18. Політика як суспільне явище і форма діяльності.

Політика (гр. роlitikе — мистецтво управління державою) як соц. явище – багатобарвне та складне явище:

1. це мистецтво управління д-вою;

2. це участь гром-н у справах д-ви (сусп. інститути та об’єднання гром-н)

3. напрямок держ. розвитку, завдань, змісту і діял. д-ви;

4. засіб чи інструмент, за доп. якого в сусп. досяг. інтереси тих чи інших соц. груп, класів, прошарків, які прагнуть до влади чи які знах. при владі.

П-ка як соц. явище і усвідомлена діяльність, спрямована на забезпечення сусп. процесів, їх регул-ня і розвиток в тому напрямі, якого прагне домінуюча або опозиційна група

Об’єкт п-ки необмежаний, тому існує чимало видів п-ки: За сферою сусп. життя: ек-на, соц-на, куль-на, нац-на, За орієнтацією: внутрішня і зовнішня; За масштабами дії: міжнар., світова, локальна, регіональна; За носіями, суб’єктами: пол-ка д-ви, партії, сусп. рухів, сусп. організацій; За терміном дії: постійна й тимчасова; За цілями: нейтральна, нац. примирення, “відкритих дверей”, “залізної завіси”, компромісу, пол-ка однополюсного світу, багатополюсна пол-ка.

Як одна із сфер суспільного життя, п-ка взаємодіє з іншими сферами. Вона залежить від них, і, в свою чергу, вона робить істотний вплив на все людське буття. Тому вивчення політичних явищ вимагає з’ясування економічних та ін. інтересів, якими ці явища визначаються, а також всієї системи соціальних факторів і протиріч. Соціальна структура безпосередньо становить підвалини політики, визначаючи її суб’єкти, імпульси, інтереси, характер і спрямування політичних процесів. Залежно від соціальної структури формуються пол. сили і рухи.

Специфічного спрямування набуває політика залежно від чисельності населення, його статевої структури. Демографічний фактор визначає певні риси і структуру суб’єктів політичного процесу. Що стосується національного складу населення, то це одна з домінант політичного життя.

Істотне місце посідають соціально- психологічні фактори. Саме вони позначаються на політичній поведінці мас та окремих індивидів.

19. Мораль і політика.

Політика і мораль — важливі складни­ки життя будь-якого людського суспільства. Політика, що прагне досягнення своїх цілей, не може обійтися без такого значного внутрішнього регулятора люд­ської поведінки, як мораль, і тому змушена апелювати до морального почуття мільйонів людей, використовуючи його в тій чи іншій мірі.

В такій ситуації можливі спроби під­корити собі мораль, перетворити її на служницю політики, надати їй форми, неспроможної забезпечити власний суве­ренітет.

Співвідношення моралі і політики неоднозначні, оскільки вони залежать від історичних обставин, сил, які вертять політику, а також від місця моралі в системі соціального життя. У тоталітарних політичних системах моральні спонуки у структурі політичної свідомості часто набувають форми протидії, опору владі, зневіри, політичного нігілізму. В демократичних державах ідеологічний і психологічний настрій людей зорієнтований на творчі ідеали, реалізацію принципів гуманізму і соціальної справедливості.

Функції та сутність моралі і політики як форм соціального життя не завжди однакові. Мораль зорієнтована на гармонізацію суспільних відносин і міжособистісних стосунків, а політика загалом спрямована на підпорядкування однієї волі (індивідуальної, групової) волі іншій. Узгодженість інтересів влади і переважної більшості громадян держави сприяє гуманізації політики і підвищенню моральної культури народу. Не кожна мораль є безумовно позитивним феноменом, оскільки вона може бути не лише природною (сформованою у наслідок тривалого стихійного процесу), а й "штучною" — спеціально сконструйованою, такою, яка б задовольняла певну ідеологічну доктрину чи соціальну групу. її різними способами нав'язують громадянам у прагнення досягти своїх цілей. Політика нерідко апелює до моральних почуттів людей, намагаючись нав'язати "лжемораль" (доноси на товаришів, друзів, рідних проголошувалися високоморальними). Однак це не є мораллю.

