XX ст. Значні уникнення податків європейськими компаніями;

— впровадження гнучких схем оподаткування трансакцій між загальноєв-

ропейськими холдингами активізує заохочення інвестицій у підприємства в

країнах — членах ЄС, що є особливо актуальним з огляду на розширення Сою-

зу (йдеться про капіталовкладення у нові країни-члени, інвестиційні можли-

вості яких ще повною мірою не використані).

Як наслідок, у сфері прямого оподаткування спостерігається чітко окресле-

на тенденція на посилення економічних зв'язків між країнами-членами, заохо-

чення регіонального розвитку на противагу інвестуванню за межами Союзу.

; Разом з тим, створюються все більші перепони для уникнення оподаткування

європейськими компаніями і громадянами. Все це сприяє господарській і полі-

і тичній консолідації країн у межах ЄС, досягненню єдиного рівня соціального

розвитку держав.

Отже, еволюція оподаткування в Європі, яка, починаючи з 90-х років XX ст.,

супроводжувалась хвилею податкових реформ (цей процес почався в Іспанії,

де реформи набирали обертів вже у 1995 р., і поширився на більшість інших

І 569

Розділ 19

держав-членів, у тому числі Німеччину, що започаткувала блок реформ влітку

2000 р.), лише частково привела до узгодження реформаторських курсів

нинішніх країн — учасниць Євросоюзу, що, зокрема, простежується:

1) у зростанні (причому в більшій мірі, ніж у США та Японії) частки пере-

розподілу їх ВВП. Так, частина податків у ВВП коливається від 30,5 % в Іс-

панії до 46,5 у Люксембурзі й 51,4 % у Данії. У різних країнах цей процес від-

бувається під впливом різних чинників. Проте загальним правилом серед країн

ЄС стало те, що ринкова економіка потребує втручання держави у процеси пе-

рерозподілу створеного валового внутрішнього продукту для прискорення

темпів економічного розвитку і соціального захисту різних верств населення;

2) гармонізації непрямого оподаткування загалом та ПДВ зокрема. Країни

— учасниці Євросоюзу домовилися про введення обмежень на ставки цього по-

датку в межах своїх територій, впорядкували та узгодили механізми його збо-

ру і контролю. Проте актуальними залишаються питання про пошук опти-

мального балансу між специфічними та універсальними податками, зокрема

податком на додану вартість, акцизним збором, з погяду їхнього фіскального

та ринково-коригуючого значення. Загалом процес гармонізації ПДВ і акцизів

чітко прослідковується у зменшенні середнього відхилення за непрямими по-

датками у ЄС. Найменші відхилення в зоні євро практично за всіма видами

непрямих податків, з одного боку, є певним відображенням високого ступеня

інтеграції економік цих країн, а з іншого, дають змогу зробити висновок про

те, що процес бюджетної конвергенції не має безпосередньо на меті вирівню-

вання податкових структур, проте робить на них вплив не менший, ніж ціле-

спрямована гармонізація;

3) Існуванні більш помітних відмінностей у структурі прямих податків.

Частка прямих податків у загальній сумі доходів становить від 15,5 % у Греції

до 38,6 % у Великій Британії. Більше, порівняно з іншими групами країн, се-

реднє відхилення за податком на прибуток корпорацій у зоні євро свідчить про

необхідність подальшої податкової гармонізації з метою зниження конкурен-

ції між країнами за залучення інвестицій і забезпечення ефективності подат-

кової і бюджетної політики.

Разом з тим, незважаючи на посилення інтеграційних тенденцій, податкова

політика країн Євросоюзу досі характеризується суттєвими національними

особливостями, що не дає підстав сподіватися на проведення повної уніфікації

європейського оподаткування навіть у дуже віддаленій перспективі. Донині

залишається відкритим питання щодо формування єдиного оптимального єв-

ропейського оподаткування, яке б і надалі було передумовою стабільно висо-

ких темпів економічного зростання всіх інтегрованих національних економік.

Ці проблеми щодо фундаментальних, наріжних каменів податкової політики

ЄС залишаються відкритими і для більшості нових країн-членів.

570

Фінанси Європейського Союзу

19.5. Валютна інтеграція. Спільна валютна політика

та запровадження євро

Валютну інтеграцію як невід'ємний елемент економічної інтеграції варто

розглядати у контексті послідовності кількох основних стадій організації ва-

лютних відносин:

— гармонізації, тобто зближення та взаємного пристосування національ-

них господарств і валютних систем;

— координації, тобто узгодження цілей валютної політики;

— уніфікації, тобто проведення єдиної валютної політики.

Як правило, перехід до кожного наступного етапу інтеграції супроводжуєть-

ся формуванням наднаціонального механізму валютного регулювання і ство-

ренням інституціональної інфраструктури — міждержавних валютно-кредит-

них і фінансових організацій.

