41. Л.Українка і фольклор

Особливе місце у творчій біографії Лесі Українки займає фольклор. Починоючи з дитячих літ (“Русалка”) і кінчаючи останніми творами (“Про велета”), він органічно входить в образний світ письменниці. Цьому прислужилась її невтомна систематична праця над збиранням скарбів народної духовної культури. Вона збирала і записувала обряди, пісні, думи у виконанні кобзарів, щоб врятувати від забуття. З цих зацікавлень у спадщині письменниці зберігається рукописний зошит колодяженських пісень (весільні, обжинкові, родинно-побутові, веснянки, колядки), друкована збірка “Дитячі гри, пісні й казки” (1903), упорядкований збірник “Народні пісні до танцю”(54 тексти). 30 записів веснянок і пісень з голосу Лесі Українки зробив Микола Лисенко, 225 пісень увійшло до збірки “Народні мелодії. З голосу Лесі Українки”, яку упорядкував і видав 1917 р. її чоловік Климент Квітка.

У своїх фольклорних записах Леся Українка зберігала діалектні форми і характер вимови певних слів та виразів. Однак при підготовці пісенних текстів даного тому діалектна вимова збережена лише в таких випадках:

а) при римуванні (качура – вечера, їсти – вісти, палив – волив та ін.);

б) у власних іменах (Мар’юся, Гмитро, Віхтор);

в) в словах з придиховим «г» (гочі, горати, гонучі, гулиця поруч із юлиця і вулиця, говес, горел, год – од поруч з від тощо);

г) прикметникові форми з суфіксами «ейк» (чорнейкий).

Збережено діалектні лексичні варіанти типу дуброва – діброва – домбрівка, озьми – возьми, хоць – хоч, кіб – коб – коли б, а також типові для Волині слова керез – через, брацю – брате, тутеки – тутечки, оно – лише та ряд інших.

В томі уніфіковано різну передачу Лесею Українкою ряду форм слів і вимови їх. Уніфікація проведена в напрямі наближення до літературної норми. Зокрема, не збережено такі паралельні варіанти:

а) тверда вимова р, д, т, з (запрагай, раба, раденце, ратувала, забаруся, дивачка, вилила, диброва, дирочка, трасця, стина, тилько, зирками тощо);

б) тверді закінчення дієслів третьої особи (кипит, кричит, ворчит та ін.);

в) тверді закінчення деяких іменників середнього та жіночого роду в місцевому відмінку однини (в болоти, в борозенци, на призви, в золоти) та чоловічого роду в називному, родовому та знахідному відмінках множини (хлопци, хлопцив);

г) тверді закінчення прикметників у множині (Наталчини, чорние очи, поломняни, буйниї, добриї і под.);

д) тверда приголосна з «в» (дзвин, двир, свичка, свителка);

е) написання дієслівних форм типу берецця, трясецця;

є) прийменник «с»;

з) форми слів: забірають, убірають і под., люде (крім римованого з буде), частійше, насивай, братя, найменчий, мнясо, никому, чі, бігма.

Ця уніфікація усунула випадки можливого невірного розуміння слова, наприклад: пил – піл, спивайте – співайте; у винці – у вінці; дивонько – дівонько; на поли – на полі тощо.

42. Забавлянки як жанр унт

Окрім пісенної лірики, дорослі у спілкуванні з дітьми створили цілий ряд непісенних жанрів. Г.С. Виноградов, один з перших дослідників дитячого фольклору, об´єднав ці твори спільною назвою «поезія пестування». Переважна більшість — це невеликі поетичні твори, які примовляють дорослі, пестячи немовля. Але не тільки. Є й інші піджанри, які мають своє призначення і конкретні функції.

Найближче до колискових пісень за змістом і характером стоять потішки або утішки — невеликі віршики, які промовляють дитині перед тим, як кладуть спати. їхнє призначення — заспокоїти дитину, вплинути на її психічний стан, щоб вона швидше заснула. Тексти утішок дуже подібні до колисанок, в них фігурують ті ж дійові особи, що в пісенній ліриці

Простота побудови таких віршиків, милозвучність приваблива для слуху немовлят. Звучання звуконаслідувальних слів, які супроводжують певні рухи, сприяють мовному та фізичному розвиткові дитини. Такі вправи захоплюють елементами гри, вони збуджують інтерес, розвивають емоційність, спостережливість, розважають, а водночас дитина знайомиться з навколишнім світом, побутом, отримує нову інформацію про щоденне життя людини, у цьому виявляється практичне значення забавлянок для немовлят.

Для дітей старшого віку (3—5 років) народ створив забавлянки, які побудовані уже не на фізичних рухах чи елементах гри, а інтерес дитини захоплює сам текст. Він досить простий, щоб дитина могла його зрозуміти, однак деякі його елементи збуджують цікавість, сприяють розвиткові уяви чи інших видів мисленнєвої діяльності. Це — віршовані казочки з елементами сюжетності й оповідальності (напр., «Пішла киця по водицю»). Інколи вони можуть виконуватися як пісеньки на прості мелодії.

Коло забавлянок широке і різноманітне і щодо особливостей виконання (в залежності від віку дитини), і щодо тем, сюжетів, персонажів. Однак, оскільки слухачами є лише діти, забавлянкам, як і колисковим пісням, характерна простота структури і поетики. Незалежно від форми побудови (пісенька, казочка, оповідь, діалог), усім їм притаманне економне використання художніх засобів. Основна увага зосереджена на самій зображуваній ситуації чи дії, а тому переважають дієслівні форми, слова вживаються в їх прямому лексичному значенні. Відсутність тропів компенсується жестами, інтонацією, мімікою, рухами. Найчастішим засобом є епітет (золоті підковки, маленькі пальчики, сірі бички), інколи у формі прикладки (мишка-шкряботушка, киця-мура).

Визначальне місце, як і в колисанках, займає звукове оформлення, а тому поширені алітерації, асонанси, звуконаслідування. Усі засоби підпорядковані можливостям дитячого сприймання, коли значення багатьох слів залишається недоступним, а увага зосереджується на загальному звучанні твору, — отже, мають суґестивну природу.