3.2. Фінансові послуги

Фінансові посередники на фінансовому ринку надають ве­лику кількість фінансових послуг. Фінансові послуги — це операції з фінансовими активами, які здійснюються фінансо­вими посередниками в інтересах третіх осіб, за власний раху­нок або за кошти цих осіб, а в окремих випадках, передбачених законодавством, — за рахунок залучених фінансових активів від інших осіб, з метою отримання прибутку або збереження реальної вартості фінансових активів.

Фінансові посередники надають такі основні види послуг:

• андерайтинг;

• агентські послуги;

• лізингові послуги;

• факторингові послуги;

• брокерська діяльність;

• дилерська діяльність.

Андерайтинг — це діяльність щодо розміщення цінних папе­рів, здійснювана торговцем цінними паперами (андерайтером) відповідно до укладеної з емітентом угоди та згідно з чинним зако­нодавством. Процедура андерайтингу найбільш характерна для СІЛА, тим часом як в інших країнах популярна підписка. Основ­ним елементом андерайтингу є викуп цінних паперів у емітента. У процесі викупу емітент своєчасно отримує визначену суму коштів, потрібну для подальшої діяльності, а посередник (анде­райтер) бере на себе ризики щодо розміщення цінних паперів на ринку. Успішне проведення андерайтингу передбачає викуп цін­них паперів за нижчою ціною і подальше розміщення їх на рин­ку за вищою ціною. Різниця між цінами викупу та розміщення,

помножена на кількість цінних паперів (за вирахуванням ви­трат на розміщення цінних паперів на ринку), є прибутком ан­дерайтера.

Процедура проведення андерайтингу, яка містить викуп цін­них паперів у емітента за фіксованою ціною, характерна для класичного андерайтингу, за якого андерайтер бере на себе всі ризики щодо розміщення цінних паперів на ринку. Якщо ціна викупу вища від ціни розміщення на ринку, андерайтер отри­мує прибуток, а інакше — зазнає збитків. Різницю між ціною викупу та ціною розміщення цінного паперу називають анде-райтинговим дисконтом. Андерайтинговий дисконт залежить, від обсягів емісії та від ступеня ризику цінних паперів.

Останнім часом посередники намагаються уникати класич­ного типу андерайтингу і контракта на здійснення викупу за фіксованою ціною не підписують. Андерайтери консультують емітентів і допомагають їм за певну винагороду здійснити розміщення цінних паперів на ринку.

Часто для розподілу ризиків фірми-андерайтери організову­ють андерайтингові синдикати, а для розширення кола інвесто­рів — групи з продажу, які містять не лише андерайтингові син­дикати, а й інші фірми, які не входять до складу синдикатів. Ці фірми, як правило, купують цінні папери за більшою ціною, ніж ціна викупу і меншою за ціну розміщення на ринку.

Серед механізмів андерайтингу часто використовують аук­ціон і викуп посередником частки емісії.

Для участі в аукціоні андерайтери створюють синдикати, і кожен синдикат пропонує свої умови викупу. Синдикат, який пропонує найвищу ціну викупу (або найменшу премію), виграє аукціон і викуповує весь випуск цінних паперів. Іншою формою аукціону є аукціон, за якого кожен із андерайтерів пропонує свою частку викупу і свій розмір премії за розміщення цінних паперів на ринку. Аукціон проводиться за однією ціною або за множиною цін. Ціною виступає розмір премії (андерайтинго­вий дисконт) у відсотках до обсягу розміщуваної частки.

У разі викупу посередником частки емісії цінних паперів, ан-дерайтингова фірма пропонує майбутньому емітенту боргових зобов'язань низку фірм, які зможуть купити частку випуску при визначених рівнях відсоткового доходу та даті погашення. Протягом кількох днів емітент повинен дати відповідь на цю пропозицію. У разі позитивного рішення андерайтингова фірма викуповує частку емісії і розміщує її серед своїх клієнтів — інституційних інвесторів або перепродає іншим андерайтерам.

Таку форму андерайтингу використовують при великих обся­гах емісії для зменшення ризику від інвестицій або в разі, коли бракує часу для створення андерайтингового синдикату чи ре­алізації інших андерайтингових стратегій [68, С. 249-250].