20. Сутність та основні типи політичної соціалізації. Соціальна та політична стратифікації.

Політична соціалізація (від лат. "socialis" - суспільний) — це процес засвоєння індивідом протягом його життя певної системи політичних .знань, соціальних норм, політичних цінностей того суспільства, до якого він належить.

Політологи виділяють типи політичної соціалізації. До них відносять:

— гармонічний тип політичної соціалізації, який відображає нормальні психологічні взаємодії людини та інститутів влади, раціональне і з повагою ставлення індивіда до правопорядку, держави;

— гегемоністський тип, який характеризує негативне ставлення людини до будь-яких соціальних і політичних систем, окрім "своєї";

— плюралістичний тип, який засвідчує визнання людиною рівноправності з іншими громадянами;

• конфліктний тип, який формується на основі міжнародної боротьби і протистояння взаємозалежних інтересів.

Політична стратифікація за П. Сорокіним. Політична стратифікація – розділення людей на страти за ознаками приналежності до певних політичних груп. Соціолог стверджував, що політична стратифікація також змінюється в часі і в просторі без якої-небудь постійної тенденції.

Він визначає чотири чинники, що впливають на коливання стратифікації у всій її комплексності: а) розмір політичної організації, б) біологічна (раса, стать, здоров'я, вік), в) психологічна (інтелектуальна, вольова і емоційна) і соціальна (економічна, культурна, моральна і т.д.); г) однорідність або різнорідність її населення.

Основними з цих чинника він виокремлює два: розмір політичної організації; однорідність або різнорідність її населення. Їх взаємодію він аналізує наступним чином. За загальних рівних умов, коли збільшуються розміри політичної організації, тобто коли збільшується число її членів, політична стратифікація також зростає. Коли ж розміри зменшуються, то зменшується відповідно і стратифікація. Відносно різнорідності/однорідності: коли зростає різнорідність членів організації, стратифікація, на його думку, також збільшується, і навпаки.

21. Сутність, структура та функції політичної свідомості.

Політична свідомість — опосередковане відображення політичного життя, формування, розвиток, задоволення інтересів та потреб політичних суб´єктів, а також сукупність поглядів, оцінок, установок, які відображають політико-владні відносини.

Існують два взаємопов´язані блоки елементів політичної свідомості — мотиваційний та пізнавальний.

Мотиваційний блок. До нього належать: політичні потреби та інтереси, політичні цілі та цінності, психологічні установки та ідеологічні настанови, політичні переконання. Ці елементи, обумовлюючи одне одного, спонукають людей до певної політичної поведінки.

Пізнавальний блок. Він охоплює: політичну інформованість, політичні знання, теорії, уявлення, політичну ідеологію носіїв політичної свідомості. Виняткове місце в політичній свідомості посідає правосвідомість. Адже знати, поважати і виконувати правові норми — обов´язок кожного громадянина правової. Політична свідомість завжди конкретно історична, вона відбиває інтереси конкретних людей в конкретній країні з певним рівнем економічного й духовного розвитку.

Залежно від критерія, - рівні політичної свідомості.

За ознакою суб´єкта політики (соціологічний підхід):

- політична свідомість суспільства;

- політична свідомість соціальної спільноти (клас, нація, професійна, вікова група і т. ін.); п

- політична свідомість особи.

Необхідно зауважити, що політичні знання та уявлення, як і політична свідомість в цілому, функціонують на двох рівнях: буденному та теоретичному. Буденна політична свідомість — це сукупність ідей, уявлень та знань, які виникають безпосередньо з буденної практики того чи іншого класу, соціальної верстви або групи людей чи окремих індивідів. БПС характеризується чітко вираженими соціально-психологічними рисами: соціальними почуттями, настроями, емоціями, імпульсивністю, гостротою сприйняття політичних процесів, подій та рішень. Вищим рівнем політичної свідомості можна вважати політико-теоретичну свідомість. - сукупність ідей, уявлень, поглядів, знань та вчень, що виникають на основі наукового дослідження політ. відносин, процесів, інститутів, проникнення в їхню сутність, глибинні взаємозв'язки і суперечності, закономірності розвитку.