Отже, валютна інтеграція передбачає створення регіональних зон, у межах

яких забезпечується відносно стійке співвідношення курсів національних ва-

лют або поступова заміна їх регіональною валютою, а також спільне регулю-

вання валютних відносин та єдина валютна політика щодо інших країн. Скла-

довими валютної інтеграції найрозвиненіших валютних об'єднань є:

— підтримання ринкового курсу власної валюти в межах узгодженого па-

ритету;

— використання як паритету валюти країн-учасниць найсильнішої націо-

нальної валюти або міжнародної розрахункової одиниці;

— створення спільного фонду для надання кредитів країнам-учасницям для

підтримання курсу власної валюти;

— заснування міждержавного органу для грошово-кредитного та валютно-

го регулювання.

Процес валютної інтеграції відбувається через дію механізму валютної ін-

теграції. Механізм, валютної інтеграції — сукупність валютно-кредитних

методів регулювання, спрямованих на поступовий перехід до вищого ступеня

інтеграції. Як правило, зрілі форми економічної інтеграції вимагають адек-

ватного ступеня інтеграції валютних відносин. Так, уніфікація валютної полі-

тики країн — учасниць інтеграційного об'єднання може мати місце за умов

вільного руху товарів, послуг, капіталу між ними, що, у свою чергу, передба-

чає досягнення економічного і валютного союзу.

Валютний союз — один із типів міжнародних валютних систем, представле-

ний групою країн, які встановили межі взаємних коливань курсів своїх націо-

нальних валют і використовують однакові засоби валютного регулювання.

Розрізняють дві головні складові валютного союзу між двома і більше країнами:

1) валютно-курсовий союз — угода країн-учасниць щодо постійного фіксу-

вання їх обмінних курсів за відсутності курсових коливань (запровадження

єдиної валюти є логічним завершенням такої ситуації);

571

Розділ 19

2) повна фінансова інтеграція, що означає скасування будь-яких перешкод

щодо руху фінансового капіталу між учасниками валютного союзу.

Повна фінансова інтеграція має супроводжуватися певними заходами: по-

перше, узгодженням грошової політики у країнах-учасницях, оскільки різни-

ця у темпах зростання грошової маси спричинятиме різницю відсоткових ста-

вок, що загрожуватиме встановленим валютним паритетам; по-друге,

запровадження єдиної валюти потребує створення центрального банку союзу

для контролю грошової пропозиції та регулювання курсу єдиної валюти від-

носно валют інших (третіх) країн. Для цього необхідним є створення резервно-

го фонду центрального банку валютного союзу з валют третіх країн.

Отже, характерними ознаками валютного союзу як одного з типів між-

народних валютних систем є: постійне фіксування валютних курсів, логіч-

ним завершенням якої є запровадження єдиної валюти; наявність розвину-

тої інституціональної інфраструктури і єдиного центрального банку союзу;

вільний рух фінансового капіталу між країнами — учасницями валютного

союзу.

Валютна система сучасного Європейського Союзу мала декілька етапів роз-

витку (Механізм валютних курсів, план Делора, Маастрихтський договір),

ставши міжнародною валютною системою типу "валютний союз", що має на-

зву Європейський валютний союз.

Гармонізація валютної політики у рамках формування валютного союзу

проводилася у три етапи (рис. 19.2, 19.3):

1) 1 липня 1990 р. — 31 грудня 1993 р. — лібералізація ринків капіталів і

посилення координації та співробітництва в рамках Комітету керуючих цент-

ральних банків; досягнення стабільності цін і валютних курсів; посилення ко-

ординації економічної політики держав-членів;

2) 1 січня 1994 р. — 1 січня 1999 р. — створення Європейського валютного

інституту на базі Комітету керуючих центральних банків, підготовка до ство-

рення Європейського центрального банку;

3) з 1 січня 1999 р. введення в обіг єдиної грошової одиниці — євро:

— зі січня 1999 р. до 1 січня 2002 р. — євро використовували тільки в без-

готівковому обігу паралельно з національними валютами. За господарськими

суб'єктами зберігалося право вибору між євро та національними грошовими

знаками. Лише в євро з 1 січня 1999 р. обов'язково проводилися міжбанківські

розрахунки, здійснювалися операції на фінансових ринках, емісія державних

цінних паперів;

— зі січня до 1 липня 2002 р. — національні валюти країн — учасниць ЄВС

повністю замінюються на євро в усіх сферах безготівкових розрахунків. Банк-

ноти та монети в євро надходять у готівковий обіг і використовуються пара-

лельно з національними грошовими знаками, а останні з 1 липня 2002 р. втра-

чають статус законного засобу платежу;

— зі липня 2002 р. — євро — єдиний законний платіжний і розрахунковий

засіб у ЄВС. Емітент євро — Європейський центральний банк.

