89. Конституція унр: структура та основні положення

Конституційний процес ЦР розпочала відразу ж після проголошення Першого універсалу створенням конституційної комісії у складі 100 осіб на чолі з М. Грушевським. Конституцію передбачалося ухвалити Всеукраїнськими Установчими Зборами. Але революційні події, російська та німецька окупації завадили цьому і в останній день свого існування, 29 квітня 1918 р., ЦР затвердила її положення, але в життя не впровадила, бо сама припинила діяльність.

Конституція УНР мала підзаголовок - "Статут про державний устрій, права і вольності УНР" і складалася з 83 статей, об'єднаних у 8 розділів: I. Загальні постанови (статті 1-6); II. Права громадян України (статті 7-21); III. Органи власти УНР (статті 22-26); W. Всенародні Збори УНР (статті 27-49); V. Про Раду Народних Міністрів УНР (статті 50-59); VI. Суд УНР (статті 60-68); VII. Національні союзи (статті 69-78); VIII. Про часове припинення громадянських свобод (статті 79-83).

УНР проголошувалася "державою суверенною, самостійною і ні від кого незалежною", суверенне право в якій належить народові (всім разом громадянам республіки). Територія її неподільна і без згоди 2/3 парламенту не може змінюватися кордон.

Громадянином вважалася особа, яка набула це право законним шляхом, подвійне громадянство не передбачалося. Актова, громадянська і політична дієздатність наставала з 20 років. Всі громадяни, незалежно від віку, віри, раси, статі проголошувалися рівними у своїх правах. їм гарантувалися всі права і свободи, як то: свобода слова, друку, совісті, обирати і бути обраним (активне і пасивне виборче право), вільне місце проживання, пересування, недоторканність особистого життя, таємниця листування тощо. Встановлювалися порядок виборів та законотворча процедура. Влада розподілялася на гілки: законодавчу, виконавчу та судову. Законодавча належала Всенародним Зборам УНР, виконавча - Раді Народних Міністрів, судова - Генеральному Суду УНР.

Національним меншинам надавалося право об'єднуватися у національні союзи, які формували органи самоуправління, видавали корпоративні закони, що не суперечили б Конституції держави, встановлювали бюджет тощо.

На випадок війни чи повстання громадянські свободи обмежувалися спеціальним законам не більше як на 3 місяці, який ухвалювали Всенародні Збори або Рада Народних Міністрів.

Отже, ЦР бачила УНР класичною парламентською республікою, без президента. На підставі Конституції передбачалася розробка цілої низки законодавчих актів.

90. Утворення урср та прийняття її першої конституції 1919 року

Різке загострення соціально-економічних, політичних і національних суперечностей у першій світовій війні призвело до революційних вибухів у воюючих країнах – спершу у Росії (лютнева революція і жовтневий переверот 1917 р.), а у жовтні-литопаді 1918 р. – в Австро-Угорщині і Німеччині. Австро-угорський імператор Карл І видав 18 жовтня 1918 р. Маніфест про перетворення країни у федеративну державу, і коронні землі отримали право створити свої представницькі органи – Національні ради. Відтак, 18 жовтня у Львові відбулись Збори усіх українських послів Австрійського парламенту, Галицького і Буковинського Сеймів і по 3 представники від усіх політичних партій, духовенства і студенства, на яких було обрано Українську національну раду на чолі з Євгеном Петрушевичем і проголошено, що Галичина, Північна Буковина і Закарпаття утворюють Українську державу, щоправда, ще у складі Австро-Угорської монархії. Рада створила свої виконавчі органи – комісії:загальну – на чолі з Є.Петрушевичем, для Галичини і Закарпаття – на чолі з Костем Левицьким, для Буковини – на чолі з Омеляном Поповичем. Делегація Української національної ради виїхала до Відня для переговорів з австрійською владою. Інші поневолені народи клаптикової монархії Габсбургів діяли рішучіше – у жовтні-листопаді 1918 р. проголосили незалежність Угорщина, Чехословаччина, Польща, Сербо-Хорвато-Словенська держави.

Активно підготовлялись до захоплення влади у Галичині поляки, які вважали цей край своєю історичною територією. У Кракові 28 жовтня була створена Польська ліквідаційна комісія, яка планувала взяти владу в усій Галичині і оформити перехід краю до складу Польщі. Були призначені генеральний комісар Галичини – князь В.Чарторийський і військові коменданти Галичини і Львова – генерали Пухальський і Ламезан. На 1 листопада призначалось офіційне передання влади в усій Галичині полякам, проте у ніч на 1 листопада їх випередив Центральний військовий комітет, створений у вересні з офіцерів-українців австро-угорської арміїі, на чолі із сотником Дмитром Вітовським - близько 2 тис. вояків до ранку зайняли усі найважливіші стратегічні пункти міста – пошту, телеграф, військові казарми, будинок Сейму, банки тощо, над ратушею замайорів синьо-жовтий прапор. У перші дні листопада українці взяли владу в усіх інших містах і місцевостях Галичини, причому без боїв і жертв - австрійські і угорські вояки не чинили жодного опору, прагнучи чимшвидше повернутись на батьківщину, а заскочені зненацька поляки зайняли вичікувальну позицію. Щоправда, вже наприкінці дня 1 листопада польські збройні сили у Львові розпочали військові дії, до них приєдналось польське населення Львова (понад 120 тис. з 240 тис. жителів); боротьба охопила увесь край, неодноразові звернення української влади до польських керівників з пропозиціями мирних переговорів були ігноровані.1 листопадаУкраїнська національна рада видала відозви “До населення міста Львова” і “Український народе” проутворення Української держави з найвищою владою Української національної ради. Усім громадянам Української держави незалежно від національності і віросповідання надавались і гарантувались громадянська, національна і віросповідна рівноправність; усім національним меншинам пропонувалось обрати своїх представників до складу Української національної ради.

На засіданні Української національної ради 9 листопада 1918 р. було визначено назву Української держави –Західноукраїнська Народна Республіка (ЗУНР), до складу якої увійшли Східна Галичина, Північна Буковина і українські повіти (комітати) Закарпаття; держава охопила територію близько 70 тис. км² з населенням 6 млн. (71% українців, 14% поляків, 13% євреїв, 2% угорців, румунів тв ін.). Щоправда, невдовзі Північну Буковину захопила Румунія, а Закарпаття спершу відійшло до складу Угорщини, а у січні-квітні 1919 р. до Чехословаччини – зі згоди і санкції Антанти. Тож фактично ЗУНР охоплювала лише територію Східної Галичини з населенням 4 млн.