Лекція 7
Тема: Суб'єкти АПУ.
Громадяни як суб’єкти АП.
План:
Основи АП статусу громадян.
Права і обов’язки громадян в сфері адміністративної діяльності.
Поняття звернення громадян, їх види та класифікація.
Правовий статус в адміністративній діяльності.
1.
Громадяни України – це найбільша група суб’єктів АПВ, оскільки діяльність держави неможлива без їх участі, КУ надає перевагу інтересам, правам і свободам громадян перед іншими учасниками суспільно-правових відносин.
Особливості АП статусу громадян:
Конституційна визначеність пріоритету та переваг громадянина перед іншими суб’єктами АП;
Особа вступає в відносини з державою в сфері виконавчої влади, цим практично реалізуються надані конституцією права і свободи;
Обов’язковість наявності громадянства як важливого елементу зв’язку особи з державою;
Громадянство виступає невід’ємним правом громадянина України. Ні за яких умов особа не може бути позбавлена громадянства.
Громадянство не поєднується з соціально-економічним статусом, трудовими чи службовими відносинами.
АП статус громадянина – це складова частина його загального статусу, що встановлений КУ та ЗУ « Про громадянство України» та іншими законодавчими актами України. Основою АП статусу громадян є їх рівність перед законом незалежно від походження соціальної забезпеченості, расової належності, статі, освіти, тощо. Рівноправність забезпечується в усіх галузях економічного, політичного та соціально-культурного життя. Ці положення є правовими , бо підтверджені актами України.
Склад правого статусу громадянина – це комплекс основних і додаткових прав і свобод людини і громадянина, що передбачено правовими документами. Включаючи :
Основні права людини і громадянина – до невід’ємних належать: право на життя, честь і гідність, здоров’я ; основні: свобода слова, міграції, зборів, власності, користування соціальними благами та участь в державному житті.
Комплекс прав та обов’язків, що закріплені КУ і нормами різних прав, також АП: право на освіту, на землю, тощо.
Гарантія реалізації прав і обов’язків, механізм їх охорони державою, передбачені КУ та законодавчими актами;
Встановлення АП статусу громадянина: реалізується шляхом визначення обсягу і характеру його адміністративної правосуб’єктності, що складається з адміністративної правоздатності та дієздатності.
Адміністративна правоздатність – визнана законом за громадянином фактична можливість бути суб’єктом АП, мати права і обов’язки АП характеру.
Характеристика адміністративної правоздатності:
Виникає з моменту народження, припиняється смертю;
Обсяг її встановлюється за допомогою АПН;
Підтверджується офіційними документами свідоцтвом про народження або паспортом;
Правоздатність не може бути відновленою;
Утворює юридичне поняття особи і громадянина;
Правоздатність може бути обмежена не повністю, а лише частково, за судовим рішенням як захід кримінального або адміністративного примусу ( право на пересування );
Адміністративна дієздатність – визнана законом спроможність громадян своїми діями набувати та здійснювати права та обов’язки адміністративно правового характеру.
Дієздатність буває двох видів:
Повна реалізація виконання обов’язків суб’єкта в повному обсязі ( наступає з 18-ти років )
Неповна – наступає з 16-ти років в АП, може бути обмежена в судовому порядку.
2.
Обсяг конкретних прав і обов’язків громадянина пов'язаний з:
перебігом часу;
зміною життєвих обставин;
Права громадян за змістом можна розподілити на три групи:
На участь в державному управлінні та соціально політичну активність – право на державну службу, на участь в політичному житті суспільства, на отримання інформації;
На одержання допомоги від органів – право на медичну допомогу, санітарно-епідеміологічну допомогу, користування транспортом.
На права, які захищаються в адміністративному порядку, адміністративна скарга, адміністративне юрисдикційне впровадження, в судовому порядку ( скарга або позов ) громадян особиста ( необхідна оборона ).
