Рекомендована література

1. Карлін М.І. Фінанси зарубіжних країн: Навч. посіб. — К.: Кондор, 2004.

- 384 с.

2. Лютий І., Рожко О. Сучасні тенденції та використання державного кре-

диту у розвинутих зарубіжних країнах // Світ фінансів. — 2006. — № 4.

3. Миргородська Л.О. Фінансові системи зарубіжних країн: Навч. посіб. —

К.: Центр навч. л-ри, 2003. — 240 с.

4. Пасічник Ю.В. Бюджетна система України та зарубіжних країн: Навч.

посіб. — 2-ге вид., перероб. і доп. — К.: Знання-Прес, 2003. — 523 с.

5. Рудий К^3. Финансовьіе, денежньїе й кредитньїе системьі зарубежньїх

стран: Учеб. пособие. — 2-е изд., испр. й доп. — М.: Новое знание, 2004. — 400 с.

6. Су терміна В.М. та ін. Держава — податки — бізнес (зі світового досвіду

фіскального регулювання ринкової економіки): Монографія /В.М. Суторміна,

В.М. Федосов, В.Л. Андрущенко. — К.: Либідь, 1992. — 328 с.

7. Сутормина В.М. Фінанси зарубіжних корпорацій: Підручник. — К.:

КНЕУ, 2004. — 566 с.

537

Розділ 19

ФІНАНСИ ЄВРОПЕЙСЬКОГО СОЮЗУ

19.1. Етапи економічної інтеграції в Європі. Фінансова

політика у контексті поглиблення європейської інтеграції

Фінанси Європейського Союзу є багаторівневою, проте ще не повною мірою

ієрархічно впорядкованою, системою, яка водночас характеризується певною

органічною цілісністю, взаємопов'язаністю її складових та структурною єдніс-

тю її функціональних елементів. За своєю організацією та функціональним

призначенням фінанси ЄС значною мірою подібні до державних фінансів.

Функціонування ЄС, як і окремої держави, пов'язане з виконанням певних

функцій, фінансове забезпечення виконання яких здійснюється через цент-

ралізований міждержавний фонд грошових коштів країн-членів — Євробю-

джет. Проте головним суб'єктом фінансових відносин у цьому випадку є не

держава, а багатонаціональне інтеграційне об'єднання, що відповідає якісно

іншому рівню організації фінансової системи.

Для того щоб зрозуміти всю складність проблем організації фінансів ЄС та

перспектив розвитку цього інтеграційного об'єднання, слід розглянути про-

блематику розширення Євросоюзу в органічному зв'язку з поглибленням його

інтеграційних процесів, які пройшли у своєму розвитку кілька етапів. У цьо-

му контексті особливої уваги заслуговують питання щодо основних напрямів

західноєвропейських об'єднавчих процесів, розкриття взаємозв'язків між

процесами розширення ЄС, з одного боку, а також формами та стадіями його

політичної, економічної та валютно-фінансової інтеграції, з іншого. Йдеться

про етапи поглиблення західноєвропейської інтеграції: від Європейських Спів-

товариств до економічного, валютного і політичного союзу.

Початком процесу інтеграції країн Західної Європи вважається 9 травня

1950 р., коли міністр закордонних справ Франції Р. Шуман запропонував ство-

538

Фінанси Європейського Союзу

рити спільний ринок вугільної і сталеливарної продукції Франції, ФРН та ін-

ших західноєвропейських країн. Ця пропозиція була реалізована в результаті

підписання у 1951 р. Паризького договору про створення Європейського спів-

товариства вугілля та сталі (ЄСВС), до якого увійшли шість країн: Бельгія,

Італія, Люксембург, Нідерланди, Німеччина і Франція ("європейська шіст-

ка").

