розглядаються вимоги, які не були предметом такого розгляду. Це повністю узгоджується з приписами ч. 4 ст. 22 цього Кодексу (див. коментар), за якою позивач має право лише до прийнят­тя рішення у справі змінити підставу або предмет позову, збільшити розмір позовних вимог, відмовитись від позову або зменшити розмір позовних вимог. Водночас існують випадки, коли суд першої інстанції розглядав попередні позовні вимоги, не взявши до уваги зміну цих вимог позивачем ще до прийняття ним судового рішення. На думку авторського колективу, у такому випадку, незважаючи, що суд першої інстанції і не розглянув змінені позовні вимоги, у апеляційного госпо­дарського суду є всі наявні повноваження, переглядаючи оскаржуване судове рішення, розглянути саме змінені позовні вимоги, оскільки такі зміни були здійснені позивачем ще до прийняття судового рішення.

Стаття 102. Строк розгляду апеляційної скарги (подання)

Апеляційна скарга (подання) на рішення місцевого господарського суду розглядається у двомісячний строк з дня надходження справи разом з апеляційною скаргою (поданням) в апеляційну інстанцію.

Диспозиція коментованої статті встановлює процесуальний строк розгляду апеляційної скарги. Початком перебігу такого процесуально­го строку є день надходження справи разом з апеляційною скаргою (поданням) в апеляційну інстанцію (реєстрація справи разом з апеля­ційною скаргою (поданням) в канцелярії апеляційного господарсько­го суду). Законодавець встановив, що процесуальний строк розгляду апеляційної скарги (подання) становить два місяці (див. коментар до розділу VII цього Кодексу "Процесуальні строки"). Згідно з приписа­ми ч. 1 ст. 99 цього Кодексу (див. коментар) в апеляційній інстанції справи переглядаються за правилами розгляду цих справ у першій інстанції з урахуванням особливостей, передбачених у цьому розділі, отже, за ч. З ст. 69 цього Кодексу процесуальний строк розгляду апе­ляційної скарги може бути продовжений у виняткових випадках го­ловою чи заступником голови апеляційного господарського суду, але на строк, що не перебільшує одного місяця, а відповідно до ч. 4 ст. 69 цього Кодексу процесуальний строк розгляду апеляційної скарги може бути продовжений за клопотанням обох сторін чи клопотанням однієї сторони, погодженим з другою стороною, на більш тривалий строк, ніж встановлено у коментованій статті. У таких випадках за правилами ч. 5 ст. 69 цього Кодексу апеляційна інстанція виносить відповідну ухвалу.

Стаття 103. Повноваження апеляційної інстанції

Апеляційна інстанція за результатами розгляду апеляційної скарги (подання) має право:

залишити рішення місцевого господарського суду без змін, а скаргу (подання) без задоволення;

скасувати рішення повністю або частково і прийняти нове рі­шення;

скасувати рішення повністю або частково і припинити провадження у справі або залишити позов без розгляду повністю або частково;

змінити рішення.

Коментована стаття визначає повноваження апеляційного госпо­дарського суду за результатами розгляду апеляційної скарги (подання).Так, законодавець визначив, що апеляційна інстанція має право:

залишити рішення місцевого господарського суду без змін, а скаргу (подання) без задоволення;

скасувати рішення повністю або частково і прийняти нове рішення;

скасувати рішення повністю або частково і припинити проваджен­ня у справі або залишити позов без розгляду повністю або частково;

змінити рішення.

Апеляційний господарський суд використовує свої права, визначені законодавцем у пунктах 2—4 цієї статті, якщо є відповідні підстави, перелік яких наводиться законодавцем у ст. 104 цього Кодексу.На думку авторського колективу, цю статтю слід доповнити п. 5 такого змісту: "Скасувати рішення повністю, а справу направити до місцевого господарського суду на новий розгляд" (див. коментар до статей 99, 104 цього Кодексу).

Стаття 104. Підстави для скасування або зміни рішення

Підставами для скасування або зміни рішення місцевого госпо­дарського суду є:

неповне з'ясування обставин, що мають значення для справи;

недоведеність обставин, що мають значення для справи, які міс­цевий господарський суд визнав встановленими;

невідповідність висновків, викладених у рішенні місцевого госпо­дарського суду, обставинам справи;

порушення або неправильне застосування норм матеріального чи процесуального права.

Порушення або неправильне застосування норм процесуального права може бути підставою для скасування або зміни рішення лише за умови, якщо це порушення призвело до прийняття неправильного рішення. Порушення норм процесуального права є в будь-якому випадку під­ставою для скасування рішення місцевого господарського суду, якщо:

справу розглянуто господарським судом у незаконному складі колегії суддів;

справу розглянуто господарським судом за відсутністю будь-якої із сторін, не повідомленої належним чином про місце засідання суду;

господарський суд прийняв рішення про права і обов'язки осіб, що не були залучені до участі у справі;

рішення не підписано будь-ким із суддів або підписано не тими суддями, які зазначені у рішенні;

рішення прийнято не тими суддями, які входили до складу колегії, що розглядала справу;

рішення прийнято господарським судом з порушенням правил предметної або територіальної підсудності, крім випадків, передбачених у частині третій статті 17 цього Кодексу.

Як вже зазначалося у коментарі до ст. 103 цього Кодексу, у цій статті законодавець визначив перелік підстав, за наявності яких апеляційний господарський суд має право:

скасувати рішення повністю або частково і прийняти нове рішення;

скасувати рішення повністю або частково і припинити про­вадження у справі або залишити позов без розгляду повністю або частково;

змінити рішення.

1.Так, підставами для скасування або зміни рішення місцевого господарського суду є:

неповне з'ясування обставин, що мають значення для справи;

недоведеність обставин, що мають значення для справи, які місцевий господарський суд визнав встановленими;

невідповідність висновків, викладених у рішенні місцевого господарського суду, обставинам справи;

порушення або неправильне застосування норм матеріального чи процесуального права.

Аналізуючи ч. 1 цієї статті, можна розділити такі підстави на три групи. Так, у пунктах 1—2 такими підставами для скасування або змі­ни рішення місцевого господарського суду є неповне з'ясування або недоведеність обставин, що мають значення для справи. Для визначення таких обставин слід керуватися відповідними нормами матеріального права. У пункті 3 законодавець як підставу для скасування або зміни рішення місцевого господарського суду визначив невідповідність висновків, викладених у рішенні місцевого господарського суду, обставинам справи. Під цією підставою слід розуміти, що госпо­дарський суд першої інстанції правильно встановив обставини, що мають значення для справи, але дійшов висновків, які цим обстави­нам не відповідають.

У пунктах 4 законодавець фактично навів підсумкову підставу, ос­кільки і при неповному з'ясуванні обставин, що мають значення для справи, і при недоведеності обставин, що мають значення для справи, які місцевий господарський суд визнав встановленими, і при невідповідності висновків, викладених у рішенні місцевого господарського суду, обста­винам справи місцевий господарський суд порушує або неправильно застосовує норми матеріального чи процесуального права.

Частиною 2 коментованої статті законодавець визначив єдину умову, коли порушення або неправильне застосування місцевим гос­подарським судом норм процесуального права може бути підставою для скасування рішення.

У частині 3 коментованої статті визначено, що порушення норм процесуального права є безумовною підставою, коли судове рішення господарського суду першої інстанції підлягає скасуванню, якщо:

справу розглянуто господарським судом у незаконному складі колегії суддів;

справу розглянуто господарським судом за відсутності будь-якої зі сторін, неповідомленої належним чином про місце засідання суду;

господарський суд прийняв рішення про права і обов'язки осіб, які не були залучені до участі у справі;

рішення не підписано будь-ким із суддів або підписано не тими суддями, які зазначені у рішенні;

рішення прийнято не тими суддями, які входили до складу колегії, що розглядала справу;

рішення прийнято господарським судом з порушенням правил предметної або територіальної підсудності, крім випадків, передба­чених у ч. З ст. 17 цього Кодексу.

На думку авторів, ч. З цієї статті чітко визначена законодавцем, а тому додаткового коментування не потребує.

Стаття 105. Постанова апеляційної інстанції

За наслідками розгляду апеляційної скарги (подання) апеляційний господарський суд приймає постанову. У постанові мають бути зазначені:

найменування апеляційного господарського суду, який розглянув апеляційну скаргу, склад суду, номер справи і дата прийняття постанови;

найменування сторін і найменування особи, яка подала скаргу (подання);

найменування місцевого господарського суду, рішення якого оскар­жується, номер справи, дата прийняття рішення, прізвища судді (суддів);

стислий виклад суті рішення місцевого господарського суду;

підстави, з яких порушено питання про перегляд рішення;

доводи, викладені у відзиві на апеляційну скаргу (подання);

обставини справи, встановлені апеляційною інстанцією, доводи, за якими апеляційна інстанція відхиляє ті чи інші докази, мотиви за­стосування законів та інших нормативно-правових актів;

у разі скасування або зміни рішення місцевого господарського суду — доводи, за якими апеляційна інстанція не погодилась з висновками суду першої інстанції;

висновки за результатами розгляду апеляційної скарги (подання);

новий розподіл судових витрат у разі скасування чи зміни рішення.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття. Постанова надсилається сторонам у справі в п'ятиденний строк з дня її прийняття.

Постанову апеляційної інстанції може бути оскаржено у касаційному порядку.

Частиною 1 цієї статті законодавець визначив, що розглядаючи апеляційну скаргу по суті, апеляційна інстанція господарських судів приймає процесуальний документ — постанову. Постанова приймаєть­ся іменем України відповідно до ч. 5 ст. 124 Конституції України.

У частині 2 коментованої статті з врахуванням норм ст. 84 цього Кодексу визначені необхідні відомості, які мають містити вступна, описова, мотивувальна і резолютивна частини постанови апеляційної інстанції.

Так, у вступній частині постанови має бути зазначено:

найменування апеляційного господарського суду, який розгля­нув апеляційну скаргу, склад суду, номер справи і дату прийняття постанови;

найменування сторін і найменування особи, яка подала скаргу (подання);

найменування місцевого господарського суду, рішення якого оскаржується, номер справи, дату прийняття рішення, прізвища судді (суддів).

В описовій частині постанови зазначаються:

стислий виклад суті рішення місцевого господарського суду;

підстави, з яких порушено питання про перегляд рішення;

доводи, викладені у відзиві на апеляційну скаргу (подання).

У мотивувальній частині постанови вказуються:

обставини справи, встановлені апеляційною інстанцією, доводи, за якими апеляційна інстанція відхиляє ті чи інші докази, мотиви застосування законів та інших нормативно-правових актів;

у разі скасування або зміни рішення місцевого господарського суду — доводи, за якими апеляційна інстанція не погодилась з вис­новками суду першої інстанції.

У резолютивній частині постанови містяться:

висновки за результатами розгляду апеляційної скарги (по­дання);

новий розподіл судових витрат у разі скасування чи зміни рішення.

Коментуючи цю статтю, неможливо не зазначити про необхід­ність застосування апеляційною інстанцією господарських судів при прийнятті судового рішення, яким апеляційна скарга розглядається по суті, постанови Пленуму Верховного Суду України від 29 грудня 1976 р. № 11 "Про судове рішення". У цій постанові Верховний Суд України визначив основні принципи побудови судового рішення, але постанова підлягає застосуванню саме з врахуванням приписів, визначених законодавцем у цьому Кодексі.

Слід зазначити, що апеляційний господарський суд, з врахуванням приписів ч. 1 ст. 99 цього Кодексу, має право прийняти додаткову поста­нову у випадках, передбачених ст. 88 цього Кодексу, надати роз'яснення та виправити помилки у випадках, передбачених ст. 89 цього Кодексу.

На відміну від рішення місцевого господарського суду постанова апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття, про що чітко визначено у ч. З коментованої статті.

У частині 4 законодавець додатково підтвердив, що апеляцій­на інстанція переглядає справи за правилами розгляду цих справ у першій інстанції (див. коментар до ст. 99), зазначивши процесуаль­ний строк, визначений ст. 87 цього Кодексу, надсилання постанови апеляційного господарського суду сторонам у справі.

У частині 5 зазначено, що постанова апеляційного госпо­дарського суду може бути оскаржена у касаційному порядку. Правила такого оскарження визначені у розділі XII-1 цього Кодексу.

Стаття 106. Апеляційні скарги на ухвали місцевого господарського суду

Ухвали місцевого господарського суду можуть бути оскаржені в апе­ляційному порядку у випадках, передбачених цим Кодексом та Законом

України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом".

Апеляційні скарги на ухвали місцевого господарського суду розгля­даються в порядку, передбаченому для розгляду апеляційних скарг на рішення місцевого господарського суду.

Апеляційні скарги на ухвали місцевого господарського суду можуть подавати сторони та інші учасники судового процесу, зазначені у цьому Кодексі та Законі України "Про відновлення платоспроможності борж­ника або визнання його банкрутом".

У випадках скасування апеляційною інстанцією ухвал про відмову у прийнятті позовної заяви або заяви про порушення справи про банкрутс­тво, про повернення позовної заяви або заяви про порушення справи про банкрутство, зупинення провадження у справі, припинення провадження у справі, про залишення позову без розгляду або залишення заяви у провадженні справи про банкрутство без розгляду справа передається на розгляд місцевого господарського суду.

Частина 1 коментованої статті визначає можливість оскарження ухвал місцевого господарського суду. При цьому диспозиція цієї час­тини є відсильною, оскільки для визначення ухвал, які можуть бути оскаржені в апеляційному порядку, вона відсилає до інших статей цього Кодексу та до статей Закону України "Про відновлення платоспромож­ності боржника або визнання його банкрутом". Отже, оскарженню підлягають лише ті ухвали господарського суду першої інстанції, мож­ливість оскарження яких прямо визначена цим Кодексом і зазначеним Законом (наприклад статті 43-7, 53, 62, 63 цього Кодексу тощо). Вод­ночас на практиці дуже часто в апеляційному порядку оскаржуються ухвали, можливість оскарження яких не передбачена законодавцем. У прийнятті таких апеляційних скарг слід відмовляти згідно з приписами п. 1 ч. 1 ст. 62 та ст. 86 цього Кодексу (див. коментар).

Законодавець визначив, що апеляційні скарги на ухвали міс­цевого господарського суду розглядаються у такому самому порядку, який передбачений розділом XII цього Кодексу для розгляду апе­ляційних скарг на рішення місцевого господарського суду. Отже, при розгляді таких апеляційних скарг по суті апеляційна інстанція приймає відповідні постанови, які проголошуються іменем України відповідно до ч. 5 ст. 124 Конституції України.

Частиною 3 коментованої статті визначений перелік осіб, які мають право подавати апеляційні скарги на ухвали місцевого господарського суду. При цьому для визначення понять "сторони", "інші учасники су­дового процесу" законодавець відсилає до відповідних статей Кодексу та Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або виз­нання його банкрутом" (див. коментар до ч. 1 ст. 91 цього Кодексу).

У частині 4 цієї статті визначений перелік ухвал господарського суду першої інстанції, при скасуванні в апеляційному порядку яких справа передається на розгляд місцевого господарського суду, хоча таке право і не зазначене у ст. 103 цього Кодексу, що, на думку авторів коментарю, потребує внесення відповідних змін у наведену статтю.

Розділ XII-1 ПЕРЕГЛЯД СУДОВИХ РІШЕНЬ У КАСАЦІЙНОМУ ПОРЯДКУ

Стаття 107. Право касаційного оскарження

Сторони у справі мають право подати касаційну скаргу, а прокурор касаційне подання на рішення місцевого господарського суду, що набрало законної сили, та постанову апеляційного суду. Касаційну скаргу мають право подати також особи, яких не було залучено до участі у справі, якщо суд прийняв рішення чи постанову, що стосується їх прав і обов'язків.

1.Касація (від піздньолат. савзагіо — відміна, знищення) — це один з видів судового контролю. Судові рішення можуть відповідно до встановлених норм господарського процесу переглядатися у чотирьох формах, одна з яких — це касація, тобто перегляд судового рішення, яке вступило у законну силу.

При цьому забезпечення державного касаційного оскарження є одним із суттєвих конституційних принципів судочинства. При цьому тільки у випадках, передбачених законом, можливе відхилення від конституційного принципу. Отож законодавець допускає випадки обмеження права на касаційне оскарження, але такі випадки мають бути прямо передбачені у процесуальному законодавстві.

Оскільки одним із конституційних принципів, покладених в основу українського судочинства, є принцип диспозитивності, закріп­лений у ст. 129 Конституції України, то законодавець, визначаючи конструкцію касаційного оскарження, починає главу, яка визначає порядок касаційного провадження статтею і називається "право касаційного оскарження". ГПК України надає стороні як суб'єкту процесуального права суб'єктивне право на подання касаційної скарги. Однак це лише право, а не обов'язок суб'єкта процесуаль­ного права. Суб'єкт, якому це право надане, вправі використати це право та проявити активність, подавши касаційну скаргу після того, як рішення вступило в законну силу, але може і не реалізовувати своє конституційне право, саме в цьому відображається принцип диспозитивності процесу.

Не кожний суб'єкт права може надати касаційну скаргу, а лише обмежене коло суб'єктів, яке закріплене у ч. 1 ст. 107 цього Кодексу. Передусім право на подання касаційної скарги мають сторони. Під сторонами у ГПК України розуміють позивача та відповідача. Виз­начення цього терміна розкрито у ст. 21 цього Кодексу. Позивачем та відповідачем у господарському процесі виступають спеціальні суб'єкти — підприємства та організації, визначені у ст. 1 ГПК України. Крім поняття "сторони", господарський процес передбачає поняття "учасники судового процесу". Це поняття розкривається у ст. 18 цього Кодексу. До складу учасників процесу належать крім сторін треті особи, прокурор та інші особи, які беруть участь у процесі, у випадках, передбачених ГПК України. Хоча у коментованій статті право на оскарження в касаційному порядку передбачено прямо лише для сторони, на нашу думку, це не зовсім вдале формулювання, тому що треті особи, які беруть участь у справі, мають такі самі права, як і сторони, про що прямо вказано у ч. 4 ст. 27 цього Кодексу. Права та обов'язки сторін передбачаються ст. 22 цього Кодексу. Сторона, крім інших прав та обов'язків, має право на оскарження судових рішень господарського суду у встановленому Кодексом порядку. При цьому ч. 4 ст. 27 цього Кодексу прямо не обмежує право третіх осіб на оскарження судових рішень. Враховуючи цю обставину, а також конституційний принцип забезпечення касаційного оскарження, за винятком випадків, передбачених законом, можна зробити висновок, що треті особи також мають право на касаційне оскарження. Реалізуючи своє право, сторони та треті особи мають право надати касаційну скаргу у порядку, у формі та в строки, передбачені розділом ХІІ-1 цього Кодексу.