Обов’язки громадян в сфері державного управління поділяються на дві групи:
Абсолютні обов’язки – належать від конкретних обставин і випливають із діючих документів, до них належать:
Дотримання КУ;
Дотримання державної дисципліни;
Охороняти інтереси держави та сприяти могутності її авторитету;
Захищати Батьківщину;
Оберігати природу, охороняти її багатства;
Сплачувати податки;
Сприяти охороні державного порядку;
Оберігати історичні пам’ятки та інші культурні цінності;
Відносні обов’язки, які виникають із правомірних дій і спрямовані на придбання деяких прав чи їх збереження;
Такі обов’язки не є постійними і можуть змінюватись:
Права осіб, що навчаються;
Права власника автотранспорту;
Права читача бібліотеки;
Обов’язки з неправомірних дій – сплачувати штрафи, відшкодовувати збитки.
3.
Питання реалізації прав громадян на звернення регламентується законом України « Про звернення громадян», існує 3 види звернення:
Пропозиції (зауваження);
Заява ( клопотання);
Скарга;
Пропозиція – звернення громадян, де висловлюються поради та рекомендації, щодо діяльності ОВВ, висловлюються думки, щодо вдосконалення державного життя.
Заява – звернення громадян з проханням по сприянню реалізації закріплених прав і обов’язків.
Скарга – звернення з вимогою поновлення прав і захисту інтересів громадян, що порушені дією чи бездіяльністю, рішеннями ОВВ або делегованих суб’єктів.
4.
Згідно з чинним законодавством, іноземець – це особа, яка не перебуває у громадянстві України і є громадянином іншої держави або держав.
Особа без громадянства – це особа, яку жодна держава відповідно до свого законодавства не вважає своїм громадянином.
Іноземці та особи без громадянства користуються національним режимом, тобто мають ті ж права і свободи та виконують ті ж обов’язки , що і громадяни України, за виключенням певних обмежень, визначених Конституцією.
Іноземці та особи без громадянства є рівними перед законом незалежно від походження, расової та національної належності, статі, мови, тощо.
Якщо іноземною державою встановлено обмеження щодо реалізації прав і свобод громадянами України, КМУ може прийняти рішення про встановлення відповідного порядку реалізації прав і свобод громадянами цієї держави на території України.
Права іноземців та осіб без громадянства:
Право на інвестиційну, та інший вид підприємницької діяльності, передбачену законодавством України.
Право на трудову діяльність. Іноземці та особи без громадянства мають рівні з громадянами України права та обов’язки в трудових відносинах.
Право на відпочинок. Іноземці та особи без громадянства мають право на відпочинок нарівні з громадянами України.
Право на охорону здоров’я.
Право на соціальний захист. Іноземці та особи без громадянства мають право на соціальний захист, в тому числі одержання пенсії та інших видів соціальної допомоги відповідно до законодавства України.
Право на житло. Іноземці та особи без громадянства, які постійно проживають в Україні, мають право на підставах і в порядку встановленому для громадян України, одержати житлове приміщення, якщо інше не передбачено законодавством України.
Майнові та особисті немайнові права. Іноземці та особи без громадянства можуть відповідно до законодавства України мати у власності будь-яке майно.
Право на освіту.
Право на користування досягненнями культури. Іноземці та особи без громадянства мають право на користування культурними досягненнями нарівні з громадянами України.
Право на участь в об’єднаннях громадян. Іноземці та особи без громадянства, які постійно проживають в Україні, мають право вступати до об’єднань громадян. Іноземці та особи без громадянства,
11. . Право на участь в об’єднаннях громадян. Іноземці та особи без громадянства, які проживають в Україні постійно, мають право вступати в об’єднання громадян. Іноземці та особи без громадянства не можуть бути членами політичних партій України.
Право на свободу совісті. Іноземцям та особам без громадянства гарантується право на свободу совісті на рівні з громадянами України.
Гарантії особистих прав. Законодавством України іноземцям та особам без громадянства гарантується недоторканість особи, житла, тощо.
Пересування на території України і вибір місця проживання. Можуть вільно пересуватися по території України і обирати місце проживання.
Право на судовий захист своїх прав. Вони мають право на звернення до суду та до державних органів для захисту їх особистих, майнових прав.
Обов’язки іноземців та осіб без громадянства:
Зобов'язані поважати та дотримуватися ЗУ та КУ.
Обкладатися податками і зборами відповідно до законодавства України та міжнародних договорів України.
Лекція 8
Тема: Державні службовці в системі АП України.
План.
1)Суть та поняття державної служби в Україні.
2)Принципи державної служби.
3)Основи прав регулювання державної служби в Україні.