21. Політична культура: сутність, структура, функції.

Вивчення політичної культури допомагає проникнути в суть функціонування різних політичних структур, визначити основні напрями і перспективи їх розвитку. Політична культура дозволяє визначити міру демокра­тичності й цивілізованості того або іншого суспільства.

Політична культура - це система політичних уявлень, що історично склалися, переконань, Цінностей, норм і моделей політичної поведінки всіх суб'єктів політичного процесу. Поняття "політична культура" багато в чому співпадає за змістом із поняттям "політична свідомість". Політична свідомість - це відображення в свідомості людей політичних явищ і процесів. Політична культура пока­зує, яким чином феномен політичної свідомості реалізовується в політичній діяльності суб'єкта. Вона з'являється як єдність соціальних і політичних знань людини, її оцінок, орієнтацій, норм і способів політичної поведінки. Таким чином, політична культура - це спосіб ставлення суб'єкта до політичної дійсності. Структура визначається за декількома критеріями: за культурою політичної поведінки, за культурою функціонуван­ня політичних інститутів та ін. У політичній літературі в її структурі виділяються наступні основні елемен­ти: пізнавальний, емоційно-психологічний, етично-оціночний, поведінковий елементи, а також політичну символіку і ембле­матику. Пізнавальний : знання про політичну систему і її окремі інститути, про політи­чні режими, про політичну владу, її форми і механізми їх здій­снення на практиці, про демократію, права людини, методи і способи політичної діяльності та ін.

Функції: виховна, комунікативна, прогностична, нормативно-регулююча, вираженя і реалізаці соціальних інтересів.

Особливості політичної культури в Україні

1. вирішення проблеми національної і соціальної згоди

2. чітка концепція реформ;

3. обов'язкове забезпечення правового регулювання

4. Едність демократіі і науки

5. Визначення “примату” права над особою

6. Цілеспрямоване формування соц. структури

7. відмова від догм, соціальних утопій, Перехід до відповідального самостійного мислення;

8. необхідно створити умови для вияву індивідуальності особистості.

21. Походження поняття «держава», сутність та функції держави.

Держава - це основний інститут політичної системи суспільства, що здійснює управління сусп.., охорону його політ. і соц. структури на основі права за допомогою спеціального механізму (апарату).

Держава - це особлива організація політичної влади суспільства, що має у своєму розпорядженні спеціальний апарат примушення, що виражає волю та інтереси пануючого класу або всього народу.

Ознаки держави: 1. Особлива організація політичної влади, яка, утілюючись в державних органах, виступає як державна влада. Її здійснюють люди, які виконують функції управління і примушення.

2. Територіальна організація населення. Державна влада здійснюється в рамках певній території і людей, що проживають на ній. Цілісність і взаємозв'язок суспільства забезпеч. інститут громадянства.

3. Держава організовує суспільне життя на основі права. Займається законотворчістю, тобто видає закони і інші правові акти.

4. Є суверенною організацією влади. Державний суверенітет вираж у верховенстві влади держави і незалежності її від будь-яких інших властей усередині країни або у взаємостосунках з іншими державами.

5. Держава має свою систему примусового стягування податків і інших обов'язкових платежів, які забезп. економічну самостійність.

До внутрішніх функцій можна віднести економічну, соціальну, організаторську, правову, політичну, освітню, культурну, виховну тощо:економічна виражається в організації, координації, регулюванні економічних процесів за допомогою податкової і кредитної політики, створенні стимулів економічного зростання або здійснення санкцій;

• соціальна - полягає в задоволенні потреб людей в роботі, житлі, підтримці здоров'я; наданні соц. гарантій старим, інвалідам, молоді; страхуванні

• правова - включає забезпечення правопорядку, встановлення правових норм, які регулюють суспільні відносини і здійснюється спеціальними правоохоронними органами держави (суд, прокуратура).