Крім сторін, а також третіх осіб, які беруть участь у процесі, право на подання касації у господарському процесі має прокурор. При цьому касація подається останнім у формі касаційного подання, а не касаційної скарги. Крім того, закон визначає перелік обмежень для прокурора у процесі перегляду судових рішень у касаційному порядку. По-перше, прокурор має право подати касаційне подання у всіх випадках, коли він брав участь у розгляді справи. При цьому необхідно пам'ятати, що прокурор вступає у господарський процес декількома способами: по-перше, він має право сам подати позов у порядку, передбаченому ст. 2 ГПК України, вступає у процес виключно в інтересах держави, повинен обгрунтувати захист інтересів держави, вказати в чому саме вони порушені, а також державний орган, уповноважений від імені держави здійснювати відповідні функції; по-друге, він має право вступити у вже розпочатий процес в інтересах держави. Крім цих випадків, прокурор також має право надати касаційне подання на судове рішення господарського суду, яке вступило у законну силу, якщо вважає, що цим рішенням порушені інтереси держави. У цьому випадку прокурор повинен обґрунтувати своє подання відповідно до вимог, вказаних вище.

Оскільки цей Кодекс не має визначення поняття "прокурор", то для встановлення того, хто саме з посадових осіб прокуратури має право звернутися до касаційного суду із касаційним поданням, звер­німося до ст. 37 Закону України "Про прокуратуру", в якій прямо вказано, що правом на внесення касаційного подання наділяються прокурори, їх заступники у межах їх компетенції незалежно від участі у розгляді справи в суді першої інстанції. Помічники прокурора, про­курори управлінь та відділів мають право вносити касаційне подання лише у тих справах, у розгляді яких вони брали участь.

Коментована стаття має одну суттєву новелу, яку введено не так давно в ГПК України. На відміну від перегляду рішення в апеляційному порядку, право на надання касаційної скарги мають і особи, які були причетні до участі у справі, якщо суд прийняв рішення або постанову, що стосується їх прав чи обов'язків. Це дуже важливе правило. В арбітражному процесі його не було, і це призводило до того, що суди приймали рішення, які зачіпали права та обов'язки осіб, що не брали участі у справі, і вони ніяким чином не могли запобігти прийняттю такого рішення. Позбавлення цих осіб участі в оскарженні судових рішень грубо порушує основні принципи судочинства в Україні: закон­ність, змагальність та диспозитивність процесу, його гласність, а також забезпечення права на судове оскарження. Крім того, порушується віра у справедливість судових рішень та їх розумність, що суперечить Європейській конвенції про захист прав людини і основних свобод 1950 р., до якої приєдналася й Україна, вступаючи до Ради Європи.

Необхідно пам'ятати, що право касаційного оскарження отримує не кожна особа, просто відзначена у судовому рішенні. Недостатньо, щоб в тексті рішення були встановлені які-небудь факти, які стосуються прав та обов'язків особи, яка не бере участі у справі. Мова йде лише про право осіб, які не беруть участі у справі, оскаржувати ті рішення господарських судів, в яких про права та обов'язки цих осіб зазначається в резолю­тивній частині рішення. Оскільки рішення суду, яке набрало законної сили, виходячи з конституційних основ правосуддя, є обов'язковим для виконання на всій території України, то справедливо робить держава, надаючи особам, яких не допустили до участі у процесі і щодо яких порушили принципи законності, справедливості та змагальності, право поновити свої порушені права у господарському процесі.

Стаття 108. Касаційна інстанція

Вищий господарський суд України переглядає за касаційною скар­гою (поданням) рішення місцевого господарського суду та постанови апеляційного господарського суду.

Коментована стаття визначає, що касаційне провадження здій­снюється вищим судовим органом спеціалізованого господарського суду — Вищим господарським судом України.

Згідно з Законом України "Про судоустрій України" Вищий гос­подарський суд України належить до вищих спеціалізованих судових органів України (ст. 38 Закону). Відповідно до вимог ст. 39 Закону Ви­щий господарський суд України, який є вищим спеціалізованим судом, розглядає в касаційному порядку справи господарської юрисдикції. Вищий господарський суд України в касаційній інстанції розглядає справи колегіально, у складі не менше трьох суддів (ст. 13 Закону).

Відповідно до положень ч. З ст. 38 Закону Вищий господарський суд України може засновувати судові палати для розгляду окремих категорій справ з окремої спеціалізації у межах відповідної спеціальної судової юрисдикції. Склад палат визначається наказом голови Вищого господарського суду України на підставі рішення президії Вищого господарського суду України про затвердження судових палат.

Так, у Вищому господарському суді України відповідно до наказу голови Вищого господарського суду України від 27 лютого 2003 р. № 18 "Про утворення судових палат у Вищому господарському суді України" створені чотири судові палати: 1) Судова палата з розгляду справ про банкрутство; 2) Судова палата з розгляду справ між госпо­дарюючими суб'єктами; 3) Судова палата з розгляду справ, які вини­кають з податкових та інших правовідносин, пов'язаних з державним регулюванням діяльності господарюючих суб'єктів; 4) Судова палата з розгляду господарських спорів, пов'язаних із захистом права на об'єкти інтелектуальної власності.

Отже, у вищому спеціалізованому суді господарської юрисдикції визначена спеціалізація суддів, яка відповідно до зазначеного наказу поширюється і на апеляційні, і на місцеві господарські суди (п. 3.2 і п. 4 Наказу). Всі касаційні скарги, після надходження їх до Вищого господарського суду України, передаються у названі палати за спеціаліза­цією управлінням документального забезпечення Вищого господарсько­го суду України. Розподіл касаційних скарг, які надійшли до судової палати, покладений на заступників голови Вищого господарського суду України, які одночасно є головами судових палат за посадою.

4. У касаційній інстанції переглядаються в касаційному порядку рішення місцевих господарських судів і постанови апеляційних судів за касаційними скаргами (поданнями), поданими суб'єктами, які мають право на подання касаційної скарги (подання). Склад цих суб'єктів визначений у ст. 107 цього Кодексу.

Стаття 109. Порядок подання касаційної скарги (подання)

Касаційна скарга (подання) подається (вноситься) до Вищого гос­подарського суду України через місцевий чи апеляційний господарський суд, який прийняв оскаржуване рішення чи постанову.

Місцевий або апеляційний господарський суд, який прийняв оскар­жуване рішення або постанову, зобов'язаний надіслати скаргу (подання) разом зі справою до Вищого господарського суду України у п'ятиденний строк з дня її надходження.

1 .Відповідно до коментованої статті у випадку оскарження рішення місцевого господарського суду або постанови апеляційного господарського суду особи, які наділені цим правом згідно із законодавством України, повинні подавати касаційні скарги безпосередньо через господарський суд, який прийняв оскаржуване рішення чи постанову. Перелік осіб, які мають право касаційного оскарження, визна­чається ст. 107 цього Кодексу (див. коментар).

2 .У частині 2 законодавець визначив п'ятиденний термін, протягом якого одержана господарським судом першої інстанції касаційна скарга (подання) разом зі справою мають бути надіслані до Вищого господарського суду України.

Стаття 110. Строк подання касаційної скарги (подання)

Касаційна скарга (подання) може бути подана (внесена) протягом одного місяця з дня набрання рішенням місцевого господарського суду чи постановою апеляційного господарського суду законної сили. У коментованій статті зазначається, що касаційні скарги (подання) можуть бути подані (внесені) протягом одного місяця з дня набрання рішенням місцевого господарського суду чи постановою апеляційного господарського суду законної сили.

Для визначення закінчення перебігу цього процесуального строку слід звернутися до статей 50, 51 цього Кодексу. Так, у ч. З ст. 50 цього Кодексу законодавець встановив, що перебіг процесуального строку, об­числюваного днями, починається наступного дня після календарної дати або настання події, якими визначено його початок. У коментованій статті зазначена подія, якою визначається початок процесуального строку — набрання рішенням місцевого господарського суду чи постановою апеля­ційного господарського суду законної сили. Отже, перебіг процесуального строку внесення касаційної скарги (подання) починається наступного дня після набрання чинності оскаржуваного рішення або постанови. При цьому слід мати на увазі, що відповідно до приписів ч. 4 ст. 51 цього Кодексу процесуальна дія, якою, зокрема, є і внесення касаційної скарги (подання) та для якої встановлено строк, може бути вчинена до 24-ї години останнього дня строку, а згідно з ч. З цієї самої статті, якщо останній день строку припадає на неробочий день, то днем закінчення строку вважається перший наступний за ним робочий день.

На відміну від ст. 93 цього Кодексу, що встановлює тримісячний строк для відновлення строку подання апеляційної скарги, коменто­вана стаття не передбачає такого правила. Натомість з урахуванням норм ст. 53 цього Кодексу за наявності клопотання про відновлення пропущеного строку подання (внесення) касаційної скарги (подання) зазначене клопотання розглядається колегією суддів без повідомлення осіб, які беруть участь у справі. Якщо є поважні причини пропуску строку подання касаційної скарги (подання), пропущений строк може бути відновлений. За результатами розгляду клопотання про відновлення пропущенного строку виноситься ухвала. Про віднов­лення пропущеного строку з викладом відповідних мотивів може бути зазначено в ухвалі про прийняття касаційної скарги.

Стаття 111. Форма і зміст касаційної скарги (подання)

Касаційна скарга (подання) подається (вноситься) у письмовій формі і повинна містити:

найменування касаційної інстанції;

найменування місцевого або апеляційного господарського суду, судове рішення якого оскаржується, номер справи та дату прийняття рішення або постанови;

найменування особи, що подає скаргу (подання), та іншої сторони (сторін) у справі;

вимоги особи, що подала скаргу (подання), із зазначенням суті порушення або неправильного застосування норм матеріального чи процесуального права;

перелік доданих до скарги (подання) документів.

Не допускаються посилання у касаційній скарзі (поданні) на недо­веденість обставин справи.

Касаційна скарга підписується особою, яка подала скаргу або її уповноваженим представником.

До скарги додаються докази сплати державного мита і надсилання копії скарги іншій стороні у справі.

1. У частині 1 коментованої статті законодавець чітко визначив форму касаційної скарги (подання), зазначивши, що згадані процесуальні документи можуть бути подані (внесені) лише у письмовій формі, яка відповідає відповідним критеріям. Так, касаційна скарга (подання) має містити:

найменування касаційної інстанції, до якої звертається скаржник;

найменування місцевого або апеляційного господарського суду, судове рішення якого оскаржується, номер справи і дату прийняття рішення або постанови;

найменування особи, яка подає скаргу (подання), та іншої сторони (сторін) у справі;

вимоги особи, яка подала скаргу (подання), із зазначенням суті порушення або неправильного застосування норм матеріального чи процесуального права;

перелік документів, доданих до скарги (подання).

Враховуючи сутність касаційного розгляду справи, не допус­каються посилання у касаційній скарзі (поданні) на недоведеність обставин справи. Оскільки касаційна інстанція здійснює судовий контроль за рішеннями, що набрали законної сили, то ця стадія судового контролю має відрізнятися і відрізняється межами своєї компетенції від попередньої стадії — апеляційного контролю. Каса­ційна інстанція — це стадія, яка здійснює перевірку права, на відміну від перевірки фактів, яку здійснює судовий контроль на апеляційній стадії. Законодавець керується тим, що на момент набрання судовим рішенням законної сили всі факти встановлені, отже, вища інстанція може лише оцінювати, чи правильно суд оцінив встановлені факти з погляду права, а також здійснювати перевірку, чи не порушені нор­ми процесуального права під час проходження справи у попередніх судових інстанціях.

Частина 2 коментованої статті визначає, що касаційна скарга підписується безпосередньо особою, яка подає скаргу (щодо осіб, які мають право касаційного оскарження, див. коментар до ст. 107), або її представником. Отже, під час вирішення питання про прийняття касаційної скарги до розгляду слід визначити правомочність особи на підписання касаційної скарги. Якщо касаційна скарга (подання) підписані посадовою особою скаржника, яка не має права підписувати цей процесуальний документ, вона не приймається до розгляду і по­вертається відповідно до ст. 111-3 цього Кодексу. Якщо у касаційної інстанції виникають сумніви у правомочності посадової особи на підписання касаційної скарги (подання), суд з метою перевірки цієї обставини, прийнявши скаргу (подання), може додатково витребувати відповідні докази (матеріали).

У частині 3 коментованої статті законодавець визначив пе­релік необхідних доказів, які мають бути додані скаржником до касаційної скарги (подання). Такими необхідними доказами є до­кази сплати державного мита (слід мати на увазі, що прокурор та деякі державні установи звільнені від сплати державного мита за подання касаційної скарги, а тому для вирішення цього питання слід додатково звертатись до приписів декрету Кабінету Міністрів

України "Про державне мито" з відповідними змінами і доповнен­нями). Також необхідними доказами, які додаються до касаційної скарги (подання), є докази надсилання копії скарги (подання) іншій стороні (сторонам) у справі. У разі ненадання скаржником згаданих у ч. З цієї статті необхідних доказів касаційна скарга може бути не прийнята до розгляду та повернута відповідно до ст. 111-3 цього Кодексу. Також в цьому випадку касаційна інстанція може прийняти касаційну скаргу (подання) до розгляду та витребувати відповідні докази (матеріали).

Стаття 111-1. Надсилання касаційної скарги (подання) сторонам у справі

Особа, яка подала касаційну скаргу, надсилає іншій стороні у справі копії касаційної скарги і доданих до неї документів, які у цієї сторони відсутні. Прокурор, який вносить касаційне подання, надсилає сторонам у справі його копію і копії доданих до нього документів, які відсутні у справі.

У частині 1 цієї статті законодавець визначив, що особа, яка подає касаційну скаргу, надсилає іншій стороні (сторонам) у справі копію цієї скарги і доданих до неї документів, які у сторони (сторін) відсутні. У разі невиконання приписів даної норми можуть настати наслідки, передбачені п. З ч. 1 ст. 111-3 цього Кодексу. Порядок надсилання копії касаційної скарги та документів повністю збігається з порядком надсилання копії позовної заяви (див. коментар до ст. 56).

Вимоги до надсилання касаційного подання є аналогічними до вимог про надсилання касаційної скарги. Водночас у ч. 2 цієї статті законодавець зазначив про необхідність надсилання іншим сторонам не копії документів, які у них відсутні, оскільки скаржник не може знати, які саме документи відсутні у інших учасників процесу, а копії документів, що відсутні в матеріалах справи.

Стаття 111-2. Відзив на касаційну скаргу (подання)

Сторона у справі, отримавши касаційну скаргу (подання), має право надіслати відзив на неї касаційній інстанції і особі, що подала скаргу (подання). Відсутність відзиву на касаційну скаргу (подання) не перешкоджає перегляду судового рішення, що оскаржується.

У коментованій статті законодавець визначив право сторони у справі після отримання касаційної скарги (подання) надіслати відзив на скаргу (подання) касаційній інстанції і особі, яка подала скаргу (подання). Отже, надання відзиву є не обов'язком, а правом такої сторони, тому ненадання відзиву не може бути підставою для відкладення розгляду касаційної скарги по суті та перегляду рішення чи постанови господарського суду.

Відзив подається безпосередньо до Вищого господарського суду України і сторонам у справі та, як правило, має бути поданий до розгляду справи. Це надає можливість сторонам у справі зазда­легідь ознайомитися з відзивом та підготувати свої заперечення з врахуванням доводів такого відзиву. Також це надає можливість і судовій інстанції заздалегідь ознайомитись з додатковими доводами, викладеними у відзиві, та враховувати їх вже на стадії підготовки до розгляду касаційної скарги.

Стаття 111-3. Повернення касаційної скарги (подання)

Касаційна скарга (подання) не приймається до розгляду і повер­тається судом, якщо:

касаційна скарга (подання) підписана особою, яка не має права її підписувати, або особою, посадове становище якої не зазначено;

скаргу (подання) надіслано інакше, ніж через місцевий або апе­ляційний господарський суд, що прийняв рішення або постанову;

до скарги (подання) не додано доказів надіслання її копії іншій стороні (сторонам) у справі;

до скарги не додано документів, що підтверджують сплату де­ржавного мита у встановлених порядку і розмірі;

скаргу (подання) подано після закінчення строку, встановленого для її подання, без клопотання або таке клопотання відхилено про відновлення цього строку;

у скарзі (поданні) не зазначено суті порушення або неправильного застосування норм матеріального чи процесуального права;

до надіслання ухвали про прийняття скарги (подання) до про­вадження від особи, що подала скаргу (подання), надійшла заява про її відкликання.

Про повернення касаційної скарги (подання) виноситься ухвала.

Після усунення обставин, зазначених у пунктах 1, 2, 3, 4 і 6 частини першої цієї статті, сторона у справі має право повторно подати касаційну скаргу, а прокурор внести касаційне подання в загальному порядку.

1. У частині 1 коментованої статті законодавець визначив перелік підстав, за наявності яких касаційна скарга може не прийматися до розгляду і бути повернена. Такий перелік є вичерпним і додатковому розширенню не підлягає.