4)Поняття посади та посадової особи.
1.
Державна служба в Україні органічно пов’язана з виконанням державою своїх завдань, щодо управління життям суспільства та впливом на ці відносини. В діяльності державних службовців в повному об’ємі реалізуються завдання та функції держави, оскільки кожна посада – це коло службових повноважень, які складають частину компетенції відповідного ДОВ.
Види державної служби – це класифікація службової діяльності, в залежності від форми діяльності:
1)Державна служба в апараті законодавчих ОВ ( ВРУ або відповідні комітети ВРУ ).
2)Державна служба в ОВВ ( прокуратура, органи МВС, та ін.)
3)Державна служба в судових органах.
Основним завданням державного апарату є організація виконання державних функцій у політичній, господарській, соціально – культурній та інших сферах, вплив на всі сторони життя суспільства, розв’язання найважливіших справ державного і громадського життя.
Державна служба в Україні – це професійна діяльність осіб, що займають посади в державних органах та їх апаратах з метою практичного виконання завдання і функцій держави та отримують заробітну плату за рахунок державних коштів.
Елементи змісту службової діяльності:
1)Державна служба в Україні – це професійна діяльність осіб, що займають посади в державних органах та їх апаратах.
2)Вона є частиною організації діяльності держави.
3)Цю організаційну діяльність спрямовану на комплектування осіб складу державних органів, інше організаційне правове регулювання державної служби.
4)Зміст діяльності державних службовців, полягає в практичному виконанні, завдань та функцій держави.
5)Особливості державної служби пов’язані з оплатою праці осіб, що нині перебувають на посадах державних службовців за рахунок коштів з державного бюджету.
Основні принципи державної служби:
Фундаментальні положення та основні вимоги до державної служби, що визначаються нормами права і вимогами суспільства до такої діяльності:
1)Рівності ( принцип Конституції ) – КУ визначає право на основі рівності всіх громадян на доступ до державної служби;
2)Гарантування ( доступу до державної служби ) – згідно статті 4 ЗУ «Про державну службу» право на державну службу мають всі громадяни України незалежно від походження, соціального стану расової та національної приналежності, статі, політичних поглядів, релігійних переконань та місця проживання, які одержали професійну освіту і підготовку та пройшли конкурсний відбір або за іншою процедурою передбаченою КМУ;
3)Служіння народу України;
4)Демократизму і законності;
5)Гуманізму і соціальної справедливості;
6)Пріоритету прав людини і громадянина.;
7)Компетентності та професіоналізму;
8)Ініціативності чинності та відданості справі;
9)Персональної відповідальності за виконання службових обов’язків;
10)Дисциплінованість;
11)Дотримання законних інтересів та прав органів місцевого самоврядування, підприємств, установ;
12)Взаємної відповідальності.
Принципи етичної поведінки державних службовців:
Це сформовані правила поведінки відповідно до яких державний службовець повинен сумлінно виконувати свої службові обов’язки , шанобливо ставитись до громадян та інших суб’єктів АП, дотримуватись високої культури спілкування, не допускати дій і вчинків, що можуть зашкодити інтересам суспільства, вплинути на життя суспільства.
2.
Правове регулювання державної служби – нормативне забезпечення та правова база за допомогою якої врегульовується порядок державної служби та реалізація прав і обов’язків державних службовців, їх вплив на суспільні відносини в державі. Практична реалізація правового регулювання здійснюється через наявність відповідних джерел права, що регулюють порядок проходження державної служби, підставою відповідальності службовців, а також їх права та обов’язки.
Джерела права умовно можна розділити на дві категорії:
1)Загальні ДП та спеціальні ДП.