Згодом на основі досягнутого позитивного досвіду ЄСВС об'єднавчий процес

поширився на економіку в цілому. Так, у 1957 р. було підписано Римський

договір про створення Європейського економічного співтовариства (ЄЕС) та

Європейського співтовариства з атомної енергії (Євратому). Метою ЄЕС ви-

значалися створення митного союзу, усунення внутрішніх торговельних

бар'єрів усередині Співтовариства (забезпечення вільної торгівлі) і врешті —

створення спільного ринку. Водночас ідея створення Євратому полягала у на-

лагодженні співпраці у використанні ядерної енергії у мирних цілях. У 1967 р.

відбулося злиття виконавчих органів названих трьох співтовариств. У резуль-

таті була створена єдина структура інститутів, що забезпечують розвиток євро-

пейської інтеграції, основними серед яких були Європейська Комісія, Рада ЄС,

Європейський Парламент і Суд Європейських Співтовариств. Практично одно-

часно у 1968 р. завершується створення митного союзу ЄС.

Отже, з кінця 1950-х років до кінця 1969 р. відбувався інтенсивний процес

розвитку спільного ринку ЄС, а досягнення первісних цілей, визначених Рим-

ським договором 1957 р., об'єктивно підвело до порушення питання про по-

дальший розвиток інтеграції. Етапним у цьому стало підписання в 1986 р.

Єдиного європейського акта, що поставив завдання створити до 1 січня 1993 р.

єдиний внутрішній ринок, запровадив спільну політику в соціальній сфері й

галузі науково-технологічного розвитку, щодо охорони навколишнього сере-

довища. Договір не лише вніс зміни до раніше укладених угод про утворення

Європейських Співтовариств, а й поширив інтеграційний процес на сферу зов-

нішньої політики, поставив питання про створення Європейського Союзу як

не лише економічного, а й політичного інституту.

Наступним кроком у процесі європейської інтеграції стало підписання в

лютому 1992 р. Маастрихтського договору про Європейський Союз, що в еко-

номічному сенсі фактично означало курс на форсоване завершення формуван-

ня єдиного внутрішнього ринку та перехід до реалізації ідеї економічного та

валютного союзу. Новим кроком посилення взаємодії стало підписання у черв-

ні 1997 р. Амстердамського договору, що вніс істотні зміни в установчі угоди

про Європейське Економічне Співтовариство та Європейський Союз. Прийнят-

тя Амстердамського договору привело інституційні механізми ЄС у відповід-

ність до цілей, визначених Маастрихтським договором. Особливу роль у цьому

відіграло укладення в 1997 р. ПІенгенської угоди про вільне пересування гро-

мадян у межах Євросоюзу.

Додаткові зміни в чинні механізми інституційного розвитку ЄС були вне-

сені на засіданні Європейської Ради 7—9 грудня 2000 р. ухваленням Ніццько-

539

Розділ 19

го договору. Ці зміни, що мають набути чинності після ратифікації Договору

всіма членами ЄС, спрямовані одночасно і на цілі поглиблення інтеграції ЄС.

Отже, у своєму розвитку Європейський Союз пройшов кілька етапів еконо-

мічної інтеграції (табл. 19.1).

Таблиця 19.1. Етапи економічної інтеграції ЄС

			Скасування
Форма економічної	Скасування тарифів	Єдина тор- говельна	обмежень на рух фак- торів вироб-	Гармоніза- ція еконо- мічної	Єдина валюта,
інтеграції	і квот між учасниками	щодо тре- тіх країн	ництва (по- слуги, робо-	політики та інститу-	валютна політика
			ча сила,	цій
			капітал)
Зона вільної торгівлі	+
(з 1959 до 1968р.)
Митний союз (з 1968
до 1976 р.)-	+	+
Спільний ринок (з 1977	+	+	+
до кінця 1984 р.)
Єдиний внутрішній ринок	+	+	+	+
(з 1985 до кінця 1992 р.)
Економічний та валютний
	+	+	+	+	+
союз (з 1993 р.)