Так, за приписами відповідних пунктів ч. 1 цієї статті касаційна скарга не приймається до розгляду і повертається, якщо:

1) касаційна скарга (подання) підписана особою, яка не має права її підписувати, або особою, посадове становище якої не зазначено. Отже, вирішуючи питання про прийняття касаційної скарги, каса­ційна інстанція повинна перевірити повноваження посадової особи на підписання скарги (подання), при цьому у будь-якому випадку у касаційній скарзі має бути зазначено посадове становище особи, яка підписала таку скаргу (подання), а коли таке посадове станови­ще не вказане — касаційна скарга (подання) підлягає поверненню. У разі ж виникнення сумнівів щодо правомочності особи, посадовестановище якої вказане, на підписання касаційної скарги (подання) господарський суд касаційної інстанції повинен прийняти скаргу (по­дання) до розгляду та витребувати у скаржника відповідні докази;

скаргу (подання) надіслано інакше, ніж через місцевий або апе­ляційний господарський суд, який прийняв рішення або постанову. Відповідно до ст. 109 цього Кодексу у випадку оскарження рішення місцевого господарського суду або постанови апеляційного госпо­дарського суду особи, які наділені цим правом згідно із законодавс­твом України, мають подавати касаційні скарги безпосередньо через господарський суд, який прийняв оскаржуване рішення чи постанову. Порушення порядку подання касаційної скарги (подання), напри­клад, подання скарги безпосередньо до Вищого господарського суду України, є підставою для повернення касаційної скарги (подання);

до скарги (подання) не додано доказів надіслання її копії іншій стороні (сторонам) у справі. Відсутність доказів надсилання копії касаційної скарги (подання) іншій стороні (сторонам) у справі є підставою для її неприйняття до розгляду і повернення касаційною інстанцією (про належність і допустимість доказів відправлення копії касаційної скарги (подання) див. коментар до ст. 56);

до скарги не додано документів, що підтверджують сплату де­ржавного мита у встановлених порядку і розмірі. Коментар до п. 4 ч. 1 коментованої статті цілком збігається з коментарем до п. З ч. 1 цієї ж статті з тією різницею, що в даному випадку мова йде про докази сплати державного мита (про належність і допустимість доказів сплати державного мита див. коментар до ст. 57 цього Кодексу, а про розмір державного мита і підстави звільнення від сплати державного мита див. коментар до ст. 94 цього Кодексу та додатково декрет Кабінету Міністрів України "Про державне мито");

скаргу (подання) подано після закінчення строку, встановле­ного для її подання, без клопотання або таке клопотання відхилено про відновлення цього строку. Визначений законодавцем місячний строк подання касаційної скарги є процесуальним строком та може бути відновлений відповідно до ст. 53 цього Кодексу у разі визнання касаційною інстанцією поважності причин такого пропуску. Водно­час законодавець визначив, що вирішення питання про відновлення пропущеного процесуального строку можливе лише за наявності відповідного клопотання скаржника. Отже, касаційна інстанція позбавлена можливості відновити пропущений процесуальний строк подання касаційної скарги (подання) за власною ініціативою (додат­ково див. коментар до ст. 110);

у скарзі (поданні) не зазначено суті порушення або неправиль­ного застосування норм матеріального чи процесуального права;

до винесення ухвали про прийняття скарги (подання) до про­вадження особа, яка подала скаргу, подала заяву про її відкликання. Касаційна скарга (подання) не приймається до розгляду і підлягає поверненню і у разі, коли до винесення касаційною інстанцією ухвали про прийняття скарги (подання) до провадження особа, яка подала скаргу (подання), подасть до касаційної інстанції заяву про її відкликання.

2. У частині 2 коментованої статті законодавець визначив про­цесуальний документ, який виноситься апеляційним господарським судом у разі неприйняття скарги (подання) до розгляду. Таким проце­суальним документом є відповідна ухвала, яка виноситься відповідно до ст. 86 цього Кодексу та коментованої статті.

3. Після усунення обставин, зазначених у пунктах 1—4, 6 ч. 1 цієї статті, сторона у справі має право повторно подати касаційну скаргу, а прокурор внести касаційне подання у загальному порядку, додержуючись всіх вимог статей 111, 111-1 цього Кодексу та надавши клопотання про відновлення процесуального строку (див. п. 4 ч. 1 коментованої статті) у разі пропуску цього строку.

Стаття 111-4. Прийняття касаційної скарги (подання)

Про прийняття касаційної скарги (подання) до провадження суд виносить ухвалу, в якій повідомляється про час і місце розгляду скарги (подання).

Ухвала надсилається усім учасникам судового процесу.

Касаційне провадження відкривається винесенням Вищим господарським судом України відповідного процесуального доку­мента — ухвали про прийняття касаційної скарги до провадження, яка виноситься після розгляду касаційної скарги (подання), доданих до неї документів та матеріалів справи. В ухвалі касаційна інстанція зазначає про час і місце розгляду скарги. Також в ухвалі суд може зобов'язати ту чи іншу сторону надати відповідні додаткові документи (див. коментар до ст. 38). Ухвала про прийняття касаційної скарги до провадження оскарженню не підлягає.

У частині 2 цієї статті законодавець визначив, що ухвала каса­ційної інстанції про прийняття апеляційної скарги до провадження надсилається сторонам та прокурору, який брав участь у розгляді справи або вступив у розгляд справи (про вступ прокурора див. коментар до ст. 29).

Стаття 111-5. Порядок розгляду касаційної скарги (подання)

У касаційній інстанції скарга (подання) розглядається за правилами розгляду справи у суді першої інстанції за винятком процесуальних дій, пов'язаних із встановленням обставин справи та їх доказуванням. Касаційна інстанція використовує процесуальні права суду першої інстанції виключно для перевірки юридичної оцінки обставин справи та повноти їх встановлення у рішенні або постанові господарського суду.

1. У коментованої статті законодавець визначив правила, за якими Вищий господарський суд України розглядає касаційні скарги (по­дання), зазначивши, що суд касаційної інстанції розглядає справи саме за правилами розгляду таких справ у судах першої інстанції, за винятком процесуальних дій, пов'язаних зі встановленням обставин справи та їх доказуванням. Отже, диспозиція цієї норми ГПК України є відсильною, оскільки для з'ясування визначених в ній правил перегляду справ необхідно звернутися до попередніх розділів цього Кодексу, а також інших статей цього розділу, які регламентують по­рядок розгляду справ як судами першої інстанції, так і особливості такого розгляду судами касаційної інстанції.

2. Враховуючи межі перегляду справи (див. коментар до ст. 111-7), ка­саційна інстанція використовує процесуальні права суду першої інстанції виключно для перевірки юридичної оцінки обставин справи та повноти їх встановлення у рішенні або постанові господарського суду.

Стаття 111-6. Відмова від касаційної скарги (подання)

Особа, що подала касаційну скаргу (подання), має право відмовитися від неї до винесення постанови касаційною інстанцією.

Касаційна інстанція має право не прийняти відмову від скарги з підстав, зазначених у частині шостій статті 22 цього Кодексу.

Про прийняття відмови від скарги (подання) касаційна інстанція виносить ухвалу, якщо рішення або постанову господарського суду не оскаржено іншою стороною.

У попередніх статтях цього розділу законодавець визначив диспозитивне право, за яким незгодна з рішенням чи постановою господарського суду особа вирішує питання, звертатися чи не звер­татися їй до касаційної інстанції зі скаргою (поданням). У частині 1 законодавець, продовжуючи принцип вільного волевиявлення (див. коментар до ст. 22), надав стороні, яка звернулася із касаційною скаргою, право вирішувати питання щодо відмови від скарги. Але таке диспозитивне право існує в особи, яка оскаржила судове рішен­ня (постанову) господарського суду, лише до винесення постанови касаційною інстанцією.

У частині 2 цієї статті, яка є відсильною, законодавець визначив виняток щодо принципу вільного волевиявлення, за яким не завжди своєчасно заявлена особою відмова від касаційної скарги (подання) приймається Вищим господарським судом України. Наразі така від­мова може бути не прийнята касаційною інстанцією (йдеться вже право господарського суду), якщо такі дії суперечать законодавству або порушують чиї-небудь права і охоронювані законом інтереси (див. коментар до ст. 22).

У частині 3 коментованої статті законодавець визначив проце­суальний документ, який виноситься Вищим господарським судом України, у разі прийняття своєчасно заявленої особою відмови від касаційної скарги. Таким процесуальним документом є ухвала, яка приймається відповідно до цієї статті за правилами, визначеними ст. 86 цього Кодексу.

Стаття 111-7. Межі перегляду справи в касаційній інстанції

Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, касаційна ін­станція на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. Касаційна інстанція не має права встановлювати або вважати до­веденими обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові господарського суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовір­ність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати нові докази або додатково перевіряти докази. У касаційній інстанції не приймаються і не розглядаються вимоги, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції.

1. Під межами розгляду справи судом касаційної інстанції мається на увазі обсяг, у якому проводиться перевірка рішення (постанови) суду. Судовий контроль має свої стадії, визначені процесуальним законодавством. Кожна стадія судового контролю має відповідну цій стадії компетенцію, яка визначає межі повноважень певної судової інстанції.

Оскільки касаційна інстанція здійснює судовий контроль за рішеннями, що набрали законної сили, то ця стадія судового кон­тролю має відрізнятися і відрізняється межами своєї компетенції від попередньої стадії — апеляційного контролю. Розгляд справи у касаційній інстанції — це стадія, яка здійснює перевірку права, на відміну від перевірки фактів, яку здійснює судовий контроль на апеляційній стадії. На момент набрання судовим рішенням закон­ної сили всі факти мають бути встановлені, отже, вища інстанція може лише оцінювати чи правильно суд оцінив встановлені факти з погляду права, а також здійснювати перевірку, чи не порушувалися норми процесуального права під час розгляду справи у попередніх судових інстанціях. Отже, касаційна інстанція діє виключно в межах своєї компетенції, яка визначена цією статтею.

2. Важлива умова вказана у ч. 2 ст. 111-7 цього Кодексу. Вона визначає основний принцип, закладений в основу коментованої норми, він полягає в тому, що касаційна інстанція у процесі судового контролю не має права виходити за межі тих фактів, які були встановлені у судах попередніх інстанцій.

Касаційна інстанція не може вважати доказаними будь-які обста­вини, які суд першої або апеляційної інстанції не прийняв до уваги або відкинув, не може вирішувати питання щодо оцінки того чи іншого доказу. Крім того, в касаційній інстанції не можна перевіря­ти будь-які докази або надавати нові докази, які не були предметом розгляду у суді першої або апеляційної інстанції. Водночас касаційна іїістанція перевіряє правильність застосування норми закону до тих чи інших обставин, які встановлені судом на основі фактів, вивчених у судових рішеннях. Якщо суд, який прийняв ріїлення, неправильно застосував норму права до встановлених фактів або юридичного складу, суд каса­ційної інстанції може відмінити рішення і прийняти нове рішення на підставі норми закону, яка має регулювати певні, встановлені в судах нижчої інстанції, правовідносини. Якщо буде встановлено, що судами першої або апеляційної інстанції неповно вивчені фактичні обставини справи, які мають значення для прийняття рішення по суті, або прийнято рішення щодо третіх осіб, які не брали участі у справі, то суд касаційної інстанції відміняє рішення, що оскар­жується, і передає спір на новий розгляд до суду першої інстанції. При цьому у своїй постанові суд касаційної інстанції визначає, які дії необхідно здійснити під час нового розгляду судового спору. Ці дії мають бути направлені виключно на встановлення обставин, які належать до предмета доказування і не були встановлені у рішенні, що оскаржується, або постанові суду апеляційної інстанції (роз'яснення президії Вищого господарського суду України від 28 березня 2002 р. № 04-5/367 "Про деякі питання практики застосування розділу XII-1 Господарського процесуального кодексу України"). Порушення норм процесуального права, які тягнуть за собою відміну судового рішення, прямо пердбачені у ч. 2 ст. 111-10 цього Кодексу.

3. На стадії розгляду касаційної скарги (подання) не приймаються і не розглядаються вимоги, які не були предметом розгляду у суді першої інстанції. Це правило грунтується на основних конституційних принципах судочинства: законності і рівності всіх учасників судового процесу перед законом і судом. Учасники процесу, реалізуючи своє право на позов, звертаються до суду з визначеними позовними ви­могами. Ці вимоги мають бути обгрунтовані доказами і суд повинен забезпечити доступність та розуміння пред'явлених вимог іншій стороні, яка є відповідачем в суді. Якщо у суді першої інстанції вимоги не прев'являлися, а у касаційному провадженні заявляються нові вимоги, то, фактично, сторона пред'являє новий позов, який має розглядатися в суді першої інстанції і не може бути предметом судового контролю, оскільки перша інстанція не розглядала цих вимог і не встановлювала їх відповідність фактичним обставинам справи. Оскільки касаційна інстанція покликана здійснювати судовий контроль, а не прийняти первісне рішення, тому заява нових вимог на цій стадії недопустима.

Стаття 111-8. Строк розгляду касаційної скарги (подання)

Касаційна скарга (подання) розглядається у двомісячний строк з дня надходження справи разом із касаційною скаргою (поданням) до Вищого господарського суду України.

Диспозиція цієї статті встановлює процесуальний строк розгляду касаційної скарги, при цьому законодавець визначив початок пере­бігу такого процесуального строку днем надходження справи разом з касаційної скаргою (поданням) до Вищого господарського суду України (реєстрація справи разом з касаційною скаргою (поданням) в канцелярії касаційної інстанції). Також законодавець встановив, що процесуальний строк розгляду касаційної скарги (подання) становить два місяці. Водночас за приписами ч. 1 ст. 111-5 цього Кодексу у касаційній інстанції справи переглядаються за правилами розгляду цих справ у першій інстанції з урахуванням особливостей, передбачених у цьому розділі, отже, за приписами ч. З ст. 69 цього

Кодексу процесуальний строк розгляду апеляційної скарги може бути продовжений у виняткових випадках головою чи заступником голови Вищого господарського суду України, але на строк, що не перебільшує одного місяця, а за приписами ч. 4 ст. 69 цього Кодексу процесуаль­ний строк розгляду апеляційної скарги може бути продовжений за клопотанням обох сторін чи клопотанням однієї сторони, погодже­ним з другою стороною на більш тривалий строк, ніж встановлено у коментованій статті. У таких випадках за правилами ч. 5 ст. 69 цього Кодексу касаційна інстанція виносить відповідну ухвалу.

Стаття 111-9. Повноваження касаційної інстанції

Касаційна інстанція за результатами розгляду касаційної скарги (подання) має право:

залишити рішення першої інстанції або постанову апеляційної інстанції без змін, а скаргу (подання) без задоволення;

скасувати рішення першої інстанції або постанову апеляційної інстанції повністю або частково і прийняти нове рішення;

скасувати рішення першої інстанції або постанову апеляційної інс­танції і передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції, якщо суд припустився порушень, передбачених частиною другою статті 111-10 цього Кодексу;

скасувати рішення першої інстанції, постанову апеляційної ін­станції повністю або частково і припинити провадження у справі чи залишити позов без розгляду повністю або частково;

змінити рішення першої інстанції або постанову апеляційної інстанції;

залишити в силі одне із раніше прийнятих рішень або постанов.

Під повноваженнями суду касаційної інстанції розуміється су­купність прав суду на здійснення встановлених законом процесуаль­них дій щодо рішень (постанов), які перевіряються за касаційною скаргою. Коментована стаття визначає повноваження Вищого госпо­дарського суду України за результатами розгляду касаційної скарги (подання). Так, законодавець визначив, що касаційна інстанція має право:

залишити рішення першої інстанції або постанову апеляційної інстанції без змін, а скаргу (подання) без задоволення;

скасувати рішення першої інстанції або постанову апеляційної інстанції повністю або частково і прийняти нове рішення;

скасувати рішення першої інстанції або постанову апеляційної інстанції і передати справу на новий розгляд до суду першої інстан­ції, якщо суд припустився порушень, передбачених ч. 2 ст. 111-10 цього Кодексу;

скасувати рішення першої інстанції, постанову апеляційної інстанції повністю або частково і припинити провадження у справі чи залишити позов без розгляду повністю або частково;

змінити рішення першої інстанції або постанову апеляційної інстанції;

залишити в силі одне із раніше прийнятих рішень або постанов. Якщо за результатами перевірки судом касаційної інстанції буде встановлено, що фактичні обставини, які належать до предмета доказування у цій справі, з'ясовані судом першої або апеляційної інстанції з достатньою повнотою, однак допущено помилки у за­стосуванні норм матеріального права, у зв'язку з чим висновки суду першої і апеляційної інстанції не відповідають цим обставинам, суд касаційної інстанції приймає нове рішення.

Стаття 111-10. Підстави для скасування або зміни рішення або постанови

Підставами для скасування або зміни рішення місцевого чи апеля­ційного господарського суду або постанови апеляційного господарського суду є порушення або неправильне застосування норм матеріального чи процесуального права.

Порушення норм процесуального права є в будь-якому випадку під­ставою для скасування рішення місцевого або постанови апеляційного господарського суду, якщо:

справу розглянуто судом у незаконному складі колегії суддів;

справу розглянуто судом за відсутності будь-якої із сторін, не повідомленої належним чином про час і місце засідання суду;

господарський суд прийняв рішення або постанову, що стосується прав і обов'язків осіб, які не були залучені до участі в справі;

рішення або постанова не підписані будь-ким із суддів або підписані не тими суддями, що зазначені в рішенні або постанові;

рішення прийнято не тими суддями, які входили до складу колегії, що розглянула справу;

рішення прийнято господарським судом з порушенням правил предметної або територіальної підсудності, крім випадків, передбачених у частині четвертій статті 17 цього Кодексу.

У коментованій статті зазначені підстави для скасування або зміни рішення місцевого чи апеляційного господарського суду або постанови апеляційного господарського суду. Такими підставами є порушення або неправильне застосування судами норм матеріального чи процесуального права.

У випадках, коли судом касаційної інстанції за результатами пере­вірки касаційної скарги (подання) встановлено, що судом першої або апеляційної інстанції неповно з'ясовані фактичні обставини справи, які мають значення для правильного вирішення спору, і прийняте судове рішення у зв'язку з цим недостатньо обгрунтовано або пер­шою і апеляційною інстанціями прийнято судовий акт про права і обов'язки осіб, не залучених до участі у справі (п. З ч. 2 ст. 111-10), суд касаційної інстанції скасовує рішення суду першої інстанції і постанову апеляційної інстанції та передає справу на новий розгляд до суду першої інстанції. У постанові касаційної інстанції мають бути обов'язково зазначені дії, які повинні виконати сторони та суд першої інстанції у разі скасування рішення, постанови і передачі справи на новий розгляд. Ці дії мають бути спрямовані виключно на встанов­лення обставин, що стосуються предмета доказування у справі і не були з'ясовані у рішенні або постанові господарського суду.

Підставою для скасування судового рішення місцевого чи апеля­ційного господарського суду є, зокрема, порушення або неправильне застосування норм процесуального права. Проте судовий акт підля­гає скасуванню лише за умови, якщо таке порушення призвело до прийняття неправильного судового рішення. Як правило, скасування судового рішення має бути наслідком істотного порушення процесу­альних прав сторін спору або інших учасників судового процесу, що потягло за собою неповне з'ясування обставин, які мають значення для правильного вирішення спору.