• культурно-виховна - направлена на створення умов для задоволення культурних потреб населення, залучення їх до досягнень світової художньої культури, можливості самореалізації в творчості;

• політична  забезпеченні політ стабільності, виробленню політ курсу, що відповідає потребам верств населення або класу-власника.

Зовнішні функції:функція співпраці в екон, соц, технологічній, культ, торговії і інших сферах з іншими країнами; ф. оборони країни.

21. Форми державного правління та державного устрою.

Форма державного правління – спосіб організації державної влади, зумовлений принципами формування і взаємовідносин вищих органів держави.

Залежно від правового статусу глави держави розрізняються– монархія і республіка.

Монархія – форма правління, за якої верховна державна влада юридична належить монарху і наслідується.

Монарх формально виступає джерелом державної влади, усіх державно-владних повноважень. Одна з основних причин збереження монархії та, що особа монарха є символом єдності, запорукою непорушності політичної системи, оскільки влада монарха не залежить від гри політичних сил. Монарх може відіграти виріш роль у ств уряду.

1.Абсолютна – влада в руках монарха, відсутність представницьких установ. Уряд признач монархом, виконує його волю.(Сауд Арвія, Катар, Оман. ОАЕ).

2.Конституційна – обмежена конституцією. Існує дуалістична та парламентарна, які відрізняються ступенем обмеження влади монарха.

2.1.Дуалістична – монарх і парламент ділять владу між собою. М юридично і фактично незалежний від П у сфері виконавчої влади. М призначає уряд. П наділявся законодавчими повноваженнями. На уряд на впливає. Законодавчі повнов обмежуються М (вето і право розпуску).(Кувейт, Йорданія,Марокко).

2.2.Парламентарна – влада М обмежена у сфері законодавчої та виконавчої влади. Формально призначає главу уряду і міністрів але відповідно до пропозицій лідерів партій Парламенської більшості.(Вел. Брит., Канада, Іспанія,Австралія, Японія).

Республіка – форма держ. правління, за якої вищі органи державної влади або обираються, або формуються парламентом.

Існують три основних різновиди республіканської форми правління: президентська республіка, парламентська республіка; республіка змішаного типу.

У президентській президент обирається прямими чи непрямими виборами населення (США, Аргентина, Мексика, Швейцарія, Іран, Ірак). Глава держави формує склад уряду, яким керує сам. Уряд, несе відповідальність перед президентом.У парламентській глава держави не може впливати на склад і політику уряду, який формується парламентом і підзвітний йому. Повноважень у президента менше, ніж у прем'єр-міністра. Президент обирається парламентом або ширшою колегією за участі парламенту (Італія, Греція, Індія, ФРН, Чехія, Угорщина). Змішана - поєднання елементів президентської і парламентської республік, сильної президентської влади та ефективного контролю парламенту за діяльністю уряду. Уряд формується спільно президентом і парламентом, а та чи інша назва змішаної республіки визначається тим, у кого з них більше повноважень щодо формування та функціонування уряду. (Австрія, Румунія, Польща, Фінляндія, Україна).

24.1. Форми державного правління та державного устрою.

ДЕРЖАВНИЙ УСТРІЙ – спосіб організації адміністративно-територіальної, національно-територіальної єдності держави, особливості відносин між її складовими.

Розрізняють унітарні, федеративні, конфедеративні держави.

Унітарна держава – єдина держава, поділена на адміністративно-територіальні чи національно-територіальні одиниці, які не мають політичної самостійності, статусу державного утворення. Ознаки: єдина система вищих органів влади і управління, діє єдина конституція і єдине громадянство. У багатьох унітарних державах існують автономії. У них водночас із загально-державними законами з окремих питань діють регіональні закони, конституції, діють автономний парламент, уряд, але вона не є державним утворенням. (Франція, Швеція, Польща, Фінляндія, Україна).