Етап зони вільної торгівлі (1959—1968 рр.). Для цього періоду економіч-

ної інтеграції характерні особливості фінансової політики, що формується у

рамках зони вільної торгівлі: відповідно до Римського договору було поступо-

во скасовано митні збори і кількісні обмеження на внутрішню торгівлю, що

стало передумовою встановлення єдиного митного тарифу. У міру того як від-

бувалася лібералізація двосторонньої торгівлі, між країнами-членами форму-

валися зони вільної торгівлі, причому кожна з них зберігала свій митний та-

риф щодо третіх країн. З 1962 р. було введено в дію єдину сільськогосподарську

політику. У 1965 р. три європейських співтовариства прийняли рішення про

злиття своїх виконавчих органів.

Етап митного союзу (1968—1976 рр.) — етап багатонаціональної еконо-

мічної інтеграції та активного розвитку переваг митного союзу і зовнішньотор-

говельної політики щодо третіх країн, спочатку в рамках шести країн-заснов-

ниць, а згодом — у рамках перманентного розширення ЄС. Держави — члени

такого утворення скасовують будь-які митні збори, а також погоджуються

узгодити спільний зовнішній тариф стосовно третіх країн. Єдиний митний та-

риф передбачає не лише спільну митну політику, а й спільну політику у сфері

540

Фінанси Європейського Союзу

зовнішньої торгівлі. Більше того, свобода руху поширюється на всі товари в

межах митного союзу, незалежно від країни-виробника. Отже, скасовується

митний контроль на внутрішніх кордонах. У результаті в державах — членах

митного союзу обсяг торгівлі збільшився до безпрецедентно високого рівня,

зміцнивши фундамент усієї європейської конструкції.

Цілеспрямована єдина сільськогосподарська політика доповнюється в цей

період єдиною політикою у сфері охорони навколишнього середовища й у сфері

досліджень та технічного розвитку. На основі угоди 1971 р. між ЄС і Європей-

ською асоціацією вільної торгівлі (ЄАВТ) кордони внутрішньоінтеграційної

зони вільної торгівлі поширюються на сім країн, що були на той час членами

ЄАВТ (Австрія, Данія, Норвегія, Португалія, Швеція, Швейцарія і Велика

Британія). З цим етапом пов'язаний початок інтеграції у валютно-фінансовій

сфері: у 1972 р. було введено спільне плавання валют окремих країн — членів

ЄС у певних межах ("валютна змія"),

Етап спільного ринку (1977—1984 рр.). Як відомо, ще Римський договір

визначив як стратегічну мету створення єдиного Європейського економічного

простору, який би ґрунтувався на спільному ринку. У статті 2 Договору цю

мету визначено так: "Спільнота через створення спільного ринку та поступове

узгодження економічної політики держав-членів має забезпечити гармоній-

ний розвиток економічної діяльності на всій своїй території, постійний і зба-

лансований розвиток, зміцнення стабільності, швидке зростання рівня життя

та поглиблення стосунків між державами, що входять до неї".

Перш ніж аналізувати особливості фінансової політики на цьому етапі євро-

пейської інтеграції, слід визначити поняття "спільний ринок", "єдиний ри-

нок" і "внутрішній ринок", які використовують майже як синоніми, але мають

важливі суттєві відмінності. Спільний ринок — етап економічної інтегра-

ції, спрямований згідно з висновком Суду ЄС на скасування всіх торговельних

перешкод у межах Співтовариства задля об'єднання національних ринків у

єдиний ринок, створюючи таким чином умови, якнайбільше наближені до

справжнього внутрішнього ринку.

Варто зазначити, що в Договорі про заснування Європейського Співтоварист-

ва жодного разу не згадано поняття "єдиного ринку". У Договорі переважно

йдеться про спільний ринок і кінцевий результат його існування — внутрішній

ринок. Згідно зі статтею 14 Договору це "простір без внутрішніх кордонів, де

вільний рух товарів, послуг, капіталу, а також вільне пересування людей забез-

печуються відповідно до положень цього Договору". Отже, створення спільного

ринку, подібного до внутрішнього, потребує не лише лібералізації торговельних

відносин між державами — учасницями процесу; для цього також потрібний

вільний рух факторів виробництва — праці, послуг і капіталу. Таким чином,

забезпечення вільного руху робочої сили, послуг і капіталу в межах ЄС, разом з

вільним рухом товарів, є чотирма основними свободами спільного ринку.

