2. Христологічних спори (III - VI вселенські собори)

Непримиренність олександрійських ієрархів і їх схильність до крайнощів виявилася не лише на політичному терені, але і в богословських поглядах. «Олександрійці» стільки років оскаржували аріанське вчення, доводячи божественність Христа, що в запалі полеміки стали вільно чи мимоволі абсолютизувати цю тезу. У підсумку, друга і не менш значуща частина богословської формули Афанасія Великого, згідно з якою Син Божий не тільки цілком Бог, але і цілком Людина, як би відступила на другий план. Ця тенденція доприменшення у Христі Людини знайшла своє крайнє вираження у вченні Лаодикійського єпископа Аполлінарія (бл. 310 - до 390): «Деповна людина, там і гріх, - проголошував він. - Якби Господь прийняв усе єство людини, то, без сумніву, мав би й людські помисли, у людських ж гадці не може не бути гріха ».

Такий крен у поглядах «олександрійців» був тут же помічений їхніми давніми опонентами. Феодор Мопсуестійскій, один з найбільш авторитетних богословів антіохійської школи, виступив з проповіддю вчення, згідно з яким слід розподіляти в Христі Сина Божого і Сина Людського: Син Божий, Логос - співвічний і едіносущен Отця, але Марія народила не Сина Божого, а Сина Людського (а тому її слід називати Хрістородіцей або Человекородіцей, але ніяк не Богородицею), з'єднання ж божественної і людської природ відбулося в момент хрещення Ісуса Христа Іоанном Предтечею (Син Божий увійшов у плоть Сина Людського як в храм).

При цьому, на противагу фанатичним «олександрійцям», діячі антіохійської школи підкреслювали свою готовність до діалогу з опонентами в ім'я збереження миру і злагоди в церкві. Така позиція виявилося більш привабливою і для значної частини суспільства, і для державної влади, що розглядала церковний світ як найважливішої умови встановлення миру громадянського. Знаком благовоління влади до «антіохійці» стало призначення на константинопольську кафедру Несторія, одного з найбільш впливових діячів даної школи. Але це викликало рішучу протидію їх опонентів. Патріарх Олександрійський Кирило виступив з вимогою скликання нового вселенського собору, розраховуючи досягти на ньому скинення Несторія і засудження проповідує їм вчення. У ході підготовки до собору «олександрійці» широко використовували підкуп церковних ієрархів і державних чиновників, викликали перебій у підвозі єгипетського хліба до Константинополя, щоб викликати невдоволення столичного плебсу.

III вселенський собор, який відбувся в 431 м. В м. Ефес, почав свою роботу ще до того, як туди прибули всі прихильники Несторія.Кирило поспішив скористатися чисельною перевагою олександрійців і тому відкрив засідання собору всупереч протестам особистого представника імператора, який вимагав дочекатися приїзду антіохійці. У підсумку, собор засудив Несторія і його вчення заочно.

Цей вердикт не був визнаний значною частиною сирійських християн, за якими з того часу закріпилася назва «несторіан».Рятуючись від переслідувань, вони змушені були шукати притулку в Персії, а в подальшому, коли сасанидские правителі зробили гоніння проти християн, несторіане попрямували до країн Центральної Азії та Далекого Сходу. Тут вони розгорнули активну і вельми плідну місіонерську діяльність, в результаті якої християнство несторіанського толку взяли уйгури, наймани, кераїтів та інші кочові племена.Пізніше, в XIII столітті, звістки про наявність у Центральній Азії великого числа прихильників християнства, дійшли до Європи у вигляді легенди про існування на сході якогось могутнього «Царства Іоанна Пресвітера». Бажання встановити союз з цією державою з метою організації спільного хрестового походу стало причиною організації двох дипломатичних місій в Монголію - Плано Карпіні (1245 - 1246) і Гільома Рубрука (1249). В даний час несторіанство сповідують айсори - невеликий народ, який веде свою історію від стародавніх ассірійців і проживає у вигляді невеликих компактних громад в нашій країні і в Закавказзі.