Порушення норм процесуального права є у будь-якому випадку підставою для скасування рішення місцевого суду або постанови апе-ляцшного господарського суду, якщо: справу розглянуто судом у неза­конному складі колегії судців; справу розглянуто судом за відсутності будь-якої зі сторін, не повідомленої належним чином про час і місце засідання суду; господарський суд прийняв рішення або постанову, що стосується прав і обов'язки} осіб, які не були залучені до участі у справі; рішення або постанова не підписані будь-ким із судців або підписані не тими судцями, що зазначені в рішенні або постанові; рішення при­йнято не тими суддями, які входили до складу колегії, що розглянула справу; ріїпення прийнято господарським судом з порушенням правил предметної або територіальної підсудності, крім випадкіїз, передбаче­них у ч. 4 ст. 17 цього Кодексу. У випадку зазначених порушень суд касаційної інстанції передає справу на новий розгляд до суду першої іїістанції (див. п. З ст. 111-9 цього Кодексу).

Стаття 111-11. Постанова касаційної інстанції

За наслідками розгляду касаційної скарги (подання) суд приймає постанову. У постанові мають бути зазначені:

найменування касаційної інстанції, склад суду, номер справи і дата прийняття постанови;

найменування сторін і найменування особи, яка подала касаційну скаргу (подання);

найменування місцевого господарського суду або апеляційного господарського суду, рішення, постанова якого оскаржується, номер справи, дата прийняття рішення, постанови, прізвище судді (суддів);

стислий виклад суті рішення місцевого господарського суду, рі­шення, постанови апеляційного господарського суду;

підстави, з яких оскаржено рішення, постанову;

доводи, викладені у відзиві на касаційну скаргу (подання);

мотиви, за якими касаційна інстанція не застосовує закони та інші нормативні правові акти, на котрі посилалися сторони, а також закони та інші нормативно-правові акти, якими керувався суд, приймаючи рішення;

 у разі скасування або зміни рішення, постанови, — мотиви, за якими касаційна інстанція не погодилася з висновками суду першої або апеляційної інстанції;

 висновки за результатами розгляду касаційної скарги (подання);

новий розподіл судових витрат у разі скасування чи зміни рі­шення.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття. Постанова надсилається сторонам у справі у п'ятиденний строк з дня її прийняття.

Частиною 1 цієї статті законодавець визначив, що при роз­гляді касаційної скарги по суті, касаційна інстанція господарських судів приймає процесуальний документ — постанову. Постанова приймається іменем України відповідно до ч. 5 ст. 124 Конституції України.

У частині 2 коментованої статті, з врахуванням ст. 84 цього Кодексу, визначені необхідні відомості, які мають містити вступна, описова, мотивувальна і резолютивна частини постанови касаційної інстанції.

Так, у вступній частині постанови має бути зазначено:

найменування суду, який розглянув касаційну скаргу, склад суду, номер справи і дату прийняття постанови;

найменування сторін і найменування особи, яка подала скаргу (подання);

найменування місцевого господарського суду або апеляцій­ного господарського суду, рішення, постанова якого оскаржується, номер справи, дату прийняття рішення, постанови, прізвище судді (суддів).

В описовій частині постанови зазначаються:

—стислий виклад суті рішення місцевого господарського суду, рішення, постанови апеляційного господарського суду;

—підстави, з яких оскаржено рішення, постанову;

—доводи, викладені у відзиві на касаційну скаргу (подання). У мотивувальній частині постанови вказуються:

мотиви, за якими касаційна інстанція не застосовує закони та інші нормативні правові акти, на які посилалися сторони, а також закони та інші нормативи о-правові акти, якими керувався суд, при­ймаючи рішення;

дії, які повинні виконати сторони та суд першої інстанції у разі скасування рішення, постанови і передачі справи на новий розгляд.

У резолютивній частині наводяться:

висновки за результатами розгляду касаційної скарги (подання);

новий розподіл судових витрат у разі скасування чи зміни рішення.

3.Як і постанова апеляційного господарського суду, постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття.

4. Вищий господарський суд України зобов'язаний протягом п'яти днів з дня прийняття постанови надіслати її сторонам у справі.

Стаття 111-12. Обов'язковість вказівок, що містяться у постанові касаційної інстанції

Вказівки, що містяться у постанові касаційної інстанції, є обов'язковими для суду першої інстанції під час нового розгляду справи. Постанова касаційної інстанції не може містити вказівок про до­стовірність чи недостовірність того чи іншого доказу, про переваги одних доказів над іншими, про те, яка норма матеріального права повинна бути застосована і яке рішення має бути прийнято за результатами нового розгляду справи. Якщо буде встановлено, що судами першої або апеляційної інстан­ції неповно вивчені фактичні обставини справи, які мають значення для прийняття рішення по суті, або, наприклад, прийнято рішення щодо третіх осіб, які не брали участі у справі, то суд касаційної ін­станції відміняє рішення, що оскаржується, і передає спір на новий розгляд до суду першої інстанції. При цьому у своїй постанові суд касаційної інстанції визначає, які дії необхідно здійснити під час но­вого розгляду судового спору. Ці дії мають бути направлені виключно на встановлення обставин, які належать до предмета доказування і не були встановлені у рішенні, що оскаржується, або постанові суду апеляційної інстанції. Вказівки, які містяться у постанові касаційної інстанції, є обов'язковими для суду першої інстанції під час нового розгляду справи. Водночас, виносячи постанову, суд касаційної інстанції не може давати вказівок про достовірність чи недостовірність того чи іншого доказу, про переваги одних доказів над іншими, про те, яка норма матеріального права має бути застосована і яке рішення має бути прийнято за результатами нового розгляду справи.

Стаття 111-13. Касаційні скарги на ухвали господарських судів

Ухвали місцевого або апеляційного господарського суду можуть бути оскаржені у касаційному порядку у випадках, передбачених цим Кодексом та Законом України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом". Касаційні скарги на ухвали місцевого або апеляційного господарських судів розглядаються у порядку, передбаченому для розгляду касаційних скарг на рішення місцевого господарського суду, постанови апеляційного господарського суду. Касаційні скарги на ухвали місцевого або апеляційного господарських судів можуть подавати сторони та інші учасники судового процесу, передбачені цим Кодексом та Законом України "Про відновлення пла­тоспроможності боржника або визнання його банкрутом". У випадках скасування касаційною інстанцією ухвал про відмову у прийнятті позовної заяви або заяви про порушення справи про банкрутство про повернення позовної заяви або заяви про порушення справи про банкрутство, зупинення провадження у справі, припинення провадження у справі, про залишення позову без розгляду або про залишення без роз­гляду заяви у провадженні у справі про банкрутство, справа передається на розгляд суду першої інстанції.

Частина 1 коментованої статті визначає можливість оскарження ухвал місцевого чи апеляційного господарського суду. При цьому диспозиція цієї частини є відсильною, оскільки для визначення ухвал, які можуть бути оскаржені в касаційному порядку, вона відсилає до інших статей цього Кодексу та до статей Закону України "Про віднов­лення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом". Отже, оскарженню підлягають лише ті ухвали господарського суду першої та апеляційної інстанцій, можливість оскарження яких прямо визначена цим Кодексом і зазначеним Законом України (статті 43-7, 53, 62, 63 цього Кодексу). Ухвалу про повернення апеляційної скарги може бути оскаржено у касаційному порядку. Водночас на практиці дуже часто трапляється, коли в апеляційному порядку оскаржуються ухвали, можливість оскарження яких не передбачена законодавцем. У прийнятті таких касаційних скарг слід відмовляти згідно з п. 1 ч. 1 ст. 62, ст. 86 цього Кодексу.

Законодавець визначив, що касаційні скарги на ухвали місце­вого та апеляційного господарських судів розглядаються у порядку, передбаченому для розгляду касаційних скарг на рішення місцевого господарського суду, постанови апеляційного господарського суду. Отже, при розгляді таких касаційних скарг по суті касаційна інстанція приймає відповідні постанови, які проголошуються іменем України відповідно до ч. 5 ст. 124 Конституції України.

Частиною 3 коментованої статті визначений перелік осіб, які мають право подавати касаційні скарги на ухвали місцевого та апеляційного господарського суду. При цьому визначення понять "сторони", "інші учасники судового процесу" містяться у відповід­них статтях цього Кодексу та Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" (див. коментар до ст. 107).

У частині 4 цієї статті визначено перелік ухвал господарського суду, при скасуванні яких у касаційному порядку справа передається на розгляд місцевого господарського суду, хоча таке право і не за­значене у ст. 111-9 цього Кодексу, що, на думку авторів коментарю, потребує внесення відповідних змін у наведену статтю.

ПЕРЕГЛЯД СУДОВИХ РІШЕНЬ ВИЩОГО ГОСПОДАРСЬКОГО СУДУ УКРАЇНИ ВЕРХОВНИМ СУДОМ УКРАЇНИ 

Стаття 111-14. Право касаційного оскарження судових рішень Вищого господарського суду України

Сторони у справі та Генеральний прокурор України мають право оскаржити у касаційному порядку постанову Вищого господарського суду України, прийняту за наслідками перегляду рішення місцевого господарського суду, що набрало законної сили, чи постанови апеляцій­ного господарського суду, а також ухвалу Вищого господарського суду України про повернення касаційної скарги (подання) до Верховного Суду України. Відповідно до Конституції України систему судів загальної юрис­дикції в Україні утворюють загальні та спеціалізовані суди окремих судових юрисдикцій. Найвищим судовим органом у системі судів загальної юрисдикції є Верховний Суд України. Так, згідно із Законом України "Про судоустрій України" Вер­ховний Суд України у межах своїх повноважень здійснює перегляд справ у касаційному порядку у випадках, встановлених законом. Перегляд Верховним Судом України рішень Вищого господарсько­го суду України є різновидом касаційного провадження та має назву "повторна касація". Існування цієї стадії є однією з основних засад судочинства, обумовлених Конституцією України. Ця стадія судового процесу є екстраординарною, виключною. Перегляд справ у порядку повторної касації не тільки створює додаткові та важливі гарантії судо­вого захисту законних прав та інтересів осіб, які беруть участь у справі, а й надає можливість додаткової перевірки судових актів та виправлення судових помилок. Саме існування судового інституту повторної касації усуває неоднакове застосування судами касаційної інстанції однієї й тієї самої норми права, що є однією з підстав створення єдиної судової практики у розгляді спорів та забезпечення суворого та неухильного додержання судами норм матеріального та процесуального права. Забезпечення права на касаційне оскарження рішення відповід­но до Основного Закону України також є однією з основних засад судочинства.

Згідно з коментованою статтею суб'єктами касаційного оскар­ження можуть бути:

сторони у справі: позивачі, відповідачі, які визнані такими під час розгляду справи судом;

інші особи, які беруть участь у справі: треті особи, які заявляють самостійні вимоги на предмет спору, треті особи, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору;

Генеральний прокурор України як орган, якому законом надано право захищати права, свободи та інтереси осіб, згідно з правами, наданими статтями 36-1,37 Закону України "Про прокуратуру", здійснює у суді представництво інтересів громадянина або держави в порядку на будь-якій стадії судового процесу. Повноваження про­курора у господарському процесі визначені законодавцем у ст. 29 цього Кодексу.

Водночас законодавець визначив коло судових актів господарсько­го суду, які можуть бути оскаржені до Верховного Суду України. Так, відповідно до положень цієї статті право касаційного оскарження до Верховного Суду України виникає:

щодо постанови Вищого господарського суду України, прийня­тої за наслідками перегляду рішення місцевого господарського суду, що набрало законної сили;

щодо постанови Вищого господарського суду України, прийнятої за наслідками перегляду постанови апеляційного господарського суду;

щодо ухвали Вищого господарського суду України про повер­нення касаційної скарги (подання).

Стаття 111-15. Підстави для оскарження до Верховного Суду Ук¬раїни постанов чи ухвал Вищого господарського суду України

Верховний Суд України переглядає у касаційному порядку постанови чи ухвали Вищого господарського суду України у випадках, коли вони оскаржені:

з мотивів застосування Вищим господарським судом України за­кону чи іншого нормативно-правового акта, що суперечить Конституції України;

у разі їх невідповідності рішенням Верховного Суду України чи Вищого суду іншої спеціалізації з питань застосування норм матеріаль­ного права;

у зв'язку з виявленням різного застосування Вищим господарським судом України одного й того ж положення закону чи іншого нормативно-правового акта у аналогічних справах;

з мотивів невідповідності постанов чи ухвал міжнародним догово­рам, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України;

на підставі визнання постанов чи ухвал міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, такими, що порушують міжнародні зобов'язання України.

Винятковість стадії повторної касації пов'язана з вичерпним переліком підстав для провадження у Верховному Суді України з оскарження постанов чи ухвал Вищого господарського суду України. Отже, Судова палата у господарських справах Верховного Суду Ук­раїни переглядає у касаційному порядку постанови чи ухвали Вищого господарського суду України у випадках, коли вони оскаржені:

1) з мотивів застосування Вищим господарським судом України за­кону чи іншого нормативно-правового акта, що суперечить Конституції України. У цьому випадку касаційна скарга до Верховного Суду Украї­ни обов'язково має містити посилання на те, що Вищим господарським судом України при прийнятті постанови або ухвали було застосованезаконодавство (закон чи інший нормативно-правовий акт), який не відповідає Основному Закону України. Це зумовлено тим, що згідно зі ст. 8 Конституції України саме Конституція України має найвищу юридичну силу; закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй.

Відповідним доказом того, що закон чи інший нормативно-право­вий акт суперечить Конституції України, є рішення Конституційного Суду України про визнання того чи іншого закону (іншого норматив­но-правового акта) таким, що не відповідає нормам та положенням Основного Закону України.

Слід зауважити, що Конституційний Суд України належить до системи судоустрою України та має виключні повноваження визна­чити відповідність, конституційність певних норм, положень закону. Діяльність Конституційного Суду України грунтується на підставі Закону України від 16 жовтня 1996 р. "Про Конституційний Суд України", яким визначені підстави (коло суб'єктів звернення) звер­нення до суду щодо визначення відповідності Конституції України (конституційності) нормативних актів;

2)  у разі їх невідповідності ріїпенням Верховного Суду України чи Вищого суду іншої спеціалізації з питань застосування норм матеріального права. У касаційній скарзі, що подається з цієї підстави, має бути зазначене ріїпення Верховного Суду України чи Вищого суду іншої спеціалізації, якому постанова або ухвала, що оскаржується, не відповідає.

Водночас існує обмеження. Невідповідність має стосуватися тільки застосування норм матеріального права. Це може полягати у тому, що при прийнятті постанови не був застосований закон, який треба було застосувати, чи застосований помилково іншій, або той, який не набрав чинності чи скасований, судом була неправильно витлумачена матеріальна норма права, тобто неправильно з'ясована її суть;

3)  у зв'язку з виявленням різного застосування Вищим господарським судом України одного й того самого положення закону чи іншого нормативно-правового акта в аналогічних справах, тобто коли касаційна скарга містить посилання на наявність неоднакового застосування Вищим господарським судом України однієї й тієї самої норми права або положення закону (іншого нормативно-правового акта).

Ця підстава зумовлена дією принципу верховенства права, що закріплений ст. 8 Конституцією України. Згідно із Законом України "Про судоустрій України" завданням суду є здійснення правосуддя на засадах верховенства права, з метою забезпечення захисту гаран­тованих Конституцією України та законами прав і свобод людини і громадянина, прав і законних інтересів юридичних осіб, інтересів суспільства і держави. Отже, суди повинні у своїй діяльності дотри­муватися судової практики, однаково застосовуючи норми права при розгляді аналогічних справ (спорів). Верховний Суд України як найвищий судовий орган відповідно до ст. 47 Закону України " Про судоустрій України" забезпечує однакове застосування законодавства усіма судами загальної юрисдикції. Саме перегляд справ за підставами неоднакового застосування судом (судами) однієї й тієї самої норми права або положення закону (іншого нормативно-правового акта) забезпечує реалізацію цього повноваження Верховного Суду України шляхом можливості додаткової перевірки судових актів;

3-1) з мотивів невідповідності постанов чи ухвал міжнародним договорам, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України. Касаційна скарга, що подається з цієї підстави, має містити посилання на ст. 9 Конституції України, згідно з якою чинні міжна­родні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України. Водночас має бути зазначений міжнародний договір, якому суперечить прий­нята постанова чи ухвала, а також відповідний закон України, яким дана згода на обов'язковість міжнародного договору;

4) на підставі визнання постанов чи ухвал міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, такими, що пору­шують міжнародні зобов'язання України. Право особи на звернення за захистом своїх прав і свобод до міжнародних судових установ чи до відповідних органів міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна, закріплено у ч. 4 ст. 55 Конституції України. Так, міжнародними судовими установами, юрисдикція яких виз­нана Україною, є Європейський Суд з прав людини, Міжнародний суд ООН, Економічний суд СНД.

Європейський Суд з прав людини (EuropeanCourtonHumanRights) був утворений у 1959 p. відповідно до Конвенції про захист прав людини і основних свобод 1950 р. як орган, покликаний розглядати індивідуальні скарги громадян та неурядових організацій проти держав-учасниць, які порушили їх права. Конвенція про захист прав людини і основних свобод (далі — Конвенція) є міжнародним договором, що діє в рамках Ради Європи та має на сьогодні 41 державу-учасницю. Україна, ратифі­кувавши Конвенцію (Закон України від 17 липня 1997 р. "Про ратифі­кацію Конвенції про захист прав людини і основних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції"), також визнала положення цього міжнародного договору частиною націо­нального законодавства та разом з іншими державами взяла на себе зобов'язання виконувати рішення Європейського Суду з прав людини у кожній справі, стороною якої вона є (ст. 46 Конвенції).

Право на звернення до Європейського Суду з прав людини може бути реалізовано особою за певних обставин. Конвенцією встановлена певна процедура звернення (обов'язкові вимоги до позивача, відпові­дача, строку подання, форми та змісту скарги, умов використання всіх національних засобів захисту). Подання скарги до Європейського Суду з прав людини не вимагає оплати судових витрат. Водночас треба зауважити, що Європейський Суд з прав людини не є апеляційною або касаційною інстанцією для судів України та не має повноважень скасовувати їх рішення. Європейський Суд з прав людини ухвалює рішення, у яких визнає факт порушення прав заявника або встанов­лює, що порушення прав не мало місця.

