Імпресіонізм селянського циклу

Майже половина відомих творів С.Коваліва присвячена зображенню галицького села за часів австро – угорського панування. Він відгукнувся на палкий заклик І.Франка зображати “соціальні й економічні сторони” селянського життя, “гніт, страждання і всяку кривду” [66, 52]. Кинувши бодай загальний погляд на твори С.Коваліва цієї тематики, скажемо про них словами І.Франка: “Він не пише повістей, ані довгих оповідань, не видумує нічого: ані людей, ані пригод, не силується зацікавити читателя. Він звичайно розповідає тільки те, що чув, бачив і для того все зачинає від себе, а розказуючи про пригоди і діла других людей, раз у раз заглядає вглиб власної душі і показує нам, що в ній при тім діється.” [99, 42-44].

С.Ковалів не тільки спостерігає за життям селян в умовах капіталістичної дійсності, а й прагне його осмислити й осягнути в усіх вимірах: соціальному, національному, особистісному.

Селянська тема не була новою в українській літературі. Життя селян, які з розвитком індустрії та нагромадженням капіталу, пролетаризувалися, ішли на заробітки, “на старців переходили” (Марко Черемшина), стало основним об’єктом художньої творчості українських новелістів кінця XIX – початку XX ст.

Не ідеалізуючи селян, але й не виставляючи на передній план лише темні сторони їхнього життя, показуючи багатство і велич душі селянина, письменники розширювали арсенал художніх засобів та прийомів, створюючи здебільшого новий образ селянина як героя літератури.

На новому мистецькому рівні продовжив розробляти селянську тему і С.Ковалів. І в цьому виявляється своя особлива закономірність, адже “правду про селянство, – як зазначає П.Кононенко, – міг виразити лише митець, який бачив його не зверху і не збоку, не як, хай і “добрий”, освічено вільнодумний пан, а як громадянин, що усвідомлював своє життя як частку загальнонародного” [63, 69]. Селянин за походженням, людина, становлення особистості якої пройшло в селянській родині з її щоденними клопотами, С.Ковалів уже в перших своїх творах засвідчив, що світ українського села кінця ХІХ-початку ХХ ст. стає об’єктом його художнього мислення.

Соціальні конфлікти, покладені в основу більшості його оповідань і новел, слугували засобом розпізнання й осмислення суспільних реалій сучасної митцеві дійсності, способом художньо-естетичного відображення її складності. При всій художній нерівнозначності творів, часом спрощеності художніх версій у них, не можна не бачити історично характерних виявів духовної атмосфери того часу, пошуків позитивних цінностей, спрямованих на відображення життя перш за все “робучого люду”. С.Ковалів шукав у селянина не тільки втілення доброчесності, не тільки бачив у ньому охоронця одвічних моральних основ, етичних традицій. Художник спостерігав також і темноту, забитість, страшну жорстокість, грубість, пияцтво, забобонність, тобто всі хворобливі на здоровому селянському тілі виразки, які породжувались антилюдяним суспільним устроєм.

Тому вже у перших творах такої тематики письменник робить спробу відобразити процес дегуманізації й деморалізації людини під згубним впливом середовища, відкриваючи не завжди привабливу сутність селянина. С.Ковалів звертається до буденних випадків, простих ситуацій, ставлячи у центр оповіді якусь пригоду чи епізод, вирваний з потоку життя.

Письменник намагався тонкими психологічними прийомами передати стан душі своїх героїв. Вже на початку своєї творчості він вдавався до імпресіоністичних елементів. Серед його набутку можемо знайти і цілком імпресіоністичні твори, і синкретизм імпресіонізму, натуралізму та просвітительства.

Автор подає виразні зорові враження, рух дії в часі і просторі. Важливим образотворчим засобом в оповіданнях селянської тематики є прізвища. Вони мають різну семантику і емоційне забарвлення, доповнюють зовнішню і внутрішню характеристику зображеної автором особи, мають аксіологічний зміст. Семантика і емоційне забарвлення прізвищ в малій прозі С.Коваліва різноманітні і в кожному конкретному випадку підпорядковані зовнішній і внутрішній характеристиці персонажа. Письменник певною мірою через прізвище виражає і своє ставлення до персонажа, і прагне сформувати ставлення до нього у свого читача. Таким чином, прізвища у С.Коваліва мають аксіологічний зміст. При цьому автор використовує функціональність семантики слова, зокрема, такий засіб як відновлення внутрішньої форми власних назв (деономатизації). Умовно прізвища у малій прозі письменника можна поділити на позитивно- і негативно-оцінні. У вищеназваних творах вони позитивно-оцінні, бо йдеться про трудящий, але пригнічений і бесправний “люд”, якому автор співчуває і симпатизує.