Вільний рух капіталу та лібералізація платіжних операцій у рамках спіль-

ного ринку стали важливою передумовою запровадження у 1979 р. Європейсь-

541

Розділ 19

кої валютної системи — специфічної організаційно-економічної форми відно-

син країн ЄС у валютній сфері, спрямованої на стимулювання інтеграційних

процесів, зменшення амплітуди коливань курсів національних валют та їх

взаємну ув'язку. Стратегічними цілями створення Європейської валютної сис-

теми були досягнення валютної стабільності та створення єдиної валюти, яка б

оберталася в ЄС, вирівнювання основних економічних показників та уніфіка-

ція економічної політики, розроблення та впровадження засобів колективного

регулювання валютної сфери, стабілізація економічного становища країн —

членів Європейської валютної системи.

Етап єдиного внутрішнього ринку (1985—1992 рр.). На основі Єдиного

європейського акта, а також поданої у червні 1985 р. Європейською Комісією

програми створення внутрішнього ринку (відома як "біла книга") країни ЄС

приступили до завершення формування єдиного внутрішнього ринку, ліквідо-

вуючи решту бар'єрів на шляху пересування товарів і факторів виробництва.

Європейська Комісія, яку очолював Ж. Делор, висунула більше 300 законо-

давчих ініціатив, спрямованих на забезпечення вільного міждержавного руху

товарів, послуг, капіталів і робочої сили, а також визначила три основні групи

бар'єрів, які необхідно було усунути. Серед них — фізичні бар'єри (прикордон-

ні митні пости і паспортний контроль), технічні бар'єри (відмінності у стан-

дартах, невизнання освітніх сертифікатів, пріоритет національним виробни-

кам при державних закупівлях) і фіскальні бар'єри (відмінності в

оподаткуванні). У цей самий період країни ЄС перейшли до реалізації вже не

просто узгодженої, а єдиної політики в окремих галузях — енергетиці, транс-

порті, питаннях соціального і регіонального розвитку.

Завершення формування єдиного внутрішнього ринку сприяло інтенсифі-

кації європейської інтеграції в цілому. Формування єдиного внутрішнього

ринку прискорило процес фіскальної гармонізації, ліквідуючи в такий спосіб

фіскальні кордони. Єдиний ринок сформував потребу в посиленні економічно-

го й соціального гуртування, що сприяло пожвавленню регіональної та со-

ціальної політики Співтоварства. Внутрішній ринок прискорив формування

європейських ринків енергетики, транспорту та телекомунікацій. У рамках

єдиного внутрішнього ринку дедалі більше розвивалися правові засади політи-

ки захисту прав споживачів та довкілля, політики з питань науково-дослідної

діяльності й розвитку. І, нарешті, одним із найважливіших наслідків є той

факт, що консолідація в рамках єдиного внутрішнього ринку стала рушійною

силою для Маастрихтських домовленостей, спрямованих на розбудову еконо-

мічного й валютного, а також політичного союзу.

Етап економічного і валютного союзу (з 1993 р.). Економічний і валют-

ний союз (ЕВС) уособлює високий рівень багатонаціональної інтеграції, який

передбачає запровадження спільної монетарної політики та тісну координацію

економічної політики держав — членів Союзу. На етапі формування економіч-

ного та валютного союзу відбувається зміцнення політичної інтеграції і форсо-

ваний розвиток валютної інтеграції на основі підписаного на початку 1992 р.