Агентські послуги. У більшості випадків учасники фінансо­вого ринку діють на ринку не безпосередньо, а через своїх аген­тів — фінансових посередників. Останні від імені і за рахунок клієнтів проводять операції на фінансовому ринку й отримують за це винагороду. Агентами на фінансовому ринку виступають брокери, які виконують заявки клієнтів на купівлю-продаж цінних паперів, фінансові посередники, що управляють май­ном фізичних або юридичних осіб, комерційні банки, які купу­ють валюту для клієнтів від свого імені. Агентами вітчизняних комерційних банків на валютному ринку виступають юридичні особи, організовуючи на основі відповідної агентської угоди пункти з обміну валюти.

Відносини між агентом, фінансовим посередником і клі­єнтом регулюються відповідною агентською угодою. Договір про надання агентських послуг є договором-дорученням між довірителем і агентом, за яким довіритель доручає агенту ви­конання частини своїх функцій та повноважень за рахунок і від імені довірителя за певну винагороду. Згідно з агентською угодою одна особа (агент) здійснює певні юридичні чи фактич­ні дії за дорученням, за рахунок і в інтересах іншої особи (принципала).

Можна виокремити два основні види агентських угод: дого­вір доручення (трастовий договір) та договір комісії, в яких агент бере на себе зобов'язання виконувати певні юридичні дії, у тому числі укладати угоди в інтересах клієнта. У договорі-до-рученні агент (повірений, довірена особа) бере на себе зобов'я­зання укладати від імені та за рахунок принципала (довірите­ля) угоди з третіми особами. Часто це не лише укладання угод, а й виконання певних юридичних дій. Зокрема довірче товари­ство є довіреною особою для своїх довірителів.

Договір-доручення — один з основ представництва. Він ре­гулює лише взаємовідносини між довірителем та повіреним і не регулює їхні взаємовідносини з третіми особами. Представ­ництво від імені іншої сторони є однією з основних ознак, що дають змогу відрізнити договір-доручення від договору комісії та договору підряду, в яких агент діє від свого імені.

У договорі-комісії агент (комісіонер) зобов'язується уклада­ти угоди від свого імені, але за рахунок принципала (комітента).

Таку форму широко використовують у торгівлі цінними папе­рами, у діяльності банків з обслуговування клієнтів. Як прави­ло, комісіонер не відповідає за виконання умов угоди третьою стороною. Якщо за певну винагороду комісіонер бере на себе зобов'язання перед комітентом щодо виконання умов угоди третьою особою, угода має назву делькредере. У договорі комі­сії набуває прав і залишається зобов'язаним перед третьою сто­роною агент на відміну від договору доручення, в якому права та обов'язки виникають безпосередньо у принципала.

Агентські послуги надають як корпоративним, так і індивіду­альним клієнтам. Основні види трастових операцій для фізичних осіб — управління майном на довірчій основі і попечительство, розпорядження майном після смерті власника. Управління май­ном на довірчій основі може бути у вигляді довічного трасту, коли клієнт надає майно в довічне управління з передаванням після смерті майна та доходу спадкоємцям. Страховий траст полягає у призначенні банку або іншої довіреної особи довіри­телем за страховим полісом.

Корпоративний траст засновується у формі майна, переда­ного банку в забезпечення випуску цінних паперів. Траст на користь найманих працівників може набувати форми пенсій­ного плану або плану участі у прибутках. У першому разі під­приємець вносить кошти за затвердженою схемою у фонд, який перебуває в управлінні банком, для здійснення подаль­ших пенсійних виплат співробітникам підприємства. У друго­му випадку підприємець передає час від часу частину прибутку в фонд на користь робітників підприємства по досягненні ними пенсійного віку або на іншу дату.

До агентських функцій належить також зберігання ціннос­тей у сейфі. Банк здійснює зберігання та видачу в разі потреби цінностей за дорученням клієнта без прийняття самостійних рішень щодо управління цінностями. Іншим різновидом агент­ських функцій є зберігання, купівля-продаж цінностей, а також виплата доходу згідно з інструкцією довірителя. Найповніший набір агентських функцій містить не лише зберігання, а й актив­не управління майном довірителя.