Негативно-оцінні характеристичні прізвища із сатиричним звучанням мають персонажі – представники влади на селі: війти, лихварі, присяжні тощо. Наприклад, “начальник влосцянського банку” називається “Хапко”, що походить від слова “хапати” (новела “П’ятка”), війт у оповіданні “Громадські промисловці” наділений прізвищем Черпачок (від слова “черпати”, переносно “вигрібати” останнє у підвладних йому селян). Прізвища селян в інших творах С.Коваліва не менш виразні. Вони містять вказівки на рід занять особи – Михайло Грузило (“Добре заробив”), на неосвіченість – Тимко Дурнота (“Зваричі”), а в більшості випадків прізвище персонажа відзеркалює його соціальний стан: Яким Голопуп (“Громадські промисловці”), Сироїдка (“Ян Кабатек”), Бідунка (“На прічках”) та інші.

Села, в яких мешкають персонажі С.Коваліва, також номіновані з незвичайною виразністю: Голодовичі (“Ян Кабатек”), Податковичі (“Дід Карита”, “Поламаний Кальвін”), Бідуновичі (“Безжурність”); вони красномовно говорять, що там панує голод, біда, безвихідь.

У поетиці письменника особливе місце відводиться такому маргінальному елементу як заголовок, який виконує роль позатекстуальної антиципації, що розширює семантиче поле художнього мовлення.

Художній доробок С.Коваліва відбив і таку сторону селянської недолі, як вимушене залишення осілих місць і переїзд на чужину. Окремих творів на тему заморської еміграції письменник не написав, він розглядав її в контексті інших соціальних проблем в оповіданнях “Хто винен?”, “Американська крисаня”. Автора передусім цікавила психологія душі, яка дуже боліла при розставанні з рідною землею, з рідним народом, тому він і знаходив адекватні форми для її відтворення: свіжа метафорика, позначена впливом чуттєвого синхронізму, імпресіоністичні пейзажі, суголосні настрою героїв, емоційно-експресивна лексика, які ще більшою мірою ліризували й драматизували оповідь.

Додаткову емоційно-оцінну функцію в оповіданні виконує порівняння як один з елементів словесної реалізації сюжету: “ все полякалося, стривожилося, як розбурхані в дуплі шершені” (С.203), – так автор передає страх сільського начальства перед бунтівником Фасолькою. Окрім того, порівняння слугує виявом авторського ставлення до певних подій, дійових осіб, вчинків: “кожний був виссаний, як вощина” (С.198); “Цуценька і Вінчура так пчихали, наче чемериці нанюхалися” (С.200); або: “Вінчура розкарячив ноги високі, як бузьчище”; “Голубінка ходив достоту так, як нашого учителя голодна мацьора з тринадцятьма молодими” (С.198).

Відповідний стилістичний ефект досягається за допомогою експресивно-забарвлених синонімів: замість “говорять” громадські промисловці “белькотять”, “репетують”, “муркотять”, “жабонять”, “горлають”, “гудять”; вони не ходять, як усі люди, а “триндають”, “пігнають”, “волочаться”, “штопають ногами”; не сміються, а “шикають”; не цілують, а “слинять”, і т.п.

Не менш важливу роль в оповіданні відіграє і звукопис, яким увиразнюється оповідь і надається їй більшої динамічності, експресивності: “...ненадійно над’їхав наш пан секретар Трісколяска з видзалу і на містку перед самою корчмою – бух!” (С.198); “... а той мене, – розповідає Цуценька про “поведєнє” Фасольки, – от ту десь за самий хріщ хап! і бебевх! В Михльове гноївчище” (С.203). Щоб художньо змалювати цькування Фасольки, автор використовує звуконаслідувальні слова тваринного походження, ним підкреслює жорстокість і бездушність людей: “Далі всі на него: “гузя, гузя, гав, гав” (С.202).