Перемога на Ефеського собору аж ніяк не розглядалася олександрійськими ієрархами в якості кінцевої мети. Наступник Кирила Діоскор, ще більш фанатичний і владолюбна, ніж його попередник, прагнув до повного й остаточного викорінення будь-якого інакомислення в церкві, а в кінцевому результаті - до поширення влади олександрійського патріархату на весь християнський світ. Через вісімнадцять років після Ефеського собору, в 449 р. він ініціював скликання нового вселенського собору з метою остаточного викорінення несторіанської єресі і розгрому антіохійської школи. Про атмосферу, що панувала на цьому соборі (названому згодом «розбійницьким» і на цій підставі виключеному з переліку вселенських соборів) вельми красномовно говорить заклик, з яким звернувся Діоскор до своїх соратників: «розрубують надвоє тих, хто ділить надвоє природу Христа». Беззаконня і свавілля, що їх чинили олександрійськими викликали загальне обурення в християнському світі. Ворожу позицію по відношенню до Діоскор, що претендував на вищу владу вхристиянській церкві, зайняла і римська курія. На довершення всього, зіпсувалися відносини александрійського патріарха і з державною владою. Новий імператор Маркіян, в 450 р. змінив на престолі Феодосія II, вирішив покласти край всевладдю «фараонів». За його ініціативою в наступному, 451 р. в м. Халкидон відбувся IV Вселенський собор, предметом розгляду якого стали богословські погляди «олександрійців». Його учасники прийшли до висновку, що, проповідуючи вчення про повне поглинання людського єства Христа його божественною природою, Кирило і Діоскор перекрутили Нікео-Царгородський символ віри. У визначенні Халкідонського собору це вчення було названо «монофізітській єрессю» (від слів  - «одна» і  - «природа») і віддано анафемі. Одночасно собор підтвердив рішення Ефеського (III) вселенського собору про засудження несторіанства. Визнавши обидва ці навчання одно єретичними, собор прийняв догматичну формулу, згідно з якою обидві природи Христа - і божественна, і людська - перебувають у ньому «нероздільно і неслиянно».

Тим не менш, Єгипетська, Сірійська і Вірменська церкви відмовилися визнати рішення IV вселенського собору, що значною мірою пояснювалося не тільки суто релігійними, але політичними мотивами. Сепаратистські настрої місцевого населення виявлялися по відношенню і до центральної влади, і до офіційної церкви, яку вони презирливо іменували «Мелькітська», тобто «Царської». Тому на суто богословську проблематику спору нашаровувалися політичні протиріччя між центром і периферією Візантійської імперії. Не випадково винуватцями багатьох повстань, спалахували в східних провінціях в V ст. (Олександрія - 451 р., Єрусалим - 458 р., Антіохія - 468 р.) булисаме монофізити.

Аж до наших днів вірність монофізитських навчання зберегли Вірменська, Коптська (Єгипетська), Ефіопська, Сиро-Яковітская і Малабарська (Індійська) церкви.

Після 451 р. в цілому завершується становлення християнської ортодоксії. Але остаточне розмежування офіційної церкви з несторіанамі, монофізитами та іншими течіями в християнстві вимагало здійснення ревізії церковних авторитетів. Це було необхідно з-за того, що в ході христологічних спорів адепти «не-Халкідонський» церков нерідко обгрунтовували свої погляди посиланнями на праці визнаних і шанованих вчителів і батьків церкви. Найбільш гостро постало питання про ставлення церкви до спадщини засновника олександрійської школи Орігена, погляди якого в значній мірі визначили подальший розвиток християнського богослов'я, але в деяких аспектах виявилися несумісні з Нікео-царегадской догматикою. Зокрема, Оріген був прихильником засуджених згодом церквою вчень прометемпсіхозе (переселення душ), палінгенезії (вічному відродженні світу) і апокатастасісе (возз'єднання з Творцем відпали від нього духів). Крім цього, в богословських працях Орігена черпали натхнення і аріани, і монофізити, і багато інших єретики.