572

Фінанси Європейського Союзу

І. ПІДГОТОВЧИЙ ЕТАП (1990—1993 рр.)

Проведення всіх підготовчих заходів. Вільне пересування капіталів

у межах ЄС. Зближення економічних та фінансових показників

країн ЄС

II. ОРГАНІЗАЦІЙНИЙ ЕТАП (1994—1998 рр.)

Створення правової та інституціональної бази для введення євро.

Створення ЄЦБ. 31 грудня 1998 р. — презентація валютного курсу

євро на світових валютних ринках

III. ЗАКЛЮЧНИЙ ЕТАП (1999 р. — липень 2002 р.)

Введення євро спочатку в безготівковий, азі січня 2002 р. і в готівко-

вий обіг. Євро введено на території 12 з 15 країн ЄС. У зону євро

не входять Велика Британія, Данія, Швеція

Рис.19.2. Етапи переходу країн ЄС на єдину європейську валюту — євро

ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СОЮЗ

Велика Британія, Данія, Швеція,

Естонія, Кіпр, Латвія, Литва, Мальта,

Польща, Словаччина, Угорщина,

Чехія, Румунія, Болгарія

^^^ ЗОНА ЄВРО —~-~^^

Австрія, Бельгія, Греція (з 1 січня 2001 р.),

Ірландія, Іспанія, Італія, Люксембург,

^ Нідерланди, Німеччина, Португалія,

"~~^~---—_^_^ Фінляндія, Франція ^^—--'"^

Рис. 19.3. Склад країн — учасниць ЄС та зони євро

Розділ 19

Маастрихтська угода передбачила створення потужного організаційного

"каркаса" для нової валютно-фінансової системи в Європі і світі. У результаті

формування Європейського економічного і валютного союзу та вироблення ме-

ханізму реалізації спільної валютної політики впродовж 1990-х років утворено

інституційну структуру для управління цим союзом — Європейську систему

центральних банків, яка складається з Європейського центрального банку (де-

тальніше про це див. у підрозділі 19.6) і національних центральних банків

країн ЄЄ. На Європейську систему центральних банків покладено відповідаль-

ність за спільну монетарну політику країн — членів єврозони, здійснення ва-

лютних операцій, управління та підтримання валютних резервів, забезпечення

безперебійного функціонування платіжної системи, здійснення банківського

нагляду. Європейська центральна система банків має не лише виключне право

емісії євробанкнот у межах зони євро, а й сприяє здійсненню заходів, змістом

яких є зміцнення стабільності фінансової системи ЄЄ.

Європейська система центральних банків є незалежним інституціональним

елементом Європейського економічного і валютного союзу, що проводить неза-

лежну грошово-кредитну політику, основні напрями якої розробляє Європей-

ський центральний банк, а центральні банки країн-учасниць відповідають за її

дотримання. Найважливіше завдання грошово-кредитної політики Європей-

ської системи центральних банків — забезпечення стабільності внутрішніх

цін у середньостроковому періоді. Цей показник визначається як темп прирос-

ту гармонізованого індексу споживчих цін, який не перевищує 2 % від анало-

гічного періоду попереднього року. Цінова стабільність у Європейському еко-

номічному і валютному союзі спирається на моніторинг, аналіз і прогнозування

динаміки цін, визначення факторів ризику їх дестабілізації. Аналітичну базу

для цього становить динаміка таких макроекономічних показників: середньої

заробітної плати, валютних курсів, курсів цінних паперів.

Основні завдання, покладені на Європейську-систему центральних банків,

такі:

— визначення та здійснення валютної політики ЄС;

— проведення операцій з іноземною валютою;

— підтримка та регулювання офіційних іноземних валютних резервів дер-

жав-членів;

— сприяння злагодженому функціонуванню системи платежів.

Капітал Європейської системи центральних банків (5 млрд євро) та інозем-

ний резервний актив (50 млрд євро) як джерела використовують національні

банківські системи держав зони євро згідно з критеріями, що ґрунтуються на

розмірі національного валового продукту та кількості населення.

Європейська система центральних банків є надзвичайно важливим компо-

нентом Європейського економічного і валютного союзу. Її рішення і діяльність

роблять багато для того, щоб забезпечити успіх валютної інтеграції та спільної

монетарної і валютної політики ЄЄ. Це, у свою чергу, є запорукою фінансової

стабільності, важливою умовою довіри до системи економічного регулювання та

невід'ємною складовою формування єдиної фінансової політики в рамках ЄС.

574

Фінанси Європейського Союзу

19.6. Основні інституції ЄС та їх роль у формуванні

єдиної фінансової політики

Інституції Європейського Союзу утворювалися й удосконалювалися з пер-

спективою дедалі тіснішого об'єднання країн Європи та проведення ними єди-

ної інтеграційної політики.