542

Фінанси Європейського Союзу

Маастрихтського договору про Європейський Союз. Його створення базується

як на попередніх досягненнях узгодженої валютної політики, так і на нових

ініціативах. На першому етапі (1990—1993 рр.) в рамках Європейської валют-

ної системи було запроваджено допустимі межі коливань валютних курсів,

розпочато реалізацію узгоджувальної валютної політики, що передбачала:

1) узгоджену підтримку змін ринкових валютних курсів в обумовлених кіль-

кісних межах з допомогою валютного втручання центральних банків; 2) забез-

печення валютних інтервенцій у ситуації, коли ринковий валютний курс дося-

гає інтервенційної точки (коли Центральний банк зобов'язаний вдатися до

інтервенції на валютних ринках, спрямованої на зближення зі встановленими

курсовими співвідношеннями). Окрім цього, було усунено валютні обмежен-

ня — систему законодавчих або адміністративних правил, спрямованих на об-

меження операцій з іноземною валютою. На другому етапі (1994—1998 рр.)

створюється Європейський валютний інститут і посилюється координація

макроекономічної політики. На третьому етапі (з 1999 р.) спочатку взаємно

фіксуються курси валют, а згодом створюється єдиний Європейський цент-

ральний банк, що пов'язано, зокрема, із запровадженням у готівковий обіг

спільної європейської валюти — євро. 12 країн-членів беруть участь у третій,

заключній, стадії створення економічного та валютного союзу, що почалася

1 січня 1999 р.

З підписанням Маастрихтського договору про Європейський Союз поряд із

формуванням економічного і валютного союзу активізувалися інші складові

співробітництва, зокрема спільна зовнішня політика та політика безпеки

(СЗППБ), політика у сфері юстиції і внутрішніх справ. Тому головними ціля-

ми політичної інтеграції стали: захист спільних цінностей, основних інтересів

і незалежності Союзу, посилення безпеки Союзу та країн-членів, збереження

миру та зміцнення міжнародної безпеки, сприяння міжнародному співробіт-

ництву, розвиток та утвердження демократії і верховенства права за безумов-

ного дотримання прав і свобод людини.

Перші етапи поглиблення європейської інтеграції відбувалися на відносно

обмеженій території, яка охоплювала лише шість країн. В економічному сенсі

ці країни керувалися принципами політики колективного протекціонізму,

який протягом певного періоду сприяв становленню Європейських Співтова-

риств як одного з найбільш потужних центрів глобальної економічної систе-

ми, перетворенню підприємств цих країн на конкурентоспроможних суб'єктів

господарювання, здатних протистояти потужним американським транснаціо-

нальним корпораціям. Економічний розвиток ЄС створював передумови і для

зміцнення політичних позицій країн-членів, які значно посилилися із запо-

чаткуванням формування спільних політичних інститутів, а згодом — і фор-

муванням спільної зовнішньої політики та політики безпеки.

Отже, прогресуючий процес поглиблення європейської інтеграції, що перед-

бачає досягнення її первісних цілей, створив передумови для територіального

розширення Європейських Співтовариств, а згодом — і Європейського Союзу.

543

Розділ 19

Ця мета обумовлена геополітичними та геоекономічними інтересами зміцнен-

ня позицій європейських країн в епоху формування нових ознак світової еко-

номіки, які зараз прийнято характеризувати як процес глобалізації.

Вперше рішення про необхідність одночасного поглиблення європейської

інтеграції та приєднання нових членів було прийнято в Гаазі у грудні 1969 р.,

тобто практично одночасно із формуванням митного союзу "шістки". З того

часу вже відбулося чотири етапи розширення ЄС: у 1973 р. до "шістки" при-

єдналися Велика Британія, Данія та Ірландія; у 1981 р. — Греція; у 1986 р. —

Іспанія і Португалія; у 1995 р. — Австрія, Фінляндія і Швеція; на часі незавер-

шеними залишаються п'ятий і шостий етапи розширення ЄС: у 2004 р. до ЄС

приєдналися Естонія, Кіпр, Латвія, Литва, Мальта, Польща, Словаччина, Сло-

венія, Угорщина, Чехія; у 2007 р. — Болгарія, Румунія (табл. 19.2).