Після довгих коливань церква все-таки схилилася до необхідності відмежуватися від богословської спадщини Орігена, що було остаточно закріплено імператорським едиктом 543 року. Але таке рішення викликало різке невдоволення олександрійських ієрархів, які побачили в цьому результат підступів своїх суперників - «антіохійці». Звинувативши владу в потуранні прихованим несторіанамі, вони зажадали видання аналогічного імператорського указу з засудженням авторитетних вчителів антіохійської школи - Феодора Мопсуестійского, Верби Едеського і Феодорита Кирського. Щоб відновити політичну рівновагу, імператор Юстиніан погодився з вимогою «олександрійців» і слідом за едиктом, що засуджує Орігена, вийшов так званий указ «Три розділи», що містив засудження трьох названих вище діячів антіохійської школи. Підсумок цієї ревізії церковних авторитетів був підведений V вселенським собором, що відбувся вКонстантинополі в 553 м.

Тим не менш, остаточне догматичне і канонічне розмежування з «не-халкідонітамі» (несторіанамі і монофізитами) не вирішувало політичної проблеми розколу візантійського суспільства. Той факт, що схід імперії залишався переважно монофізитських всерйоз хвилювало імператорську владу, оскільки саме ці території довгі роки були театром військових дій в боротьбі між Візантією і Сасанидский Іраном. Крім того, починаючи з VI ст. неухильно зростала питома вага вихідців зі східних провінцій (в першу чергу - вірмен) у візантійській армії, що також змушувало владу шукати компроміс з монофізитами.

Ця проблема була переведена в площину реальної політики з приходом до влади імператора Іраклія (610 - 641), який вважав розгромІрану совій головною життєвою метою. У 610 р. він видає едикт про віру, де вперше сказано про необхідність унії з монофізитами, а до 617 р. Іраклію вдається залучити на свій бік патріарха константинопольського Сергія і папу римського Гонорія. Зав'язується жваве листування з главами монофізитських церков, в ході якої поступово виробляється догматична основа майбутньої унії: визнавалося, що Ісус Христосволодіє двома природами (божественної і людської), але однією волею. За цим словам  - одна,  - воля) прихильників компромісу між православ'ям і монофізитством стали називати монофелітами.

У якійсь мірі церковна політика Іраклія виправдала себе: йому вдалося привернути на свій бік певну частину монофізитів, в першу чергу - з офіцерського корпусу візантійської армії, що дозволило в 627 р. завдати Ірану нищівної поразки. У той же час більшість монофізитів так і не приєдналися до унії з офіційною церквою. Це дало привід супротивникам компромісу з боку православної ієрархії поставити під сумнів доцільність самої унії, тим паче, що після перемоги над Іраном її політична необхідність вже зовсім не здавалася настільки очевидною.

Політична короткозорість цієї позиції виявилася вже через 5 років після розгрому Ірану, коли Візантія стала жертвою арабської експансії. Ненависть монофізитів до «мелькитів» була настільки велика, що в арабів-мусульман вони бачили менше зло і готові були здавати їм міста без будь-якого опору. У підсумку, у короткий термін Візантія втратила майже всі свої володіння у Північній Африці і на Близькому Сході, а до кінця VII ст. араби стали здійснювати набіги і на Малу Азію. У свою чергу, це дало підставу противникам унії говорити про підступність монофізитів і вимагати остаточного догматичного засудження монофелітства. Це рішення прийняв VI вселенський собор, який відбувався в Константинополі з листопада 680 по вересень 681 рр..

Сама ідея унії була до цього часу вже настільки серйозно дискредитована з обох сторін, що майже ніхто в християнському світі не виступив проти монофелітів анафемі. Єдиний виняток склали мардаіти - нащадки Ісаврійський горців, переселених колись Іраклієм до Лівану для несення прикордонної служби. Отримавши від цього імператора значні привілеї, вони шанували його своїм благодійником і тому відмовилися приєднатися до засудження його дітища. За назвою свого головного релігійного центру - монастиря Св. Марона ліванські монофелітами стали іменуватися маронітами. Протягом декількох століть вони продовжували чинити опір арабам, а з приходом до Лівану хрестоносців активно підтримали останніх. Тоді ж, в 1182 р. частина маронітів уклала унію з Римо-католицькою церквою. Остаточний відмову маронітів від монофелітской догматики стався пізніше, коли протягом XIV-XVI ст. було укладено ще декілька угод про унію з Римом. Таким чином, сучасні ліванські мароніти зберігають лише обрядові та канонічні традиції монофелітской церкви VII-XII ст.