28. Доба бароко в європейській культурі: загальна характеристика.

Напрям   бароко    (італ.  вибагливий,     химерний)     поєднав    у  собі  стильові  ознаки     середньовіччя    та   ренесансу.

Цим поєднанням зумовлені основні його риси:

• прагнення вразити читача пишним оздобленням твору;

• відтворенням постійного руху, пишності, вихору часу;

• алегоризм;

• різкий контраст;

• тенденції життєстверджуючого сприйняття дійсності;

• вираження просвітницької тематики;

• знову утверджується складна, вигадлива форма творів

• повертається середньовічний погляд на Бога як на вершину досконалості, основу буття, водночас зберігається ренесансова   увага   до   людини,   яка   тепер   трактується   не   як   противага Богові, а як найдосконаліше його творіння;

• замість    світської    спрямованості     ренесансу  знову  утверджується релігійне забарвлення  всіх цaрин культури;

• зберігається  античний   ідеал   краси,   але   робиться   спроба поєднати його із християнським ідеалом, тобто йдеться про поєднання краси духовної та фізичної, внутрішньої та зовнішньої;

• як і ренесанс, бароко зберігає увагу до природи (і в науці, й     у   мистецтві),   але   тепер   природа   трактується   не   як   противага Богові, а як шлях пізнання досконалості й благодаті Творця.

       Для бароко характерні й оригінальні, власні особливості:

• динамізм, рухливість; у скульптурі й архітектурі це пере    важання   хвилястої   із   завитками   лінії,   на   відміну   від   простої лінії та гострого кута чи півкола середньовіччя й ренесансу;

• в літературі   це   змалювання   руху,   мандрівки,   змін,   трагічного напруження, катастроф, сміливих авантюр;

• митець бароко вбачав своє надзавдання в тому, щоб зворушити, вразити, звідси захоплення гіперболами, гротеском, антитезами.

• В   епоху   бароко    простоту   форми     твору  замінюють      вигадливістю, надуманістю, пишномовністю. Тепер мистецтво часто   сприймається   як  забава,   гра   розуму. 

• Розвивається інтерес до алегорій, з’являються алегоричні рами, поеми, вірші.

Важливого    значення    набуває  зовнішній      вигляд твору:   вірші   пишуть   у   вигляді   хреста,   чaри,   ковадла,   колони,   ромба;   стають популярними акровірші         та мезостихи  . Засновником бароко в Італії вважають Мікеланджело Буонаротті (1475—1564). Саме він підсилив архітектуру новими елементами оформлення, широко використовував карнизи, подвоєння колон, тісняву архітектурних елементів та надлюдський розмір. Скульптурні та архітектурні твори генія й досі справляють враження скорботи, напруги, нервовості, хоча зберігають чітку побудову, симетрію і потойбічну, майже неможливу красу.

 Яскраві   представники   європейського  бароко:   письменники Педро  Кальдерон,   Джон   Мільтон;   художники   Мікеланджело Караваджо,      Пітер   Пауел    Рубенс,   Ґарменс    Рембрандт,     Дієго Родріґес   Веласкес;   композитори   Йоганн   Себастьян   Бах,   Ґеорґ Фрідріх Ґендель.

29. Характерні риси художнього стилю рококо.

Рококо ("вигадливий", "примхливий", фр. rococo, від rocaille – осколки каменів, раковини) – стильовий напрямок, що панував у європейському мистецтві протягом перших трьох чвертей XVІІІ ст. Рококо являв собою не стільки самостійне художнє явище, скільки фазу, певний етап загальноєвропейського стилю бароко. Термін "рококо" виникає у Франції в епоху розквіту класицизму як презирлива кличка для манірного й вигадливого мистецтва XVIII ст. Його головна ознака – вигнута, примхлива лінія, що нагадує обриси раковини. Важкій та патетичній урочистості бароко протиставляє камерну

тендітну декоративність.

Найпоширенішою формою живопису стало декоративне панно, здебільшого овальної, круглої або вигнутої форми; основу композиції становить м’яка вигнута лінія, що надає твору обов’язкову для стилю примхливість та нарядність. У своїх колористичних пошуках майстри йшли від Рубенса, Веронезе й венеціанців, але замість насиченості і соковитості кольору використовували бліді півтони: червоний стає рожевим, синій – блакитним, з’являються лимонно-жовті, рожеві, бузкові кольори (і навіть вигадані – як "колір стегна переляканої німфи"). Одним з основоположників "рококо" був талановитий Антуан Ватто, який досяг найдосконалішого втілення принципів стилю. Найбільшим майстром мистецтва рококо вважається учень Франсуа Лемуана Франсуа Буше, чудовий колорист, майстер любовних сюжетів. Живопис Буше став взірцем для цілої плеяди майстрів (Натуар, брати Ванло, Антуан Куапель та ін.), цей вплив відчувався у Франції аж до Революції 1789 р. Серед значних майстрів рококо були художники самого різного дарування, вони зверталися до різноманітних жанрів живопису: Наттьє, Друе, Токке, Латур, Персоно та ін. Останнім великим живописцем рококо вважається Жан Оноре Фрагонар, тонкий портретист і пейзажист, який, так само як і Ватто, не вписується лише в рамки модного стилю.

Скульптура рококо менш значна й своєрідна, аніж живопис. Велике поширення в мистецтві рококо одержали портретні погруддя та маленькі скульптурні групи або статуї купальниць, німф, амурів: їх ставили в парках, прикрашали ними альтанки, салони, купальні. Найвидатніші скульптори рококо: Лемуан, Пігаль, Пажу, Фальконе, Клодіон.

Для архітектури рококо характерне зосередження уваги зодчого на інтер’єрі. Скульптурна деталь, застосовувана для прикраси фасаду, робиться більш опуклою, здобуває самодостатнє значення, не підкоряючись основним архітектурним лініям. Плоскі пілястри великого ордера змінюються опуклими напівколонами, що надають стіні мальовничого виду. Будівлі рококо здебільшого асиметричні; переважають круглі, овальні і восьмикутні кімнати; різкий прямий кут не використовується навіть між стіною й стелею, а лінія з’єднання маскується рельєфним орнаментом; нерухлива площина стіни дробиться, заглиблюється, внаслідок чого кімнати набувають ще вигадливішої форми. Стіни офарблюються у світлі, повітряні тони й прикрашаються мальовничими панно, різьбленими панелями, дзеркалами у золочених рамах. Найвідоміші французькі зодчі рококо: Робер Декотт, Габріель, Боффран, Оппенор, Дельмер, Мейссоньє.

Франція стала законодавицею естетики рококо; інші ж європейські країни були нерівномірно захоплені цим віянням. Найбільше поширення рококо одержало в Німеччині, особливо в Пруссії при дворі Фрідріха II. Архітектор Кнобельсдорф створив у Потсдамі один з найуставленіших ансамблів у стилі рококо (Сан-Сусі).

В епоху рококо розквітає графіка. Майже всі великі живописці XVIII ст. були також блискучими малювальниками (Ватто, Фрагонар), багато майстрів повністю присвятили себе графічному мистецтву (Сент-Обен, Кошен, Дебюкур у Франції, Ходовецький у Німеччині). Оформлення книг, майстерність плетіння, меблі, бронза та інше досягли в цей період небувалої художньої висоти.