Федерація – союзна держава, до складу якої входять державні утворення – суб’єкти федерації. Суб’єкти федерації мають суверенітет, зберігають відносну самостійність. Ознаки: єдина територія і збройні сили, спільні митниця, грошова і податкова системи, загальна конституція за наявності конституцій суб’єктів федерації, спільний уряд, єдине законодавство і громадянство. У світі 20 федеративних держав (штати – у США, Мексиці, Бразилії, Венесуелі, Австралії, Індії, Малайзії та ін.; землі – у Німеччині, Австрії; кантони і напівкан-тони – у Швейцарії; провінції – в Аргентині, Канаді).

Конфедерація – союз суверенних держав, які зберігають незалежність і об'єднані для досягнення певних спільних цілей (переважно зовнішньополітичних, воєнних), для координації своїх дій.

За конфедерації існує центральний керівний орган, якому надані точно визначені повноваження. Його рішення приймаються іздійснюються тільки за згодою всіх держав, що входять до складу конфедерації. При цьому, звичайно, не існує єдиної території і громадянства, спільної податкової і правової системи тощо. Правовою основою конфедерації є союзний договір, тоді як для федерації – конституція. Кошти конфедерації складаються із внесків її суб’єктів.

Нині конфедерацій у світі не існує. У минулому конфедеративним був устрій у США (1776–1787), Швейцарії (до 1848), Німецький союз (1815–1867).

21. Правова та соціальна держави: проблеми співвідношення.

Правова́ держа́ва — форма організації державної влади, за якоїверховенствов усіх сферах життя належить правовомузакону. У правовій державідержавні органи, ігромадяни- однаковою мірою відповідальні перед законом. В ній реалізуються всіправа людини; здійснюєтьсярозподіл владиназаконодавчу,виконавчу,судову.

Суспільство, де закон і правовий порядок мають пріоритетнаддержавоюта іншими інститутами політичної і соціальної влади. А основні права особи та її соціальна безпека складають зміст свободи, заснованої на законах.

Правова держава є альтернативою авторитаризму,тоталітаризмуіанархії. Правова держава передбачає поступову демократизацію суспільства, встановлення правових основ будівництва державності, дотримання правопорядку і принципу законності. Людина є вищою соціальною та політичною цінністю. Держава покликана затвердити гуманістичні начала, забезпечити і захистити свободу, честь і гідність людини. Правова держава передовсім є державою як соціальним інститутом, тобто їй притаманні в першу чергу риси держави взагалі.

Соціа́льна держа́ва— це соціально орієнтована держава,що визнає людину найвищою со­ціальною цінністю, надає соціальну допомогу індивідам, які потрапили у важку життєву ситуацію, з метою забезпечення кожному гідного рівня життя, перерозподіляє економічні блага відповідно до принципу соціальної справедливості і своє призначення вбачає в забезпеченні гро­мадського миру і злагоди в суспільстві.

Внутрішню політику соціальної держави можна охарактеризувати як засіб ствердження соціального компромісу в суспільстві. У перерозподіленні допомоги від одних груп до інших (від працюючих до пенсіонерів та інвалідів, від високодохідних громадян до малозабезпечених тощо) реалізуються відносини солідарності. Іншою метою соціальної держави є пом'якшення соціальної нерівності і підтримка стабільного соціально-економічного становища громадян.

21. Вищі органи влади сучасної держави.

Вищими органами влади є глава держави, парламент та уряд. Саме вони реалізують основні повноваження у сферах законодавчої і виконавчої влади, а їхня діяльність має політичний характер. До вищих органів держави належать також вищі судові інстанції— верховний суд, конституційний суд, та ін. Проте судові органи формально відсторонені від реалізації державних функцій політичного характеру.