Загальні ДП – регламентують права і обов’язки державних службовців, як суб’єктів права:
КУ;
ЗУ « Про державну службу»;
ЗУ « Про ОВВ»;
2)Спеціальні закони ( галузеві НПА ) – регламентують спеціальну компетенцію державних службовців у відповідності до спеціальної компетенції певного органу державної влади:
1. ЗУ « Про міліцію»;
2. ЗУ « Про СБУ»;
3. ЗУ « Про прокуратуру»;
4. ЗУ « Про нотаріат»;
5. ЗУ « Про ЗСУ»;
6. ЗУ « Про освіту»;
Реалізація державної служби та її регулювання також здійснюється певними органами державної влади:
Загальну державну політику визначає ВРУ, її основними напрямами є:
вивчення цілей, завдань і принципів функціонування, інституту державної служби;
забезпечення ефективності роботи всіх державних органів відповідно до їх компетенції;
Головне Управління державної служби України створена для проведення державної політики і функціонального управління державною службою. Напрями діяльності державної служби:
прогнозування потреб державних органів та їх апарату в кадрах;
забезпечення реалізації загальних напрямів політики держави;
розробки та подання до КМУ пропозицій щодо вдосконалення державної служби;
розробка, координація та контроль, здійснення заходів щодо впровадження прийнятих НПА в державній службі;
підвищення ефективності державної служби та розв’язання питань в діяльності державних службовців;
Координаційна Рада з питань державної служби при ПУ:
визначення шляхів, заходів і форм щодо реалізації основних засобів державної політики в сфері державної службової діяльності;
об’єднання зусиль ОВВ з метою ефективного підвищення державної служби в Україні;
координація правових та соціальних важелів з метою стимулювання громадян України для проходження державної служби.
Правовий статус державних службовців визначається дільничними НПА та внутрішніми положеннями та інструкціями органів державної влади.
3.
Посада – визначена структурою, і штатним розписом первинна структурна одиниця державного органу і його апарату на яку покладене установленою нормою права, коло службових обов’язків.
Посадова особа – керівники і замісники керівників державних органів та їх апарату, інші державні службовці на яких законами або НПА покладено здійснення організаційно – розпорядчих функцій. Від посади залежить обсяг форм, методи, участі державного службовця в практичному здійсненні компетенції того державного органу в якому він працює.
Лекція 9
Тема: Підприємства та установи, як суб’єкти АП.
План
Поняття, види і правові засади діяльності підприємств і установ.
Правове становище адміністрацій підприємств і установ в системі ОВВ.
Порядок утворення та припинення діяльності підприємств та установ.
1.
Підприємства і установи – організації, які виконують економічні, соціально – культурні, адміністративно – політичні та інші функції в державі з метою задоволення матеріальних, духовних, та інших потреб, громадян і суспільства.
Класифікаційний поділ юридичних осіб на підприємства та установи здійснюється в залежності від змісту, результату і мети основної діяльності.
Підприємство – самостійний господарський суб’єкт, який здійснює свою діяльність на статутній основі, має права юридичної особи, здійснює виробничу, науково – дослідну та комерційну діяльність з метою одержання відповідного прибутку ( доходу ).
Ознаки підприємства – це його основні характерні риси, які відрізняють дану організаційну форму від інших суб’єктів АП. Таким ознаками є:
Підприємство має статут – основний документ на основі якого, воно функціонує;
Має статус юридичної особи;
Має відповідну адміністрацію, яка керує підприємством від свого імені та несе відповідальність за результати діяльності;
Має розрахункові рахунки в установах банку;
Має печатку;
Промислове підприємство, може мати зареєстрований товарний знак.
Установи – виконують в суспільстві соціально – культурні, або адміністративно – політичні функції. Мета їх створення отримання відповідного соціального ефекту, який не має матеріального виразу, або матеріальної сторони, є другорядною.
Основні джерела права, що регламентують діяльність підприємств та установ. Це поділ законодавчих актів за межами впливу на діяльність підприємств та установ:
Загальні законодавчі акти – регулюють діяльність підприємств і установ, визначають загальний статус юридичних осіб в суспільстві, встановлюють загальні межі на діяльність суб’єктів права ( КУ, господарсько – цивільний кодекс, ЗУ „ Про власність”, статут – підзаконний нормативний акт що затверджується власником).
Спеціалізовані – регулюють діяльність або підприємств або установ, визначають їх статус в системі державного управління, функції, компетенції, відповідно: ( ЗУ „ Про господарські товариства”, ЗУ „ Про освіту”, ЗУ „ Про наукову та науково технічну діяльність”, ЗУ „ Про бібліотеки”, ЗУ „ Про архіви та архівні установи” від 24.10.1994р.
Види підприємств та установ. Їх класифікаційний поділ в залежності від форми власності та власника:
Індивідуальні – засновані на особистій власності фізичної особи та на її праці.