Також Верховною Радою України був прийнятий Закон України від 29 жовтня 2001 р. "Про виконання рішень Європейського Суду з прав людини", на який Президентом України було накладено вето. Щодо Міжнародного суду ООН та Економічного суду СНД, то підвідомчість цих міжнародних судових установ обмежується розглядом спорів між державами як суб'єктами міжнародного публічного права. Ця підстава оскарження зумовлена тим, що законність як один з основних принципів судочинства передбачає: якщо міжнародним договором, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України, встановлені інші правила, ніж встановлені законом Украї­ни, то застосовуються правила міжнародного договору. Водночас за цих підстав забезпечується право особи на виконання на території України рішень міжнародної судової установи. Слід зауважити, що перелік виняткових обставин, тобто підстав для перегляду адміністративних справ у порядку повторної касації у Верховному Суді України, є вичерпним.

Стаття 111-16. Порядок подання касаційної скарги та внесення касаційного подання на постанову чи ухвалу Вищого господарського суду України

Касаційна скарга, касаційне подання Генерального прокурора Украї­ни на постанову чи ухвалу Вищого господарського суду України можуть бути подані не пізніше одного місяця з дня її прийняття.

У разі виникнення підстав для оскарження постанови чи ухвали Вищого господарського суду України після закінчення зазначеного строку Верховний Суд України зобов'язаний прийняти касаційну скаргу (подання) до свого провадження.

Касаційна скарга, касаційне подання Генерального прокурора України на постанову чи ухвалу Вищого господарського суду України подаються до Верховного Суду України через Вищий господарський суд України.

Вищий господарський суд України надсилає касаційну скаргу (по­дання) разом із справою до Верховного Суду України у десятиденний строк з дня надходження скарги (подання).

Суб'єкти касаційного оскарження до Верховного Суду України реалі­зують своє право на касаційне оскарження шляхом подання до Верховно­го Суду України процесуального документа: сторони подають касаційну скаргу, Генеральний прокурор України — касаційне подання.

Законодавцем визначено, що право на касаційне оскарження може бути реалізоване не пізніше одного місяця з дня прийняття відповідної постанови чи ухвали Вищим господарським судом України. Тобто строк подання скарги (подання) обчислюється з дня прийняття від­повідного судового акта та становить один місяць.

Встановлення певних процесуальних строків подання касаційної скарги (подання) зумовлено необхідністю забезпечення заходів кон­тролю за терміновістю і своєчасністю розгляду справ.

Пропуск встановленого законом строку тягне за собою відмову у прийнятті скарги до провадження та залишення поданої скарги без розгляду.

Поряд з цим коментованою статтею встановлено: якщо підста­ви для оскарження виникли після закінчення зазначеного строку,

Верховний Суд України зобов'язаний прийняти касаційну скаргу (подання) до свого провадження.

Також цим Кодексом чітко регламентовані не лише підстави (обставини) та строки, за якими може бути реалізовано право осо­би на касаційне оскарження, а порядок подання касаційної скарги (подання) до Верховного Суду України. Подання касаційної скарги (подання) реалізується за певної процедури, що вимагає дотримання встановленого порядку подання скарги.

Так, коментована стаття визначає, що звернення відповідних суб'єктів оскарження зі скаргою (поданням) має здійснюватися через Вищий господарський суд України, судовий акт якого оскаржується.

Також з метою захисту прав та інтересів суб'єктів оскарження законодавцем визначений десятиденний термін, протягом якого одержана касаційна скарга (подання) мають бути разом зі справою надіслані до Верховного Суду України.

Стаття 111-17. Порядок перегляду у касаційному порядку постанов чи ухвал Вищого господарського суду України

Питання про порушення провадження з перегляду Верховним Судом України постанови чи ухвали Вищого господарського суду України вирішується позитивно при згоді хоча б одного судді на засіданні ко­легії у складі трьох суддів Судової палати у господарських справах і розглядається протягом місяця з дня надходження касаційної скарги чи касаційного подання.

Постанова чи ухвала Вищого господарського суду України пере­глядається на засіданні судців Судової палати у господарських справах Верховного Суду України.

Постанови чи ухвали Вищого господарського суду України пере­глядаються у касаційному порядку за правилами розгляду справи у господарському суді першої інстанції, за винятком процесуальних дій, пов'язаних із встановленням обставин справи та їх доказуванням.

Після надходження касаційної скарги (подання) разом з госпо­дарською справою до Верховного Суду України, колегія судців Судової палати у господарських справах проводить судове засідання з розгляду питання про порушення провадження з перегляду Верховним Судом України постанови чи ухвали Вищого господарського суду України. Вирішення цього питання здійснюється колегією Судової палати у господарських справах Верховного Суду України у складі трьох суд­дів. Колегіальний розгляд справ у порядку касаційного провадження закріплений ст. 14 Закону України "Про судоустрій України".

Засідання судової колегії має відбутися протягом місяця з дня надходження скарги (подання). За загальним правилом засідання суду з питання щодо прийняття касаційної скарги до провадження проводиться без виклику осіб, які беруть участь у справі. Це правило зумовлене тим, що на цій стадії адміністративного процесу суд має все необхідне, щоб прийняти певне процесуальне рішення за встановле­ною законом процедурою. Тому виклик сторін не є необхідним.

Якщо касаційна скарга відповідає всім встановленим вимогам щодо форми та змісту та є підстави для оскарження, колегія суддів постановляє ухвалу про допуск касаційної скарги (подання) до про­вадження. Питання про допущення скарги до провадження вважаєть­ся прийнятим, якщо хоча б один з суддів колегії дійшов висновку про необхідність цього.

Стаття 111-18. Повноваження Верховного Суду України при пере¬гляді у касаційному порядку постанов чи ухвал Вищого господарського суду України

Верховний Суд України за результатами розгляду касаційної скарги, касаційного подання Генерального прокурора України на постанову чи ухвалу Вищого господарського суду України має право:

залишити постанову чи ухвалу без змін, а скаргу (подання) без задоволення;

скасувати постанову і передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції або скасувати ухвалу і передати справу на розгляд до Вищого господарського суду України;

скасувати постанову чи ухвалу і припинити провадження у справі.

Повноваження Судової палати з господарських справ Верхов­ного Суду України становлять сукупність прав та обов'язків суду, що встановлені законом та реалізуються під час процедури розгляду касаційної скарги (подання).

Так, розглянувши скаргу (подання), судова колегія має право і водночас обов'язок прийняти певне рішення у справі:

прийняти постанову про залишення постанови чи ухвали без змін, а касаційну скаргу (подання) без задоволення;

прийняти постанову про скасування постанови і передання справи на новий розгляд до суду першої інстанції або про скасуван­ня ухвали і передання справи на розгляд до Вищого господарського суду України;

прийняти постанову про скасування постанови чи ухвали та припинення провадження у справі.

Прийняття вказаних рішень здійснюється за наявності певних підстав, визначених цим Кодексом.

Стаття 111-19. Підстави для скасування постанов чи ухвал Вищого господарського суду України

Підставами для скасування постанов чи ухвал Вищого господарського суду України є їх невідповідність Конституції України, міжнародним договорам, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою Ук­раїни, чи інше неправильне застосування норм матеріального права. Законодавцем у коментованій статті визначений перелік підстав, за наявності яких Верховний Суд України має право скасування постанов чи ухвал Вищого господарського суду України. Так, ска­сування постанови чи ухвали Вищого господарського суду України, що оскаржується, можливо на підставі:

невідповідності постанови чи ухвали Конституції України;

невідповідності постанови чи ухвали міжнародному договору, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України;

неправильного застосування Вищим господарським судом України норм матеріального права.

Стаття 111-20. Постанова Верховного Суду України

За результатами розгляду касаційної скарги, касаційного подання Генерального прокурора України на постанову чи ухвалу Вищого гос­подарського суду України більшістю голосів суддів, які брали участь у перегляді постанови чи ухвали Вищого господарського суду України, ухвалюється постанова Верховного Суду України.

Судді, які не погоджуються з рішенням, можуть висловити окрему думку, яка додається до постанови.

Постанова Верховного Суду України є остаточною і оскарженню не підлягає.

Постанова надсилається сторонам у справі в п'ятиденний строк з дня її ухвалення.

Цим Кодексом також встановлений порядок прийняття рішень у справі, яку розглядає колегія суддів. Відповідно до нього усі пи­тання, які виникають при судовому розгляді справи колегією суддів, вирішуються більшістю голосів суддів, при цьому жоден із суддів не має права утримуватися від голосування та підписання судового рішення. Тобто прийняття постанови Судовою палатою Верховного Суду України за наслідками розгляду касаційної скарги (подання) відбувається колегіально всім складом судової колегії.

Постанова приймається іменем України відповідно до ч. 5 ст. 124 Конституції України.

Суддя або судді, які не погоджуються з прийнятою постановою за наслідками розгляду, можуть висловити окрему думку. Окрема думка судді не оголошується у судовому засіданні, але додається до постанови і є відкритою для ознайомлення.

За загальним правилом постанова Верховного Суду України над­силається сторонам у справі у п'ятиденний строк з дня її ухвалення, є остаточною та не може бути оскаржена.

Стаття 111-21. Обов'язковість вказівок, що містяться у постанові Верховного Суду України

Вказівки, що містяться у постанові Верховного Суду України, є обов'язковими для суду першої інстанції під час нового розгляду справи та для Вищого господарського суду України під час розгляду матеріалів касаційної скарги чи касаційного подання.

Постанова Верховного Суду України за результатами перегляду у касаційному порядку постанови чи ухвали Вищого господарського суду України не може містити вказівок про достовірність чи недостовірність того чи іншого доказу, про переваги одних доказів над іншими, про те, яку норму матеріального чи процесуального права повинно бути застосовано і яке рішення має бути ухвалено при новому розгляді справи.

Приймаючи постанови, Верховний Суд України усуває неоднакове застосування судами касаційної інстанції однієї й тієї самої норми права та реалізує функції створення єдиної судової практики у роз­гляді спорів та забезпечення суворого та неухильного додержання судами норм матеріального та процесуального права. З цією метою у постанові Верховного Суду України, прийнятій за результатами розгляду касаційної скарги (подання), суд вказує на необхідність звернення уваги на ті чи інші обставини справи, що не були враховані судом тощо. Ці вказівки Верховного Суду України є обов'язковими під час нового розгляду справи та під час розгляду матеріалів каса­ційної скарги чи касаційного подання. Але законодавцем встановлені певні обмеження щодо змісту вказівок. Так, Верховний Суд України не має права вказувати на достовірність чи недостовірність того чи іншого доказу або його перевагу. Також неможливо зазначати, яку норму матеріального чи процесуального права має бути застосовано та яке рішення має бути ухвалено при новому розгляді справи.

Стаття 111-22. Касаційні скарги на ухвали Вищого господарського суду України

Ухвали Вищого господарського суду України про повернення касацій­ної скарги можуть бути оскаржені в касаційному порядку до Верховного Суду України. Коментована стаття визначає можливість оскарження у касацій­ному порядку не лише постанов, а й ухвал Вищого господарського суду України. Але до Верховного Суду України може бути подана касаційна скарга (подання) лише на ухвалу Вищого господарського суду Ук­раїни, якою суд повернув касаційну скаргу позивачеві. У прийнятті касаційної скарги (подання) на інші ухвали Вищого господарського суду України Верховний Суд України на підставі зазначеної статті відмовляє, про що складається відповідний проце­суальний документ.

Розділ XIII ПЕРЕГЛЯД РІШЕННЯ, УХВАЛИ, ПОСТАНОВИ ГОСПОДАРСЬКОГО СУДУ ЗА НОВОВИЯВЛЕНИМИ ОБСТАВИНАМИ 

Стаття 112. Підстави перегляду судових рішень за нововиявленими обставинами

Господарський суд може переглянути прийняте ним судове рішення, яке набрало законної сили, за нововиявленими обставинами, що мають істотне значення для справи і не могли бути відомі заявникові.

Коментована стаття передбачає окрему процесуальну форму судового процесу, згідно з якою у разі наявності певних обставин, що мають істотне значення для справи і не могли бути відомі заявни­кові на момент розгляду спору, господарський суд може переглянути прийняте ним судове рішення, яке набрало законної сили, за заявою зацікавленої сторони.

Відповідно до роз'яснення президії Вищого господарського суду України від 21 травня 2002 р. № 04-5/563 "Про деякі питання практики перегляду рішень, ухвал, постанов за нововиявленими об­ставинами" (далі — Роз'яснення) до нововиявлених обставин належать матеріально-правові факти, на яких ґрунтуються вимоги і заперечення сторін, а також інші факти, які мають значення для правильного вирішення спору або розгляду справи про банкрутство. Необхідними ознаками нововиявлених обставин є, по-перше, їх наявність на час розгляду справи, по-друге, те, що ці обставини не могли бути відомі заявникові на час розгляду справи. Нововиявлені обставини за своєю юридичною суттю є фактич­ними даними, що в установленому порядку спростовують факти, які було покладено в основу судового рішення. Ці обставини мають бути належним чином засвідчені. Днем виникнення цих обставин слід вважати день, коли вони стали або мали стати відомими заявникові. Якщо нововиявлена об­ставина пов'язана з вироком чи рішенням суду, днем виникнення такої обставини вважається день набрання законної сили вироком чи рішенням суду, які покладено в основу відповідного судового акта, або день коли заявникові стало чи мало стати відомо про набрання сили вироком чи рішенням.

Відповідно до Роз'яснення скасування чи зміна нормативного акта, на якому ґрунтувалось судове рішення, може вважатись нововиявленою обставиною лише за умови, якщо в акті, яким скасовано чи змінено попередній, зазначено про надання йому зворотної сили. До нововиявлених обставин слід відносити прийняття Конституційним Судом України рішення про визнання законів та інших нормативно-правових актів, зазначених у п. 1 ст. 13 Закону України "Про Конституційний Суд України", такими, що не відповідають Конституції України. Не може вважатися нововиявленою обставиною висновок Конституційного Суду України про офіційне тлумачення положень Конституції України та законів України, у тому числі й у випадку, коли це тлумачення суперечить роз'ясненням Верховного Суду України з питань застосування законодавства або рекомендаційному роз'ясненню Вищого спеціалізованого суду з питань застосування законодавства щодо розгляду справ відповідної судової юрисдикції.

Щодо видів судових рішень, які можуть бути переглянуті за нововиявленими обставинами, див. ст. 114 цього Кодексу та комен­тар до неї.

Стаття 113. Порядок і строк подання заяви (внесення подання) про перегляд судових рішень за нововиявленими обставинами

Судове рішення господарського суду може бути переглянуто за но­вовиявленими обставинами за заявою сторони, поданням прокурора не пізніше двох місяців з дня встановлення обставин, що стали підставою для перегляду судового рішення.

Заява, подання прокурора подаються стороною до господарського суду, який прийняв судове рішення.

Заявник зобов'язаний надіслати іншим сторонам копії заяви та до­даних до неї документів.

До заяви додаються документи, що підтверджують надіслання копії заяви іншим сторонам, та документ про сплату державного мита.

Заява, подання прокурора чи його заступника до розгляду не прий­маються і повертаються заявникові у таких випадках:

подання після закінчення встановленого строку без клопотання про його відновлення або відхилення такого клопотання господарським судом;

подання без доказів надіслання копії заяви і доданих до неї до­кументів іншим сторонам;

відсутності доказів сплати державного мита у порядку і розмірі, встановлених законодавством.

Про повернення заяви виноситься ухвала, яку може бути оскаржено.

Частина 1 коментованої статті встановлює строки, протягом яких може бути переглянуто рішення господарського суду, — два мі­сяці з дня встановлення обставин, які стали підставою для перегляду судового рішення. У разі подання стороною заяви або внесення про­курором подання про перегляд судового рішення за нововиявленими обставинами з пропуском строку, встановленого ч. 1 цієї статті, без клопотання про його відновлення, господарський суд має повернути заяву (подання) згідно з п. 1 ч. 5 цієї статті. За клопотанням сторони (прокурора) цей строк може бути відновлено відповідно до вимог ст. 53 цього Кодексу за наявності поважних причин його пропуску.

Коментована стаття встановлює перелік осіб, які мають право на звернення із заявою про перегляд судового рішення за нововиявле­ними обставинами, — сторони і прокурор. Тому, як вказала президія Вищого господарського суду України у Роз'ясненні, господарські суди не вправі переглядати судове рішення згідно з правилами розділу XIII цього Кодексу за власною ініціативою. Подання до господарсько­го суду заяви про перегляд судового рішення за нововиявленими обставинами особою, яка не має на це права, або внесення проку­рором подання про перегляд судового рішення за нововиявленими обставинами з порушенням його компетенції, визначеної ст. 36-1 Закону України "Про прокуратуру", або подання стороною заяви чи внесення прокурором подання на ухвалу господарського суду, яку не може бути оскаржено, виключають перегляд судового рішення за нововиявленими обставинами. Тому у цих випадках господарський суд повинен відмовити у прийнятті заяви (подання) і винести з цього приводу відповідну ухвалу. Ця ухвала оскарженню не підлягає.

Повернення заяви (подання) про перегляд судових рішень може бути здійснено господарським судом виключно з підстав, визначених у ч. 5 коментованої статті. Після усунення обставин, які були під­ставою для повернення заяви (подання), її (його) може бути подано повторно. Якщо заявник не погоджується з мотивами повернення заяви, він має право оскаржити ухвалу про повернення заяви.

Стаття 113-1. Прийняття заяви (подання) про перегляд судового рішення за нововиявленими обставинами

Про прийняття заяви, подання прокурора про перегляд судового рі­шення за нововиявленими обставинами господарський суд виносить ухва­лу, в якій повідомляється про час і місце розгляду заяви чи подання. Ухвала надсилається відповідно сторонам у справі та прокурору, який брав участь у справі чи вніс подання.

1. Коментована стаття встановлює процедуру повідомлення заці­кавлених осіб про порушення провадження щодо перегляду судового рішення за нововиявленими обставинами. Інша сторона має право заперечувати наявність нововиявлених обставин, тому це сприяє об'єктивності процесу та рівності його учасників.

Стаття 114. Перегляд судових рішень за нововиявленими обстави¬нами

Рішення і ухвали, що набрали законної сили і прийняті судом пер­шої інстанції, переглядаються господарським судом, який прийняв ці судові рішення.

Перегляд за нововиявленими обставинами постанов і ухвал апеляцій­ної і касаційної інстанції, якими змінено або скасовано судове рішення суду першої інстанції, здійснюється судом тієї інстанції, яким змінено або прийнято нове судове рішення.

