15. Напрями досліджень освіти в українській соціології

У вітчизняній соціології освіти в ХХст. Успішно проводились внутрішньоінституціональні дослідження (соц.структура і функції, статус педагог.працівників). Наприклад, Ф.Філіпов досліджував соц.функції освіти, М.Лукашевич – освіту як соціальний інститут, В.Бакіров – самореалізація і ціннісні орієнтації тих, хто навчається.

Зовнішньоінституціональні дослідження теж були предметом досліджень українських соціологів. Н.Аітов вивчав освіту як чинник формування соц..структури, В.Астахова – соціальні проблеми вищої освіти, В.Нечаєв – освіту як соціокультурний процес. Суттєвий внесок у сучасну соціологію освіти вносять такі українські соціологи як М.Герасіна, О.Навроцький та ін..

Сьогодні українська соціологія освіти вирішує такі завдання:

1. теоретико-прогнозуючі, які полягають у виробленні теоретичних схем, програм освіти, напрямків інтеграції національної освіти в європейський, світовий освітній простір. Вони схоплюють дослідження впливу розвитку суспільства на вимоги до людей як працівників, громадян, особистостей.

2. дослідження впливу освіти на соціальне середовище, соціальну мобільність, соціальну структуру та ін.

3. вивчення поведінки людини в системі освіти, її ставлення до інституту освіти, наміри і запити, інтереси і мотиви щодо освіти.

4. реформування національної освіти, зростає актуальність проектування системи освіти та її складових з позиції наукового прогнозування.

Активізувались спроби на початку 90-х років побудови концептуальних моделей соціології освіти, які б інтерпретували різні напрямки досліджень, а також вироблення проектних моделей діяльності тощо.

16. Специфіка соціогрупової структури освітнього процесу

Соціогрупова структура педагогічного процесу – це впорядкована сукупність взаємодіючих соціальних груп. Вона містить в собі всі ті людські спільноти, які організовують, підтримують, скеровують і забезпечують навчально-виховний процес. Усі ці людські спільноти стоять на різних соціальних позиціях – певне місце в соціальному просторі. Соціальний простір суттєвим чином відрізняється від фізичного. Його складовими є економічний достаток, політичне становище та престиж. Крім цих основних ознак, є і ціла низка додаткових: стать, вік тощо. наявність певного обсягу ознак, за якими вирізняються людські спільноти, що взаємодіють в освітньому процесі, дає змогу зробити висновок, що тут діють конкретні соціальні групи, відносини між якими взаємопов’язані з достатньою мірою складності, накладання і переплетення.

За віком у загальному вигляді діють дві основні групи: дорослі і діти. Ця властивість модифікується залежно від конкретних обставин, у першу чергу – залежно від рівня освіти. Діти - початкова школа, старші класи, студенти. Їм протистоїть за ознакою віку група дорослих, які виконують функції вчителів, управлінців. Дорослі і підростаюче покоління є однією з важливих у соціальній структурі опозиційних пар. Опозиційні групи є джерелом основного напруження та конфлікту.

Відмінність віку не є єдиною. Важливого значення набувають розбіжності економічного, політичного та культурно-ідеологічного характеру. Відносно учнів і студентів учителі і викладачі виступають як заможна, владна і престижна група. «панівне» становище вчительського і випливає не з їх віку, а з професійного статусу.

Є ще дві групи, що створюються, в усякому разі формально, за генетичними (фізичними) ознаками. Це групи чоловічої та жіночої статі. Нерівність їхнього суспільного становища конвертується на їх нерівне становище в освіті.

Третьою опозиційною парою є вчителі і управлінці(менеджери), їх відмінність випливає з різного матеріального і владного становища. Управлінці у більшості випадків мають більший рівень достатку і влади, контролюють перебіг навчально-виховного процесу. У разі надмірного одержавлення системи освіти, надмірної централізації держави та надмірної бюрократизації соціополітичного управління, ця група скоріше може стати на заваді розвитку освіти. Відносини вчителів та управлінців є особливою модифікацією загальної соціальної опозиції між пригнобленими і пригноблювачами. Існує ще один чинник напруження між ними – різне джерело влади та легітимізації статусу. Окремою опозиційною парою в системі освіти є батьки та вчителі, батьки та управлінці.

Вищезазначені групові пари становлять основні напрями суперечностей і конфліктів у педагогічному процесі. Щоб між ними виникла опозиція, попередньо має існувати диспозиція – взаємне співвідношення і спів розташування в соціокультурному просторі навчально-виховної взаємодії.

Соціогрупова структура освітнього процесу є відображенням, особливою трансформацією загальної, соціальної структури. Суспільство делегує системі освіти не лише окремих представників своїх особливих соціальних груп, а й ті взірці соціальних відносин, у тому числі опозиційно-конфліктних, які є типовими і переважають саме в цьому суспільстві.