Інституційна структура Європейського Союзу побудована за схемою, яка

суттєво відрізняється від схем державного управління. Розглянемо детальні-

ше роль та функціональне призначення основних інституцій ЄС (рис. 19.4),

які мають безпосередню причетність до формування єдиної фінансової політи-

ки Союзу.

ІНСТИТУЦІЇ ЄВРОПЕЙСЬКОГО СОЮЗУ

Основні Допоміжні

Європейська Рада.

Європейський Парламент.

Рада Європейського Союзу.

Європейська Комісія.

Суд Європейського Союзу

Економічний і соціальний комітет.

Комітет регіонів.

Європейський інвестиційний банк.

Європейський центральний банк.

Інші консультативні, управлінські

та регулятивні комітети

Рис. 19.4. Структура інституційної системи ЄС

Європейська Рада — керівний політичний орган, що заснований 1974 р.,

який включає глав держав або урядів, міністрів закордонних справ, а також

голову Європейської Комісії разом з одним зі своїх заступників. На відміну від

інших інституцій. Європейська Рада діє без будь-яких правил внутрішнього

розпорядку (цей формальний недолік є характеристикою вищого органу, скли-

каного державою-членом, що головує в ЄС, його засідання зазвичай проводять-

ся в цій країні, порядок денний готує ця ж країна).

Рішення Європейської Ради не мають обов'язкового характеру, але дають

потужні політичні імпульси та накреслюють магістральні напрями подальшо-

го розвитку ЄС. Маастрихтська угода 1992 р. наголошує на провідній ролі Єв-

ропейської Ради як органу, який має забезпечити Союз необхідним імпульсом

для його розвитку і визначити загальнополітичні керівні принципи цього.

Згідно зі ст. 13 Договору про ЄС Європейська Рада визначає принципи й за-

575

Розділ 19

гальні напрями спільної зовнішньої та безпекової політики, зокрема й питан-

ня захисту, які держави-члени мають виконувати на основі втілення рішень

Ради в життя. Європейська Рада має право обмежувати коло питань у сфері

зовнішньої й безпекової політики, а також залучається до узгодження еконо-

мічної політики держав-членів.

Порядок денний кожного засідання Європейської Ради відображає діапазон

найважливіших щоденних проблем, з якими зіткнувся ЄС. Можна стверджува-

ти, що Європейська Рада переймається внутрішніми й зовнішніми аспектами

економічного та політичного характеру європейської інтеграції. Разом з тим,

Європейська Рада відіграє роль "вдосконалювача" економічної й соціальної ін-

теграції. Наприклад, висновки держави-члена, що головувала, з нагоди прий-

няття Амстердамської угоди зачепили такі загальноекономічні проблеми:

1) розширення Співтовариства відповідно до історичного рішення, прийня-

того в 2000 р. з огляду на політику Союзу, враховуючи сільськогосподарську

та структурну політику, а також майбутній фінансовий потенціал через роз-

ширення;

2) прийняття резолюції стосовно Економічного та валютного союзу, зокре-

ма й зобов'язання держав-членів. Комісії та Ради щодо імплементації пакту

про стабільність і зростання, засвідчуючи цим самим спільний намір зберігати

питання зайнятості найголовнішими в порядку денному політики Союзу; рі-

шення Ради про забезпечення бюджетної дисципліни держав-членів, рішення

Європейської Ради, що підтверджують принципи нового механізму оцінюван-

ня, які становлять юридичну структуру для євро.

Європейська Рада тісно співпрацює з Європейським Парламентом. Зокре-

ма, після кожного засідання Європейська Рада надає Європейському Парла-

менту звіт своїх слухань і щорічний письмовий звіт про досягнутий Союзом

прогрес. У такий спосіб із залученням Європейського Парламенту до система-

тичного огляду справ Союзу створено додатковий демократичний елемент де-

батів стосовно майбутнього європейської інтеграції.

Рада ЄС {Європейська Рада міністрів) — переважно політичний орган ухва-

лення рішень у ЄС, що затверджує або коригує пропозиції Європейської Ко-

місії, якій доручено виконання рішень Ради міністрів. Рада ЄС характери-

зується двома основними ознаками: 1) її засідання відбуваються не на постійній

основі; 2) склад Ради та її назва змінюються залежно від порядку денного її

роботи, із залученням різних представників урядів держав-членів (на рівні

міністрів) до участі в засіданнях. Наприклад, залежно від порядку денного

збираються міністри закордонних справ (Рада із загальних справ та зовнішніх

відносин), економіки й фінансів (ЕКОФІН), сільського господарства тощо,

формуючи загалом дев'ять конфігурацій Ради. Кількість засідань протягом ро-

ку залежить від масштабів та інтенсивності законодавчого процесу в ЄС і впли-

ву політичних чинників у розв'язанні певного питання. Незважаючи на змін-

ність складу Ради міністрів, вона залишається єдиною інституцією.