Заява, подання прокурора про перегляд рішення, ухвали, постанови за нововиявленими обставинами розглядаються господарським судом у судовому засіданні у місячний строк з дня їх надходження.

Неявка заявника та інших осіб, які беруть участь у справі, не є перешкодою для розгляду заяви.

За результатами перегляду судового рішення приймаються:

рішення — у разі зміни або скасування рішення;

постанова — у разі зміни або скасування постанови;

 ухвала — у разі зміни чи скасування ухвали або залишення рішення, ухвали, постанови без змін.

Рішення, ухвала, постанова, прийняті за результатами перегляду су­дових рішень за нововиявленими обставинами, надсилаються сторонам, прокурору у п'ятиденний строк з дня їх прийняття.

Рішення, ухвала, постанова, прийняті за результатами перегляду су­дових рішень за нововиявленими обставинами, можуть бути переглянуті на загальних підставах.

У разі скасування судового рішення за результатами його перегляду за нововиявленими обставинами справа розглядається господарським судом за правилами, встановленими цим Кодексом.

1. Коментованою статтею встановлюється предметна та інстан-ційна підсудність справ щодо перегляду справ за нововиявленими обставинами. Йдеться про рішення, які набули законної сили, а також ухвали, які підлягають оскарженню в апеляційному та ка­саційному порядку. Частина 2 цієї статті передбачає, що перегляд судового рішення за нововиявленими обставинами здійснюється тим господарським судом першої інстанції, який прийняв це рішення. Щодо ухвал і постанов апеляційної і касаційної інстанцій, якими змінено чи скасовано рішення суду першої інстанції, то їх перегляд за нововиявленими обставинами здійснюється не місцевим судом, а судом тієї інстанції, яким змінено або прийнято нове судове рішення. У випадках, коли після перегляду судового рішення в апеляційному або касаційному порядку воно було залишене без змін, перегляд його за нововиявленими обставинами здійснюється тим судом першої інс­танції, який прийняв це судове рішення, незалежно від того, що воно було предметом перегляду в апеляційному та касаційному порядку.

Розділ XIV ВИКОНАННЯ РІШЕННЯ, УХВАЛИ, ПОСТАНОВИ 

Стаття 115. Обов'язковість виконання судових рішень

Рішення, ухвали, постанови господарського суду, що набрали законної сили, є обов'язковими на всій території України і виконуються у порядку, встановленому Законом України "Про виконавче провадження".

Відповідно до ч. 1 коментованої статті рішення, ухвали, постанови господарського суду є обов'язковими для виконання з моменту набуття ними законної сили. Законна сила судового рішення означає набуття ним властивостей акта правосуддя, спрямованого на виконання завдань господарського судочинства, захист прав і охоронюваних законом інте­ресів громадян і організацій, на зміцнення законності і правопорядку та виховання громадян, посадових і службових осіб в дусі неухильного виконання Конституції, законів України. Властивість судового рішення, що набрало законної сили, виявляється у правових наслідках, які воно викликає. Насамперед, з набранням законної сили рішення стає ефек­тивним — набуває властивості викликати певні результати. Результатив­ність його ґрунтується на авторитетності і загальнообов'язковості.

Примусове виконання судових рішень, ухвал, постанов госпо­дарського суду, що набрали законної сили, здійснюється у порядку, встановленому Законом України "Про виконавче провадження".

Відповідно до ст. 2 Закону України "Про виконавче провадження" примусове виконання рішень в Україні покладається на державну виконавчу службу, яка входить до системи органів Міністерства юстиції України.

Відповідно до Закону України "Про державну виконавчу службу" примусове виконання рішень здійснюють державні виконавці Депар­таменту державної виконавчої служби, державної виконавчої служби Автономної Республіки Крим, областей та міст Києва і Севастополя, державної виконавчої служби у районах, містах (містах обласного значення), районах у містах.

За наявності обставин, що ускладнюють виконання рішення, або у разі виконання зведеного виконавчого провадження при органах державної виконавчої служби можуть утворюватися виконавчі групи у порядку, встановленому Міністерством юстиції України, до складу яких включаються державні виконавці одного або кількох органів державної виконавчої служби. За наказом Департаменту державної виконавчої служби або державної виконавчої служби Автономної Республіки Крим, областей та міст Києва і Севастополя на керівника групи можуть покладатися права та повноваження, встановлені Законом, у вико­навчому провадженні для начальників державної виконавчої служби у районах, містах (містах обласного значення), районах у містах.

Відповідно до ст. 9 Закону України "Про виконавче провадження" у випадках, передбачених законом, рішення судів та інших органів щодо стягнення коштів виконуються податковими органами, устано­вами банків, кредитно-фінансовими установами, які не є органами примусового виконання, крім органів та посадових осіб, які викону­ють рішення про притягнення до кримінальної чи адміністративної відповідальності. Рішення вказаних органів відповідно до Закону можуть виконуватися також іншими органами, установами, органі­заціями, посадовими особами та громадянами.

Виконання рішень про стягнення коштів з рахунків, на яких обліко­вуються кошти Державного бюджету України та місцевих бюджетів або з бюджетних установ, здійснюється органами Державного казначейства України у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Стаття 116. Наказ господарського суду і пред'явлення його для виконання

Виконання рішення господарського суду провадиться на підставі виданого ним наказу, який є виконавчим документом. Наказ видається стягувачеві або надсилається йому після набрання судовим рішенням законної сили. Накази про стягнення державного мита надсилаються до місцевих органів державної податкової служби.

Накази видаються стягувачеві або надсилаються йому рекомендо­ваним чи цінним листом.

У разі повного або часткового задоволення первісного і зустрічного позовів накази про стягнення грошових сум видаються окремо по кожному позову.

Якщо судове рішення прийнято на користь декількох позивачів, або проти декількох відповідачів, або якщо виконання повинно бути про­ведено в різних місцях, видаються накази із зазначенням тієї частини судового рішення, яка підлягає виконанню за даним наказом.

Відповідно до пунктів 2, 3 ч. 2 ст. З Закону України "Про виконавче провадження" ухвали, постанови судів у господарських справах, а також судові накази підлягають виконанню державною виконавчою службою. Державний виконавець відкриває виконавче провадження на підставі виконавчого документа. Судовий наказ відповідно до ч. 1 коментованої статті є виконавчим документом, який подається у державну виконавчу службу за заявою стягувача або його представника про примусове вико­нання рішення; за заявою прокурора у випадках представництва інтересів громадянина або держави у суді; чи в інших, передбачених законом ви­падках (ст. 18 Закону України "Про державну виконавчу службу").

Коментована стаття передбачає можливість як особистого отриман­ня стягувачем наказу у суді, так і отримання його поштою рекомен­дованим чи цінним листом. Право на отримання наказу у стягувача з'являється тільки після набрання судовим рішенням законної сили.

Виконавчий лист про стягнення державного мита надсилається судом до місцевих органів державної податкової служби.

Якщо стягувачем за виконавчим документом є держава, цей вико­навчий лист скеровується до виконання органові державної виконавчої служби органом, який видав відповідний виконавчий документ.

Цією статтею передбачена можливість видання окремих наказів про стягнення грошових сум у випадках, коли в межах одного судового про­цесу були повністю або частково задоволені первісні і зустрічні позови.

Особа, на користь якої ухвалено рішення, ухвалу, постанову, може звернутися до суду, який ухвалив судове рішення, із заявою про видачу виконавчого листа. Якщо судове рішення ухвалено на користь кількох позивачів чи проти кількох відповідачів або якщо виконання має бути проведено у різних місцях, суд має право видати кілька виконавчих листів, точно зазначивши, яку частину судового рішення треба виконати за кожним виконавчим листом.

Стаття 117. Оформлення наказу господарського суду, виправлення помилки в ньому та визнання наказу таким, що не підлягає виконанню

Наказ має відповідати вимогам до виконавчого документа, вста­новленим Законом України "Про виконавче провадження".

Господарський суд, який видав наказ, може за заявою стягувача або боржника виправити помилку, допущену при його оформленні або видачі, чи визнати наказ таким, що не підлягає виконанню, та стягнути на користь боржника безпідставно одержане стягувачем за наказом.

Господарський суд розглядає заяву в десятиденний строк у судово­му засіданні з повідомленням стягувача та боржника і виносить ухвалу. Неявка стягувача і боржника не є перешкодою для розгляду заяви. До розгляду заяви господарський суд має право своєю ухвалою зупинити стягнення за наказом, а також витребувати наказ.

Господарський суд ухвалою вносить виправлення до наказу, а у разі якщо його було видано помилково або якщо обов'язок боржника відсутній повністю чи частково у зв'язку з його припиненням добровіль­ним виконанням боржником чи іншою особою або з інших причин, гос­подарський суд визнає наказ таким, що не підлягає виконанню повністю або частково. Якщо стягнення за таким наказом уже відбулося повністю або частково, господарський суд одночасно на вимогу боржника стягує на його користь безпідставно одержане стягувачем за наказом.

Ухвала господарського суду за результатами розгляду заяви надси­лається стягувачеві і боржнику у п'ятиденний строк з дня її винесення. Ухвала може бути оскаржена у порядку, встановленому цим Кодексом.

1. Зміст наказу господарського суду має відповідати вимогам, що пред'являються ст. 19 Закону України "Про виконавче провадження" до виконавчих документів, а саме має містити:

назву документа, дату видачі та найменування органу, посадової особи, що видали документ;

дату і номер рішення, за яким видано виконавчий документ;

найменування (для юридичних осіб) або ім'я (прізвище, ім'я та по батькові за його наявності для фізичних осіб) стягувача і боржника, їх місцезнаходження (для юридичних осіб) або місце проживання (для фізичних осіб), ідентифікаційний код суб'єкта господарської діяльності стягувача та боржника за його наявності (для юридичних осіб), індивіду­альний ідентифкаційний номер стягувача та боржника за його наявності (для фізичних осіб — платників податків), а також інші відомості, якщо вони відомі суду чи іншому органу, який видав виконавчий документ, що ідентифікують стягувача та боржника чи можуть сприяти примусовому виконанню (дата і місце народження боржника та його місце роботи (для фізичних осіб), місцезнаходження майна боржника тощо);

резолютивну частину рішення;

дату набрання рішенням чинності;

строк пред'явлення виконавчого документа до виконання.

Відповідно до ч. 2 коментованої статті господарський суд, який видав наказ, може за заявою стягувача або боржника виправити по­милку, допущену при його оформленні або видачі, чи визнати наказ таким, що не підлягає виконанню, та стягнути на користь боржника безпідставно одержане стягувачем за наказом.

Частиною 3 коментованої статті визначено строк розгляду господарським судом заяви, який встановлено у десять днів. Розгляд заяви стягувача або боржника про виправлення помилки, допущеної при оформленні або видачі наказу, чи визнання наказу таким, що не підлягає виконанню, відбувається у судовому засіданні з повідомлен­ням стягувача та боржника, за результатами якого виноситься ухвала. Неявка стягувача і боржника не є перешкодою для розгляду заяви. До розгляду заяви господарському суду надане право своєю ухвалою зупинити стягнення за наказом, а також витребувати наказ.

Виправлення до наказу вноситься ухвалою господарського суду. У випадку, якщо наказ було видано помилково або якщо обов'язок боржника відсутній повністю чи частково у зв'язку з його припиненням добровільним виконанням боржником чи іншою особою або з інших при­чин, господарський суд визнає наказ таким, що не підлягає виконанню повністю або частково. Якщо стягнення за таким наказом уже відбулося повністю або частково, господарський суд одночасно на вимогу боржника стягує на його користь безпідставно одержане стягувачем за наказом.

Частина 5 коментованої статті встановлює також строк, протя­гом якого ухвала господарського суду за результатами розгляду заяви має бути надіслана стягувачеві і боржнику. Зазначена ухвала має бути надіслана вказаним особам у п'ятиденний строк з дня її винесення. Ух­вала може бути оскаржена у порядку, встановленому цим Кодексом.

Стаття 118. Строк для пред'явлення наказу до виконання

Виданий стягувачеві наказ може бути пред'явлено до виконання не пізніше трьох років з дня прийняття рішення, ухвали, постанови або закінчення строку, встановленого у разі відстрочки виконання судового рішення або після винесення ухвали про поновлення пропущеного строку для пред'явлення наказу до виконання. У цей строк не зараховується час, на який виконання судового рішення було зупинено. Коментована стаття встановлює трирічний строк для пред'явлення до виконання судового наказу у державну виконавчу службу. Об­числення строку починається з дня, коли було прийнято рішення, ухвала, постанова суду, або з моменту закінчення строку відстрочки виконання судового рішення. У випадку, коли строк для пред'явлення наказу до виконання було пропущено та поновлено судом, строк для пред'явлення наказу розпочинається з моменту винесення ухвали про поновлення пропу­щеного строку для пред'явлення наказу до виконання. У строк для пред'явлення наказу до виконання не зараховується час, на який було зупинено виконання судового рішення.

Стаття 119. Поновлення пропущеного строку для пред'явлення наказу до виконання

У разі пропуску строку для пред'явлення наказу до виконання з причин, визнаних господарським судом поважними, пропущений строк може бути відновлено.

Заява про відновлення пропущеного строку подається до госпо­дарського суду, який прийняв судове рішення. Заява розглядається у засіданні господарського суду, про час і місце якого повідомляються ухвалою стягувач і боржник. Неявка боржника і стягувача у судове засідання не є перешкодою для розгляду заяви.

За результатами розгляду заяви виноситься ухвала, яка надсилається стягувачеві і боржнику.

Ухвалу може бути оскаржено у встановленому цим Кодексом порядку.

Строк для пред'явлення виконавчих документів до виконання вста­новлено ст. 21 Закону України "Про виконавче провадження". Так, ч. 1 ст. 21 Закону передбачено, що виконавчі листи та інші судові документи можуть бути пред'явлені до виконання протягом трьох років.

Для виконання рішень і вироків судів у частині майнових стягнень строки встановлюються з наступного дня після набрання рішенням законної сили чи закінчення строку, встановленого у разі відстрочки чи розстрочки виконання рішення, а у випадках, коли рішення підлягає негайному виконанню, — з наступного дня після його ухвалення.

Наслідком пропуску строку для пред'явлення виконавчого документа до виконання є відмова державного виконавця у прийнятті до провад­ження виконавчого документа. Про відмову у прийнятті до провадження виконавчого документа, строк пред'явлення для примусового виконання якого минув, державний виконавець виносить відповідну постанову.

Стягувач, який пропустив строк пред'явлення виконавчого доку­мента до виконання, має право звернутися із заявою про поновлення пропущеного строку до суду, який видав відповідний документ, або до суду за місцем виконання. Суд розглядає таку заяву у судовому засіданні з повідомленням осіб, які беруть участь у справі. Неприбуття у судове засідання осіб, які були належним чином повідомлені, не перешкоджає розгляду.

За результатами розгляду заяви про поновлення пропущеного строку для пред'явлення виконавчого листа до виконання суд постановляє ухва­лу, яка повинна мати вигляд окремого документа і відповідати вимогам щодо її змісту. Ухвала суду за результатами розгляду заяви про поновлення пропущеного строку може бути оскаржена у загальному порядку.

Стаття 120. Видача дубліката наказу

У разі втрати наказу господарський суд може видати його дублікат, якщо стягувач або державний виконавець звернувся із заявою про це до за­кінчення строку, встановленого для пред'явлення наказу до виконання.

Про видачу дубліката наказу виноситься ухвала.

До заяви про видачу дубліката наказу мають бути додані:

довідка установи банку, державного виконавця чи органу зв'язку про втрату наказу;

при втраті наказу стягувачем — довідка стягувача, підписана керівни­ком чи заступником керівника та головним (старшим) бухгалтером підпри­ємства, організації, що наказ втрачено і до виконання не пред'явлено.

Частиною 1 коментованої статті передбачено, що господарський суд, який видав виконавчий лист, може у разі втрати його оригіналу видати його дублікат.

Дублікат може бути видано на підставі заяви стягувача (ч. 2 ст. 11-1 Закону України "Про виконавче провадження") або подання (за­яви) державного виконавця (ст. 5 Закону України "Про виконавче провадження").

Частина 3 коментованої статті визначає документи, подання яких є обов'язковим для здійснення розгляду ухвали судом, це, зокрема: довідка установи банку, державного виконавця чи органу зв'язку про втрату наказу; при втраті наказу стягувачем — довідка стягувача, підписана керівником чи заступником керівника та головним (стар­шим) бухгалтером підприємства, організації, що наказ втрачено і до виконання не пред'явлено.

За результатами розгляду заяви (подання) про видачу дубліката виконавчого листа суд постановляє ухвалу, яка має мати вигляд окремого документа і відповідати вимогам щодо змісту. Ця ухвала може бути оскаржена у загальному порядку.

За видачу дубліката виконавчого листа справляється плата у роз­мірі, встановленому Кабінетом Міністрів України. Декретом Кабінету Міністрів України "Про державне мито" встановлено, що за повторну видачу копії судового рішення, вироку, ухвали та іншої постанови суду державне мито сплачується у розмірі 0,03 неоподатковуваного мінімуму доходів громадян за кожний аркуш копії (п. "и" ч. 1 ст. З Декрету).

Стаття 121-1. Зупинення виконання судового рішення

Суд касаційної інстанції за заявою сторони чи поданням прокурора або за своєю ініціативою може зупинити виконання оскарженого рішення господарського суду до закінчення його перегляду в порядку касації.

Про зупинення виконання судового рішення виноситься ухвала.

Після закінчення перегляду оскарженого судового рішення гос­подарський суд може поновити виконання судового рішення, про що виноситься ухвала.

Коментована стаття передбачає можливість зупинення виконання рішення у випадку, коли воно знаходиться на розгляді у касаційній інстанції. Виконання рішення зупиняється судом касаційної інстан­ції: 1) за заявою сторони; 2) за поданням прокурора; 3) за власною ініціативою суду.

Про зупинення виконання судового рішення виноситься ухвала, яка надсилається державній виконавчій службі, у провадженні якої знаходиться рішення, виконання якого було зупинено.

Крім того, відповідно до ст. 36 Закону України "Про виконавче провадження" у разі зупинення виконавчого провадження державний виконавець виносить вмотивовану постанову про зупинення вико­навчого провадження, яка затверджується начальником відповідного відділу державної виконавчої служби. Копія постанови надсилається у триденний строк сторонам та суду або іншому органу (посадовій особі), який видав виконавчий документ.

Виконавче провадження зупиняється до винесення окремої ухвали суду про поновлення виконання судового рішення.