Глава держави — це конституційний орган і одночасно вища посадова особа держави, яка посідає формально найвище місце в системі органів державної влади, здійснює верховне представництво країни у внутрішньополітичному житті та у відносинах з іншими державами.

Особливості правового статусу глав держав, обсяг їх компетенції вирішальною мірою залежать від форми державного правління.

Парламент (англ.— говорити) — це вищий колегіальний представницький законодавчий орган держави.

Парламенти є виборними й колегіальними органами держави, які функціонують за умов демократичного правління. В унітарних державах парламенти формуються на загально-національному рівні, у федераціях — також і на рівні їх суб´єктів. Визначальними характеристиками парламентів є їхня структура, порядок формування та обсяг компетенції.

Основним завданням парламентів є прийняття законів. Теоретично лише парламент має суверенне право приймати закони. Проте в сучасних державах законотворча діяльність парламенту втратила суверенний характер. Частина законодавчих повноважень делегована уряду і главі держави. Одним із найважливіших повноважень парламенту є контроль за діяльністю уряду.

Уряд — це колегіальний орган виконавчої влади держави, наділений загальною компетенцією зі здійснення керівництва державним управлінням.

Обсяг повноважень уряду значною мірою залежить від форми державного правління. Однак за будь-якої форми він виконує такі основні функції: 1) управління державним апаратом; 2) виконання законів; 3) нормовстановлююча діяльність; 4) складання і виконання бюджету; 5) здійснення зовнішньої політики.

21. Поняття, зміст і структура громадянського суспільства.

Громадянське суспільство - це сукупність між особових відносин, які розвиваються зовні кордонів і без втручання держави, а також розгалужена мережа незалежних від держави суспільних інститутів, реалізуючих індивідуальні і колективні потреби.

Головні ознаки громадянського суспільства:

• розмежування компетенції держави і суспільства, незалежність інститутів громадянського суспільства від держави в рамках своєї компетенції;

• демократія і плюралізм в політичній сфері;

• ринкова економіка, основу якої складають недержавні підприємства;

• середній клас як соціальна основа громадянського суспільства;

• правова держава, пріоритет прав і свобод індивіда перед інтересами держави;

• ідеологічний і політичний плюралізм;

• свобода слова і засобів масової інформації.

В сучасній політології громадянське суспільство включає:

1) всю сукупність між особових відносин, які розвиваються зовні кордонів і без втручання держави;

2) розгалужену систему незалежних від держави суспільних інститутів, що реалізовують повсякденні індивідуальні і колективні потреби.

Підпорядкованість інтересів громадян та сфер громадського суспільства:

• перший рівень між особових взаємодій - базові (первинні, вітальні) потреби в їжі, одязі, житлі і т.д., забезпечуючи життєдіяльність індивідів. Вони задовольняються завдяки виробничим відносинам і реалізуються через такі суспільні інститути, як професійні, споживацькі та інші об'єднання та асоціації;

• другий рівень між особових взаємозв'язків - потреби в продовженні роду, здоров'ї, вихованні дітей, духовному вдосконаленні, інформації, спілкуванні, сексі і т.д., які реалізують комплекс соціокультурних відносин.

• третій, вищий рівень між особових відносин складають потреби в політичній участі, пов'язані з індивідуальним вибором на основі політичних переваг і ціннісних орієнтацій. Політичні переваги індивідів і груп реалізуються за допомогою груп інтересів, політичних партій, рухів і т.д.

21. Поняття та сутність правової держави.

Правова́ держа́ва — форма організації державної влади, за якоїверховенствов усіх сферах життя належить правовомузакону. У правовій державідержавні органи, ігромадяни- однаковою мірою відповідальні перед законом. В ній реалізуються всіправа людини; здійснюєтьсярозподіл владиназаконодавчу,виконавчу,судову.

Суспільство, де закон і правовий порядок мають пріоритетнаддержавоюта іншими інститутами політичної і соціальної влади. А основні права особи та її соціальна безпека складають зміст свободи, заснованої на законах.