Існують також угоди, за якими агент займається не укладан­ням угод для клієнта, а виконує певні фактичні дії в інтересах клієнта. Прикладами таких угод є угоди, в яких агент займаєть­ся оформленням певних документів, пошуком контрагентів для проведення операцій тощо [68, С. 251-253].

Лізингові послуги. В умовах, коли багато підприємств не можуть здійснювати великі вкладення інвестицій у відновлен­ня й інтенсифікацію виробництва, значно посилюється роль лізингового бізнесу, що дає змогу залучити додаткові приватні інвестиції для розвитку виробничої сфери і підтримки товаро­виробників усіх форм власності, У насамперед зайнятих у ма­лому і середньому бізнесі.

Лізинг є доповненням до традиційних форм фінансування, таких, як бюджетні кошти, власні кошти підприємств і органі­зацій, довгостроковий кредит та інші джерела.

Лізингові операції здійснюються за договорами лізингу. Лізинг може бути внутрішнім, коли всі суб'єкти лізингу є ре­зидентами України, а також міжнародним, коли один або кілька суб'єктів є нерезидентами відповідно до чинного законодавст­ва держави.

Усі лізингові операції поділяють на два типи:

• оперативний лізинг з неповною окупністю, за якого за­трати лізингодавця, пов'язані з придбанням майна, що здається в оренду, покриваються частково протягом по­ чаткового терміну оренди;

• фінансовий лізинг з повною окупністю, за якого затрати лізингодавця, пов'язані з придбанням майна, яке здається в лізинг, покриваються повністю протягом початкового терміну оренди. Сума оренди достатня для повної амортиза­ції майна і забезпечує фіксований прибуток лізингодавця.Оперативний лізинг має такі особливості:

• лізингодавець не покриває свої витрати за рахунок одно­го лізингоотримувача;

• ризик псування або втрати майна лежить повністю на лізингодавцеві;

• після закінчення терміну лізингу майно передається ін­шому клієнтові.

У межах фінансового лізингу розрізняють:

• лізинг з обслуговуванням — угода, що передбачає вико­нання лізингодавцем низки додаткових послуг, пов'яза­них з обслуговуванням та утриманням майна;

• леверидж-лізинг — угода, згідно з якою більша частина(у вартісному виразі) майна, що передається в оренду, лі­зингодавцем береться у третьої сторони;

• лізинг у пакеті — система, за якої будівлі та споруди на­даються у кредит, а обладнання передається в оренду.

Виходячи із джерела придбання об'єкта лізингової угоди, лізинг може бути прямим і зворотним. За прямого лізингу лі-зингодавець придбає у виробника майно та передає його лізин-гоодержувачу. Зворотний лізинг передбачає надання підпри-ємством-виробником його власного майна в оренду лізинговій компанії з одночасним підписанням договору про його оренду.

Підприємство-лізингоодержувач, звертаючись до лізинго-давця, одержує можливість користуватися потрібним для ньо­го майном без одноразової мобілізації на ці цілі власних, пози­кових або залучених коштів. Лізингоодержувач звільняється від одноразової, повної сплати вартості майна, що вигідно від-різняє лізинг від звичайної купівлі-продажу й у низці випадків розглядається як альтернатива.

До складу лізингового платежу входять такі основні елемен­ти: амортизація; плата за фінансові ресурси, які залучаються лізингодавцем для здійснення угоди; лізингова маржа, вклю­чаючи дохід лізингодавця за послуги, які ним надаються; пре­мія за ризик, величина якої залежить від характеру різних ри­зиків лізингодавця.

Перевагою лізингу є також порядок здійснення лізингових платежів. З одного боку, терміни і розмір виплат становлять предмет взаємної домовленості сторін. Так, з урахуванням особ­ливостей фінансового стану лізингодавця і лізингоодержувача може застосовуватися відстрочка першого платежу, наростання лізингових виплат або, навпаки, авансовий платіж, зниження обсягу виплат тощо. З іншого боку, взаємна зацікавленість мо­же бути реалізована через особливості лізингових виплат, а са­ме: лізингові внески можуть здійснюватися з виручки від продажу виробленої на цьому устаткуванні продукції. Пла­тежі можуть мати не лише грошову форму, але і виражатися частково або цілком у формі товарів або зустрічних послуг.