Впродовж строку, на який виконавче провадження зупинено, ви­конавчі дії не провадяться. Накладений державним виконавцем арешт на майно боржника, у тому числі на кошти на рахунках та вкладах боржника в установах банків та інших фінансових установах, не зні­мається. У період зупинення виконавчого провадження державний виконавець має право звертатися до суду у порядку, встановленому статтями 28, 32, 33, 78, 79, 80 Закону, а також вживати заходів щодо розшуку боржника або його майна.

Після усунення обставин, які стали підставою для зупинення виконавчого провадження, державний виконавець зобов'язаний своєю постановою поновити виконавче провадження за власною ініціативою або заявою стягувача, яка затверджується начальником відповідного органу державної виконавчої служби, якому він без­посередньо підпорядкований. Копія постанови у триденний строк надсилається сторонам.

Якщо арештоване майно боржника передано на реалізацію, копії постанов про зупинення виконавчого провадження та про поновлення виконавчого провадження надсилаються до підприємства, установи, організації, які здійснюють реалізацію майна боржника.

Стаття 121-2. Оскарження дій чи бездіяльності органів Державної виконавчої служби

Скарги на дії чи бездіяльність органів Державної виконавчої служби щодо виконання рішень, ухвал, постанов господарських судів можуть бути подані стягувачем, боржником або прокурором протягом десяти днів з дня вчинення оскаржуваної дії, або з дня, коли зазначеним особам стало про неї відомо, або з дня, коли дія мала бути вчинена.

Скарги на дії органів Державної виконавчої служби розглядаються господарським судом, про час і місце якого повідомляються ухвалою стягувач, боржник чи прокурор та орган виконання судових рішень. Неявка боржника, стягувача, прокурора чи представника органу Де­ржавної виконавчої служби в судове засідання не є перешкодою для розгляду скарги.

За результатами розгляду скарги виноситься ухвала, яка надсилається стягувачеві, боржникові та органові виконання судових рішень. Ухвалу може бути оскаржено у встановленому цим Кодексом порядку.

Відповідно до ст. 85 Закону України "Про виконавче провадження" на дії (бездіяльність) державного виконавця та інших посадових осіб державної виконавчої служби щодо виконання рішення або відмову у здійсненні передбачених Законом України "Про виконавче провад­ження" дій стягувачем чи боржником може бути подана скарга до начальника відповідного органу державної виконавчої служби, якому безпосередньо підпорядкований державний виконавець, або до суду.

Скарга у виконавчому провадженні щодо виконання судових рішень на дії (бездіяльність) державного виконавця або начальника органу де­ржавної виконавчої служби подається до суду, який видав виконавчий документ. Скарги щодо виконання інших рішень подаються до суду за місцем знаходження відповідного органу державної виконавчої служби, крш скарг на дії (бездіяльність) державних виконавше та посадових осіб Департаменту державної виконавчої служби та державної виконавчої служби Автономної Республіки Крим, областей та міст Києва і Севас­тополя, які подаються до апеляційного суду за місцем знаходження відповідного органу державної виконавчої служби.

Скарга у виконавчому провадженні подається у письмовій формі та має включати:

назву органу державної виконавчої служби, до якого подається скарга;

точну назву стягувача та боржника, їх місце проживання (для фізичних осіб) або знаходження (для юридичних осіб), а також на­зву представника сторони виконавчого провадження, коли скарга подається представником;

реквізити виконавчого документа (назву виконавчого докумен­та, орган, який його видав, дату видачі виконавчого документа та його номер, резолютивну частину виконавчого документа);

зміст оскаржуваних дій (бездіїїльності) та норму Закону, яка порушена;

5)виклад обставин, якими скаржник обґрунтовує свої вимоги;

6)підпис скаржника або його представника із зазначенням дати подання скарги.

Скарга, подана у виконавчому провадженні до начальника органу державної виконавчої служби, якому він безпосередньо підпорядко­ваний, розглядається у десятиденний строк. За наслідками розгляду скарги начальник органу державної виконавчої служби виносить постанову про задоволення чи відмову у задоволенні скарги, яка у десятиденний строк може бути оскаржена до вищестоящого органу державної виконавчої служби або до суду. Скарги, подані без додер­жання вимог, викладених у ч. З цієї статті, розглядаються начальни­ком органу державної виконавчої служби у порядку, встановленому Законом України від 2 жовтня 1996 р. "Про звернення громадян".

Стаття 121. Відстрочка або розстрочка виконання рішення, зміна способу та порядку виконання рішення, ухвали, постанови

При наявності обставин, що ускладнюють виконання рішення або роблять його неможливим, за заявою сторони, державного виконавця, за поданням прокурора чи його заступника або за своєю ініціативою господарський суд, який видав виконавчий документ, у десятиденний строк розглядає це питання у судовому засіданні з викликом сторін, прокурора чи його заступника і у виняткових випадках, залежно від обставин справи, може відстрочити або розстрочити виконання рішення, ухвали, постанови, змінити спосіб та порядок їх виконання.

При відстрочці або розстрочці виконання рішення, ухвали, поста­нови господарський суд на загальних підставах може вжити заходів до забезпечення позову.

Про відстрочку або розстрочку виконання рішення, ухвали, поста­нови, зміну способу та порядку їх виконання виноситься ухвала, яка може бути оскаржена у встановленому порядку. В необхідних випадкахухвала надсилається установі банку за місцезнаходженням боржника або державному виконавцю.

Мирова угода, укладена сторонами у процесі виконання судового рішення, подається на затвердження господарського суду, який прийняв відповідне судове рішення. Про затвердження мирової угоди госпо­дарський суд виносить ухвалу.

Відповідно до ст. 33 Закону України "Про виконавче провад­ження" за наявності обставин, що ускладнюють виконання рішення або роблять його неможливим, державний виконавець за власною ініціативою або за заявою сторін, а також самі сторони мають право звернутися до суду, який видав виконавчий документ, із заявою про відстрочку або розстрочку виконання, а також про встановлення чи зміну способу і порядку виконання.

Рішення про відстрочку або розстрочку виконання, встановлення чи зміну способу і порядку виконання має бути прийнято у десяти­денний строк і може бути оскаржено у встановленому порядку.

З інших рішень відстрочка або розстрочка виконання, встанов­лення чи зміна способу і порядку виконання не допускаються.

Відстрочка виконання рішення суду про звернення стягнення на предмет іпотеки не призводить до призупинення нарахування про­центів за угодою про іпотечний кредит чи зміни прав та обов'язків сторін щодо основного зобов'язання боржника.

Відстрочка виконання рішення суду про звернення стягнення на предмет іпотеки не допускається у разі, якщо:

—іпотеку включено до іпотечного пулу;

відстрочка може призвести до істотного погіршення фінансо­вого стану іпотекодержателя;

проти іпотекодавця чи іпотекодержателя порушено справу про визнання його банкрутом;

іпотекодавець раніше мав несплачені зобов'язання чи був неплатоспроможним;

є вірогідність, що протягом періоду відстрочки не буде спла­чено зобов'язання.

Стаття 122. Поворот виконання рішення, постанови

Якщо виконані рішення або постанова змінені чи скасовані і прийнято нове рішення про повну або часткову відмову в позові, або провадження у справі припинено, або позов залишено без розгляду, боржникові повер­тається все те, що з нього стягнуто на користь стягувана за зміненими чи скасованими у відповідній частині рішенням, постановою.

Видача наказу про повернення стягнутих грошових сум, майна або його вартості провадиться господарським судом за заявою боржника, до якої додається довідка, підписана керівником чи заступником керівника і головним (старшим) бухгалтером, про те, що суму, стягнуту за раніше прийнятим рішенням, списано установою банку або майно вилучено державним виконавцем.

Якщо не виконані рішення або постанова змінені чи скасовані і прийня­то нове рішення про повну або часткову відмову в позові, або провадження у справі припинено, або заяву залишено без розгляду, господарський суд виносить ухвалу про повне або часткове припинення стягнення за зміне­ними чи скасованими у відповідній частині рішенням, постановою.

Коментована стаття передбачає випадки, коли можливий поворот виконання рішення.

Поворот виконання є цивільною процесуальною гарантією захисту майнових прав відповідача, яка полягає у поверненні по­зивачем (стягувачем) відповідачу (боржнику) всього одержаного за скасованим рішенням.

Для настання повороту виконання необхідні: одержання пози­вачем майна або грошових сум у порядку виконання рішення суду; зміна чи скасування постанови і прийняття нового рішення про повну або часткову відмову у позові; припинення провадження у справі; залишення позову без розгляду.

Питання про поворот виконання вирішується вищестоящим судом, який скасовує або змінює рішення, чи судом, рішення якого було скасовано, при новому розгляді ним справи. Якщо поворот ви­конання не був вирішений зазначеними судами, відповідач у межах строків позовної давності може звернутися до суду, у якому знахо­диться справа, із заявою про повернення майна, стягнутого з нього за скасованим рішенням. Заява розглядається з викликом сторін і постановлениям ухвали, яка може бути оскаржена. У разі немож­ливості повернення майна в натурі відшкодовується його вартість у розмірі суми, одержаної від його реалізації.

Для повернення стягнутих грошових сум при повороті виконання боржнику необхідно звернутися до господарського суду із заявою, до якої додається довідка, підписана керівником чи заступником керів­ника і головним (старшим) бухгалтером, про те, що суму, стягнуту за раніше прийнятим рішенням, списано установою банку або майно вилучено державним виконавцем. У цьому випадку видається наказ про повернення стягнутих грошових сум, майна або його вартості.

У випадках, коли ще рішення або постанова не виконані, змінені чи скасовані і прийнято нове рішення про повну або часткову відмову у позові, або у випадку, коли провадження у справі припинено або заяву залишено без розгляду, господарський суд виносить ухвалу про повне або часткове припинення стягнення за зміненими чи скасова­ними у відповідній частині рішенням, постановою.

Розділ XV ПРОВАДЖЕННЯ У СПРАВАХ ЗА УЧАСТЮ ІНОЗЕМНИХ ПІДПРИЄМСТВ І 

Стаття 123. Процесуальні права іноземних підприємств і організацій

Іноземні підприємства та організації мають право звертатися до господарських судів згідно з встановленою підвідомчістю і підсудністю господарських спорів за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів.

Іноземні підприємства та організації мають процесуальні права й обов'язки нарівні з підприємствами та організаціями України.

Законодавством України можуть бути встановлені відповідні обме­ження щодо підприємств і організацій тих держав, законодавством яких обмежуються процесуальні права підприємств або організацій України.

1. Частина 1 коментованої статті, як і вся стаття, має відсильний характер. Так, термін "іноземні підприємства та організації" відповідно до ст. 1 цього Кодексу — це "підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установ­леному порядку набули статусу суб'єкта підприємницької діяльності".

Виходячи зі змісту ст. З Закону України "Про зовнішньоекономіч­ну діяльність" іноземні суб'єкти господарської діяльності (іноземні підприємства та організації) — це суб'єкти господарської діяльності, які мають постійне місцезнаходження або постійне місце проживання за межами України.

Отже, аналіз нормативно-правових актів дозволяє зробити висновок, що до господарських судів за захистом своїх порушених або оспорюва­них прав і охоронюваних законом інтересів можуть звертатися іноземні суб'єкти господарської діяльності, які легітимно ввійшли у госпо­дарський обіг. До іноземних суб'єктів господарювання нележать:

іноземні господарські організації — іноземні юридичні особи, зареєстровані відповідно до законодавства іноземної держави;

іноземні громадяни — зареєстровані відповідно до законодавства іноземної держави як підприємці, без утворення юридичної особи;

міжнародні об'єднання, організації, які виступають в якості юридичної особи;

держава як юридична особа та специфічний суб'єкт госпо­дарських відносин;

територіальні громади і органи регіонального управління, які мають статус юридичної особи.

Іноземні суб'єкти господарської діяльності мають право звертатися до господарських судів за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів. При цьому, якщо з поняттям "порушених або оспорюваних прав" в юридичній літературі все зро­зуміло, то щодо поняття "охоронюваний законом інтерес" донедавна існували розбіжності.

У зв'язку з відсутністю у законодавстві України чіткої дефініції поняття "охоронюваний законом інтерес" необхідно виходити із офіційного тлумачення цього поняття Конституційним Судом Украї­ни, викладеного у Рішенні від 1 грудня 2004 р. № 18-рп/2004.

Поняття "охоронюваний законом інтерес", що вживається у ч. 1 ст. 1, ч. 1 ст. 123 цього Кодексу, у логічно-смисловому зв'язку з поняттям "права" треба розуміти як прагнення до користування конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом, як зумов­лений загальним змістом об'єктивний і прямо не опосередкований у суб'єктивному праві простий легітимний дозвіл, який є самостійним об'єктом судового захисту та інших засобів правової охорони з метою задоволення індивідуальних і колективних потреб, які не суперечать Конституції і законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності, розумності та іншим загальноправовим засадам.

Імперативно встановлено, що процесуальна правоздатність і дієздатність іноземних суб'єктів господарської діяльності в Україні визначаються відповідно до права України.

На вимогу господарського суду іноземні підприємства або органі­зації повинні представити документ, що виданий уповноваженим органом іноземної держави у встановленій формі, легалізований, якщо інше не передбачено законом або міжнародним договором Ук­раїни, що є доказом правосуб'єктності юридичної особи (сертифікат реєстрації, витяг з торгового реєстру тощо).

Водночас необхідно враховувати, що 22 грудня 2003 р. для України набрала чинності Гаазька конвенція, яка скасовує вимогу легалізації офіційних документів. Однак Конвенція застосовується у відноси­нах з державами, що не висловили заперечення проти приєднання України до Конвенції. Заперечення проти приєднання України до Конвенції висловили Бельгія та Федеративна Республіка Німеччина. Відповідно до ст. 12 Конвенції це означає, що на території України не прийматимуться документи цих країн, завірені апостилем, а про­довжує застосовуватися вимога дотримання процедури консульської легалізації. Консульська легалізація полягає у встановленні та засвід­ченні оригіналів підписів на документах і актах, та відповідності їх законам держави перебування (країни консула).

Офіційні документи, які використовуються на території держав — учасниць Конвенції, мають бути засвідчені спеціальним штампом "АровШе", проставленим компетентним органом держави, в якій було складено документ.

Процедура засвідчення офшдйних документів апостилем встановлена Правилами проставлення апостиля на офіційних документах, призначе­них для використання на території інших держав, затверджених наказом Міністерства закордонних справ, Міністерства освіти і науки України, Міністерства юстиції України від 5 грудня 2003 р. за № 237/803/151/5.

Стаття 123. Процесуальні права іноземних підприємств і організацій

Відповідно до п. 2 вказаних Правил апостиль проставляється:

на документах, вихідних з органів судової влади України;

на документах, вихідних з органів прокуратури України, ор­ганів юстиції;

на адміністративних документах;

—на документах про освіту і вчені звання;

—на документах, оформлених державними і приватними нота­ріусами.

Між країнами СНД у м. Кишиневі 7 жовтня 2002 р. підписана Конвенція про правову допомогу та правові відносини у цивільних, сі­мейних та кримінальних справах, яка набула чинності 27 квітня 2004 р. Відповідно до ст. 12 цієї Конвенції документи, які на території однієї договірної сторони видані або засвідчені компетентною установою або спеціально на те уповноваженою особою в межах її компетенції за встановленою формою та скріплені гербовою печаткою, приймаються на територіях всіх іїшіих договірних сторіїг без будь-якого спеціального посвідчення. Документи, що на території однієї договірної сторони розглядаються як офіїцйні документи, користуються й на території всіх інших договірних сторін доказовою силою офіщиних документи?.

Відповідно до ст. 38 Закону України "Про зовнішньоекономічну діяльність" спори, що виникають між іноземними суб'єктами госпо­дарської діяльності, у процесі такої діяльності можуть розглядатися судами України, а також за згодою сторін спору Міжнародним ко­мерційним арбітражним судом та Морською арбітражною комісією при Торгово-промисловій палаті України та іншими органами вирі­шення спору, якщо це не суперечить чинним законам України або передбачено міжнародними договорами України.

Іноземні суб'єкти господарювання мають право звернутися за захистом порушених прав та інтересів до господарського суду згідно з встановленою пщвідомчістю і підсудністю господарських спорів. На підставі інших статей цього Кодексу можна зробити висновок, що для іноземних суб'єктів господарської діяльності передбачений на­ціональний режим судового процесу при розгляді справ, пщвщомчих господарським судам України. Оскільки у цьому Кодексі відсутній інститут договірної пщсудності, зацікавлена сторона може зверну­тися до місцевого господарського суду тільки відповідно до вимог цього Кодексу про територіальну і виключну підсудність справ, які підлягають розгляду у першій інстанції.

Господарські суди вправі розглядати спори і в тих випадках, коли міжнародним договором передбачена можливість укладення письмової пророгаційної угоди між суб'єктом зовніїнньоекономічної дйгльності та іноземним суб'єктом господарської діяльності. Вибираючи госпо­дарський суд України як орган, який буде розглядати господарський спір між сторонами, сторони пророгащйної угоди повинні додержу­ватися вимог міжнародного договору та ст. 16 ГПК України щодо виключної компетенції господарських судів України. Це положення також кореспондується з роз'ясненням президії Вищого господарського суду від 31 травня 2002 р. № 04-5/608 "Про деякі питання практики розгляду справ за участю іїюземних підприємств і організації}".

Однак арбітражні угоди (арбітражні обмовки) не завжди мають юри­дичну силу. Так, якщо колізійна норма вказує на виключну підсудність, то допускається тільки один варіант країни суду. Наприклад, абсолютна більшість конвенції! та національних законів відносить спори з при­воду нерухомого майна до виключної підсудності суду тієї край™, де знаходиться спірна нерухомість. Крім того, відповідно до загального правила позовні заяви до перевізника можуть пред'являтися тільки за місцем знаходження органу управління транспортною організацією.

При розгляді спорів за участю іноземних підприємств та організа­цій необхідно враховувати положення Закону України від 23 червня 2005 р. "Про міжнародне приватне право" щодо підсудності судам України справ з іноземним елементом.

2. Іноземні підприємства та організації мають процесуальні права й обов'язки нарівні з підприємствами та організаціями України, тобто на іноземних суб'єктів господарської діяльності розповсюджується національний режим.