Правова держава є альтернативою авторитаризму,тоталітаризмуіанархії. Правова держава передбачає поступову демократизацію суспільства, встановлення правових основ будівництва державності, дотримання правопорядку і принципу законності. Людина є вищою соціальною та політичною цінністю. Держава покликана затвердити гуманістичні начала, забезпечити і захистити свободу, честь і гідність людини. Правова держава передовсім є державою як соціальним інститутом, тобто їй притаманні в першу чергу риси держави взагалі.

Ознаки України як правової держави:

1) верховенство права (ст. 8 Конституції України).

2) беззаперечне визнання і нормативне утвердження суверенітету народу як єдиного джерела публічної влади;

3) нормативне врегулювання і практичне забезпечення реалізації принципу поділу державної влади на законодавчу, виконавчу і судову;

4) забезпечення і гарантія прав, свобод і законних інтересів людини та громадянина;

6) рівність усіх індивідів, громадян перед законом і судом;

7) політична багатоманітність;

8) максимальні гарантії прав і свобод людини і громадянина;

9) здійснення державою і громадянами (громадянським суспільством) взаємного ефективного контролю й нагляду за реалізацією законів і дотриманням принципу верховенства права;

10) визнання міжнародних правових актів.

11) взаємна відповідальність особи і держави за свою діяльність;

29. Сучасні елітарні теорії. Їх типологія та функції.

Політична еліта - це певна група, прошарок суспільства, яка концентрує у своїх руках держ владу і займає владні посади, керуючи суспільством. Теорії еліт.

Макевіалістськая школа (Г.Моска, В .Парето). будь-якому суспільству властива елітарність. В основі цього лежить факт природних відмінностей людей: фізичних, психологічних, розумових, моральних. Ця еліта характеризується особливими політ і організаторськими якостями. Маси визнають право еліти на владу. Еліти змінюють один одного в ході боротьби за владу, оскільки добровільно владою ніхто не поступається.

Теорія елітної демократії (Р.Даль, С.Липсет) розуміння демократії як конкурентної боротьби претендентів на керівництво суспільством під час виборч кампаній. Еліта не панує, а здійснює керівництво масами з їхньої добровільної згоди, за допомогою вільних виборів.

Ціннісні теорії (В.Ропке, Ортега-і-Гассет). Еліта - це прошарок суспільства, наділений високими здібностями до управління. Еліта є результат природ. відбору осіб із видатними якостями і здібностями управляти суспільством. Формування еліти не суперечить принципам демократії. Соціальна рівність людей повинна розумітися як рівність можливостей.

Концепції плюралізму еліт (С.Келлер, О.Штаммер, Д.Рісмен). еліта множинна. Жодна група, що входить до неї не спроможна зробити вирішального впливу на всі сфери життя одночасно. В умовах демократії влада розподілена між різноманітними групами еліт, які впливають на прийняття рішень, відстоюючи свої інтереси. Конкуренція запобігає формуванню цілісної елітарной групи й уможливлює контроль із боку мас.

Ліволіберальні концепції (Р.Міллс).суспільство управляється винятково однією пануючою елітою. Можливості демокр інститутів (вибори, референдуми) незначні.

Політична еліта України: Видатним українським політичним мислителем і політичним діячем консервативного напрямку був В.Липинський (1882-1931). Українська держава у майбутньому, на думку Липинського, має бути назалежною монархією спадкового характеру з обов'язковою передачею усплдкованої гетьманської влади. В Україні гетьман повинен уособлювати державу і виступати своєрідним "національним прапором", найвищим символом держави. Ос­новним пунктом українського державного будівництва Липинський вважав встановлення правової монархії у традиційній формі гетьманату.

30. Типологія політичного лідерства.

Лідерство - це постійний вплив владних осіб на орг., сусп., групу.

Політичні лідери поділяли на три типи: традиційних, легальних й харизматичних в залежності від того, на чому базувались їх претензії на владу (авторитет).