Вдало введений письменником мотив грошей – як провокуючий індикатор моральної стійкості людини – увиразнює ницість його персонажа: “Слово тисячи з’електризувало Темницького Яця, розтворило йому рот наростіж” (С.187). Портретні деталі, порівняння (“гріш для нього був усім. Як птаха зерно, збирав його і ховав у землю, аби божого світа не бачив”, с.187) стають активним засобом психологічної характеристики героя.

Незвичайно спостережливий, С.Ковалів майстерно використовує контрастні побутові деталі і подробиці як для глибокої характеристики своїх героїв, так і для їхнього сатиричного викриття: в той час, як війт “Олекса Бучко доїдав уже другу миску пирогів зі сметаною, а жінка наливала молочну кашу” (С.245), у розореного ним же “чесного газди” Лучки Щербатого “семеро діточок-недолітків сиділо голісеньких на запічку, кожде собе дерлося: їсти та й їсти!..” А найменша “дитина в колисці пальці з голоду пообгризала” (С.243).

Ці картини-описи С.Коваліва суголосні художнім деталям Т.Бордуляка, зокрема його “голому борщу”, який виступає символом тих величезних бідувань, що їх доводилось переживати галицькому селянину, в якого “промовляють з очей злидні, невідрадна година” [6, 78].

Зацікавленість предметним оточенням – одна з характерних рис творів С.Коваліва. Кожна річ у письменника несе на собі відбиток характеру тієї особи, якій вона належить. Можливо, що цей своєрідний культ деталі й подробиці в творчості митця став однією з причин того, що у трактуванні його доробку не зжита однобічність.

Совість завжди слугувала еталоном поведінки, шкалою цінностей для героїв С.Коваліва. Так з’являється своєрідний внутрішній звіт героя перед собою, законом людяності, який уособлює духовний досвід тисячоліть і стверджується практикою щоденних людських взаємин. Сповідальний елемент, який письменник вводить до художньої структури твору, дозволяє йому повніше проникнути у внутрішній світ героя, адже сповідь-це один із проявів психології, внутрішнього життя людини, стан, під час якого відбувається осмислення й оцінка минулого, прийняття життєво важливих рішень, перегляд позицій, який “знаменує іноді перехід у нову філософську якість” (В.Климчук). С.Коваліву вдається досить глибоко проникнути у найвіддаленіші куточки душі селянина, у найпотаємніші його думки як “духовне осереддя, центр та підвалину бентежнього і пристрасного душевного життя “ [87, 15]. Як у зв’язку з цим не згадати слів О.Маковея, який вважав, що “начебто письменник в глибоку психологію не вдавався?” [74, 81-91].

Вплив імпресіоністичної поетики помітний і на такому безсюжетному настроєвому “образку з життя”, як “Заміть”. Звичайно, настроєвість у цьому випадку має виразно інші витоки, ніж у М.Коцюбинського (“Цвіт яблуні”, “Невідомий”), В.Стефаника (“Дорога”), Г.Тютюнника (“Три зозулі з поклоном”). Своєю трагічністю, скорботністю, безутішністю названий твір С.Коваліва не має аналогів в українській літературі кінця ХІХ-початку ХХ століття.

Композицію “Заміті” визначає потік думок і почуттів війта Михайла Кужівки, крізь призму бачення якого подається заметене снігом убоге село, обідране екзекуторами до нитки.

Скупий пейзаж написано чорно-білими фарбами. Але в цьому немає обмеженості колористичної техніки. Колір тут уже не підтримує такої ліричної традиції української літератури, як замилування красою рідної землі.

У таких творах помітним є авторське прагнення з “максимальною повнотою передати всю багатоманітність вражень, відчуттів, образів, зовнішніх сигналів і асоціацій, які співіснують, переплітаються в свідомості героя” [1, 58], інакше кажучи, – простежується значний вплив поетики імпресіонізму.

Аналіз образка “Заміть” переконує, що в художньому набутку С.Коваліва є твори, в яких потік свідомості доповнюється потоком світосприйняття.