Національний режим означає, що іноземні суб'єкти господа­рювання мають обсяг прав та обов'язків, не менший за суб'єктів господарювання України. Такий режим застосовується щодо всіх видів господарської діяльності іноземних підприємств й організацій цієї діяльності, пов'язаної з їх інвестиціями на території України, а також щодо експортно-імпортних операцій іноземних суб'єктів господарської діяльності тих країн, які входять разом з Україною в економічні союзи. Отже, дана норма повторює ст. 1 ГПК України та узгоджується з п. 1 Угоди про порядок вирішення спорів, пов'язаних зі здійсненням господарської діяльності, підписаної у Києві учас­никами Співдружності Незалежних Держав 20 березня 1992 р. та ратифікованої Верховною Радою України 19 грудня 1992 р.

Ця Угода встановила, що підприємства та організації, які розташовані на території країн СНД, які підписали цю Угоду, можуть безперешкодно звертатися до господарського суду інших країн СНД і користуватися там правами і нести обов'язки, рівні з господарюючими суб'єктами країни, в якій буде розглядатися спір. Господарські спори, як правило, мають роз­глядатися арбітражними (господарськими) судами країни-відповідача.

Положення, які вказують на національний режим іноземних суб'єктів господарювання, містяться й у Конвенції про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах, міжнародних угодах, яких на сьогоднішній день є близько тридцяти.

До країн, з якими в Україні укладені двосторонні міжнародні договори про правову допомогу, належать: Китайська Народна Республіка, Республіка Польща, Литовська Республіка, Республі­ка Молдова, Естонська Республіка, Монголія, Республіка Грузія, Латвійська Республіка, Республіка Узбекистан, Соціалістична Рес­публіка В'єтнам, Республіка Македонія, Чеська Республіка, Турецька Республіка, Угорська Республіка, Румунія, Грецька Республіка, Республіка Куба.

На території України у порядку правонаступництва застосовуються двосторонні міжнародні договори колишнього СРСР із Болгарією, Угор­щиною, В'єтнамом, Грецією, Єменом, Кіпром, Румунією, Фінляндією, Італією. Також на сьогодні відсутні заперечення щодо застосування таких договорів з Албанією, Алжиром, Іраком, КНДР і Тунісом.

Оформлене правонаступництво України у таких міжнародних договорах, які діють на цей час: Договір між СРСР і Угорською Народною Республікою про надання правової допомоги у цивіль­них, сімейних та кримінальних справах 1958 р.; Угода між СРСР і Австрійською Республікою з питань цивільного процесу 1970 р.; Договір між СРСР і Фінляндською Республікою про правовий захист та правову допомогу у цивільних, сімейних і кримінальних справах 1978 р.; Договір між СРСР і Алжирською Народною Демократичною Республікою про взаємне надання правової допомоги 1982 р.; Договір між СРСР і Республікою Кіпр про правову допомогу у цивільних та кримінальних справах 1984 р.

Так, відповідно до Конвенції про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах український позивач має право звернутися до українського суду із позовною заявою до нерези­дента із СНД, якщо на території країни позивача: здійснюється торгівля, промислова або інша господарська діяльність підприємства відповідача або його філії; вже виконано або має бути виконано зобов'язання за договором, що є предметом спору; йому було завдано шкоди, у справах про стягнення шкоди. Аналогічні положення містяться й у конвенціях України з Польщею, Італією та іншими країнами.

Отже, правосуб'єктні іноземні підприємства та організації нарівні із суб'єктами господарювання України мають процесуальні права та несуть процесуальні обов'язки сторін (позивача та відповідача), перед­бачені ст. 22 цього Кодексу, повинні виконувати зобов'язання, зокре­ма сплати судових витрат, мають право виступати у якості третіх осіб з відповідними правами та обов'язками, передбаченими статтями 26, 27 ГПК України, використовувати інститут процесуального право-наступництва, брати участь у провадженні зі справ про банкрутство відповідно до ст. 12 ГПК України та Закону України "Про віднов­лення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом". Оскільки Україною не укладено жодного міжнародного договору зі встановленням особливостей провадження зі справ про банкрутство для кредиторів-нерезидентів, на кредиторів-нерезидентів поширюєть­ся національний режим провадження у справах про банкрутство без будь-яких винятків і особливостей (роз'яснення президії Вищого господарського суду України "Про деякі питання практики розгляду справ за участю іноземних підприємств і організацій").

3. Коментованою статтею аргументовано, що нормативно-право­вими актами України можуть встановлюватися відповідні обмеження щодо підприємств і організацій тих держав, законодавством яких обмежуються процесуальні права підприємств або організацій Ук­раїни. Таким чином дана норма захищає міжнародний паритет прав національних суб'єктів господарської діяльності у господарських відносинах з підприємствами та організаціями іноземних держав.

Стаття 124. Компетенція господарських судів у справах за участю іноземних підприємств і організацій

Господарські суди розглядають справи за участю іноземних підпри­ємств і організацій.

Підвідомчість і підсудність справ за участю іноземних підприємств і організацій визначається за правилами, встановленими статтями 12—17 цього Кодексу.

Господарські суди мають право також розглядати справи за участю іноземних підприємств і організацій, якщо:

місцезнаходження філії, представництва, іншого відособленого підрозділу іноземного підприємства чи організації є територія України;

іноземне підприємство чи організація має на території України нерухоме майно, щодо якого виник спір.

Згідно з вимогами статей 12—14 цього Кодексу, статей 38, 39 Закону України "Про зовнішньоекономічну діяльність", ст. 73 Закону України "Про міжнародне приватне право" спори, що виникають між суб'єктами зовнішньоекономічної діяльності, іноземними суб'єктами господарської діяльності, підлягають вирішенню господарськими судами України.

Відповідно до ст. 124 Конституції України юрисдикція суду по­ширюється на усі правовідносини, які виникають у державі, але завжди постає питання щодо розмежування компетенції з вирішення судових справ. При цьому, зважаючи на конститутивне значення спеціалізації, слід визначити поняття "господарська юрисдикція (підвідомчість)" як нормативно визначену компетенцію суду з вирішення справ у порядку господарського судочинства. Так, ч. 2 коментованої статті посилається на статті 12—17 цього Кодексу, якими визначається підвідомчість та підсудність справ за участю іноземних підприємств і організацій.

Відповідно до змісту статей 1,12 цього Кодексу спори за участю юридичних осіб (у тому числі іноземних підприємств та організацій) і громадян, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи, у тому числі спори, які виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні господарських договорів та з інших підстав, підвідомчі господарським судам.

Специфіка господарських спорів та покладених на господарський суд завдань полягає у тому, що господарський суд при здійсненні захисту прав та охоронюваних законом інтересів діє у порядку, вста­новленому законом для його органів.

Перевага цієї форми захисту прав іноземних суб'єктів госпо­дарської діяльності перед іншими формами базується на застосуванні принципу арбітражу та полягає у тому, що господарський суд при розгляді спору сприяє досягненню угоди між сторонами. Принцип арбітражу найбільш оптимально гарантує як встановлення істини у справі, так і облік в рамках закону господарських інтересів сторін. Принцип арбітражу означає також участь представників сторін у розгляді справи та прийняття щодо неї відповідної ухвали.

Розмежування компетенції між окремими ланками судової систе­ми і між судами однієї ланки щодо розгляду і вирішення підвідомчих їм справ називають підсудністю. На відміну від юрисдикції, за якою розмежовується компетенція між різними органами щодо вирішення господарських справ, підсудність розмежовує компетенцію у тій самій сфері (щодо вирішення господарських справ), але вже між різними су­дами. Критеріями такого розмежування можна вважати: завдання суду щодо розгляду та вирішення справи; категорію справ; вказівку суду.

Оскільки міжнародне право не має норм, які розмежовують ком­петенцію судових органів різних держав, кожна держава самостійно, використовуючи неоднакові критерії, визначає межі компетенції власних установ юстиції. Підсудність поділяється на загальну та спеціальну. За­гальна підсудність полягає у тому, що національні суди компетентні роз­глядати міжнародний спір, а спеціалізована підсудність ототожнюється з національною територіальною юрисдикцією та означає встановлення суду, який володіє територіальною юрисдикцією, щодо певного спору. Отже, визначення підсудності спорів з "іноземним елементом" запози­чене з норм про внутрішню територіальну юрисдикцію.

Окрім правил встановлення підсудності, визначених статтями 13—17 ГПК України, Законом України "Про міжнародне приватне право", передбачені загальні правила підсудності судам України справ з інозем­ним елементом. Отже, компетенція господарських судів України щодо розгляду справ за участю іноземних суб'єктів господарської діяльності визначається з урахуванням статей 75—77 зазначеного Закону.

Підсудність судам України справ з іноземним елементом визна­чається на момент відкриття провадження у справі, незважаючи на те, що у ході провадження у справі підстави для такої підсудності відпали або змінилися, крім випадків, передбачених у ст. 76 Закону України "Про міжнародне приватне право". Суд відмовляє у відкритті провадження у справі, якщо у суді чи іншому юрисдикційному органі іноземної держави є справа зі спору між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав (ст. 75 Закону України "Про міжнародне приватне право").

Необхідно враховувати, що господарські суди можуть приймати до свого провадження та розглядати справи за участю іноземних суб'єктів господарської діяльності, якщо сторони передбачили своєю угодою підсудність справи, крім випадків виключної підсудності.

У цьому разі мова йде про арбітражну угоду — це угода сторін про передачу до господарського суду (арбітражної інституції) всіх або деяких спорів, які виникли або можуть виникнути між ними у зв'язку з конкретними правовідносинами, незалежно від того, мають вони договірний характер, чи ні. Особливості арбітражної угоди у тому, що визначити ідеальну форму досить важко, але легко встановити дефектну, безграмотну угоду. З цього приводу президія Вищого гос­подарського суду України у роз'ясненні "Про деякі питання прак­тики розгляду справ за участю іноземних підприємств і організацій" вказала, що домовленість про третейський суд має бути точною, інакше арбітражна угода не може бути виконана та відповідно спір буде розглядатися господарським судом.

Отже, серед суттєвих умов арбітражної угоди (юрисдикційний орган, вид арбітражу, коло спорів, які передаються на розгляд в арбіт­раж, місце для арбітражу adhoc) особливу увагу необхідно приділити правильній назві юрисдикційного органу або арбітражній інституції. Арбітражна угода є таким правовим інститутом, який містить у своєму складі як матеріально-правові, так і процесуально-правові елементи.

Сторони не мають права вирішувати підсудність шляхом укладення арбітражної угоди у випадках, коли встановлена виключна підсудність. Так, ст. 77 Закону України "Про міжнародне приватне право" перед­бачений перелік виключної підсудності, який не є вичерпним. Отже, підсудність судам є виключною: якщо нерухоме майно, щодо якого виник спір, знаходиться на території України; якщо спір пов'язаний з оформленням прав інтелектуальної власності, яке потребує реєстрації чи видачі свідоцтва (патенту) в Україні; якщо спір пов'язаний з реєст­рацією або ліквідацією на території України іноземних юридичних осіб, фізичних осіб — підприємців; якщо спір стосується дійсності записів у державному реєстрі, кадастрі України; якщо у справах про банкрутство боржник був створений відповідно до законодавства України; якщо справа стосується випуску або знищення цінних паперів, оформлених в Україні; в інших випадках, визначених законами України.

Господарські суди можуть приймати до свого провадження і розгляду справи, якщо на території України відповідач у справі має місце проживання або місцезнаходження, або рухоме чи нерухоме майно, на яке можна накласти стягнення, або знаходиться філія або представництво іноземної юридичної особи — відповідача.

Під місцем проживання фізичної особи — підприємця розгля­дається житловий будинок, квартира, інше приміщення, яке придатне для проживання у ньому (гуртожиток, готель тощо) у відповідному населеному пункті, в якому фізична особа проживає постійно, пе­реважно або тимчасово, яке знаходиться за визначеною адресою, якою здійснюється зв'язок з фізичною особою — підприємцем, (ст. 1 Закону України від 15 березня 2003 р. "Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб — підприємців")

Місцезнаходження юридичної особи розглядається законодавцем як адреса органу або особи, які відповідно до установчих документів юридичної особи чи закону виступають від її імені. Поняття "постійне місце проживання" та "постійне місцезнаходження" закріплені у ст. 1 Закону України "Про зовнішньоекономічну діяльність".

Справи про відшкодування шкоди, якщо її було завдано на те­риторії України, та в інших випадках, визначених законами України та міжнародним договором України, також можуть прийматися до свого провадження та розгляду господарськими судами.

3. Частина 3 коментованої статті закріплена у Законі України "Про міжнародне приватне право". Вона визначила право госпо­дарських судів розглядати справи за участю іноземних підприємств і організацій, якщо місцезнаходженням філії, представництва, іншого відособленого підрозділу іноземного підприємства чи організації є територія України та якщо іноземне підприємство чи організація має на території України нерухоме майно, щодо якого виник спір.

Іноземні суб'єкти господарської діяльності мають право на те­риторії України відкривати свої відокремлені підрозділи. Поняття "відокремлені підрозділи" до прийняття Господарського та нового Цивільного кодексів не мало місця у нормативно-правових актах. На сьогодні поняття "філії", "представництва" закріплені у ст. 95 ЦК України: філія — це відокремлений підрозділ юридичної особи, розташований поза її місцезнаходженням, який здійснює всі або час­тину її функцій; представництво — це також відокремлений підрозділ юридичної особи, розташований поза її місцезнаходженням, однак здійснює лише представництво і захист інтересів юридичної особи.

Визначення представництва іноземного суб'єкта господарської діяльності надано у ст. 1 Закону України "Про зовнішньоекономічну діяльність". Відповідно до Інструкції про порядок реєстрації пред­ставництв іноземних суб'єктів господарської діяльності в Україні, затвердженої наказом Міністерства зовнішньоекономічних зв'язків і торгівлі України від 18 січня 1996 р. № ЗО представництво іноземного суб'єкта господарювання не є юридичною особою та не займається комерційною діяльністю. У всіх випадках воно діє за довіреністю іно­земного суб'єкта господарювання та виконує свої функції відповідно до чинного законодавства України.

Чинним законодавством не передбачена реєстрація відокремлених підрозділів юридичних осіб. Винятком є відокремлені підрозділи іноземних суб'єктів господарської діяльності.

Підсудність спорів, однією зі сторін яких не є юридичні особи, а їх відособлені підрозділи, визначається залежно від того, чи уповнова­жені ці підрозділи здійснювати у господарському суді повноваження сторони у справі. Ці повноваження можуть бути зазначені у статуті, положенні або довіреності, але стороною у справі все ж є юридична особа, від імені якої діє відособлений підрозділ.

Право господарського суду розглядати справи за участю іноземних підприємств і організацій, якщо вони мають на території України нерухоме майно, щодо якого виник спір, закришене також ст. 77 Закону України "Про міжнародне приватне право". Ця стаття від­носить спори щодо нерухомого майна, яке знаходиться на території України, до виключної підсудності.

Стаття 125. Судовий імунітет

Подання до господарського суду позову до іноземної держави, залучен­ня її до участі у справі як третьої особи, накладення арешту на майно або грошові кошти, що належать іноземній державі і знаходяться на території України, а також застосування щодо неї інших заходів забезпечення позову, звернення стягнення на майно іноземної держави в порядку при­мусового виконання судового рішення господарського суду допускається лише за згодою компетентних органів відповідної держави, якщо інше не передбачено законами України або міжнародними договорами України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.

Судовий імунітет міжнародних організацій визначається законодавс­твом України і міжнародними договорами України.

1. Імунітет держави випливає із засад державного суверенітету (статті 1, 2 Конституції України), хоча прямо не закріплений в Основному Законі України. Імунітет іноземної держави полягає у тому, що вона не підлягає юрисдикції іншої держави. Так, іноземна держава не може бути притяг­нена до суду іншої держави як відповідач, крім випадків безпосередньо наданої на це згоди (відмови від імунітету). Основою цього права є принцип суверенності та принцип суверенної рівності держав.

Імунітет (від лат. іттипіїаБ /іттипііаііз/ — звільнення від чогось) є юридичним правом не підкорятися деяким загальним законам, яке у визначених випадках надане державам, міжнародним організаціям і особам, які займають у державі особливе становище. Принцип непідпорядкування однієї суверенної держави дії законодавства ін­шої або вилучення держави та її органів з-під дії юрисдикції іншої держави отримав своє походження з посольського права та сьогодні став загальновизнаним.

Отже, судовий імунітет полягає у непідсудності іноземної державі без її згоди судам України (parinparemnonhabetjurisdicdionem— рівний над рівним не має юрисдикції).

У широкому розумінні судовий імунітет включає в себе:

непідсудність однієї держави суду іншої;

імунітет від попереднього забезпечення позову;

імунітет від примусового виконання судового рішення;

майновий імунітет (власності).

У юридичній доктрині та практиці різних правових систем відомі дві теорії розуміння імунітету держави: імунітету абсолютного та функціонального (обмеженого).

У коментованій статті закріплена теорія абсолютного імунітету, що передбачає: подання до господарського суду позову до іноземної держави, залучення її до участі у справі як третьої особи, накладення арешту на майно або грошові суми, що належать іноземній державі і знаходяться на території України, а також застосування щодо неї інших заходів забезпечення позову, звернення стягнення на майно іноземної держави у порядку примусового виконання судового рішен­ня господарського суду допускається лише за згодою компетентних органів відповідної держави.

Під компетентним органом законодавець розуміє уряд, мініс­терства, до повноважень яких належить надання такої згоди, що передбачається внутрішнім законодавством.

Коментована стаття допускає можливість дії принципу обмеженого імунітету у випадках, передбачених законами України або міжна­родними договорами України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.

У тих випадках, коли у порушення норм міжнародного права України, її майну або представникам в іноземній державі не забез­печується такий самий судовий імунітет, який відповідно до ч. 1 коментованої статті забезпечується іноземним державам, їх майну та представникам в Україні, Кабінетом Міністрів України може бути вжито до цієї держави, її майна відповідних заходів, дозволених між­народним правом, якщо тільки заходів дипломатичного характеру не достатньо для врегулювання наслідків зазначеного порушення норм міжнародного права.

2. Частина 2 коментованої статті має відсильний характер, оскіль­ки судовий імунітет міжнародних організацій визначається законо­давством України та міжнародними договорами України. Зі змісту даної норми вбачається, що судовий імунітет може поширюватися на міжнародні організації, тому у кожному окремому випадку дока­зування про наявність судового імунітету лежатиме на міжнародній організації, яка виступатиме стороною у судовому процесі.