Сімейні – засновані на особистій власності, але на праці громадян, що споріднені між собою.
Приватні – засновані на особистій власності, але з правом наймання особливих сил.
Колективні – засновані на власності трудового колективу, громадської чи релігійної організації.
Державно – комунальні – засновані на власності адміністративно-територіальних одиниць.
Державні – засновані виключно на державній власності.
Спільні – засновані на участі декількох власників в тому числі й іноземних.
Загальні засади управління підприємством розділяють таке управління на 2 категорії:
безпосереднє управління – здійснює власник підприємства, або уповноважений власником адміністратор;
принцип колегіальності – здійснюється органом власника через укладання контракту в якому зазначаються сторони компетенції органу.
2.
Правове становище адміністрації встановлені законом функції та компетенції, а також відповідальність адміністрації, що встановлюють права і обов’язки, щодо здійснення своїх функцій.
Адміністрації підприємств мають на меті:
Створити безпечні умови праці для співробітників;
Забезпечити виконання, підприємствами, своїх завдань, та функцій;
Представляти інтереси юридичної особи в інших державних органах влади;
Задовольняти економічні, соціально-культурні, духовні та інші потреби співробітників підприємств;
Підприємства та установи вступають в АПВ з ОВВ, місцевого самоврядування, іншими суб’єктами права з приводу:
оперативного і бухгалтерського обліку результатів своєї діяльності;
статистичної звітності;
податків;
безпеки виробництва та праці;
протипожежної і екологічної безпеки;
санітарно-гігієнічних норм і вимог щодо захисту здоров'я працівників, населення;
охорона навколишнього середовища від забруднення, та інших шкідливих впливів;
відшкодування збитків, що завдані іншим суб’єктам;
сплата штрафів та інших зборів;
створення спеціальних робочих місць для осіб з обмеженою працездатністю;
проведення непрофільних робіт у разі стихійного лиха;
діяльність підприємств в обставинах, що спричинені надзвичайними ситуаціями ( подіями ).
Загальні принципи правового становища адміністрацій підприємств та установ:
Принцип законності – адміністрація має здійснювати свої завдання лише на основі законів.
Відповідальності – підприємство має відшкодовувати завдані збитки за власний рахунок.
Захищеності – підприємство має вимагати відшкодування збитків, від неправомірних дій інших суб’єктів.
Незалежності – вплив державних органів на діяльність установ може здійснюватись лише через прийняття НПА або в разі реакції на неправомірні порядки.
Особливою посадовою особою, що здійснює діяльність підприємств є керівник, який призначається власником, а також несе відповідальність за результати діяльності підприємства.
Повноваження керівника підприємства:
Представляє інтереси підприємства, або установи в інших органах виконавчої влади та в інших суб’єктах права;
Розпоряджається майном та коштами;
Комплектує та розставляє кадри;
Визначає склад і обсяг відомостей, що становлять таємницю;
Укладає господарські та трудові договори;
Відкриває в банках розрахункові та інші рахунки;
Призначає заступників та уповноважених осіб для вирішення компетентних питань.
3.
Порядок створення підприємства, припинення його діяльності – це процедура державної реєстрації, передбачена законом або іншими підзаконними актами.
Добровільності – передбачає створення підприємств лише за згоди власника.
Доцільності – в установчих документах вказується мета діяльності.
Статурності – передбачає наявність в установі, статуту, який визначає основні компетенції підприємства.
Обов’язкової державної реєстрації – після створення установа реєструється в ЄДРПОУ.
Ліквідація підприємств – зупинка діяльності та виключення через незадовільну діяльність або за рішенням власника, в інших випадках передбачених законом:
Пряма;
Реорганізація – шляхом злиття або відокремлення.
Лекція № 8
Тема: Об’єднання громадян в системі суб’єктів АП.
Поняття та види об’єднань громадян.
АП статус об’єднань громадян.
1.
Право громадян на свободу дій передбачено в національних та міжнародних джерелах права. Свобода дій передбачає здійснення будь-якої діяльності, яка не заборонена законом. Одним із видів такої діяльності може бути створення об’єднань громадян, як суспільних та соціальних дій в правовому колі.