У світовій практиці накопичений великий досвід успішного надання лізингових послуг в інвестиційній діяльності. Фінансові можливості лізингу як високоефективного і гнучкого інвестицій­ного інструмента дають змогу оперативно використовувати у ви­робництві науково-технічні досягнення, але в нашій країні реалі­зуються поки не повною мірою.

Економічний зміст лізингу — це кредит, наданий лізинго­давцем лізингоодержувачу у формі переданого в користування майна. Істотною особливістю лізингу є відокремлення права користування майном від права володіння ним. Лізингодавець зберігає за собою право власності на передане майно, тоді якправо його використання переходить до лізингоодержувача. За володіння цим правом він здійснює узгоджені лізингові пла­тежі. Після закінчення терміну лізингу об'єкт залишається власністю лізингодавця. У низці випадків у лізинговому дого­ворі може бути передбачено право лізингоодержувача на по­купку об'єкта після закінчення терміну дії договору. У цьому разі до нього після оплати об'єкта лізингу переходить і пра­во власності на нього.

Складність відносин, які виникають у зв'язку з лізингом, зумовлюють наявність кількох точок зору на його сутність. Лізинг має фінансово-комерційний, правовий і технічний ас­пекти. Економічний зміст лізингу виявляється у визначенні його як комплексу майнових відносин, які складаються у зв'язку з передаванням майна в тимчасове користування. Цей комп­лекс, крім, власне, договору лізингу, містить у собі й інші до­говори, зокрема договір купівлі-продажу і договір позики. Для лізингу властиве складне поєднання цих договорів і взаємо­проникнення виникаючих відносин.

Лізинг має суперечливу двоїсту сутність, яка виявляється в тому, що він являє собою вкладення коштів на зворотній ос­нові в основний капітал. Надаючи на визначений період еле­менти основного капіталу, власник у встановлений час одержує їх назад, тобто наявним є існування принципів терміновості і зворотності. За своїм змістом лізинг відповідає кредитним відносинам і зберігає сутність кредитної угоди. За формою, ос­кільки позикодавець і позичальник оперує з капіталом не у гро­шовій, а у продуктивній формі, лізинг зовні схожий на інвес­тиції капіталу.

Стрижнем будь-якої лізингової угоди є фінансова, а точні­ше, кредитна операція. Лізингодавець робить користувачеві свого роду фінансову послугу: він придбуває майно у власність за повну вартість і за рахунок періодичних внесків, а в кінце­вому рахунку відшкодовує цю вартість. Тому лізинг розгляда­ють як одну з форм кредитування, альтернативну традиційній банківській позичці.

Факторингові послуги. До банківських послуг кредитного характеру належить факторинг. Факторинг — це система фі­нансування, за умовами якої банк (або фактор-фірма) скуповує права вимоги щодо виплат за фінансовими зобов'язаннями, придбаними у різних осіб. Здебільшого банк купує дебіторські рахунки (рахунки-фактури) на поставлені товари чи надані послуги.

Факторингова угода передбачає, що підприємство-постачаль-ник поступається банкові-посереднику правом отримання пла­тежів від платників за поставлені товари чи надані послуги. Банк-посередник у день подання на інкасо платіжних вимог оплачує їх постачальникові і сам завершує розрахунки з по­купцями.

Таким чином, надходження виручки від реалізації продукції за виконані роботи чи надані послуги не залежить від платоспро­можності платників, терміну оборотності коштів у розрахунках та інших чинників. Банк може оплатити постачальникові і пла­тіжні вимоги, відправлені в банки платників раніше й акцепто­вані платниками, але не оплачені через брак коштів на їхніх ра­хунках.

Клієнт (постачальник), продавши дебіторський борг, отри­мує від банку кошти в розмірі 80-90% від суми боргу. Решту 10-20% банк тимчасово стягує як компенсацію ризику до по­гашення боргу. Після погашення боргу банк повертає сплачену суму клієнтові (мінус комісійні та відсотки за факторинговий кре­дит). Факторингова операція дає змогу підприємству-продавцеві в короткі терміни рефінансувати дебіторську заборгованість.