576

Фінанси Європейського Союзу

Керівництво в Раді здійснює країна-президент, яка змінюється кожні пів-

року. Рішення Ради готують близько 250 робочих груп і комітетів; вони вико-

нують технічну роботу і передають документи в Комітет постійних представ-

ників, котрий здійснює політичну підготовку рішень. Рішення в Раді

ухвалюються голосуванням міністрів з держав-членів. Залежно від питання,

що розглядається, застосовується один з трьох видів голосування: проста біль-

шість для процедурних питань; кваліфікована більшість (коли кожна країна

має визначену "вагу" голосу) для питань внутрішнього ринку, економічних

справ і торгівлі; одностайне рішення для питань про вступ нових членів, опо-

даткування, проблем спільної зовнішньої та безпекової політики, питань пра-

восуддя та внутрішніх справ.

Прийняті законодавчі акти ЄС мають форму постанов і директив. Постано-

ви є обов'язковими для виконання і стають частинами національних законо-

давств. Директиви також обов'язкові, але залишають за державами право ви-

бору методів виконання.

Європейська Комісія (Комісія ЄС) — виконавчий орган ЄС, який має досить

обмежені повноваження та можливості втілювати політику ЄС. Вважається

"двигуном європейської інтеграції", оскільки має майже виняткове право на

законодавчу ініціативу. Саме до її компетенції належить переважна більшість

ініціатив у сфері фінансів. Крім того. Комісія забезпечує нагляд за виконан-

ням прийнятих рішень. Відповідно до своїх повноважень Комісія повинна:

— розробляти й пропонувати законодавчі акти;

— керувати запровадженням політики ЄС;

— розпоряджатися бюджетом;

— підтримувати зовнішні відносини;

— забезпечувати нагляд та контроль за дотриманням законів ЄС;

— вказувати шляхи та перспективи розвитку.

Отже, завдання Комісії ЄС стисло можна сформулювати так: ініціатива

(підготовка законодавчих ініціатив, які після прийняття стають постановами

та директивами, необхідних для досягнення певних цілей, виконання (забез-

печує виконання положень договорів про ЄС) і контроль (гарантує виконання

затверджених законопроектів). Відповідно до договору про ЄС Комісія несе

відповідальність щодо управління фондами Співтовариства, що становлять

частину його бюджету.

Комісія складається з двадцяти незалежних членів разом з президентом і

п'ятьма віце-президентами. Як член колективного органу кожен член комісії

керує одним або кількома напрямами діяльності (аналогічно міністру уряду) і

відповідає за роботу певного адміністративного департаменту — генерального

директорату, що працює з відповідною галуззю. Комісію призначають на

п'ятирічний строк за згодою країн-членів, рішення про її призначання ухва-

лює Європейський Парламент. Комісії у її діяльності допомагає власний ад-

міністративний апарат.

577

Розділ 19

Європейський Парламент — одна з п'яти інституцій Європейського Союзу;

пройшла шлях від спостерігача за органами найвищої влади до повноцінного

парламенту демократичної держави. Сучасні повноваження Європейського

Парламенту передбачають участь у законодавчому процесі, бюджетні процеду-

ри, участь у виборах Комісії і в процесі вироблення й ухвалення рішень, зокре-

ма й надання згоди на асоціацію чи приєднання нових держав.

Починаючи з 1979р., Європейський Парламент обирають прямим загаль-

ним голосуванням. Місця в ньому (626 до останнього розширення і 732 після)

розподілені між країнами-членами відповідно до чисельності населення. Ма-

астрихтська та Амстердамська угоди значно розширили права Європарламен-

ту, який виконує такі основні функції:

— разом із Радою бере участь у законодавчому процесі через численні про-

цедури (процедура спільного ухвалювання рішень, процедура співпраці, узго-

дження, консультативний висновок тощо);

— контролює діяльність інституцій Союзу, затверджуючи склад Комісії (та

через право висловлювати їй вотум недовіри), а також через письмові й усні

запити, які він може адресувати Комісії та Раді;

— поділяє з Радою бюджетні повноваження, а саме: ухвалює річний бюджет

та контролює його виконання.

Наразі Європарламент складається з 17 постійних комітетів, які спеціалізу-

ються в конкретній сфері політики ЄС: Комітет з питань закордонних справ,

прав людини, спільної політики безпеки та оборони; Комітет з питань бюдже-

ту; Комітет з бюджетного контролю; Комітет з питань прав і свобод громадян,

юстиції та внутрішніх справ; Комітет з питань економіки та грошово-кредит-

них справ; Комітет з питань права та внутрішнього ринку; Комітет з питань

промисловості, зовнішньої торгівлі, досліджень та енергетики; Комітет з пи-

тань зайнятості та соціальної сфери; Комітет з питань екології, охорони

здоров'я та споживчої політики; Комітет з питань сільського господарства та

розвитку села; Комітет з питань рибальства; Комітет з питань регіональної

політики, транспорту і туризму; Комітет з питань культури, молоді, освіти,

засобів масової інформації та спорту; Комітет з питань розвитку та співробіт-

ництва; Комітет з питань конституційної сфери; Комітет з питань прав жінок і

рівних можливостей; Комітет з питань звернень.

