Реалізм малої прози

С.Ковалів зрозумів своє покликання, раз і назавжди визначився в напрямках своєї творчості: присвятив її людям того середовища, в якому народився, серед якого жив і яке найкраще знав. Він став не ремісником, а справжнім художником. Письменник постійно підкреслював, що художня творчість для нього – це нагальна потреба душі, від якої він не має жодного зиску і слави: “Для мене немає більшої приємності, як писати” [85, 150]. “Пишу, що бачу і чую” [85, 153], – це потвердження стало творчим кредо письменника і лягло в основу реалістичного принципу відображення ним дійсності. Митець усе повніше змальовує життя з нещадною, суровою правдою, не прикрашаючи й не ідеалізуючи його: “І так на свій здоровий розум думав я собі, що не досить до таких сірих і страшних картин додавати якусь надію чи віру, що колись буде краще” [85, 151]. Найважливішим письменникові здавалося не мріяти про майбутнє, а, не шкодуючи своїх сил, прокладати шлях до нього.

Роз’ятрені суспільні рани, муки й болі трудівників, їх нестерпний соціальний стан неспростовно доводять, що нещастя народу С.Ковалів переживав як особисту трагедію. “Адже, – як слушно зазначає А.Гуляк, – справжній художник повинен сприймати і відчувати речі не тільки як митець, а й обов’язково як людина, сповнена приязні, симпатії, обурення, гніву і здатна переживати. Інакше ремесло вб’є в ньому почуття, отже, позбавить його творів справжнього життя, його реалізму” [20, 139].

“Важливим було відображення зростання почуття власної гідності у забитого, темного селянина, бунту його проти будь-якої несправедливості” [41, 36], – слушно зауважує Н.Калениченко. С.Ковалів художньо доводить, що дійсність не тільки пригнічує особистість, а й спонукає до захисту людської гідності, до усвідомлення існуючої несправедливості.

С.Ковалів, прагнучи з максимальною точністю і правдивістю передати “образки” з селянського життя, в яких узагальнювались притаманні його добі явища суспільного характеру, не оминув і теми жовнірства і дезертирства.

Тема ця була досить актуальною в українській літературі, однак не новою. Про рекрутчину співалось у багатьох народних піснях, про неї писали Т.Шевченко, М.Вовчок, І.Нечуй-Левицький, П.Мирний. У Західній Україні австрійська рекрутчина також була важким тягарем на плечах селянства. Багаторічна служба в армії завдавала багатьох страждань, горя селянським синам, їхній рідні, бо, втративши годувальника, селянські родини часто скніли від голоду й холоду, подекуди вимирали. Рекрутів же чекала страшна солдатська неволя, ще страшніша муштра, жорстокі знущання, карання за незнання мови, бо всі накази віддавалися німецькою або польською мовами. Все це створювало нестерпні умови для служби у війську, іноді призводило й до самогубства солдатів. Особливо під час війни нещасних жовнірів чекала загибель або каліцтво. Тим-то виснажлива й тривала служба в цісарському війську часто асоціювалася із загибеллю.

Тема рекрутчини була однією з провідних у творчості Ю.Федьковича (“Дезертир”, “Золотий лев”, “В арешті”, “Мертвець”), про неї писали Лесь Мартович (“Спиритко Бруццак”), В.Стефаник (“Виводили з села”, “Стратився”), М.Яцків (“Душі кланяються”, “Під обухом”, “В казармі”, “У милосердної богині з кам'яним серцем”, “Христос у гарнизоні”), А.Чайковський (“Жовнір”, “Рекрут”, “Убили”, “Коли раз серце кров'ю обкипить”), С.Яричевський (“Пан обер-лейтенант”), О.Кобилянська (“Земля”), Є.Мандичевський (“Бранка”) тощо.

Твори С.Коваліва з військового життя є людськими документами великої художньої сили і разом з названими творами письменників-сучасників складають в українській літературі своєрідну жовнірську епопею, яка є переконливим звинуваченням суспільних порядків того часу.

Однак С.Ковалів майже ні в чому не повторював своїх колег. Традиційна тема жовнірства й рекрутчини постала в нього не з художньої констатації відтворюваних подій, а із сюжетних структур, що спиралися на драматичні й трагічні конфлікти людини з дійсністю.

Тож, створивши своєрідну трилогію (“Юрко Бубень”,1891; “Спиритко Бруццак”,1899; “Дезертир”,1891), письменник вніс свій вклад у художнє опрацювання цієї теми. Об’єднані тематично, названі твори послідовно розгортали в собі історію страждань і долі бідних рекрутів, всі етапи перебування їх у цісарському війську. Оповідь у трилогії спирається на “оголені” події, майже зовсім звільнені від авторської мови.

У першому творі – “Юрко Бубень” – йдеться про те, як юнаки з одного селянського пекла, потрапляли в інше – цісарську армію, де з ними поводилися, як з безсловесною худобою: “…голод, холод, праця надмірна вихухали їх під цісарський карабін” [61, 95], – з гіркотою констатує автор. Заслуговує на увагу опис життя вояків у казармі, нелюдське поводження з ними з боку окремих старшин.