Таблиця 19.2. Етапи розширення Європейського Союзу

Рік	Кількість країн- членів	Країни, що приєдналися до ЄС
1951	6	Бельгія, Італія, Люксембург, Нідерланди, Німеччина, Франція
1973	9	Велика Британія, Данія, Ірландія
1981	10	Греція
1986	12	Іспанія, Португалія
1995	15	Австрія, Фінляндія, Швеція
2004	10	Естонія, Кіпр, Латвія, Литва, Мальта, Польща, Словач- чина, Словенія, Угорщина, Чехія
2007	2	Болгарія, Румунія

Кожен етап розширення збільшував територію, чисельність населення та су-

купний економічний потенціал Європейського Союзу, але водночас зменшував

економічні показники в розрахунку на одну особу. Тобто, здійснюючи страте-

гію, спрямовану на розширення свого соціально-економічного та політичного

простору, ЄС жертвує поточними інтересами забезпечення максимально високо-

го життєвого рівня країн-членів. Ця стратегія, очевидно, виходить з того, що

завдяки ширшому інтеграційному простору, в перспективі вдасться отримати

істотні геоекономічні та геополітичні переваги.

Проте з поглибленням інтеграційного процесу та розширенням ЄС на Схід

об'єктивно виникають проблеми із забезпеченням однорідності європейського

простору. Ця особливість пов'язана з включенням до інтеграційного об'єднання

нових членів, які за рівнем соціально-економічного розвитку є менш підготов-

леними до участі у вищих формах об'єднавчого процесу. Правомірність такого

висновку ілюструє, зокрема, та обставина, що лише 12 із 15 членів ЄС є учасни-

544

фінанси Європейського Союзу

ками зони євро. Ця неоднорідність поглибилася після приєднання до складу ЄС

у 2004 та 2007 рр. нових членів, більшість з яких знаходяться на нижчому рівні

економічного розвитку, порівняно з країнами-членами (ЄС-15).

У результаті характерною ознакою цього інтеграційного блоку є взаємна обу-

мовленість процесів регіональної дивергенції та розширення ЄС на Схід. Відтак,

незважаючи на те, що диференціація країн ЄС за основними показниками со-

ціально-економічного розвитку і раніше була притаманна цьому інтеграційно-

му угрупованню, включення в орбіту європейської інтеграції 12 країн Централь-

но-Східної Європи (які, з одного боку, за національними параметрами

соціального та технологічного розвитку істотно відставали від своїх західноєв-

ропейських сусідів, а з другого, характеризувалися вищим рівнем внутрішньої

соціально-економічної неоднорідності) істотно поглибило соціальну поляриза-

цію та асиметрію соціально-економічного розвитку в ЄС. Про це, зокрема, свід-

чать дані табл. 19.3, згідно з якими розширення Євросоюзу до 27 країн-членів

(порівняно з ЄС-15) лише на 11 % збільшило валовий внутрішній продукт

об'єднання на фоні 33 % збільшення території та на 27 % зростання чисельності

населення. Така непропорційність у динаміці вищеназваних показників зумо-

вила падіння показника валового внутрішнього продукту на одну особу на 16 %,

а щодо ЄС-6, то середній обсяг ВВП на одну особу становив лише 75 % .

Таблиця 19.3. Результати поетапного розширення Європейського Союзу

Етапи розши- рення	Збільшення те- риторії, %	Збільшення чисельності населення, %	Зростання ВВП, %	Зміни ВВП на одну особу,%	Середній обсяг ВВП на одну особу (ЄС-6=100%)
ЄС-9/ЄС-6	31	32	29	-3	97
ЄС-12/ЄС-9	48	22	15	-6	91
ЄС-15/ЄС-12	43	11	8	-3	89
ЄС-27/ЄС-15	34	29	9	-16	75

Окрім цього, розподіл реальних доходів на одну особу переконливо довів,

що мешканці "багатих країн" суттєво "переплачують" за спеціальні послуги,

надані державою, однією з причин чого було проведення монетарної політики

без прогнозування фіскальних наслідків. Така стратегія призвела до значних

суперечностей на міждержавному рівні, пов'язаних із подальшою гомогеніза-

цією економічного простору Європи. Її соціальними наслідками стали: істотна

диференціація цін та виникнення пов'язаних з цим диспропорцій на ринку

праці; порушення вимог "Пакту стабільності і зростання" фундаторами ЄС —

Німеччиною та Францією, зниження темпів економічного зростання тощо.