У назвах комітетів загалом відображаються їхні специфічні інтереси і в ці-

лому визначаються обов'язки відповідно до положень угод і міжінституційних

відносин. Наприклад, Комітет з питань бюджету забезпечує: здійснення Євро-

парламентом бюджетних повноважень; обговорення проекту бюджету з ви-

трат; співробітництво з Комітетом бюджетного контролю; бюджетне виконан-

ня, управління та контроль. На Комітет з бюджетного контролю покладено:

зобов'язання щодо контролю за фінансовими, бюджетними й адміністратив-

ними заходами здійснення стосовно спільного бюджету ЄС; фінансові інструк-

ції; закриття, презентація та перевірка рахунків і балансових звітів Співтова-

риств; контроль виконання поточних бюджетів; підготовка законодавчих

578

Фінанси Європейського Союзу

пропозицій щодо регулювання бюджетної процедури, перевірка випадків шах-

райства і порушень; розгляд повідомлень і пропозицій Суду аудиторів і вико-

нання цих обов'язків у співробітництві з Комітетом з бюджетних питань. Ко-

мітет з питань економіки та грошово-кредитних справ здійснює контроль щодо

функціонування внутрішнього ринку; забезпечує вирішення питань монетар-

ної політики, платіжного балансу (регулювання руху капіталу), реформи сві-

тової грошово-кредитної системи.

Отже, Комісія, Рада та Парламент утворюють "інституційний трикутник",

що відіграє ключову роль у прийнятті фінансових рішень у ЄС. Процес прий-

няття рішень у ЄС на перший погляд здається занадто ускладненим, проте за-

кладений у ньому механізм перевірок і противаг є суттєвим для демократично-

го процесу, котрий має ґрунтуватися на відкритій дискусії, консультаціях і

консенсусі.

Розроблення законопроектів починає Європейська Комісія з власної ініціа-

тиви або на прохання Європарламенту чи Європейської Ради міністрів, яка не

може прийняти рішення без офіційної пропозиції з боку Комісії ЄС. Пропози-

ції надходять до Ради міністрів, а далі передаються до відповідних комітетів

Європарламенту. У комітетах Європарламенту до проектів вносяться поправ-

ки і вони проходять попереднє обговорення перед тим, як про них буде пові-

домлено на черговому засіданні Парламенту. Водночас проекти передаються

до економічного та соціального комітету, або комітету регіонів. Позиції парла-

менту та названих вище комітетів повідомляються Комісії ЄС, яка на їх основі

вносить поправки до законопроекту. Далі проект рішення знову потрапляє до

Європейської Ради міністрів і Європарламенту для другого читання, але попе-

редньо розглядається на рівні комітетів, голосується на щомісячній пленарній

сесії парламенту і повертається до Ради міністрів, яка і приймає остаточне рі-

шення. У ході цього процесу Комісія ЄС може внести зміни або поправки до

своєї пропозиції. Після прийняття рішення саме Європейська Комісія органі-

зовує контроль за виконанням.

"Інституційний трикутник" доповнюється ще двома важливими інститу-

ціями — Судом Європейського Союзу та Палатою аудиторів.

Суд Європейського Союзу — орган, створений у 1952 р. Договором про засну-

вання Європейського об'єднання вугілля та сталі, який забезпечує дотриман-

ня права в ЄС. Оскільки Суд ЄС має надзвичайно великий обсяг обов'язків,

Єдиний європейський акт (1987 р.) передбачив створення Суду першої інстан-

ції — додаткового судового органу, покликаного "розвантажити" і максималь-

но допомогти Суду ЄС виконувати його основну функцію. Отже, Суд ЄС та Суд

першої інстанції втілюють судову гілку влади Євросоюзу.

Суд розглядає суперечки між державами-членами, між Союзом і країнами

ЄС, між інститутами, фізичними особами або спільними органами і Союзом;

готує експертні висновки і відповідає за попередні рішення (за клопотанням

національного суду); висловлює свою думку щодо міжнародних угод. Хоча суд

не наділений примусовими повноваженнями, в переважній більшості випад-

579

Розділ 19

ків сторони виконують рішення суду, спираючись на концепцію дотримання

спільних інтересів.

Рахункова палата (Палата аудиторів) — колегіальний орган, заснований

1975 р., який забезпечує зовнішній контроль спільних європейських фінансів

і консультативний розгляд бюджетних проектів ЄС.