Плата за здійснення факторингової операції включає суму відсотків за користування факторинговим кредитом та комісійну винагороду. Виокремлюють такі види факторингових операцій:

1)за місцезнаходженням суб'єктів факторингової операції:

• внутрішній факторинг, за якого постачальник, поку­пець і банк перебувають в одній країні;

• зовнішній факторинг, за якого суб'єкти факторингової операції перебувають у різних державах;

2) за ступенем охоплення факторингом розрахунків за реалі­ зовану продукцію:

• оплата всієї реалізованої продукції;

• оплата частини реалізованої продукції;

3)за способом повідомлення дебіторів підприємства:

• конвенційний (відкритий) факторинг, за якого підприємство-постачальник повідомляє підприємство-покупця про те, що право на одержання оплати переуступле­но банкові або факторинговій компанії;

• конфіденційний (закритий) факторинг, за якого контр­агентів постачальника не повідомляють про переуступку прав на одержання оплати банкові чи факторинговій компанії;

4)за формою взаємовідносин підприємства і банку:

• факторинг із правом регресу, який дає змогу банкові(факторинговій компанії) повернути постачальникові розрахункові документи, від оплати яких відмовився покупець;

• факторинг без права регресу, за якого банк (факторин­гова компанія) бере на себе всі ризики щодо платежу;

5)за повнотою надання послуг:

• повний факторинг, який передбачає факторингове кре­дитування, а також бухгалтерське, інформаційне, рек­ламне, збутове та юридичне обслуговування клієнта;

• частковий факторинг, за якого здійснюють лише кре­дитне факторингове обслуговування;

6) за порядком оплати розрахункових документів поста­ чальника:

• факторинг із попередньою оплатою, за якого оплату роз­рахункових документів постачальника здійснюють не­гайно після подання їх у банк (у факторингову компанію);

• факторинг без попередньої оплати, за якого банк (фак­торингова компанія) зобов'язаний оплатити розрахун­кові документи в день оплати їх боржником.

Факторинговий кредит не надається збитковим організаціям, за бартерними угодами, підприємствам, які мають багато дебіто­рів тощо.

Перевагами цієї форми кредитування є: більша гарантія стягнення дебіторської заборгованості покупця; підвищення оборотності обігових коштів у продавця; забезпечення його платоспроможності.

Недоліком факторингового кредитування є його вища, по­рівняно зі звичайним кредитом, вартість.

Брокерська діяльність — це діяльність щодо укладання угод з цінними паперами на основі угод комісії або доручення. Брокер виступає посередником, агентом інвестора, що діє від імені клієнта та за його дорученням і отримує винагороду у ви­гляді комісійних. Брокерські комісійні складають основну частину витрат на проведення трансакцій на фондовому ринку.

Конкуренція на фінансовому ринку привела до того, що бро­керські фірми почали займатися діяльністю, яка характерна для банків, а саме: почали запроваджувати рахунки для управ­ління готівкою. Такі рахунки забезпечують власникам набір фінансових послуг, що включають кредитні картки, негайне надання позик, автоматичне інвестування виручки від прода­жу цінних паперів у взаємні фонди грошового ринку тощо.

Для кожного з клієнтів брокерська контора відкриває клі­єнтський рахунок, рух коштів на якому відображає операції купівлі та продажу на замовлення клієнта тих чи інших цінних паперів. Основною інформацією, яка міститься в замовленні клієнта, оформленому у вигляді клієнтської заявки, є назва брокерської контори, вид цінного паперу, розмір заявки, мак­симальний термін виконання, тип заявки.

Розмір заявки може бути виражений у повних лотах, дорів­нювати неповному лоту чи бути комбінацією повного і непов­ного лотів. Залежно від терміну виконання розрізняють одно­денні, на визначений термін та відкриті заявки.

Одноденна заявка повинна бути виконана протягом дня. Як­що на кінець дня заявка залишилася невиконаною, її анулюють.

