14. Особливості суспільного ладу Галицько-Волинської держави.

1. Боярство

Назва бояр, спершу “боляр”, походить від “болій” – великий. Ця група складалася з різних елементів. Згодом перевагу здобула князівська дружина. Членами дружини ставали також різні визначні люди – землевласники, купці, войовники: всі, що добилися значення майном чи заслугами. Згадуються також бояри, які походять з смердів. Але, не зважаючи на різне походження, бояри складали добре спаяну верству, сила якої спиралася головним чином на земельну власність. Відношення боярина до князя полягало на вільній умові: боярин міг залишити князя і перейти до іншого. Але взагалі боярство було тісно зв’язане з князями, і обидві сторони взаємно себе підтримували. Боярська служба була спадковою: по батькові ставав боярином син; майно переходило у спадщину боярській донці.

«Великі» бояри мали особливе становище при князях, складали княжу «старшу» дружину, а боярські сини займали посади «дворних слуг» на княжому дворі.

До складу боярства входили заможні представники інших груп населення. Так, могутнього галицького боярина Доброслава названо «поповим внуком», а протеговані ним два бояри, яким він надав Коломию, походили «от племени смердья» .

Бояри поділилися на деякі групи. Згадуються бояри «старі» і «молоді», також «луччі», «великі», «нарочиті» . Ці назви визначають заможну боярську верхівку, яка мала владу на місцях, і малоземельних, дрібних бояр. У кожній землі були «великі» бояри, що очолювали все боярство, як на Волині В’ячеслав Товстий, в Галичині Володислав, Судислав, Доброслав та ін. Вони володіли великими землями та іншим майном. «Великі» бояри мали особливе становище при князях, складали княжу «старшу» дружину, а боярські сини займали посади «дворних слуг» на княжому дворі.

До складу боярства входили заможні представники інших груп населення. Так, могутнього галицького боярина Доброслава названо «поповим внуком», а протеговані ним два бояри, яким він надав Коломию, походили «от племени смердья» .

Особливістю Галицько-Волинського князівства було утворення численної групи боярства, яка зосереджувала майже усі земельні володіння. Так, у Галичині вотчинне землеволодіння виникло раніше і розвивалось інтенсивніше, ніж князівський домен, у ході чого більшість общинних земель були захоплені боярами, а крім того, галицькі князі, намагаючись заручитись підтримкою місцевих феодалів, роздавали їм частину своїх земель. На Волині землеволодіння бояр і князів розвивались паралельно.

Бояри вже у ХХІІ ст. вони виступають проти будь-яких спроб обмежити їхні права на користь князівської влади і зростаючих міст. Лише князь Роман каральними заходами послабив позиції місцевої земельної аристократії.

2. Духовенство

На західних землях важливу роль у культурному житті відігравала церква й монастирі. Духовенство тих часів утворювало окрему соціальну спільність і поділялося на чорне духовенство (монахи) і біле (звичайні священики). Ієрархи православної церкви, які виходили з чорного духовенства, брали активну участь в політичному та культурному житті, виступали в ролі посередників у примиренні ворогуючих князів. На думку відомого історика Е. Голубинського, обов'язок церковної влади — випереджати й гасити конфлікти, налагоджувати мир між князями, забезпечувати спокій держави. Нерідко патріархи і митрополити нагадували князям, що вони цілували хрест, клянучись забезпечити мир і процвітання держави.

Духовенство поділялося на біле та чорне, воно володіло спадковими землями (якщо син священика переймав посаду батька) та залежними селянами (монастирі), не платило податків, звільнялось від обов'язків перед князем.

Особливе становище займало вище духовенство. В цей період існували єпископства у Володимирі, Перемишлі, Галичі, на Забужжі — спершу в Угровську, пізніше в Холмі . Деякі єпископи мали значний вплив серед верхівки і здійснювали окремі політичні заходи. Галицький єпископ Артемій підтримував угорську партію і виступав проти Данила. Перемишльський владика разом зі своїми «гордими» слугами і «співцем» Митусою також не визнавали влади князя 46. Про землі, які належали єпископіям, маємо відомості тільки з пізнішого часу.