У сфері бюджетного планування значну роль відіграють дорадчі органи ЄС

— Європейський економічний і соціальний комітет (виражає позиції грома-

дянського суспільства з соціальних та економічних питань) та Комітет регіонів

(виражає позицію регіональних та місцевих органів влади).

Європейський економічний і соціальний комітет — інституція, що пред-

ставляє інтереси держав — членів ЄС в економічній і соціальній сферах і здій-

снює дорадчі функції. Функція Комітету полягає у наданні Комісії та Раді

своїх висновків щодо запланованих до ухвалення правових актів у випадках,

передбачених договором, тобто тоді, коли консультації з ним є необхідною пе-

редумовою законності ухваленого правового акта, але не мають обов'язкової

юридичної сили. Крім того. Комісія і Рада можуть ухвалювати рішення про

додаткові консультації з Економічним і соціальним комітетом, що виходять за

межі потреб, зазначених у Договорі. Європейський Парламент також може

консультуватись із комітетом. Економічний і соціальний комітет має повнова-

ження надавати висновки з власної ініціативи, які проте не можуть набувати

правової чинності. На вимогу Європарламенту, Комісії і Президії Ради Комі-

тет здійснює постійний контроль за внутрішнім ринком з метою виявлення по-

рушень. Двічі на рік він організовує форум Спільного ринку країн-членів для

аналізу поточного стану.

Членів комітету пропонують національні уряди і формально призначає Рада

міністрів. Склад комітету має забезпечити належне представництво всіх дер-

жав — членів різних груп, які діють в економічній і соціальній сферах суспіль-

ного життя. На практиці для забезпечення широкого спектра представлених

інтересів члени комітету поділяються на три групи, що є приблизно однакови-

ми за чисельністю:

1) підприємці, з яких лише менша половина є представниками промисло-

вості; інші — переважно від державних підприємств, комерційних організа-

цій, банків, страхових компаній тощо;

2) наймані працівники; переважна більшість у цій групі є членами націо-

нальних профспілок;

3) різноманітні організації, що здійснюють представництво за інтересами

(спілки споживачів, торгові палати, об'єднання сільськогосподарських вироб-

ників тощо).

Групи працюють дещо подібно до політичних груп у Європарламенті: прово-

дять регулярні зустрічі (приблизно 90 засідань щорічно), на яких розгляда-

ються питання спільних інтересів, обговорюється щоденна робота Комітету,

погоджуються позиції під час голосування стосовно пропозицій і проблем, що

мають розглядатися на пленарних засіданнях.

580

Фінанси Європейського Союзу

Основна робота Комітету зводиться до надання фахових висновків з питань

економічного і соціального розвитку ЄС у розрізі таких напрямів:

— сільське господарство та його розвиток у розрізі регіонів;

— економічний та грошово-кредитний розвиток;

— зайнятість, соціальна політика і громадянство;

— зовнішні відносини;

— формування єдиного ринку, виробництво та споживання;

— розвиток транспорту, енергетики, інфраструктури й інформаційного су-

спільства.

Пленарні засідання проводяться в Брюсселі впродовж двох днів приблизно

дев'ять або десять разів на рік.

Комітет регіонів — консультативний орган, створений у 1993 р. у рамках

Маастрихтського договору, який забезпечує представництво регіональних та

місцевих спільнот у процесі прийняття рішень ЄС. Завдяки створенню Коміте-

ту регіонів регіональні та місцеві органи отримали можливість брати участь у

діяльності ЄС, щоб просувати спільні інтереси та за необхідності представляти

і лобіювати їх врахування на рівні Союзу.

Комітет регіонів, який є за своєю суттю дорадчою інституцією, здійснює

систематизацію та концентроване представництво регіональних і місцевих ін-

тересів у законотворчому процесі ЄС. Комітет регіонів функціонує як допоміж-

на інституція, з якою мають консультуватись Рада, Комісія та Європейський

Парламент насамперед з питань, які безпосередньо зачіпають інтереси ре-

гіонів. Без консультацій з комітетом не вирішуються питання освіти, культу-

ри, охорони здоров'я, фондів регіонального розвитку, проектування транс'єв-

ропейських мереж. Консультативні повноваження Комітету регіонів було

поширено на подальші напрями політики Співтовариства, зокрема питання,

пов'язані із забезпеченням зайнятості, а також на соціальну й екологічну полі-

тику після укладення Амстердамського договору.

Роботу комітету забезпечують вісім постійних комісій і чотири підкомісії.

Комісія 1: Регіональний розвиток, економічний розвиток, місцеві та регіо-

нальні фінанси (підкомісія 1: Місцеві та регіональні фінанси).

Комісія 2: Просторове планування, сільське господарство, полювання, ри-

бальство, лісництво, морське навколишнє середовище та гірські райони (під-

комісія 2: Туризм і сільські райони).