Джерела права, що слугують правовою базою для створення і функціонування об’єднань громадян:
І. Національні джерела права:
1. КУ;
2. ЗУ „ Про об’єднання громадян ”;
3. ЗУ „ Про свободу совісті ”;
4. ЗУ „ Про професійні спілки їх права та гарантії діяльності „;
ІІ. Міжнародні джерела права:
Загальна декларація прав людини;
Міжнародні договори, що ратифіковані Україною щодо демократії та свободи думки;
КУ виступає фундаментальним джерелом права щодо діяльності об’єднань громадян стаття 36 КУ закріплює право громадян на свободу об’єднання в політичні партії та громадські організації, для здійснення політичних, економічних, соціально-культурних та інших інтересів.
Принципи функціонування об’єднань громадян:
принцип законності – передбачає діяльність об’єднань лише в рамках правового поля;
принцип добровільності – передбачає переважне право рішення, щодо належності до певної політичної партії, за фізичною особою;
принцип незалежності – передбачає обмежене втручання ОВВ в діяльність об’єднань громадян , держава не несе відповідальність за забов`язання об’єднань громадян, останні не відповідають за забов`язання держави;
принцип співробітництва – об’єднання громадян є повноцінними суб’єктами права, тому можуть співпрацювати з фізичними особами, юридичними особами, іншими об’єднаннями громадян.
Класифікація об’єднань громадян – це структурований поділ даного суб’єкта права за певними ознаками, які можуть бути притаманні певній однорідній структурі.
В ЗУ „ Про об’єднання громадян” передбачене визначення різних видів об’єднань громадян, політичних партій і громадських організацій.
1) Політична партія ( згідно ЗУ „ Про політичні партії” ) зареєстроване відповідно до закону добровільне об’єднання громадян – прихильників загальнонаціональної програми суспільного розвитку, яка має за мету сприяння формуванню й вираженню політичної волі громадян, участі у виборах та інших політичних заходах.
2) Громадська організація – об єднання громадян, що створене для задоволення і захисту своїх законних, соціальних, вікових, інтересів.
ІІ. За організаційно-правовими властивостями:
масові об’єднання громадян, політичні партії, творчі спілки, релігійні організації, добровільні товариства, професійні спілки.
Органи громадської самодіяльності – творчі об’єднання, народні дружини по охороні порядку.
Органи громадського самоврядування – ради й колективи мікрорайонів, домові та вуличні комітети.
ІІІ. За масштабом діяльності:
міжнародні об’єднання громадян;
об’єднання громадян в межах адміністративно-територіальних одиниць та їх частин;
Ознаки об’єднань громадян – тобто ті базові положення їх діяльності, що відрізняють об’єднання громадян від державних організацій ( правові та соціальні ознаки ).
Правові ознаки визначають дану різницю в правовому полі країни. Соціальні ознаки визначають межі впливу на суспільний розвиток об єднань громадян та державних організацій.
Ознаки можна поділити на загальні та спеціальні ( загальні відображають принципові різниці між об’єднаннями громадян та державними організаціями, а спеціальні визначають таку різницю в межах об єднання громадян.
До загальних ознак слід віднести:
Добровільність об’єднання – визначає добровільність вступу та виходу з об єднання громадян та методах роботи, сутністю яких є досягнення певної мети внутрішньо організаційними методами, та особливими формами примусу, з яких найвищим є виключення із членів об’єднання громадян.
Організаційність заходів основними з яких виступають методи саморегуляції та самоврядування.
Відсутність у об’єднаннях громадян , внаслідок їх правової природи державно владних повноважень.
До спеціальних ознак відносяться:
Членство у об’єднанні та відносини членства що випливають звідси.
Обов’язковість участі членів об’єднання громадян, в активній діяльності об’єднання та у створенні матеріальної бази такого об’єднання шляхом членських внесків.
Наявність статуту об єднання громадян, як правило діяльність об єднання громадян не передбачає отримання прибутку, або комерційних цілей.
2.
Адміністративно-правовий статус ( АПС ) в тому числі і об’єднань громадян – це урегульованість взаємовідносин держави і об’єднань громадян, що регулюється нормами АП, які визначають правовий статус об’єднань громадян, тобто сукупність прав і обов’язків, які реалізуються в правовідносинах, що виникають між об єднаннями громадян і суб’єктами ВВ.