Надлюдська муштра, фізичні й моральні катування, практиковані у війську, докладно, з натуралістичною точністю відтворені в оповіданні С.Коваліва “Спиритко Бруццак”, а образ єфрейтора Спиритки Бруццака – це образ великої узагальнюючої сили, уособлення всіх підпанків – командирів, грубих деспотів, тиранів.

Вбогість і примітивність духовного світу Спиритки Бруццака влучно відображає його мова – своєрідна мішанина німецьких, польських і українських слів, якою він віддавав накази.

В оповіданні також рясно представлені характерні для С.Коваліва діалектизми, воєнні професіоналізми, на що постійно вказували його сучасники й критики, наголошуючи на тому, що саме ця ознака творів С.Коваліва утруднювала сприйняття їх читачами, обмежувала їхню популярність. Не заперечуючи слушності цих зауваг, ми пояснюємо вживання подібних лексем прагненням автора виявити “густоту” життя, не пропустити якихось соковитих, навіть грубо-реальних подробиць.

Третє оповідання – “Дезертир” (1891) ­– є ніби логічним завершенням цього темату: нестерпні умови в цісарській армії, знущання капралів і єфрейторів, приниження людської гідності породжували численні дезертирства, відображали своєрідний протест до таких нелюдських страхіть.

Автор, типізуючи життєві факти в творах на селянську тематику правдиво, з великим уболіванням за долю “робучого люду” змальовував грізні картини руйнування патріархального побуту селян, вказував ті соціальні причини, які приводили їх до масової пролетаризації: безпросвітня нужда, непосильні податки, борги та інші форми визиску і знущання, бідність і беззахисність.

Гумор і сатира були одною із складових його реалізму, але його твори, як писав Осип Маковей «одна сумна пісня». Його твори сповнені жалю до неписемних і необізнаних селян, ненависті до шукачів зиску з нашої втомленої батьківщини. В творах Стефана Коваліва герої не веселяться – вони страждають.

Відомі критики того часу С.Єфремов, М.Євшан, О.Петраш, В.Лесин, С.Дігтяр, О.Засенко вбачали тільки реалістичні елементи у творчості Стефана Коваліва. Лише Ю.Кузнецов, сучасний літературознавець, зазначив, що творчість письменника не вкаладється у рамки суто реалізму, присутній також вплив модернізму.

С.Ковалів, моделюючи неповторну картину своєї доби, домагається її реалістичності завдяки натуралістичному “баласту”, який не дозволяє творчому методові письменника відірватися від дійсності з її злободенними проблемами. Особливо вражає “крайній реалізм” бориславського циклу, аналіз якого наштовхує на паралелі з творами І.Франка цієї тематики. Обидва письменники торкаються соціальних проблем: нерівності, нагромадження капіталу в руках підприємців, і одночасного зубожіння робітників; морально-етичних: деградації людської особистості, що детермінована не фізіологічними й біологічними чинниками, а згубним впливом соціуму; національних: зосередження природного багатства країни в руках чужоземців, які злетілись на нафтові родовища і вчинили потовп “святої землі” з єдиною метою – збагатитись і нажити багатомільйонні прибутки. Художнє вирішення цих проблем вимагало й адекватних форм: фактографічного письма, документованості розповіді і зображення, “точного” відтворення життя в повсякденно-побутовій правдоподібності.

Зреалізувати творчий задум допомагає письменникові широка палітра мовно-стилістичних засобів, якими він послуговується в створенні гостро-сатиричних образів “сільських верховодів”, добираючи перш за все для них велику кількість оцінних лексем негативного змісту: обгноєний, обчуджений, гноївчище, ситний, куртоногий Янкель; великанські клаваки, радницькі черева, вонюча баюра, великанська бутля; молестує (благає), жебонить (говорить); кровопийці, надшиванці. Ці слова-метафори своєю семантикою й незвичною емоційністю відповідають певним життєвим реаліям, через властиві їм якості здатні викликати неприємні відчуття, тим більше, коли вони розміщені в центрі висловлювання і несуть на собі велике емоційне навантаження.

Важливу роль у реалізації гумору, іронії і сатири відіграють засоби синтаксичного рівня — лексико-синтаксичні алогізми, вставні конструкції, синтаксичні повтори, різні типи речень. Суть лексико-синтаксичного алогізму полягає в тому, що комічний ефект створюється вживанням несумісних понять в одному синтаксичному ряді. В окремих випадках ці поняття не містять вагомої контрастивності, не порушують логічної послідовності, однак, внутрішньо порушують смислову однорідність. Вставні конструкції, виступаючи в художньому творі на перший план, змінюють подекуди семантику вислов­лювання, надають йому суб’єктивно-оцінної модальності, створюють іронічний ефект.