Слід також зазначити, що в минулому розширення ЄС відбувалося на більш

низьких етапах інтеграції: перший і другий — на стадії спільного ринку, за

545

Розділ 19

відсутності елементів політичного союзу; третій — на початку переходу до

формування єдиного внутрішнього ринку, за поставлених цілей формування

спільної зовнішньої політики; четвертий — вже після утворення єдиного внут-

рішнього ринку, за відсутності економічного та валютного союзу, остаточно

сформованих спільної зовнішньої політики та політики безпеки, співробітниц-

тва у сфері юстиції і внутрішніх справ. Новий етап розширення відбувається

безпосередньо на стадії завершення формування економічного та валютного

союзу, значного прогресу на шляху формування політичного союзу, поглиб-

лення співпраці у сфері безпеки. І це робить питання такого розширення особ-

ливо складним — як у політичному, економічному, так і в правовому та проце-

дурному аспектах.

Отже, Європейський Союз, який бере свій початок від створеного у 1957 р. з

метою економічної співпраці Європейського Економічного Співтовариства,

підійшов до нового етапу розширення, перебуваючи фактично на завершаль-

ній стадії економічної інтеграції (створення економічного та валютного сою-

зу), а також значною мірою здійснивши цілі політичного союзу. Такий резуль-

тат було досягнуто протягом понад 50 років через складний і поступовий процес

інтеграції, формування правової бази та механізмів співпраці. Країни, що при-

єднувалися до ЄС на попередніх чотирьох етапах його розширення, входили до

об'єднання на проміжних етапах розвитку Союзу й могли брати участь у фор-

муванні його стратегії та інституційної структури. Вступ нових членів здійс-

нювався через компроміси при зустрічних корективах з боку ЄС, тобто за сце-

нарієм, який навряд чи можна повторити на новому етапі розширення.

Незважаючи на те, що ЄС є найбільш розвинутим інтеграційним угрупован-

ням у світі (з моменту свого створення ЄС пройшов усі етапи інтеграційного

процесу), на сучасному етапі Європейський Союз переживає новий етап роз-

ширення — безпрецедентного як з погляду кількості країн, що приєдналися до

ЄС упродовж останніх років (за 2004 і 2007 рр. — 12 країн), так і з погляду

глибини перетворень, які необхідно ще здійснити для того, щоб цей етап став

так само успішним, як і попередні.

19.2. Валютно-фінансова конвергенція та особливості

організації фінансів Європейського Союзу

У результаті поглиблення інтеграційних процесів у Європі — від заснуван-

ня зони вільної торгівлі наприкінці 50-х років XX ст. поетапно було сформова-

но спільний ринок капіталів, товарів і послуг, скасовано митні бар'єри, досяг-

нуто значного прогресу свободи переміщення робочої сили й мобільності

капіталів, створено європейську валютну систему і запроваджено єдину валю-

ту — євро, реалізуються спроби узгодити єдину податкову і цінову політику,

тобто домогтися повної економічної інтеграції. Економічна інтеграція супро-

546

Фінанси Європейського Союзу

воджується соціальною і політичною інтеграцією, формуванням узгодженого

законодавства та єдиної інституційної структури у сфері надбудови. Разом з

тим, економічна інтеграція супроводжується й чималими економічними втра-

тами на кшталт високого рівня безробіття, а розширення ЄС загострило харак-

терні для його функціонування проблеми і розбіжності. Йдеться перш за все

про здійснення єдиної сільськогосподарської політики, проблеми формування

і витрати бюджету, розвитку відсталих районів країн-учасниць. Спроби їх

розв'язання завершилися визначальною подією у розвитку європейської ва-

лютно-фінансової інтеграції — підписанням Маастрихтської угоди у лютому