Складові елементи АПС:
Складова легалізації об єднань громадян держава, офіційно визнає об єднання громадян і оформлює його правове становище шляхом реєстрації в державних органах ВВ. Цей складовий елемент є базовим у визначенні об єднання громадян, як повноцінного суб’єкта права.
Внутрішньо-правовий (організаційний елемент) – це обов’язковість статуту об’єднання в якому міститься перелік атрибутів об єднання громадян:
назва;
мета діяльності;
герб;
структура;
порядок та умови вступу;
юридична адреса;
положення про керівні органи;
Встановлення державного обмеження на створення і діяльність об’єднань громадян. За певним переліком мети діяльності об’єднанню громадян може бути відмовлено в реєстрації, але відмову можливо оскаржити в судовому порядку;
Невтручання держави в діяльність об’єднання громадян передбачає можливість контролю за їх діяльністю;
Основним елементом АПС є діяльність в рамках чинного законодавства, що передбачає можливість застосування адміністративного примусу в разі порушення:
попередження;
штраф;
тимчасове припинення діяльності;
ймовірність заборони і ліквідації даного об єднання громадян;
АПС передбачає наявність адміністративного об’єднання та здійснення діяльності правовими методами, та не правовими методами: організації прес-конференцій адміністративних об’єднань, звернення до виборців, та інші організаційні заходи, що не несуть за собою правових наслідків.
Тема: Функції державного управління.
Поняття функцій державного управління в АП.
Види функцій державного управління в АП.
1.
Система державного управління – це перелік дій та функцій, що виконуються державними органами ВВ з метою досягнення головної мети їх діяльності.
Головною метою діяльності ОВВ – є встановлення і контроль за дотриманням режиму законності і порядку, а також вимог закону в суспільному середовищі.
Функціонувати ( в філософії ) означає здійснювати якісь дії, працювати з метою досягнення результату.
Функція ( як категорія дії ) – це обов’язок, коло призначення , вид діяльності.
Функція управління, як поняття – це певний напрям спеціальної діяльності ВВ зміст якої характеризується однорідністю та цільовою спрямованістю.
Завдання ОВВ, що пов’язані з управлінням випливають із сутності управлінських функцій. Такі завдання є різноманітними. Вони формуються в сукупності з соціальними та суспільними потребами, їх окрема мета – впорядкування суспільних відносин, в соціальній економічній або суспільно-політичній сферах діяльності держави.
Практична реалізація функцій – здійснення через планування та проведення певних заходів – управлінських акцій, що передбачає наявність важелів та засобів для їх досягнення.
Чинним джерелом права, що визначає головну спрямованість діяльності ОВВ є КУ ( ст. 3 ) в якій визначено , що це є права і свободи людини та гарантії їх дотримання.
Роль ОВВ – полягає у виконанні цього припису, і в забезпеченні виконання іншого організаційного управління.
Зміст ВВ як самостійного виду державної діяльності – це комплекс функцій у яких безпосередньо виявляється владно-організаційний зміст державного управління, яке здійснюється у різних процесуальних формах, шляхом інформаційного обміну між суб’єктом і об’єктом управління на основі прямих та зворотних зв’язків .
Фактично функція управління пов'язує в єдине ціле запланований результат та практичну діяльність по виконанню намічених завдань і реально отриманий результат.
Функція управління – це відносно самостійна і однорідна частина в змісті управлінської діяльності в якій виражається владно-організаційний вплив суб’єкта управління на об’єкт.
Суб’єкт управління – це 1) органи ВВ в правовій діяльності яких закладено здійснення такого управління; 2) органи делегованих повноважень, адміністрацій, підприємств та установ; 3) інші особи, яким делегуються повноваження здійснення управління.
Запланований результат – це передбачений НПА ефект управлінського впровадження прийнятих рішень, щодо управління процесами в соціально суспільному середовищі.
Практична діяльність – це забезпечення реалізації рішень в часовому просторі ( в реальному часі ) та у відповідності до територіальних ознак місця, щодо якого приймається рішення.
Реально отриманий результат – це реакція суспільства на впровадження управлінського рішення.
Об’єкт управління – це 1) суспільні відносини, що охороняються державою; 2) фізичні або юридичні особи, щодо яких прийняте управлінське рішення; 3) посадові особи.
