3. Збереження цільової аудиторії.

Для станції завжди важливо не лише сформувати власну цільову аудиторію, а й якомога довше зберігати, утримувати її "на своїй радіохвилі". Звичайно, найоптимальнішим способом володіти увагою цільової аудиторії є власний ефір - найосновніший чинник інтерактивності станції. Далі вже можна говорити про методику просування та "розкрутки", найрізноманітніші PR-акції, постійний соціологічний контроль за змінами в соціально-демографічній характеристиці аудиторії тощо. Але щоб бути впевненим, що тебе слухають, слід уводити до­даткові методологічні аспекти в роботу радіокомпанії як ділового підприємства, які дозволяють більше "заглиблюватися" в спектр інтересів і смаків тих, хто її слухає. Наприклад, радіостанція "з людським обличчям", "соціологізація мовлення", тобто прилучення станції до стилю і способу життя слухачів, формування її іміджу відповідно до іміджу цільової аудиторії – усе це лише методика збереження й утримання аудиторії, технологічне втілення якої не може бути обчислене на рівні цифр і дат.

Збереження аудиторії – процес, який станція розпочинає з першого ефіру та який триває, доки станція веде мовлення. А щоб мати впевненість у постійності та стабільності своїх слухачів, а отже, рейтинговості станції, – до вивчення цільової аудиторії додатково залучають найрізноманітніші соціологічні та моніторингові дослідження, проведені так званими "паралельними" науками. Наприклад, соціологія музики, як пізнання співвідношення між слухачами музики та самою музикою, установлює певні типи слухання музики в умовах сучасного суспільства й може сприяти радіостанції краще вивчити музичні уподобання своїх слухачів. Знаючи, які є типи слухачів музики та яке співвідношення їх в інтерактивному зв'язку зі станцією, можна планувати стабільну й прогнозовану кількість аудиторії.

Соціологія музики визначає вісім типів слухачів музики [цит. за 5].

Перший тип – слухач-фахівець чітко уявляє, яку музику він слухає, і розуміє всю її структурність і логічні зв'язки. Фахівцями передусім є професійні музиканти, які добре володіють інформацією про технологію написання як симфонії, так і останнього "гарячого" хіта. Кількісно представники цього типу не можуть бути співрозмірними з іншими типами, які складають цільову аудиторію. Проте, якщо станція має хоча б кілька постійних слухачів цього типу, це вже буде доброю ознакою її перспективності і стабільності.

Другий тип – слухач-ірраціоналіст, для якого не обов'язковою є музична освіта або професійне сприйняття музики. Він підсвідомо сприймає музику як життєву необхідність, як форму існування. Цей тип слухачів був досить поширеним ледь не до XIX століття, коли було модно створювати музичні ложі, де аристократи, інколи далекі від професійного розуміння музики, слухали придворних музикантів, сприймаючи їх на чуттєвому рівні.

Якщо слухач-фахівець сприймає музику розумом, то сучасний слухач-ірраціоналіст – почуттями, тому серед представників цього типу дуже багато жінок. Ірраціоналісти є хорошими слухачами в розумінні "музичної людини", тобто індивіда, для якого музика має звучати "постійно в душі". Представники цього типу з великим натхненням діляться своїми враженнями від почутої музики, тому кожній радіостанції бажано мати й таких слухачів, щоб уявляти вплив власної програмної продукції на підсвідомість аудиторії.

Третій тип –- слухач-знавець, тобто освічений слухач, який, на відміну від експерта й ірраціоналіста, займається музичною освітою для того, щоб мати вагу в суспільстві, тобто сприймає музику як галузь, яку необхідно розуміти для власного самовдосконалення і руху вперед.

Будь-яка освітня дисципліна передбачає оцінювання знань. Тому слухач-знавець може знати свій предмет за п'ятибальною чи дванадцятибальною шкалою, виявляючи свої знання або відмінно – або задовільно, або повністю – або частково, усеохоплююче – чи посередньо і так далі. Цей слухач в усьому музичному потоці шукатиме завжди те, що знає найбільше, отже, прагнутиме демонструвати свої знання. Тому слухачі-знавці, виявляючи свою музичну компетенцію в кореспонденціях на радіо, є своєрідним свідченням того, що аудиторія знає, якій музиці надає перевагу, а яку ігнорує.

Тип знавців є найбільш споживацьким типом щодо музики, оскільки споживачі, як правило, спочатку вивчають товар, а потім ним користуються. Тому для радіостанції завжди важливо орієнтуватися – наскільки програмна продукція, запропонована цільовій аудиторії, може сприйматися на споживацькому рівні.

Четвертий тип – слухач-фізіолог сприймає музику на рівні емоцій – позитивних і негативних, тому для цього типу характерними є дві крайності – музика подобається і музика не подобається. Коли ж є потреба пояснити, чому подобається, або чому ні – відповіді точної не буде. На відміну від слухача- ірраціоналіста, емоції "фізіолога" викликані не почуттями, а інстинктами. Музика сприймається на генетичному, спадковому рівні, набутому не в процесі соціалізації. Інстинктивне сприйняття музики характерне для людей, яких легко примусити плакати, поставивши в ефір, наприклад, "Реквієм" Моцарта. Результати визволення інстинктів під час слухання музики – це процес, який завжди потрібно враховувати станції, зіставляючи музичну концепцію зі смаками та запитами цільової аудиторії.