Заявка на визначений термін (тиждень, місяць) діє протя­гом визначеного в ній терміну, по закінченні якого вона авто­матично анулюється.

Відкрита заявка чинна до її виконання чи відміни клієнтом. Часто такі заявки вимагають від інвестора регулярного підтвер­дження того, чи заявка залишається чинною. Інвестор може дати таке підтвердження на тиждень або місяць, тоді брокер несе відповідальність за відміну заявки по закінченні наведе­ного терміну.

При проведенні операцій на фондовому ринку через посеред­ництво брокерської контори інвестор може відкривати в конторі або звичайний клієнтський рахунок, або рахунок з використан­ням маржі, що є одним із варіантів овердрафту. Останній від­криває перед інвестором і перед брокерською фірмою ширші можливості щодо управління грошовими потоками та цінними паперами клієнта. Рахунок з використанням маржі дає змогу інвестору здійснювати маржинальні угоди й отримувати в пози­ку цінні папери.

Маржинальна угода, або угода з маржею, полягає в тому, що коли у інвестора не вистачає коштів для купівлі цінних па­перів, він може перевищити ліміт по рахунку. Тим самим клієнт отримує позичку у брокерській фірмі, а вона, у свою чергу, — брокерський кредит у банку. Як забезпечення брокер­ського кредиту, використовують цінні папери інвестора, що перебувають на зберіганні у брокерській конторі.

Маржинальні угоди укладаються в тих випадках, коли очікується зростання курсу цінних паперів. При цьому прибу­ток інвестора перевищить прибуток, отриманий ним з вико­ристанням звичайного рахунку. Проте при спаданні ринкових цін цінних паперів використання рахунку з маржею призводить до більших збитків, ніж використання звичайного рахунку. Частка маржі в загальній сумі інвестованих коштів встанов­люється державою. У США, наприклад, ця частка дорівнює 50% [68, с 259-261].

Дилерська діяльність [68, С. 262-264] — це діяльність з укладання угод від свого імені та за свій рахунок через пуб­лічне оголошення цін купівлі та продажу цінних паперів із зо­бов'язанням купівлі та продажу цих паперів за оголошеними цінами. Основний дохід дилерів — це додатна різниця між ці­нами продажу та купівлі цінних паперів. Різниця в цінах ку-півлі-продажу є платою дилерам за терміновість і врівнова­ження тимчасового дисбалансу між попитом-пропозицією на певні види цінних паперів, які перебувають в обігу на ринку.

Роль дилерів на фондовому ринку полягає в тому, що вони роблять значний внесок у забезпечення ліквідності та стабіль­ності ринку. Надзвичайні цінові коливання, які могли б мати місце, пом'якшуються за допомогою операцій, які провадяться на ринку дилерами. Саме дилери завжди готові продати потріб­ні інвесторам цінні папери та викупити їх у разі потреби. Здійс­нюючи операції на ринку, дилери зменшують коливання цін та забезпечують ліквідність ринкових цінних паперів. Крім того, дилери надають інформаційні послуги учасникам ринку.

Тих, хто займається дилерською діяльністю на ринку, часто називають спекулянтами і маркет-мейкерами (ті, що форму­ють ринок). Торговців цінними паперами, які проводять операції з великими пакетами цінних паперів як від свого імені, так і в інтересах клієнтів, називають трейдерами. Як пра­вило, трейдери виконують на ринку і брокерські, і дилерські функції.

Спекулянти можуть формувати та реалізувати на ринку як прості, так і складні спекулятивні стратегії. Прості стратегії ґрунтуються на прогнозі зростання чи спадання цін на ак­тив, з яким мають намір здійснювати спекулятивну операцію.

Прості стратегії досить ризикові та пов'язані з отриманням значних прибутків за правильного прогнозу цін або значних збитків за помилкового прогнозування. Складніші спекулятив­ні стратегії — менш ризикові і гарантують нижчий рівень доходу за сприятливої кон'юнктури ринку і менші збитки за несприятливої ситуації на ньому. Характерним прикладом складних спекулятивних стратегій є спекулятивні стратегії на ринку строкових угод, які включають купівлю-продаж строко­вих контрактів різного типу з різними термінами та цінами ви­конання.Окрім спекулятивних операцій спекулянти здійснюють на ринку різні види ризикового та безризикового арбітражу. Здійснення арбітражу приводить до вирівнювання цін на акти­ви на різних ринках і до встановлення паритетних цін на взаємопов'язані активи. Арбітраж у багатьох випадках дає змогу спекулянтам отримати прибуток без ризику і не потребує початкових інвестицій.