Комісія 3: Транспорт і системи комунікацій (підкомісія 3: Телезв'язок).

Комісія 4: Міська політика.

Комісія 5: Планування та використання землі, довкілля й енергетики.

Комісія 6: Навчання й виховання.

Комісія 7: Громадянство Європи, дослідження, культура, молодь і спожива-

чі (підкомісія 7: Молодь і спорт).

Комісія 8: Економічна і соціальна єдність, соціальна політика й охорона

здоров'я.

581

Розділ 19

Висновки Комітету обговорюються на засіданнях зазначених восьми фахо-

вих комісій, після чого виносяться на пленарне засідання для їх остаточного

ухвалення.

Важливу роль у реалізації фінансової та монетарної політики ЄС відіграють

фінансові інституції — Європейський інвестиційний банк і Європейський цент-

ральний банк.

Європейський інвестиційний банк створено у 1958 р. відповідно до Договору

про Європейське економічне співтовариство. Відповідно до ст. 267 Договору ос-

новне завдання Банку полягає у сприянні за допомогою своїх власних ресурсів

і доступу на ринок капіталу збалансованому та стійкому розвитку спільного

ринку. Це означає, що Банк переважно має діяти як джерело інвестиційних

ресурсів для проектів, які сприяють досягненню певних цілей ЄС. Банк працює

на некомерційній основі, уповноважений давати позики та гарантії для полег-

шення фінансування трьох типів проектів у всіх секторах економіки:

1) проектів для розвитку найменш розвинутих регіонів ЄС;

2) проектів для модернізації або конверсії підприємств, розвитку підприєм-

ницької діяльності в нових галузях, які є пріоритетними з огляду на прогре-

сивне функціонування спільного ринку;

3) проектів, що мають спільний інтерес для декількох країн-членів (під-

тримка проектів загальноєвропейського масштабу в галузях транспорту,

зв'язку, охорони навколишнього середовища, енергетики).

Фінансові ресурси Банку складаються з оплаченої частини статутного капі-

талу, накопичених резервів, а також запозичених коштів. Проекти, в які Банк

вкладає гроші, мають відповідати певним критеріям, а саме:

— сприяти виконанню завдань ЄС, зокрема підвищувати конкуренто-

спроможність європейської промисловості та малих підприємств, стимулюва-

ти розвиток інформаційних технологій;

— здійснюватись переважно на користь найвідсталіших регіонів;

— залучати інші джерела фінансування.

Приблизно 90 % від банківських позик Європейського інвестиційного бан-

ку призначаються для реалізації проектів у межах держав-членів, а решта —

для проектів поза їх межами. За межами Європейського Союзу Банк здійснює

фінансові операції як за рахунок власних коштів, так і (за умови одержання

відповідних повноважень) за рахунок бюджетних коштів ЄС або окремих країн

— учасниць Союзу. Крім країн — членів ЄС, Банк надає кредити країнам, які

підписали з Європейським Союзом угоди: учасникам Ломейської конвенції;

країнам, що підписали угоди про співробітництво, а також перебувають в асо-

ціації з ЄС (наприклад, країнам — членам Європейської асоціації вільної тор-

гівлі (ЄАВТ)). Із країн, які не входять до складу ЄС, найбільш численною є гру-

па з країн, що розвиваються (зокрема Африки, Карибського басейну і Тихого

океану, які свого часу в місті Ломе (Тоголезька Республіка) підписали від-

повідні конвенції, що передбачають досить широку кооперацію між цими краї-

нами і ЄС, у тому числі надання учасникам Ломейської конвенції фінансової

допомоги і кредитів).

582

Фінанси Європейського Союзу

Банк надає кредити як державним, так і приватним позичальникам у про-

мисловості, сільському господарстві, екологічній та енергетичній інфраструк-

турі, сфері послуг, комунікацій. Кредити надаються для особливих типів про-

ектів, що мають особливе значення для ЄС.

Банк може здійснювати фінансування інвестиційних програм спільно зі

структурними фондами, що функціонують під керівництвом Європейської Ко-

місії (Європейським фондом розвитку, Європейським соціальним фондом. Єв-

ропейським фондом сільськогосподарської орієнтації і гарантій). Європейсь-

кий інвестиційний банк фінансує не більше 50 % вкладених у проект коштів

(строк надання кредитів: 7—12 років для проектів у сфері промисловості; 20 і

більше років для проектів з розвитку інфраструктури).

У рамках Європейського інвестиційного банку з 1994 р. діє Європейський

інвестиційний фонд, який надає довгострокові гарантії для фінансування

транс'європейських транспортних та комунікаційних і енергетичних сіток, а

також для розвитку малих і середніх підприємств.

Європейський центральний банк (офіційна дата створення — 1 червня