Забутий «співець»

Талановитий письменник Стефан Ковалів забутий з кількох об’єктивних і суб’єктивних причин. “Рідні патріоти” звинувачували письменника у москвофільстві, що є некоректним звинуваченням, адже він був українським письменником і у своїх творах захищав українця від чужинців.

Аби виправдати письменника, пояснимо причину: Стефан Ковалів захоплювався силою художнього слова Льва Толстого. Услід за ним він пропагував терпіння і всепрощенство. Це добре видно в оповіданнях “Совість”, “Встріча під хрестом”, “Рішуча хвиля” та в деяких інших. Саме ці оповідання Стефана Коваліва підносилися на щит москвофілами. 1891 року москвофільське “Общество имени Качковского” видало “Повестки Льва Толстого, пересказанные для нашего народа, и Стефана Пятки”. Великого захоплення надруковане коштом москвофільсьского товариства в нього не викликало, хоча й тішило самолюбство, що його поставили в один ряд з Толстим. А коли вже Іван Франко долучився до друку оповідань Стефана Коваліва, москвофіли забули про бориславського письменника.

“Інтернаціоналісти” непомірно критикували за єврейство. Але таке антисемітське звинувачення є неправомірним. Він бачив реальне життя Борислава, бачив, як панівне становище в ньому зайняли євреї, які експлуатували українців. Будучи реалістом, письменник об’єктивно про це писав, інколи вдаючись до натуралізму.

Стефан Ковалів зазначав: “Нині Борислав має більше як дванайцять тисяч жителів самих синів Ізраїля, і ті мешкають у нужденних нехарних домиках та займаються промислом: багатші купчать, бідніші дозорцями над робітниками-рудниками, а дуже бідні полочуть віск земний, лізуть до штольні під землею і копають за воском” [56, 78].

Але все ж у нього не було упередженого ставлення до «синів Ізраїля». У своїх спогадах Юліан Ковалів, син письменника, згадував: “Хата мого батька була для робітників і селян, для кожної вбогої людини завжди відкрита. Сюди щодня приходили робітники українці, поляки, євреї. І українець Олексівський, і поляк Каспшик, і єврей Брунеграбер – всі вони сідали біля столу батька і просили поради. І добра пам’ять про батька залишалась у всіх тих людей”. До речі, його спогади подали як вступну статтю до “Вибраних оповідання” С.Коваліва, що у 1952 р. видало Львівська книжково-журнальне видавництво.

Сутність ставлення Стефана Коваліва до євреїв висловив у “Літературно-науковому віснику” Осип Маковей. За його словами, письменник “описує, двома словами сказавши, визискувачів і визискуваних. Визискувачі – жиди, визискувані – руські господарі і робітники. На справу антисемітизму загалом можна всіляко дивитися, але про відносини жидів до руського народу в Галичині, мабуть, у нікого з галицьких русинів нема двох думок; є тілько одна – а вона така і в Ковальова, - що жиди поруйнували руські села і руйнують далі і селян, і робітників. Безсумлінні жиди і їх посіпаки, з одного боку, - темні, головно темні селяни з другого, отсе “герої” майже всіх оповідань Ковальова, не тілько бориславських.

Але найголовнішою причиною можна вважати друк його творів у вищезгаданних часописах, що трималися в руках читачів не надто довго. Потім зацікавленний читач мусив шукати твори у міських бібліотеках, - пояснював Осип Маковей . Хоча твори сприймалися критиками і читачами добре, вони не були на слуху. Лише у 1899 вийшли 2 збірки письменника – «Дезертир» та «Громадські промисловці».

Необ’єктивність критиків щодо творів Коваліва теж вплинула на його не популярність. Відомий на той час критик Софрон Несільський називав молодого письменнка сатириком.

Спрощена інтерпретація Стефана Коваліва також вплинула на його напівзабуття, зарахування його до “старої” школи українських письменників-побутописців, що з позиції літературознавства на початку ХХ століття (та й дещо пізніше) сприймалось за анахронізм.

На думку О. Маковея, одного з найавторитетніших критиків тогочасного літературного процесу, С.Ковалів писав “просто реалістичні образки…” [74, 85].

У таких вимірах оцінив творчість митця і Ол.Грушевський в літературному огляді “Сучасне українське письменство в його типових представниках”, зокрема в розділі, де йдеться про С.Коваліва, зазначив, що автор “… малює лише бориславський побут і робить се з добрим знаннєм місцевих умов та з яскравим реалізмом…” [19, 454].

О.Дорошкевич, П.Колесник, О.Огоновський, М.Сулима, М.Рудницький, В.Радзикевич з невідомих причин у своїх посібниках не згадували ім’я Стефана Коваліва. Тільки в “Нарисі української літератури” В.Коряка (1929) знаходимо невеликий шкіц про С.Коваліва.

Письменники, сучасники Стефана Коваліва, критикували його за мову оповідань. «Мова їх вражає занадто локальним характером, і навіть мені, який вважає галицьку мову рідною, годі часом зрозу міти те, що пише в тих оповіданнях д.Ковалів», - писав про «Громадські промисловці» в листі до Володимира Гнатюка Михайло Коцюбинський.

Леся Українка в листі до Михайла Павлика підкреслювала, що в оповіданнях Стефана Коваліва є чимало діалектизмів, вузьких професіоналізмів, просторічних виразів і, навіть, фрази, взяті з лексикону цісарської армії! Однак письменник відображав мову народу і не мислив, що може описати простого чоловіка, який розмовляє вишуканою літературною мовою.

Після смерті творчість письменника довго замовчувалася. Лише в 1926 р. у Харківському видавництві “Рух” вийшла невелика збірка оповідань під назвою “Ройтів шиб”. Лише у 50-х роках його ім’я згадувалося як прозаїка, на якого вплинула творчість Франка.