Слухачі-ірраціоналісти, а також слухачі-фізіологи становлять переважну більшість тих, хто постійно контактує зі станцією (стаціонарно чи дистанційно), ділячись своїми враженнями від почутої музики.

П'ятий тип – слухач-класик, який музику сприймає на рівні статики, тобто того, що раз і назавжди, за його переконаннями і смаками, укорінилося, є визнаним ним самим, а тому - незмінним. "Класичні корені" тут не від того, що слухач надає перевагу лише класичній музиці. Класикою цей тип слухачів може вважати, наприклад, категорію "gold" будь-якого формату. Тобто, це та аудиторія, яка у своїх музичних переконаннях і смаках зупинилася на колишніх емоціях, почуттях та інстинктах і зараз сприймає їх за основу, не бажаючи бачити сучасного розвитку музичної культури.

Радіостанціям доводиться досить часто зустрічатися із слухачами цього типу, які, наприклад, категорично переконані, що сучасна музика, незалежно від напряму, поступається минулій. Ці слухачі, як правило, того віку, коли вже є усталені міркування про "музику своєї молодості" – її добре пам'ятають і люблять, тому хочуть залишатися з нею, не звертаючи уваги на нову. Кількість таких слухачів досить велика і станціям, які розраховують утримувати цільову аудиторію, доводиться рахуватися з їхньою думкою.

Шостий тип – слухач-джазмен – це аналог слухача-класика щодо категоричності сприйняття багатьох музичних напрямів і течій. В основі всього музичного світового розвитку представники цього типу вбачають джаз. Безперечно, можна погоджуватися з такою думкою, оскільки джаз відіграв і далі відіграє величезне значення в розвитку сучасної музичної культури. Однак "джазмени" – ортодокси. Вони сприймають джаз як класику, ревно відстоюючи корені, ігноруючи роль джазу у становленні інших музичних течій, які, до речі, його й популяризують, наприклад, рок- і поп-музика.

Джаз довго торував шлях до індивідуальної неповторності, вбираючи, накопичуючи національний музичний досвід. Джаз характеризується ще однією особливістю – імпровізацією. Тому, коли станції планують музику, пов'язану з імпровізацією в сучасних ритмах, сподіваючись суцільного охоплення цільової аудиторії, їм необхідно враховувати специфіку тих слухачів, які є індивідуалістами, а не імпровізаторами.

Сьомий тип – слухач, який розважається, є найбільшою категорією індивідів, які складають цільові аудиторії радіостанцій будь-яких форм власності й музичних форматів. Музику такі слухачі пріоритетно сприймають як розвагу. Музика для них не якесь істотне суспільно-змістове ціле, а подразник настрою. Вони вмикають музику лише з єдиним відчуттям – зробити власний настрій кращим. Тому можна навіть говорити про цілу "індустрію розваг", якою нині є радіомовлення. Та й, зрештою, однією з функцій сучасного радіомовлення є функція розважання, відпочинку.

Слухач, який розважається – це парадоксальний об'єкт для станцій, оскільки більшість слухає радіоприймач і не бере участі в інтерактивному зв'язку. Подзвонити на радіостанцію чи написати листа - це дія, а слухач, який розважається, по суті своїй - пасивний. Не лінивий, однак, не уважний, бо слухає радіо незібрано, з раптовими поштовхами до впізнавання вже відомого. Такі слухачі рідко коли експериментують у пошуках зворотного зв'язку, а якщо й "виходять на контакт", то, знову ж таки, лише задля розваги.

Восьмий тип – слухач-конформіст. Абсолютна пасивність і байдужість – ось основна характеристика цього типу. їм однаково, мають вони музичний слух чи ні, знають вони ази нотної грамоти, чи ні. Звуки музики для них – тло. Те саме, що й гул трамваю чи галас людей на демонстрації. Хоча представникам цього типу абсолютно байдуже, яка музика звучить з радіоприймача, вони також складають досить велику частину цільової аудиторії станції. Парадокс у тому, що фоновість сучасного радіо передусім ґрунтується на музичному матеріалі, і той, хто сприймає фоново музику, може відразу абсолютно активно відреагувати на інформаційну чи аналітичну програму. Тому враховування інтересів слухачів-конформістів стосовно фонового сприйняття музики є також важливим чинником для збереження станцією цільової аудиторії.

Зовсім не обов'язково, щоб до цільової аудиторії радіостанції входили представники кожного з восьми типів у тому чи іншому відсотковому співвідношенні. Важливо, щоб реалізатори музичної концепції станції, зокрема програмний та музичний редактори, ді-джеї, знали й розуміли: з яких саме типів слухачів складається цільова аудиторія їхньої станції. Саме таке розуміння дозволяє не лише завойовувати, а й утримувати цільову аудиторію.

Аналогічну типологічну характеристику можна проводити й щодо сприймання цільовою аудиторією інформаційно-розмовного контексту програмної продукції станції. Однак найважливішим є те, що формування цільової аудиторії та подальше її збереження – це два взаємопов'язані процеси, основним змістом яких є співвідношення кількісних і якісних показників тих слухачів, які своєю увагою і голосами визначатимуть надалі перспективи радіостанції як ділового підприємства.