Деякі землі належали монастирям. Середньовічна людина була глибоко переконана, що головним у її житті є стосунки з Богом, а турбота про спасіння душ християн якраз і лягала на плечі духовенства. Тому винятково важливим, набагато вагомішим, ніж виконання будь-яких Інших функцій, була угодна Богу належність людини до духовного сану.

3.Міщанство

Середню групу вільних людей давали міста, хоч «ліпші», «вяці» люди, заможніше купецтво та гості, ще не оформилися й зливалися з боярством. Решта міської людности називалася «чернь» або просто «люди». Юридично всі вони були вільні, рівноправні з боярами, але фактично залежали від цих патриціїв, капіталістів.

У великих містах, як Київ, Чернігів, Володимир, Галич, Холм, широко розвинулося ремісництво. Ремісники становили поважний; відсоток населення. У великих містах, як Київ, ремісники різних фахів жили окремо, на Подолі, де цілі дільниці носили назви різних ремесел: Ганчар, Кожем’яки і т. д. Там знайдено рештки будинків, також знаряддя виробництва, ганчарні печі і т. п.

В більших містах України завжди було багато чужинців, і пам’ять про них залишилася в назвах окремих дільниць. Це були хозари, греки, вірмени, поляки, жиди, болгари, араби, німці, італійці, скандинави і ін. В оселях чужинців будували латинські костели (в Києві, Переяславі, Володимирі і т. ін.). Найперше у Володимирі, в XIII ст., чужинцям надано привілеї: німці дістали Магдебурзьке право, яке виводило їх з-під місцевої юрисдикції адміністрації й підкоряло юрисдикції Магдебургу. В 1339 р. дістав грамоту на Магдебурзьке право Сянок.

4. Напіввільні та невільні люди

Напіввільні люди. В Україні-Русі Х-ХІІІ століть існувала досить численна група напіввільних людей — «закупів». Так називали людей, які з різних причин тимчасово втратили свою волю, але могли її знову здобути. Це були насамперед наймити, які, вступаючи на працю, брали плату наперед, або відробляли позичені гроші. «Закуп» міг мати власне господарство, двір, майно, але міг жити на землі пана і працювати на його землі. Закуп відповідав сам за свої вчинки, за злочин проти нього винний відповідав по закону. За несправедливу кару, накладену паном на закупа, останній міг скаржитись до суду, і тоді пан ніс відповідальність. Якщо пан продав закупа в холопство — закуп діставав волю, а пан за це відповідав. Але всі ці закони слабо охороняли права закупа. Становище закупа було дуже тяжке: пан мав право карати його, бити «про діло»; закуп ніс відповідальність за реманент, за всякі втрати в господарстві.

Невільні люди називалися челяддю або холопами. Джерелами холопства були: народження від холопів, полон на війні, продаж при свідках; шлюб з холопкою — «рабою», вступления на службу без «ряда», продаж збанкрутованого купця, втеча закупа та крадіж закупом. Закон застерігав умови, коли холоп міг стати вільним: якщо він викупиться На волю, якщо пан звільнить його, а крім того — для жінки-рабині, якщо пан зґвалтував рабиню — тоді, після смерти пана, діставали волю і жінка і її діти. Холоп був позбавлений всіх прав, і його трактував закон нарівні з худобою. За злочин, заподіяний холопові, діставав відшкодування пан. За злочин холопа відповідав пан. Холоп не мав власності, ні майна, ні двора; він був власністю свого пана. З поширенням християнства становище холопів трохи покращало: Церква закликала до пом’якшення в ставленні до рабів, радила відпускати на волю рабів «на спомин душі»; їх тоді називали «задушні». Оці відпущеники» переходили в іншу категорію населення — ізгоїв.

Ізгоями вважали людей, які всилу різних причин вибули з тієї групи, до якої належали, але не вступили до іншої.