Ризиковий арбітраж переважно пов'язаний з трансформа­ціями акціонерного капіталу: банкрутством, злиттям, погли­нанням, реорганізацією.

Залежно від того, яку стратегію реалізують спекулянти на ринку, їх поділяють на «биків» (хто грає на підвищення цін) та «ведмедів» (хто грає на зниження цін).

Залежно від того, на якому часовому проміжку спекулянти проводять свої операції, їх поділяють на скальперів, одноден­них та позиційних трейдерів.

Скальперами (skalper) називають професійних торговців, які грають на мінімальних коливаннях цін і отримують дохід за рахунок великих обсягів угод. Як правило, скальпери реалі­зують біржові контракти через кілька хвилин чи годин після їх купівлі. Часто це оптові торговці, які укладають угоди з інши­ми брокерами. Скальпери рідко переносять свою позицію на наступний день і грають на коливаннях цін протягом однієї торгової сесії.

Одноденний трейдер (day trader), як і скальпер, утримує ринкову позицію протягом торгової сесії і рідко залишає пози­цію до наступного робочого дня. Більшість денних торговців — члени біржі. Однак утримувати позицію протягом дня можуть і інвестори, які не беруть безпосередньої участі в торгах, а здійснюють операції через фінансових посередників. Оскіль­ки позиція одноденного трейдера на наступний день не перено­ситься, він не має потреби відволікати кошти на підтримку відкритої позиції та вносити необхідні види маржі.

Позиційний трейдер (position trader) займає позицію за строковою угодою і потім утримує її протягом певної кількості днів, тижнів чи місяців. У разі правильного прогнозу руху цін на ринку він може отримувати значні прибутки.

Незалежно від того, на якому часовому проміжку реалізують свої стратегії посередники, тих, хто будує свої стратегії на основі тимчасових змін цін на активи, називають спредерами. Спредери вивчають закономірності й взаємозв'язок цін на активи в різні періоди року і прогнозують їх на майбутні періоди. За допомогою

аналізу та побудованому на ньому прогнозі спредери визначають максимальну різницю в цінах і в разі зростання цієї різниці всту­пають у біржову гру. Прикладами стратегій, які реалізують спре­дери на ринку, можуть бути купівля-продаж контрактів на один актив, але на різні терміни поставки, на один актив, але на різ­них біржах, на різні, але споріднені активи.

ПИТАННЯ ДЛЯ САМОКОНТРОЛЮ

1. Які фінансові інститути надають фінансові послуги на фі­нансовому ринку?

2. Охарактеризуйте сутність фінансового посередництва.

3. У чому полягає процедура андерайтингу?

4. Роль комерційних банків на фінансовому ринку.

5. Охарактеризуйте діяльність інститутів спільного інвесту­вання як фінансових посередників.

6. Страхові компаній та пенсійні фонди в ролі фінансових по­середників.

7. Діяльність контрактних фінансових інститутів на ринку фінансового посередництва.

8. Основні види фінансових послуг, які надають фінансові по­середники на фінансовому ринку.

9. Агентські послуги та агенти на фінансовому ринку.

10. Економічна сутність лізингових послуг.

11. Типи лізингових операцій та їхні особливості.

12. Факторингові послуги на фінансовому ринку.

13. Брокерська діяльність на фінансовому ринку та її сутність.

14. Який механізм надання брокерських послуг на ринку цін­них паперів?

15. В яких випадках укладаються угоди з маржею?

16. У чому роль дилерів на фінансовому ринку?

17. З якою метою здійснюється ризиковий і безризиковий ар­бітраж?

18. Хто такі скальпери і трейдери? Їхня роль на фінансовому ринку.

19. У чому різниця між одноденним та позиційним трейде­рами?