Показовим у цьому плані є ліричний настроєвий етюд “Паска”. С.Ковалів, будучи людиною шляхетною, толерантною, високодуховною, з пієтетом ставився до християнських свят, шанував їх і подарував українському народові твори, які свідчать про його християнську релігійність і доброчесність. Він найчастіше звертається до двох свят – Різдва Христового і Великодня і, як правило, художньо відтворює загальний настрій свята, чим надається творам особливо тепле, ніжно-ліричне звучання. Твір “Паска” – не виняток, він – одухотворене одкровення, суцільний потік ліричного світовідчуття героя-оповідача, який почуттєво ототожнюється чи зливається з автором. Його функція аналогічна до ліричного героя в поезії: сам він говорить про свої почуття, настрої, ніби виспівує свою душу. Висхідні емоції й почуття ліричного героя під час свята Паски розвиваються за прийомом градації: спочатку вони спокійно-врівноважені, потім – яскраво-виразні, далі – доходять кульмінаційного піку, зливаючись із загальнолюдськими: “людонькове побожні з кожною хвилиною радіють все більше”, “усі веселі, батьки й матері горнуть діточки до себе, тішаться всі …” [52, 102].

Однак соціальні мотиви привносять у святково піднесений настрій ліричного героя почуття смутку й журби, доводячи до краю його зворушену душу. “Не всім однака втіха. Приміром сей отець із дрібними діточками, що сего року сам пік паску й кропив її сльозами, бо не стало в його хаті найбільшого скарбу на світі – матері –газдині;… а та бідна вдовиця, що дрібні діти до себе горне, тяжко зітхає, … а ті бідні сирітки, що під церковними воротами глядять по всіх татусях й матусях за словом потіхи, за словом благим отця-матери, та дарма, не почують його на сім світі більше, … а ось дальше бабуня з дідуньом задумані поглядають на нелітну внучку, круглу сирітку щебетливу й думають: що з нею станеся по їх смерти?” [52, 102]. Через миттєві враження й відчуття оповідача відтворюється трагедія бідних людей, вона пропускається через його стривожену уяву, чим і в читача викликає виразно мінорний настрій.

Завершується ця картина непереможним пафосом співу на честь свята Паски: “Христос воскрес із мертвих, смертію смерть поправ і сущим во гробіх живот дарував” [52, 103], від якого всім стало “відрадно, кожде вертало до себе з радістю і величавою піснею на устах”. Письменник ніби здійснив переоцінку цінностей з позицій вічності, наголосив на небуденності селянських душ, на їх прагненні до ідеалу добра і краси: матеріальні блага – це ніщо в порівнянні з царством духа.

У деяких творах С.Коваліва простежується традиція перенесення імпресіоністичних прийомів у площину композиції. Наприклад, в оповіданні “На Дрімайловім пустарищу”, яке є ніби заключним акордом в автобіографічній парадигмі творів письменника, відсутня яка-небудь конкретна сюжетна схема, проте її замінником виступає низка епізодів-спогадів, що постають не як послідовна картина минулих подій, не як викінчена вставна новела (що часто простежується в реалістичній прозі), а як “уривчасті, хронологічно зміщені епізоди, враження” [1, 116-117], котрі чергуються з певними картинами реальної дійсності.

Імпресіоністичні вкраплення у вигляді відтворення вражень і роздумів героїв, учорашніх селян, які шукали собі заробітку в новій, незнаній їм сфері діяльності, на бориславських нафтопромислах, – знаходимо і в одному з найранішніх оповідань письменника, присвяченому зображенню нафтової “гарячки” в Галичині, – “Добрий заробок”. Залишаючись у рамках реалістичного сюжету, С.Ковалів тут іноді відступає від подієвості, замінює її аналізом реагувань на події, використовуючи внутрішній монолог, даючи таким чином можливість своїм героям постати перед читачем з власними сумнівами, тривогами, думками. Як відзначає В.Адмоні, у використанні такого способу моделювання дійсності “кут зору оповідача може бути ідентифікований з кутом зору кого-небудь з персонажів. Оповідач тут бачить тільки те, що бачить персонаж, знає тільки те, що може бути відомо даному персонажеві, безпосередньо ознайомлений про переживання цього персонажа і т.д.” [2, 94].

В оповіданні “Добрий заробок” внутрішній монолог наближається до потоку чуттєвого світосприйняття. Таким способом відтворюється враження героїв (а не оповідача), розкривається внутрішній світ персонажів, їх переживання

Дійсність у своїх зовнішніх жахливих виявах водночас не самоцінно, як у прозі XIX століття, а через призму світобачення і світосприйняття героя. Це й “відповідало естетичній природі імпресіонізму, яка в своїй основі, своїх вихідних позиціях належить до реалістичного типу художньої творчості” [76, 175].