Традиційні лідери (вожді) спираються на вікові традиції, що не викликають ніяких сумнівів.

Легальні лідери повинні здобувати владу законним шляхом.

Харизматичні лідери спираються не на силу традицій або закону, а на незвичайні особисті якості.

За критерієм психологічні особливості поведінки лідерів:

♦ експертів - людей раціонального складу розуму, які віддають перевагу фактам і цінують точність;

♦ організаторів - діяльних особистостей, ініціативних, які просуваються до влади цілеспрямовано, але не поспішаючи;

♦ комунікаторів - спонтанних і емоційних політиків, які розглядають політику як сцену власного самоствердження;

♦ стратегів - оригінальних людей, які відкидають задані схеми і роблять політичне життя навколо себе насиченим і неспокійним.

За характером образів людей:

1) лідер-прапороносець. Він визначає для своїх послідовників цілі й вказує напрями їх діяльності. Йому притаманні власне бачення дійсності, яскраві, привабливі персональні якості.

2) лідер-комівояжер, або служник, якому властиве уважне ставлення до потреб людей, здатність переконати їх в тому, що саме він може надати цю допомогу.

3) лідер-маріонетка, для якого важлива здатність переконувати людей, завдяки чому "купують" його ідеї та плани.

4) лідер -"пожежник", дії якого багато в чому визначені нагальними вимогами політичної ситуації. Якщо взяти за критерій стиль діяльності лідера, то можна виділити: авторитарний стиль, для якого характерні жорсткість мислення лідера, ігнорування інформації й аргументів, одноособовий вибір напрямів і цілей діяльності. Демократичний стиль відзначають гнучкість мислення, схильність до отримання максимально повної інформації, лідер бере участь в обговоренні проблем нарівні з усіма, цілі і напрями діяльності обираються, виходячи з точки зору, яка перемагає.

31. Сутність, характерні риси та функції політичного лідерства.

Політичне лідерство — один із різновидів лідерства. Політичний лідер є символом певної спільноти, це особа, здатна реалізувати інтереси спільноти за допомогою влади, що дається йому цією спільнотою, політичних інтересів, організовувати та спрямовувати їхню активність, згуртувати довкола себе групу прихильників та повести їх за собою.

Лідерство - це постійний легітимний вплив владних осіб на суспільство, організацію чи групу.

Ознаки політичного лідерства:

— політичний вплив має бути всезагальним і стосуватися всіх членів керованої спільноти;

— лідерство закріплюють певні норми, правила, привілеї, повноваження.

Політичне лідерство має формальний і неформальний аспекти. Формальний аспект лідерства пов'язаний із керівним місцем людини у суспільній ієрархії, з високою посадою, статусом, владою. Неформальний аспект лідерства полягає в особистих вроджених якостях людини, її здатності виконувати роль лідера.

Макіавеллі: Пол лідер - це володар, який викор будь-які засоби для наведення громадського ладу й збереження свого панування.

Ф. Ніцше :Лідер — вищий біологічний тип людини, який ігнорує установлені мораль, культуру, політичні цінності.

К. Маркс (1848—1883 pp.) визначав лідера як особу, що має ряд певних особистих якостей (уміння, знання, авторитет, організаторський талант) та виражає інтереси й волю певного класу, зокрема пролетаріату.

Існує низка концепцій, які обґрунтовують природу політичного лідерства:

1. Теорія рис —політичного лідерства - наявністю видатних рис у людини, а саме: розуму, , організаційних здібностей тощо.

2. Ситуативна теорія —лідер як продукт ситуації. Лідерство полягає в ролі, яку лідер має виконувати за конкретної ситуації (Ф. Фідлер).

3. Концепція послідовників — розкриває лідерство через взаємовідносини між лідером та його послідовниками, через вплив останніх на політичного лідера.

4. Психологічна концепція— прагнення людини перебороти певні комплекси і табу.