Функція державного управління – це частина діяльності держави, яку здійснюють на основі закону чи інших НПА органи ВВ, притаманними ним методами для виконання завдань державного управління.
2.
Функції державного управління в АП визначається двома основними характеристиками:
Самостійності – означає, що вони мають самостійну базу і є самостійними в правовому полі держави;
Універсальності – означає, що вони можуть застосовуватися в будь-яких суб’єктах права, це є передбачено законодавством.
Класифікація функцій державного управління – це їх поділ за певними ознаками, що притаманні групі функцій. Є багато думок і поглядів на класифікацію функцій держави. Нема однозначної думки у таких вчених, як Битяк, Бандурка, Овер'янів.
але найбільш універсальною класифікацією виступає поділ за ознаками досягнення мети. Така класифікація передбачає поділ на загальні функції, спеціальні і допоміжні.
Загальні функції справляють необхідний вплив на певні процеси, що відбиваються в господарській, політичній, соціально-культурній та інших сферах управління.
Загальні функції – є основними, вони притаманні управлінню на будь-якому рівні та будь-якій галузі, в якій здійснюється. Загальні функції побудовані на підставі внутрішніх технологій управлінської діяльності.
Функція прогнозування – потреба в прогнозуванні випливає із природи державного управління, щодо розв’язання повсякденних потреб суспільства. Прогнозування – це наукове передбачення та систематичне дослідження стану структури, динаміки та перспективи управлінських явищ і процесів, що властиві як суб’єктам, так і об’єктам. Прогнозування обґрунтоване динамічністю суспільних явищ та необхідністю передбачити результат управлінського рішення. Державне управління покликане вирішувати довгострокові завдання з урахуванням перспективи та в умовах невизначеності.
Функція планування – присутня на всіх щаблях управління, полягає у визначенні мети, напрямів, завдань і засобів, реалізації управлінських процесів. Шлях реалізації функції планування: необхідність – завдання – функція – рішення – отриманий результат. Методика планування повинна ґрунтуватися на принципах законності, науковості, комплексності, варіативності.
Функція організації – її мета сформувати керуючі та керовані системи та визначити зв’язки і відносини між ними. Особливість цієї функції – це єдина функція, яка забезпечує взаємозв'язок і ефективність усі інших функцій управління. Зміст функції – створення органів управління та організація їх діяльності.
Функція регулювання – її метою є досягнення необхідного стану впорядкування та стійкої системи управління. За допомогою регулювання здійснюється безпосереднє керівництво поведінкою керованих об’єктів. Завдання регулювання – це виконання програми у відповідності до плану. Регулювання буває постійне та оперативне ( корегування ).
Функція координації – забезпечує узгодження діяльності систем управління. Управлінські структури об’єднуються в клерувальні для досягнення мети.
Функція обліку – це процес збирання, передачі, зберігання та перероблення, реєстрація та групування відомостей про діяльність систем управління та отриманий результат, та реально витрачені ресурси на впровадження управлінських рішень.
Функція контролю – це отримання інформації про реальний стан впровадження управлінських рішень, ймовірні, та можливі відхилення, стан керованого об’єкта в результаті управлінського впливу. Головним принципом контролю є принцип зворотних зв’язків (обмін інформацією ).
Спеціальні функції характеризуються особливостями конкретних суб’єктів та об’єктів управління. Головними спеціальними функціями є функції, що виконує КМУ:
Забезпечення державного суверенітету і економічної самостійності України, здійснення внутрішньої та зовнішньої політики.
Розроблення проекту закону « Про державний бюджет» і забезпечення його виконання.
Розроблення і здійснення державних програм розвитку в усіх галузях народного господарства.
Спеціальні функції державного управління здійснюють відповідні ОВВ по суті покладених на них завдання ( згідно чинного законодавства ).
Допоміжні функції – забезпечують обслуговування процесів загальних і спеціальних функцій.
У ціле покладаючи організації прогнозування, стратегічне та поточне планування.
У необхідних ресурсах – матеріально-технічне забезпечення та фінансування, кадрове наповнення.
У впорядкуванні ( погодженості дій ) координація, контроль, керування.
У вдосконаленні систем управління – організація, діагностика, проектування, організаційний розвиток.